Укрпремія: Drahomán Prize

 Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 117

Робота перекладача стає все більш помітною. Ми бачимо прізвища перекладачів на книжках, вони отримують увагу громадськості на заходах та міжнародні премії поряд із письменниками. Сьогодні приділимо увагу премії для перекладачів, яку заснували в Україні - Drahomán Prize.

Перекладач або тлумач: історичний екскурс

Саме слово drahoman - за поясненням Юрія Прохаська, першого члена Капітули Drahoman Prize, означає "перекладач, тлумач". Втім, чому ж засновники премії обрали саме таку назву? Переконують, що вона є зрозумілою більшості носіїв різних мов. І, дійсно, коли звертаємось до історичних джерел, виявляємо, що слово "драгоман" ще й як давно вживане.

Арабське слово "тарджуман" означало перекладача (й посередника) між східними та західними державами. Саме слово "ман" у перекладі з арабської означає "хто" або "той, хто".

Європейці запозичили арабське слово, вимовивши його на свій лад як dragumanus або dragomanos, звідки воно й потрапило в українську мову. Частина drag перекладається, зокрема, як "дорогий" (румунська, молдовська мови), і це зайвий раз підкреслює роль перекладачів та відкриває перед нами історичне підгрунтя їхнього життя в регіоні.

Драгомани: після падіння Візантії

Османська імперія більш ніж охоче брала полонених і дуже неохоче відправляла посланців-турків до європейських дворів (згадаємо полон і смерть молодого султана Джема у Ватикані кінця  XVI ст.). Тож, викуп цінного бранця - і, головно, торги -  було  справою рівня лотереї.

З іншого боку, трансильванський прохід брав свою плату зі втомлених подорожніх. Дорогих гостей частували - зокрема, місцевими винами - і тим розв'язували їм язика, намагаючись дізнатись останні новини та секрети найвпливовіших дворів світу.

Тож, особливо активними і помітними на міжнародній арені були османські драгомани. Їхня вправність, була, зокрема, перейнята запорізькими козаками, що мали в себе власних драгоманів і так само називали їх в офіційних документах Січі. Так, прізвище відомої родини Драгоманових (Михайло Драгоманов - письменник, філософ і мовознавець, громадський діяч і дядько Лесі Українки) походить саме від історичного роду заняття.

Втім, на посади великих драгоманів Османська імперія ставила далеко не тих, за кого збиралася торгуватись. Наприклад, першим великим драгоманом Порти став грек Панайотіс Нікосіас. Православна райя Порти була керована турками, зокрема, за допомогою привілеїв фанаріотам - жителям тоді вже Стамбульського району Фанар, де розташовувалась резиденція Константинопольського патріарха. Сім'ї Маврокордато, Іпсіланті, Кантакузини, Суццо, Караджа і т.п. були найвпливовішими фанаріотськими родинами, з яких, у тому числі, обирали драгоманів.

Драгомани: український контекст

З часом назва "драгоман" застосовувалась до перекладача і писаря не тільки при посольствах в Османській імперії та імперії Великого Війська Степового, а й в діловодстві Речі Посполитої, Війська Запорозького Низового та Російської імперії. Зокрема, Іван Котляревський в поемі "Енеїда" (82-83) оповідає:

Були посли це од Латина,
І всі ассесорського чина,
Один армейський капитан;
Цей скрізь по світу волочився
І по фригійську научився,  — 
В посольстві був як драгоман.

Латинець старший по породі
К Енею рацію начав,
І в нашім, значить, переводі
Буцім-то ось він що сказав:
„Не ворог, хто уже дублений,
Не супостат, чий труп нікчемний
На полі без душі лежить.
Позволь тіла убитой рати,
Як водиться, землі предати..."

Ми недарма робимо таку розлогу історичну прелюдію, адже тема наша якраз-то стосується премії, заснованої кількома сучасними інституціями, що мають на меті розвиток книги і, зокрема, перекладацької справи.

Два інститути, один клуб

Премію Drahomán Prize в Україні заснували в 2020 році три інституції - Український інститут, Український інститут книги та Український PEN. Ба, навіть більше останній, бо всі ключові фігури інших двох інституцій є членами PEN.

Коли вже детальніше розглядати цю тріаду, перші дві інституції є державними і відносяться до Міністерства культури України, а PEN - міжнародною організацією, що має свої філії в різних країнах світу.

За датами заснування, Український інститут є молодшим на рік від УІК - Українського інституту книги (2016), а Український PEN - найстаршою, майже партійною організацією. Першим його президентом у 1989 році став письменник Микола Вінграновський, український письменник-шістдесятник, режисер ("Атомні прелюди", "Світ без війни", "Президент").

Сьогодні бути членом PEN серед українських авторів рахується таким же "мастхев", як і КПРС у минулі роки. Це своєрідна перепустка у світ знаності, з якою ходять навіть державні посадовці - хоча корені цієї партії ростуть не в Україні, а сама організація не є урядовою чи державною.

Сага про свободу

PEN-клуб був заснований в 1921 році письменником Джоном Голсуорсі, лауреатом Нобелівської премії 1932 року ("Сага про Форсайтів", "Острів фарисеїв"). Місцем його заснування був, звісно, Лондон, Голсуорсі - першим президентом, а співзасновницею - Кетрін Емі Доусон-Скотт, британська письменниця та громадська діячка.

Велика Британія спрадавна є землею, де клуби зростають, як гриби після дощу. Заснування PEN відбулося в ті самі роки, що й заснування Ліги Націй - після Першої світової війни, революції в Росії та заснування Радянського Союзу.

Велика Британія, що під час війни перебувала в складі Антанти, хоч і виявилась серед переможців, але відчувала на собі наслідки буремних часів - як ззовні, так і всередині. Вікторіанський суспільний спадок часів королів Едварда VII та Георга V тягнув за собою класичний "пиріг лицемірства", в якому зовнішня благопристойність ховала начинку примітивних прагнень, що їх намагались відтіснити назовні для використання в імперських інтересах.

Якщо Голсуорсі був типовим секулярним ідеалістом того часу, то його сподвижниця Доусон Скотт втілила в собі риси кризового британського жіноцтва  - придушеного моралізмом, депресивного, спіритичного, подекуди сапфічного і вже без сорому того. Ця свобідність підкреслювалась і була маркером революційності, хоча до відкритих цінностей PEN буквально не увійшла.

