Небажані в РФ: від ФСЕМ до антиутопійної колумністики

Image by OleksaK & Google AI

Автор Олекса Кримчій

Випуск 103

Система обмеження свободи висловлювань у Росії - складний волюнтаристський механізм. Якщо раніше цензура мала вибірковий характер, то в 2026 році вона охоплює всю книжкову сферу — від бібліотечних фондів до історії пошуку в браузері. 

Ієрархія обмежень: Іноагенти vs Небажані

Російське законодавство розділяє авторів та організації за двома основними типами:

• Іноагенти - автори, чиї книги все ще можна знайти в продажу, але з суворими маркуваннями.

• "Небажані" організації - будь-яка співпраця з ними тягне за собою кримінальну відповідальність (до 5 років реєстрації волі за ст.284.1 КК РФ).

Кожен з цих суб'єктів може виявитись автором матеріалів, унесених до ФСЕМ, або визначатись як підслідний, згідно законодавства РФ, яке застосовується до публікацій, наприклад, проти СВО чи на підтримку України, а й вкупі з критикою влади тягне на кримінал.

Федеральний список екстремістських матеріалів (ФСЕМ)

Це «чорний список» найвищого рівня, що включає понад 5500 пунктів. Згідно з нормами (зокрема, за правилами бібліотек та ст. 13.53 КоАП РФ), документи з ФСЕМ фактично, виведені з вільного обігу.  Їх не можна ксерокопіювати, експонувати на виставках чи передавати через міжбібліотечні абонементи. 

Видача книг із цього списку можлива, наприклад, лише для наукових робіт або проведення експертизи. Спроба навмисного пошуку екстремістських матеріалів в Інтернеті тепер тягне за собою адміністративну відповідальність.

Статус «небажаної» організації означає повне стирання її присутності в інформаційному полі РФ. Зберігання матеріалів таких організацій «з наказом розповсюдження» вже визнано правопорушенням.

Чи бувають у ФСЕМ помилки

Питання про те, які письменники несправедливо опинились у списку ФСЕМ, є досить гострим, оскільки вважається, що цей реєстр використовують як інструмент цензури та політичного тиску. Насправді, використовується не сам реєстр, а поняття, з ним пов'язані - фашизм, нацизм, екстремізм, націоналізм, релігійний радикалізм тощо.

Опиняються у ФСЕМ, переважно, на цілком обгрунтованих підставах - навіть оркописи - але сидіти в приємній компанії Гітлера, Муссоліні, російських націоналістів, антисемітів та конспірологів можна без прямого потрапляння до “розстрілки”. 

Наприклад, якщо іноагент не просто отримав гроші з-за кордону, а відверто зайняв певну політичну позицію, ще й співпрацює з “небажаними” ЗМІ, на нього можуть відкрити кримінальну справу з вироком, який передбачає ув'язнення. Поки що без екстрадицій, але поняття прецедентів і показових розправ у політиці, все ж таки, існує. 

В розгляді практичного застосування “небажанки” нам допоможе кейс Дмитрія Глуховського, журналіста, колишнього працівника Euronews  та Russia Today, автора знаменитої антиутопічної серії «Метро 2033», який був суджений заочно, а його творчість визнали такою, що дискредитує Росію. Використаємо аналітику з трьох перспектив: офіційної російської пропаганди, незалежної журналістики та власної публіцистики автора.

360.ru— Пропагандит і “бабки”

Це джерело представляє позицію, емоційно прихильну до російської влади - такий собі чуттєвий прокурор медійника. Сергій Довлатов, як і більшість його колег по табору, не соромиться використовувати маніпулятивні епітети - наприклад, «Юда», «ворог народу» чи «досвідчений русофоб», і звинувачує Глуховського в «зраді довіри росіян».

Публікація фокусується на кримінальному переслідуванні Глуховського (8 років колонії за «фейки» про російську армію) та його статус «іноагента». Втім, автор приділив левову частку уваги фінансам конкурента: мовляв, письменник отримав мільйони від західних компаній і «таємно» розпродав нерухомість у Москві перед еміграцією.

Ситуація майже класична - “розчарований росіянин”, врешті, після хандри починає пінити Волгу, і в когось виходить із берегів. Все б нічого, але Глуховський емігрує до Ізраїлю і вже звідти остаточно займає стандартне положення американського футболу.

Тим не менше, Довлатов старанно уникає цієї теми, а береться дискредитувати письменника як особистість через антивоєнну позицію. Хоч як літературні здобутки визнаються, але Глуховський обклеєний ярликами-симулякрами, за якими читач не бачить реальної проблеми.

Holod.media - рефлексія віктиму

Видання «Холод», що позиціонує себе як незалежне ЗМІ, пропонує інтелектуальний аналіз трансформації Глуховського з популярного фантаста на політичного емігранта та дисидента. Це велике інтерв'ю, де Глуховський розмірковує про причини війни, про те, як Росія «сповзла у фашизм», і про прем'єру в лондонському Marylebone Theatre п'єси «Біла фабрика» (режиссер - Максим Діденко) за своїм однойменним твором, сюжет якого нагадує “Список Шіндлера”. 

В публікації російський метроном, зокрема, критикує системний російський лібералізм, в творчості, вочевидь, тримається схваленості та victim line, але чомусь не уникає демонізації - й це сумно, справді. Втім, Зинаїда Пронченко втримує матеріал на аналітиці, співчутливій до позиції автора. 

Novayagazeta.eu - Авторська колонка 

Посилання веде на профіль Глуховського - колумніста «Нової газети Європа» як першоджерела його думок. Тут зібрані його програмні тексти, такі як «Харків — Москва», «Депобедизація» та промова в суді. Письменник та медійник претендує на роль публіциста, який зі знанням справи аналізує мілітаристські міфи РФ, і, схоже, йому це вдається - м'яко, але переконливо. Це його власний майданчик досвіду без цензури, який нівелює відчуття перцепційного розколу. Для державних структур Глуховський - і досі кримінальний злочинець та зрадник, чий комерційний успіх використовується проти нього як доказ «продажності».

Голоси та голови

Кажуть, письменникам усе можна пробачити, крім утечі в політику. Глуховський опинився на вкрай невигідній позиції для російського емігранта, - втім, знав, на що йде. Його популізм, урешті, поборола невмируща письменницька думка, та в Україні він і досі не видається. Статус іноагента чи то дозволяє, чи то не дозволяє робити це, але повернення до Росії означає для нього долю “політичного”.

В усякому разі, ця історія допомагає чіткіше визначити основні риси цензурної політики РФ:

• Фасадна толерантність. Росія ненавидить націоналізм, сепаратизм та тероризм, у тому числі, російський, але використовує націоналістів, сепаратистів та терористів для військових та медійних операцій проти України, аби потім знищити цих суб'єктів, як свідків - чи, як у випадку з “Вагнером”, опричнину, якою хіба що можна тримати в покорі сербський відстійник.

• Псевдолюбов. Росія ненавидить ненависть, але чинить агресію з ненавистю, яка повністю вписується у власні макіавелістські заборони. При цьому вона вимагає безумовної любові громадян як відсутності почуття страху - майже релігійний об'єкт. Орхан Памук в романі “Сніг” подавав такий підхід до громадян у власній державі як садомазогенний, а Орвел, здається, вже все сказав, бо дуже мило.

• Псевдомесія - Росія ненавидить релігійний радикалізм, але вперше в історії являє собою суспільно-політичний феномен, який намагається застосувати ортодоксальність як етонім “священної війни”. Особливо конвергентно це виглядає в тандемі з “дружнім” балканським фанатизмом, від якого відмежовувались навіть у дореволюційній імперії.

• Змова теорій. Росія ненавидить теорії змов, але дозволяє громадянам думати, що весь світ змовився проти них, віктимізуючи покоління з метою агресивного самозахисту, спрямованого на пошук джерел для війни як самоціль.

• Підміна понять. У РФ під визначення екстремізму підпадає будь-яка критика влади або історичні факти, які не подобаються Кремлю. З суспільної свідомості майже зникли поняття популізму, плутократії та корпоративної журналістики, а націоналізм критикується лише у ворога. 

• Цензура і самоцензура. Де-факто, на книжковому ринку РФ працює sanitary alarm -  список очищення культурного поля від інакодумців чи за принципом “кабы чего не вышло”, який часто-густо просувають самі видавці та книгарі під впливом усезагального почуття страху.

Небажані: що це означає для кожного в Росії

Співпраця з «небажаними» в РФ тягне за собою кримінальну відповідальність, тоді як статус іноагента — це жорсткий адміністративний контроль, підкріплений можливістю брати з «мічених» дані за підвищеними ставками й створювати враження повної невизначеності.

В той же час, поняття небажаності більше стосується ЗМІ як майданчиків для просування впливу авторитетних персон з літературної спільноти. Тут не те щоби розмістити публікацію або дати інтерв'ю загрожує головою, а й цитата чи репост - голосом. 

Твори іноагентів у РФ можна впізнати за написом, а небажаних заборонено видавати взагалі. Тобто, ЗМІ, на яких робиться фокус, не можуть бути оприлюднені в РФ. Не можна репостити та донатити їх (до 5 років позбавлення волі (ст. 284.1 УК РФ)), брати участь у їхніх проектах - а це такі ресурси, як "Медуза", "Дождь", The Insider, "Важные истории", The Moscow Times, "Радио Свобода", "Хроники.медиа" (Литва), RISE Moldova (Асоціація репортерів-дослідників і редакційної безпеки, Молдова) та ін.), які, здебільшого, й самі не візьмуть, якщо не за темником - будьмо відверті. 

