Авторське право: випадковий збіг ідей і як з цим бути

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор Марія Заржицька

В світі творчості існують випадки, які не мають очевидно послідовного пояснення щодо первинності чи вторинності продуктів. Те, що зазвичай рахується фанфіком чи оммажем, ажніяк не вписується в співпадіння, з якими доводиться мати справу під час порівняння творів.

Ейдетика і айдентика: дві руки брендингу

Проблему збігів у філософському контексті доволі містко описав Платон, який, хоч і був ідеалістом, але зміг зробити те, що не вдалося його колегам з матеріалістичного напрямку. Поняттям ідеї та світу ідей як інформаційного простору поза межами нашої свідомості ми завдячуємо саме цьому давньогрецькому філософу, що описав рух невидимої тканини світу в конвергенції з нейротканинами нашого організму.

Інакше кажучи, якщо ви створили щось, що вже існує в подібному контексті, не маючи з цим контекстом жодного зв'язку і не користуючись ним, як першоджерелом, це є втіленням збігу ідей, який не обгрунтувати нічим іншим, крім дотичностей аж зовсім непрямого характеру.

Так було винайдене радіо, необхідність в якому охопила кілька країн в зв'язку з черговим технологічним стрибком, що передував Першій світовій війні. До того ж, Г.Марконі та О.Попов, де-факто, опрацювали різні функції одного й того самого апарату, давши світу потужний поштовх для розвитку комунікацій на великих відстанях. 

Інфошум та витіснення

В сучасному світі, сповненому інформаційного шуму, автор будь-якого твору зтикається з проблемою створення чогось, абсолютно унікального, не тільки через те, що його творчості передує доробок попередників. Перевантаженість інформацією спрацьовує для мозку як замежеве гальмування, що опускає глибоко в підкорку чимало з того, що ми коли-небудь бачили, чули або читали.

Саме тому ви інколи не можете згадати аж так швидко чиєсь ім’я, назву твору або публікації, джерело і т.п., не кажучи про окремі уривки текстів чи інші фрагменти творів, шо раніше легко відтворювались у пам'яті. Якщо розглядати кожен випадок збігу ідей, виявиться, що кожна така ідея виникала й розвивалася в певних умовах та має індивідуальне значення для її автора, - і, якщо вже вважати автора реципієнтом уже існуючої ідеї, то перетин відбувався в просторі, що змусив забути про сам факт виникнення такого перетину.

Ми говоримо саме про витіснення як психологічний механізм захисту від неприємних ситуацій, спогадів чи асоціацій, яке працює на рівні дитячих структур психіки, і, якщо вже брати межі транзакційного аналізу за Берном, Внутрішньої Дитини. Розблокування може відбутись у стресових умовах, що мають тригери, дотичні до ситуації, коли витіснення спрацювало.

І тут недарма копаємо так глибоко. Інколи авторам доводиться чути, де-факто, безпідставні звинувачення в плагіаті чи іншому виді свідомого запозичення, що виглядає легальним, хоча, насправді, автор не відштовхувався від оригіналу і навіть не був із ним знайомий, а, якщо й був, то дуже поверхнево й мимоплинно. І саме ця поверхневість, що містить певний персональний триггер, спрацьовує в контакті з витісненням на забування і неможливість достеменно згадати, чи був контакт з оригіналом, чи не було.

Крім того, в інформаційно перевантаженому світі можуть виникати явища неправдивих спогадів, схожі зі снами, де ми начебто згадуємо про події, які з нами відбувались, але, насправді, приміряємо на себе чийсь сценарій чи реальну подію, яка трапилась з кимось іншим і справила на нас сильне враження.

Діджітал: корпоратизація свободи

Звісно, в сучасному інформаційному просторі, де більшість контактів має цифрове вираження (а, відповідно, й цифровий слід) можна відновити власний або чийсь шлях у цьому просторі - знову ж таки, за певних умов. Наші акаунти зберігаються в нас доти, доки ми їх не видалимо, а інформація з цих (і, власне, копії цих акаунтів) - у корпораціях, що володіють соцмережами, купують в них дані, отримують їх на правах, обумовлених законом або безпідставно, тобто, незаконним шляхом. Те саме стосується й інших юридичних та фізичних осіб, які можуть навмисно відслідковувати збіги в творчості авторів, аби вимагати кошти чи отримувати їх за роздмухування скандалів.

З іншого боку, незважаючи на буцімто вільний доступ до інформації в Інтернеті, ми все  зтикаємось із обмеженнями різного штибу. Вони можуть бути галузевими, регіональними чи персональними, залежно від даних, які збирає про вас та чи інша система, залежними від самої системи, яку запрограмовано на переважну видачу чи приховування певних даних. Врешті, самі сучасні системи опинились у соціально-психологічній пастці, яка внеможливлює чи суттєво обмежує пошук збігів, грунтуючи це необхідністю обмежити видачу піратського та іншого неунікального контенту.

Морганатичний брак, або Нашо вам ці борошна

І тут виникає питання, навіщо взагалі підтримувати існування такого контенту, якщо система не збирається повідомляти іншим, шо такий контент існує, навіть за кількома прямими, логічно випливними, послідовними запитами? Очевидний абсурд у тому, що піратські ресурси браузер видає - наприклад, у відповідь на запит про книгу, яку, можливо, й продають офіційно, але жителям певного регіону це знати “не потрібно”. Типовий приклад - книжки, які видані в РФ, але ж логічно було б, у такому випадку, не просувати й піратські ресурси.

Тобто, ми зтикаємось із типовими проявами американської суспільної філософії, в якій заохочуються ескапізм та “легальні” крадіжки, водночас із виманюванням величезної кількості реального ресурсу, що належить українському суспільству на легальних підставах - а це література часів СРСР та інша російськомовна література, що мала б стати в нагоді саме тепер - на користь заокеанських бібліотек, в яких нам потім доведеться купувати право на читання цих книг, ще й відповідати за контакти з піратськими сайтами.

Повертаючись до теми приховування збігів, зауважимо, як подібні системи сприяють виникненню й розвитку фанфік-зон. Здається, для чого б це? Автори оригіналів, очевидно, втрачають кошти без ліцензійних договорів із фікрайтерами, й за принципом “судного дня” може статися так - та, ймовірно, й планується - падіння дамоклового меча на голову бідного фікрайтера. Взяти щось вартісне в грошовому виразі навряд чи вдасться, а от використати в різноманітних формах сучасного рабства можуть спробувати. Все залежить від морального рівня самого автора та захисників його прав, якщо такі існують.

Рівняння й порівняння

В будь-якому разі, коли ваша ідея, виявляється, вже існує, панікувати не варто. Тут важливе чітке усвідомлення місця власного “Я” в цій ситуації. Саме це усвідомлення, а не те, як і яким чином ви будете комусь щось доводити, повинно мати вирішальний вплив на вашу поведінку. Так само автор, який щось подібне створив раніше за вас, не винний в тому. Актуальним залишається питання, що робити далі й як уникнути подібних ситуацій в майбутньому.

По-перше, метод 10 відмінностей працює завжди. По-друге (й навіть, по-перше), ми не вбиваємо двійника іншої людини або тварини. Одного разу чоловікові, чия покійна дружина була разюче схожою на відомого літературного критика, сказали: “То що, критик знову має померти?”. Тому, якщо ви в муках совісті вирішили позбавитися власного доробку, негайно зупиніться і зупиніть того, хто закликає вас це зробити.

Інкапсуляція та бульбашки

Комунікації - те, з чого потрібно розпочинати вирішення задачі, яка не може бути розв'язана власними силами. Тож, по-третє, припиніть доводити самим собі, що в страху великі очі, та залучайте незалежних експертів, що уникнуть грунтування своїх висновків на суб'єктивних чи інших нерелевантних засновках. І, якщо зважитесь на контакт із автором оригіналу, це і буде величезним проривом, здавалося б, невирішуваної ситуації.

На жаль, замовчування проблеми, - можливо, традиційне для когось як намагання уникнути небажаного розвитку подій - не дає нічого, крім ефекту парового котла. В замовчуванні, по суті, немає нічого корисного, крім ілюзії контролю над тим, що має статись. Проте, питання ще й полягає в тому, що говорити.

Людина зі слабким “Я” може впасти в непотрібні виправдання й тим самим зіпсувати собі не лише репутацію, а й майбутнє. Тож, насамперед, звернутись до власного “Я” та його витвору, до історії його виникнення та персональної цінності цього витвору для вас буде не те що доречним, а й життєво необхідним.

Людина з сильним “Я” не буде заперечувати ані цінності власного доробку, ані цінності доробку автора, що має часовий пріорітет, і спробує або розподілити сфери впливу, або кооперуватись, як то й описують продуктивні стратегії розв'язання конфліктів та інших спірних ситуацій. Питання в тому, як саме реалізується продуктивна стратегія, і це не завжди можуть вирішити два автори.

Тут буває аж зовсім недостатньо суто правничих описів патентованого образу (якщо ліцензування відбулося) чи формального співставлення схожостей-відмінностей. Фанати “Шерлока”  не витримують і п'яти хвилин очевидної вторинності фільму Гая Річчі, при тому обома руками за контекст, в якому грає Камбербетч, ще й можуть аргументувати свої позиції очевидним намаганням виштовхнути з видачі “Шерлока”, де суто британський гумор ще й обігрує перетини з радянським варіантом. Холмс Річчі виглядає вкрай невпевнено з перших кадрів, і справу не врятувала б навіть приклеєна посмішка.

Інакше кажучи, за будь-який витвір голосує аудиторія, і саме визнання є найвагомішим аргументом. 

Першість має сміливий, а визнання...

Що ж робити, коли ви створили щось, живучи в сучасному світі, й хочете переконатись, що ваш витвір є дійсно унікальним? Найпростіше - пошукати збіги онлайн, знову ж таки, пам'ятаючи про обмеження, що їх системи мають, але не надто зволікати з оприлюдненням. Публікація дає змогу, по-перше, встановити відлік часу розповсюдження, по-друге, перевірити, чи не виникнуть заперечення з боку авторів подібного контенту, якщо такий не виявлено під час браузерної оцінки збігів.