PEN об'єднав письменників з усього світу, що позиціонували себе борцями за творчу свободу попри війни та політичні суперечності, хоча, насправді, зробився типовим панбританським осередком чвар, інтриг та скандалів, які - зокрема, в Україні - прямо суперечили заявленим принципам. Жаліти суперника чи жертву в PEN так само не прийнято, як і в коронних зіткненнях. Це клуб недарма набув звання "отруйної ручки" за виключну безпринципність, варту, скоріше, французьких найманців, аніж британської еліти.

Польський акцент

Позаяк, переклади мали набути значення, такого самого, як вони мають в британських професійних колах. Знаємо, як важко податись на Букер, не маючи перекладу для розуміння тих, хто його читатиме. Знову ж таки, Букер для українця чомусь мав відкриватись через PEN, і тільки на вході. Письменник Андрій Курков став номінантом і одним з членів Капітули (The Сhapter) Drahoman Prize, але членом і президентом Українського PEN - раніше.

Інша справа - Польський інститут, з якого брали структуру для Українського інституту книги в 2017 році. Цей рік характеризувався гострим зіткненням консервативних та ліберальних течій на політичній арені, та, окрім приходу до влади Дональда  Трампа та Еманюеля Макрона, під час виборів у Північній Ірландії (Велика Британія) перемогла Демократична юніоністська партія - соціал-консервативна, євроскептична і, звісно ж, зразок типового британського консерватизму з його націоналістичними прагненнями.

Польський інститут (принаймні, спочатку) не відмітився членством у PEN, а був заснований у 2004 році міністром культури Вальдемаром Добровським у Кракові. В 2017 році, одночасно з заснуванням УІК, Польський інститут заснував дипломатичну ініціативу "Польська полиця", що стала зразком для подібних в інших національних інститутах. В теперішній Україні цю ініціативу тримає перша леді Олена Зеленська.

Товмачі з української: кого й за що преміювали

На сьогоднішній день переклад в Україні теж поволі, але явно переходить зі статусу приватності (та, подекуди, волонтерства) до статусу легалізації. Вона стосується можливості співпрацювати з видавництвами та авторами на постійній основі як визнаний професіонал, отримувати запрошення на події та номінації до нагород - насамперед, Drahomán Prize., що вручається раз на рік у Києві.

Ми не будемо детально зупинятись на правилах та особливостях премії, які описані тут. Більше цікавить хронологія її вручення, починаючи з 2020 року, коли Drahomán Prize, як і передбачалось, почали отримувати за переклад української літератури на інші мови світу.

• 2020 рік - Клаудія Дате (Німеччина),  переклад поетичної збірки Сергія Жадана “Антена” (видавництво Suhrkamp) та роману Олексія Чупи “Казки мого бомбосховища” (видавництво Haymon Verlag). Заявник: член Капітули Юрій Прохасько, видавництво Haymon Verlag.
• 2021 рік - Богдан Задура (Польща), переклад творів Катерини Бабкіної “Мій дід танцював краще за всіх” (видавництво Warsztaty Kultury), Василя Махна “Вічний Календар” (видавництво Państwowy Instytut Wydawniczy) та Юрія Винничука “Лютеція” (видавництво Warstwy). Заявники: Warsztaty Kultury w Lublinie, Państwowy Instytut Wydawniczy, Wrocławski Dom Literatury.
• 2022 рік - Ірина Дмитришин (Франція) з перекладом роману Сергія Жадана “Інтернат” (Meridian Czernowitz, 2017). Заявник: видавництво Les Édition Noir sur Blanc.
• 2023 рік - Катажина Котинська (Польща)  з перекладом книжки Оксани Забужко «Найдовша подорож» (Комора, 2023) – Oksana Zabużko. Najdłuższa podróż (Agora, 2023). Заявник: Посольство України в Республіці Польща.
• 2024 рік - Ееро Балк (Фінляндія) з перекладом роману Євгенії Кузнєцової “Драбина” (Jevhenija Kuznjetsova: Tikapuut. Aula & Co, 2024). Заявник: Товариство українців у Фінляндії
• 2025 рік - Ніна Мюррей (США) з перекладом англійською мовою драми Лесі Українки «Кассандра». (Lesya Ukrainka. Cassandra. HURI, 2024). Заявники: видавництво Lost Horse Press та Український дослідницький інститут Гарвардського університету. До речі, Мюррей увійшла до лонглиста премії аж з чотирма перекладами різних творів.

Здавалося б, нічого надзвичайного - нагороду отримують професійні перекладачі за роботу з творами так званого "українського канону", але якщо дослідити біографію авторів книг, майже всі вони (окрім Лесі Українки, чисто історично) є членами PEN і перекладені на європейські мови. Євгенія Кузнєцова працювала консультанткою в ООН, з яким PEN має зв’язки через ЮНЕСКО, і навчалася в католицькому єзуїтському університеті Деусто.

Дивним виключенням є цьогорічна переможниця Ніна Мюррей, що якраз і переклала Лесю Українку для американської аудиторії. США традиційно не дружать з ПЕН, але не так щоби дуже. Оксана Луцишина, одна з авторок Мюррей, теж є членом PEN, при тому мешкає в США та викладає українську літературу в Техаському університеті.

До речі, жодна з книг Drahomán Prize не отримала нагороди за переклад для видавництв із Великої Британії. "Касандру" ставили там на сцені в перекладі Ніни Мюррей у 2023 році.

Крім Drahomán Prize, PEN контролює ще чотири види нагород - премію Василя Стуса, Юрія Шевельова, Георгія Гонгадзе та Премію Європейського Союзу. Як то кажуть, коментарі зайві.

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Укрпремія: Премія книжкових блогерів

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 108 (спеціальний)

Холодна весна і цінова криза поки що не можуть завадити розвитку книжкової справи в Україні. Книги публікують, книги читають, і на цей процес неабияк впливають селфмедіа - блогери та їх спільноти.

Сьогодні розглядаємо історію та особливості ще молодої премії, яка вперше з’явилась на “Книжковій країні” - всенародному книжковому ярмарку, що проходить двічі на рік, навесні та восени на ВДНГ.

Фестиваль і блогери

"Книжкова країна" - один з небагатьох галузевих заходів, де блогерська думка присутня особливо широко і яскраво. Блогери активно з’являються серед дійових осіб на зустрічах з аудиторією, блогери організовують власні івенти, на яких розповідають про специфіку своєї роботи - бо “бути блогером”, як і “ бути письменником” у нас помалу визнається за роботу. Блогери отримують можливість скласти своєрідну президію, яка виголошує переможця блогерської ж премії.