Станом на початок 2026 року реєстрі ФСЕМ перебуває понад 230 організацій, у т.ч., великі міжнародні фонди та правозахисні групи. Всі банківські рахунки та майно організацій зі ФСЕМ заморожуються, й навіть пошук в Інтернеті та збереження їхніх матеріалів є правопорушенням.

Де-факто, вільно розпорядитись інформацією в РФ із заборонених джерел означає, як мінімум, загрозу бюрократичних тортур та аеропортних посиділок з агентами ФСБ, що, як ми вже писали, нікуди не поспішають.

А що ж із книгами?

Термін «небажана література» у Росії юридично неоднорідний. У законодавстві немає єдиного списку книг із такою назвою, але є кілька механізмів, за якими книга може  опинитись під забороною чи обмеженням. На початку 2026 року обмеження виглядають як Федеральний список екстремістських матеріалів (ФСЕМ), рішення суду та вільне волевиявлення окремих видавців.

Найсуворіший рівень заборони - книги, визнані судом екстремістськими, а саме призначені для оприлюднення документи або інформація в інших носіях, які закликають до здійснення екстремістської діяльності, обґрунтовують або виправдовують таку діяльність. Сюди входять праці керівників націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, фашистської партії Італії, публікації, що обґрунтовують або виправдовують злочини, спрямовані на повне чи часткове знищення будь-якої етнічної, соціальної, расової, національної чи релігійної груп (2002, № 114-ФЗ, ст. 1, п. 3).

Виробництво, зберігання з використанням збуту та розповсюдження цих матеріалів не допускається. На офіційному сайті Мін'юсту РФ - понад 5500 пунктів, включаючи пісні “втраченого покоління” російсько-української війни.

Статтею 13.53 КоАП РФ передбачено адміністративну відповідальність за умисне здійснення пошуку в інформаційно-телекомунікаційній мережі "Інтернет" свідомо екстремістських матеріалів, включених до опублікованого федерального списку екстремістських матеріалів або зазначених у п. 3 ст. 1 Закону про протидію екстремізму. Карається також забезпечення доступу до них, у тому числі з використанням програмно-апаратних засобів доступу до інформаційних ресурсів та інформаційно-телекомунікаційних мереж із обмеженим доступом

Документи, включені у ФСЕМ, не підлягають ніяким видам копіювання та експонування, видачі за міжбібліотечним об’єднанням (МВА), за міжнародним міжбібліотечним об’єднанням (ММБА) і через службу електронної доставки документів (ЕДД), а також транспортуванню з одного видання бібліотеки в другому. і навпаки. У виключних випадках ці матеріали видаються для проведення порівняльної експертизи на присутність екстремістської інформації - увага! - у знову виявлених матеріалах, а не для реабілітації опірних джерел.

Крім того, з ними можна проводити науково-дослідницьку роботу й готувати антиекстремістські пропагандистські акції, але в Бурятії, як правило, такого не трапляється.

Щодо книг "іноагентів" та "небажаних організацій", тут, як ми вже зазначали, працює логіка статусу автора чи видавця. Термін “небажана література”, заявлений Федеральним списком екстремістських матеріалів (ФСЕМ), веде до значення “небажаний - такий, що загрожує безпеці РФ. 

Як працює цензура РФ-2026: реалії

Книги в РФ можуть вилучити з продажу не лише за списками ФСЕМ (у які минулого року не ввійшло жодного відомого й гідного довіри імені) чи рішенням судів проти ІА. Частина видавничих домів перетворюється на “книжкові санстанції”, а, оскільки питанням “чистоти” й “дотримання правил”, здебільшого, стурбовані жінки, то самоцензура набуває нечуваних садомазохістичних масштабів. 

Переконати жінку-видавця в тому, що творчість автора є віддільною від його особистості, а тематика творів - подільною, майже неможливо. Коли діями керує страх і синдром “підписної”, ці дії набувають характеру саморуйнування, але здається, для гібридної війни це обопільна норма.

Інакше кажучи, якщо видавничим бізнесом керує чендлерівська “жінка мрії”, будь-який автор може опинитись під прицілом її тремтячих рук. Тож, тримаймося здорового глузду і будьмо в курсі того, що чекає нас за найгіршого сценарію.

КнижКава в Telegram та Х - час керує грошима!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Відкинуті в РФ: казус Уліцької та українське питання

Image by @MZarzhytska & Google AI

Автор Марія Заржицька  

Випуск 102

Надихаюча тема зими - дослідження заборон - вивела наш лютий в плани розібратись із Росією по-чесному. Одні скажуть - неможливо, бо з тими, хто не дотримується домовленостей, розібратись по-чесному означає фіаско. І хай собі фіаско, зате царський шлях.

Російський заборонник є кристально чесним і чистим. У ньому передбачені всі випадки збочень свідомості та підсвідомості, але писати треба, як Оксана Васякіна - чесно. Єдине, чого не можна, категорично не можна робити - визнавати існування війни однієї колишньої республіки СРСР проти іншої колишньої, бо СВО.

У січневому спецрепортажі ми розгорнули старі запаси українського медійного простору і аж упріли від того, які ж вони свіжі. Все точиться про те, що ми не вміємо забороняти, і забороняти треба так, щоб ні. А ви спробуйте заборонити, як імперець, і тільки після цього картати Чхартішвілі за його політичні уподобання. 

Тож, сьогодні про іноагентів як явище - бо всі знають, з чим їх їдять, але не знають, чи можна. Це як риба фугу, з'їси всліпу - і сиди жди. Або танцюй.

Іноагент Ку: чим загрожує купити таку 

Поява Людмили Уліцької в сербському книжковому просторі не могла не бути поміченою, бо в Белграді знають все, але існує неправильний. Тільки от зі статусом не все зрозуміло. Ми вже звикли до сербських чеснот компартменталістики, тож, не бажаємо Людмилі Євгенівні статусу “апатрид” - але вибір за нею, бо жити іноагентом з минулого року неможливо, і ось чому.

Іноагент - це юридичний статус у РФ для осіб чи організацій, що підтримуються з-за кордону та ведуть політичну діяльність всередині країни. Такою діяльністю вважаються навіть пости в Інтернеті “про політику”, але з незгодою про війну в Україні, зокрема. В усякому разі, зараз це - а не ЛГБТ, з яким у Римі ніколи не було проблем - найстрашніший пункт звинувачення, бо є люди, які можуть дуже впливово виступити проти.

Питання про те, чи не є такий виступ кіркою ліберального пирога, який ще й висуває умови, як його їсти - не до нашого видання, але тримайте вилку. Я вірю в щирість російських антиСВО, але не вірю людським страхам.

Хоча, і в цьому сенсі кожен з нас аж як здатен поставити себе на місце типового російського іноагента. Тож, давайте зразу про гроші, що там.

Багач, бідняк: від свободи до розгнузданості

Особам, визнаним іноагентами необхідно регулярно подавати звіти до Мін'юсту РФ про доходи та витрати. В нас просто заборонено (і технічно неможливо) переводити гроші росіянам, а в них - не просто. В нас теж дозволено (і навіть ой як!) отримувати допомогу з-за кордону. А в них, отримавши на три дні харчу в Москві від нащадків Турбіних, сиди й за царя не ходи. Та ж ми самі, коли купуємо “Рошен”, трохи зайці.

Звісно, іноагент (який ще й листівки розсилає з написом “іноагент”) не може викладати - увага! - в державних та муніципальних організаціях. Олігархам можна, бабло все стерпить, крім іпотеки на Гаваях.

Іноагент не може працювати з дітьми (я б і сама не дозволила, бо читала б наперед, але трапляються випадки, коли не завше це можливо) - але, знову ж таки, в мене на полиці живе “Джен Ейр”.

Іноагент не може мати фінансову підтримку від держави, бо його й так непогано годують. Єдиний реєстр іноагентів оновлюється увечері в п'ятницю, тож, вихідні перестають бути томними. Та головне, з минулого року іноагенти сплачують підвищений російський ПДФО (рос.НДФЛ), і не все так просто навіть для мігрантів (читай, іноагентів, які вирішили зробити росзак буквально).

Іноагент-респондент: СС на дроті

На початку 2024 року Мін'юст РФ вніс Людмилу Улицьку до реєстру іноагентів - через виступ проти СВО, через участь як респондент на іноземних інфомайданчиках та - увага! - проживання поза РФ (у Німеччині). Крім того, після низки публічних скандалів найбільше російське видавництво АСТ призупинило виплати за контрактами та постачання творів письменниці до книгарень.

Утім, головним скандалом у цій низці лишається пранк за схемою, аналогічною скандалу з Акуніним. Виявляється, Людмила Уліцька перераховувала гонорари на допомогу Україні, і сама зізналась у цьому пранкерам того ж 2024 року, що й Акунін. Тьютор, пранкер, доппельгантер - межі додумування визначає хист. Крім того, за версією “Комсомольской правды”, Уліцька - ледь не помічник кілера в розправах на медійному полі.

Важко сказати, як після такого Вован і Лексус вижили. Я б прибила. Втім, пані Симоньян могла б зробити це й за нас.

