BookForum Lviv 2026: сторітеллінг та історія

 

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 128 + АртКава

Другий рік поспіль відвідую Львівський книжковий форум, що, безперечно, став частиною ринкових процесів у світовому книжкарстві. Подієва щільність, стандартизована, буцімто навмисно недолуга мова заходів з не дуже виразною складовою, фактична відсутність яскравих імен і присутність політиків, що з’явились говорити одне, робити інше й думати третє, а чи то шукати уваги замість втраченої на батьківщині. Втім, цього року програма є куди більш структурованою, й типова львівська плутанина з подіями та локаціями набагато менше тисне на свідомість.

 

Image by @MZarzhytska on X

 

Борисе, ти не лів

Якщо братися до візитерів, цього року вже не приховаєш, хто танцює пор’ядну львівську пані. Британська делегація недвозначно заявила про намір робити те, що вдома ось-ось можуть остаточно не дозволити нові господарі. Прем’єр-міністр Джонсон, вміло найнятий євроарабами для управління державною скарбницею, приїхав ділитись досвідом, нагадуючи про нещодавно видану книгу з мільйонним, як подейкують, гонораром. Його виїздний камердинер Фрай аж досить традиційно для британського політикуму здійснив урочистий винос трупа, з яким уже котрий рік не перестають носитись, аби помнили. Їхні слухняні брехунці, які навряд чи вирізнять жіночу волосину від чоловічої у власній вітальні, як і раніше, намагаються продати нам те, що в Україні, як не крути, традиційно погано продається.

 Image by BookForum Lviv

Та, якщо пам’ятати, чим закінчується лібералізм — а Німеччина це збирається довести, як не дивно, слідом за Францією — все іде, як іде. Можна це заперечувати, можна ховатись під пелюшку або навмисно доводити до крайнощів, аби не помітили головного — задушлива бюргерська мораль, вироджена в крайні форми нетерпимості як розправу над власним демократичним соромом, стискає ліщата й збирається на виснаження качати нафту з жил кожного громадянина держав, усамітнених колупати вавки з жахаючою єдністю.

Image by @MZarzhytska on X

 

Прикра відповідальність

Філософія образи, виклику та сатисфакції — хай навіть за рахунок сусіда тієї самої національності — перетворила патріотизм у розпачливий, істеричний боротьбизм із давно відомим фіналом, де війна з лотереї перетворюється на серійні політичні жертвоприношення, що про них варто сугестивно бубоніти заради підтримання образи, образи й образи. Ця образа, вміло підбурена почуттям страху не бути, як усі, не мати справжню -ськість і бути викинутим із суспільства як зрадник національних інтересів, перетворює малі й великі народи Європи на політичні маріонетки за принципом “розділяй та володарюй” - тільки-от карма, якою торгують в межах ідеології заспокоєння, виявилась поворотною.

Image by @MZarzhytska on X

В цьому контексті відповідальність літератури, оголошена темою 33 Міжнародного BookForum у Львові, мала б отримати й відповідну структуру, але з цим, як ми раніше вияснили, в нас проблема. Робимо, як нам казали, розпачливо схоплюємось над черговим знаковим трупом, з шафи якого, нарешті, вивалюється суспільний доробок, строчимо книжки про пам’ять, а про мислення хай Фромм. 

 

Феномен кластеризації

 Image by BookForum Lviv

Цього року з друзів у нас лишилась тільки Хорватія, і чи надовго — важко сказати, бо в структурі дружби очевидними стають традиційно хорватські тенденції, де в одну половину хати звисають вуса сусіда. Польский кляштор сумно згуртувавсь ув одному кіоску та двох подіях, присвячених тому, як мати, а не бути. Французькі та німецькі гості ще якось стримують вагу правоти — от тільки ми не завжди розуміємо, на що вони натякають. Британці, знову ж таки, традиційно ведуть оповідь так, аби знадобився перекладач з китайської, але зрозумілою є базова річ: нам цього не змавпувати.

Images by @MZarzhytska on X

33-й BookForum запропонував аж вісім кластерів, від фантастичного до поетичного. Біда одна — ми, виявляється, й досі не знаємо, як пояснити себе світу. Невідомо звідки взята українська іншопланетність зникає як феномен в контексті самопрезентації. Європейський книжковий паноптикум звик давати визначення через поетапну вербалізацію невизначеного, але є те, що для нас апостеріорі — ми самі.

Сама ця метушня з українським феноменом зникає, щойно ми починаємо говорити з іноземцями в контексті історії — від прадавньої до сучасної, але сучасна, виявляється, ще досі не є написаною. Якщо наша власна сучасність не є вербалізованою та структурованою, в історичному кластері, безумовно, опиняться галицькі суфражистки. Якщо наше сьогодення тлумачиться виключно “від сусіда” - що той зробив, аби нам було так боляче — в нашій фантастиці, беззаперечно, пануватимуть чарівні палиці.

 

Непедагогічна поема

 

В контексті професійної програми виникає одне питання — куди подіти ідентичність, яку не хоче переварювати середньостатистичний іноземний читач. В усякому разі, так твердять редактори, які завжди переймаються думкою читача. Аж сильно тривожить питання, чому нам не треба пояснювати американський чи британський контекст, і що це означає, крім спроб виправдовуватись за ніщо.

 

 Image by BookForum Lviv

Людина, яка має справу з іншою книгою — а й відповідно, з іншою культурою — історії не омине, а в ній набагато легше віднайти зв’язки, аніж, скажімо, в сучасному політикумі. Набагато легше звести сусіда до “неправильного свого”, аніж витерпіти “правильного чужого”, хіба що він має кошти на донат. Набагато легше виставити на подію очікувану, аніж справді цікаву книгу, тим самим зводячи події до партзасідань, на яких аплодують так само довго, як і говорять.

Image by @MZarzhytska on X

Болі від взаємного суспільного тиску покликана зняти поезія у великій кількості — але й тут з-під барвистих одеж виглядає еротична поза системою. Верхня палата парламенту, наслухавшись на денних засіданнях, навряд чи знайде в собі сили спуститись до нижньої, яка вже готова поринати в ментальність та обгрунтовувати це. Политі рясним дощем львівські вулички не залишають шансів на будь-що, крім кави з поглядом в стінку.

Image by @MZarzhytska on X

І, коли вже пробігтись ярмарком, побачити щось новеньке можна. Дуже добре видно тяжіння до старовини та епічності, до рясних сусідських прикрощів та війн у галактичному масштабі, до мистецьких казусів та пафосного докору хранителів підпільної правди. На цьому фоні, справді, народиться потужна детективна, а за разом, історична лінія, щойно зважимось зізнатись самі собі в нелюбові до свого.

 

КнижКава в Х, Facebook -

ваш вибір формату.

КнижКава  в Bluesky -

погляд назовні.

 

Art Book Fair 2026: наступний

Images by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 118 АртКава - спеціальний

Винайти мистецтво в Україні неважко. Важче втримати. Цьогорічний ярмарок мистецької книги, що вдруге проходить на ВДНГ, ризикує бути останнім, і ось чому.

Аудиторію повністю задовольняє пропозиція з інших книжкових форумів, і життєздатні проекти переїдуть саме туди - за умови відповідного позиціонування. 

Аудиторія цьогоріч проголосувала не лише чисельністю, а й увагою, на підступах бачучи відверту, ба навіть, патологічну реципієнтність проекту. Ні для кого не секрет, що люди в стані клінічної депресії - яку б етіологію вона не мала, дистимічну чи шизофренічну - є поглиначами енергії здорових людей, своєрідними чорними дірами,  для ходіння повз які потрібні досвідчені астронавти.