Що за очікування?

Країна в курсі, що блогери працюють на видавців. Не працювати на видавця означає ризик переходу до категорії соціальних або маркетингових проектів, які годують самі себе. 

Країна в курсі, що блогери свідомо брешуть про книжки, тим паче, блогери самі в цьому свідомо зізнаються. Цьогорічна подія за участю Діми Персика та Якобз Монарх, урешті, виявила вразливе місце бульбашки в цьому плані, але воно завжди те саме.

Країна в курсі, що блогери мають свої чесні уподобання й власні емоції, не підфарбовані спецефектами, мають позицію, відмінну від соціально-орієнтованої, соціально-прийнятної чи соціально схвалюваної. Цьогорічне вручення премії супроводжували бурхливі обговорення на захист позицій української книги, яку намагаються оминути і видавці, й блогери - навіть розповіли, чому.

Українська книга - як і книга взагалі - займає в суспільстві батьківські позиції. Вона виходить на них, щойно авторське дітище потрапляє на очі суспільства як видання. З батьками в нас зараз прийнято не те щоби сваритись, а випилювати їх з поля уваги як фактор впливу на те, в чому живемо.

І тим не менше, вони існують, і цього року Премія блогерів удруге поспіль зробила вибір на користь української книги. Не просто так, а з новою сегментацією - премію за перекладну вручатимуть восени.

Коли і як заснували

Премія блогерів була заснована 2024 року, через два роки після повномасштабного вторгнення, спеціально для фестивалю “Книжкова Країна”, який передбачає демократичний формат та, відповідно, найширшу представленість спільнот зі своїми уподобаннями. 

Координаторкою премії стала Катерина Рець - арт-менеджерка Mercury Art Center, авторка бакалаврської роботи на тему фентезі в Українському Католицькому Університеті. Однією з цілей премії було заявлене створення відчуття причетності блогерської аудиторії до вибору книжки року.

На додачу, за перший склад журі було об'явлено голосування в соцмережі Facebook на сторінці фестивалю. До першого складу журі (як і в подальшому) увійшло 10 блогерів. До цьогорічного складу “дожило” п’ять - Юлія Типусяк, Надія Панченко, Дмитро Катеруша, Валентина Комар і Тетяна Гонченко.

Тут ми трішко лишимо читачам простір для детективних докопувань і перейдемо, власне, до вимог премії.

Хто може подаватись

Питання полягає, скоріше, в тому, хто може подавати, але про це трохи згодом. Базова умова - книга, видана в Україні. Тобто, не має значення, з України автор чи з-за кордону, але - перекладена українською і, схоже, не самвидав. Коли вже про останній, то він має пройти попередній шлях.

У випадку самвидаву потрібно, все ж таки, бути не лише улюбленцями книгарень, але зайти (знову ж, через їхні двері) до спільноти блогерів, яка читатиме. Якщо це виключно наша думка, правте в коментарях. 

Серед трьох на даний момент шортлистів - жодного самвидаву, й чимало цікавих книг від українських видавництв із очевидним лідерством. Чи впливає на це “смаківщина”, важко сказати, бо всі ці книжки, так чи інакше, зайняли передові позиції до шортлиста через піар.

Отже, публікація в українському видавництві на папері - передовиці піару - блогерська спільнота - шортлист.

Ще на тему: Книжкова Країна 2026: боривітер і прайси

Трохи світла

На захист нашої провидавничої гіпотези наведемо декілька аргументів:

• Премію блогерів 2024 року отримує Ребекка Кван із романом "Жовтолика" про сутінки видавничого бізнесу

• Премію блогерів 2025 року отримує Любко Дереш із романом "Погляд медузи" - куратор і упорядник письменницького курсу "Риба", автор загубленого в невідомості роману "Біжи і кричи". Шортлист року тут.

• Премію блогерів 2026 року отримує Артур Дронь зі збіркою "Гемінгвей нічого не знає", молодий ветеран, колишній івент-менеджер видавництва "Старого Лева", "норвезький відмовник" за спробу європейців зазирнути в нутрощі війни. 

NB: Тут можна переглянути наші ставки на Премію блогерів - 2026 (пост готується до розширення в SMM-постогляд - слідкуйте за оновленнями часопису в Facebook і головреда в Х (Twitter), буде тільки там).

Варто зауважити, що голосування за номінантів і переможців відбувається закритим шляхом, після врахування думки читачів. Журі нараховує бали, але сама схема переведення читацьких голосів у бали поки що лишається неясною. Принаймні, для широкої громадськості.

Ще на тему: Про видавничий світ і медіа: 10 найкращих творів у жанрі фікшн

Премія книжкових блогерів: як роздають

Не можна сказати, що тільки блогери й упливають на преміювання. Після потрапляння до лонглиста з пропозицій членів журі по три книги кожен розпочинається голосування читачів. У ході голосування формується рейтинг, із якого в подальшому випливає шортлист.

Де і як цей рейтинг формується, де саме проходить голосування і як взяти в ньому участь, здається очевидною відповіддю. Треба бути частиною аудиторії члена журі, досить активною і широко представленою для того, аби вплинути на цей рейтинг.

Інакше кажучи, за своїх потрібно просити, бо як не просиш - полетиш, як Карпа до Парижу. Все це, справді, народно, і аж зовсім по-нашому. Тож, починати треба, як завше, з партійного питання.

Наживо: відеорепортаж із вручення Премії блогерів - 2026 за українську книгу

Хто має це робити

У випадку, якщо ви - автор, і маєте вже опубліковану книгу, але видавець іще маленький, або йому не до вас, треба планувати власну піар-стратегію. Інакше кажучи, не самому, бо творчий процес ризикує загинути.

Звісно, жодна людина при розумі не стане днями сидіти в блогах, ще й лояльну аудиторію формувати. Йти проти уподобань видавця в такому процесі важко, але якщо вже опублікували - можливо.  

Графік блогера є доволі щільним, якщо вірити статистиці прочитання ними книг непростого змісту. Інтуїція читача тут грає неабияку роль, хоч довіряти інтуїції зараз не завжди модно. Тим не менше, літературному піарнику варто пробувати, і головне - навіщо.

Скільки-скільки?

Улюбленцям видавничої спільноти в цьому сенсі неважко з математикою. Навіть потрапляння в шортлист уже ставить жирну галочку проти графи “народ “за”, і ЗМІ точно не забудуть - принаймні, в перший місяць. З урахуванням кризових явищ Премія блогерів є ще одним способом додати роялті на власний рахунок.