Призначено страждання: еліта й букінг

Більшість російських державних бібліотек книги Улицької прибрали з відкритого доступу, рекомендацій та виставок. Два роки тому, в 2024-му Улицьку позбавили звання почесного професора РХТУ ім.Д.І.Менделєєва, в 2021-му звинуватили в порушенні прав співавтора. Тим не менше, вона залишається преміалом “Російського Букера” та членом PEN-клубу - втім, до витівок останнього ми так вже звикли, що нема сил усе це коментувати.

Тож, поки ви ставите галочку на користь клятих масонів, ми продовжуємо дивуватись, чому їм, все ж таки, вдалося - бо в теперішній РФ дивуватися з цього приводу теж заборонено. Але читати книги Людмили Улицької - ні, можна, і писати рецензії теж, тільки не забути про слово “іноагент”, бо штраф.

Тим часом, Уліцьку женуть не масони з ПЕН-клубу, яким дозволено все, а державні структури, великі книготорговельні мережі та гачкова брехня дітей, яким дозволено хамити старшим, тоді як саме по собі посвідчення члена PEN-клубу для всіх них нічого не означає. Та й сам ПЕН-клуб давно вже нічого не означає, бо все. 

Вбито…ведучого, або Мафія з котами

Нас куди більше цікавлять не спроби поставити нашим людям західний мозок, а те, що саме читаємо, і скільки це коштує. В термінах війни це додержання ембарго як розумного способу її ведення тилом. А стосується воно (як в Україні, так і в Росії), в сенсі оборони, неможливості фінансувати бюджет противника. В сенсі безпеки, це довічна заборона - звісно, якщо постулати вироблено, а не скальковано чи придбано зі знижкою на харч.

Тобто, підтримувати ЛГБТ і тихенько виймати їх з бібліотек нечесно. Або одне - але ж всі вчили історію - або інше, але тоді вже постулати, як і щодо чорнухи з порнухою.

Повертаючись до теми іноагентів - бо ж знаємо, як легко звернути на дно Мертвого моря, мов у кисіль - згадаємо базове питання українського читача. Тобто, “норм чи стрьом” купляти іноагентську літературу (Боже, як пошло звучить!) за податки в російський бюджет, або за мову, або за що там вони згадали.

Хороший, поганий, злий: садочок системи С

Ще донедавна іноагенти - втікачі (вигнанці, вільні мігранти тощо) мали можливість не сплачувати податки в РФ, якщо жили за кордоном більше 183 днів на рік. Із початком повномасштабки досягти такої тривалості життя за кордоном росіянам стає все важче. Навіть колишні республіки СРСР з країн Балтії - дивно, правда? - роблять усе, аби Росія втягувала в себе незгодних, як гігантський червоний пилосос “Тайфун”. 

Книги іноагентів можна зустріти в магазинах - хоча великі мережі слухняно виймають з продажу оголошені найменування. Ба, навіть і самі роблять страху великі очі, але про це українському книгоспоживачеві розповідати не треба. Поняття обмежень та доступу в нас працює, але ми нищимо власні ресурси на власній території - як Сталін, бо ми дуже слухняні діти.

Навіть не дивуюся тому, що “війна обмежень” розпочалась саме з паперових видань, які важко знищити миттєво, але неможливо миттєво відтворити. Так само працює система цільових заборон. Щойно автора (а не твори) визнають ІА, на твори перескакує доля автора. Де-факто, книги, які ще не в списку екстремістських матеріалів, ховаються під такий глибокий спуд, що навіть Путін 33-й змушений писати пояснення, навіщо вони йому.

У книгарнях, які ще продають книги іноагентів (як-от Уліцька), видання мають бути в непрозорій плівці, з видимою позначкою «18+» та тим самим дисклеймером, що пропагує культуру кенселінгу “за щось”. І, знаючи російський розум, влада немов чекає, що “кота в мішку” таки куплять.

Між імпортом та експортом

Оминаючи тему змісту - бо в таких темах її завжди оминають - нагадаємо про законодавчу заборону імпорту (Закон № 2309-IX), ухваленому в червні 2022 року ВР України щодо видавничої продукції з Росії, Білорусі та з окупованих територій, але ця заборона не розповсюджується на книги, видані в Україні до 1 січня 2023 року. 

Тобто, старі тиражі, які вже є в книгарнях, удома чи в бібліотеках, захищені законом, крім змісту, що чітко визначений (і має бути визначений, як один зрозумілий список) переліком забороненої книжкової продукції. Здається, іншого статусу в таких випадках не потрібно, бо якщо видавати откровення маніяка з написом “маніяк”, то разом із ним до психлікарні треба класти й видавця, й продавця, і літагента. 

Втім, головне для українського “чайника” - ембарго на видання та поширення творів авторів, які є громадянами Російської Федерації або стали ними після 1991 року. Тобто, люди, які зобов'язані сплатити податки в держбюджет РФ. Зокрема, Людмила Улицька зберігає російське громадянство, тож, її книжки підпадають під цю заборону як для видання, так і для придбання громадянами України. Останнє стосується об'єму поза межами особистих потреб.

Та ж ми, як налякані старшим братом, вилучаємо з бібліотек літературу російською мовою (не кажучи вже про книги російських авторів), і це вилучення хтозна чим є, тоді як росіяни чітко артикулюють своє ставлення до україномовних бібліотечних фондів чи книг українських авторів у себе. Нашу ж прозорість демонструє хіба що “Сільпо”, пропонуючи третьорозрядні детективи з макулатурного паперу. 

А тепер - про податки

Уявімо собі найліпшу ситуацію іноагента, що вирішив мігрувати без відриву від батьківщини. Хоча податок із гонорару за кордоном іноагент-нерезидент платити не повинен, він все одно зобов'язаний дотримуватись правил валютного контролю, якщо залишається громадянином РФ, та маркувати свої твори повідомленням про статус іноагента. Інакше накопичені штрафи можуть призвести до арешту майна в Росії або кримінального переслідування. 

Тобто, провезти по-нашому пакован баксів і книгу з vanity не вийде… в Росії. Чотири години в аеропорті під неквапним, в'їдливим допитом ФСБ-шників - і це ще тільки для українців, що лишились там. Росії не потрібна “Дія”, в неї є Росія.

Монетарно: ПДФО по-європейськи 

Якщо книги письменника-іноагента продовжують продаватися в РФ (через Літрес, паперові тиражі тощо), то з 2026 року він зобов'язаний платити 30% ПДФО незалежно від того, скільки часу на рік проводить за кордоном. Раніше для дистанційної творчої роботи діяла ставка 13–15%, але для іноагентів у 2026-му цей виняток скасовано.

Тільки вдумайтесь - 30% ПДФО, як за кордоном. І не треба мені тут казати про хороших, поганих і мертвих, бо автори цієї фрази дуже не люблять, коли їх вбивають так само.

Повторюсь: 1 січня 2026 року, згідно з Федеральним законом № 425-ФЗ, набули чинності важливі поправки для осіб із статусом іноземного агента - єдина ставка ПДФО 30% на всі доходи, отримані в РФ. Більш того, іноагенти платять 30% незалежно від того, є вони податковими резидентами РФ чи ні. Ставка застосовується до зарплат, гонорарів, доходів від оренди, дивідендів та коштів від продажу майна в Росії.

Мігранти та емігранти: втеча довжиною в життя

Ви вже зрозуміли, що ключовим у понятті “іноагент РФ” є - о диво! - не прописка. Громадянство, яке можна зберігати або викинути за рогом, але просто так його не позбавлять. Це вам не громадянство України, яке вчора було, а сьогодні Хайфа - і тим не менше, громадянство Росії після 1991 для нас має значення.

Якщо письменник-іноагент не є податковим резидентом РФ (живе за кордоном понад 183 дні на рік), а його книга опублікована іноземним видавництвом, яке виплачує гонорари у валюті на зарубіжний рахунок, то тягти податки до бюджету РФ начебто не потрібно - за умови, що вся діяльність відбувається поза Росією. За ст. 209 ПК РФ, фізичні особи, які не є податковими резидентами, сплачують податок у РФ лише з доходів від джерел у самій Росії. Закордонні гонорари до таких джерел не належать правда?

А тепер спитаємо себе, яким має бути видавництво за кордоном, що опублікує російську книгу російською чи візьме в переклад без залученості в держпрограму. Та нормальним, скажете ви, бо це єдиний спосіб читати з Росії чесно. І одразу ж умовно перемістимось на безкраї простори матушки-Росії, де не рятує навіть дім на Рубльовці.

Римський рахунок, вихід через чистилище

На території РФ іноагенти позбавлені більшості податкових пільг, у тому числі, прав на майнові відрахування та звільнення від податку на продаж нерухомості після тривалого володіння. Вони зобов'язані платити 30% із повної суми продажу, навіть якщо володіли квартирами 20 років. 

Відсутність фінансової допомоги від держави означає, що іноагенти більше не можуть оформляти соціальні виплати на лікування та навчання. В них майже немає імунітету на оподаткування подарунків та спадщини, але і це ще не весь іспанський чобіт.

Якщо письменник є податковим резидентом РФ (живе за кордоном менше 183 днів на рік), він зобов'язаний сплачувати податки зі всіх своїх доходів по всьому світу. Будь-яка копійка, зароблена таким іноагентом (навіть за кордоном), має оподатковуватись у Росії за ставкою 30%.