Останнім часом з'явились інші потужні інструменти обробки масивів даних - такі, як різноманітні ШІ, в яких є можливість формувати невеликі за об'ємом, послідовні, взаємопов'язані запити в межах однієї теми. Таким способом можна перевірити існування назв, торгівельних марок, псевдонімів, співставити супроводжуючий контент, виявити факт існування того чи іншого бренду в теперішньому часі та його територіальну належність. 

Щодо зображень, із цим складніше, коли справа стосується зображення людини. Та й картинки з іншими елементами далеко не завжди можна отримати у видачі за короткий період часу. В цьому випадку лишається офіційне брендування (тобто, ліцензування) як єдиний спосіб територіального захисту свого твору, але в реальності це не завжди доречно, крім комерційних випадків.

Ще на тему: Право ілюстратора: як уникнути помилок в літературному проекті

Наприклад, художня картина містить достатньо складних та унікальних компонентів, аби бути ідентифікованою як твір певного митця. Інколи достатньо оригінального підпису, підробки в якому, за потреби, виявить графологічна експертиза. Тут уже ми торкаємось питань, що висвітлювались на Арт-Фесті С.О.М. в рамках лекторію “Про статус мистецьких підробок” з охопленням питань похідності та брендування.

З книжковими ілюстраціями простіше, але тільки в межах контенту, доступного для перегляду в Інтернеті. Якщо автор прагне монетизувати свій доробок і уникнути ефекту капсульності в онлайні (а саме, інформаційної бульбашки, створеної системою чи в ході користування нею), потрібно а) публікуватись б) ліцензуватись і в) входити до комунікаційного процесу, якщо виник запит щодо збігів чи такі збіги виявлені самостійно в критичній їх масі. Ігнорування запитів чи блокування нічого не дасть, - тим паче, якщо до вас звернулись уже ліцензовані власники схожого контенту, самі або через довірених осіб.

Крім того, нам всім доведеться виробляти в себе нові навички - всім, хто має справу з контентом, якого стає чимдалі більше, а унікальності чимдалі менше. Тобто, публікувати щось нове стає недостатньо, важливо ще й оцінити ідею на ступінь унікальності, а за потреби - унікалізувати її. 

Все вищезгадане - зона найближчого розвитку нашого суспільства, в якому проблема розмежувань завжди є нагальною, а задача мирного співіснування - не такою вже й невирішуваною. Цього сезону обговорення проблеми захисту контенту тільки почалося, і не менш важливою є задача уникнути зловживань під виглядом захисту і, врешті, отримання авторами законної й достатньої винагороди за свою працю. 

КнижКава в Telegram та Х - літературна чверть на дванадцять!

Жодної алгебри. 

Один тиждень - одне сповіщення про початки аналізу

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Угода й довіра: як автору навчитись відстоювати свої права

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька                   Репортаж місяця - вересень  жовтень листопад 2025

Рано чи пізно в житті письменника, що активно прагне бути виданим, може трапитись той самий щасливий випадок, коли йому, врешті, пропонують публікацію. Що б це не було - довгоочікувана відповідь на листи до видавництв або результат самостійної роботи над виданням, угода виникає в той момент, коли письменник приймає умови видавця, а видавець, у свою чергу, погоджує факт співпраці з письменником.

В сьогоднішній публікації  розглянемо те, як потрібно поводитись автору перед входженням до видавничого процесу, аби не почуватись - та й не бути - ошуканим, та в разі виникнення непорозумінь діяти відповідно ситуації.

Одразу зауважимо, що ця публікація не є результатом роботи людини з юридичною освітою, а лише того, хто розуміється на процесах укладання угод як таких, маючи досвід роботи у бізнесі та особистий досвід громадянського аналізу договорів та контрактів. Упевнені, що за детальнішими роз'ясненнями вам обов'язково доведеться звернутись до правника, що - підкреслюємо! - знається саме на законах про інтелектуальну власність та практичних способах розв'язання юридичних проблем.

Авторські та майнові права

Більшість авторів після тривалого очікування майже зовсім не приділяє уваги процесу погодження особливостей співпраці й беззаперечно приймає умови, запропоновані видавцем. З одного боку, це вияв довіри у тому випадку, коли автор зовсім не знається на тонкощах договірного процесу й переконаний, що видавець про все подбав. З іншого боку, це прояв легковажності - адже справа стосується не просто видання книги, а набуття певних прав стороною, яка не є автором твору.

Як би там не було, незнання закону не звільняє від особистої відповідальності, й це твердять нам не лише в школі, а й будь-де, коли ми зтикаємось із наслідками нашої недбалості в правничих питаннях. Сама по собі угода не є чимось складним і, як ми казали вище, грунтується на довірі. З іншого боку, ми маємо бути переконаними, що іншій стороні угоди можна довіряти, й урахувати в контрактовому процесі зміни, які для нас аж зовсім небажані.

Також на тему: Чому не варто зв'язуватись із літературними агентами

Погоджувати - комунікувати

В угоді, за суттю, немає жодної камерності. Це підтверджується тим фактом, що угода може бути усною, і сама по собі існує, навіть якщо немає документального її підтвердження. Людина може заперечувати існування угоди або певні її пункти з міркувань вигоди чи небажання виконувати обіцяне, але в совісті будь-якої сторони угода продовжує існувати й вимагати виконання. Навіть за відсутності свідків можна вияснити істину, хоч це може бути набагато довший процес, аніж тоді, коли ви маєте свідків чи документальне підтвердження угоди.

Угода на папері виникла не тільки через недовіру або масив обману, який спонукав записувати погоджене. Угода дозволяє уникнути непорозумінь суб'єктивного характеру, не пов'язаних із бажанням сторін вчинити щахрайські дії. Тобто, кожна сторона в юридичному процесі має індивідуальні особливості, які можуть спотворити сказане або навіть викреслити з пам'яті певні важливі моменти. 

Записати й не забути

Так, елементарним різновидом угоди є розписка, - та все ж таки, у повсякденному житті ми користуємося формами, усталеними з правової точки зору, адаптованими до бізнес-процесів та конкретних ситуацій - хоча останнє, по суті, наближає угоду до контракту. Видавнича галузь користується різними типами угод, в залежності від послуг, які надає. 

Щодо літературних творів, автори укладають з видавцями угоду, яка стосується - будьте уважні! - навіть не процесу видання книги як такої, бо інакше видавництво перетворилося б на друкарню. Після укладання договору видавець отримує певну частину прав, передбачену цим договором. Саме певну частину, а не сто відсотків прав, як прийнято вважати в оповідках, що передаються з вуст до вуст.

Перше, що потрібно запам'ятати, як то кажуть, намертво - права автора поділяються на власне авторські та майнові. Перші пов'язані з моментом виникнення твору від першої до останньої літери, включаючи чорновики. Ідея, що ви її собі замислили або навіть встигли занотувати, не є об'єктом авторського права з точки зору можливості юридичного захисту. Об'єктом юридичного розгляду є факт викрадення - тобто, якщо ваші нотатки вкрали, цей факт має хоч і тривалі, але існуючі можливості доведення.

Отже, авторські права є невід'ємними правами того, хто розпочав концептуальний запис та втілення виниклої  в нього ідеї, що належить йому на законних підставах. Ідея має бути власна або передана законним шляхом, тобто, не викрадена і не привласнена таким чином, аби унеможливити втілення цієї ідеї тим, у кого вона виникла першим. 

Ідея чи концепт?

І тут ми торкаємося важливого етичного питання. Згідно закону, перехоплена, що називається, з вуст, ідея не захищається, але ваша совість (і той, у кого ви перехопили ідею замість обговорення наприклад, спільного проекту чи дозволу на її використання) збереже це в пам'яті. В подальшому факт, який може розголосити ошуканий, дуже сильно вплине на вашу ділову репутацію. 

Коли ми вже торкнулись обговорення ідеї як вихідної точки творення, то варто зауважити, що неможливість втілення ідеї автором повинна долатись або шляхом добровільної передачі ідеї тому, хто в змозі її втілити, або через успадкування. Втім, головним способом захисту ідей є їхня концептуалізація в документальній формі - розбірливий запис хоча б основних моментів (текст, відео, аудіо).

Клуб живих

Стосовно авторського права як такого, після смерті автора воно має повний спектр впливу ще 70 років або менше, в залежності від способу реалізації прав. Це не означає, що через 70 років після смерті Шевченка автором "Кобзаря" може стати умовний Петренко чи Іваненко. Це означає необхідність погоджувати з правонаступниками автора можливість використання його творів у певних умовах.

І, оскільки твори Т.Шевченка та інших класиків української літератури є, за часовими рамками, суспільним надбанням, той, хто використовує їх певним чином, несе не лише суспільну відповідальність. В певних випадках держава може (і повинна) застосувати обмеження проти осіб, які паплюжать честь та гідність авторів спробами скандально прославитись за їх рахунок.

Стосовно музейних цінностей, пов'язаних з класиками, теж маємо питати дозволу в музеїв, що їх зберігають. Отже, знову впираємось у необхідність переговорного процесу - тобто, комунікацій між сторонами, зацікавленими у певній вигоді. 

"Захищати" й "ліцензувати"

За життя автора його права не потребують спеціального захисту. Вони починають існувати в момент виникнення твору, і авторство закріплюється за творцем назавжди. Окремий тип колізій стосується патентування творів тоді, коли автор вважає - чи існують об'єктивні підстави так вважати - що твір може бути викрадено й привласнено кимось іншим. У цьому випадку автор звертається до державних органів ліцензування й отримує відповідний документ, оплативши послуги реєстрації прав на твір. 

У всіх інших випадках авторство може бути підтверджене під час перемовин між письменником і видавцем, чи між письменником і літературним агентом - останнє трапляється частіше, бо однією з задач літагента якраз є підвищення довіри цільової аудиторії до автора твору. Окремим - і вкрай небажаним для будь-якого автора - є процес підтвердження авторства у суді, який часом потребує не лише залучення адвоката, а й приватного детектива.

