Image by Кийавіа
Автор: Марія Заржицька
Отримати Нобелівську премію за твір, здавалося б, не хотів тільки лінивий. Втім, найпрестижніша світова винагорода в галузі літератури може принести як широке визнання, так і гірке розчарування. Це стосується і номінантів, і лауреатів, і читачів, що сподіваються побачити у фіналі чергового Кіплінга, Фолкнера чи Маркеса.
Тож, починаємо цикл публікацій про літературні премії саме з Нобеля й розповідаємо все, про що ви, напевне, до сьогодні не мали змоги поміркувати.
Нобелівська премія: основи й статус
В заснуванні "Стокгольмського рудника" існує кілька важливих дат, першою з яких є 1895 рік. Саме цього року Альфред Нобель створив заповіт як наслідок рішення урівноважити своє відкриття динаміту з нечуваним на той час меценатством. Завойовники світу мирними засобами мали преміюватися в п'ятьох галузях, однією з яких стала література.
Шведи недарма відомі як неквапна, розважлива нація. Вся ця розважливість пронизує історію премії від початку й до наших днів. Так, Нобелівський комітет був заснований через два роки після виходу заповіту, в 1897 році. Уже через два місяці Каролінський інститут отримав право на заснування Нобелівської Асамблеї. До неї й досі належать 50 професорів цього шведського університету, а лауреати мають прерогативи отримання медичної допомоги в його стінах.
Через два дні після заснування Асамблеї Шведська академія набула права вручення Нобелівської премії з літератури. Проте, перші Нобелі почали вручатися з 1901 року, оскільки до цього часу організація влагоджувала фінансові питання. Так, в середині 1900 року була заснована Фундація Нобеля, і цього ж року шведський король Оскар ІІ затвердив її статут.
Іmage by Главком
До того ж, на сучасний розподіл рішень в організації вплинуло розірвання Шведсько-норвезької унії в 1905 році. Таким чином, Шведська академія отримує видиму вагу в оцінці преміантів з літератури, а Норвезький комітет переконується в тому, що внесок кандидата у справу миру є дійсно значущим.
Літературний Нобель: переваги й проблемні місця
Більшість із нас не задумується над тим, що потрібно зробити автору, аби отримати Нобелівську премію. Найпрестижніша світова нагорода дістається не за твір чи ім'я, а за творчість загалом, - чи то, певним чином окреслений внесок у світову літературу. Це дає змогу сподіватись на максимальну справедливість, в контексті масштабу та сталості творчого шляху, а також потужності внеску - навіть якщо автор написав небагато.
Діалектика сталості та потужності, ймовірно, спричиняє чималу кількість суперечок про те, хто насправді гідний. Втім, ця проблема є дискутивною, на відміну від слабких місць, у яких провідне місце займають часові рамки.
По-перше, це вимоги до моменту створення роботи, які сягають, найближче, року до номінації. Тобто, в сегмент розгляду можуть не потрапити твори, значення яких у справі миру доведене на суспільному рівні.
По-друге, маємо не раз доведену неможливість отримати премію авторам, що померли до етапу відбору. Зокрема, Іван Франко, Василь Стус та Іван Багряний, хоч і були номіновані, але не розглядалися через передчасну смерть - а часом, через затримки та тяганину, що не враховували реальних обставин їх життя на той момент.
Іmage by Webart
По-третє, це країна походження премії, адже перевагу може бути надано місцевим авторам, особливо коли вони давно її не отримували. Так, за 123 роки існування Нобелівської премії з літератури її отримали 15 скандинавських лауреатів (більше 10%), з них 8 шведів та 4 норвежці. Ця тенденція призупинилась у 1974 році, коли шведи отримували найпрестижнішу винагороду 2 роки поспіль.
Unfair play: спекулятивні моменти
Ще одна помітна річ у врученні Нобелівської премії з літератури, яка здатна викликати істерику - склад країн лауреатів. Прибічники етноцентристських теорій досліджують цей розподіл протягом усього періоду існування премії. Виходять навіть інформативні результати, - проте, робити з них утилітарні чи всеохопні висновки не варто.
Етнічний фактор має значення, але, скоріше, в сенсі розміру гравця. Байка про левову частку є добре відомою з езопових часів, і дивуватися тут нема чому. Навіть сьогодні, в демократизованому, здавалося б, світі деякі учасники книжкових форумів зізнаються, що розмір має значення. Не забуваймо і про політичні стратегії, в яких певний етнос чи спільнота набувають підтримки великих гравців й так само є відкинутими, коли вже нема потреби.