Головний трілл - щодо іноагентів у РФ діє Закон про спецрахунки типу "І" ("і" велика) 1 березня 2025 року. Всі виплати іноагенту від творчої діяльності - а це авторські винагороди (гонорари), роялті, доходи від продажу чи оренди майна - мають надходити на спеціальний рахунок у російських рублях. Іноагент не може розпоряджатися цими грошима на час перебування в реєстрі. Зняти їх або перевести за кордон можна лише після виключення з ІА-списку Мін'юсту РФ. Зате держава може пріоритетно списувати податки штрафи з цього рахунку (наприклад, за відсутність ІА-маркування на книгах).

І контрольний - подвійне оподаткування. Росія ще в 2023 році призупинила дію податкових угод (СІДН) з багатьма країнами - навіть з Італією. Тож, письменникові зі статусом іноагента, швидше за все, доведеться сплатити податок двічі: у країні проживання та 30% у Росії. Повний список тут.

Тож, положенню таких людей, як Людмила Уліцька, можна тільки поспівчувати. З іншого боку, мужність зберігати громадянство країни, яке не видавав ані теперішній, ані якийсь інший уряд, заслуговує на повагу. Бо ми ж звикли перевіряти книги, а не читати, шукати помилки, а не зміст, скасовувати, а не публікувати, брати громадянство чи позбавлятися від нього, а не зберігати. Звикли жити в трикутнику Карпмана “Діти - Їжа - Податки”, але так і не питаємо себе, як позбавити себе статусу маріонетки життя.

КнижКава в Telegram та Х - час керує грошима!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Книжкова Країна 2025: сади марсіанські та мова зворотів

Іmages by @MZarzhytska on X

Матеріали форуму - в щоденнику подій

Автор Марія Заржицька   

Аж раптом холодна осінь могла б зіпсувати відвідуваність найбільшого в Україні книжкового фестивалю, та любов до пізнання може святкувати перемогу. Цього року відвідуваність ярмарку та книжкового форуму на ВДНГ ще ближче до 100000, - а, якщо точніше, маємо понад 93 тис. гостей та зростання на 22% в порівнянні з квітнем, за даними організаторів фестивалю. Зрушивши з минулорічної позначки в 73000 відвідувачів, фестиваль, з одного боку, став маркером громадянської мужності, з іншого, залишив відчуття певної розгубленості.

Конкуренція: нерозподілений попит

Цього разу майже кожен великий гравець - з сьогодення чи минулого - прилюдно зізнавався у своїй слабкості, але, часом, і в силі поглянути на досягнення з іншого боку. Медійність більше не може нас врятувати, а дискусійність ще не постала в усіх своїх можливостях, аби врятувати суспільство від бажання прикрашати, замовчувати чи заговорювати.

Артем Біденко, Тетяна Петрекно, Олена Одинока, Остап Українець

Якщо поглянути на програму осінньої Книжкової Країни 25-го, вже можна говорити про розвиток уваги. І це, насамперед, сторінка, присвячена учасникам, яким у давніших буклетах не відводилось спеціального місця. Тож, кожен гість фестивалю може зайнятись власною арифметикою - хоч і нема з чим співставити, якщо не вести спеціальної хроніки.

Алла Рибіцька. Ганна Булгакова, Тетяна Гонченко, Катерина Мединська та Артем Біденко 

В порівнянні з минулим роком, залученість видавців на "Книжкову Країну" зросла на 45%, але помітні певні зміни. Так, видавництва "Фоліо", "Видавництво Анетти Антоненко", "Сафран" та Ukraїner уже не беруть участі в фестивалі (дехто - з весни), а житомирське видавництво "Бук-Друк", що відвідує Книжковий Арсенал та Львівський форум видавців, висловило в коментарях для нашого часопису сумніви в доцільності свого ярмаркування на ВДНГ. Рахувати витрати й прибутки тут, дійсно, потрібно - тим паче, видавництвам, що не мають всеохопного асортименту й сторонньої фінансової підтримки.

Участь у настільки масовому заході, як Книжкова Країна, для маленьких чи спеціалізованих видавництв є завжди ризиком, - бо потрібно планувати ще й заходи для просування бренду, а участь у форумі залежить, насамперед, від участі в ярмарковій частині. Натомість, регіональні фестивалі пропонують більш гнучкі умови та прицільнішу увагу аудиторії до видань, які важко помітити чи оцінити в столичному натовпі.

Книговидавництво за ознаками

Представники видавничої галузі на цьому фестивалі, здається, робили все можливе, аби бути поміченими - а от з можливістю бути почутими все вийшло не зовсім так, як гадалося. Чимало уваги було приділено авторам та їх потребам, і це, дійсно, прогрес. Проте, стосовно того, як видавничій галузі стати сильнішою, які є в неї можливості та як їх не втратити на світових літературних сценах, відчувається розгубленість та нерішучість.

Окрім того, що завчені пропагандистські лозунги вже опадають із вуст, як осіннє листя, потрібно звернути увагу на трендовий момент. Жіночий голос, навіть у видавництві, де традиційно багато статі, посидючої й терплячої до бумажні, завжди звучить по-жіночому. Вагу має не об'єктивна необхідність, а власні почуття та уподобання, що, з одного боку, спрацьовують як інтуїція, з іншого, страшенно заважають у моментах, коли потрібно враховувати здобутки, а не симпатії.

Фемінізація суспільства через війну зробила й чоловічу його частину - ту, що залишилась на фронті змін - вразливою та реверсивною, схильною замінювати природний вплив багатослівним прикриттям неспроможності вплинути на те, що є незмінним. І це цінності, яких не витлумачиш так, як хочеться заради схвалення референтних груп, отримання коштів чи бодай уваги міжнародної спільноти. Той, хто виконує забаганки, лишається рабом, і ми це бачимо за зростанням залежності видавців від бетарідерів та блогерів, які роблять продажі, але не роблять ринок стійким до змін невідворотного характеру.

З іншого боку, з'являється чимало видавців, утомлених рухатись в руслі настирливого повторення одних і тих самих постулатів, напханих з повітря чи спорожнілих від перетворення на симулякри. Попри темний бік Місяця, з'являються видання та прагнення, в яких вбачається сила звернення до минувшини - такої непридуманої, як вона є. І це чималий крок до визнання українського книжкарства міжнародною аудиторією, яка, попри хижацькі правила гри, поважає тих, хто поважає себе і вміє комунікувати на рівні діалектики.

Плодова: видання сезону

Хоч отримуємо більше якісної уваги до класичної літератури та літератури високої полиці, в українському книжкарстві ще відчувається сором'язливий тон щодо власних здобутків. У той час, коли формування нового канону невідомо чим обернеться, крім чергового куклозначу, Український інститут книги вибирає з потоку те, що має формувати майбутні покоління. 

Книги видавництва "Магура", обрані УІК для бібліотек

Підліткова серія виглядає надзвичайно привабливо, і про техніку ілюстрацій обов'язково розповімо у нашій арт-рубриці. Проте, в історії, як завжди. не обійшлося без казусів - бо нема в нас підручника з історії новітньої України, як не крути. Зате гарно малювати ми вміємо, й не тільки вуса. 

Так, доробок Мирослава Кошика "100 українців, яких варто знати", цьогоріч надрукований сільським видавництвом "Магура", незважаючи на буцімто широку представленість персоналій, замість історичних інтересів держави, ухиляється на зрадницькі позиції торгівельного майданчику. Автор викидає зі списку цілу плеяду державотворців (як-то Петро Могила, Богдан Хмельницький, інші видатні діячі Козацької держави та епохи польського панування на українських землях) на користь одіозних постатей, які, де-факто, порушували основні принципи державотворення, продавали інтереси України іншим колонізаторам та творили злочини проти людства. 

Таким чином, поняття незалежності вчергове перетворюється на об'єкт аукціонних торгів, і ми отримуємо замість історичної правди неоленініану - з усіма її страшними недомовками, зневагою до будь-яких домовленостей та поняття честі. Схоже, стати об'єктом досліджень і епізодичним персонажем серіалу "Теорія брехні" для когось цінніще, аніж бути собою.

З іншого боку, видавці не бояться заглиблюватись в історію літератури - а з тим, і в історію цілих суспільств - із точки зору біографічного роману. "Мармурова жінка" Олени Волинської, презентована в цьому сезоні на житомирському фестивалі "Відсіч", отримала увагу аудиторії й на "Книжковій Країні" - присвячена життєвому шляху, творчості та діяльності Олени Пчілки, матері своєї відомішої доньки, Лесі Українки. Роман, випущений в світ видавництвом Discursus / Брустури, став помітним продовженням серій біографічного худліту, з потужним доробком Степана Процюка, тоді як історія створення "Неймовірної" Ірен Роздобудько (видавництво Нора-Друк, 2022) - та й, власне, концептуальна складова цього роману - так і залишилась слабко озвученою.

Літературознавчий серіал Ростислава Семківа, який тримає чарти хіба що не там, де читають класиків, набув на "Плодовій" чи то сіквелу, чи то фанфіку від критикині й письменниці Ганни Улюри у версії "Як почати знайомство із національною літературою", тоді як у дитячому павільйоні обговорювались критерії вибору текстів укрліту для старшокласників. А ми сходили на Кургана з Агрегатом, де "Люксембург, Люксембург" зайшов прямо на дискусійну сцену. 