Стосовно того, що відбувається в договірному процесі між автором та видавцем, треба запам'ятати ще більш намертво - передаються не авторські, а майнові права в погодженому об'ємі на певний термін. Тобто, майнові права стосуються можливості розпоряджатися твором з точки зору отримання певних вигод. Наприклад, якщо ви хочете опублікувати свій твір паралельно з видавцем, ви не можете цього зробити, бо це суперечить самій суті угоди - аж до того моменту, доки термін передачі прав на публікацію не завершиться до останньої секунди.

Виключення складають випадки, коли ви уклали з видавцем угоду на публікацію твору в певній формі - наприклад, у текстовій паперовій. Тоді ви можете укладати угоди з видавцями електронних чи аудіокниг, але практика видавничих угод свідчить, що книжкарі часто-густо підгрібають собі всі типи майнових прав на твір. Тут уже варто спитати, чи планує видавець створювати аудіоверсію чи електронну версію твору, і обов'язково простежити цей момент в угоді. 

З точки зору конкуренції, існування різних форм публікації твору в різних видавців підвищує шанси творів бути знаними, а для читачів - гарантовано отримати бажану версію твору. Тобто, монополізація всіх типів майнових прав на твір без їх реалізації є ознакою страху видавця перед ринком, його невпевненості, а це підштовхує думати або про фінансову, або про особисту нестабільність, що часто бувають пов'язаними між собою.

Без жертви не існує шахрая

З іншого боку, автори самі раді обманюватись, і це, насамперед, виявляється в позиції жертви, що заздалегідь упевнена в нечесності протилежної сторони, при тому згоджується на вочевидь невигідні умови і вважає себе Мучеником Першої Ланки. Тут уже потрібно звернутись до інших аспектів договірного процесу, що лежать у галузі психології. та відповідно підготувати себе, аби потім не створювати проблем не лише собі, а й іншим. 

Практика свідчить, що людина в позиції жертви зовсім не має наміру мовчати чи якось обговорювати з іншою стороною непорозуміння. Найчастіше, це звинувачення позаочі або винесення проблеми на публічне обговорення, ще й особами, що не мають професійного стосунку до предмету суперечки. Тобто, людина в позиції жертви шукає уваги й співчуття, та зовсім не вирішення проблеми - інакше б звернулась до спеціалістів у приватному порядку. І проблема тут полягає не у відсутності спеціалістів, як переконує Мученик. Людина в позиції жертви не схильна довіряти, - тобто, виявляти базовий компонент соціальності - й не схильна йти до набуття довіри через комунікацію, бо не має такого хисту або вважає, що не має.

На цьому завершуємо перший репортаж осені, присвячений угодам у видавничій сфері, а вже наступного місяця будемо говорити про основні пункти угод, без яких неможливо сподіватись на успішний результат.

Якщо ви бажаєте стати активним учасником наших публікацій про угоди в сфері книжкарства, від вас обов'язковий не лише професійний досвід та вміння ґрунтовно висловити свою думку, а й запит безпосередньо до редакції часопису. Втім, коли ми самі пропонуємо вам бути довіреним коментатором - не прогавте такої нагоди! В будь-якому разі, ви можете лишати коментарі до цієї публікації, аби висвітлити певні моменти детальніше та сприяти письменству й видавцям у пошуку спільної мови. 

Якщо ви вважаєте, що ваші права зазнали шкоди - напишіть нам, і ми всіляко сприятимемо розв'язанню вашої проблеми, залучивши не лише літературного агента, а й правників, які допоможуть розібратись у теоретичних та практичних аспектах захисту інтелектуальної власності. 

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша експертна думка.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Сезони: мистецтво видавничої ілюстрації

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

Міжнародний фестиваль ілюстрації та дизайну PicConference пройшов з 29 серпня по 7 вересня в Києві. Це перша подія такого масштабу в Україні, організована проектом Pictoric , а також Мистецьким Арсеналом, студіями PGD (Польща) та 6pt (Литва) 

Партнерами події виступили Міністерство закордонних справ України,  Національна Академія образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА, Київ), Польський інститут, Чеський центр та Гете-інститут, Книжковий Арсенал та рекламний холдінг Мегаполіс +, латвійський видавець коміксів Kuš!, креативна агенція Postmen (Київ).

Фестиваль складався з вісьмох частин - конференції за участю міжнародних спікерів, майстер-класів від іноземних експертів та студентів НАОМА, закритого нетворкінгу, дискусій, портфоліо-рев'ю, презентацій та виставки, де спеціально запрошені гості фестивалю та учасники клубу Pictoric представили свої роботи. Крім того, 31 серпня відбулося живе малювання від Ани Маргаріди Матуш, візуальної ілюстраторки з Португалії. Результатом стало величезне панно в графічній чорно-білій техніці, що зображує руку ілюстратора за роботою. 

Найактивніший графік подій PicConference припав на 29-31 серпня, коли перед гостями виставки виступали іноземні спікери. Головними темами зустрічей та панельних дискусій пролунали:

- ілюстрація та графічний дизайн як метод культурної дипломатії (Барбора Мюллерова, кураторка Міжнародного фестивалю ілюстрації та коміксу LUSTR у Празі. виставку з якого було презентовано на PicConference)

- паралельне створення тексту та зображень як сучасний метод візуалізації (Хесус Сіснерос, ілюстратор проекту "Буря" за однойменною п'єсою Вільяма Шекспіра);

- як спосіб нашого життя формує те, що ми створюємо (Стефан Дибус, автор анімованих 3D-персонажів з Берліну);

- як зорієнтуватись у змінному світі паблішингу та побудувати стабільний ілюстраторський бізнес (Зося Дзежавська, засновниця міланського колективу Studio Armad`illo, Таня Якунова, один з ілюстраторів Google);

Створення та просування коміксів стало темою аж двох подій на фестивалі. Про те, як комікси можуть формувати нові способи світобачення, в суботу 30 серпня говорила з гостями Ана Маргаріда Матуш, співзасновниця ярмарку незалежних видань Feira Autonoma. 31 серпня відбулася зустріч з Женею Олійник, київською ілюстраторкою та автором коміксів, експертом з графічної журналістики, яка співпрацює з The New York Times, The Economist, Spiegel та іншими провідними виданнями. 

Наступного дня гості зустрілись з міжнародними організаторами фестивалів, на яких комікс-мейкери презентують свої роботи. Символом фестивалю став комічний персонаж Зірка, авторства Анни Сарвіри, однієї зі співзасновниць проекту Pictoric.

Частина спікерів запросила бажаючих на воркшопи, майстер-класи та портфоліо рев'ю, одне з яких відбулося безпосередньо на території виставки. Експертами робіт, представлених до огляду, стали Стефан Дибус (Німеччина), Барбора Мюллерова (Чехія), Таня Якунова (Велика Британія), Анна Гаврилюк (Україна). Інше портфоліо рев'ю відбулося на конкурсній основі онлайн, за участю Зосі Дзежавської (Польща), яка за день до того виступила перед учасниками відеозустрічі на тему змін, які переживає сучасний світ ілюстрації, та необхідності ефективно комунікувати з замовниками, аби укласти найвигідніші угоди та створити собі професійне портфоліо. 

Події PicConference  проходили в межах міжнародного фестивалю NEED (Network Eastern European Design). Зокрема, 31 серпня творча спільнота взяла участь у закритому нетворкінгу, організованому європейською мережею NEED.  Це мережа заходів, пов'язаних із історією та сучасним дизайном  - фестивалі, конкурси, конференції, семінари та інші події у Центральній, Східній та Південно-Східній Європі, до яких потрібно привернути увагу міжнародної громадськості. 

Пд час фестивалю відбулася виставка українських та зарубіжних митців і презентація книжкових підбірок, дотичних до різних жанрів мистецтва (в тому числі, кіно), з Книжкового Арсеналу 2025 року та Франкфуртського Книжкового Ярмарку 2024 року, а також унікальної колекції видань чеської ілюстрації для дитячої літератури. 

Потрапити на події було можливо, придбавши квитки на виставку "Херсон. Степ тримає" або безкоштовно, якщо встигли попередньо зареєструватись за умовами, викладеними заздалегідь на сторінці проекту Pictoric.

Конференцію відвідали провідні ілюстратори, книжкові та видавничі дизайнери з Польщі, Чехії, Німеччини, Істанії, Португалії, Франції, Італії, Румунії та Молдови. Тиждень візуальної культури стосувався трендів ілюстрації, анімації, графічного дизайну та книжкового мистецтва. 

На PicConference мистецтво ілюстрації досліджувалось в усіх його формах - книжкова ілюстрація, що переживає злет популярності в Україні, добре забута редакторська, чи то пак, газетна та журнальна ілюстрації (тоді як на Заході це ще й досі затребуваний жанр), комікси, візуальний сторітеллінг, до якого увійшли фотопідбірки, інсталяції та мультимедійні проекти. 

Чимало ілюстраторів з України є випускниками НАОМА, де викладає один зі співкураторів проекту Pictoric, Олег Грищенко. За участю студентів НАОМА в останні дні фестивалю відбулися воркшопи зі створення колажних та комічних персонажів, а до 12 вересня в НАОМА триває виставка студентських робіт. 

Варто зауважити, що в цьому році проект Pictoric був куратором виставки ілюстрацій "Все між нами переклад" на Книжковому Арсеналі. Учасниками виставки стали фармацевт-ілюстратор Анна Андрєєва, Маша Фоя, дизайнер 2-го видання "Месопотамії" Сергія Жадана, ілюстраторка видань Vivat Анна Гаврилюк ("Зачаровані музиканти", "Магнат" Галини Пагутяк, "Панцир, лапи і крила пані Оксани" від Валентини Захабури), Женя Полосіна, співзасновниця студії сері/граф, співкураторка курсів ілюстрації в Projector та експерт портфоліо-рев'ю, лауреатка премії American Illustrator, Ольга Штонда, фіналістка World Illustration Awards-2021 на дитячому книжковому ярмарку в Болоньї, авторка проекту до книги Йоко Сано "Казка про кота, який жив мільойн разів", військкомдизайнер Марі Кінович, що співпрацює з британським видавництвом Penguin Random House (анімаційний серіал The Brave Bunnies ("Хоробрі Зайці")) та Ілля Угнівенко, ілюстратор "Острову скарбів" Роберта Льюїса Стівенсона та трилогії Дж.Р.Р.Толкіна "Хранителі".  Переважна більшість цих митців узяла участь у виставці в залі лекторію PicConference.