Ба більше, ви ризикуєте опинитись не в стані емпатії чи прийняття, а в такому самому пригніченому стані гніву, що має непередбачувані наслідки, за механізмом психологічного зараження та хибної асоціації з "все-...".

Як це працює? Дуже просто. Вам намагаються видати потворне за мистецьке й переконати в суб'єктивності бачення. Доки ви сумніваєтесь у власній здатності розгледіти Ван Гога, той в іншому павільйоні. Доки ви сумніваєтесь в собі, вами вже намагаються маніпулювати. 

Будь-що потворне є результатом викривлення, збочення, перверзії. Або руйнування чи саморуйнування, що не має сенсу, крім руйнування з ненависті до себе. І можна скільки завгодно кричати про офіційний статус потворного - красившим воно від того не стане.

Тут не допомагає навіть принцип задоволення, бо у випадку потворного воно не має трансцендентності. Потворне замикається в рамках суб'єктивного й осідає на стінках цього міхурця, мов кіптява. 

Інший випадок - навмисне просування потворного, як гіпотеза. Страшна, та, все ж таки, обгрунтована гіпотеза, коли виходити з теми генію та злодійства. І, хоч посередності важче сперечатись із талантом - бо посередність багато хто любить та приймає як гарантію безпеки - потворне має самоціль. Ствердитись як нав'язлива правда, як факт існування, що привертає увагу й западає в душу через негативні враження.

Використати війну та її наслідки як привід просувати потворне - всього лише використати, але користувачі реальності на тому не зупиняються. Їм потрібні не лише емоційні ресурси аудиторії. Вони не застрягають на цифрових сторінках, флікрах та кіндлах. Ім потрібен папір, ще й не абиякий - цупкий та виклично білий, наче відмиті гроші.

Для європейського мислення то є новим та дивним, бо власного ресурсу для таких експериментів замало, а купувати його начебто дорого. В одній тільки Великій Британії - ще й після Брекзиту - закуповувати друкарський папір доводиться на континенті, але, якщо об'єднатись в концерни, то й везти треба буде хіба шо на замовлення.

Яке? Знаючи традиційну британську вимогливість до друкованих видань, якість мистецьких та фотоальбомів, важко уявити собі типового бібліотечного клопа задоволеним  антипечворками, ліпленими більш назло, аніж на продаж.

Більш того, ви маєте це купити за виставлену ціну, бо донати ж... 

Можеш не малювати - не малюй.

Якесь дивне відчуття складається, наче Брекзіт виявився приводом відкрити двері бедламу, та коріння проблеми навіть не в тому, що торгівка-мати, стиснувши зуби, дозволила доньці вийти заміж за принца. Ціна виходу опинилась за межею розуміння, як таке могло статися взагалі.

Втім, загниваючий імперіалізм - дохле сире завжди гниє - не відокремився від доброї старенької разом з Євросоюзом. Більш кризової монархії Велика Британія не знала за весь час існування, і шлюби з медсестрами тому свідчення.

В мистецтві криза відображається через контрадикції. Спроба втримати обличчя на Близькому Сході перетворилась на контрекспансію, де посади почали займати люди, що не мають жодного стосунку до державотворчих основ. Манкуючи почуттям справедливості, ці люди отримали визнання всупереч інтуїції та здоровому глузду. Вважай, за гроші.

Якщо колишньому прем'єру платять багатомільйонний гонорар ще до виходу книги, якщо передові, престижні видання країни перетворюються на рупор утилітарності та несмаку, чого чекати від нішевих видань і так званих крос-культурних проектів, за які, напевно, відповідатимуть, знову ж таки, дівчата, які нічого не вирішують?

Цікаво, що вхід для українських емігрантів позначається таким самим слідом сажі, крім хіба що кольорового прапору, чомусь визначеного асоціюватись із цінностями Великої Британії.

Поняття ліберальної синагоги не таке вже й далеке від консерватизму - чи республіканізму на іншому березі проблеми. Позаминулого року ми вже писали про це в  контексті позірної британської журналістики на експериментальному майданчику. Трампізм, як і будь-яка диктатура, має на меті використання будь-чого заради власних цілей. Незрозуміло тільки, як іслам у цьому експерименті опиняється на підвищених позиціях.

Осередки британського мусульманства на фоні чорно-депресивного та відверто збоченого європейства репрезентують жвавість природних кольорів, камерність та відокремленість від світу розпусти. Якщо це джерело фінансування мети, зрозуміло - але на чому це тримається, крім безмежного в своєму лібералізмі уряду, відстороненого суспільства та короля, чиє розлучення спричинило дипломатичний казус із  обопільними жертвами?

Доки оберти колеса історії не віщують нічого доброго, звернемо увагу на те, що, хоч і приглушене бур'яном, але зросло і має виразність, співзвучну з потребами часу.

Проекти, спрямовані на співіснування різних культур у вузьких просторах, природничий акцент, якому немає рівних у світі, де не завжди є час і хист подивитися собі під ноги, ресайклінг та творення унікального зі звичного, побутового, непоказного, урбаністичний акцент углиб, крізь персоналії та графіку, тематичні та міські часописи - тут українська та британська культури, дійсно, перетнулись. Як і в історичному переданні, попри його належність до певних політичних течій чи режимів, коли старе не руйнується, а імплементується, попри суб'єктивні, здебільшого, штучно загострені та капсулізовані емоції. 

Втім, справді мистецьке на цьому фестивалі розпродавали з коробок, наче воно не повинно було ображати своєю справжністю оту сірину в чорних закарлюках. А Україна тривала за скляними стінами.

Foolscap Editions: Freshers by Sigune Hamann

Foolscap Editions: Building Futures: 

The Counter Architecture of the British Mosque 

by Shahed Saleem

Іван Мельничук, представник проекту Метод Фонд

від Українського Культурного Фонду

Метод Фонд: 

Мистецькі зошити, словники, артбуки.

На фото - срібна добірка творчості українських митців, у т.ч. Анни Звягінцевої - авторки преміальної статуетки для Drahoman Prize

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.

Укрпремія: Drahomán Prize

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 117

Робота перекладача стає все більш помітною. Ми бачимо прізвища перекладачів на книжках, вони отримують увагу громадськості на заходах та міжнародні премії поряд із письменниками. Сьогодні приділимо увагу премії для перекладачів, яку заснували в Україні - Drahomán Prize.

Перекладач або тлумач: історичний екскурс

Саме слово drahoman - за поясненням Юрія Прохаська, першого члена Капітули Drahoman Prize, означає "перекладач, тлумач". Втім, чому ж засновники премії обрали саме таку назву? Переконують, що вона є зрозумілою більшості носіїв різних мов. І, дійсно, коли звертаємось до історичних джерел, виявляємо, що слово "драгоман" ще й як давно вживане.

Арабське слово "тарджуман" означало перекладача (й посередника) між східними та західними державами. Саме слово "ман" у перекладі з арабської означає "хто" або "той, хто".

Європейці запозичили арабське слово, вимовивши його на свій лад як dragumanus або dragomanos, звідки воно й потрапило в українську мову. Частина drag перекладається, зокрема, як "дорогий" (румунська, молдовська мови), і це зайвий раз підкреслює роль перекладачів та відкриває перед нами історичне підгрунтя їхнього життя в регіоні.

Драгомани: після падіння Візантії

Османська імперія більш ніж охоче брала полонених і дуже неохоче відправляла посланців-турків до європейських дворів (згадаємо полон і смерть молодого султана Джема у Ватикані кінця  XVI ст.). Тож, викуп цінного бранця - і, головно, торги -  було  справою рівня лотереї.