Раміл Насіров та Ірина Побідаш на події "Книги, рими, титан"

Ще одна не дуже помітна, та явна тема сезону - морська література - перегукується зі з'явленням гри "Тортуга" від Ігромагу на Арсеналі ідей 19-21 вересня цього року. Звісно, про флотське говорити не люблять, але доведеться.

Також на тему: Книжкова Країна 2025: стенди квітня

Авторська контора: від розширення до дна

Про те, як створити собі ім'я, про бестселлери та дебютантів, професіоналів та дебютантів, цієї осені на ВДНГ звучало, мабуть, як ніде. За це я особисто люблю "Книжкову Країну", попри її орієнтованість на масовку та накладки з таймінгом ключових подій. Авторам тут дається чимало сцени, хоча з неймінгом подій організаторам доведеться ще попрацювати. Вірус крихких абстракцій, хоч і не торкнувся київських форумів так, як львівських, сновигає у повітрі, то зависаючи на невідомих для широкого загалу іменах, то перелітаючи в регіони від джерел до джерел.

Цієї осені вперше за довгий час детально обговорювали, як відшукати контакт із видавцем (в т.ч., через створення трасту з літературними агентами), зробити вибір у бік видавництва чи самовидання - і в батлі, здається, перемогли результати. Ірена Карпа підняла тему літературного наставництва й дотримання угод між автором та видавництвом, - проблеми, розв'язувати яку візьметься, як виявилось, не кожен досвідчений юрист. І тут українське книжкарство виявилось загубленим між панросійською та панамериканською практикою, але не в сенсі законів. Із цим навіть у нас краще, ніж уявляємо.

Також на тему: Угода і довіра: як автору навчитись відстоювати свої права

Окрім того, що на форумі обговорювались - хоч і без інструкцій - принципи здобутку літературних премій ("Коронація слова", Нобель, Пулітцер, Букер), презентували себе аж чотири літературні спільноти та платформи - Бабай з аж двічі дискусією на тему трукрайму, Літературна гільдія та UWURead на тему авторського права і вже знайома багатьом ANews.com.ua, із можливістю для авторів, виданих на платформі та в журналі "Легіт", прочитати свої твори зі сцени.

Врешті - й це нас особливо тішить, як агенцію - полиці фантастики вродили незгірш капусти, що, врешті, купиш до борщу після фудкортів. Книжкові серії видавництва "Богдан", що отримало права на публікацію творів Рея Бредбері, Станіслава Лема, Урсули ле Гвін, потрапило в десятку як читацьких очікувань, так і обговорюваності тем на київських та львівських літературних майданчиках. Щоправда, не знаємо, чим це обернеться, бо тлумачі й тут підсуєтились.

Фантастичні серії "Маєстат слова", "Горизонти фантастики"  та моновидання від  "Богдан"

Загалом, тема переходу з магічного фентезі до фантастики давно потребує визначеності. Це ознака зрілості літератури, в якій немає місця "чарівним паличкам" для здобуття благ, називання чорного білим, і є місце достеменному осмисленню того, що відбувається з нами тут і зараз. Якщо вже мова зайшла про батли, будьмо готові до міжнародного визнання того, на що, справді, є попит - роману про тоталітарне суспільство як наслідок ненависті до людини, з її схематизацією реальності та щаблями статусів, де релігія обслуговує єдиного бога під назвою "власний розум". І тут "Пісня бризів" Катерини Пекур звучить, як ніколи, чітко й ясно.

До того ж, настала епоха інтелектуального роману, без якого будь-якій літературі неможливо уявити себе на вищих щаблях розвитку. Утопія "Абсурд" Віталія Запеки про судовий процес у наші часи, у нас же й нашими же силами дає змогу випірнути з ліберальності міркувань, суджень та засновків, із однопівкульності рішебників, зі словоблуддя нарад зі штучним інтелектом до одного лише слова, що варте бути вироком. І в ряду таких творів має ж бути поповнення - хоча б "Мисливці за капіталом" Ростислава Радуди, "На дні" Кирила Половінка та вже знані "Казки для дорослих" Сашка Лірника, який цього фестивалю, на жаль, зазнав наслідків професії. 

За темою: інтерв'ю з Сашком Лірником на VinBookFest 13-14 вересня 2025 року

Психологія часу

Страх зробити не те - лише частіна фобійного набору типового українця. Ми всі перебуваємо в гніві, який тихо мовчить заради перемоги, аж доки хтось не натисне на спусковий гачок. На "Книжковій Країні" цієї осені маємо не лише учасників із профільною освітою, а й тих, кому накипіло. Теми ПТСР, гніву, хронічної втоми, небажання приділяти увагу собі, гіпержертовності ("а що скажуть люди") піднімаються в літературі, створеній нашими співвітчизниками, і це оптимістичний початок. Видавництво "Лабораторія", нарешті, презентувало свого провідного психотерапевта, ще й з автограф-сесією. 

Тому що в цей час ми маємо бути особливо згуртованими. 

Творення видавничого процесу передбачає наявність лідерів, - і це змінна, хоч і відносна. Важко не побачити, як на перші місця, поряд із видавництвами, виходять книгарні, від яких залежать не лише продажі з полиць, а й можливість зайняти місце на публічній сцені. Книгарня Є, Readeat, Book.ua, Megogo - останній бренд уже грозиться бути українським Netflix - і декому з видавництв та авторів зовсім не обов'язково бути присутніми на арені "Книжкової". Залишилось тільки створити повноцінний ринок електронних книг, але в світлі останніх новин про Amazon виходить, що знову не встигаємо.

Вони взяли в тебе папір - візьмуть і цифру, о, Макондо... .

Щодо "великої п'ятірки", час формувати десятку, бо кожна п'ятизіркова світить на своєму полі. Неодмінна присутність VIVAT. вже звична - від "Лабораторії" та "Віхоли", стабільність КСД та #книголав - хоча з останнім не все так просто - доповнює фігури відсутні, але досі ще вагомі. Харківська частина ринку цього разу була скромнішою, ніж зазвичай, і "Наш Формат", схоже, відігравав за всіх.

Якщо вже мірятись місцями у павільйонах та на вуличних квадратах, скоріше, йдеться про той самий розрахунок. Приміром, "Видавництво Олексія Жупанського" взяло найходовіше місце попід дахом у розкішному першому, і було чим брати - від рідких для України історичних видань до всього Орвела та вишуканої фантастики, де Дік та Гібсон спонукають гурманів розгаманькатись не гірш, ніж преміальний сет. 

Серія "Лауреати Нобелівської премії" від "Видавництва Олексія Жупанського"

Про арт-видання, що із шиком зайшли на ВДНГ цього сезону, будемо розповідати окремо й пристрастно, бо це наш фікс тепер. Як і те, чим вирізняється ArtBooks від ARTHUSS, і як нічого не переплутати.

В усякому разі, для остаточного формування чарту недостатньо навіть сцен у Львові.

Також на тему: Нетривіальне: арабська сучасна література на ВДНГ

Авторське право: теорія й практика змін

Ми полюбили це, і теми репортажів місяця всю осінь будуть крутитись навколо. В галузі права ця країна зазнає повного шваху, щойно з'являється ще один читач. І студенти нам в поміч, бо ж, виходить, старі знають надто багато.

По-перше, ми поняття не маємо, що таке фанфік, у культурі заборон. По-друге, ми знаємо, що таке права, навіть уміємо їх купляти й продавати, але кіт вистрибує з мішка в самім фіналі. По-третє, на конкурсі кролів у штаті Арканзас ми зайняли друге місце. І, врешті, ШІ нам не указ, але в кота лапки.

Книга Катерини Лазірко "Павло Пікассо", що її презентація відбулась у павільйоні дитячих подій № 2, зробить честь не лише "Магурі" та УІК, а й будь-кому, хто захоче говорити з дітьми про право власності на їхні здобутки.

Медіакосмос: де море й навіщо грати без публіки

Книжковий ухил медійності цьогоріч виявив не хто інший, як "Українська правда", що її, мабуть, забули спитати про читане. Відтепер там книжковий клуб, і дай Боже ухильнутись. Мемуари теж існують, але про це краще розповість саме видання.

Анастасія Большакова, Роман Романюк, Рустем Халілов і Михайло Кригель

Надихають медійні проекти та журнали, яких на "Книжковій" побільшало в рази. З одного боку, досвідчені глядачі мають змогу порівняти "тоді" й "зараз", хоч порівняння не завжди піднімає настрій. Тут уже ліпше поринути у видання від Reporters, де карти пам'яті просто так не стерти. А глянцеві тематичні випуски від журналу New Voice залучають в суспільні дослідження найважливішого, заповнюючи лакуну майже зниклої аналітичної преси.

 

Журнал New Voice: дослідження від Ярини Цимбал

І, коли вже про польоти уві сні та наяву, воркшоп  із виготовлення моделей ракет і космічний квіз від Universe Space Tech - ледь не одні з кращих подій дитячого павільйону. Космосу бути, щойно зберемо осколки честі, а поки наші кораблі проходять етап калліграфії, пограймо в столичну "Монополію" - в нас, виявляється, не так вже й багато часу.

Адаптована супергра від Rozum

КнижКава в Telegram та Х - відкрий свою країну!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Толкін на Заході: від картинок до картин

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька        

Репортаж місяця - травень 2024 квітень березень

Багато хто здивується, що Толкін, насправді, не є дитячим письменником. В академізованому британському суспільстві його дебют сприйняли саме так, але він не надто заперечував.