На виставці  представили свої роботи співзасновники Pictoric, ілюстратори видавництва "Родовід" Олег Грищенко та Олена Старанчук, Анна Сарвіра, ілюстраторка дитячих книжок у #книголав, А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА й Vivat. З проектом співпрацюють львівська творча майстерня "Аграфка" (Андрій Лесів, Романа Романишин), Сергій Майдуков,  Юлія Тверітіна та інші відомі українські ілюстратори книжкової сфери. 

Проект Pictoric було створено в 2013 році як спільноту молодих митців, об'єднаних професійними інтересами в галузі ілюстрації, дизайну та образотворчого мистецтва.  Один з пріорітетів проекту - налагодження співпраці між ілюстраторами й видавцями та просування молодих авторів. 

Зокрема, за участю 60 ілюстраторів у 2017 році видавництвом Pictoric було випущено книгу Тетяни Артушевської, Андрія Бабака та Сергія Горбачова "Довіряй, але перевіряй. Медіаграмотність в українському суспільстві". Перед тим відбулася виставка клубу ілюстраторів Pictoric на бульварі Вацлава Гавела, де вони презентували плакати на теми свободи слова, методів інформаційної війни, критичного мислення в епоху активного впливу влади на медіа та перенасиченості соціальних мереж фейками й пропагандою. 

Організація та проведення фестивалю стали можливими за фінансової підтримки програми "Креативна Європа". Представники цієї програми відвідали минулого тижня Міжнародний форум культурної дипломатії, що відбувся 5-6 вересня в Житомирі. Під час події керівники та консультанти бюро програми розповідали, як отримати грант на творчий проект, і що таке економічне мислення. 

КнижКава в Telegram та Х - сезон арттерапії триває!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Сезони: мистецтво культурної дипломатії

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

Мистецькі заходи в Україні не тільки розширюють, а й спеціалізують свої формати. Для того, аби учасники отримали комплексне бачення проблем, що обговорюються під час дискусій, на них запрошують державних діячів, представників державних та громадських організацій, іноземних митців, і головно, фокусують увагу на новому для багатьох явищі - культурній дипломатії.

Арсенал: персонажі й дійові особи

Тривалий час дипломатія була, переважно, закритою темою для суспільного обговорення. Заходи, що відбувались, мали, переважно, конкурсний чи експозиційний характер, а безпосередніх учасників культурно-дипломатичних процесів можна було зустріти хіба що в кабінетах, за спеціальними запрошеннями. Під час війни - і це, на перший погляд, є вкрай дивним - державні діяч вийшли в люди, як звичайні відвідувачі або навіть учасники подій, а громадські інституції, пов'язані з культурою та впливом на неї, заговорили відкритіше й простіше.

Перші дива сталися наприкінці 29 травня - 1 червня в Мистецькому Арсеналі, коли найбільший книжковий форум країни, що передбачає участь зарубіжних видавців, відвідали президент України Володимир Зеленський та його затятий опозиціонер Петро Порошенко, з акцентом на видавництво ArtHuss, прем'єр-міністр Денис Шмигаль, а в подіях взяли участь люди, про яких ми раніше чули хіба що з екранів телевізорів. Як показали останні події, смерть політика полюбила його дім, але гарантій нема навіть для гарантів.

Іmage by @MZarzhytska on X

Книжковий Арсенал був тією подією, на якій зацікавлену громадськість ввели в поняття культурної дипломатії за допомогою поняття перекладу. Важко сказати, чому саме такий спосіб залучення, - адже Україна не входить до переліку країн з обмеженими знаннями мов чи труднощами в розумінні співрозмовників з-за кордону. Можливо, вбивство російського посла Карлова під час перекладу його промови в Стамбулі стало фактором остраху для всіх дипломатів, а заодне, й перекладачів - але цей страх має очевидні джерела. Ми, насправді, ніколи не можемо знати, чим обернуться для нас найчудовіші, найщиріші й найдобріші слова, що відповідають діям - і для того чимало гірких прикладів у світовій історії.

Сучасний вандалізм: фобіоманія

З іншого боку, під час виходу в західний комунікаційний простір ми наразились на бридке явище постійної оцінки слів, з яких витягуються неоковирні змісти - часом, потрібні певним політичним колам для роздування чергового скандалу. Це явище, що є свідченням, скоріше, невротизації, аніж демократизації суспільства чи потреби в якихось особливих комунікаційних підходах, використовується як спосіб приниження "слабкої" сторони та видурювання якомога більшого об'єму інформації. 

Коли за слова, ще й витлумачені як кому заманеться, ув'язнюють, катують і місяцями тягають по судах усупереч законодавству й правам людини, не поважаючи ані чину, ані віку, це говорить про ігнорування власних державних інтересів, і тільки. В такій ситуації, хто і що насправді сказав, що, де-факто, відбулося, вже не розглядається без участі медійних "тлумачів", які сприймаються, мов істина в останній інстанції, й сперечатися з ними означає підривати суспільні устої.

Страх і пов'язані з ним явища є інструментом керування суспільствами, які розглядаються, знову ж таки, як інструмент досягнення певних інтересів. Це не про демократію, якщо згадати піночетівські установки, якими й досі керуються в країнах Латинської Америки. Страх за своє існування є джерелом депресивних тенденцій у європейському мистецтві, що ще й не знало тих масштабних винищувальних дій, які терпимо ми, а вже готове померти й потягти за собою ще тисячі наляканих, обізлених і загнаних до клінічного смутку.

В цьому сенсі культурна дипломатія "про мистецтво" є ще й способом зниження суспільної тривожності, - хоча й тут українські дипломати вирізнились, запропонувавши банально кулінарний підхід. 

Мистецтво робити настрій

Колишній очільник МЗС Дмитро Кулеба та шеф-кухар, співвласник ресторанів Lucky, Shef`s Table та співзасновник міжнародної франшизи ресторанів Nai Володимир Ярославський презентували на цьогорічному Книжковому Арсеналі спільну книгу "Дипломатична кухня воєнного часу: за лаштунками світової політики" від видавництва #книголав. Тоді як жінки в дипломатії переконані, що ми - не країна борщу, чоловіки сперечаються саме за борщ, або, радше, як його приготувати. 

Іmage by @MZarzhytska on X

Більш того, автори книги пропонують лікувати іноземцям фобії саме незвичними стравами - як-то вареники з вишнями чи холодець, які в свідомості європейця взагалі не існують, як сполучення несумісних продуктів чи страва, що обманює очікування. "Варене тісто з ягодами" чи "желе, що повинно бути солодким" - і нам стає зрозуміло, скільки свободи тлумачити світ має пересічний європеєць, замкнений в межах удільного князівства з власними правилами життя.

І загалом, як твердять співавтори - а вони на цьому знаються безпосередньо - кулінарія є можливістю "все забути, відволіктись та зосередитись на процесі приготування їжі", тим паче, що українська кухня має потужні терапевтичні резерви. Для іноземців вона нетехнологічна, запаморочлива й відбирає багато трудового ресурсу (наприклад, у порівнянні з італійською кухнею), але, тим самим, вирівнює настрій та змушує звертати увагу на дрібниці.

Зі свого боку, Дмитро Кулеба та Володимир Ярославський характеризують українську дипломатію як міцну та дуже дієву. В ній, де-факто - і ми в цьому переконалися, слухаючи промови учасників подій та українських послів із різних країн онлайн - існує проста, дохідлива, звичайна мова, зрозуміла будь-якому учаснику переговорів та інших дипломатичних зустрічей. Ми можемо бути переконливими та відвертими, і нас не потрібно вчити правилам прямолінійності - радше, спокійно стерпіти щирість або небажання загострювати ситуацію там, де потрібно бути терплячими. 

Нам і самим треба вчитись повазі до себе як до відмінних, що мають беззаперечне, ще й історичне право на власну традицію в будь-якій сфері суспільного життя. Тим часом, українські діячі літератури та мистецтва активно спілкуються на заходах іноземними мовами й дають іноземцям стільки місця висловитись, скільки й не снилося їм самим за кордоном.

З іншого боку, ми не втомимось повторювати слова простого житомирського автомеханіка про те, що країною і досі керують "кухаркині діти", й очікувати "сценарію Керенського" там, де на нього недвозначно натякають. Як би там не було, і яку б хвилю вчергове не підняла вже відома українській громадськості Corriere de la Serra, наші державці лишають нам стоси книг - абисьте не посмажити на них сала. 

Арт-події: поза увагою та без бою

З іншого боку, ми починаємо активно уникати іноземних способів самовираження, відчуваючи потребу нелюбимих нами змін. Ми закриваємось у мушлі, знову ж таки, не наших уявлень про себе, відгороджуючись від світу вишитими лаштунками або підкреслено чорним одягом, який у "Віднесених вітром" висміяли навіть американці. Ми вихоплюємо з європейського мистецтва депресивну складову, наче не помічаючи унікальних технік гри з кольорами та формами, й захоплюємось технологіями ШІ, тоді як західні митці до останнього борються за людську ідентичність олівцями, маркерами та фарбами. 

Іmage by @MZarzhytska on X & Jesus Cisneros

Звісно, коли місто тиждень обстрілюють різноманітними видами зброї, вчергове нажахуючи весь світ жертвами серед мирного населення, не до виставок і форумів - але, як не дивно, до чергової книжкової події. Книжкову галузь піарять так, що вже й стидно од людей не прийти на "Країну" чи не податись у ще прицільніше бомблений Харків під крило фонду "Відродження". Утім, мистецькі заходи ще й досі мають недостатньо уваги громадськості та медіа, залишаючись прерогативою вузьких кіл, про які розповідають хіба що соцмережі та галузеві видання, що їх не побачиш у масовому продажі. 

