Венеційський патент: сутичка між митцями Ренесансу

Images by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор Олекса Кримчій

Випуск 97

Ствердження права на інтелектуальну власність сягає доволі давніх часів. Починаючи з індивідуальних привілеїв, творці поступово доходили висновку про необхідність мати захист від змін, пов'язаних зі статусом тих, хто надавав їм такі гарантії. Ця тенденція особливо яскраво відобразилась в італійському законодавстві Ренесансу та, як завжди, загадкових випадках.

Сьогодні розповідаємо про передумови та особливості виникнення Parta Veneziana, або, як його називають в міжнародній практиці, Венеційського патентного статуту. Про нього написано чимало дослідницьких робіт, а ми перенесемо вас у захопливий світ історико-правової авантюри.

Апенини: розклад карт по-середньовічному

Одразу нагадаємо, що в Середні Віки (та, зокрема, в епоху Відродження) держави Італія ще не існувало. Її попередниками були кілька князівств, що опинились за межами Священної Римської імперії, внаслідок розділення інтересів римського папи та германського імператора. 

Італійські королівства та князівства, де-факто, існували самі по собі. В них не було жодного верховного правителя, крім папи римського, що мав у своєму розпорядженні чималу частину центру Апенинського півострова - так звану Папську область. Інші області були землями навколо міст, які багато в чому нагадували поліси стародавнього світу.

Мілан та Флоренція

Межа між італійськими володіннями та Священною Римською імперією була майже визначеною, крім, як завжди, невизначеного Бургундського герцогства. Зокрема, через це Франція та значна частина європейських держав того часу перебували в конфліктних відносинах. 

Північно-західна частина Апенін (включно з материковими землями) була зайнята кількома міні-державами, серед яких було Міланське герцогство та Флорентійська республіка, які розмежовувались відносно невеликою ділянкою суші, зосередженою на торгівлі й банківських операціях (Генуя, Парма, Модена, Лукка та ін.). 

Зокрема, Флоренція була республіканським містом-державою, але з феодалами на чолі. В епоху Високого Відродження такими були князі з роду Медічі, що вели суперництво з міланськими герцогами Сфорца. Крім всього іншого, обидві сім”ї були родичами римських пап, оскільки їхні нащадки час від часу посідали ватиканський престол.

Обидві родини - і Сфорца, і Медічі - спонсорували величезну кількість технологічних розробок того часу, були покровителями  в галузі мистецтва, хоча, літературі приділяли значно менше уваги, ніж візуальній частині культури, яка могла наочно уславити їхні досягнення. Італійська література лишалась відносно незалежною, часто сатиричною і вразливою щодо цензури - при тому, що кожен митець із князівського двору не упускав нагоди щось написати текстом.

Настрої Ватикану були такими самими мінливими, як династії на троні. Тож, стверджувати, що папи римські були цілком незалежні від світської влади, не було й немає підстав. В той час папи яскраво втілювали характерні ознаки феодального ладу, що, водночас, прагнув до децентралізації від королівської влади.

Венеціанська республіка

Венеція була виключно особливою частиною італійської суші, яку, власне, важко назвати сушею. Від початку вона була зведена супертехнологічними методами того часу й розташовувалась окремішно від всього італійського світу на невеличкій ділянці материкових земель. 

Венеціанські володіння, крім власне, міста Венеція, тяглись на Балканський півострів - до тодішніх володінь Угорського та Боснійського королівств (Задар, Дубровник та ряд островів ув Адріатичному морі). На півночі Венеціанська республіка межувала з германським герцогством Крайна і мала надзвичайно зручне положення в Адріатичному басейні, - в тому числі, відносно Папської області, дістатись до якої було простіше, в порівнянні з необхідністю їхати через ворогуючі північно-західні землі.

Венеція була справжньою республікою того часу. Нею правили дожі - поважні особи міста, що збирались у власному однойменному палаці. Життя у Венеції видавалось, хоч і небезпечним з точки зору кліматичних умов, але відносно спокійним для роботи в галузі технологій. 

Тим не менше, митці того часу воліли потрапити, насамперед, під покровительство герцогів, оскільки ті мали можливості утримувати величезні двори. Вся ця пишна, романтична обстановка, сповнена пригод, надихала художників, які приїжджали туди, переважно, в молодому віці. 

Відносний спокій мали митці, що працювали над церковними замовленнями, уникаючи зіткнень при дворах і навколишніх інтриг - але не сказати, щоб зовсім. Наприклад, Андреа Вероккйо, що майже все життя пропрацював над замовленнями духовного напрямку і створив другу з трьох ренесансних статуй біблійного царя Давида, предка Іісуса Христа, в 1482 році - а це був період загострення конфлікту між Медічі та Сфорца - був змушений виїхати де Венеції. Йому навіть довелося покинути роботу над пам”ятником кардиналу П”єтро Фортегуері в Тоскані. 

Тим не менше, Вероккйо встиг заснувати у Флоренції мистецьку школу та стати вчителем Леонардо да Вінчі, що народився тут в 1457 році й провів неабияке авантюрне життя при дворі Медічі та Сфорца, примудрившись стати між ними культурно-дипломатичним містком.

До речі, мистецька міграція до Венеції стала помітнішою після прийняття в 1474 році Венеційського патентного статуту, який, хоч і не виглядав захистом для художників, та лише на перший погляд. Крім того, що статут захищав технології, як такі - а це й особливості створення картин та скульптур - він був гарантією системного захисту для тих, хто працював над оборонними технологіями того часу.

Італійські митці були напрочуд багатофункціональними. Живучи в умовах постійних зіткнень чи то феодалів між собою, чи загрози нападу з півночі, вони розкривали свої творчі здібності по максимуму, розробляючи унікальні фортифікаційні споруди та зброю. 

В цьому сенсі Венеція була для них об”єднавчим фактором, але було й те, від чого вони мали там відмовитись, аби послужити суспільному благу.

Індивідуальне та суспільне: Ренесанс права

Як не дивно, саме Ренесанс зробив рішучий крок в переведенні права власності на можливість стати публічним надбанням. До виникнення Венеційського статуту митцям та розробникам - того часу, майстрам, оскільки свої вміння треба було підтверджувати в професійній спільноті - надавались індивідуальні привілеї (gratiae) на вироблення шедеврів, але прив”язані вони були до міст та земель більше, ніж до держави в цілому. 

Цікавим випадком є надання таких привілеїв у книгодрукарській сфері німецькому емігранту Йоганну Шпейєру. Переїхавши до Венеції з Майнцу, він у 1469 році отримав 5-річну монополію на ексклюзивний друк у місті Венеція та домініонах республіки. Це був перший історично відомий запис про такий привілей, підтриманий урядом однієї з тодішніх європейських держав.

До слова, Йоганн Шпейєр привіз до Венеції технологію, що сприяла швидшому та дешевшому виготовленню книг. Подібні привілеї надавались іммігрантам з Німеччини, Нідерландів та інших італійських держав уже з 14 ст. Нові жителі Венеції привозили з собою винаходи, унікальні технології та мистецтва, що сприяли розвитку міста-держави.

Поволі акумулюючи іноземні та сусідські доробки, венеціанці замислювались про те, як убезпечити себе від втрати контролю над отриманими технологіями. Так у Венеційському статуті з”явилось виключне право держави відчужувати винаходи на власну користь - і, зокрема, цим автори документу підкреслили майнові права розробників. Тобто, права у них не відбирались, а позичались, та й тут існувало чимало казусів.

Виключне право венеційського уряду користуватись винаходом у своїх потребах було, з одного боку, захистом від зміни настроїв митця, з іншого, способом впливу на гільдійні монополії та швидко імплементувати розробку відповідно потреб міста. Це означало, що роботу могли передати будь-кому, хто, з точки зору дожів (Pregadi), був благонадійним громадянином.

З іншого боку, митці мали небувалий до того часу захист від зазіхань на свої технології. Так, вони могли звернутись за таким захистом до будь-якої міської установи, й домогтися повного знищення несанкціонованих копій. Це положення випередило схоже британське більш ніж на два століття. 

Венеційські патенти видавалися безкоштовно, давали право не тільки на володіння винаходом, а й на прибуток від нього, офіційно розмежовували поняття нового та винахідницького, але майже не працювали стосовно незаконного вивезення технологій з інших земель. Це, як завжди, більше стосувалося стародавньої римської практики, де конфлікти між писаним та звичаєвим правом ставали буденними справами - хоча, за римським правом, переважає саме писаний закон.