А тепер увага на вашу угоду, панове автори. За скільки ваш видавець поворушить пальцем, за тим і його піарник? І скільки вам коштуватиме винаймання власного Валентина, що топитиме за вас у коментах?

Остання каменюка в город вічного бідаря - нашо, і якою є ваша валюта. На цьому все, і до наступної Укрпремії. 

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша премія.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Укрпремія: "Своя Полиця" від Книгарні Є

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 107 (спеціальний)

Чи може український автор сподіватись на гідне визнання від власного суспільства? Після оголошення шортлиста Букерівської премії згадуємо про нагороди, які отримують письменники в Україні. Що це за премії, чи відповідають вони запитам сучасності й чому є об'єктом прагнення, дізнаємось у весняній серії репортажів нашого часопису.

Сьогодні - про премію "Своя Полиця" для жанрової літератури.

Премія книгарів: чому це круто

Жанрова література від українських авторів привертає все більше уваги й, сподіваємося, стане системним явищем. Що це означає? Світова література в напрямку, популярному серед більшості читачів, прагне народжувати серійних письменників. Це автори, які створюють не одну, а кілька взаємопов'язаних книг жанру, хай то фантастика, фентезі, детективи чи любовні романи. 

В більшості випадків, плідність жанрового письменника означає досвід, умотивованість і певну швидкість. Останнє стосується створення нового шедевру в порівнянні з тими, хто вирішує, писати далі чи ні. З іншого боку, неможливо передбачити, чи буде письменник автором однієї книги, й чи закарбується вона у віках або зіграє роль ситуативного лікаря.

На питання про те, як продаються книги, краще всього можуть відповісти ті, хто їх продає - тобто, книгарі. Від них залежить, чи помітним буде твір для читача, що не зтикається з рекламою й не має часу досліджувати полиці бібліотечного масштабу. Саме з книгарями досвідчені читачі змагаються за власний смак, інтуїтивно вишукуючи те, чого потребує душа. Саме книгарі надають свої торгівельні площі письменникам для презентацій та урочистих подій, а читачам  - для зустрічей з авторами, знаючи, як це піднімає престиж магазинів. Саме книгарі воліють обирати, що нам читати сьогодні, й далеко не кожен з них керується при цьому високою концепцією.

На побутовому рівні, бізнес - це про гроші, але ж про країну, яка виходить з тенет колонізації. Створювати жанрову літературу означає присвятити час письменству й керувати цим часом, як у країнах з тривалим досвідом держави. Така література задовольняє потреби читача, що хоче пізнавати легко. 

Книжкова премія "Своя Полиця" з'явилась наступного року після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. В жовтні 2023 її засновники оголосили про створення спеціальної нагороди для жанрових письменників. Цього ж місяця відбулася перша презентація "Своєї полиці" у Львові, й через кілька днів - у Києві.

Премію створила одна з найбільших книготорговельних мереж в Україні - "Книгарня Є" (засновники - Роман Цуприк та Юлія Олійник, вони ж - власники видавництва "Потяг").

Премія для видавництва чи видавництво для премії?

Можна подумати, що видавці заснували премію для того, аби публікувати книжки потенційних переможців, але з цим далеко не все ясно. Видавництво засновників "Книгарні Є" позиціонувало себе як нового гравця, що спеціалізується на перекладній літературі, хіба що забуло додати "жодної романтики". 

До речі, видавництво "Потяг" існує з 2011 року, та з піаром щось не склалося. Наприкінці липня 2025-го - тобто, через рік після вручення першої премії "Своя Полиця" - Український інститут книги оголосив у мережі Facebook про створення нового видавництва, чим викликав неабияке здивування читачів. У відповідь на коментарі про справжній вік "Потягу" УІК подав створення як "активну фазу" з анонсом першої книги.

З часу заснування - і це логічно - "Потяг" не створив окремого сайту, публікуючи інформацію про нові видання  у соцмережах та на офіційній сторінці "Книгарні Є". Тож, прагнув "Потяг" видавати українське чи не прагнув, залишається питанням, у руслі конкуренції з тими, хто вже видає. Тут варто підкреслити, що базовою умовою отримання премії "Своя Полиця" є вперше опублікована паперова книга.

Якщо зважити на відсутність у "Потяга" електронних версій - та й взагалі, спрямованість "Книгарні Є" на папір - можна подумати, що ця мережа уникає електронки, але це не так. На даний момент, там можна придбати більше 8000 електронних книг за доступною, а інколи, дуже доступною ціною - в тому числі, й книги переможців премії "Своя полиця". Попри е-забобони, полегшено зітхаємо, адже є надія на збереження україномовних книг під обстрілами. Тим не менше, засновники "Своєї полиці" поки що лишають прохід тільки для паперових книг і, мабуть, місце для альтернативної премії. 

Класика і брак жанру

На "Свою Полицю" можна подавати дорослі жанрові романи без фантастичної та з фантастичною компонентою. Так з'явилось ділення на дві категорії - "Реалісти" та "Ілюзіоністи", що мабуть, викликає чимало суперечок. Покоління Х точно заявить, що це по-радянськи, але обирати не доводиться - треба подаватись, куди беруть, а там, як то кажуть, язик до Києва доведе.

До речі, "Своя Полиця", як би не нагадувала "Букер", але в головному організована за принципом Гонкурів. Розглядаються твори тільки вітчизняних авторів українською мовою, видані вперше. Тут важливо не переплутати свій статус зі статусом автора-новачка. Тобто, подаватись на "Свою Полицю" можуть і досвідчені автори, головне - перше видання книги, бо перевидання не приймаються. Тут "Полиця", вочевидь, залишає неочевидний простір для бабусі, в якої болить нога, і новачкам треба проявити просто-таки зоряні навички адаптації.

Інакше кажучи, якщо ви - жанровий письменник, подавайтесь, але не дивуйтесь.

Назад до школи: від оцінок до вподобань

Основний принцип побудови журі "Своєї Полиці" - класичний, з урахуванням етапів довгого та короткого списків.  Воно позиціонує себе як відкрите, тобто, відоме широкому загалу в основному складі. Спосіб голосування - закритий, тобто, один член журі не повинен знати, які оцінки поставив інший член журі.