В нас немає громадських видань про мистецтво, в нас немає громадських видань про моду та дизайн, - хоча раніше були величезні сподівання, що з проектів Бурда-Україна та Murator наша журнальна галузь розквітне до власних ініціатив. Зникло й те, що було, і залучати на мистецькі заходи сегмент суспільства "звичайні громадяни" майже нема кому. Ми застрягли на кулуарності, і лише активність у соцмедіа рятує мистецьку галузь від незнаності. 

Дипломатія на бруньках

Цьогорічний вересень продовжив започатковане навесні. з 29 серпня по 7 вересня в Києві тривала конференція та виставка PicConference для ілюстраторів та дизайнерів, одночасно  в сусідньому залі - Ukrainian Fashion Week, а 5 вересня, в  найближчому до столиці обласному центрі України, Житомирі, пройшов Міжнародний форум культурної дипломатії Art for Peace, побувати на якому хоч і не мрієш, а мусиш.

Чесно кажучи, ми були приємно здивовані якістю розмов, де суто державницькі терміни звучали все рідше, а мова публічності - все частіше. Зміст заходів перестав бути загадковим, схованим за розлогими фразами та декларативом, і це, на нашу думку, своєрідне досягнення військового часу. Громадськості потрібна не спрощена, а саме проста мова, якою вправно володіють культурні дипломати, і розуміння мети існування величезної кількості організацій в культурній сфері.

Іmage by @MZarzhytska on X

За нашими підрахунками, на заході в Житомирі побувало троє представників Українського Культурного Фонду та ще п'ять - від інших організацій, що так чи інакше, дотичні до розвитку української культури тут і за кордоном, ректори та викладачі п'яти навчальних закладів, два з яких - іноземні, більше десяти культурних менеджерів із різних сфер галузі, двоє художників та троє музикантів. 

Частина митців не змогла взяти онлайн-участь у заході через повітряну тривогу - тож, ми не почули ані Бориса Перренуда, професора диригування та завідуючого кафедрою Віденського університету, ані художниці та композиторки Аліси Кобзар, що викладає в австрійському університеті Грацу, ані Олени Михайленко, дослідниці соціокультурної економіки та викладачки в університетах Канади.

Тим не менше, основна частина онлайн-учасників - а це посол України в Республіці Корея Дмитро Пономаренко, голова Українсько-австрійського культурно-освітнього центру в Відні Зоряна Столярчук, голова ГО "Українська родина" та директорка закордонного представництва журналу Busimess Woman Віта Михайлова з Туреччини, де працює українська суботня школа для переселенців, та Керенза Пікок, британська скрипалька, що підтримала українських митців флешмобом "Вербова дощечка" - виступили перед глядачами, розповівши про те, чого очікують від подібних заходів. Увагу всіх учасників було зосереджено на понятті культурної дипломатії, перше визначення якої дав гість із Японії, художник та громадський діяч Каджуто Сугіта - вивчення історії та культури одне одного і встановлення щирих зв'язків.

Культурна дипломатія: пазли

Варто зауважити, що пан Сугіта вп'яте відвідує Україну та Житомир, зокрема, й цікавиться козацькою культурою в порівнянні з культурою японських самураїв. Цього разу він добирався до нас із міста Отака 52 години, аби відвідати форум та знову зустрітись із учасниками студій в Житомирському Центрі дитячої творчості, що представили свої роботи на пленері наступного дня. Ще раніше його співвітчизник, уже покійний композитор Рючі Сакамото, почав писати в Житомирі п'єсу, присвячену розбомбленому росіянами, перед тим відремонтованому ліцею № 25 в центрі міста, неподалік від Житомирської наукової бібліотеки.

Щодо визначення поняття культурної дипломатії, інші учасники форуму додали власні елементи, створивши повну картину:

- посланець рівності у презентації культури (Надія Юшкевич, голова ГО "МО "Надія є", авторка проекту "Мистецтво заради миру", Житомир);

- знайомство, спільна мова та довіра (Галина Чибуровська, експертка УКФ з міжнародної культурної дипломатії, Житомир);

- можливість права голосу на міжнародній арені (Лілія Шевченко, членкиня Громадської Ради при МЗС України, амбасадорка УКФ та Українського жіночого фонду);

- взаємодоповнююче середовище вивчення людей, які жили у певній місцевості (Людмила Зубко, громадська діячка, підприємиця, депутатка Житомирської міської ради);

- сприяння соціалізації українців за кордоном (Володимир Марченко, ректор НАККІМ, композитор та аранжувальник);

- спільні цінності та сенси (Ірина Вакуліна, диригентка, співзасновниця Центру музичного розвитку "ТЕМРО" та Львівського дитячого оркестру, представниця УКУ);

- створення додаткової вартості, того, що має попит, інновативні пропозиції (Микола Ульянов, керівник Бюро програми ЄС "Креативна Європа" в Україні;

- державна дія, промоція України за кордоном (Катя Тейлор, засновниця ГО і агенції з менеджменту культури "Port of Culture", авторка премії "Women in Arts" для ООН Жінки.

Планета Гендер: як витлумачити сигнали?

І тут жіночий елемент культурної дипломатії знову на сцені. Так було на Мистецькому Арсеналі, де до вищезгаданого "чоловічого" заходу доєднався ще й змішаний, на тему перекладу. Проте, на сцені про жіноче обличчя дипломатії чоловіків певний час не було - вони мались на увазі як один з подружжя, і це начебто відповідало дипломатичному етикету, де чоловіки й жінки проводять різні за змістом заходи. Ми вже звикли до активності Олени Зеленської, яка є, за словами учасників, драйвером дипломатії в Україні, а за суспільним визнанням - успішною ініціаторкою проекту "Українська книжкова поличка", що вже охопив 18 країн світу. Втім, коли до Житомира завітала експертка з культурної дипломатії та гендерної рівності Лілія Шевченко, полісяни навіть оком не зморгнули.

Загалом, дипломатія є вкрай консервативною сферою в питаннях рівності, й тому є свої причини. Тривалий час про дружин дипломатів ми нічого не знали взагалі, й не повинні були знати. Цьогорічний Книжковий Арсенал привів на громадську сцену не лише директора департаменту публічної дипломатії та комунікацій МЗС Вікторію Ляліну-Бойко, заступницю міністра МЗС та посла України в Естонії Мар'яну Бецу, а й Тетяну Сибігу, дружину міністра МЗС, який був послом України в Туреччині з 2016 по 2021 рік - активну громадську діячку, співзасновницю Асоціації "Подружжя українських дипломатів" що презентувала два спільних з Іриною Матяш видання на тему жінок в дипломатії, зі спогадами кар'єрних дипломаток та подружжів, нарисами про Олену Зеленську та Сафінар Джемілєву. В проекті "Жіноче обличся дипломатії", взяло участь житомирське видавництво "Бук-Друк", що вперше видало китайську казку від польської дипломатки Казімєри Іллаковичівни (1888 - 1983), з сатирою на події 1917 року в Росії.  

Іmages by @MZarzhytska on X

Мистецький форум в Житомирі продовжив започатковане у Києві, розширивши жіночу присутність аж до більшості, презентувавши їхню комунікативну та організаторську функцію в підтримці мистецьких проектів та, зокрема, дослідницьку діяльність у галузі філософії. Ми нарахували аж трьох докторів філософії, двоє з яких - жінки, включаючи модераторку заходу, журналістку Ладу Тесфайє. Сподіваємось, це сприятиме розвитку мистецтва як такого, з виведенням його за рамки ілюстративної присутності на офіційних заходах.

Згуртованість і розломи

Загалом, учасники форуму підняли чимало цікавезних тем, обговорення яких вистачить до наступного року. Це й соціальна згуртованість завдяки образотворчому мистецтву та музиці (в тому числі, спільне музикування), і необхідність розвивати навички комунікації на вищих рівнях, аби ваш проект побачили не лише в Україні, а й за кордоном. Про культуру листування чимало говорила Лілія Шевченко - керівниця служби освіти та підготовки документів НАККІМ (Національної академії керівних кадрів культури й мистецтва). До речі, ця академія, за словами її ректора Валерія Марченко, готує майбутніх міністрів культури, що співають, і це не може не лякати.

Міністри культури, які виховуються на території заповідника під назвою "Києво-Печерська Лавра", у вищому навчальному закладі, що пробачає студентам недостатні знання з математики та допомагає державним діячам культури Азербайджану отримати профільну освіту (до речі, лавсторі подружжя Алієвих увійшла до тем на Книжковому Арсеналі цього року), в теперішніх умовах просто не виживуть без навичок дипломатії. Вона, в тому числі, покликана визначати й відмежовувати поняття власності, легітимності та належності від понять "хочу", "можу" й "буду". І якщо випускників шкіл під час НМТ змушують візуально згадувати пам'ятки історії та архітектури, математика цих знань не може бути механічною чи оминати власні ж закони.

Ми обов'язково публікуватимемо ще матеріали на тему культурної дипломатії, що перемагає без зброї, сприяє душевній рівновазі, гуманізації свідомості та цілепокладанню в умовах, коли з'являється чергове "втрачене покоління". Як висловився житомирський художник Юрій Камишний, що вразив індійського державця мовою реалізму в скульптурі, "мистецтво - мова Бога". Коли ми чуємо, що нам говорить Творець крізь мистецтво, у нас формується довіра до світу й зникає модна нині "зброєвіра", що полишає за собою лише чорний колір випалених душ. 

КнижКава в Telegram та Х - медіаміст вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Видавничі плани: як потрапити до портфелю мрії

 Іmages by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

Головною проблемою авторів є зовсім не готовий рукопис, і навіть не розгляд цього рукопису видавцем. Важливо вписатись у видавничі плани, а це, здебільшого, не залежить від письменника. Втім, дещо, все ж таки, можна зробити.

Про те, як підвищити свої шанси на потрапляння до видавничого портфелю, розповідаємо в сьогоднішньому гайді для авторів.