Кривавий слід прекрасного

Як уже згадувалось, Андреа Вероккйо був другим творцем статуї царя Давида і, водночас, першої, що належала не церкві, а світській родині. Цією родиною були, звісно, Медічі, що вже бачили існуючу на той час Давидову скульптуру роботи Донателло, наставника Вероккйо.

Перша скульптура була створена Донателло в 1404 році й встановлена в кафедральному соборі міста Флоренція - церкві Санта-Марія-дель-Фіоре, в якій на кінець століття станеться одна з найжахливіших подій італійської історії.

Донателло був правчителем одразу двох великих митців - спочатку Леонардо да Вінчі, який пізнавав тонкощі створення шедеврів у Андреа Вероккйо, а потім - Мікеланджело Буонарроті, що вчився у Бертольдо Джованні. Саме Донателло започаткував техніку non finita - “незавершеність”, що лягла в основу скульптурних композицій його учнів та праучнів. У цій техніці частина скульптури залишалася в матеріалі. Зокрема, Мікеланджело використав її в композиції “Битва кентаврів” (1492), на яку його надихнули переживання про долю флорентійських герцогів.

Драматичні події квіткового міста не могли залишити байдужим нікого. В 1478 році, прямо під час літургії - ще й після виходу кардинала зі Святими Дарами - вбивці напали з ножами на сімейство Медічі просто-таки за класичним язичницьким сценарієм. Це були сімейство Пацці, повязані нитками змови з представниками духовенства, у тому числі, в Римі. Під час цієї розправи загинув співправитель Флоренції, Джуліано Медічі, що був покровителем, зокрема, італійського митця Сандро Боттічеллі.

До слова, Джуліано не мав офіційних нащадків, оскільки його син Джуліо не був законним. Тим не менше, Джуліо Медічі потім стане папою Климентом VII, а образ його батька, красеня й сибарита Джуліано, святотатницьки вбитого перед алтарем, буде увіковічнений в портреті кисті Боттічеллі (Sandro Botticelli "Giuliano de'Medici (1453-1478)", Berline Art Gallery).

Його брат, який запам”ятався в історії прізвиськом Лоренцо Пишний, був покровителем Леонардо, а потім і Мікеланджело. Щоправда, з Леонардо в сімейства Медічі склались суперечливі стосунки. Що б про нього не подейкували, геній просто-таки мистецьки захоплювався жінками - та й тими, що подобались його патронам. 

Лоренцо Пишний скористався нагодою покращити стосунки зі своїм конкурентом, герцогом Сфорца, і відправив да Вінчі до Мілану - з подарунком, який створив сам митець. То була срібна ліра в формі кінської голови. Того ж 1482 року Леонардо почав роботу над скульптурою на честь батька Лодовіко Сфорца, покійного герцога Франческо. 

Це була одна з найвиснажливіших робіт. Леонардо витратив на неї десять років і не закінчив, змушений тікати з Мілану від наступу французів під проводом Карла VII. Класичний вандалізм - французи, діставшись шедевру, не зберегли його, а понівечили модель для статуї правителя, використавши її як мішень для стрільби. І це був не поодинокий випадок з їх боку. В 1483 році французькі найманці познущались над тілом англійського монарха Річарда ІІІ, вбитого в останній баталії Троянд.

В той час Мікеланджело, що народився на рік пізніше прийняття Венеційського статуту, прожив у Медічі від 1490 року до смерті, підтримуючі товариські стосунки з усіма членами сімейства. “Битва кентаврів” стала для нього останньою роботою під патронатом Лоренцо Пишного, що помер у 1492-му. Через два роки князівська родина змушена була тікати від диктатури колишнього проповідника Франческо Савонароли, а сам Мікеланджело перебрався до Венеції. 

У столиці Морської імперії Мікеланджело створив три скульптури й встиг попрацювати як фортифікатор. Свого “Давида” - третю й найзнаменитішу статую царя псалмів - він звів лише 1504 року, коли повернувся до Флоренції. Статую Давида було представлено публіці на площі Сіньйорія, звідки вона переїхала до Академії витончених мистецтв міста Флоренція.

На той час Мікеланджело досяг зрілого тридцятирічного віку та став суперником Леонардо, якому тоді було біля п”ятдесяти. Різниця у віці не завадила їм зійтися в словесній сутичці, приводом для якої став … Данте.

Леонардо та Мікеланджело: таємниця конфлікту

Італійський біограф та мистецтвознавець Джорджо Вазарі, зокрема, розповідає про чисто флорентійський вуличний випадок. Ми ж розглядаємо його завдяки Келлі Гров”єр з ВВС Сulture, яка згадала суперечку в публікації про суперництво відомих митців. 

І ось що сталося - в 1503 році, за рік до створення третього “Давида”, Мікеланджело перебував на вулиці рідного міста, де йому раптом дісталася честь тлумачити “Божественну комедію” Данте. І дісталася вустами майстра, якого він, як людину, терпіти не міг.  Відчувши глум маестро, Мікеланджело вигукнув: “Поясни це сам, конячий скульптор, який ганебно кинув свою роботу!".

І тут полягає питання - через що саме розсварились митці, які майже не перетинались в придворному житті? Леонардо було за що не любити, ще й за те, що він став двірцевим скульптором Сфорца, в якого ледь не відбив коханку - Чечілію Галлерані, що стала прообразом знаменитої “Дами з горностаєм”. Він так само працював над фортифікацією та зброєю, як і Мікеланджело - ба, навіть більше, створивши прототип танку. 

Чи були підстави думати, що хтось із митців обділив іншого - в час перетину технологій на одному полі? В усякому разі, обидва володіли однією технікою, залежали від одного феодала і, головно, побували у Венеції.

Втім, особистість Лодовіко Сфорца хоч трохи проливає світло на цю загадкову історію. Він був одним з найбільших імпортерів зброї свого часу й залишився найвпливовішою людиною в Італії після смерті Лоренцо Пишного. Виникало чимало підстав думати, що він був замішаний як у змові Пацці, де Лоренцо ледь вдалося вижити, так і надавав таємну підтримку фанатику Савонаролі, чия влада значно послабила Флорентійську республіку. Зневажене прекрасне могло досить елементарним чином перекочувати до скарбниці Сфорца.

На користь цього факту слугує інший: після розгрому Медічі Мікеланджело не відправляється до міланського двору, а тікає до Венеції, де має змогу захистити свої доробки. Фактором страху тут був навіть не стільки дурнуватий юнак Карл VIII, а сам Лодовіко Сфорца. З 1482 року він протримав да Вінчі на службі в колегії герцогських інженерів, але увіковічнення батькової пам'яті, схоже, цікавило його набагато менше, ніж зброя - ба, навіть, сприймалось як шпигунський хід Медічі.

Це виглядає аж кумедним, але шалено працьовитий Леонардо за 10 років перебування у Сфорца зміг створити лише коня для скульптури герцога Франческо - модель з глини, висотою 7.4 м. Її так і назвали - “Кінь Леонардо”, бо наробила вона клопоту хіба трохи менше, ніж “Мона Ліза”.

Чому ж Мікеланджело так шкодував про згублену модель статуї? В біографії Франческо Сфорца є момент, коли він виступав на боці Флоренції проти Міланського герцогства, і, тим не менше, врятував Мілан від розгрому з боку венеційців - ще й уклав з ними угоду, аби стати першим Сфорца на посту правителя Міланської республіки. Крім того, на цей час він зміг залучити на свій бік Козімо Медічі, батька Лоренцо Пишного, та укласти в ті ж часи мирну угоду з французами та неаполітанцями - найбільшим італійським королівством на півострові.

Крім того, Франческо Сфорца покровительствував літераторам - зокрема, поетам - чим задав тон своєму сину Лодовіко, що за життя підтримував винахідника друкарських “рухливих” букв Памфіліо Кастальді. Звести статую “хитрого флорентійця”, що з низів зійшов на трон влади, було честю - ще й у техніці, якою нащадки Донателло володіли бездоганно.

Ця незавершена техніка наче сміялась над суперниками, коли вони зійшлися в фресковій дуелі на протилежних стінах Палаццо Веккьо - осередку правителів Флоренції. Свої сцени ані Леонардо, ані Мікеланджело так і не завершили.

Здолати “коня Леонардо” теж не вдалося жодному митцю аж до сьогодні. Кінь без володаря з 1999  року стоїть на Міланському іподромі Сан-Сіро, реконструйований жінкою-скульптором Ніною Акаму. 