З іншого боку, трансильванський прохід брав свою плату зі втомлених подорожніх. Дорогих гостей частували - зокрема, місцевими винами - і тим розв'язували їм язика, намагаючись дізнатись останні новини та секрети найвпливовіших дворів світу.

Тож, особливо активними і помітними на міжнародній арені були османські драгомани. Їхня вправність, була, зокрема, перейнята запорізькими козаками, що мали в себе власних драгоманів і так само називали їх в офіційних документах Січі. Так, прізвище відомої родини Драгоманових (Михайло Драгоманов - письменник, філософ і мовознавець, громадський діяч і дядько Лесі Українки) походить саме від історичного роду заняття.

Втім, на посади великих драгоманів Османська імперія ставила далеко не тих, за кого збиралася торгуватись. Наприклад, першим великим драгоманом Порти став грек Панайотіс Нікосіас. Православна райя Порти була керована турками, зокрема, за допомогою привілеїв фанаріотам - жителям тоді вже Стамбульського району Фанар, де розташовувалась резиденція Константинопольського патріарха. Сім'ї Маврокордато, Іпсіланті, Кантакузини, Суццо, Караджа і т.п. були найвпливовішими фанаріотськими родинами, з яких, у тому числі, обирали драгоманів.

Драгомани: український контекст

З часом назва "драгоман" застосовувалась до перекладача і писаря не тільки при посольствах в Османській імперії та імперії Великого Війська Степового, а й в діловодстві Речі Посполитої, Війська Запорозького Низового та Російської імперії. Зокрема, Іван Котляревський в поемі "Енеїда" (82-83) оповідає:

Були посли це од Латина,
І всі ассесорського чина,
Один армейський капитан;
Цей скрізь по світу волочився
І по фригійську научився,  — 
В посольстві був як драгоман.

Латинець старший по породі
К Енею рацію начав,
І в нашім, значить, переводі
Буцім-то ось він що сказав:
„Не ворог, хто уже дублений,
Не супостат, чий труп нікчемний
На полі без душі лежить.
Позволь тіла убитой рати,
Як водиться, землі предати..."

Ми недарма робимо таку розлогу історичну прелюдію, адже тема наша якраз-то стосується премії, заснованої кількома сучасними інституціями, що мають на меті розвиток книги і, зокрема, перекладацької справи.

Два інститути, один клуб

Премію Drahomán Prize в Україні заснували в 2020 році три інституції - Український інститут, Український інститут книги та Український PEN. Ба, навіть більше останній, бо всі ключові фігури інших двох інституцій є членами PEN.

Коли вже детальніше розглядати цю тріаду, перші дві інституції є державними і відносяться до Міністерства культури України, а PEN - міжнародною організацією, що має свої філії в різних країнах світу.

За датами заснування, Український інститут є молодшим на рік від УІК - Українського інституту книги (2016), а Український PEN - найстаршою, майже партійною організацією. Першим його президентом у 1989 році став письменник Микола Вінграновський, український письменник-шістдесятник, режисер ("Атомні прелюди", "Світ без війни", "Президент").

Сьогодні бути членом PEN серед українських авторів рахується таким же "мастхев", як і КПРС у минулі роки. Це своєрідна перепустка у світ знаності, з якою ходять навіть державні посадовці - хоча корені цієї партії ростуть не в Україні, а сама організація не є урядовою чи державною.

Сага про свободу

PEN-клуб був заснований в 1921 році письменником Джоном Голсуорсі, лауреатом Нобелівської премії 1932 року ("Сага про Форсайтів", "Острів фарисеїв"). Місцем його заснування був, звісно, Лондон, Голсуорсі - першим президентом, а співзасновницею - Кетрін Емі Доусон-Скотт, британська письменниця та громадська діячка.

Велика Британія спрадавна є землею, де клуби зростають, як гриби після дощу. Заснування PEN відбулося в ті самі роки, що й заснування Ліги Націй - після Першої світової війни, революції в Росії та заснування Радянського Союзу.

Велика Британія, що під час війни перебувала в складі Антанти, хоч і виявилась серед переможців, але відчувала на собі наслідки буремних часів - як ззовні, так і всередині. Вікторіанський суспільний спадок часів королів Едварда VII та Георга V тягнув за собою класичний "пиріг лицемірства", в якому зовнішня благопристойність ховала начинку примітивних прагнень, що їх намагались відтіснити назовні для використання в імперських інтересах.

Якщо Голсуорсі був типовим секулярним ідеалістом того часу, то його сподвижниця Доусон Скотт втілила в собі риси кризового британського жіноцтва  - придушеного моралізмом, депресивного, спіритичного, подекуди сапфічного і вже без сорому того. Ця свобідність підкреслювалась і була маркером революційності, хоча до відкритих цінностей PEN буквально не увійшла.

PEN об'єднав письменників з усього світу, що позиціонували себе борцями за творчу свободу попри війни та політичні суперечності, хоча, насправді, зробився типовим панбританським осередком чвар, інтриг та скандалів, які - зокрема, в Україні - прямо суперечили заявленим принципам. Жаліти суперника чи жертву в PEN так само не прийнято, як і в коронних зіткненнях. Це клуб недарма набув звання "отруйної ручки" за виключну безпринципність, варту, скоріше, французьких найманців, аніж британської еліти.

Польський акцент

Позаяк, переклади мали набути значення, такого самого, як вони мають в британських професійних колах. Знаємо, як важко податись на Букер, не маючи перекладу для розуміння тих, хто його читатиме. Знову ж таки, Букер для українця чомусь мав відкриватись через PEN, і тільки на вході. Письменник Андрій Курков став номінантом і одним з членів Капітули (The Сhapter) Drahoman Prize, але членом і президентом Українського PEN - раніше.

Інша справа - Польський інститут, з якого брали структуру для Українського інституту книги в 2017 році. Цей рік характеризувався гострим зіткненням консервативних та ліберальних течій на політичній арені, та, окрім приходу до влади Дональда  Трампа та Еманюеля Макрона, під час виборів у Північній Ірландії (Велика Британія) перемогла Демократична юніоністська партія - соціал-консервативна, євроскептична і, звісно ж, зразок типового британського консерватизму з його націоналістичними прагненнями.

Польський інститут (принаймні, спочатку) не відмітився членством у PEN, а був заснований у 2004 році міністром культури Вальдемаром Добровським у Кракові. В 2017 році, одночасно з заснуванням УІК, Польський інститут заснував дипломатичну ініціативу "Польська полиця", що стала зразком для подібних в інших національних інститутах. В теперішній Україні цю ініціативу тримає перша леді Олена Зеленська.

Товмачі з української: кого й за що преміювали

На сьогоднішній день переклад в Україні теж поволі, але явно переходить зі статусу приватності (та, подекуди, волонтерства) до статусу легалізації. Вона стосується можливості співпрацювати з видавництвами та авторами на постійній основі як визнаний професіонал, отримувати запрошення на події та номінації до нагород - насамперед, Drahomán Prize., що вручається раз на рік у Києві.

Ми не будемо детально зупинятись на правилах та особливостях премії, які описані тут. Більше цікавить хронологія її вручення, починаючи з 2020 року, коли Drahomán Prize, як і передбачалось, почали отримувати за переклад української літератури на інші мови світу.