Досвідчений учений-лінгвіст, Толкін усіляко намагався - і це йому, справді, вдавалось не лише в книгах - знайти особливу мову спілкування з читачем. Він умів бути терплячим і з видавцями, але все ж таки потерпів, - як через особливості тодішнього ринку, так і через кон’юнктуру, шахрайство й неспівпадіння власних очікувань з реаліями.

Загалом, Толкінові щастило з видавцями - хіба що, крім останніх років, коли було засноване власне сімейне видавництво Tolkien Estate. Чому “батько фентезі” та його потомки вирішили автономізуватись від медіагіганта HarperCollins, чому на ринку існує така плутанина з виданнями, й чи весь це життєвий легендаріум Толкіна, розповідаємо в заключному спецрепортажі весни.

Allen & Unwin: майже родинний зв’язок

Така вже на Заході традиція, - і в нас вона була - створювати ніким не засуджувані, цілком легальні й поважні сімейні бізнеси. В 1897 році батько першого видавця Толкіна, будівельник Джордж Аллен, за підтримки відомого британського письменника Джона Раскіна відкриває в Лондоні George Allen & Sons. 

В 1911 році компанія продала контрольний пакет аристократу Анвіну і стала називатись George Allen & Unwin.

Сер Стенлі Анвін у 1937 році згодився надрукувати “Гобіта” на правах дитячої книги, додрукував його і перевидав, пройшовши разом із Толкіним усі кошмари Другої світової. Втім, зі з’явленням “Володаря перснів” між видавцем та письменником загострились суперечності, які ледь не призвели до переходу в інше видавництво.

Так і ні

Випускник Єльського університету, Мілтон Волдмен, американець, що став літературним радником двох британських видавництв - Longman, Green та William Collins, Sons & Co - у 1949 році отримав рукопис “Сильмариліона”, що народився з “Книги втрачених сказань” і ще не був готовим до видання. 

Чому ж Толкін вирішив передати рукопис очевидному лоббісту конкурентів Анвіна? Якщо заглянути в ситуацію, можна побачити щось більше, ніж роялті. 

Вочевидь, Анвін, який від початку прагнув захистити інтереси видавців у режимі paper rationing, припинив боротьбу за ресурси з медійниками, що штампували стоси преси на користь перемоги. Толкін, який пережив утрату першого видання “Гобіта” через гітлерівські бомбардування, уже готував продовження і початок історії, мабуть, сподіваючись, що з кінцем війни британський уряд змінить політику щодо паперу для видавництв.

Утім, до 1949 року ситуація суттєво не змінилась. Анвін апелював не лише до державних, а й до ринкових вимог, у яких зубожілий читач не міг одразу купити видання великого об’єму - тобто, книгу, яка містила кілька творів. А Толкін, якому хотілось, аби його книги опинились у читачів якнайскоріше - і це нормально, в тодішніх умовах - прагнув саме однократності. Йому дуже часто доводилось у своєму житті чекати щасливого випадку.

Не варто забувати, що Толкін був ученим, які без особливої напруги можуть управлятись із товстими книгами. Він був мовознавцем та ілюстратором, що дозволяло знизити вартість книги, розумівся на суто книгознавчій економії, коли однократна велика ціна менше, у підсумку, за ціну розрізнених видань. 

Утім, побоювання видавця не продати потрібну кількість книг у Великій Британії того часу притомили Толкіна. Він зважився на крок, який не зміг би зробити без певного роду переконаності. Волдмен зацікавився рукописом і обіцяв відстоювати ідею повного видання - “Володар перснів” та “Сильмариліон” (ще тодішній легендаріум), уже вдруге відхилений Анвіном як доповнення до основної книги.

Варто зазначити, що в детальному описі цієї драматичної історії біограф Толкіна, Г.Карпентер, урешті, виходить за рамки псевдорелігійного академізму і зважується на гострі кути. І знову католицькі кола зіграли в цій історії провідну роль. З Волдменом Толкіна знайомить отець Джервейз Метью, що викладав ув Оксфорді та Каліфорнії. 

Волдмен бере рукопис Толкіна, хоча не приховує стурбованості обсягом. Утім, це звучало не як вартість, оскільки Колінзи були багатшими за інших видавців того часу і могли дозволити собі “паперові розкоші”. Втім, власник Collins розкошував не лише папером, а й обіцянками на користь отримання прав. 

У підсумку, Толкіна почали переконувати в необхідності скоротити “Володаря Перснів” на користь “Сильмариліону”. Перед цим він устиг полякати Анвіна втомою від власного творіння і навіть удатись до маніпуляцій на користь, як йому здавалось, вигідної пропозиції проти “скупого лицаря”.

Єдине, що випадає з уваги - шотландське пресвітеріанське коріння Колінзів, яке, мабуть, зовсім не засмутило отця Джервейза Метью, ба, навпаки, надихнуло. 

Втім, суто пресвітеріанська любов до скорочень зіграла проти католицьких кіл злий жарт. На додачу, Толкін завершив твір, Волдмен, уже директор Collins, і сам власник видавництва перекладали одне на одного відповідальність за рішення в умовах зростання цін на папір. 

Тим часом Анвіни спокійно дочекалися “повернення короля” і видали - хоч і не без нових драм - у 1954-55 рр. “Володаря перснів” на британському ринку. Втім, Толкіна винуватити, по суті, не було за що. Він був безкінечно відданим справі, в яку вкладав сили надлюдської можливості. 

Щоправда, і Анвіни, і Коллінзи, врешті, опинились в пащі одного з найсильніших хижаків американського ринку. Це Руперт Мердок, гіпермедійник епохи гучних поглинань 80-х, власник News Corporation. В 1990 році, внаслідок остаточного злиття трьох видавничих домів, утворився HarperCollins. Allen & Unwin залишились відносно незалежною компанією в Австралії.

Усе, що стосується візуалізації творів Толкіна самим автором, а також дизайну обкладинок, зазнавало постійних обмежень, - здавалося б, через фінансову необхідність, але, врешті, письменник припиняє воювати з видавцями на цю тему, ще й яким ризикованим способом.

На межі

Що стосується боротьби Толкіна за власність над творами, вона почалась іще з 1969 року, коли він продав права на екранізацію американській компанії United Artists. Із цього почалися тривалі тани за екранізацію Толкіна, що, виявляється, зовсім не був у дружніх стосунках з Пітером Джексоном. 

В результаті, HarperCollins, один з учасників “великої видавничої п'ятірки” підтримав судову справу The Tolkien Trust проти New Line Cinema - однієї з п’яти великих кінокомпаній США. Справа стосувалась отримання Толкінами роялті від екранізації Джексона, що принесла шалені прибутки по всьому світу. Врешті, обидві компанії дійшли згоди - на той час, із Warner Bros. 

Що стосується біографічного фільму "Толкін" та його зняття з прокату в Україні, - схоже, не обійшлося без втручання Мордора, хоч фільм отримав схвальні відгуки глядачів перед тим. 

Заклик не бути злом учергове лунає по обидва боки Атлантики. Ukrainian Film Distribution (колишній Геміні Фільм Україна із німецько-російським капіталом) та кіногігант 20 Century Fox, що не гребує знімати серіали про зло вищого гатунку - все ще не засторога для тих, хто друкує виправдання цього зла в коштовному дизайні.

The Tolkien Estate виникла як компанія, що управляє літературною спадщиною Дж.Р.Р.Толкіна після його смерті в 1973 році - одначе, не всією на даний момент. Так, “Сильмариліон”, подальші твори, оригінальні карти до "Володаря перснів" та записки були видані Кристофером Толкіном, сином свого батька, в той час як Harper & Collins лишається англомовним видавцем “Володаря перснів” та “Гобіта” у різних дизайнерських варіаціях. 

КнижКава в Telegram - 

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Толкін і перстень влади: код Середзем'я

Image by @MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька        

Репортаж місяця - березень 2024 квітень

Навряд чи існують в світі літератури книги, що пережили не лише сотні видань, а й подань, інтерпретацій та мовознавчих трюків, як твори Толкіна. В літературознавстві склався цілий напрям під назвою "толкіністика", і ці поважні фани відрізняються від молодіжних субкультур хіба що одягом, який не видає в них ані гоббіта, ані ельфа. Сьогодні, в тиждень читання Толкіна, говоримо про особливе явище у житті письменника - його боротьбу за свободу, що надихнула на створення незабутніх образів і подій.

Толкін епічний

З початку війни в Україні не треба пояснювати, хто такі орки, й чому ми так назвали своїх ворогів. Цей влучний толкінізм так міцно зайшов у нашу свідомість, що картинки, змальовані Пітером Джексоном у кіноепопеї "Володар Перснів", лише доповнюють слово, яке виявилось паттерном. Чому так? Може, Толкін - справді, чарівник, той самий Гендальф, що він його уявив, мандруючи швейцарськими горами? 

Джон Рональд Руел Толкін - той самий член оксфордської субкультури, яка вічно знаходиться в дитячій грі під назвою "Пошук скарбів", і знаходить. Він утілив принципи, закладені Льюїсом Керроллом у поданні складного через казку, в представленні того, що раніше здавалося нудним і нецікавим, через авантюрну гру, яку сучасні літературознавці звуть квестом і травелогом, а в прадавніх літературних традиціях вона зветься епосом. 