Очно: говори, і я тебе почую

Якщо ви вмієте шукати інформацію в Інтернеті та користуватися нею - добре. Тим не менше, більшість успіху комунікацій лежить в площині безпосереднього спілкування або хоча б присутності на презентаціях видавництв під час публічних заходів. Це опенколи, відвідини книгарень вашого міста, куди приїждждають відомі гості, книжкові ярмарки чи форуми з програмою подій, на яких видавничі доми представляють свої плани публіці. Можна поспілкуватись із персоналом видавництв під час події, ставлячи запитання, одразу після них або, підійшовши до стенду видавництва.

І тут вам знадобляться не лише сміливість та елементарні навички комунікацій, а й вміння будувати ділову розмову, виокремлювати головне і, насамперед, не забувати про інтереси співрозмовника. Говоріння від "Я" і про "Я" не приносить успіху. Видавничі плани лежать в сфері інтересів того, хто буде (або не буде) вас публікувати, - і, звісно, просто так, знічев'я, вам про них не розкажуть.

Головна картинка, що розповість про актуальні інтереси видавця - його стенд та зображення на фліпчарті під час конференцій, на яких видавництво ділиться своїми планами з присутніми. Тож, вмикайте резерви мислення, робіть нотатки та не забувайте лишити простір для активних запитань.

Аналізуємо це, аналізуємо не те

Як правило, видавці на публічних виступах починають з провідних тем. Тож, потрібно уважно слухати і брати до відома те, що цікавить видавця саме зараз. Наприклад, видавництво "Лабораторія" на Книжковому Арсеналі цього року розпочали зі згадок про "Посібник з дослідження свого роду" Аліни Ніколаєнко та видатної для нашого часу оповіді "Українське радіо" Вадима Міського й Тамари Гусейнової.

Грошовий розділ: окуляри нічного бачення

Наступним розділом від "Лабораторії" на "Книжковому Арсеналі" був бізнес, із першою згадкою про посібник "Проблема холодного старту" Ендрю Чена, а саме, про те, як запускати успішні маркетплейси та масштабувати їх до релевантного розміру. Найцікавіше, що книга, презентована в кінці травня цього року, в серпні вже не є доступною на сайті видавництва. Вона торкалася проблем малого бізнесу, стартапів та, зокрема, найму людей - проблеми, що ледь не більше всього турбує підприємця у повсякденній діяльності. 

В цьому ж розділі "Лабораторія" презентувала історичний огляд "Назустріч утопії. Економічна історія двадцятого століття" Дж.Бредфорда Делонга, який досліджує тему безпрецедентного багатства в цей період та змін у світоустрої, яке воно спричинило. Наскільки глибоким і грунтовним є це дослідження, що стало бестселером New York Times, можемо лише припускати - але, в усякому разі, примітним є те, що автор має звання професора економіки в Каліфорнійському університеті та був членом фінансового уряду США в адміністрації Білла Клінтона. Книга є досі доступною на сайті видавництва, що придбало права на її публікацію в Україні у PanMacmillan, і явно свідчить про зсув інтересів "Лабораторії" до корпоративних масштабів ринку.

"Поступовість" Грега Бермана та Обрі Фокса була третім виданням на "Книжковому Арсеналі" від видавництва "Лабораторія", що презентувало його інтересі в сфері публікації видань економічного штибу. Про те, як велику проблему може бути вирішено маленькими кроками, говорити давно на часі, адже найпоширенішою помилкою тих, хто починає працювати на себе, є невміння розподіляти час та зусилля.

Війна: ракурс опанування

Те, наскільки розумним є ваш потенційний видавець, розкривається саме під час розмов про війну в публічному просторі. Цього року "Лабораторія" розпочала  розділ на гарячу тему з презентації доробку британського військового історика Ентоні Бівора, лауреата Пулітцерівської премії 2014 року за досягнення в області військової літератури. Бівер досліджував останні дні Берліну під час Другої світової війни перед падінням та, зокрема, злочини Радянської Армії в столиці нацистської Німеччини. Книга "Берлін: Падіння - 1945 рік" - це вам не "Зліт і падіння Третього Рейху" Вільяма Ширера. Це падіння, де запах падалі найбільше приваблює стерв'ятника. 

В темі теми - "Від руїн до багатства" Реймонда Стоукса, про досвід переможених у війні проти нацизму та фашизму, повоєнних Німеччини та Японії та силу стратегічного мислення, що, на думку автора, стало рушійною в їхньому економічному зростанні. Звісно, й тут можна застосувати теорію Альфреда Адлера, що чимало пояснила про виникнення гітлерівської філософії ще в 30-х роках ХХ століття, - питання в тому, як ми це зробимо. 

"Мобілізована нація", знову ж таки, британського історика Ніколаса Старгардта, що описує історичний період 1939 - 1945 рр., має на меті дослідити, що саме спонукало німців воювати проти всього світу, та процеси перетворення людини на нелюда в оповідях різних членів тодішнього німецького суспільства. В усякому разі, філософія виправдання постає перед читачами з перших вуст, а страх перед незбагненним для них, у тому числі, й перед нами - очевиднішим. 

Є ще одна річ, яка не може не турбувати автора - претендента на місце у видавничому портфелі. Якщо видавничий дім настільки активно занурений у плани настрашених розповісти про свої страхи, чи цікавою для них буде філософія перемоги? Про те, як ми боялись, і як нас били, здається, говорити все модніше й модніше, аж до навмисного, крикливого та повсякчасного роздирання вавок, усупереч будь-якій доречності та здоровому глузду. Чи робить це сильнішим, уже відповіли наші предки.

Психологія: від науки до життя

Захоплення "Лабораторії" способами опанування дійсності з інших світів помітно в психологічній сфері, де американські посібники з бігу чергуються з одкровеннями гуру та філософськими пошуками нової доби. І тут вихід з аб'юзивних стосунків, як ніколи, на часі. Емі Вайнхаус в оповіді її матері, "Сегун" Клавелла та бункеріада "Бірнелвуд" букерівської лауреатки Елеонор Каттон - мабуть, ніщо, в порівнянні зі спробою відшукати любов у замерзлих Карпатах методом Ларса Мітінга. 

Втім, нелюбителів читати в оригіналі втішили майбутнім україномовним варіантом - як і перекладом з італійської книгохіта "Navola" Паоло Пачігалуппі, в дусі Джорджа Мартіна. Кому хочеться класики, "Лабораторія" готова публікувати аж всього Пруста з "Пошуків утраченого часу", і це, справді, надихає.

А що ж ми?

Щодо українських авторів, "Лабораторія" розкрила наміри видати "Планктон" Кирила Половінка, або книгу про те, як мрії про високе завершуються на дні. Тут же й "Летиція Кур'ята" Віри Курико, на тему україно-російської війни, що розпочалася в 2014 році, й Катерина Єгорушкіна, з пам'яттю та проговоренням травм, і Ліза Бурштин із "Мене звати Дуся", з її пошуками ідентичності крізь амнезію, самоамнезію та відновлення відчуттів. 

Загалом, проблема деперсоналізації є однією з провідних у психологічних виданнях "Лабораторії". Питання в тому, як подібне бачення життя й здобуття втраченої життєвої сили вписується в світогляд майбутніх авторів з видавничого портфелю, і чий це підхід, взагалі. Вічна розгубленість західного раціоналізму, його фобії та манії, потяг до резонерства та фіксація на чорному негативізмі, що занурює в депресію цілі пласти суспільства - чи наше воно? Чи ваше? Який післясмак слави від цього має лишитись, не кажучи про настрій, який створюється для читача?

І тут ми завершуємо - бо, справді, виникає потреба ретельно обдумати власні видавничі плани. Ця тема турбуватиме нас увесь серпень, аж до осінніх книжкових подій, де ми знову зустрінемось в українських книжкових спільнотах і будемо шукати способів перетворення літератури в Україні на книги переможців. 

КнижКава в Telegram - щотижня!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Автор очима читача: що ми робимо не так

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька    

Під час розквіту соціальних мереж письменники намагаються бути в тренді. Розповіді про свою творчість, про себе, обговорення, диспути та скандали постійно на очах читача, якому вже не потрібно вишукувати інформацію про авторів. Вони самі, охоче і щедро надають її, часто не турбуючись про наслідки.

Сьогодні будемо говорити про те, як бачить нас читач у цій щедрій, абсолютно безкоштовній соціальності, без якої, здавалося б, важко привернути увагу серед натовпу письменників. 

Принци та жебраки: пастка марнославства

Майже кожен автор, який з'являється в літературному середовищі, впевнений, що зможе привернути увагу цільової аудиторії. Зараз для цього не потрібно стукати в двері періодичних видань чи робити запит журналісту, який пише в літературній сфері - хоча й це, насправді, непогано. Більшість авторів, наслідуючи - як їм здається - досвідчених колег, намагаються писати про себе самі, регулярно і стільки, скільки натхнення підкаже.

Важко сказати, кому потрібна ця постійна самопрезентація, крім автора, який не втомлюється говорити. Автори курсів для письменників не завжди самі роблять те, про що твердять, або що бездумно переписали у західних колег. Видавці, які підкреслюють необхідність для авторів мати цільову аудиторію в соціальних мережах, навряд чи мали на увазі базікання, самооголення чи інші способи ексгібіціонізму, що шкодять репутації авторів та відволікають від творчого процесу - можливо, договірного. Читачі, які чекають на нові твори або насолоджуються тими, що вже видані, навряд чи день у день проводитимуть в соцмережі письменника - хіба що час від часу, а шалених фанів у переважної більшості авторів не так вже й багато. 

Звісно, є автори, які вміють захопити публіку, але це, справді, особливі методи. Одні діляться професійними знаннями, інші розповідають цікаві історії, дехто вміє презентувати своє життя так, аби воно доповнювало, а не замінювало творчий доробок. В усякому разі, аккаунти з грамотним піаром завжди приємно читати, як і прості, людські дописи, в яких немає хизування, намагання лізти в очі аудиторії або займатись лише собою.