• 2020 рік - Клаудія Дате (Німеччина),  переклад поетичної збірки Сергія Жадана “Антена” (видавництво Suhrkamp) та роману Олексія Чупи “Казки мого бомбосховища” (видавництво Haymon Verlag). Заявник: член Капітули Юрій Прохасько, видавництво Haymon Verlag.
• 2021 рік - Богдан Задура (Польща), переклад творів Катерини Бабкіної “Мій дід танцював краще за всіх” (видавництво Warsztaty Kultury), Василя Махна “Вічний Календар” (видавництво Państwowy Instytut Wydawniczy) та Юрія Винничука “Лютеція” (видавництво Warstwy). Заявники: Warsztaty Kultury w Lublinie, Państwowy Instytut Wydawniczy, Wrocławski Dom Literatury.
• 2022 рік - Ірина Дмитришин (Франція) з перекладом роману Сергія Жадана “Інтернат” (Meridian Czernowitz, 2017). Заявник: видавництво Les Édition Noir sur Blanc.
• 2023 рік - Катажина Котинська (Польща)  з перекладом книжки Оксани Забужко «Найдовша подорож» (Комора, 2023) – Oksana Zabużko. Najdłuższa podróż (Agora, 2023). Заявник: Посольство України в Республіці Польща.
• 2024 рік - Ееро Балк (Фінляндія) з перекладом роману Євгенії Кузнєцової “Драбина” (Jevhenija Kuznjetsova: Tikapuut. Aula & Co, 2024). Заявник: Товариство українців у Фінляндії
• 2025 рік - Ніна Мюррей (США) з перекладом англійською мовою драми Лесі Українки «Кассандра». (Lesya Ukrainka. Cassandra. HURI, 2024). Заявники: видавництво Lost Horse Press та Український дослідницький інститут Гарвардського університету. До речі, Мюррей увійшла до лонглиста премії аж з чотирма перекладами різних творів.

Здавалося б, нічого надзвичайного - нагороду отримують професійні перекладачі за роботу з творами так званого "українського канону", але якщо дослідити біографію авторів книг, майже всі вони (окрім Лесі Українки, чисто історично) є членами PEN і перекладені на європейські мови. Євгенія Кузнєцова працювала консультанткою в ООН, з яким PEN має зв’язки через ЮНЕСКО, і навчалася в католицькому єзуїтському університеті Деусто.

Дивним виключенням є цьогорічна переможниця Ніна Мюррей, що якраз і переклала Лесю Українку для американської аудиторії. США традиційно не дружать з ПЕН, але не так щоби дуже. Оксана Луцишина, одна з авторок Мюррей, теж є членом PEN, при тому мешкає в США та викладає українську літературу в Техаському університеті.

До речі, жодна з книг Drahomán Prize не отримала нагороди за переклад для видавництв із Великої Британії. "Касандру" ставили там на сцені в перекладі Ніни Мюррей у 2023 році.

Крім Drahomán Prize, PEN контролює ще чотири види нагород - премію Василя Стуса, Юрія Шевельова, Георгія Гонгадзе та Премію Європейського Союзу. Як то кажуть, коментарі зайві.

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Продати: скільки коштує книга видавцю

Image by MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька

Випуск 114

Велика книжкова манія поволі, але невпинно переходить у Велику книжкову депресію. Читати начебто і хочуть, але вже не можуть. Це як до великого застілля - готували-готували, потомилися і впали.

Проблеми українського видавця ті самі, що і в читача - любов до імпорту, любов “подорожче” і любов до себе (для себе, під себе). Це як “хочу вийти заміж за іноземця, багатого і слухняного, щоб розумів чутливу українську душу”. Цікаво, що чоловіки до іноземок поспішають не хутко.

А що ти їй скажеш, з борщу, який сам і їстимеш?

"Скажіть вашу ціну!"

З любові й ціну породять. “Зтерпиться - злюбиться” працює тільки в сусідів. Нашого бабця й чорти бояться, а тим часом ціна самоти, ціна перетину і ціна консенсусу складають головну між видавцем та читачем цифру. То є ціна угоди, яка, з одного боку, визначається купівельною спроможністю читача, з іншого, здатністю видавця змінити звичну для читача структуру споживання.

“Не буду їсти - куплю книгу” вже не працює, дякувати книгарям. Щоби купити книгу, я вам кажу реально, їсти має бути хліб з хлібом. Я купила собі дорогу - за 100 гривень тоді! - кулінарну енциклопедію, коли їсти мені не те що не було чого, а не було коли. Дуже приємно знати, що в світі є лазанья, цуккіні та фріттата, ще й продавати цю книгу малоімущим. Не повірите, брали. Ридали і брали, хоч на подарунок.

А зараз попробуй кави не налий до книги - ззідять.

Графіка та калліграфія

От беремо рух українського читача від Європи до Азії, про який вперше - нарешті! - заговорили на Книжковій Країні цього року, а на Арсеналі продовжать. Так само Азія йде до читача, готова (і навчена) конкурувати з американським ринком. 

Перекладати з азійських мов нелегко, але ж і цікаво. А ну як письменник знову захоче дізнатись тонкощі українського переказу? І де тому японцю чи китайцю знати українську, але ж знає… 

Швидкий український сервіс знає все, крім того, як змусити читати людей, які вже не можуть. Свого часу тарантінівське “Місто гріхів” було не надто популярним фільмом, радше камерним. А зараз іногородні гості київських подій можуть це відчути. Добре, що можна озброїтись цукеркою, випічкою і книжкою, та чимважче.

Це я про що. Того року з графічними романами не залагодилось.

О першій - до бібліотеки

Коли вже говорити про зміну специфіки попиту, то Клуби Щільного Тексту - далеко не фантастичний сценарій. І кави попити з хлібом, і обговорити, що там було на п’ятсот двадцять п’ятій сторінці. Сандерсон знає, як.

Одне тішить, і, думаю, не одну мене - книги широкого вжитку потихеньку перетопають до бібліотек. Отам за ними буде черга, як колись за любовкою. Варто тільки придивитись до вторинного ринку і сказати собі чесно, як купує український читач. 

В цьому сенсі я тільки за платні читальні зали з кавою і печеньками. Більше під наглядом привітних бібліотекарок просто не полізе. І, коли в бібліотеках у читачів купуватимуть, то менше снаги буде вилучати, бо сказали. Бо будуть це приватні бібліотеки, в яких книжкова політика, вибачте, як треба, а не як кому заманеться.

Серванти й полички

Нещодавно досліджувала зміни ціни книги в порівнянні з СРСР. Так от, за десятитомник класики можна було купити хорошу дитячу зимову куртку, але й за тим і за іншим треба було вибігати. Ціна однієї книги могла дорівнювати двом обідам у їдальні - обідам олігарха. Тим-от, за рубль. Тепер я більше не питаю себе, чому радянські книги стояли в серванті.

Що тепер? Класика є. Хоч така, хоч отака. Українська. “Запихають…”. Вторинний ринок годує “Нову Пошту”, і хай собі. Не дай Боже змушувати купляти в магазинах. Людина має якось від’їсти собі цей стрес.

І коли вже про спільність рис видавця та читача,то ставлення до книг в обох недбале. Видав / купив - продав / придбав - забув. Обоє шопоголіки, один по імпортних правах, другий - по чергових фантіках, створених нашими ж мазярами, бо в країні Оз своє бачення. 

В кожної книги, яка хоче знайти свого українського читача, мають бути брови, губи і нігті. Або, як казала Пиркало, прес бабок і сокира, якщо видання….

Чоловіче? В умовах, коли 80% читачів - жінки, забути книгу й викинути, як телефон чи чохол старої моделі - питання часу. Є час, коли накуплене спротивлюється. Шопоголіки знають. І є ще “ефект підлодки”, коли, скупивши собі власний світ, уже й не хочеться нагору. 

Може, в тому й прикол громадських книжкових їдалень. Поїсти з кимось, кому не байдуже.

КнижКава в Telegram, X, Facebook - 

ваша журнальна полиця.