На першому етапі твори кандидатів розглядають так звані волонтери - мікроблогер, бібліотекар та працівник книгарні "Є". Це найзагадковіший етап, оскільки загал не знає, які саме блогери, бібліотекарі, а тим паче, хто з персоналу книгарні бере участь в голосуванні. Тут "Полиця" дуже схожа на "Букер", хіба що Велика Британія не схильна аж так покладатись на думку блогерів. Проте, українська премія продемонструвала на етапі короткого списку ледь не оксфордські статути.

До журі короткого списку ввійшло аж двоє доцентів.  Перший - з Києво-Могилянської Академії, літературознавець і критик, головний редактор видавництва "Смолоскип" Ростислав Семків, другий - колишній викладач зарубіжної літератури в Донбаському педагогічному університеті, директор філій "Книгарні Є" в Слов'янську, а згодом, в Тернополі, Віктор Разживін. Кураторкою проекту стала жанрова письменниця Олена Кузьміна.  

Крім того, журі шортлиста "Полиці" цього року представляють Лілія Галка, авторка блогу "Книжкові історії" та суддя категорії "Реалісти". Компанія "Ілюзіоністів" є повністю жіночою. Це Альона Силіна, кураторка літоб'єднання "Зоряна фортеця", Дарина Мозгова, співзасновниця блогу "У безхвостої відьми" й Олена Сторожук, директорка з маркетингу книгарні "Є". 

Мікроблогер Артем Адаменко був єдиним молодим чоловіком, якого з премією від початку щось пов'язувало - адже на той час він уже керував проектом "Пірнай у слово" і вів авторський подкаст "Поговоримо про це". Втім, жіноча компанія "Полиці", мабуть, виявилась не дуже привітною, - а, якщо згадати конфлікти книгарні з самовидавцями й подальший відхід Адаменка в їх кола, інтрига хоч трохи прояснюється. На теперішній час чоловіки молодше 50-ті у центрі прийняття рішень "Полиці" відсутні, або пам'ятаємо про перший етап. 

Критерії оцінювання "Полиця" теж тримає відкритими - сюжет, персонажі, мова, світобудова твору та, в разі подачі до категорії "Ілюзіоністи", фантастичні припущення. Переможцями стають власне переможці та номінанти. Вибір номінантів визначають книжкові клуби проекту (не плутати з книжковими клубами "Книгарні Є", бо так заявлено), власне, "Книгарня Є" та читачі. 

До кожної категорії додається особлива номінація. У "Реалістів" це "Найяскравіший дебют", а в "Ілюзіоністів" - "Вибір кураторки", тобто, письменниці Олени Кузьміної. В цьому сенсі, легше бути новачком-фантастом, але не факт. 

Шанси та нагорода: рахунок на мільйон

Якщо враховувати суб'єктивний фактор, то вплив продажників та блогерів на результати більш ніж очевидний, і перший етап може перетворитись на непрохідний бар'єр. І це з урахуванням того, що книга вже опублікована, й, можливо, входить до асортименту "Книгарні Є". Тут кандидату доведеться витратити час на аналіз імовірності потрапляння в шортлист через пошук книг переможців минулого року на сайті книгарні. Одначе, розділ "Акція" існує, і це єдиний розділ для нагороджених.

Щодо нагороди, теж не все чудово, якщо чекати за свої досягнення щось більше, ніж валюту марнославства. Призовий фонд премії від однієї з найбільших та найпопулярніших українських книгарень складає 20000... ні, не доларів, і навіть не фунтів стерлінгів. Гривень, приблизно по 400 євро на переможця в кожній категорії. Тобто, по десять тисяч гривень, що дорівнює вартості нового ноутбука старої моделі чи розміру винагороди автору-початківцю. Звісно, можна міряти айфонами чи смарт-годинниками, з яких, мабуть, можна диктувати тексти на бігу.

Інші номінанти (покоління Х сміється в платочок) отримують книжками - тобто, подарунковими сертифікатами на літературу з "Книгарні Є", вартістю від 500 до 3000 гривень. Тож, маємо типово українську премію, в якій реальний статус автора не завжди відповідає нагороді, а нескінченні "вибори" стають сходами з Поштової площі на Майдан Незалежності. В цьому легко переконатись, якщо проаналізувати попередні досягнення авторів. 

Маленькі хазяйки великого дому: чи варто заходити

Відповідь на це питання, мабуть, знайдеться в подорожі героя роману Джона Віндема "День тріффідів", але є одна біда. Цю фантастичну книжку в Україні можна купити хіба що в оригіналі або прослухати українською - сподіваємось, безкарно. Впевнені: заходити на “Полицю” варто, як варто стукатись до будь-якого видавництва, що публікує жанри - тим паче, до видавництв, дружніх до проекта. Якщо пошукати договір, де авторська винагорода не лише виплачується, а розподіляється відповідно до ринкової цінності твору, то розширювати письменницький технопарк буде не так боляче.

Очевидною перевагою "Своєї Полиці" є активний піар кандидатів, але з критикою не все добре. Доценти висловлюються лише на етапі нагородження - традиційно коротко, а рецензії колег грішать безпечними абстракціями та надмірним фокусом на другорядних деталях. У підсумку, зміст книги й рецензії на загал може істотно різнитись.

Тож, важливо потурбуватись про текст, який не чинить опору, бо жанрова література, яку неможливо читати - не жанрова. Тут нам довелося об'єднати думку двох стовпів "Полиці". Додамо звідти ж, що Шевченківська премія стає на диво жанровою.

І ще одна важлива деталь. Натхненням до ідеї "Полиці" став проект "Всі.Свої", але, якщо так - все піде не так.

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша премія.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Нетривіальне: Близький, Далекий Схід

Іmage by Вічний Мандрівник & @MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька

Читачам, які схильні заповнювати свій простір новинками, одразу пробачимо - цього сезону в тренді повертатись до непоміченого тими роками. Так вже повелося, що східна (а разом, і північноафриканська література) терпляче вичікує свого часу після західних конкурентів, які швидко відгоряють та йдуть на вторинний ринок вже через півроку після першого виходу до читача.

Тут хіба що втримала топи так звана “лінія служниці”, започаткована Маргарет Етвуд, із натяком, що життя після Мак-Фадден існує. Спалах лібертаріанських настроїв, що охопив увесь західний світ - аж до його латиноамериканської складової - став причиною віктимізації певної частини жіноцтва, що начебто було налаштоване на соціальний прогрес. Позиція жертви та садомазохістичний ухил стосунків, у яких жінки з розломом свідомості опиняються в полоні чоловіків, утомлених власною подвійною мораллю, загрожують стати панівним фактором спотворення й без того перекручених соціальних зв'язків. 