В конкуренції за право номінуватись існує досить-таки двозначна можливість змінити твір під вимоги незадовго до номінації. Через розмитість офіційних вимог існує заділ для так званих ринкових маневрів, а не якихось суттєвих доробок, що розкривають зміст ідей, виключають хибні міркування чи підвищують якість тексту.
В усякому разі, не варто ігнорувати настрої окремих персон і суспільні тенденції, де певному фактору надається неприродно провідне значення.
Ще одна кулуарна тема - списки номінантів. Їхні імена неможливо дізнатись аж до вручення, на відміну від Букерівської премії зі Сполученого Королівства, списки якої публікуються відкрито. Така таємничість має сенс, насамперед, у безпеці автора. Втім, і цей позитивний момент став об'єктом спекуляцій, зокрема, на букмекерському ринку.
Ставки на Нобеля, анонсовані у відкритих джерелах, вочевидь, маніпулюють суспільною думкою і є недостовірними даними для підняття рейтингів та отримання фінансових зисків. Подібні згадки самі по собі ажніяк не відображають мистецьку цінність твору.
Номінація: офіційні вимоги та реалії
Процес відбору творів для розгляду в фіналі є тривалим, як і годиться преміям подібного рівня. Винагорода найкращому творцю в дусі ідеалізму призначається 18-ма членами Шведської академії, відомими як De Aderton (вісімнадцять). Проте, це лише орган присудження. Остаточним вибором лауреата завідує Нобелівський комітет з 4-5 осіб, яких обирають із членів академії на три роки.
Хто ж може бути номінований на отримання Нобелівської премії? Тут існують досить-таки стандартні реалії. Письменники, навіть імениті, висуваються за рекомендаціями комітетів у сфері культури, а також лауреатів попередніх років. Зокрема, рекомендантом Василя Стуса у 1985 році став Генріх Белль, але навіть його фігура не завадила звичайній бюрократії. Більше про перипетії подання українських авторів можна дізнатись у публікації від Національної спілки письменників.
До того ж, будь-який автор може бути й посунутий колегою з регаліями. Окрім членів Шведської академії та аналогічних їм закладів, права подаватись на Нобеля мають професори літератури та філологічних наук, номінанти минулих років і президенти асоціацій, пов'язаних з літературною творчістю в країні.
З більш ніж півтисячі номінантів за півроку лишається п'ять, але чекати результатів їм доводиться аж до жовтня. В цьому місяці шляхом закритого голосування обирається єдиний лауреат, до отримання абсолютної більшості голосів. І тільки в грудні столиця Швеції готова прийняти переможця для урочистого вручення 11 мільйонів шведських крон і золотої медалі.
Нобелівська премія для письменників: цікаві факти
Незважаючи на те, що Нобель має присуджуватись лише одному кандидату, премію з літератури було поділено між двома чотири рази. Перший розподіл стався у 1904 році між французом Фредеріком Містралем, що писав окситанською мовою (поема "Мірей") та Хосе Ечегарай-і-Ейсагірре - іспаномовним баском (п'єса "Чекова книжка").
В 1917 році Нобелівську премію з літератури ділили данці Карл-Адольф Г'єллерул ("Ідеаліст") та Генрік Понтопіддан ("Із хат"). Останній твір перекладено українською мовою у 1899 р. Українсько-руською видавничою спілкою.
1966 року перший івритомовний та ідишомовний лауреат, ізраїльський письменник Шмуель Йосеф Агнон розділив винагороду з Неллі (Леоні) Закс - своєю однокрівною, що емігрувала з Берліну до Стокгольму в 1947 році. Агнон був виходцем з Галичини (Бучач, Тернопіль) і є автором "Весільного балдахіну", "Нічного постояльця" та "Історії галицького єврейства". 1930 року він пережив нищівну пожежу в Гамбурзі, коли згоріла вся його бібліотека та рукописи. Неллі Закс ("Затемнення зірок", "Авраам в солончаках") не належала до жодних літературних течій Веймарської республіки й не піддавалася впливу жодних груп.