КнижКава в Threads, Bluesky -

час на читання думок.

Хочете стати нашим колумністом

чи розповісти про книгу, новинку, акцію?

Пишіть головреду:

mariazarzhytska@ukr.net

Нетривіальне: балканська осінь - 2025

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Цього року захоплення українського книжкарства сербською та хорватською літературою, вочевидь, зійшло на “ніт”. Кінець гри в одні ворота мав бути саме таким, і далі все залежить від сміливості кожної ланки зв'язку цього нерівнобедреного трикутника.

Тріщини в стосунках, які ми вперто не хочемо помічати, даються взнаки там, де потрібно безжалісно рубати гордіїв вузол. Хто зробив це, той скинув баласт і може плисти далі, без страху загинути від підводної міни нещирості.

Не можна отак взяти й гулятися з ворогами, що рано чи пізно об'єднаються проти тебе. Ми програли балканську літературну дипломатію тому, що досить брехати собі.

Як співала Вітні Г'юстон, I bow out.

Коли пахне риба

Відверто слабкий роман Меша Селімовича “Острів” (Discursus, 2022) - утомлений текст із глибоко депресивним, ще й нечитабельним словесанням - однією фразою пояснив усе: “Хочу, щоб мені було тяжко”. Laissez passer.

Якщо Книжкова Країна у вересні привернула увагу лиш не найкращим романом боснійського письменника, що, врешті, пов'язав своє життя з Сербією, то Львівський Форум видавців натякав на очевидне. Обидві сторони літературного процесу не знають, що хочуть, і хорватський його елемент, урешті, слідує за вожаком. Все інше - історія.

Тут можна розжитись на політичних прогнозах, але наш часопис, по-перше, не для того створений, по-друге, врахував помилки ворога. Нас цікавить якість, що безпосередньо залежить від концентрації на власних задачах, а в літературі це тексти.

Всі забудуть те, що ви сказали, але ніколи - те, що змусили відчути. На цій мемасній ноті стартуємо до уважного перегляду того, що винесло химерне Львівське море.

Жоміні та й Жоміні

Харківське “Фоліо” зробило хід конем, виставивши на високу полицю два українських видання Ісмаїла Кадаре, з посередницьким перекладом, який за життя контролював сам письменник. Маємо на увазі його французьку складову, бо перекладачів з албанської в нас поки що не діагностовано. 

“Генерала мертвої армії” було видано ще в 2023, але помітним твір став на Форумі видавців - у суперобкладинці та трендовому дизайні, поверх класичної твердої палітурки з золотим тисненням. Тим паче, поруч стояли “Барабани дощу”, випущені в рік смерті автора, що породила стос інформативних, напрочуд жваво написаних некрологів у пресі.

Тут додамо, що Міжнародну Букерівську премію Кадаре отримав через 40 років після виходу “Генерала” - книги про пошуки тіл італійських солдат, що загинули на території Албанії під час італійської окупації 1939 - 41 рр. Неелегантно, але шо ж.

Провідник албанського сюрреалізму, великий письменник маленької країни, автор біля 90 різножанрових текстів, що вивів албанську літературу на світовий рівень знаності, пережив італійську окупацію й комуністичний режим, - зокрема, розрив Албанії з СРСР, внаслідок якого постраждав і сам. 

Книги Ісмаїла Кадаре перекладено більш ніж на 40 мов. Після еміграції 1990 року він тривалий час жив у Франціі, з дружиною Геленою, що була першою жінкою, яка видала роман албанською. Помер письменник на батьківщині, що, врешті, нагородила його орденом “Честь нації”, а з приводу його смерті в 2024 році оголосила дводенну жалобу.

Творчість Кадаре близька прихильникам Кафки, Маркеса та Памука. Метареалізм історії, мова притч, легендарність та епічність, здатність звернутись до колективної свідомості всіх балканських народів просто-таки хірургічні. Кадаре почав свій творчий шлях із віршів, і поетичність є провідним елементом упливу його прози.

"Я твердо сподіваюся на те, що європейська й світова думка усвідомлює, що цей регіон, до якого належить і моя країна, Албанія, може бути джерелом інших новин і місцем для різних досягнень, у тому числі, в галузі мистецтва та літератури", - зазначив письменник у своїй промові під час вручення Man International Booker Prize (газета " Обозреватель, липень 2024)

Трохи Риму поруч

Ще один балканський реверс - “Викреслена” Міхи Мацціні, що вийшла у Видавництві Анетти Антоненко 2024 року і була представлена, в тому числі, на Форумі видавців. Тривалий брак уваги до цього твору, радше, викликаний страхом теми, а за тим, і актуальністю в світлі цифровізацій, що прагнуть контролювати події нашого життя поза межами доступності для нас самих.

Те, що відбувалось у Словенії часів розпаду СФРЮ, вже не виглядає прикрою випадковістю. Зникнення даних про людину з системи - про неправильну, незручну людину - з неможливістю довести тут і зараз, хто ти є, навіть зі стосом документів, змушує замислитись про цінність найважливішого. 

Твір Мацціні знову апелює до однієї з темних європейських традицій, що сягають древніх часів і досі впливають на будь-кого, хто спокусився благами цієї цивілізації. В Давньому Римі існував звичай брати в заручники дітей на завойованих землях - і всі ті інсинуації навколо "дитячого питання", що несуться з кожної праски зараз, є лише атавізмом, добре вкарбованим у нерви кожного підвладного заходянина. Втім, цього разу справа не в набитому харчоблоку.

Особистість, якою нехтують на догоду амбіціям скотомогильника, вступає в бій за родинний зв'язок без жодного блату, й відбувається те, чого ніхто й не очікував. Залишається питання, хто й навіщо кидає ці виклики, й який висновок має осісти в колективному підсвідомому кроликів на заріз. Прийняти спокуту чи залишитись рабами компенсаторного мислення - теж вибір.

Міха Мацціні - словенський поет, письменник та сценарист, дійсний член Європейської кіноакадемії (такий, що має право голосу). До виходу фільму за книгою “ Викреслена” в 2014 році він був майже невідомим за межами Словенії, як письменник.

За 11 років існування на літературному ринку роман було перекладено на 9 мов, у тому числі, хорватську, сербську та італійську. В 2024 році книга вийшла українською у “Видавництві Анетти Антоненко” (Київ), а в цьому році - арабською (Arab Publishing and Distribution, Єгипет).

Фільм “Викреслена” уперше демонструвався в незавершеній версії на фестивалі в Сан-Себастьяні (Іспанія, 2018), наступного року отримав чотири нагороди на батьківщині режисера, з хорватською акторкою Юдітою Франкович Брдар у головній ролі. Щоправда, у кіноверсії ключову персонажку звуть Аною, а не Залою, та це не перешкодило акторці двічі отримати приз за найкращу жіночу роль - в Словенії (Любляна, 2018) та в Хорватії (Пула, 2019) 

Світова прем'єра “Викресленої” відбулася на фестивалі “ Чорні ночі” в Таллінні (2018),  а в 2019 році фільм отримав нагороду на FEST (номінація “Кращий сценарій”, Белград, Сербія) і на Raindance (Лондон, Велика Британія). Крім того, кінострічку було відзначено на фестивалях у Казахстані та Південній Кореї. 

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

32 BookForum: proтриматись

Іmages by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

В спробі визначити різницю між київськими форумами та, як твердять, їхнім родоначальником ми провели чимало часу. Львівський форум видавців тим і зручний, що дає доволі багато часу перебувати на одному місці. Тим, хто, як і ми цього року, тут уперше, варто приходити заздалегідь, аби ще без натовпу роздивитись привезене видавцями.