КнижКава в Telegram та Х - майже детективна історія

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Скандал в Пале-Роялі: суперечка про права чи політична дуель?

 

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор Марія Заржицька

Випуск 95

Виявляється, не лише Київ стає центром архітектурних суперечок. Там, де нове зтикається зі старим, а утилітарне бачення - з мистецьким, скандалів не оминути, і хто, як не парижани, це знають. Сьогодні згадуємо одне з найгучніших зіткнень на мистецькому грунті - протистояння навколо скульптурної групи “Два рівні”, більше відомої як “колони Бюрена”, що знаходяться перед Міністерством культури Франції, розташованому в палаці Пале-Рояль.

Резиденція: від кардиналів до масонів

Палац Пале-Рояль добре відомий шанувальникам творчості Олександра Дюма - старшого. Ця велична будівля, зведена в 1628 році для першого міністра Людовіка ХІІІ, кардинала Рішельє, фігурує в трилогії “Три мушкетери”, спочатку як резиденція “сірого кардинала”, а потім - його наступника, за чутками, не менш закоханого в королеву, аніж його попередник. Саме за часів кардінала Джуліо Мазаріні Пале-Рояль став своєрідним центром розвитку французької культури.

Кардінал Мазаріні, продовжуючи політику свого попередника Рішельє - і не тільки, бо це була на той час перевірена практика зміцнення абсолютизму - підвищував податки, що було, звичайно ж, використане групою придворних заколотників під назвою Фронда як привід для перехоплення влади. На два роки їм навіть вдалося відсторонити Мазаріні, але він повернувся, аби стати першим міністром уже при молодому королі, відомому як Людовік ХІV, або Король-Сонце.

Ці події доволі детально й захопливо описуються в сіквелах “Три мушкетери: двадцять років потому” і “Три мушкетери: десять років потому”, де Пале-Рояль стає одним з осередків сюжетних інтриг. До того ж, кардинал Мазаріні, на відміну від свого попередника, що був, по суті, меценатом самого себе, приділяв значну увагу розвитку бібліотечної справи, в якій Рішельє відзначився хіба що передачею власної бібліотеки Сорбонні.

Утративши через Фронду свою першу бібліотеку, Мазаріні почав знову їі збирати. Ще за часів першої зібрання книг він мав власного бібліографа, Габріеля Ноде, який допоміг йому зібрати більше 40000 видань та рукописів та став автором “Порад для біблітекаря”, першого посібника з бібліотечної справи, твору “Політична бібліографія” та інших праць, співзвучних з потребами того часу. На жаль, Ноде не вдалося стати відновлювачем другої бібліотеки в Пале-Роялі, бо на шляху до Парижу він помер.

Окрім паризького екземпляру рідкісної Біблії Гутенберга, Мазаріні належали більше 40000 видань, зібраних Ноде по всій Європі. Бібліотека Мазаріні вижила під час Французької Революції, як і Пале-Рояль, - зокрема, через те, що його тодішній резидент, герцог Орлеанський, став на сторону революціонерів. 

Рівність: перші ознаки

З боку герцогів Орлеанських, це була не дивина. Ще Людовік ХІV намагався замирити цю неофрондистську гілку своїх родичів, надавши їм Пале-Рояль в якості резиденції. Тут уважний та досвідчений читач одразу згадає події, описувані в перших томах “Анжеліки” Анн та Сержа Голонів, де герцог Орлеанський був одним з найпідступніших інтриганів, який, хоч і не тримався тодішньої Фронди, але був уразливий щодо неї через особисті амбіції молодшого брата короля.

Герцоги Орлеанські припинили своє існування як аристократи під час Французької революції, ставши звичайними громадянами з прізвищем Егаліте. Філіп Егаліте, колишній герцог Луї Філіп Жозеф д’Орлеан, ще в 1771 році став Великим магістром Великого сходу Франції та вирізнявся ліберальними поглядами. Втім, зрада сюзерену не оминула і його долі. Він загинув у політичних сутичках між революціонерами, страчений ними за звинуваченням у змові - втім, навіть роялісти віддали шану його шляхетності на ешафоті.

За часів останнього герцога Орлеанського Пале-Рояль набув досить специфічної слави. Лібералізм герцога спонукав його не лише відкрити сади палацу для відвідання всіма бажаючими, не лише додати до існуючого мольєрівського театру ляльковий, а й наповнити його людьми, що готові були днями гуляти серед шаленого багатства, засідати в кав'ярнях, читаючи там газети, книги та журнали й тут же їх обговорюючи. 

Тим часом, в аркадах палацу збиралися паризькі повії, й це стало першою ознакою занепаду грандіозного проекту. Ті самі повії, після падіння Наполеона під натиском військ Російської імперії, розважали переможців, а сам Пале-Рояль на чотири роки став Офіцерським клубом для російського гарнізону.

Паризькі добудови: початок

Підходячи, власне, до історії з колонами, зауважимо, що колони Бюрена були не першою спробою доповнити будівлю епохи барокко. Першим добудовником став сам Філіп Егаліте, який перед відкриттям садів Пале-Роялю для громадського доступу поставив у його дворі колонади з лавками. Щодо проекту Даніеля Бюрена, він ознаменував пік французького постмодернізму в кінці ХХ століття, що в образотворчому мистецтві позначив себе одним з напрямків під гучною назвою “концептуалізм”.

В 1986 році Даніель Бюрен, відомий на той час концептуаліст, що заперечував існування мистецтва поза його контекстом, звів у дворі Пале-Роялю, на той час уже резиденції Міністерства культури Франції, 260 паралельних колон різної висоти, але в одному стилі. Цей стиль належав Бюрену як впізнаваний - контрастні смуги, в яких обов'язково присутній білий колір.

Ще в 1969 році Бюрен оголосив себе поза системою тодішнього мистецтва, відмовившись створювати “вигадані” картини. Він виклав свої погляди в декларації, вже будучи учасником товариства BMPT (Buren, Mosset, Parmentier, Toroni), що утворило свою назву від прізвищ відомих концептуалістів. Вони критикували художні інституції за сталість візуальних стандартів, експериментуючи з колективним авторством, але зберігаючи власні стилі та контроль авторів над творами.

Те, що показане

Втім, те, що створив Бюрен в Пале-Роялі, викликало сутички на вищому державному рівні. Тодішній міністр культури Франції Франсуа Леотар був готовий власноруч знищити колони, зведення яких підтримував попередній міністр Жак Ланг, який, в свою чергу, втілював ідею президента Франсуа Міттерана. Завадити зведенню колон, що виглядали, м'яко кажучи, дивно на фоні бароккової пам'ятки, намагався Жак Шірак, який на той момент був мером Парижа.

Де-факто, вищі французькі кола зійшлися в майже класичній сутичці політичного протиборства. Соціалісти підтримували зведення коло Бюрена, голлісти були категорично проти, але на остаточне рішення залишити творіння Бюрена в спокої могли вплинути, що називається, навпаки, солдафонські наміри Леотара, колишнього міністра оборони. Серця парижан цього б не витримали, й колони Бюрена  - якого, крім несмаку, ще й звинуватили в продажності владі - лишились у дворі Пале-Роялю.

До речі, Леотар був єдиним антиголлістом у цій ситуації, а саме, представником Союзу за французьку демократію, створеного, зокрема, на противагу голлістам за підтримки Жіскар д'Естена, попередника Міттерана на президентському посту.

Мистецький скандал, хоч і, врешті, осів на дно суспільних настроїв, став знаковим для всього франкомовного суспільства. Так, у канадському фільмі "Bon cop, bad cop" поліцейський з Онтаріо робить їдке зауваження своєму колезі з Квебеку в суперечці про хокейні правила: "Рівень не той". 

Жодних васалів: Бюрен протестує знову

Втім, "Два рівня" недовго перебували в спокої. ХХІ століття і розвиток постмодернізму - ба, навіть його криза, що відобразилась у творчості Бенксі - спонукали до висунення іншого концепту. Омаж є присвятою творчості певного митця, і саме цей спосіб виконання похідного твору намагався використати паризький вуличний митець Le Module De Zeer у 2018 році, обклеївши галерейні колони Пале-Роялю смугами, перпендикулярними смугам колон Бюрена.

Надзвичайно відомий на той час митець аж зовсім не був задоволений таким знаком вклоніння і затребував видалити смуги LMDZ. Міністерство культури Франції змушено було погодитись на його вимоги, підкресливши, що воно є осередком не лише культури, а й авторських прав. Утім, дещо вони - як і Бюрен - все ж таки, не наголосили.

Під час існування товариства ВМРТ до нього входив нині покійний художник Мішель Пармантьє, що створював об'єкти, співзвучні з творчістю Бюрена. Це були якраз горизонтальні смуги, в тому числі, чорно-білої гами. Втім, саме Пармантьє був каталізатором розпаду товариства, першим оголосивши про припинення його існування. Схоже, це настільки засмутило Бюрена, що він став заперечувати існування коли-небудь товариства ВМРТ як такого.

Щодо самого Бюрена, він лишився королем напрямку. Його новий витвір знову розташувався у владних колах. В 2021 році він установив скляні панелі кольорів французького прапору на даху Єлисейського палацу - тобто, резиденції теперішнього президента Франції Емманюеля Макрона. Сам або в співавторстві, Бюрен створив біля десятка книг про власне мистецтво (зокрема,  «Les Écrits (1965–2016), «Ponctuations» (2008) та  «Comme un jeu d’enfant» (2014) ), ставши ілюстратором до них. 

Про скандал з LMDZ майже не говорять, хоча про нього в 2018 році згадали навіть індійські газети, майже дослівно перебравши тексти з французьких видань. Двір Пале-Роялю, що до колон Бюрена був місцем парковки урядових машин, відвідуваний туристами, які жваво фотографуються на фоні колон, а те, що лишається після них, мабуть, прибирає мадам Помпадур. 

Концептуальний напрямок, що захищає ідею, виражену в мистецькому образі, - той, що був озвучений Джозефом Кошутом як сила ідеї, а не матеріалу, - відступає перед несподіваним натиском нового бачення. Так, днями в столиці України відкрилася виставка фламандсько-українського мистецтва, де ключовим є маніфест Яна ван Вунсела. Він вказує на системний характер мистецтва, що "завжди штучним і ніколи - спонтанним".

КнижКава в Telegram та Х - майже детективна історія

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Арт-простір: книги, в яких творчість не має меж

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 91

Колись ми починали цю рубрику із книг про мистецтво, і не тільки. Артбуки як спосіб унікального авторського самовираження поволі займають ексклюзивні місця на полицях українських читачів. Утім, як вони створюються? Із чого починається небанальний погляд на власну творчість та відчуття унісону з дизайнером - якщо ви, все ж таки, довірите створення образу книги людині зі сторони?

Почнімо з елементарного - розробка ідеї, коли вже братися до концепту. В українському книговидавництві є два підходи, кожен з яких не виключає іншого. Перший відображає вашу готовність до тривалих пошуків свого стартового майданчика, інший - максимальну довіру видавцю, який оцінив перспективність вашої книги та готовий вкластись в неї від А до Я.

І справа тут зовсім не в коштах, а в тому, як видавець взаємодіє з ринком. Якщо він звик робити ставки на касовість, чи то пак, продаваність, а не на унікальну купівельну групу, вам, скоріше за все, доведеться це робити теж або шукати видавця, що має цей сегмент ринку вже або в найближчій перспективі.

Тож, перший підхід полягає в тому, що ви можете прийти до видавця з власним концептом та навіть власним дизайнером чи ілюстратором. Все залежить від того, як впишетесь в стиль і бачення конкретного видавця - і ваша книга, і ваш митець, якому ще потрібно запропонувати й гідну оплату. Якщо ви самі взялися ілюструвати - й не тільки ілюструвати, а створювати образ книги та її архітектуру, готовий професійний концепт лише підвищить ваші шанси бути виданими.

Проза життя тут абсолютно буденна - основну частку вартості книги складає дизайн та графічна частина. При тому зовнішність книги має відповідати її наповненості, змісту та рівню, й краще, коли перше буде скромнішим за друге. В іншому випадку, ризикуєте розчарувати читачів, які не збиралися купляти рядові видання за ціною фоліанту.

І тут доведеться вступити до нелегкого процесу обміну досвідом, в ході якого побачите найкращий спосіб презентувати власну ідею на загал. Починаючи зсередини, мало хто помиляється, бо обкладинка народжується останньою, а ілюстрації витримуються в певному стилі від початку.

Занурення читача в світ книги схоже на перше запрошення до будинку. Колір та фактура обкладинки, паперу, ілюстрації на обкладинці та титульних листах, шрифти та елементи декору і є початком дизайну, до якого потрібно ще мати й спеціальні знання з книговидання. Вони дають бачення того, якою буде ергономіка книги, як і де нею користуватись та друкувати.

Корисна література на цьому етапі - “Видавничий бізнес зсередини” Тетяни Верби (Баланс-Букс, 2015) та “Генератор ідей” Ірини Журахівської (ArtHuss, 2025). Перша витримала кілька перевидань і вважається одним з базових друкованих посібників для того, хто хоче розумітись на основах роботи книжкового ринку. Друга представлена цього року в стендовому асортименті видавництва на Книжковій Країні й стосується транслокації уяви в процесі моделювання простору. 

Інакше кажучи, ви зможете подати і навіть створити власний концепт книги, якщо маєте навички організації простору навколо себе й тримаєте руку на пульсі нових ідей в дизайні. Це стосується й архітектури, яка оточує нас повсюдно, від коробки для взуття до упаковки суперколекції чи моновидання.

На цьому етапі не завадить відкрити для себе особливості світобачення в різних часових вимірах. Книги, що сприятимуть такому баченню - “Часолінія” (Мистецький Арсенал,2024 ), “М'яке місто” Девіда Сіма (ArtHuss, 2023), “Гриб наприкінці світу: про можливість життя на руїнах капіталізму” Анни Льовенгаупт Цзин (IST Publishing, 2025), “Епоха магічного переосмислення” Аманди Монтел (Vivat, 2025), “Нотатки з українського оптимізму” (Stretovych, 2025).

Тут уже плавно переходимо до вплетення картинки в картину. Чесно кажучи, ми не є прихильниками теорій елітарності якогось із українських книжкових форумів, бо не знайшли жодного елементу, що свідчив би про її втілення. Це не лише відеоряд, а й те, як ми лунаємо, про що говоримо і які ідеї озвучуємо. Тож, запрошуємо до золотоносних пісків українського Клондайку там, де він і має розпочинатись - на виставці досягнень народного господарства. 

І, коли вже ваш твір має ознаки кінематографічності, час утворити з нього візуальний продукт. Незамінні видання є в ArtHuss, i це, насамперед, “Режисура оповіді” Френсіса Глебаса (2025), “Створення персонажів для індустрії розваг” Кеннета Андерсона та ін. (2023), “Дитячі книжки-картинки: мистецтво візуальної оповіді” Мартіна Солсбері та Морага Стайлза (2023) та вже класика жанру від видавництва “Академперіодика НАНУ” - добірка Людмили Гутник “Український кіноплакат 1947 - 1994 років”.

Повертаючись до цьогорічного “Арсеналу ідей”, згадаємо дитячі стенди з “Henrik Ibsens: En folkefiende \ Генрік Ібсен: Ворог народу” Каре Конраді, “Numbers” (Fabulatorio, 2024),  “Art is a voice” автора й ілюстратора Кріпи (Ektara Trust, 2024) як спосіб спростити бачення до ключових елементів візуалізації. 

КнижКава в Telegram та Х - видавничої кризи не існує!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Сезони: Арт-Фест С О М залучає гостей до участі в мистецькому процесі

 Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

1 листопада у Виставковому центрі ВДНГ пройшов новий Арт-Фестиваль С.О.М. @art.fest.som, який презентував себе місцем, де народжується Сучасний Образ Мистецтва. З 11-ї години ранку до 20-ї години вечора в павільйоні 4 відбувалися заходи, на яких кожен бажаючий міг долучитись до процесу творчості як у спостереженні, так і в безпосередньому виконанні, власноруч творячи разом з митцями та самостійно.

Демо-сцена, де художники творять наживо перед чималою аудиторією - непросте випробування для митця та гостей. Митцеві потрібно не просто вийти зі звичних камерних умов творчості, а презентувати процес творення в деталях на великому екрані. Якщо раніше глядачі, переважно, бачили такі процеси в соціальних мережах та на відеосервісах, то на Арт-фесті в Києві вони могли оцінити реальний хронометраж народження мистецького твору, побачити й почути самого художника і познайомитись із ним, як з особистістю.

Так, Ігор Юрченко, викладач мистецтв у “Львівській політехніці” та засновник студії “Колаж”, привіз на Арт-фест більше десятка акварелей, в яких образність перетинається із “повітряною” технікою, що створює відчуття цілісності, балансу дистанції та проникності. Катерина Бондарець, колажистка й викладач в школі “Мудрик”, презентувала спосіб створити лаконічний колаж як метод зниження тривожності під час військових дій та подання індивідуальної картини світу. Запорізький психолог-психотерапевт Юлія Бережна в лекції “Творчість замість паніки” підкреслила, що творчість є станом, протилежним панічному, а зміна особистості під час війни є хоч і незворотною, але такою, що творить нові компоненти людськості.

Ще на тему: Авторське право: випадковий збіг ідей і як з цим бути

Найважливішим контекстом фестивалю стало піднесення значущості креативного процесу до рівня власного набутку. Юлія Бережна звернула увагу аудиторії на два значення слова “творити” - старослов'янське та латинське. Якщо в давньоукраїнському суспільстві слово “твор” означало “зібрання до єдиного цілого”, то в латині термін creare був пов'язаний з процесом народження, чогось, властивого Богу. Найцікавіше, що в Європі слово creare набуло суспільного значення в період Ренесансу, коли вдалося знизити неправомірний тиск католицької моралі, яка, де-факто, відмовляла людині в можливості щось творити, крім плодів повсякденної праці або жорстко регламентувала мистецтво як засіб прямого вираження релігійних прагнень.

Під час Арт-фесту відвідувачі могли не лише творити власноруч із використанням сучасних технік (таких, як акварельні фарби та маркери), але й побачити, які ще матеріали існують для розкриття своїх мистецьких талантів. Компанія Rosa Ukraine, як головний партнер фестивалю, презентувала стенд із товарами для творчості - живопису, графіки, скульптури та інших видів мистецтва - від вітчизняного виробника.  

Image by @MZarzhytska on X & Rosa Ukraine

Деякі види матеріалів можна було спробувати безкоштовно під час перебування в інтерактивній зоні скетчингу та на майстер-класах. Зокрема, класи за попереднім записом провели майстри акварелі Ігор Юрченко та Галина Отчич. Іншу половину креативного простору було відведено для дитячої творчості з окремою програмою подій.

Особливу увагу організаторів було приділено захисту прав на об'єкти образотворчого мистецтва та виокремлення сучасних підходів до розгляду твору як оригінального. Засновниця та СЕО патентно-юридичної студії Black&White Аліна Сероштан-Татарінова презентувала гостям лекторію відомості про статус мистецьких творів з точки зору походження та основні способи захистити свій бренд від несанкціонованого використання. 

Ще на тему: Право ілюстратора: як уникнути помилок в літературному проекті

Організаторки фестивалю, художниці Анастасія Глазко та Олена Панченко, розповіли нашому часопису, що проект має цілком українську натхненність, буде розширюватись до нових активностей та відкитий для меценатської підтримки. Зокрема, планується провести наступний фестиваль навесні 2026 року. Цьогоріч партнером фестивалю стала українська компанія з виробництва товарів для творчості Rosa Ukraine - бренду, що існує з 1996 року та відомий в 46 країнах світу.

Image by @MZarzhytska on X & Volodymyr Bilokon

В межах фестивалю пройшла виставка київського митця Володимира Білоконя, що презентував гостям зразки сатиричної скульптури, які відображають спотворення особистості в сьогоденні та людину, змушену існувати в світі марних спроб. Фігури у вигляді напівфантастичних (а часом, фантасмагоричних) тварин та комах, чимось схожі на босхівські, але, на відміну від них, усе ще живуть серед нас і в нас самих. 

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

⠀

Арсенал ідей: як зацікавити гіпернавчених

Іmages by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька   

Враженнями одного дня важко описати будь-яку подію, адже цього року "КнижКава" побувала на фестивалі, який можна цілком назвати освітнім, вперше. П'ятниця, як можливість відпочити від щільного навчального потоку в подієво-ігровому середовищі, з одного боку, привабила, з іншого, створила задачу зробити цей день змістовним.

Подія, що проходила з 19 по 21 вересня в Мистецькому Арсеналі, проводиться не вперше. Фестиваль був заснований у 2021 році, але майже не відомий за межами Києва для людей, не дотичних до сфери. Оскільки цього року "Арсенал ідей. Різні разом" отримав нагороду European Heritage Awards від організації Europa Nostra, що займається питаннями культурної спадщини - а нагорода, ані менше, ані більше, в категорії "Залучення громадян та підвищення обізнаності" - хотілося б розуміти, наскільки цей захід буде цікавий людям поза межами столичного життя.

Загалом, будь-яка додаткова спроба сучасних батьків занурити дітей в навчальне середовище натинається на їх стійкий опір. Одна з причин - перевантаженість шкільних програм, після яких навіть на прогулянки бракує сил та, головне, настрою. Івентологія, а тим паче, івентоманія дорослих іще не зрозуміла школярам, які обирають засобом розваги втечу до віртуального світу, з тривалістю розмов не довше п'яти хвилин ролику з ТікТоку.

Не дивно, що бажання втекти охоплює щколяра одразу після погляду на книжкові стенди, які б вони не були яскраві та привабливі для нас. Це ми росли з книжками, де мінімум кольору компенсувався об'ємом, змістом та ілюстраціями художнього - а не дизайнерського - рівня. Це нам цікаво розставляти всі ці видання на поличках, ретельно добираючи кольори та формати. Це ми хочемо думати, що будь-яка дитина захоплено зойкне, побачивши всю цю красу, ще й в стінах старовинної фортеці.

Дитина, як і дорослий, - ба, навіть раніше - захоплюється питанням, що з цим усім потрібно робити, а головно, чого від неї чекають. І вік тут не надто має значення, коли провідним авторитетом все ще лишається дорослий.

Безперечно, музейна справа тут, як ніде, на своєму місці - хіба що роки звернень до так званого європейського досвіду навчання неодноразово довели все більшу раціоналізацію цього процесу. Втім, це стандартний європейський погляд на дитину як на маленького дорослого - а, як звернутись до історії, виявиться, що тягнеться він з середньовіччя і має в собі одну-єдину, але системну помилку. 

Організація навчального процесу й спілкування в ньому мають враховувати вікові характеристики. Від надміру раціоналізованого, надміру абстрактного мовлення з розмитими поняттями втомиться й дорослий, а дитині взагалі незрозуміло, що криється за всіма цими розлогими обгрунтуваннями. Врешті, вона звикає звучати, як і ми. 

Сучасна європейська освіта вивчає емоції, але це не одне й те саме, що відчувати й проживати їх. Типова помилка невротика - відповідати на питання про те, як він себе почуває, тим, що він думає. І, хоч думати всією Україною ми любимо, але тривалий час на німецькім хлібі отак не прожить.

В процесі експозиційної науки музеї - професіонали, й головно, через комунікацію, що тільки й може донести дітям практичний зміст того, що вони бачать на стендах. Неважливо, чи то наукова, чи мистецька колекція, чи розважальна - як-от Музей історії туалету. Можливість взаємодіяти має значення. 

Шістнадцать музеїв, здається, можуть хвалитись особливими перевагами. Те, чого не показують в школі - або не роблять в усіх школах, як-от "Ліцей Безмеж" чи Robocode - привертає увагу не лише наочністю, а й інтерактивністю в її фізичному вимірі. Втім, звичні чорнобильські недомовки, скоріше, засмучують, аніж надихають - діти не люблять документів, їм цікаві пригоди й героїчні історії.

Участь у кожній такій події вимагає особливої підготовки - насамперед, педагогічної як способу залучити до теми за допомогою практичних складових, інакше ризикуємо перетворити найігровіший фестиваль на подію для хороших дітей, яких, хоч і чутно, але не видно. 

Батьки, схоже, почувалися б тут, як риба у воді, якби не вже сформована київська потреба відіспатись після обстрілів. Тут і улюблені книги, й можливість понатискати кнопки різноманітних приладів, від віртуальної книги до танцюючого робота, - до речі, ми знову ризикуємо працювати на оборонпром цілими поколіннями. А побутову робототехніку нам складуть німці. 

Загалом, тут, справді, добре майбутнім письменникам - тільки де їх взяти? Для перебування в просторах можливостей, неможливостей і понадможливостей потрібен час на споглядання, але ж, перед тим, уміння добре орієнтуватись в просторі та часі. Звернення до минулого, сьогодення й майбутнього - тут і зараз, в кількох кроках одне від одного, і сюжети лежать перед носом, і експонати, й тренажери. В цій інтеракції бракує лише одного - навичок діалогу з дорослим, який, врешті, з'являється з-за меж столу й перетинає дистанцію лекційного простору.

Ще за темою: Інтерв'ю з директоркою Книжкового Арсеналу про Літературну лабораторію

Медійникам простіше, вони звикли швидко заходити до комунікаційного процесу - хіба що пояснити медіадитині, навіщо півдня бігати конем заради розмов, доволі непросто. Втім, це польовий досвід, який, принаймні, наочно показує зваби професії. Простіше й учителям, бо вони звикли водити екскурсії, а за ними звикли ходити, хоча б заради переміни обстановки. 

Медіаторська функція дорослого, який надає практичного значення всім цим речам - насамперед, через почуття від них - інколи й рятує з відчуття сталості, яке пригнічує навіть досвідченого історіографа суспільних змін. Ця функція полягає в умінні пояснити, навіщо це все - не собі, а їм. І ми давно ризикуємо розділитись на цивілізації недовчених і перевчених, але кілька хвилин в Музеї у темряві розставляє все на свої місця.

Ми страшенно боїмося залишитись без візуалу, намацуючи світ на слух, - коли вхоплене у камеру лишається недоступним в межах простягненої руки. Ми змушені торкатись, аби розпізнати, й, нарешті, розуміємо своїх дітей. Погляд на іноземну книгу в цій системі лишається тільки поглядом на книгу, в якій вже неможливо визначити кольорові схеми. 

В усякому разі, це той самий простір для розшифровки складності речей у фізичному світі. Музей математики вчить бути дизайнером буквально за кілька хвилин, в Музейній крамничці Арсеналу можна знайти Ворхола, з його вкрай компактними поясненнями навколишньої дійсності, в "Ігромагу" розумієш, що нічого не розумієш про Pixar - бо французькі розробники створили виключно тематичну гру, яка передбачає занурення до світу мультиплікації. А от з "Салемом" замість "Мафії", справді, моторошно просинатись - хіба що на піратськім кораблі, де ось-ось витоплять із тебе лій на морські хвилі.

Цей простір потребує, як мінімум, трирівневого креативного мислення, в якому час займає провідну позицію. Можливо, недарма "Часолінія" стала знаковим виданням Арсеналу, і кожна історична подія - всього лише вузлик на мотузці, що має бути сплетена в сітку. 

До речі, права на ігри настільні ми тепер купуємо, а не створюємо. Гра для дорослих передбачає камерність, хоча би ночівлі у сховищі, де ніщо більше не перемкне увагу, крім чергового ходу й коментаря гравця. І є ще Чорнобиль, з його санкціонованим сталкерством, де в автобус, можливо, й загляне корова двоголова.

КнижКава в Telegram та Х - подорожуй Україною з нами!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Вінницький книжковий: на межі важливості

Іmage by @MZarzhytska on X

Матеріали форуму - в щоденнику подій

Автор Марія Заржицька     

Тринадцятий раз місто над Бугом приймало гостей книжкового фестивалю, але вперше за довгий час накрило беззаперечне відчуття кризи. По-перше, українська книжкова галузь обожнює прикрашати розломну ситуацію на прилавках. По-друге, кити й дельфіни літератури не можуть довго жити в забрудненій воді - й, по-третє, коли вже робити етнічні акценти і на щось від того сподіватись, потрібно тримати відповідну риторику.

Грантова прогалина чується, як ніколи. Тож, звернути увагу на гроші сусідів по Україні означає врахувати всі моменти, з тим пов'язані - а рахувати перед позичками українець не любить, бо вірить, що то подарунок. Навіть під час Другої Світової в Освенцимі сиділи далеко не всі, а декому вдалося емігрувати ще дальше за патріотів, що їх обманювати, як ми знаємо, не треба.

Чверть сотні видавництв розтягли свої намети слідом за подієвими шатрами, певні того, що станеться чудо. Поділені на "дітей" та "дорослих", шатри повнилися людом, спраглим до живого слова творців його. Втім, цього разу знавці всього, здається, перемогли. В усякому разі, риторично - бо заперечувати було майже нікому.

Хвилі шпигуноманії та зрадофілії - до гіркоти вже звична справа у начебто здоровому на глузд українському суспільстві. Якщо таємниць немає, значить, розіграш удався, й пиво поїдуть пити до Львова - хоча декому, дійсно, годі вже. Конспірологія, месіанство Баффета і закономірне фіаско спроб усвідомити, що ж там, де розуміння втрачено разом із буквалізацією мовлення та лагідною цензурою сюжетів, означає вирівнювання знаку рівності.

Українські автори мені все частіше нагадують адептів секти озброєння. Типовий сектант - абсолютно нормальна, привітна й навіть дуже приємна особистість, доки мова не торкнеться постулатів. Певного триггеру, з якого щойно чудова людина перетворюється на балон пропагандиту. "Жорсткий, суворий реалізм", нав'язаний консультантами нізвідки, нічим і не пахне, і на смак ніякий, крім страшенної важкості - наче залізну балку на плечі несеш. В ньому немає нічого власного, нічого особистого - тільки слово з трьох літер плюс три.

Є те, що радує - старі дерева не вмирають одразу. Вони висихають, підгнивають, розпадаються й хиляться поволі, шукаючи віттям того, хто їх підхопить. І велика мудрість є в них, ще не вмерлих. Як і в тих, хто по перу Флемінг, а по життю Міхалков. Тут уже зізнання "не можу писати, бо війна" годиться не для шпальт, а для щоденників, у яких ми ще можемо висловити те, що насправді думаємо.

Ще на тему: VinBookFest 2025: майбуття з провінції

Ця вінницька неконгруентність - дуже заразна штука. Від неї доводиться постійно відмахуватись, мов від набридливої мухи, що лазить по тобі, немов потенційним трупом. Постійно доводиться тримати себе в тонусі, аби не влипнути в цей запаморочливий вишневий сироп і наливку в коробці асорті. Постійно доводиться сповільнюватись, аби не злитись на позитивненьке, нікого не зачіпаюче "ла-ла-ла" і питати себе, що ж я насправді про це все думаю.

Музика, вона і в супермаркетах музика - доки не зазирнеш у те, що нам намагаються таким чином продати. Втім, вінницькі музиканти не можуть дозволити собі книжок. Вони в них є, як у всіх нас, десь закарбовані в пам'яті, а дещо, слава Богу, збереглося. Музика лунала в повітрі, мовчазна, мов Коцюбинський на узбіччі нової цивілізації.

Вінничани - напрочуд мудрі люди, що вірять у свою місію. Оточені циганами та транзитними пасажирами, по-південному виливають свою душу піснями і так само говорити можуть цілісінький вечір. Потрапити до Вінниці означає набути якоїсь внутрішньої впевненості, що все обов'язково закінчиться добре - хоч відчай може аж раптом сягнути карпатських гір.

Чверть сотні видавництв - і нова хвиля, вісімдесят п'ять авторів - і нове слово, яке ось-ось стане бувальщиною. Кожне інтерв'ю цінне тим, чим людина є насправді, у своєму баченні світу навколо. Тим, за що не судять, і не чіпляються до слів, а намагаються почути те, що хочуть сказати. Шкода тільки, що ми люди дуже системні, сумлінні. Тут заплаче навіть останній юдей, якому вказали на непохитне правило щілини в танку.

Втекти від танку можна, тільки викупавши ноги по коліна в бруді. Повірте, я це знаю. 

КнижКава в Telegram та Х - подорожуй Україною з нами!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Сезони: мистецтво культурної дипломатії

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

Мистецькі заходи в Україні не тільки розширюють, а й спеціалізують свої формати. Для того, аби учасники отримали комплексне бачення проблем, що обговорюються під час дискусій, на них запрошують державних діячів, представників державних та громадських організацій, іноземних митців, і головно, фокусують увагу на новому для багатьох явищі - культурній дипломатії.

Арсенал: персонажі й дійові особи

Тривалий час дипломатія була, переважно, закритою темою для суспільного обговорення. Заходи, що відбувались, мали, переважно, конкурсний чи експозиційний характер, а безпосередніх учасників культурно-дипломатичних процесів можна було зустріти хіба що в кабінетах, за спеціальними запрошеннями. Під час війни - і це, на перший погляд, є вкрай дивним - державні діяч вийшли в люди, як звичайні відвідувачі або навіть учасники подій, а громадські інституції, пов'язані з культурою та впливом на неї, заговорили відкритіше й простіше.

Перші дива сталися наприкінці 29 травня - 1 червня в Мистецькому Арсеналі, коли найбільший книжковий форум країни, що передбачає участь зарубіжних видавців, відвідали президент України Володимир Зеленський та його затятий опозиціонер Петро Порошенко, з акцентом на видавництво ArtHuss, прем'єр-міністр Денис Шмигаль, а в подіях взяли участь люди, про яких ми раніше чули хіба що з екранів телевізорів. Як показали останні події, смерть політика полюбила його дім, але гарантій нема навіть для гарантів.

Іmage by @MZarzhytska on X

Книжковий Арсенал був тією подією, на якій зацікавлену громадськість ввели в поняття культурної дипломатії за допомогою поняття перекладу. Важко сказати, чому саме такий спосіб залучення, - адже Україна не входить до переліку країн з обмеженими знаннями мов чи труднощами в розумінні співрозмовників з-за кордону. Можливо, вбивство російського посла Карлова під час перекладу його промови в Стамбулі стало фактором остраху для всіх дипломатів, а заодне, й перекладачів - але цей страх має очевидні джерела. Ми, насправді, ніколи не можемо знати, чим обернуться для нас найчудовіші, найщиріші й найдобріші слова, що відповідають діям - і для того чимало гірких прикладів у світовій історії.

Сучасний вандалізм: фобіоманія

З іншого боку, під час виходу в західний комунікаційний простір ми наразились на бридке явище постійної оцінки слів, з яких витягуються неоковирні змісти - часом, потрібні певним політичним колам для роздування чергового скандалу. Це явище, що є свідченням, скоріше, невротизації, аніж демократизації суспільства чи потреби в якихось особливих комунікаційних підходах, використовується як спосіб приниження "слабкої" сторони та видурювання якомога більшого об'єму інформації. 

Коли за слова, ще й витлумачені як кому заманеться, ув'язнюють, катують і місяцями тягають по судах усупереч законодавству й правам людини, не поважаючи ані чину, ані віку, це говорить про ігнорування власних державних інтересів, і тільки. В такій ситуації, хто і що насправді сказав, що, де-факто, відбулося, вже не розглядається без участі медійних "тлумачів", які сприймаються, мов істина в останній інстанції, й сперечатися з ними означає підривати суспільні устої.

Страх і пов'язані з ним явища є інструментом керування суспільствами, які розглядаються, знову ж таки, як інструмент досягнення певних інтересів. Це не про демократію, якщо згадати піночетівські установки, якими й досі керуються в країнах Латинської Америки. Страх за своє існування є джерелом депресивних тенденцій у європейському мистецтві, що ще й не знало тих масштабних винищувальних дій, які терпимо ми, а вже готове померти й потягти за собою ще тисячі наляканих, обізлених і загнаних до клінічного смутку.

В цьому сенсі культурна дипломатія "про мистецтво" є ще й способом зниження суспільної тривожності, - хоча й тут українські дипломати вирізнились, запропонувавши банально кулінарний підхід. 

Мистецтво робити настрій

Колишній очільник МЗС Дмитро Кулеба та шеф-кухар, співвласник ресторанів Lucky, Shef`s Table та співзасновник міжнародної франшизи ресторанів Nai Володимир Ярославський презентували на цьогорічному Книжковому Арсеналі спільну книгу "Дипломатична кухня воєнного часу: за лаштунками світової політики" від видавництва #книголав. Тоді як жінки в дипломатії переконані, що ми - не країна борщу, чоловіки сперечаються саме за борщ, або, радше, як його приготувати. 

Іmage by @MZarzhytska on X

Більш того, автори книги пропонують лікувати іноземцям фобії саме незвичними стравами - як-то вареники з вишнями чи холодець, які в свідомості європейця взагалі не існують, як сполучення несумісних продуктів чи страва, що обманює очікування. "Варене тісто з ягодами" чи "желе, що повинно бути солодким" - і нам стає зрозуміло, скільки свободи тлумачити світ має пересічний європеєць, замкнений в межах удільного князівства з власними правилами життя.

І загалом, як твердять співавтори - а вони на цьому знаються безпосередньо - кулінарія є можливістю "все забути, відволіктись та зосередитись на процесі приготування їжі", тим паче, що українська кухня має потужні терапевтичні резерви. Для іноземців вона нетехнологічна, запаморочлива й відбирає багато трудового ресурсу (наприклад, у порівнянні з італійською кухнею), але, тим самим, вирівнює настрій та змушує звертати увагу на дрібниці.

Зі свого боку, Дмитро Кулеба та Володимир Ярославський характеризують українську дипломатію як міцну та дуже дієву. В ній, де-факто - і ми в цьому переконалися, слухаючи промови учасників подій та українських послів із різних країн онлайн - існує проста, дохідлива, звичайна мова, зрозуміла будь-якому учаснику переговорів та інших дипломатичних зустрічей. Ми можемо бути переконливими та відвертими, і нас не потрібно вчити правилам прямолінійності - радше, спокійно стерпіти щирість або небажання загострювати ситуацію там, де потрібно бути терплячими. 

Нам і самим треба вчитись повазі до себе як до відмінних, що мають беззаперечне, ще й історичне право на власну традицію в будь-якій сфері суспільного життя. Тим часом, українські діячі літератури та мистецтва активно спілкуються на заходах іноземними мовами й дають іноземцям стільки місця висловитись, скільки й не снилося їм самим за кордоном.

З іншого боку, ми не втомимось повторювати слова простого житомирського автомеханіка про те, що країною і досі керують "кухаркині діти", й очікувати "сценарію Керенського" там, де на нього недвозначно натякають. Як би там не було, і яку б хвилю вчергове не підняла вже відома українській громадськості Corriere de la Serra, наші державці лишають нам стоси книг - абисьте не посмажити на них сала. 

Арт-події: поза увагою та без бою

З іншого боку, ми починаємо активно уникати іноземних способів самовираження, відчуваючи потребу нелюбимих нами змін. Ми закриваємось у мушлі, знову ж таки, не наших уявлень про себе, відгороджуючись від світу вишитими лаштунками або підкреслено чорним одягом, який у "Віднесених вітром" висміяли навіть американці. Ми вихоплюємо з європейського мистецтва депресивну складову, наче не помічаючи унікальних технік гри з кольорами та формами, й захоплюємось технологіями ШІ, тоді як західні митці до останнього борються за людську ідентичність олівцями, маркерами та фарбами. 

Іmage by @MZarzhytska on X & Jesus Cisneros

Звісно, коли місто тиждень обстрілюють різноманітними видами зброї, вчергове нажахуючи весь світ жертвами серед мирного населення, не до виставок і форумів - але, як не дивно, до чергової книжкової події. Книжкову галузь піарять так, що вже й стидно од людей не прийти на "Країну" чи не податись у ще прицільніше бомблений Харків під крило фонду "Відродження". Утім, мистецькі заходи ще й досі мають недостатньо уваги громадськості та медіа, залишаючись прерогативою вузьких кіл, про які розповідають хіба що соцмережі та галузеві видання, що їх не побачиш у масовому продажі. 

В нас немає громадських видань про мистецтво, в нас немає громадських видань про моду та дизайн, - хоча раніше були величезні сподівання, що з проектів Бурда-Україна та Murator наша журнальна галузь розквітне до власних ініціатив. Зникло й те, що було, і залучати на мистецькі заходи сегмент суспільства "звичайні громадяни" майже нема кому. Ми застрягли на кулуарності, і лише активність у соцмедіа рятує мистецьку галузь від незнаності. 

Дипломатія на бруньках

Цьогорічний вересень продовжив започатковане навесні. з 29 серпня по 7 вересня в Києві тривала конференція та виставка PicConference для ілюстраторів та дизайнерів, одночасно  в сусідньому залі - Ukrainian Fashion Week, а 5 вересня, в  найближчому до столиці обласному центрі України, Житомирі, пройшов Міжнародний форум культурної дипломатії Art for Peace, побувати на якому хоч і не мрієш, а мусиш.

Чесно кажучи, ми були приємно здивовані якістю розмов, де суто державницькі терміни звучали все рідше, а мова публічності - все частіше. Зміст заходів перестав бути загадковим, схованим за розлогими фразами та декларативом, і це, на нашу думку, своєрідне досягнення військового часу. Громадськості потрібна не спрощена, а саме проста мова, якою вправно володіють культурні дипломати, і розуміння мети існування величезної кількості організацій в культурній сфері.

Іmage by @MZarzhytska on X

За нашими підрахунками, на заході в Житомирі побувало троє представників Українського Культурного Фонду та ще п'ять - від інших організацій, що так чи інакше, дотичні до розвитку української культури тут і за кордоном, ректори та викладачі п'яти навчальних закладів, два з яких - іноземні, більше десяти культурних менеджерів із різних сфер галузі, двоє художників та троє музикантів. 

Частина митців не змогла взяти онлайн-участь у заході через повітряну тривогу - тож, ми не почули ані Бориса Перренуда, професора диригування та завідуючого кафедрою Віденського університету, ані художниці та композиторки Аліси Кобзар, що викладає в австрійському університеті Грацу, ані Олени Михайленко, дослідниці соціокультурної економіки та викладачки в університетах Канади.

Тим не менше, основна частина онлайн-учасників - а це посол України в Республіці Корея Дмитро Пономаренко, голова Українсько-австрійського культурно-освітнього центру в Відні Зоряна Столярчук, голова ГО "Українська родина" та директорка закордонного представництва журналу Busimess Woman Віта Михайлова з Туреччини, де працює українська суботня школа для переселенців, та Керенза Пікок, британська скрипалька, що підтримала українських митців флешмобом "Вербова дощечка" - виступили перед глядачами, розповівши про те, чого очікують від подібних заходів. Увагу всіх учасників було зосереджено на понятті культурної дипломатії, перше визначення якої дав гість із Японії, художник та громадський діяч Каджуто Сугіта - вивчення історії та культури одне одного і встановлення щирих зв'язків.

Культурна дипломатія: пазли

Варто зауважити, що пан Сугіта вп'яте відвідує Україну та Житомир, зокрема, й цікавиться козацькою культурою в порівнянні з культурою японських самураїв. Цього разу він добирався до нас із міста Отака 52 години, аби відвідати форум та знову зустрітись із учасниками студій в Житомирському Центрі дитячої творчості, що представили свої роботи на пленері наступного дня. Ще раніше його співвітчизник, уже покійний композитор Рючі Сакамото, почав писати в Житомирі п'єсу, присвячену розбомбленому росіянами, перед тим відремонтованому ліцею № 25 в центрі міста, неподалік від Житомирської наукової бібліотеки.

Щодо визначення поняття культурної дипломатії, інші учасники форуму додали власні елементи, створивши повну картину:

- посланець рівності у презентації культури (Надія Юшкевич, голова ГО "МО "Надія є", авторка проекту "Мистецтво заради миру", Житомир);

- знайомство, спільна мова та довіра (Галина Чибуровська, експертка УКФ з міжнародної культурної дипломатії, Житомир);

- можливість права голосу на міжнародній арені (Лілія Шевченко, членкиня Громадської Ради при МЗС України, амбасадорка УКФ та Українського жіночого фонду);

- взаємодоповнююче середовище вивчення людей, які жили у певній місцевості (Людмила Зубко, громадська діячка, підприємиця, депутатка Житомирської міської ради);

- сприяння соціалізації українців за кордоном (Володимир Марченко, ректор НАККІМ, композитор та аранжувальник);

- спільні цінності та сенси (Ірина Вакуліна, диригентка, співзасновниця Центру музичного розвитку "ТЕМРО" та Львівського дитячого оркестру, представниця УКУ);

- створення додаткової вартості, того, що має попит, інновативні пропозиції (Микола Ульянов, керівник Бюро програми ЄС "Креативна Європа" в Україні;

- державна дія, промоція України за кордоном (Катя Тейлор, засновниця ГО і агенції з менеджменту культури "Port of Culture", авторка премії "Women in Arts" для ООН Жінки.

Планета Гендер: як витлумачити сигнали?

І тут жіночий елемент культурної дипломатії знову на сцені. Так було на Мистецькому Арсеналі, де до вищезгаданого "чоловічого" заходу доєднався ще й змішаний, на тему перекладу. Проте, на сцені про жіноче обличчя дипломатії чоловіків певний час не було - вони мались на увазі як один з подружжя, і це начебто відповідало дипломатичному етикету, де чоловіки й жінки проводять різні за змістом заходи. Ми вже звикли до активності Олени Зеленської, яка є, за словами учасників, драйвером дипломатії в Україні, а за суспільним визнанням - успішною ініціаторкою проекту "Українська книжкова поличка", що вже охопив 18 країн світу. Втім, коли до Житомира завітала експертка з культурної дипломатії та гендерної рівності Лілія Шевченко, полісяни навіть оком не зморгнули.

Загалом, дипломатія є вкрай консервативною сферою в питаннях рівності, й тому є свої причини. Тривалий час про дружин дипломатів ми нічого не знали взагалі, й не повинні були знати. Цьогорічний Книжковий Арсенал привів на громадську сцену не лише директора департаменту публічної дипломатії та комунікацій МЗС Вікторію Ляліну-Бойко, заступницю міністра МЗС та посла України в Естонії Мар'яну Бецу, а й Тетяну Сибігу, дружину міністра МЗС, який був послом України в Туреччині з 2016 по 2021 рік - активну громадську діячку, співзасновницю Асоціації "Подружжя українських дипломатів" що презентувала два спільних з Іриною Матяш видання на тему жінок в дипломатії, зі спогадами кар'єрних дипломаток та подружжів, нарисами про Олену Зеленську та Сафінар Джемілєву. В проекті "Жіноче обличся дипломатії", взяло участь житомирське видавництво "Бук-Друк", що вперше видало китайську казку від польської дипломатки Казімєри Іллаковичівни (1888 - 1983), з сатирою на події 1917 року в Росії.  

Іmages by @MZarzhytska on X

Мистецький форум в Житомирі продовжив започатковане у Києві, розширивши жіночу присутність аж до більшості, презентувавши їхню комунікативну та організаторську функцію в підтримці мистецьких проектів та, зокрема, дослідницьку діяльність у галузі філософії. Ми нарахували аж трьох докторів філософії, двоє з яких - жінки, включаючи модераторку заходу, журналістку Ладу Тесфайє. Сподіваємось, це сприятиме розвитку мистецтва як такого, з виведенням його за рамки ілюстративної присутності на офіційних заходах.

Згуртованість і розломи

Загалом, учасники форуму підняли чимало цікавезних тем, обговорення яких вистачить до наступного року. Це й соціальна згуртованість завдяки образотворчому мистецтву та музиці (в тому числі, спільне музикування), і необхідність розвивати навички комунікації на вищих рівнях, аби ваш проект побачили не лише в Україні, а й за кордоном. Про культуру листування чимало говорила Лілія Шевченко - керівниця служби освіти та підготовки документів НАККІМ (Національної академії керівних кадрів культури й мистецтва). До речі, ця академія, за словами її ректора Валерія Марченко, готує майбутніх міністрів культури, що співають, і це не може не лякати.

Міністри культури, які виховуються на території заповідника під назвою "Києво-Печерська Лавра", у вищому навчальному закладі, що пробачає студентам недостатні знання з математики та допомагає державним діячам культури Азербайджану отримати профільну освіту (до речі, лавсторі подружжя Алієвих увійшла до тем на Книжковому Арсеналі цього року), в теперішніх умовах просто не виживуть без навичок дипломатії. Вона, в тому числі, покликана визначати й відмежовувати поняття власності, легітимності та належності від понять "хочу", "можу" й "буду". І якщо випускників шкіл під час НМТ змушують візуально згадувати пам'ятки історії та архітектури, математика цих знань не може бути механічною чи оминати власні ж закони.

Ми обов'язково публікуватимемо ще матеріали на тему культурної дипломатії, що перемагає без зброї, сприяє душевній рівновазі, гуманізації свідомості та цілепокладанню в умовах, коли з'являється чергове "втрачене покоління". Як висловився житомирський художник Юрій Камишний, що вразив індійського державця мовою реалізму в скульптурі, "мистецтво - мова Бога". Коли ми чуємо, що нам говорить Творець крізь мистецтво, у нас формується довіра до світу й зникає модна нині "зброєвіра", що полишає за собою лише чорний колір випалених душ. 

КнижКава в Telegram та Х - медіаміст вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net