Толкін був активним дослідником "Беовульфу", "Калевали", "Старшої Едди" та "Молодшої Едди" - легенд, що справили засадничий вплив на свідомість германських та скандинавських народів. Він із дитячим захопленням вивчав мови, які склали основу менталітету британців. Це були не лише давньогерманські, а й кельтські мови - зокрема, валлійська, що вважається найскладнішою. 

Більш того, Толкін був творцем власних мов, які розпочались із дитячих ігор і переросли в його літературну спеціалізацію. Стиль його розповіді - епічно-казковий і водночас простий, легкий для розуміння дітьми й дорослими різного віку та рівня освіти. Толкін вміє інтригувати на ходу, розвиваючи в читача кмітливість та інтуїцію, увагу до деталей, створюючи особливе відчуття теплих батьківських обіймів, у яких не страшне жодне зле чудовисько.

Все своє життя Джон Рональд Руел Толкін боровся з чудовиськами, які намагалися відібрати в нього найцінніше - оцю добру владу над душами читачів, секрет якої вони так і не пізнали.

Толкін едукаційний

Толкін народився там, де расова сегрегація свого часу набере жахаючих обертів - у Південній Африці, де його батько, звичайний банківський клерк, прожив недовге життя в лещатах системи, де неможливо бути по-справжньому багатим. Він зростав у британському Бірмінгемі та його околицях - там, де його мати змушена була з останніх сил тягтись, аби виростити двох дітей в суспільстві завищених вимог. Його життя довгий час перебувало під впливом людей, які вважали себе найсумліннішими католиками, насправді, будучи орденом, що не знав жалю до своїх членів. 

Урешті, Толкін пережив особливий, витончений вид наруги над своїми творами - комерційний та цензурний. Останній з них набував не лише політичного, але й особистого характеру, де заздрість та ненависть були рушійною силою дискредитації автора. Сучасні фарисеї не шкодували жодних сил та засобів, аби звести талановитого автора до власної посередності - за допомогою лестощів, здитинювання й наклепу, який вражає своєю підступністю і досі.

Після смерті матері, Мейбл Толкін з роду Саффілдів (що за принципом, описаним Т.Гарді, опинився осторонь аристократичних кіл), Дж.Р.Р.Толкін та його менший брат Артур Гіларі опинилися під опікою католицького священника, що мав власний бізнес із продажу хереса. Френсіс Хав'єр Морган ще за життя Мейбл Толкін мав на неї величезний вплив. Вона була новонаверненою з англіканців, які свого часу не визнали влади папи римського і створили церкву під головуванням британського монарха.

Важко сказати, що саме спонукало місіс Толкін обрати католицтво, та це й не є предметом нашого дослідження. В усякому разі, є певність, що то був духовний поклик, але скористалися ним люди з сумнівними принципами. І справа не лише в англо-іспанському походженні отця Френсіса. Він займав чільне місце у громаді, яка вважала себе "апостольською", але більше нагадувала закритий орден, що не терпів будь-кого стороннього, вимагав суцільної покори від своїх членів та бажав отримати вплив у лінгвістичних колах Оксфорда, Кембріджа, Ексетер-коледжа тощо.

Схоже, це були не просто католики, а радикальні католики, зв'язки яких ішли вглиб та вшир. Ораторіанці (або "ораторія святого Філіппа") були конгрегацією, заснованою в Римі  1558 року, флорентійцем Філіппо Нері, який, будучи другом папи Лева ХІ та Ігнатія Лойоли, позиціонував себе реформатором. Конгрегація взяла на себе обов'язки, схожі з обов'язками йоаннітів, які, мабуть, на той час уже дратували престол своїм впливом. Опікуючись хворими, ораторіанці відбирали для себе майбутніх членів - священиків та мирян. Від них не вимагали чернечих обітниць, у них були готові вкладати власні кошти (як отець Френсіс - у братів Толкінів), але віддячити вони мали титанічною працею, що перевищувала людські можливості.

Можна сказати, що ораторіанці, на відміну від йоаннітів, мали стати "воїнами пера", зайнявши ключові посади в галузі освіти. Для того їм потрібно було увійти в мовний корпус, набувши освіти, браком якої постійно дорікали католицьких думкарів. І тут проявився римський комплекс наддосягнень, який і досі панує в західних університетах та програмах освіти. Це виснажливе, майже безперервне навчання, порпання в найдрібніших деталях на основі схоластичних міркувань, яке ще й за браком фізичної активності та здорового харчування спричиняє розумову деградацію. 

"Скруджі науки" або навіть гобсеки - так виглядає чимало тих учених, які всерйоз поставилися до вимог британської системи освіти. І тут в нашому дослідженні не обійшлося без апологета цієї системи, який піддав факти біографії Дж.Р.Р.Толкіна досить своєрідній обробці. Йдеться про Гамфрі Карпентера, автора праці "Дж.Р.Р.Толкін: Біографія" - радіожурналіста з Оксфорду, сина місцевого англіканського єпископа та теолога Гаррі Карпентера. 

Колода Карпентера, або Галілей з Бірмінгему

Важко сказати, чому Карпентер за весь час свого медійного життя створив лише одну більш-менш відому працю, і навіщо стільки часу присвятив саме Толкіну. В усякому разі, його подальші спроби прославитись на ринку дитячої літератури наводять на певні здогадки - але це, мабуть, історія в дусі Керролла, що у Карпентера піддається особливому виду остракізму.

З перших сторінок читачеві, який хоч трохи знається на британській літературі, кидається в очі стиль містера Брокльхерста - епізодичного, але досить впливового героя роману Шарлотти Бронте "Джен Ейр". Улесливий тон ретельно оминає гострі кути й накидається зненацька, з перекрутами та наклепами, просуває потрібних людей та опосереднює Толкіна як особистість. Карпентер виставляє його ледь не мракобісом, який тиснув на майбутню дружину щодо її переходу в католицтво і дріб'язково чіплявся до неї, не враховуючи брак її духовного досвіду.

Зокрема, історія стосунків Дж.Р.Р.Толкіна та Едіт Бретт, яка була незаконною донькою своєї матері та членкинею англіканського ордену, що їй забороняли вправлятись на фортепіано більше "прийнятного", нагадує спробу молодої пари вирватись із антиутопії, описаної Маргарет Етвуд в романі "Сповідь служниці". Толкіну було заборонено бачитись із Едіт аж до свого 21-річчя, і автором цієї заборони був, звичайно ж, отець Френсіс. Більш того, юнак не міг навіть писати їй, що виглядало дивним навіть у світлі релігійних і суспільних обмежень на близькі стосунки. 

В усякому разі, поглиблена зайнятість Толкіна мовами у цей час наштовхує на думку, що його намагалися пошити чи то до релігійного, чи до наукового целібату, - а може, в синтез такого - де він виявився б типовим експлуатованим студентом. На той час Толкін уже вступив до Ексетер-коледжу на порівняльне мовознавство, де його викладачем був помічник професора кафедри, Джозеф Райт. Саме йому, за твердженням Карпентера, належить вимога до Толкіна "вчити кельтські мови, бо це гроші".

Загалом, досягнення Джо Райта більше скидаються на макіавеллічну вигадку, задля позиціонування на фоні Толкіна, що вправно створював мови, орієнтувався в лінгвістиці пам'яток європейської літератури і, головно, намалював образи назгулів - пізніше, в романі "Володар Перснів", як вершників, що перетворились на чудовиськ під впливом потягу до безмежної влади. Назгули, водночас, нагадують і давньоримських вершників, з їхньою несамовитою жорстокістю, й лицарів з військово-чернечих орденів, що наводили жах на завойовувані землі.

Іншою другорядною особою, що йому Карпентер приписує ледь не провідну роль у житті Толкіна, є Роберт Кв.Гілсон, син директора школи короля Едварда, в якій Толкін із братом вчилися, і, зокрема, робили перші кроки в напрямку драми. Це ім'я, уславлене хіба що роллю капітана Абсолюта, вип'ячене зі звичною для таких опусів недолугістю, але це ще не все. Драмофоб та шекспіроненависник, що зневажає Керролла - далеко не все, що Карпентер у своїй поблажливій прокрустівській манері намагається закріпити за Толкіном.

Задушливі викиди та вкиди ознаменовуються думкою про читацьку обмеженість Толкіна, що базується на його невдобоваримих для єзуїтської свідомості висловлюваннях. Сповнений солодкавих лестощів текст не може приховати ненависть до таланту, проявляючи її аж раптом, у наклепницьких подробицях. Час від часу Толкін та його найближче оточення постають ледь не патологічними особистостями, що закидають котів камінням, а перехожих - грудочками цукру. "Теплі спогади про сільське дитинство" як "основний мотив творчості Толкіна", що радо бігав у фартушку по лісах без назви, стають вінцем пропаганди, яку інакше, ніж неовікторіанство, не назвати.

Толкін едіторіальний та графічний

Звертаючись до історії видання творів Дж.Р.Р.Толкіна, помічаємо, скільки несподіванок трапилося, на здавалося б, протореному шляху. Його підтримували видавці, що потім робили раптові "комерційні" кроки на догоду сильним світу цього й обмежували письменника в його творчих проявах. Він сподівався укласти найвільніші у своєму житті контракти, які, врешті, оберталися перепродажем прав після краху видавничих та продюсерських проектів. Він був змушений створити детальний заповіт, а його потомки - відкрити власну компанію для захисту прав письменника.