З іншого боку, дійсно прогресивна позиція ніколи не гарантує того, де людина опиниться в аж зовсім несподіваний момент її життя. В цьому сенсі маємо пошуки себе в контексті зміни умов існування, від іншої країни до цілком відмінної, для багатьох неіснуючої реальності, де потрібно мати справу із багажем без права повернення.

Ахмад аль-Кармалаві “Літні дощі” (“Видавництво Анетти Антоненко”, 2023)

Загадкова, складна історія, що розпочинається з пожежі в єгипетській агенції, яка спеціалізується на древній суфійській музиці. Загадково все й одразу, як то годиться в типовому куточку типового арабського світу. Навіщо для занять музикою довелося створювати аж цілу агенцію? Відповідь на це може дати хіба що екскурс до історії суфійського ордену, про який пересічному читачеві небагато відомо, крім того, що то є спільнота мусульманського світу, захоплена містичними пошуками, і що в ньому ставляться до шейхів приблизно так, як у  світі західного християнства - до гросмейстерів чернечих орденів, що, втім, набувають неабиякого впливу через триггери таємниці, грошей та впливу. 

Одначе, вхід до фабули, запропонований аль-Кармалаві, з перших сторінок налаштовує на людський фактор цієї детективної історії. Тут теж загадка - і стосунки тих, хто мав відношення до агенції, і, як завжди, обличчя з чадри. Не схоже, щоби автор зібрався будувати простий сюжет, бо, якщо спиратись лише на зав'язку, він, і справді, видався би простим - хтось щось забув, і понеслось. Втім, жінка, як неприборкана таємниця таємниць, знає більше й не збирається давати жодної прямої відповіді на дошукування наївних… .

Спосіб оповіді автора - головний помічник читача в розплутуванні вузлів здавалося б, непереможної логіки арабського детективу, в перекладі дослідника Сергія Рибалкіна.

Шехан Карунатілака “Сім місяців Маалі Алмейди” (Видавництво Vivat, 2024)

Той випадок, коли успішний репортер опиняється за межами фізичного світу, начебто, ні для кого не є несподіванкою. Гучні вбивства й абсолютно природна смерть, без жодних очевидних причин такого вироку, архів, у якому ніхто достеменно не розбереться, крім господаря, досвід, який є унікальним в своєму роді - схоже, цього більше не повернути, крім як чекати на нову зірку репортажів. Маалі Алмейда - якраз така людина, що про його долю після розриву душі з тілом було б нічого не відомо, якби не автор сюжету.

Безперечно сильна фабула, що, незважаючи на грайливу обгортку, полонить уяву навіть після поверхневого знайомства, пояснює феноменальний успіх книги, випущеної в третьорозрядному британському видавництві. Сюжет із перебуванням головного героя в залі очікування, так чи інакше, перетинається з різними концептами загробного життя в одному місці. Часопростір, створений автором, не лишає вибору, окрім як змиритись і рухатись сценами з навколореальності, де кожен лишається таким, яким сюди потрапив, а облишене на землі - не таким вже й непотрібом.

В усякому разі, британське суспільство, що не любить демонструвати своїх зв'язків зі Сходом, окрім колоніальних, набуло ще один спосіб здолати викрутаси брексіт-нейротизму на спіралі, безумовно, власної історії. Автор зі Шрі-Ланки чесно заробив свій Букер, а ми отримали книгу про медійність в її найзамовчуванішому форматі.

Лі Сін'У “На чужині” (“Видавництво Анетти Антоненко”, 2023)

Південнокорейська історія зваблює до вивчення далеко не кожного, хто цікавиться культурою Сходу. Бар'єр, який існує між двома частинами Корейського півострову, є протяжним за межами гротескного комунізму. Ми звикли до яскравої технологічної стіни з підвищеною функціональністю, що творить світ Південної Кореї аж навмисно схожим на японський. І знову, як у шалено артхаусній історії від Пак Чхон Ука, все починається з тюремного ув'язнення хтозна за що в Демократичній Республіці Бобо, забороненій для подорожів, але важливій для звільнення від гніту обставин, створених типово далекосхідним суспільством.

І тут варто уявити собі цю історію, як ієрогліф, що його треба не лише розшифрувати, а й написати власноруч.

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Букер: краса по-англійськи

Image by @MZarzhytska on X

Автор Арнольд Лопушанський

Одна з найпрестижніших світових премій цього року знову вручала нагороди у міжнародному форматі. International Booker Prize 2025 виявив надзвичайну, як для нього, широту охоплення, і в короткому списку опинились навіть ті, на кого тут годі чекати.

А чого ж чекати авторам, які прагнуть потрапити хоч би на довгий список? В першій публікації про історію Букерівської премії ми описували умови та правила, згадавши найвидатніших номінантів за увесь час існування нагороди. Настав час зазирнути в сьогодення і визначити певні тенденції - літературні й часові.

Біда в тому - а може, й щастя - що британці зібралися вчити нас критиці, ще й у межах наших же літературних курсів. Чи це натяк, що критичне мислення в Україні несформоване як таке - тоді на чому вони грунтують таке переконання? - чи ми повинні критикувати, як вони, але в такому разі, виникає бажання повторити питання знову.

В усякому разі, невтішні тенденції в британській літературі сьогодення змушують глядіти не лише в її минуле та повторювати вже давно завчені тексти про англійські традиції. Більш того, нещодавня книга Бориса Джонсона змушує згадати наших же президентів-письменників - і, якщо Леонід Кучма написав книгу “Україна - не Росія”, запропонувати британцям змінити назву книги прем’єра на “Британія - не Америка”.

Загалом, британці славляться витонченим умінням принижувати, але, за британським же прислів’ям, “без твоєї згоди тебе не принизять”. Тим паче, ті, хто про існування української літератури, за їхніми зізнаннями на наших форумах, дізнався відносно нещодавно. Тобто, перед початком критичного процесу потрібно володіти предметом критики, а не писати пальцем на дошці, як ті керолівські присяжні. І спитати, що ж ми, насправді, думаємо - і, головно, почути правду без невротичних сіпань.

Краса критичних концептів заливає очі майже одразу після перших хвилин читання букерівських новин. Театралізація текстів, які без неї наче й не живуть, і ретельно підібраний гуманістичний словник не рятують від тужливого відчуття неовікторіанства, що ось-ось прорветься крізь діру в лататті. Коли вже премія Вальтера Скотта перетворилась на трампівський гей-відстійник, чому б усій країні не потопитись у лайні, мов той горе-магрекер?