У 1974 році серед членів Нобелівського комітету сталася гостра суперечка через дві місцеві кандидатури. Першою з них був Ейвінд Юнсон ("Романи про Улофа", "Прибій", "Дні його величності"), критик нацизму, учасник Норвезького опору в часи Другої Світової війни. Другим фіналістом став Гаррі Мартінсон, автор поетичної збірки "Аніара", романів "Шлях до королівства дзвонів" та "Треба йти", ветеран війни за незалежність Фінляндії (1939-40 рр.), вагабондист і самоучка.
1959 року поетичну збірку, чи то, радше, фантастичний епос "Аніара" про порятунок від атомної катастрофи кілька днів читали по шведському радіо. Мартінсон помер через 4 роки після вручення премії, наклавши на себе руки в лікарні Каролінського університету - за офіційною версією, через критику, що впала на нього після слави.
Колишній соцтабір представлений письменниками Чеславом Мілошем ("Поневолений розум")та Іво Андричем ("Міст на Дрині"). Поляк Мілош, що народився у Литві та у 30-х роках сприяв її незалежності, був змушений емігрувати до Польщі. Перебуваючи у варшавському гетто, він протистояв нацистській владі й отримав звання Праведника світу.
І тут особистість Андріча є неабиякою дивиною в списку лауреатів. Боснійський хорват, що боровся проти австрійського уряду екстремістськими методами в організації, причетній до Сараєвського вбивства, врешті, став дипломатом у спробах замирення Третього Рейху, що закінчилися підписанням колабораційного Троїстого пакту за участю націонал-соціалістичної Німеччини, фашистської Італії та Японської імперії.
Втім, це ще не все - під час війни Андріч зближається із номенклатурою Тіто, що тоді був лідером антифашистського партизанського руху. В 1945 році він написав "Міст на Дрині", який був виданий в УРСР 1957 року, а в 1961-му отримав Нобелівську премію.
Нобелівська премія з літератури: найвідоміші здобувачі
Серед зірок світової літератури з Нобелем - Генрік Сенкевич (1905), автор історичних та соціальних романів про Польщу різних періодів, та, зокрема, Україну з польської точки зору, засновник ПЕН-клубу Джон Голсуорсі, автор "Володаря мух" Вільям Голдінг, гонимий за свій стиль Джон Стейнбек ("Грона гніву", "Про людей та мишей") та Юджін Гладстоун О'Ніл.
В цьому ж списку - Ернест Хемінгуей, Бернард Шоу, Габріель Гарсіа Маркес, Томас Манн. Поряд із ними займають місце такі стовпи, як Ромен Роллан, Анатоль Франс, Андре Жід, Альбер Камю. Провідники деколонізації Тоні Моррісон, Рабіндранат Тагор і Пабло Неруда посіли гідне місце поруч із Томасом Стернзом Еліотом, Вільямом Фолкнером та Бертраном Расселом. Серед політиків Нобелівським лауреатом з літератури став Вінстон Черчілль.
Радянський сегмент зайнятий не тільки диссидентами Іваном Буніним, Олександром Солженіциним та Йосипом Бродським, але й Михайлом Шолоховим та Борисом Пастернаком, які теж випили свою гірку чашу. Так, Михайло Шолохов зазнав не лише політичної критики, але й, попри об'єктивність "Тихого Дону", став об'єктом інсинуацій з приводу авторства. Пастернак за життя так і не зміг отримати грошової винагороди - чи то через заборону від радянської влади, чи то від суспільного цькування за "Доктора Живаго", коли його називали зрадником навіть відомі колеги по перу.
До заснування премії Андерсена в галузі дитячої літератури Нобелівську премію було вручено Редьярду Кіплінгу ("Книга джунглів"), Сельмі Лагерлеф ("Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми" та Морісу Метерлінку ("Синій птах").
Серед авторів сучасності - Жозе Сарамаго, Семюел Беккет, Орхан Памук, Боб Ділан, Кадзуо Ішігуро. Жан-Поль Сартр ("Буття і ніщо") відмовився від грошової винагороди заради свободи від обов'язку будь-якій соціальній інституції.
Попри видиму перевагу чоловіків, жінки теж отримують Нобеля. Тоді як С.Лагерлеф стала першою жінкою-лауреатом, найстаршим здобувачем на сьогодні є Доріс Лессінг, а цьогорічним переможцем - південнокореянка Хан Канг (роман "Вегетаріанка"). Премія лишається найпрестижнішою винагородою в літературних колах і одним, але не єдиним способом заявити про свою творчість широкому загалу.
Немає коментарів:
Дописати коментар