На жаль, дуже часто трапляється так, що автор, який ще вчора носив на голові лискучу корону, сьогодні ледь не молить про те, щоб його читали, - і це не завжди пов'язане з тим, що читати нема чого. Така поведінка свідчить лише про брак упевненості та внутрішній комплекс жебрака. Те саме добре видно, коли автор  готовий розкидатися грошима заради власної слави, не будучи готовим до гідного представлення своїх творів публіці. 

Читач у вирі: хто тут?

Об'єктивно кажучи, жоден користувач сучасних соціальних мереж не в силах охопити читання хоча б 25% того інформаційного поля, з яким має щільні контакти - підписки, лайки, обміни повідомленнями тощо. І це, не кажучи про відеоконтент, який активно продукує літературна сфера. Тримати традицію розподілу професійних обов'язків стало немодно, але чи вигідно?

Базове правило знаності "Говорити про вас більше мають інші" порушується через упевненість в тому, що цільова аудиторія, здебільшого, мовчатиме. Можливо, бо говорити зараз буває дорого, і не кожен звичайний читач готовий платити таку ціну. Кожен маркетолог знає, як непросто добитись відгуку навіть за якісні послуги, і скільки зусиль треба для цього докласти. На жаль, ми не любимо бути вдячними.

Навіть якщо автор уклався в рекламу і отримав достатню кількість переглядів -  тим паче, покупок - жива аудиторія може збиратись повільно і реагувати на публікований контент час від часу, щойно побачить його в щільно забитій стрічці новин. Це не означає, що писати про себе зовсім не потрібно, але й роздягатись для того, щоби помітили - публічне визнання свого творчого фіаско.

Біллі Мілліган чи... .

Не тільки видавці з літературними агентами та піарниками знають, що талант у літературі не дорівнює вмінню спілкуватись на публіці. Якщо письменник уже встиг зарекомендувати себе як талановитий автор, читачі, можливо, зуміють відокремити публічний образ від творів. Ключове слово у цім реченні - "можливо".

А якщо не встиг? Яким чином довести читачу, що чорноротий скандаліст, який час від часу проявляє ознаки психічної нестабільності на публіці, має право бути читаним і оціненим, як письменник - за своїми професійними якостями?

Інше, цілком обгрунтоване питання читачів: "Чи впливають характер, переконання,  вчинки чи психічні розлади письменника на його творчість?". І тут однозначної відповіді нема.

По-перше, жодна людина не має права ставити діагнози іншій, без професійних знань і персонального обстеження. Тим паче, ніхто не вправі ділитися медичною інформацією про іншу людину без її згоди. Те, що помітно публіці, може формулюватись у побутовий спосіб або взагалі не бути озвученим, але автор обов'язково помітить зміни в своєму соціальному дзеркалі. Не помітні вони лише людям, що мають серйозні порушення в цьому сенсі - через відсутність звички до самокритики, невихованість або психічні розлади, що не дають змоги адекватно відобразити в собі власну соціальну поведінку.

Втім, далеко не кожен автор, що поводиться неадекватно, проб'є собі довідку. Існує безліч умовно нормальних людей, які не звикли аналізувати себе, які мислять і живуть компартментально чи заперечують очевидну істину тільки тому, що вчепились у власну переконаність. Щодо правової сфери, існують поняття дієздатності та осудності - тобто, навіть психічно хвора людина може отримати покарання за неприйнятну поведінку чи інші правопорушення.

Стосовно виховання і самодисципліни, навіть люди з психічними розладами, за певних умов, здатні адаптуватись до свого стану і не публікувати нічого в критичних періодах. Крім того, кожна людина має запаси порядності, яка автоматично не зникає під час психічної хвороби чи важкого психологічного стану, й може розраховувати на певні межі, підтримку близьких людей чи лікарів. 

"Чому вони?"

Здається, улюблене питання авторів, які не звикли більшу частину часу для творчості приділяти собі та власним роботам. Мати критичне мислення важливо, мати власну думку важливо, говорити правду важливо, і вона говориться не завжди так, як це собі уявляють любителі теорій ввічливості. Втім, відчуття огиди у співрозмовника виникає не просто так, і його найважче здолати - тим більше, коли в теперішніх умовах до цього відчуття доєднується страх і паніка.

Щойно автор позбавляє читачів його соціального простору відчуття безпеки, захищеності, щойно починає переходити межі їхнього життя, атакувати їх чорним негативом чи перевантажувати й без того напружені психічні сили, їм уже не до "правди". Так уже влаштована людська психіка, що вона має резерви захисту - як у складній для себе ситуації, так і в ситуації відчуття ненормальності поведінки іншого. Тут коментарів може й не бути взагалі.

Інакше кажучи, будь-який читач, що відчув патологічність поведінки автора під час його комунікацій з публікою, має здолати певний бар'єр, аби зосередитись лише на творчості такого письменника. Коли творчість містить ті самі ознаки, справи кепські. А от коли читач - інквізитор, варто згадати історію.

Й тут маємо торкнутись іншого боку медалі - коли автор написав талановито, а його критикують начебто за відвертість чи форму вираження. Є читачі, які не здатні чути правду в певній формі, не мають навичок контекстного читання чи не здатні до нього, не мають емоційного ресурсу, аби сприйняти певний спосіб вираження думок, але то вже їхні проблеми. 

В будь-якому разі, публічна критика - якщо вона взагалі потрібна - не має вивалювати на світ Божий подробиць за межами обговорення на загал. Зараз ця проста соціальна норма все частіше порушується, але використовують це ті, хто заробляє на скандалах - та зовсім не ті, хто дозволив себе використати. Той, хто хоче критикувати, пише або відгук, або публіцистику. Потрапити в межі професійності складно, та все ж, можливо.

Зауважимо, що любителі обговорювати творчість інших авторів доволі-таки гостро схильні реагувати на критику власних творів, і страшенно занепокоєні будь-якими виходами за межі уявленої ними правильності. Різкі, чесні фрази лякають їх та приводять в стан "червоного Колобка". Більш того, страх працювати над проблемними місцями власних творів змушує їх уникати цієї роботи, займати позицію опору чи ховатися в нескінченних розмовах про те, що вони роблять. 

Проте, якщо ви чесно, з вірою висловилися про те, чого вартує літературне сміття, боятись власної правди означає здатись. Традиції нашого суспільства - і, тим паче, загальнолюдські - передбачають сміливість говорити таку правду, і вона завжди звучить, як поразка для тих, хто звик брехати сам собі. 

КнижКава в Telegram - 

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Український самвидав: витоки, проблеми та перспективи

Image by MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Тема, з якою чимало сучасних авторів не може розійтись - це власні зусилля з публікації книг, відкинутих видавцями. З одного боку, така ситуація є вигідною обом сторонам - і автору, й друкарю, особливо, коли останнім є, знову ж таки, видавництво. З іншого боку, самвидав уперто сприймають як щось, менш ніж другорядне, читачі, й самі видавці - хто більше і чому, важко сказати одразу.

Тож, сьогодні говоримо про самвидав як інгібітор суто психологічних реакцій, що мають коріння не лише в суспільній історії країни, а й в її сучасності.

Трохи радянщини

За часів СРСР самвидавом не займався хіба що лінивий дисидент. Відкинуті владою завжди знаходять спосіб достукатись до певної частини суспільства, незалежно від істинності суджень, а відкинуті радянським режимом складали декілька суспільних категорій, однією з яких були письменники з відмінними переконаннями.

Іншою категорією потенційних самовидавців ставали автори, в яких сама влада відчувала загрозу, хоч вони й не протестували відкрито. Їхня система цінностей не вписувалася в невидиме ложе Прокруста, що, хоч і було достатньо широким та м’яким, але так і не змушувало їх спати.

Часи відлиги сформували новий перелік літератури, яка видавалась, і той, який не міг бути виданим ні за яких умов. Які умови, неважко здогадатись за тими книгами, що видавались авторами самотужки. Перебудова змінила видавничу сферу з держорієнтації на ринкову, але не так, щоби зовсім.

Нелукаві друкарі

Після розпаду СРСР самвидав продовжував своє існування, тепер уже всупереч ринковим тенденціям, що наводнили ринок дешевою криміналістикою, бандитською романтикою й чорнухою, лавбуками в рожевих обгортках, більшістю, перекладними, та популярною психологією з езотеричним нахилом. Чутки про літературні плантації, вигідні ринку, спонукали багатьох авторів публікувати щось серйозніше в невибагливих обгортках.

До категорії серйозного відносились збірки поезій, дослідження та невелика кількість романів, які втомились пропонувати. Загалом, пробитись у видавничий портфель було можна, якщо маєш ноги ходити. Щодо Інтернету, на той час було простіше встановити собі, нарешті, стаціонарний телефон з факсом.

Неформат, як і раніше, продовжував самовидавничу практику, не відчуваючи, по суті, жодних незручностей. Як і зараз, важливо було обрати, куди вкласти золотовалютні запаси, й хто це проспонсує.

Несхвалені демократією

З другого десятиліття 2000-х розпочинається зовсім нова історія. З одного боку, видавництва України й досі орієнтуються на попит, який здається їм непереборно іншомовним. З іншого, тенденція хоч трохи видавати щось українське зміцнюється, і планку впевнено тримають неокласики.

Нішу самвидаву того часу займають поети й ті, кому не пощастило проштовхнути в маси соціально-психологічну та історичну романістику. Ці видання займають окремі полиці в книгарнях, їх добре видно за недорогими обгортками й, мабуть, потужним змістом, якщо читач зважиться здолати упередження.

Водночас, значна частина українських авторів згоджується на “самзвидав” - тобто, публікацію твору через видавництво за гроші. Це позбавляє їх необхідності самостійно контактувати з друкарнями, дозволяє сформувати бажаний пакет послуг і отримати хоч якесь гідне місце на полицях магазинів.

Така комерційна практика частини видавництв дозволяє збільшити частку якісної, ще й україномовної літератури на ринку, страхуючи від ризику наступити на ногу російським друзям. Податкова практика теж не на боці української книги, тож, вартість самовидання на початку 2000-х вартувала кредиту зі зниженими відсотковими ставками.