Найцікавіше, що Британська Рада точно впевнена у чималій кількості бажаючих стати копрофілами. Це настільки давня хвороба, що мовні курси ми воліємо купляти у друкованій формі. Принаймні, це хоч якийсь доказ компетентності.

Гнилий душок неовікторіанства вражає кожного, хто хоч би кінчик носа сунув на сучасний літературний ринок Великобританії. І це вже не поділ на консерваторів та лейбористів, яким намагаються грати задля формування виборчих упереджень. Саме британський консерватизм породив їхній же специфічний лібералізм, у якому можна все, чого не варто, і де Юсупов заганяє під лід Распутіна, бо Україна ж - не Росія.

Криза ліберальної ідеології - це вам не кривий рот сучасного британського плаксія, який безпомічно дивиться на те, що з ним роблять, ще й будує для того багатоповерховий концепт, який спалять його ж замовники.  

Криза ліберальної ідеології - це вам не кінець матріархату, в якому життя після Єлизавет існує лише в гардеробах не-принцесс. І це навіть не типово британське марновірство, коли ім’я нового короля воліють зайвий раз не згадувати вголос.

Криза ліберальної ідеології - це перетворення королеви на служницю, тільки й всього. Короля, за свідченнями математиків ХІХ століття, вже не потрібно перетворювати.

Цьогорічний Букер у міжнародному форматі довів, що британське суспільство таки вміє прохати про допомогу, хоча не завше воліє відповідати на подібні заклики. Отже, згадаємо короткий список International Booker Prize 2025.

• “Світильник серця” Бану Муштак (Індія) - переможець.

• “Калькуляція гучності” Сольвей Балле (Данія)

• “Маленький човен” Венсана Делакруа (Франція) - вибір “КнижКави”

• “Перфекція” Вінченцо Латроніко (Італія), перекладачка якого увійшла до суддівського списку International Booker Prize 2026

• “Око Великого Птаха” Хіромі Кавакамі (Японія)

• “Леопардовий капелюх” Анн Сер (Франція).

Отже, в короткому списку цього року опинились аж двоє французів, одна данка, один італієць, одна японка та одна індійка, з яких, звісно, перемогла індійка, з чимало футуристичною, реверсивною оповіддю про життя жінок в постколоніальній глибинці. Емансипація жінок та матріархат майбутнього виявилися двома контртемами, але перемогло, все ж таки, вміння розповідати. До того ж, душорозривна історія на фоні нудного тексту виграє завжди.

Жіночий “день бабака” Сольвей Балле чудово театралізований, але туманно проговорений критиками як загадка одного дня героїні. Чи варто занурюватись у нього, питань не виникає, а чи варто продовжувати, вже й не згадаєш. Потреба озвучення - що саме хотіла озвучити ця жінка? І як це зробити, коли її ніхто не хоче слухати?

Знудження технократичним світом і комунікаційний колапс у Вінченцо Латроніко перетворюється в суцільний брендинг, хіба що без етикеток. Потік свідомості замінюється потоком речей, але переварити його ще важче, ніж оливкові кісточки замість оливок. В усякому разі, радимо наш метод - якщо відчуваєте, що нейде, закривайте книгу.  

Безум, емоційне донорство та самогубство піднімаються як теми, що вартують уваги, в “Леопардовому капелюсі” Анн Сер. Тут, здається, не виникає проблем із зануренням, бо всі ми, так чи інакше, демонструємо ознаки патологій. Те, що здається для багатьох нормальним у повсякденному житті, виявляється лише звичним, а так і привертає увагу як викривлення, з яким змирились - у собі чи в інших. Бич нашого часу, деперсоналізація, що входить в ознаки патологічного душевного стану, продовжує ганяти нас коридорами свідомості, доки не впадемо без сил або, все ж таки, почнемо згадувати, у чому збрехали собі.  

Втомлена, розгублена імперія в світоглядній кризі, де вдома погано, а в сусідів іще гірше, знуджена славетним минулим і спрагла до пригод, з першими ознаками старечих розладів, які підточують і без того хиткі її підвалини, ховається за рожево-блакитними обгортками “видань для робітничого класу”. І, якщо у вас виникає питання, чи добре ви поїли перед читанням чергового букерівського шедевру - поїжте. Добряче.

КнижКава в Telegram - 
не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 
Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Премії в Україні: з вуст інсайдерів

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Творення книги завжди має в собі потребу визнання. Письменник, який хоче публікуватись, зробить це обов’язково - за участі видавця чи самостійно. Проте, визнання може прийти набагато пізніше від моменту публікації, й бути виражене зовсім не в тій формі, на яку сподівається автор.

Тут і розпочинаємо відверту, чесну розмову, навіщо авторам бути знаними, чого вони очікують від визнання - слави як такої, чи прожиття з неї, чи то самого факту винагороди за творчий плід, і що таке премія, в їхньому розумінні.

“Гроші - не головне”: курс обміну

У нас чомусь прийнято думати, що письменник має бути бідним. Гірш того, ці очікування справджуються, втілюються в життя - на рівні видавців, авторів та впливових осіб. І справа тут не в комерційності, - бо літератури, на якій нескладно заробити, в нас, на жаль, занадто мало. 

Комерційна література у нас не схвалюється і не преміюється. Вона може бути якісно написаною, але чомусь не в нас. При тому, всі скаржаться на неможливість мати гідний заробіток з книг, всі подаються на публікацію, дехто - на премії. Врешті, виходимо на одну-єдину валюту в цьому питанні - визнання, і тільки.

Що воно таке, визнання для українського автора? Мати гарне друковане видання з власним іменем, за які - ладно вже, що там - півтисячі євро на дорозі не валяються. Плюс, копійчані роялті, на які треба дмухати, мов на тліюче вугілля. А видання, воно нікуди не подінеться. Ще й премійоване.

Орден героїв базару

Біда з цілепокладанням, і тільки, мучить українця спрадавна, з його емоційним ставленням до дійсності й до себе в ній. Про мету думати неприємно, так само, як і про національну ідею, - яка може, й зовсім не відрізняється від сусідської. Та хоча б в плані відмови від добробуту, про який інтелігентній людині й згадувати гидко.