Одразу наголосимо, що тут вам не Франкфурт. Якщо на Книжковому арсеналі про місце зустрічі можна хоча би здогадатись, то на Львівському форумі видавців узагалі немає спеціально відведеного майданчика для спілкування видавців та літературних агентів, які хочуть укласти довгострокові угоди з високим ступенем довіри. Холодне кафе біля журналістської зони навряд чи підходить для чогось, крім виходу на свіже повітря. Під час ярмарку ж про спілкування йдеться хіба що в дуже обмеженому форматі. 

Зі стендів Житомирського видавництва "БУК-ДРУК" та агенції іноземних мов "РУНА" (м.Львів)

В контексті зустрічей із закордонними видавцями Книжковий Арсенал поки що лишається єдиним пунктом із більш-менш відпрацьованими процесами - хоча й тут є накладки з листуванням, які треба тримати під контролем, що називається, вручну, не розраховуючи на своєчасність поштових сервісів, які підводять все частіше. Тут ми можемо лише порадити американський посібник із розпродажів квітня - "Життя після Google. Занепад великих даних і становлення блокчейн-економіки" Джорджа Гілдера, випущений BOOKCHEF ще в 2021 році. І на власному досвіді констатувати, що володіння пристроями, для яких, власне, створений Android, уже нічого не гарантує.

В цьому сенсі доволі цікавими стають доробки навколополітичних письменників, у яких можна віднайти чимало корисного матеріалу для бізнес-аналізу - Енн Епплбом, що прийшла на заміну зніяковілому Снайдеру, та навіть Дональд Робертсон із його "Марком Аврелієм", не кажучи вже про Бориса Джонсона, думка якого важлива для нас.

Важко сказати, наскільки широко ця метода спрацює в Країні Суцільних Упереджень, ще й радій віддавати власні оборонні фонди будь-якого штибу, починаючи від ядерної зброї й закінчуючи російськомовними виданнями. Афера століття, схоже, передбачила творення марновірного натовпу, який сам позбавляє себе засобів упливу, виконуючи безглузді настанови тих, хто не в змозі спертись ні на що, крім власної філософії страху.

Те, що всі ми досі перебуваємо в полоні радянського мислення - безспірний факт. Нам потрібно або повністю приймати точку зору автора, або відкинути його, - бажано, на розтопку - навіть не задумавшись про те, що коїмо. Те саме чекає на будь-якого письменника, що втрапив у нещастя бути громадянином країни-шкідника, країни-зрадника чи країни-непереможця. Південне село розміром із цілий півострів, без жодного бажання вивчати мову й культуру остогидлого сусіда, без жодної притомної новини, осередок лютої ненависті, що днями вивалює взаємні претензії довжиною в нескінченну чорну стрічку і не бажає пробачати нікому, навіть собі, вже чекає, як відпрацьована модель засвіченого майбутнього.

Ще на тему: Нетривіальне: балканська література (2024)

І те, що, нарешті, відбуваються хоч і не ідеальні (а часом, і критично помилкові), але спроби визначити поняття рашизму з різних аспектів - уже досягнення. Принаймні, це може бути дзеркалом для контрнаступу там, де ми для цього створені, а не на екрані та в соцмережах. Поняття, що вибудовує наше, а не чиєсь ставлення до цього явища, описуючи його об'єктивно, а не через призму власних уподобань там, де працюють зовсім інші закони.

До речі, якщо вже говорити про святе місце, що не буває порожнім, Львівський форум видавців і тут вирізнився. Це єдиний форум, де можна побачити літературу, що популяризує релігію - щоправда, в специфічному контексті. Прокатолицькі та греко-католицькі видавництва традиційно для свого напрямку не продають оригіналів, тоді як їхні ідеологічні противники пропонують зацікавленій аудиторії широкий асортимент видань Корану. 

Ще на тему: Нетривіальне: східцями Сходу

Знову ж таки, якщо звернутись до історії "Ісламського культурного центру ім.Мухаммада Асада", побачимо ще більш особливий слід, у якому аж зовсім нетрадиційний поворот долі єврейського журналіста, досвідченого юдаїка, створив спільноту, яка має задовольняти, з одного боку, ліберальні прагнення певної частини мусульманського населення, з іншого боку, стає прихистком для тих євреїв, хто не підтримує політику Ізраїля щодо Палестини, й, відповідно, перестає вважатися своїм серед своїх. 

Тут чимало користі може справити доробок експерта. І мова якраз про тих, хто безпосередньо перебував у руслі подій, а саме, дипломатів. Дмитро Чекалкін вкотре представив на ярмарках цього сезону свою працю "Саундчек", якраз на тему Близького Сходу в його ізраїльському контексті. 

У питанні, що приваблює юдея стати мусульманином - адже різниці в догматах, на перший погляд, немає - залишається тільки одна відповідь. Та сама, що, вочевидь, напрошувалась у 90-х роках, коли молодь масово йшла до протестантських спільнот із традиційних християнських конфесій.

Інстинктивне прагнення до спільності перетікає в колективізм там, де потрібно мислити індивідуально. І відповідь на те, чому іслам нового штибу може стати популярним за його традиційними національними межами, давно лежить поза межами шлюбних відносин, де жінка схильна відмовлятись від свого "Я" на користь чоловіка. 

Ліберальний іслам підкорив Боснію, що зробила його соціальним елементом на вітрині демократії, ліберальний іслам поволі підкорює кримськотатарське населення, що знаходить розраду в вірі предків і сподівається заслужити повернення додому хорошою поведінкою. Різниця лише в тому, яким пунктам слідують ті чи інші. 

Правиловір'я - одне з традиційних вірувань сучасного українця, що поволі перетворює хвилину мовчання в загальнонаціональний намаз, а хвилину говоріння переводить у фарисейський коппінг навколо елементарних речей.  "Слава Україні!" вже починає звучати як "Ассалям алейкум", а "батько наш Бандера" як "Мухаммед - пророк Його". Можете кидати в нас камінням, та галицький шаріат не за горами, а суботня кнопка ліфту вбачається всюди, де потрібно бути людиною. В цьому сенсі "Дім солі" Світлани Тараторіної, як для нас - найкраща футуристична оптика.

Відверта політизація греко-католицької спільноти призвела до того, що навіть католики на Львівському форумі видавців змушені стояти за ворітьми. З іншого боку, ця спільнота має потужний пласт дитячої літератури, що доступною мовою розповідає про християнські істини - яскраві, якісні видання для читачів різного віку, а для юнацтва навіть спромоглась на радикальний хід. Щоправда, виконання, як завжди, іноземне, але про особливості того, що не іменується, гомоеротизовані спільноти мають змогу говорити знову і знову, не кажучи вже про дурну цікавість. 

Перверсійні теми в жіночій письменницькій спільноті - ще один вид жертовності, за яку страшно. Та й загалом, пристрастне колупання вавок уже навіть не тренд, а нав'язлива ідея, коли страх знищення перетворюється на аутоагресію та заперечення свідомого права бути іншим. І коли премію отримують за ненависть, вона й стане винагородою. Націоналізація сприйняття є насінням дерева анчар, залежність від якого майже героїнова.

Ще на тему: Нетривіальне: балканська осінь 2025 у Львові

Можете кидати в нас срібняками, але в цьому контексті ми за вивчення економіки - хай там в коміксах. Усе ж краще, ніж розлюбити цей жанр через летаргіків, що в своєму прагненні до смерті напрочуд уникають власної.

Напрочуд. To be perpetuum.

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Сезони: мистецтво видавничої ілюстрації

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

Міжнародний фестиваль ілюстрації та дизайну PicConference пройшов з 29 серпня по 7 вересня в Києві. Це перша подія такого масштабу в Україні, організована проектом Pictoric , а також Мистецьким Арсеналом, студіями PGD (Польща) та 6pt (Литва) 

Партнерами події виступили Міністерство закордонних справ України,  Національна Академія образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА, Київ), Польський інститут, Чеський центр та Гете-інститут, Книжковий Арсенал та рекламний холдінг Мегаполіс +, латвійський видавець коміксів Kuš!, креативна агенція Postmen (Київ).

Фестиваль складався з вісьмох частин - конференції за участю міжнародних спікерів, майстер-класів від іноземних експертів та студентів НАОМА, закритого нетворкінгу, дискусій, портфоліо-рев'ю, презентацій та виставки, де спеціально запрошені гості фестивалю та учасники клубу Pictoric представили свої роботи. Крім того, 31 серпня відбулося живе малювання від Ани Маргаріди Матуш, візуальної ілюстраторки з Португалії. Результатом стало величезне панно в графічній чорно-білій техніці, що зображує руку ілюстратора за роботою. 

Найактивніший графік подій PicConference припав на 29-31 серпня, коли перед гостями виставки виступали іноземні спікери. Головними темами зустрічей та панельних дискусій пролунали:

- ілюстрація та графічний дизайн як метод культурної дипломатії (Барбора Мюллерова, кураторка Міжнародного фестивалю ілюстрації та коміксу LUSTR у Празі. виставку з якого було презентовано на PicConference)

- паралельне створення тексту та зображень як сучасний метод візуалізації (Хесус Сіснерос, ілюстратор проекту "Буря" за однойменною п'єсою Вільяма Шекспіра);

- як спосіб нашого життя формує те, що ми створюємо (Стефан Дибус, автор анімованих 3D-персонажів з Берліну);

- як зорієнтуватись у змінному світі паблішингу та побудувати стабільний ілюстраторський бізнес (Зося Дзежавська, засновниця міланського колективу Studio Armad`illo, Таня Якунова, один з ілюстраторів Google);

Створення та просування коміксів стало темою аж двох подій на фестивалі. Про те, як комікси можуть формувати нові способи світобачення, в суботу 30 серпня говорила з гостями Ана Маргаріда Матуш, співзасновниця ярмарку незалежних видань Feira Autonoma. 31 серпня відбулася зустріч з Женею Олійник, київською ілюстраторкою та автором коміксів, експертом з графічної журналістики, яка співпрацює з The New York Times, The Economist, Spiegel та іншими провідними виданнями. 

Наступного дня гості зустрілись з міжнародними організаторами фестивалів, на яких комікс-мейкери презентують свої роботи. Символом фестивалю став комічний персонаж Зірка, авторства Анни Сарвіри, однієї зі співзасновниць проекту Pictoric.

Частина спікерів запросила бажаючих на воркшопи, майстер-класи та портфоліо рев'ю, одне з яких відбулося безпосередньо на території виставки. Експертами робіт, представлених до огляду, стали Стефан Дибус (Німеччина), Барбора Мюллерова (Чехія), Таня Якунова (Велика Британія), Анна Гаврилюк (Україна). Інше портфоліо рев'ю відбулося на конкурсній основі онлайн, за участю Зосі Дзежавської (Польща), яка за день до того виступила перед учасниками відеозустрічі на тему змін, які переживає сучасний світ ілюстрації, та необхідності ефективно комунікувати з замовниками, аби укласти найвигідніші угоди та створити собі професійне портфоліо. 

Події PicConference  проходили в межах міжнародного фестивалю NEED (Network Eastern European Design). Зокрема, 31 серпня творча спільнота взяла участь у закритому нетворкінгу, організованому європейською мережею NEED.  Це мережа заходів, пов'язаних із історією та сучасним дизайном  - фестивалі, конкурси, конференції, семінари та інші події у Центральній, Східній та Південно-Східній Європі, до яких потрібно привернути увагу міжнародної громадськості. 

Пд час фестивалю відбулася виставка українських та зарубіжних митців і презентація книжкових підбірок, дотичних до різних жанрів мистецтва (в тому числі, кіно), з Книжкового Арсеналу 2025 року та Франкфуртського Книжкового Ярмарку 2024 року, а також унікальної колекції видань чеської ілюстрації для дитячої літератури. 

Потрапити на події було можливо, придбавши квитки на виставку "Херсон. Степ тримає" або безкоштовно, якщо встигли попередньо зареєструватись за умовами, викладеними заздалегідь на сторінці проекту Pictoric.

Конференцію відвідали провідні ілюстратори, книжкові та видавничі дизайнери з Польщі, Чехії, Німеччини, Істанії, Португалії, Франції, Італії, Румунії та Молдови. Тиждень візуальної культури стосувався трендів ілюстрації, анімації, графічного дизайну та книжкового мистецтва. 

На PicConference мистецтво ілюстрації досліджувалось в усіх його формах - книжкова ілюстрація, що переживає злет популярності в Україні, добре забута редакторська, чи то пак, газетна та журнальна ілюстрації (тоді як на Заході це ще й досі затребуваний жанр), комікси, візуальний сторітеллінг, до якого увійшли фотопідбірки, інсталяції та мультимедійні проекти. 

Чимало ілюстраторів з України є випускниками НАОМА, де викладає один зі співкураторів проекту Pictoric, Олег Грищенко. За участю студентів НАОМА в останні дні фестивалю відбулися воркшопи зі створення колажних та комічних персонажів, а до 12 вересня в НАОМА триває виставка студентських робіт. 

Варто зауважити, що в цьому році проект Pictoric був куратором виставки ілюстрацій "Все між нами переклад" на Книжковому Арсеналі. Учасниками виставки стали фармацевт-ілюстратор Анна Андрєєва, Маша Фоя, дизайнер 2-го видання "Месопотамії" Сергія Жадана, ілюстраторка видань Vivat Анна Гаврилюк ("Зачаровані музиканти", "Магнат" Галини Пагутяк, "Панцир, лапи і крила пані Оксани" від Валентини Захабури), Женя Полосіна, співзасновниця студії сері/граф, співкураторка курсів ілюстрації в Projector та експерт портфоліо-рев'ю, лауреатка премії American Illustrator, Ольга Штонда, фіналістка World Illustration Awards-2021 на дитячому книжковому ярмарку в Болоньї, авторка проекту до книги Йоко Сано "Казка про кота, який жив мільойн разів", військкомдизайнер Марі Кінович, що співпрацює з британським видавництвом Penguin Random House (анімаційний серіал The Brave Bunnies ("Хоробрі Зайці")) та Ілля Угнівенко, ілюстратор "Острову скарбів" Роберта Льюїса Стівенсона та трилогії Дж.Р.Р.Толкіна "Хранителі".  Переважна більшість цих митців узяла участь у виставці в залі лекторію PicConference.

На виставці  представили свої роботи співзасновники Pictoric, ілюстратори видавництва "Родовід" Олег Грищенко та Олена Старанчук, Анна Сарвіра, ілюстраторка дитячих книжок у #книголав, А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА й Vivat. З проектом співпрацюють львівська творча майстерня "Аграфка" (Андрій Лесів, Романа Романишин), Сергій Майдуков,  Юлія Тверітіна та інші відомі українські ілюстратори книжкової сфери. 

Проект Pictoric було створено в 2013 році як спільноту молодих митців, об'єднаних професійними інтересами в галузі ілюстрації, дизайну та образотворчого мистецтва.  Один з пріорітетів проекту - налагодження співпраці між ілюстраторами й видавцями та просування молодих авторів. 

Зокрема, за участю 60 ілюстраторів у 2017 році видавництвом Pictoric було випущено книгу Тетяни Артушевської, Андрія Бабака та Сергія Горбачова "Довіряй, але перевіряй. Медіаграмотність в українському суспільстві". Перед тим відбулася виставка клубу ілюстраторів Pictoric на бульварі Вацлава Гавела, де вони презентували плакати на теми свободи слова, методів інформаційної війни, критичного мислення в епоху активного впливу влади на медіа та перенасиченості соціальних мереж фейками й пропагандою. 

Організація та проведення фестивалю стали можливими за фінансової підтримки програми "Креативна Європа". Представники цієї програми відвідали минулого тижня Міжнародний форум культурної дипломатії, що відбувся 5-6 вересня в Житомирі. Під час події керівники та консультанти бюро програми розповідали, як отримати грант на творчий проект, і що таке економічне мислення. 

КнижКава в Telegram та Х - сезон арттерапії триває!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Труднощі перекладу: про ідеальне звучання тексту і не тільки

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

В читацькій практиці багатьом з нас доводиться зустрічати так звані перекладацькі  неоковирності. Почасти, це пов'язане з масовістю входу нових, недокваліфікованих перекладачів на ринок, що вибухнув чималою кількістю видань за гранти. З іншого боку, книжковий потік, що випускається за кошти видавничих домів, має відрізнятись за якістю перекладу в ліпший бік. Чи так це завжди?

Ми не станемо поповнювати ряди помилочників, які заробляють собі згадки на роздуванні чергового перекладацького скандалу. Існує, все ж таки, вимога кваліфікації - та головне, якості мислення - для читачів, що вважають себе кращими перекладачами, ніж той, з ким видавництво уклало контракт. Інший момент - повторюваність поведінки літературних редакторів і щодо них, але то вже на совісті конкретних видавництв.

Утім, не звернути увагу на якість перекладу не можемо з іншої причини. В очі кидаються не змістові помилки, бо для цього треба читати оригінал. Ми згодні з тим, що спрощена мова - спосіб зробити книгу більш комерційною чи навіть авторський стиль. Проте, мовна збідненість перекладу, вочевидь, вказує на простоту, яка гірша за крадіжку.

Нам тривалий час довелося вивчати психологічні причини цього явища. В час розвитку мови національної, про яку всі говорять, в час видобутку напівзабутих чи навіть забутих словоформ, з'явлення нових (чи добре прикопаних старих) правил орфографії та стилістики ми втрачаємо найважливішу складову рідної мови - художню. І це ознаменувалося зникненням художньої редактури як функції у будь-якому видавництві.

Добре, що останнім часом з'явилося поняття структурного редагування - це, в певній мірі, повертає до необхідності змальовувати текст в його індивідуальності, заданій автором. Опосередненість завжди вказує на масовість, а це ми вже проходили за часів комунізму. І, якщо задача неокапіталістичного ладу - заробляти на однотипних товарах, потрібних типовому мисленню, можна сказати, що світле майбутнє комуністичної ідеї таки справдилось і після її смерті.

Тут ми просто змушені звернутись до певного типу експериментів, що були відомі ще за часів активного існування комуністичних режимів. Потреба вивчати різні мови так гнітить, що частина вчених узялася за відновлення планів побудови вавілонської вежі - створення єдиної мови землян. Однією з цілей було заявлено зникнення мовної переваги усіх націй на планеті, але самі експерименти виявили існування такої мовної переваги за рахунок західноєвропейської мовної структури, на основі якої вони були створені ("сольресоль", "універсалглот", "окциденталь", "інтерлінгва" та ін.). 

Складність образного елементу української мови (як однієї зі слов'янських мов, що зазнала багатосторонніх упливів) є індивідуальністю, і нічим іншим. Така сама індивідуальність, хоч і різного штибу, присутня в інших мовах, хай то західних чи східних - риса, що дозволяє відчути об'ємність картинки, задум автора, емоційну складову твору, без якої неможливо його цілком зрозуміти та оцінити.

Сьогодні маємо величезну кількість людей, які суто за соціальним механізмом відтворення засвоюють медійну мову, з її пропагандистською складовою, що, на перший погляд, може й не бути помітною, аж доки не почне повторюватись із кожної праски. Штампи, кліше, ходульність, навіть канцелярит усе менше вважаються чимось неприпустимим у мовленні, що має створювати націю. Всі ці неприємні, важкі й душні речі активно перетікають у літературу - як в авторський стиль, так і в переклад, що все менше стає художнім.

Схематичність розв'язання соціальних ситуацій, до якої прагнуть люди з небажанням приділяти щиру увагу співрозмовнику, великою мірою переймається саме з медіа та літератури, створеної таким штибом. Навчитись копіювати певні речі неважко, набагато важче виробити стиль, який органічно вписується в оточення, утворює міцні суспільні зв'язки та виражається у мовленні.

Інакше кажучи, мовний стиль книги має відповідати мовному стилю перекладу. Для цього потрібно спиратись не лише на правильність написання чи вживання слів або фраз. Вищий тип мислення перекладача - ідіоматичний, безпосередньо пов'язаний із художнім сприйняттям та здатністю його передавати у тексті, що створюється.

Не забуваймо, що перекладач є, по сути, окремим автором, і переклад у законодавстві про авторське право розглядається як окремий об'єкт авторського права. Ми згадуємо ім'я перекладача, коли наводимо цитати з тексту, поданого мовою перекладу. Ми запам'ятовуємо особливо вдалі переклади творів, які часто видаються, впізнаємо перекладацький стиль в інших творах, добре помічаємо механістичність навіть там, де машинного перекладу не було. 

Тож, настав час виокремити основні "так" і "ні" в перекладному процесі.

1) так - мовна рівноважність, рівноцінність, ні - "обслуговуючий" переклад. Якщо переклад викликає бажання читати оригінал, чудово, але мета цього читання випливає з якості перекладу. 

2) так - доросла мова спілкування з читачем, ні - "дитяче" звучання;

3) так - передача звучання іншої мови через власну, ні - копіювання іноземного тону.

Так само, як автор не є, і не може бути адмінресурсом видавництва, перекладач не може виконувати функцію, що передбачає його використання не за призначенням. Академічний перекладач, що закінчив український виш і має потужну філологічну базу - не те саме, що носій мови, який провів тривалий час за кордоном у нативному мовному оточенні або навіть народився як носій цієї мови. Перекладач-синхроніст, що швидко сприймає промову на слух і перекладає її частинами близько до оригіналу - не те саме, що текстовик, який має змогу тривалий час перебувати один на один з текстом, перечитувати його (в тому числі, вголос),виправляючи помилки та неточності.

Так само, як перекладають текст, перекладають і дизайн - хай навіть за умовами контракту більша частина оригінального вигляду книги має бути збережена. Коли ми вже змогли блискуче виправити очевидні прорахунки дизайну "Жовтоликої", то, певно, зможемо подати проблемні моменти оригінальних текстів так, аби не затягувати полемік з авторами - варто це робити чи не варто, якщо якісний продукт на виході передбачається умовами контракту. 

Тож, теми перекладів не полишаємо, і нагадуємо, що одночасно з Арсеналом Ідей, книжковим форумом "Відсіч" у Житомирі, днями Толкіна в Києві та, мабуть, ще низкою літературно-мистецьких подій 19-21 вересня в Хмельницькому пройде фестиваль "Translatorium", на якому проблема перекладної літератури вкотре обговорюватиметься - в тому числі, в рамках проекту Translate Ukrainе від Українського інституту книги, завдяки якому з української мови в 2024 році було здійснено переклади на 22 мови світу та видано 80 книжок.

КнижКава в Telegram - вівторок звучить інакше!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net