Розквіт інтернет-торгівлі та відкриття перших онлайн-магазинів співпав із розширенням видавничого асортименту й активізацією письменників, що раніше займали другорядні позиції в черзі. З одного боку, наші автори стали пропонувати більше популярної літератури українською, з іншого, видавництва згодились хоч трохи навести бінокль на неприємні явища в суспільстві, що їх розкривали автори-скальпелі.

Гроші? Які гроші?

З’явлення більш-менш прийнятних - тим паче, в порівнянні з Росією - умов для письменників не перекрило головної проблеми українського книговидавництва та суспільства в цілому. З одного боку, це небажання гідно платити за інтелігентську працю та роботу зі словом як таку. З іншого боку, це бажання платити будь-кому, хто впишеться в держзамовлення, - хай навіть це буде інша держава, з літературою, яка навіть там недобре продається.

Чутки про шалені гонорари західних письменників ще більше пригнітили потенційних самовидавців. При цьому майже ніхто - як автори. так і видавці - не брали до уваги налагоджені механізми ринку в тих державах. Першим з них є зовсім не комерційність, а виключно ощадне ставлення до власних ресурсів. М’яка обкладинка, газетний папір та скромний дизайн належать більшості видаваного там.

В той самий час західні автори почали активно друкуватись в Україні, за значно менший кошт, аніж вони б робили це на батьківщині - з якістю, що, мабуть, перевершила усі їхні сподівання. Нас підвела наша ж пристрасть до краси та комфорту. На думку середнього читача масліту, тверда, ще й гарна обкладинка має належати будь-чому, що хочеться читати. 

Гірше, цю думку ніхто зі знавців не збирається змінювати, - так, наче в Україні відкрили клондайки деревини та високоякісних матеріалів для друку. Стосовно дизайнерської праці, й дороговизна. й дешевизна тут не є позитивним фактором. Недоречність жахає, особливо, коли чергове видавництво змушене згорнути потужності.

В ситуації, коли видавництво натякає на неспроможність розширювати портфель за рахунок вітчизняних, ще й якісних творів, частина авторів інвестує не в нову квартиру, а в книги. Самвидав значно розширився - не тільки за рахунок нелюбителів добробуту, а й на користь ого-любителів. Тепер друкованим автором може стати кожен, хто навчився зв’язно викладати думки на популярну тему або найняти гострайтера (політкоректний переклад - “афроамериканець”).

Крім того, в самвидаві з’являються автори, які, начебто, не повинні були там з’являтись. Прохідність популярних тематик ставиться під сумнів уже тоді, коли вони переповнені авторами з-за кордону, до яких пред’являються значно нижчі вимоги, аніж до їхніх українських колег. 

Комунікативне провалля

Видавнича тиша - стан, знайомий кожному другому авторові. Це зовсім не брак часу на автоматизацію розсилок, де потрібно вбити в стандартний лист із відмовою лише адресу електронної пошти. Це справжній панський комплекс, який має на меті отримання контролю над авторською долею.

Тому, хто вимовчує, все одно, чи автор зараз переключивсь на іншого видавця, чи продовжує мучитись у здогадках. Мети досягнуто, вчорашній кріпак заявив про себе болючим ударом по спині чужого хлопа. Згадуючи, що більшість робітників у видавничій сфері - жінки, фраза з пісні “милый мой, хороший, догадайся сам” хоч трохи розраджує.

Як би там не було, а “не могу открыться, слова не найду” - гарний мем. Захист від мук совісті гарантовано, побиті хлоп чи дівка підуть на слободи, бо в кого стане терпіння постійно стукати не в ті двері?

До суто жіночої стратегії уникнення додається модний зумерський ескапізм, загальне зниження навичок soft-skill і свідомий вибір ігнорування (від лат.ignore - "не знати"). Все, що незручно, турбує, тригерить, потрапляє до зони ігнорування, де вже знаходяться ті, кому треба “показати головного”. 

Сейф небажаних контактів

Точка маркетингових зусиль в умовах обмеженості власних ресурсів завжди буде приходитись на точку, де ресурси поповнює хтось інший. Хто платить, той і замовляє музику, що неважко зрозуміти з кінцевої бенефіціарності або країни впливу. Кріпак не вміє домовлятись, кріпак уміє лише виконувати.

Шевченківське “Ми не знаєм, хай розкаже німець” і тут заглядає невченим оком туди, де не треба. Ненависть машини до Я має одну просту причину. В машини немає Ми, є тільки Я (машина) і ти (гвинтик, або частина одного великого Я). Щойно ви намагаєтеся говорити мовою свободи з системою, вона викидає вас, сприймаючи як загрозу стабільності / усталеності / чітко визначеному порядку. 

Маємо на увазі навіть не дисидентство, а перетворення суто українських комунікацій на діалог німця та єврея. В цій системі автор не може вступати в повноцінний бізнес-діалог, не отримує зворотнього зв'язку щодо створеного ним продукту як такого, не може мати портфелю об'єктивних думок. Є думка істеблішменту як певна лінія, в якій не одразу зрозуміло, чому начебто підходящий твір "не вписується", і думка автора-”небулочки”. Ці думки повинна розділяти стіна, без жодних перетинів, навіть у суто прагматичних питаннях.

Інколи здається, що в цьому діалозі українська книговидавнича сфера вирішила грати в Стенфордський тюремний експеримент, правила якого визначає владна позиція, й тільки. Хтось узяв за “соломинку виживання” кодекс істинного арійця. Вирвати його з рук можна лише в обмін на пачку асигнацій, і те, не завжди. Здається, Піночет говорив, що ефективно керувати масами дозволяє лише страх. 

Книгарня не звітується?

Чимало гравців видавничого ринку не готові працювати зі складними, незручними особистостями - через поціновування такого собі хатнього затишку функціонера. Тут грає роль і брак власних умінь бути незручними, й відсутність важелів справді лідерського впливу.

Вибір позиції "я сказав, бо мені сказали" ростить нове покоління кріпаків з держорієнтацію на заміщення імпорта імпортом. В цьому процесі поступово відтісняють старих лідерів, здатних вирощувати нових авторів, а не перепродувати “снікерси”.

Любов до імпорту - не останній комплекс усіх нас, кому болить читати власною мовою замість уніфікованого арго. Небажання й невміння озвучувати авторам, чого чекає від них ринок насправді, означає відсутність контакту з реальними потребами кінцевого споживача.

Попит, який потрібно сформувати, відрізняється від прихованого попиту, як макіяж від обличчя. Небажання видавців брати активну участь у формуванні "полиці авторів" для України означає бажання формувати її на користь того, хто знає.

Коли уважніше дослухатись до термінології сучасного книжкового ринку, виявимо, що нам пропонують не читацький, а маркетинговий зір  - "висока" та "нижня" полиця, товар на рівні очей. Вас купує мерчендайзинг. Небажання покупця вивчати культуру споживання, обирати лінію взаємодії з товарною викладкою означає бажання взаємодіяти на користь того, хто знає.

Звертаючись до теорії “німецької машини”, автор-самвидав не може просити для себе іншого місця, ніж то визначають правила системи. Це все одно що просити педанта змінити положення речі в просторі або пересідати під час руху каруселі. Ви хочете забрати книжки? Маєте на це право, в будь-який момент часу, як і відкрити власну книгарню.

Переконання: маркетингові методи

В цьому розломі, що шириться між українським видавцем та українським самвидавом, страшно будувати навіть “мости Кличка”, бо кожна зі сторін рухається в протилежний бік. Немає справедливого розподілу між українським та зарубіжним сегментом, немає комунікацій, немає гідної оплати, - але, головно, комунікацій. 

Грантове око - чорна діра українського видавця - посилює страх рухатись куди-небудь, крім неї самої. В такому положенні справ і авторові хочеться не робити зайвих рухів там, де його поставили, але це теж не завжди рятує.

Книги знімають з полиць, книги знімають з продажів, мотивуючи їхньою відсутністю, книги знімають з планів у видавничий портфель тільки тому, що хтось втрутився зі своїм саквояжем. І це планове видавництво, узгоджене дистриб’юторськими домовленостями. Щодо самвидаву, справа ускладнюється тим, що мережа обирає більшого.

І тут автор-самвидав повинен застосувати весь свій маркетинговий портфель - якщо, звісно, має власний. 

Автор - інсайдер чи аутсайдер?

Інсайдер, що несе уявну або реальну загрозу знаннями “з кухні”, автоматично відтісняється на далекі позиції. Інтернет зробив з нами чудову річ. Ми тепер усе знаємо завдяки кролям, що готові вчити кота. 

Той, що не згодився грати за правилами - ще одна категорія потенційного самовидавця. 

Неформат і “не на часі” займають приблизно рівні позиції, а острах перед сильними творами дорівнює презирству до слабких.

Для впевненості в інсайдерській чи аутсайдерській позиції, все ж таки, потрібна аналітична база. Дехто з авторів занадто рано здається, але значна більшість упевнена, що заробить більше, ніж пропоноване видавництвом. Історії про українських авторів, які живуть з роялті, для більшості означають лише одне - кум у ПЕН-клубі.

Що ж робити авторам, які не зловили свого Семена, в тому числі, з відрази до скандалів?

Альтернативні шляхи для тих, хто звик битися лобом в одну й ту саму стіну - шлях іншого болю. Увага до асортименту видавництва й ринку в цілому може бути болючою, в тому числі, через упередженість знавця. Пробувати зайти у видавничі двері через премії - непоганий варіант, хоча б для того, аби бути поміченими. 

Виходити з того, що є, не вступаючи в бій з завідомо сильнішим - гарна стратегія для тактика, що звик вирішувати проблеми по мірі їхнього з’явлення. Створювати попит іще корисніше, роблячи паралельне промо та шукаючи комунікаторів. 

Дякуємо Alina Ross за допомогу в підготовці матеріалу. Найближчим часом вийде інтерв'ю з цим автором, що публікує та просуває книги самостійно, в Україні та за кордоном.

КнижКава в Facebook  - щотижня й більше

Діізнавайтесь новини видавничої спільноти разом з нами!