Ні, ми не хочемо бути імперцями. Нам потрібне визнання самого факту нашого існування, що його аж дошкульніше заперечують. Нам потрібне відчуття імені, відчуття особистості, відчуття індивідуальності, яку приймають і з якою готові взаємодіяти на рівних.

А що ж таке рівність у цім ідеалі? Належність до певних спільнот, до списку відзнак, які є “пропуском” до цих спільнот? Можливість без сорому й остраху потиснути руку авторитету, відчуваючи себе на своєму місці? 

Особисто мене в цьому сенсі забавляє одна-єдина різниця в амбіціях західних та наших авторів. Це червона доріжка й червона подушка. І мало хто замислюється про те, за що в Україні преміюють, кому взагалі потрібні ті премії й для чого.

Автори не можуть відповісти на це питання з однієї причини - вони відповідають, як письменники, захоплені процесом творчості як таким. Любов до свого творіння спонукає або випустити його в світ, або закрити в столі, коли є відчуття небезпеки. 

Письменник - не комерсант, не видавець і не літературознавець у широкому контексті. Частина авторів може похвалитись мультизадачністю, але це лише частина. Преміальні комітети складаються з не тільки письменників, і це, справді, дає відчуття реальності поза творчою майстернею.

Що ж таке премія для сучасного українського письменника? Узагальнюючи думки учасників книжкового ринку, почнемо з першої великої події року, де можна їх почути. 

“Нема”, “є” і “буде”: три ката українського терпіння

На Книжковій Країні - 2025, нарешті, визначились, що потрібно українському автору. Це видимість у шквалі видань, які пишніше одне від одного. Побачити автора мають, насамперед, видавці. Якщо це молодий або новий автор, буває недостатньо рукопису, - навіть високої якості.

Тож, премія чи місце в списку кандидатів - шанс бути побаченим та обраним для видавничого портфелю. По суті, це групова рекомендація від осіб, до яких видавці дослухаються. 

Молодий, новий, маловідомий і навіть досвідчений автор може претендувати на премію, - і добре, коли він усвідомлює ціль подання, хоч якось визначає подальший шлях і зміну статусу.

Монополія страху в сучасній українській літературі спонукає багатьох авторів уникати конкуренції з зарубіжними колегами. Книги, які ніхто не бачив, мають можливість бути прочитаними й оціненими в рамках певного конкурсу, і навіть блогери, як голови читацьких профспілок, впливають на цей процес хіба що дуже обмежено.

Цікава, якісна історія плюс текст і зовнішність як результат командної роботи над книгою - безумовно, потужна візитівка. З іншого боку, члени преміальних комітетів переконані, що винагороди не впливають на кількість читачів. Конкуренцій між винагородами немає, бо в більшості комітетів - одні й ті самі судді.

Все це, правда, дуже нагадує приватні клініки, де ми зустрічаємо держлікарів. Кількість українських премій неухильно скорочується, і з 350-ти на початку існування їх залишилось біля 70-ти. Це попри відсутність конкуренції, на відміну від західного книжкарства, де в одній тільки Великобританії можуть обирати лауреатів трьох премій за один сезон. 

Жодного секрету, крім спеціалізації - наприклад, одночасно с Букером іде процес відбору в списки премій Орвелла та Вальтера Скотта. Щоправда, всередині може виявитись зовсім не те, що ми очікуємо, але то вже окрема тема.

Найцікавішим, знову ж таки, є момент винагороди. На Заході кандидати чітко розуміють, на що йдуть - гроші, статус чи закономірність винагороди за чудову роботу. В Україні ж знову контрадикція - з одного боку, несприйняття “премій їжі”, з іншого, це мрія. Зараз говоримо на повному серйозі: є ідеї створення премій, які спонсують ресторани та інші заклади продуктової галузі. В цьому контексті ротація суддів, обмеження критеріїв, закритість чи відкритість голосування мають хіба що декоративне значення.

Жанровість і визначеність

Стосовно того, що писати на премію, відповіла нещодавня нобелівська лауреатка Ольга Токарчук, а ми додамо, що новий український герой та великий український роман можна писати як самостійно, так і під керівництвом куратора. Технічне наставництво не завадить, як і письменницький курс - а це вже точно західний комерційний досвід.

Ми поступово стаємо на шлях рекомендацій, добре це чи погано - в усякому разі, сприяє комунікації, з якою в нас традиційно виникають проблеми через бажання наполягати лише на власній позиції, з якої починаються раптові, неоковирні компроміси. Іншим є те, що інтуїтивних рішень ніхто не відміняв, - ані в нас, ані за кордоном.

Жанрова українська література і соціальні проекти мають стати друзями, а не родичами. І тут аж як потрібна допомога меценатів, які здатні повністю замістити грантову голку. Пошук інвестування й доброчинництва має стати обов’язковою задачею кожного конкурсу, як і скорочення списку критеріїв на користь об’єктивності оцінювання, і участь читачів, не зацікавлених у фінансуванні власного блогу за рахунок впливових кіл.

Жанровість передбачає вибір максимальної віддачі, - хай то буде соціальний роман чи затишне фентезі, мілітарний реалізм чи продуктивний ескапізм. Український герой має давати читачу відчуття існування, правди і кривди, всією своєю харизмою протидіяти дріб’язковості цензурування, що виражає лише студентський комплекс у претендентів на авторитети консекрації.

Сага про інсайти

Обговоривши пастки менталітету, перейдемо до класифікації премій - нарешті, ринок дав нам таку можливість. Державні й недержавні, приватні й змішані премії в Україні є, і вже можна говорити про спільноти - академічні, видавничі, медіа- й читацькі. Літературознавці й письменники можуть складати першу чи окрему спільноту, але варто пам’ятати про багаторукість українського книжкаря.

Щодо критеріїв довіри, останні книжкові події у Києві та Вінниці заявили про конкурентоспроможність премії й знижену ймовірність проявів “синдрому Калитки”. Не менш важливий характер і якість комунікацій, ставлення до літератури досвіду, позиціонування з точки зору належності до певної спільноти чи відсутність обмежень.

Вибір шляху до преміювання не менш складний, ніж пошук видавництва. І тим паче, можна сподіватись, що рукописи без винагороди не залишаться без уваги.

Дякуємо Ірен Роздобудько, Ользі Саліпі, Валентині Комар, Тетяні Білімовій, Віталію Капранову, Віталію Запеці та іншим активним учасникам дискусій на теми сучасної української літератури та книжкового ринку.

КнижКава в Telegram - не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму.

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net