Так, історія публікації пріквелу "Володаря Перснів", під назвою "Гобіт, або Туди і назад" (1937) у видавництві Allen & Unwin мала кілька визначних обертів. Першим і дуже болючим з них був режим економії паперу, введений у Великій Британії на початку Другої світової війни. Окрім купонів на їжу, цей режим (rationing) передбачав обмеження у споживанні непродовольчих товарів, - зокрема, паперу. Закон реалізовувався досить дивно, про що у сатиричній формі писав і Джордж Орвелл, і сам Стенлі Анвін, перший видавець Толкіна у Великобританії та світі.

Примітно, що на друк книг виділялося менше однієї десятої тоннажу паперу, призначеного для друку газет - 22 тисячі проти 250 тис.тон та 50 тис.тон на періодичну пресу. Цей режим тривав аж десять років - із 1939 по 1949 рік, через що перший роман Толкіна, хоч і популярний, мав проблеми з додруком.

Згодом, видавці розтягли витрати читача, перетворивши плани Толкіна видати "Володаря Перснів" одним томом на тритомник, і почали суперечку про ілюстрації, в час розподілення прав між Allen & Unwin та американською Houghton Mifflin Company, видання якої можна придбати й дотепер. Толкін був не лише автором, а й ілюстратором своїх творів, розпочавши із обкладинки та суперобкладинки для "Гобіта" (1937). 

Хтозна, як прозвучало побоювання автора щодо диснеївського стилю видання - втім, сер Стенлі Анвін повністю його підтримав. Американський художник мав відмову, Толкін розпочав власну роботу над ілюстраціями, але й тут на нього чекала пастка. Він не одразу домігся публікації повного комплекту своєї графіки як у США, так і у Великій Британії. Ці історії можна дослідити в англомовному виданні "The Art of the Hobbit" (Harper & Collins Publishers), що було представлене на Книжковій Країні в Києві й містить потужний авторський доробок - нариси, малюнки та мапи.

В листопаді 1940 року значну частину тиражу "Гобіта" було знищено під час бомбардування нацистською авіацією, і до 1943 року британські читачі не мали доступу до книги. Офіційне видання у США з'явилося у 1958 році, через чотири роки після виходу першої книги циклу "Володар Перснів", під назвою "Братство персня" у Великобританії.

Толкін юридичний та тлумачний

З розподілом прав Harper & Collins теж вийшла цікавезна історія, коли компанія придбала британську частину Allen & Unwin у 1990 році, але її австралійська частина лишилась незалежною від гіганта видавничого ринку. З того часу Harper & Collins публікує "Володаря Перснів" та інші твори Толкіна про Середзем'я у різних дизайнерських варіаціях, але з текстами постійно виникають якісь дива. 

Почасти, це пов'язано із незгодами Дж.Р.Р.Толкіна та Вільяма Коллінза, - але є моменти, які викликають чимало питань як у знавців, так і пересічних читачів під час відвідання книгарень. Особливо, це пов'язане з англомовними виданнями, які потребують значної уваги задля уникнення підробок і т.з. "адаптованих варіантів", що не відображають повного задуму автора.

Щодо історії перекладів у СРСР, Росії та Україні, наша толкініана теж потребує продовження, і ми його обов'язково випустимо - попри перешкоди, що стали легендою, пов'язаною з отцем-засновником класичного фентезі. Розглянемо й випадок екранізації життя Толкіна, що українці її не побачили з невідомих причин у 2019 році, й історію заснування компанії Tolkien Estate, яку аж до свого 93-річчя очолював син письменника, Крістофер Толкін. А поки що знайомимось із т.з. "кореневими виданнями" та наявним українським перекладом від львівського видавництва "Астролябія". Історії, нарешті, цього року, виповнюється двадцять один. 

Продовження теми - в спецрепортажі за квітень 2025 року

КнижКава в Telegram - не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму.

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Белградський книжковий ярмарок: історія з ефектом маятнику

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор: Марія Заржицька

Випуск 12

Постінформаційна епоха майстерно навчила нас робити вигляд, що деяких речей не існує, й оминати незручні теми, з надією спертися на тези медіасфери. Натомість, речі, які мають бути вільними, існують поза нашою увагою, бо їх несила осягти після влучних пострілів пропагандистської машини.

Про те, як має бути, в розхитаних суспільствах міркують багато, аж надто багато. Сербія, з її фактичною відсутністю нейтралітету щодо українського питання, демонструє в цьому плані зразок політичної неконгруентності, в якій Україна теж відзначилася подвійною мораллю.

Втім, не будемо детально торкатись історії підковерних помст, залишаючи її для політологів. Одразу розглянемо те, що Сербія запропонувала гостям як іміджевий доробок - тобто, військово-історичну публіцистику, і це не жарт.

Видання медіа-центру "Одбрана" ("Оборона"), що має свій магазин у Белграді, зайшли на передовиці піару одними з перших у соцмережах. Сам факт існування такого магазину, як і медіа-центру, з виданнями, що не є виключно стеллажними, змушує замислитись. Чи то ми в Україні, й справді, відстали від світових трендів, чи комерціалізація оборони ось-ось набуде нечуваних масштабів.

У цьому плані немає перебільшень. Українські магазини продають чимало літератури про війну, частина з яких є художніми творами, а частина - грантовою стеллажкою, і лише невеличка доля ринку належить професійним публіцистам. Безкоштовні журнали у нас можна отримати лише на виборах чи від Свідків Єгови, а сир коштує майже так само, як кіт у мішку.

Так, наприклад,"Одбрана" представила широкій громадськості аж цілий стенд розвідницької публіцистики, що має нашорошити пересічного громадянина.  Втім, біля прилавка "Одбрани" зібрався чималий натовп, в якому, можна було подумати, продають гранати, поламані танки або чек-листи профілю ворога. Незважаючи на сором'язливість фотографів, ми знайшли цікавинки, які б із задоволенням придбали для себе.

"Сторіччя військових нагород у Сербії" Душана М.Бабаца ("Век воjних ознака у Србиjи 1845-1945") описує надбання геральдики, з року введення першої сербської кокарди при Александрові Караджорджевичу до капітуляції нацистської Німеччини та її союзників. Таку саму вагу для дослідників історії мають "Королівське повітроплавство" (1912-1942) і "Найкраща королівська артилерія Сербії", яких в офіційному продажі може й не стати. 

Ще одна помітна публікація - біографія Мілутіна Міланковича, сербського інженера й кліматолога, письменника-фантаста, автора роману "Крізь простір та століття" й розробника новоюліанського календаря, що не був прийнятий основоположниками Православної Церкви, в тому числі, й Сербською (а не лише Російською, як наполягають у нас думати). 

Попри прагнення обновленських рухів зробити Міланковича одним зі своїх символів, його особистість та твори привертають увагу в ширшому контексті - й, схоже, це не єдина книга про вченого, що була представлена цьогоріч у Белграді. Медіа-центр "Одбрана" запропонував покупцям монографію "Мілутін Міланкович та оборона Вітчизни".

Не менш одіозною особистістю в історії Сербії, що його перетворили на біту для небайдужих, є Михайло Пупін (Майкл Ідворскі Пупін) - фізик та хімик, що емігрував до Америки, увійшов до складу Національного консультативного комітету з повітроплавання НАСА й був почесним консулом Королівства Сербії в США до 1920 року. 

Життєвому шляху та доробкам Пупіна присвячено аж кілька видань цьогорічного ярмарку, які можна переглянути на сторінках організації - втім, ефект Білого Кролика змушує нас рухатись далі, за історичною публіцистикою та белетристикою. 

Варто подякувати читачам, які охоче діляться надбаннями й зацікавлені в іноземних авторах. Тим паче, й тема є доволі звичною не лише для регіону, а й для Європи загалом. Наукова дискусія про корені європейської цивілізації в британсько-італійському контексті, що набула ще більшої кулуарності в зв'язку з військовою агресією Росії, продовжується на сербських книжкових розкладках.

В руслі сherchez la femme простір досліджень Брайана Сайкса ("Сім дочок Єви") та Евела Гаспаріні ("Слов'янський матріархат") має здригатись від вулканічних поштовхів, і лише "Доба чуда" британського військового історика Річарда Холмса має якось відвернути стихію. В усякому разі, соціальні очікування сербського суспільства - річ доволі хитка, з його запереченням очевидних речей та старими образами, які штовхають у затиск обіймів учорашніх ворогів та народовольського тероризму, що прикривається "державною необхідністю". Де-факто, з сучасного сербського літератора доволі легко зробити іграшку мафії, яка буде слухняно повторювати постулати ататюркізму та інші витвори мілітарних диктатур, аби тільки втриматись на хвилі марнославства.

З казану пристрастей черпає Неле Карайлич ("Файронт у Сараєво"), книга якого вийшла торік останньою частиною трилогії "Солунська, 28". Дім, що є свідком подій у Белграді від початку ХХ століття, стає своєрідним персонажем альтернативної історії. Схоже, в ній є відповіді на питання, чи здатна культура звернути суспільство зі шляху до мілітарного мороку. 

В наступній публікації розглянемо сучасних сербських авторів, представлених на ярмарку. 

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором