Art Book Fair 2026: наступний

Images by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 118 АртКава - спеціальний

Винайти мистецтво в Україні неважко. Важче втримати. Цьогорічний ярмарок мистецької книги, що вдруге проходить на ВДНГ, ризикує бути останнім, і ось чому.

Аудиторію повністю задовольняє пропозиція з інших книжкових форумів, і життєздатні проекти переїдуть саме туди - за умови відповідного позиціонування. 

Аудиторія цьогоріч проголосувала не лише чисельністю, а й увагою, на підступах бачучи відверту, ба навіть, патологічну реципієнтність проекту. Ні для кого не секрет, що люди в стані клінічної депресії - яку б етіологію вона не мала, дистимічну чи шизофренічну - є поглиначами енергії здорових людей, своєрідними чорними дірами,  для ходіння повз які потрібні досвідчені астронавти.

Ба більше, ви ризикуєте опинитись не в стані емпатії чи прийняття, а в такому самому пригніченому стані гніву, що має непередбачувані наслідки, за механізмом психологічного зараження та хибної асоціації з "все-...".

Як це працює? Дуже просто. Вам намагаються видати потворне за мистецьке й переконати в суб'єктивності бачення. Доки ви сумніваєтесь у власній здатності розгледіти Ван Гога, той в іншому павільйоні. Доки ви сумніваєтесь в собі, вами вже намагаються маніпулювати. 

Будь-що потворне є результатом викривлення, збочення, перверзії. Або руйнування чи саморуйнування, що не має сенсу, крім руйнування з ненависті до себе. І можна скільки завгодно кричати про офіційний статус потворного - красившим воно від того не стане.

Тут не допомагає навіть принцип задоволення, бо у випадку потворного воно не має трансцендентності. Потворне замикається в рамках суб'єктивного й осідає на стінках цього міхурця, мов кіптява. 

Інший випадок - навмисне просування потворного, як гіпотеза. Страшна, та, все ж таки, обгрунтована гіпотеза, коли виходити з теми генію та злодійства. І, хоч посередності важче сперечатись із талантом - бо посередність багато хто любить та приймає як гарантію безпеки - потворне має самоціль. Ствердитись як нав'язлива правда, як факт існування, що привертає увагу й западає в душу через негативні враження.

Використати війну та її наслідки як привід просувати потворне - всього лише використати, але користувачі реальності на тому не зупиняються. Їм потрібні не лише емоційні ресурси аудиторії. Вони не застрягають на цифрових сторінках, флікрах та кіндлах. Ім потрібен папір, ще й не абиякий - цупкий та виклично білий, наче відмиті гроші.

Для європейського мислення то є новим та дивним, бо власного ресурсу для таких експериментів замало, а купувати його начебто дорого. В одній тільки Великій Британії - ще й після Брекзиту - закуповувати друкарський папір доводиться на континенті, але, якщо об'єднатись в концерни, то й везти треба буде хіба шо на замовлення.

Яке? Знаючи традиційну британську вимогливість до друкованих видань, якість мистецьких та фотоальбомів, важко уявити собі типового бібліотечного клопа задоволеним  антипечворками, ліпленими більш назло, аніж на продаж.

Більш того, ви маєте це купити за виставлену ціну, бо донати ж... 

Можеш не малювати - не малюй.

Якесь дивне відчуття складається, наче Брекзіт виявився приводом відкрити двері бедламу, та коріння проблеми навіть не в тому, що торгівка-мати, стиснувши зуби, дозволила доньці вийти заміж за принца. Ціна виходу опинилась за межею розуміння, як таке могло статися взагалі.

Втім, загниваючий імперіалізм - дохле сире завжди гниє - не відокремився від доброї старенької разом з Євросоюзом. Більш кризової монархії Велика Британія не знала за весь час існування, і шлюби з медсестрами тому свідчення.

В мистецтві криза відображається через контрадикції. Спроба втримати обличчя на Близькому Сході перетворилась на контрекспансію, де посади почали займати люди, що не мають жодного стосунку до державотворчих основ. Манкуючи почуттям справедливості, ці люди отримали визнання всупереч інтуїції та здоровому глузду. Вважай, за гроші.

Якщо колишньому прем'єру платять багатомільйонний гонорар ще до виходу книги, якщо передові, престижні видання країни перетворюються на рупор утилітарності та несмаку, чого чекати від нішевих видань і так званих крос-культурних проектів, за які, напевно, відповідатимуть, знову ж таки, дівчата, які нічого не вирішують?

Цікаво, що вхід для українських емігрантів позначається таким самим слідом сажі, крім хіба що кольорового прапору, чомусь визначеного асоціюватись із цінностями Великої Британії.

Поняття ліберальної синагоги не таке вже й далеке від консерватизму - чи республіканізму на іншому березі проблеми. Позаминулого року ми вже писали про це в  контексті позірної британської журналістики на експериментальному майданчику. Трампізм, як і будь-яка диктатура, має на меті використання будь-чого заради власних цілей. Незрозуміло тільки, як іслам у цьому експерименті опиняється на підвищених позиціях.

Осередки британського мусульманства на фоні чорно-депресивного та відверто збоченого європейства репрезентують жвавість природних кольорів, камерність та відокремленість від світу розпусти. Якщо це джерело фінансування мети, зрозуміло - але на чому це тримається, крім безмежного в своєму лібералізмі уряду, відстороненого суспільства та короля, чиє розлучення спричинило дипломатичний казус із  обопільними жертвами?

Доки оберти колеса історії не віщують нічого доброго, звернемо увагу на те, що, хоч і приглушене бур'яном, але зросло і має виразність, співзвучну з потребами часу.

Проекти, спрямовані на співіснування різних культур у вузьких просторах, природничий акцент, якому немає рівних у світі, де не завжди є час і хист подивитися собі під ноги, ресайклінг та творення унікального зі звичного, побутового, непоказного, урбаністичний акцент углиб, крізь персоналії та графіку, тематичні та міські часописи - тут українська та британська культури, дійсно, перетнулись. Як і в історичному переданні, попри його належність до певних політичних течій чи режимів, коли старе не руйнується, а імплементується, попри суб'єктивні, здебільшого, штучно загострені та капсулізовані емоції. 

Втім, справді мистецьке на цьому фестивалі розпродавали з коробок, наче воно не повинно було ображати своєю справжністю оту сірину в чорних закарлюках. А Україна тривала за скляними стінами.

Foolscap Editions: Freshers by Sigune Hamann

Foolscap Editions: Building Futures: 

The Counter Architecture of the British Mosque 

by Shahed Saleem

Іван Мельничук, представник проекту Метод Фонд

від Українського Культурного Фонду

Метод Фонд: 

Мистецькі зошити, словники, артбуки.

На фото - срібна добірка творчості українських митців, у т.ч. Анни Звягінцевої - авторки преміальної статуетки для Drahoman Prize

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.

Скандал в Пале-Роялі: суперечка про права чи політична дуель?

 

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор Марія Заржицька

Випуск 95

Виявляється, не лише Київ стає центром архітектурних суперечок. Там, де нове зтикається зі старим, а утилітарне бачення - з мистецьким, скандалів не оминути, і хто, як не парижани, це знають. Сьогодні згадуємо одне з найгучніших зіткнень на мистецькому грунті - протистояння навколо скульптурної групи “Два рівні”, більше відомої як “колони Бюрена”, що знаходяться перед Міністерством культури Франції, розташованому в палаці Пале-Рояль.

Резиденція: від кардиналів до масонів

Палац Пале-Рояль добре відомий шанувальникам творчості Олександра Дюма - старшого. Ця велична будівля, зведена в 1628 році для першого міністра Людовіка ХІІІ, кардинала Рішельє, фігурує в трилогії “Три мушкетери”, спочатку як резиденція “сірого кардинала”, а потім - його наступника, за чутками, не менш закоханого в королеву, аніж його попередник. Саме за часів кардінала Джуліо Мазаріні Пале-Рояль став своєрідним центром розвитку французької культури.

Кардінал Мазаріні, продовжуючи політику свого попередника Рішельє - і не тільки, бо це була на той час перевірена практика зміцнення абсолютизму - підвищував податки, що було, звичайно ж, використане групою придворних заколотників під назвою Фронда як привід для перехоплення влади. На два роки їм навіть вдалося відсторонити Мазаріні, але він повернувся, аби стати першим міністром уже при молодому королі, відомому як Людовік ХІV, або Король-Сонце.

Ці події доволі детально й захопливо описуються в сіквелах “Три мушкетери: двадцять років потому” і “Три мушкетери: десять років потому”, де Пале-Рояль стає одним з осередків сюжетних інтриг. До того ж, кардинал Мазаріні, на відміну від свого попередника, що був, по суті, меценатом самого себе, приділяв значну увагу розвитку бібліотечної справи, в якій Рішельє відзначився хіба що передачею власної бібліотеки Сорбонні.

Утративши через Фронду свою першу бібліотеку, Мазаріні почав знову їі збирати. Ще за часів першої зібрання книг він мав власного бібліографа, Габріеля Ноде, який допоміг йому зібрати більше 40000 видань та рукописів та став автором “Порад для біблітекаря”, першого посібника з бібліотечної справи, твору “Політична бібліографія” та інших праць, співзвучних з потребами того часу. На жаль, Ноде не вдалося стати відновлювачем другої бібліотеки в Пале-Роялі, бо на шляху до Парижу він помер.

Окрім паризького екземпляру рідкісної Біблії Гутенберга, Мазаріні належали більше 40000 видань, зібраних Ноде по всій Європі. Бібліотека Мазаріні вижила під час Французької Революції, як і Пале-Рояль, - зокрема, через те, що його тодішній резидент, герцог Орлеанський, став на сторону революціонерів. 

Рівність: перші ознаки

З боку герцогів Орлеанських, це була не дивина. Ще Людовік ХІV намагався замирити цю неофрондистську гілку своїх родичів, надавши їм Пале-Рояль в якості резиденції. Тут уважний та досвідчений читач одразу згадає події, описувані в перших томах “Анжеліки” Анн та Сержа Голонів, де герцог Орлеанський був одним з найпідступніших інтриганів, який, хоч і не тримався тодішньої Фронди, але був уразливий щодо неї через особисті амбіції молодшого брата короля.

Герцоги Орлеанські припинили своє існування як аристократи під час Французької революції, ставши звичайними громадянами з прізвищем Егаліте. Філіп Егаліте, колишній герцог Луї Філіп Жозеф д’Орлеан, ще в 1771 році став Великим магістром Великого сходу Франції та вирізнявся ліберальними поглядами. Втім, зрада сюзерену не оминула і його долі. Він загинув у політичних сутичках між революціонерами, страчений ними за звинуваченням у змові - втім, навіть роялісти віддали шану його шляхетності на ешафоті.

За часів останнього герцога Орлеанського Пале-Рояль набув досить специфічної слави. Лібералізм герцога спонукав його не лише відкрити сади палацу для відвідання всіма бажаючими, не лише додати до існуючого мольєрівського театру ляльковий, а й наповнити його людьми, що готові були днями гуляти серед шаленого багатства, засідати в кав'ярнях, читаючи там газети, книги та журнали й тут же їх обговорюючи. 

Тим часом, в аркадах палацу збиралися паризькі повії, й це стало першою ознакою занепаду грандіозного проекту. Ті самі повії, після падіння Наполеона під натиском військ Російської імперії, розважали переможців, а сам Пале-Рояль на чотири роки став Офіцерським клубом для російського гарнізону.

Паризькі добудови: початок

Підходячи, власне, до історії з колонами, зауважимо, що колони Бюрена були не першою спробою доповнити будівлю епохи барокко. Першим добудовником став сам Філіп Егаліте, який перед відкриттям садів Пале-Роялю для громадського доступу поставив у його дворі колонади з лавками. Щодо проекту Даніеля Бюрена, він ознаменував пік французького постмодернізму в кінці ХХ століття, що в образотворчому мистецтві позначив себе одним з напрямків під гучною назвою “концептуалізм”.

В 1986 році Даніель Бюрен, відомий на той час концептуаліст, що заперечував існування мистецтва поза його контекстом, звів у дворі Пале-Роялю, на той час уже резиденції Міністерства культури Франції, 260 паралельних колон різної висоти, але в одному стилі. Цей стиль належав Бюрену як впізнаваний - контрастні смуги, в яких обов'язково присутній білий колір.

Ще в 1969 році Бюрен оголосив себе поза системою тодішнього мистецтва, відмовившись створювати “вигадані” картини. Він виклав свої погляди в декларації, вже будучи учасником товариства BMPT (Buren, Mosset, Parmentier, Toroni), що утворило свою назву від прізвищ відомих концептуалістів. Вони критикували художні інституції за сталість візуальних стандартів, експериментуючи з колективним авторством, але зберігаючи власні стилі та контроль авторів над творами.

Те, що показане

Втім, те, що створив Бюрен в Пале-Роялі, викликало сутички на вищому державному рівні. Тодішній міністр культури Франції Франсуа Леотар був готовий власноруч знищити колони, зведення яких підтримував попередній міністр Жак Ланг, який, в свою чергу, втілював ідею президента Франсуа Міттерана. Завадити зведенню колон, що виглядали, м'яко кажучи, дивно на фоні бароккової пам'ятки, намагався Жак Шірак, який на той момент був мером Парижа.

Де-факто, вищі французькі кола зійшлися в майже класичній сутичці політичного протиборства. Соціалісти підтримували зведення коло Бюрена, голлісти були категорично проти, але на остаточне рішення залишити творіння Бюрена в спокої могли вплинути, що називається, навпаки, солдафонські наміри Леотара, колишнього міністра оборони. Серця парижан цього б не витримали, й колони Бюрена  - якого, крім несмаку, ще й звинуватили в продажності владі - лишились у дворі Пале-Роялю.

До речі, Леотар був єдиним антиголлістом у цій ситуації, а саме, представником Союзу за французьку демократію, створеного, зокрема, на противагу голлістам за підтримки Жіскар д'Естена, попередника Міттерана на президентському посту.

Мистецький скандал, хоч і, врешті, осів на дно суспільних настроїв, став знаковим для всього франкомовного суспільства. Так, у канадському фільмі "Bon cop, bad cop" поліцейський з Онтаріо робить їдке зауваження своєму колезі з Квебеку в суперечці про хокейні правила: "Рівень не той". 

Жодних васалів: Бюрен протестує знову

Втім, "Два рівня" недовго перебували в спокої. ХХІ століття і розвиток постмодернізму - ба, навіть його криза, що відобразилась у творчості Бенксі - спонукали до висунення іншого концепту. Омаж є присвятою творчості певного митця, і саме цей спосіб виконання похідного твору намагався використати паризький вуличний митець Le Module De Zeer у 2018 році, обклеївши галерейні колони Пале-Роялю смугами, перпендикулярними смугам колон Бюрена.

Надзвичайно відомий на той час митець аж зовсім не був задоволений таким знаком вклоніння і затребував видалити смуги LMDZ. Міністерство культури Франції змушено було погодитись на його вимоги, підкресливши, що воно є осередком не лише культури, а й авторських прав. Утім, дещо вони - як і Бюрен - все ж таки, не наголосили.

Під час існування товариства ВМРТ до нього входив нині покійний художник Мішель Пармантьє, що створював об'єкти, співзвучні з творчістю Бюрена. Це були якраз горизонтальні смуги, в тому числі, чорно-білої гами. Втім, саме Пармантьє був каталізатором розпаду товариства, першим оголосивши про припинення його існування. Схоже, це настільки засмутило Бюрена, що він став заперечувати існування коли-небудь товариства ВМРТ як такого.

Щодо самого Бюрена, він лишився королем напрямку. Його новий витвір знову розташувався у владних колах. В 2021 році він установив скляні панелі кольорів французького прапору на даху Єлисейського палацу - тобто, резиденції теперішнього президента Франції Емманюеля Макрона. Сам або в співавторстві, Бюрен створив біля десятка книг про власне мистецтво (зокрема,  «Les Écrits (1965–2016), «Ponctuations» (2008) та  «Comme un jeu d’enfant» (2014) ), ставши ілюстратором до них. 

Про скандал з LMDZ майже не говорять, хоча про нього в 2018 році згадали навіть індійські газети, майже дослівно перебравши тексти з французьких видань. Двір Пале-Роялю, що до колон Бюрена був місцем парковки урядових машин, відвідуваний туристами, які жваво фотографуються на фоні колон, а те, що лишається після них, мабуть, прибирає мадам Помпадур. 

Концептуальний напрямок, що захищає ідею, виражену в мистецькому образі, - той, що був озвучений Джозефом Кошутом як сила ідеї, а не матеріалу, - відступає перед несподіваним натиском нового бачення. Так, днями в столиці України відкрилася виставка фламандсько-українського мистецтва, де ключовим є маніфест Яна ван Вунсела. Він вказує на системний характер мистецтва, що "завжди штучним і ніколи - спонтанним".

КнижКава в Telegram та Х - майже детективна історія

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Арсенал ідей: як зацікавити гіпернавчених

Іmages by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька   

Враженнями одного дня важко описати будь-яку подію, адже цього року "КнижКава" побувала на фестивалі, який можна цілком назвати освітнім, вперше. П'ятниця, як можливість відпочити від щільного навчального потоку в подієво-ігровому середовищі, з одного боку, привабила, з іншого, створила задачу зробити цей день змістовним.

Подія, що проходила з 19 по 21 вересня в Мистецькому Арсеналі, проводиться не вперше. Фестиваль був заснований у 2021 році, але майже не відомий за межами Києва для людей, не дотичних до сфери. Оскільки цього року "Арсенал ідей. Різні разом" отримав нагороду European Heritage Awards від організації Europa Nostra, що займається питаннями культурної спадщини - а нагорода, ані менше, ані більше, в категорії "Залучення громадян та підвищення обізнаності" - хотілося б розуміти, наскільки цей захід буде цікавий людям поза межами столичного життя.

Загалом, будь-яка додаткова спроба сучасних батьків занурити дітей в навчальне середовище натинається на їх стійкий опір. Одна з причин - перевантаженість шкільних програм, після яких навіть на прогулянки бракує сил та, головне, настрою. Івентологія, а тим паче, івентоманія дорослих іще не зрозуміла школярам, які обирають засобом розваги втечу до віртуального світу, з тривалістю розмов не довше п'яти хвилин ролику з ТікТоку.

Не дивно, що бажання втекти охоплює щколяра одразу після погляду на книжкові стенди, які б вони не були яскраві та привабливі для нас. Це ми росли з книжками, де мінімум кольору компенсувався об'ємом, змістом та ілюстраціями художнього - а не дизайнерського - рівня. Це нам цікаво розставляти всі ці видання на поличках, ретельно добираючи кольори та формати. Це ми хочемо думати, що будь-яка дитина захоплено зойкне, побачивши всю цю красу, ще й в стінах старовинної фортеці.

Дитина, як і дорослий, - ба, навіть раніше - захоплюється питанням, що з цим усім потрібно робити, а головно, чого від неї чекають. І вік тут не надто має значення, коли провідним авторитетом все ще лишається дорослий.

Безперечно, музейна справа тут, як ніде, на своєму місці - хіба що роки звернень до так званого європейського досвіду навчання неодноразово довели все більшу раціоналізацію цього процесу. Втім, це стандартний європейський погляд на дитину як на маленького дорослого - а, як звернутись до історії, виявиться, що тягнеться він з середньовіччя і має в собі одну-єдину, але системну помилку. 

Організація навчального процесу й спілкування в ньому мають враховувати вікові характеристики. Від надміру раціоналізованого, надміру абстрактного мовлення з розмитими поняттями втомиться й дорослий, а дитині взагалі незрозуміло, що криється за всіма цими розлогими обгрунтуваннями. Врешті, вона звикає звучати, як і ми. 

Сучасна європейська освіта вивчає емоції, але це не одне й те саме, що відчувати й проживати їх. Типова помилка невротика - відповідати на питання про те, як він себе почуває, тим, що він думає. І, хоч думати всією Україною ми любимо, але тривалий час на німецькім хлібі отак не прожить.

В процесі експозиційної науки музеї - професіонали, й головно, через комунікацію, що тільки й може донести дітям практичний зміст того, що вони бачать на стендах. Неважливо, чи то наукова, чи мистецька колекція, чи розважальна - як-от Музей історії туалету. Можливість взаємодіяти має значення. 

Шістнадцать музеїв, здається, можуть хвалитись особливими перевагами. Те, чого не показують в школі - або не роблять в усіх школах, як-от "Ліцей Безмеж" чи Robocode - привертає увагу не лише наочністю, а й інтерактивністю в її фізичному вимірі. Втім, звичні чорнобильські недомовки, скоріше, засмучують, аніж надихають - діти не люблять документів, їм цікаві пригоди й героїчні історії.

Участь у кожній такій події вимагає особливої підготовки - насамперед, педагогічної як способу залучити до теми за допомогою практичних складових, інакше ризикуємо перетворити найігровіший фестиваль на подію для хороших дітей, яких, хоч і чутно, але не видно. 

Батьки, схоже, почувалися б тут, як риба у воді, якби не вже сформована київська потреба відіспатись після обстрілів. Тут і улюблені книги, й можливість понатискати кнопки різноманітних приладів, від віртуальної книги до танцюючого робота, - до речі, ми знову ризикуємо працювати на оборонпром цілими поколіннями. А побутову робототехніку нам складуть німці. 

Загалом, тут, справді, добре майбутнім письменникам - тільки де їх взяти? Для перебування в просторах можливостей, неможливостей і понадможливостей потрібен час на споглядання, але ж, перед тим, уміння добре орієнтуватись в просторі та часі. Звернення до минулого, сьогодення й майбутнього - тут і зараз, в кількох кроках одне від одного, і сюжети лежать перед носом, і експонати, й тренажери. В цій інтеракції бракує лише одного - навичок діалогу з дорослим, який, врешті, з'являється з-за меж столу й перетинає дистанцію лекційного простору.

Ще за темою: Інтерв'ю з директоркою Книжкового Арсеналу про Літературну лабораторію

Медійникам простіше, вони звикли швидко заходити до комунікаційного процесу - хіба що пояснити медіадитині, навіщо півдня бігати конем заради розмов, доволі непросто. Втім, це польовий досвід, який, принаймні, наочно показує зваби професії. Простіше й учителям, бо вони звикли водити екскурсії, а за ними звикли ходити, хоча б заради переміни обстановки. 

Медіаторська функція дорослого, який надає практичного значення всім цим речам - насамперед, через почуття від них - інколи й рятує з відчуття сталості, яке пригнічує навіть досвідченого історіографа суспільних змін. Ця функція полягає в умінні пояснити, навіщо це все - не собі, а їм. І ми давно ризикуємо розділитись на цивілізації недовчених і перевчених, але кілька хвилин в Музеї у темряві розставляє все на свої місця.

Ми страшенно боїмося залишитись без візуалу, намацуючи світ на слух, - коли вхоплене у камеру лишається недоступним в межах простягненої руки. Ми змушені торкатись, аби розпізнати, й, нарешті, розуміємо своїх дітей. Погляд на іноземну книгу в цій системі лишається тільки поглядом на книгу, в якій вже неможливо визначити кольорові схеми. 

В усякому разі, це той самий простір для розшифровки складності речей у фізичному світі. Музей математики вчить бути дизайнером буквально за кілька хвилин, в Музейній крамничці Арсеналу можна знайти Ворхола, з його вкрай компактними поясненнями навколишньої дійсності, в "Ігромагу" розумієш, що нічого не розумієш про Pixar - бо французькі розробники створили виключно тематичну гру, яка передбачає занурення до світу мультиплікації. А от з "Салемом" замість "Мафії", справді, моторошно просинатись - хіба що на піратськім кораблі, де ось-ось витоплять із тебе лій на морські хвилі.

Цей простір потребує, як мінімум, трирівневого креативного мислення, в якому час займає провідну позицію. Можливо, недарма "Часолінія" стала знаковим виданням Арсеналу, і кожна історична подія - всього лише вузлик на мотузці, що має бути сплетена в сітку. 

До речі, права на ігри настільні ми тепер купуємо, а не створюємо. Гра для дорослих передбачає камерність, хоча би ночівлі у сховищі, де ніщо більше не перемкне увагу, крім чергового ходу й коментаря гравця. І є ще Чорнобиль, з його санкціонованим сталкерством, де в автобус, можливо, й загляне корова двоголова.

КнижКава в Telegram та Х - подорожуй Україною з нами!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Чорно-білий почерк: про що це

Image by @MZarzhytska

Автор Арнольд Лопушанський

В нещодавню старовину володіння мистецтвом калліграфії було шансом здобути посаду писця. Тобто, говорячи сучасною мовою, принтера.

Чи хочу я працювати принтером? О, так. За однієї умови - пенсія згідно табелю о рангах, без пропусків там, де в мене було багато роботи, і без прогулів там, де гуляв сусід по графі.

Жінка-дизайнер-калліграф іще корисніше. Коли я, вибачте, мекнутий, вона віддрукує за мене те, що я, перепрошую, так хочу накалякати на стіні.

Калліграф Калліграфович Пірйовий. Повірте, це звучить гордо.

І ще, я обов'язково поїду навчатись до Праги. Ні, не через пиво. Я куплю собі в Sinsay сімейний альбом зі сторінками, на які нічого неможливо наклеїти, й буду вечорами розмальовувати його, попиваючи біля Влтави коктейль із пінкою.

Україна, звісно, трохи болить - але й це минеться. Обожнюю повстяні обкладинки, вони надають тактильності моїм зашкарублим пальцям.

Я знаю, куди рухається світ - в Париж. Вони продають нам світ, якого ми б зроду не купили, якби не серби. Петрович написав: "Купи в китайця складаний будинок і їдь у поле. Тут все одно не буде ніякого сенсу".

А якого сенсу, вибачте, вам якого?

Я обожнюю пружинні блокноти, з них так легко виривати сторінки. Я хочу розмовляти з японцями про агрус і вірити, що після цьогорічних дощів у мене він виросте, як на картинці.

Муракамі ріс із голови з моєю зачіскою. В мене так само немає шиї, я двошийний.

В моїй графічній історії обов'язково буде кіт з японськими очима - тобто, англієць - і зватимуть його Манго. Мене лякають коти, яких звуть Василь чи Петро. Вони ось-ось захоплять світ, а в мене лише стилус і червоне чорнило.

От тільки фотографуватись на фоні чортових трофеїв я не хочу - бо мені доведеться обійматися з Красовицьким, а він винен мені п'ять баксів.

І те, що я вбачаю в японській грі для дітей кільця Сатурна, тільки на користь мені - бо одного разу я скажу: "Мамо, хочу писати на глянцевих сторінках", і вона, врешті, купить мені ту кляту книжку-розгортку.

Я хочу картону, більше картону. Він нагадуватиме про ящик з іграшками, де я забув пістолет, але намарно.

Відчуваю, як аудиторія напружилась, але що там, це всього лише мемуари. І жовтий буклет, і сірий посібник з декадансу. Вибачте, блакитний.

Я хочу більше білих столиків із темним шоколадом, і можна того чувака з пивом, з Лондона. Вона сидить навпроти нього, точно в позі дипломата, а він, скотина, як завжди, їсть пироги.

До речі, це зона без куріння. Мене звуть Арнольд. Я хочу синій блокнот, шапочку і ручку. Я уже зняв стрес, а ви?

І ще, я хочу бути голубом з "Макдональдса". Бо там постійно рахує накладні мій друг, а це значить, що без роботи я точно не лишусь.

АртКава в Instagram - ще більше візії!

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Червоний, чорний - нові акценти традиційного книжкарства

Images by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Мода на книжковий дизайн з'являється в царині мистецтва, що першим відгукується на ідейний ефір. І тут ми дозволимо собі нагадати, що платонівський світ ідей - таке ж беззаперечне явище, як і їхнє матеріальне вираження.

Червоний і чорний в українському книжкарстві цього сезону набувають особливої глибини та гармонійності в поєднанні з кольорами вогню - жовтим та жовтогарячим, а білий підкреслює кожен відтінок, надаючи автентичності й повноти бачення. 

Врешті, ми приходимо до власних гам і форм оздоблення книг, перестаючи боятись неринковості - й отримуємо натовпи вдячних читачів, готових відкрити знайомі книги в новому форматі.

Цього Арсеналу "Чорна рада" Пантелеймона Куліша вийшла з напівтемряви бібліотечних полиць, що пахнуть медом старовини - в форматі, який переносить у самі-самісінькі літа подій. І навіть раніше, коли Україна ще не усвідомлювала, до чого йде, прийнявши панування литовських князів.

У подачі оновленої "Чорної ради" від Readberry ми бачимо і обкладинку, і форзац, і текст в єдиному стилі, який описує шлях України крізь коридори завойовників. Шлях смирення й гідності, омани та виправдання, страху та радості відкриттів, глупоти та мудрості, терпіння до супротивника і рішучості в боротьбі, що не знає компромісів. І килимове мистецтво, цьогоріч презентоване видавництвом "Родовід", лише поглиблює спогади.

Одними з першопрохідців цієї весни виявились "КСД", які ще на "Книжковій Країні" подали колекцію "Перлини української класики" у петриківському стилі. 

Щодо традиційного червоного, тут і "Берестечко" Ліни Костенко, і "Арабески" Сергія Жадана, і його перший поетичний фоліант постали в ошатній версії твердої обкладинки, яка перекликається з "Українськими регіональними літописами" серед новинок, представлених на Книжковому Арсеналі цього року.

Гра відтінками червоного - мабуть, найулюбленіша в українському мистецтві. А чорне піддається нам в графічних рішеннях артбуків, яким приділимо окрему увагу.

До речі, класичну версію чорно-білого цього року задає "Смолоскип". Гірка й болюча тема Розстріляного Відродження набуває форм сподівання на те, що ми, врешті, припинимо нищити незручне. На те, що ми припинимо уникати тем, які, неначе навмисно, подаються темами страху, жаского суму та відчаю. На те, що ми, врешті, припинимо підміняти поняття свободи й почнемо звати речі своїми іменами.

Творець - найцінніше, що є в кожному з нас, і підміняти творчість дарком означає оману куди гіршу, аніж мали до того. Тема "Голоси" від "Землі поетів" відсилає нас до плідності, й тільки. Артбуки в сучасному стилі продовжують тему народної графіки, вплітають наївне й дитяче мистецтво, поза межами тотального контролю та гніту, замаскованого під турботу. 

АртКава в Instagram - ще більше візії!

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Поетична ілюстрація: весна-літо 2025

Image by @MZarzhytska on X

Автор Рут Фландерс

Мистецька книга і книга митця останнім часом мають все більше перетинів. Художники отримують можливість привернути увагу шанувальників, ілюструючи книги письменників, а творці слова вражають читачів з першого погляду. Тож, у короткому новинному огляді пройдемось по основних тенденціях.

Художник Юрій Нагулко нагадав про себе участю в волонтерському проекті "Між рядками незвіданих тиш" житомирської поетеси Євгенії Юрченко. Автор полотна "Батуринська трагедія" 2015 року створив ілюстрації для видання в стилі art-poetry та у військово-ліричному стилі, з пануванням українських традицій живопису.

Символізм та повітряність кисті Нагулка перекликаються з творчістю литовського митця Мікалоюса Чюрльоніса, а густина і яскравість фарб, кольорові акценти нагадують стиль давньоукраїнських розписів.

Юрій Нагулко, зокрема, ілюстрував метафоричні картки, що їх використовує Євгенія Юрченко в своїй творчості. Це особливий психологічний підхід автора, що базує свою творчість на картинах душевних станів. 

Інший волонтер проекту, Дмитро Михайловський, творить в стилі сучасного мистецтва як продовжувач традицій французького імпресіонізму в українській подачі. Михайловський - майстер гуманістичного портрету, де індивідуальність натури проявляється через емоційні складові. 

Теми свавілля влади та благих намірів, зради присязі та народним прагненням, тиранічної несамовитості та страху бути відвертими, винищення культурних цінностей на догоду амбіціям переможця, так чи інакше, звучали на Книжковому Арсеналі цього року - в колишній фортеці на місці Вознесенської церкви. 

АртКава в Instagram - ще більше візії!

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Київський Ярмарок Мистецької Книги 2025 (Kyiv Book Art Fair 2025)

Image by @MZarzhytska & VSESVIT

Автор Марія Заржицька

Днями, на ВДНГ, відбулася подія, що мала розбурхати мистецький світ столиці й звернути увагу креаторів на те, що відбувається за межами майстерень та просторів. Київський Ярмарок Мистецької Книги пройшов з 11 по 13 квітня на території Павільйону Культури, створивши атмосферу, в якій квітневий холод не завадив роздивитись неформатне.

Так чи інакше, поняття неформату в мистецькій сфері - доволі умовне. Ярмарок одразу позиціонував себе заходом за межами маскульту, і це стало додатковим стимулом побачити її аутсайдерів. Щоправда, з представницьким візуалом у соцмедійників проекту не склалося - чи то хотіли нагнати якомога більше темряви й мороку, чи то забракло сміливості побачити красу в своєму ж. 

Хай там Інстаграм у них провалився в пекло - інтуїція нас не підвела.

До, по і поряд

Метою ярмарку були заявлені комунікація та підтримка місцевих спільнот митців. Особлива місія пролунала в контексті підтримки творців і видавців у їхньому прагненні бути почутими, навіть у несприятливих обставинах. Особливою задачею став збір коштів для громадських ініціатив, задля допомоги переміщеним особам внаслідок війни в Україні.

Image by @MZarzhytska & EYESOREMAGAZINE

В заході взяли участь 15 українських та 24 іноземних видавництва. Українська частина учасників, що позиціонують себе як незалежні видавництва, спеціалізуються на традиційних та новаторських жанрах видань у мистецькій сфері. Трендовий жанр - артбук, і на ньому варто спинитися детальніше, оскільки саме цей жанр став репрезентативним для українського стенду на Франкфуртському книжковому ярмарку 2024 року. 

Артбук як меседж: придбати ідею 

Артбук, або мистецька книга - явище, навряд чи зрозуміле для пересічного читача, але досить-таки інгібуюче серед митців. Це видання, що створює невербальний комунікативний простір за допомогою образів, і в цьому просторі навіть текст слугує засобом графічної виразності. 

Image by @MZarzhytska & VSESVIT

В артбуках важливо все, від обкладинки до підпису під фото чи авторської презентації. Цей тип видань може триматися певного стилю або еклектики, але завжди несе в собі якийсь художній концепт. 

В соціальному вимірі артбук є меседжем митця до суспільства. Дизайн Георгія Макова, «До По» та "We Who Have Changed" від видавництва IST Publishing увійшли до піар-сету української делегації у Франкфурті, й це був лише перший крок до зміни візій. З’явившись у широкому публічному просторі, артбук вийшов із тіні мистецько-дизайнерських кіл, оголосивши право бути поміченим у впорядкованому хаосі постінформаційної ери. 

Казус диференціації: один в колі одного

Важливо не плутати артбук із книгами про мистецтво, які теж представлені на подібних ярмарках у кількох вимірах. Це може бути альбом фотографій чи добірка творів живопису із текстовим наповненням, але в порівнянні з артбуком книга про мистецтво має більш популярний, звичний для більшості читачів і навіть навчальний формат.

Артбук як форма мистецького самовираження є настільки популярним у Західній Європі, що про його значення (й призначення) навіть не замислюються. За словами організаторів ярмарку, цим жанром на Заході цікавляться не лише митці, дизайнери чи архітектори, а й пересічні громадяни, що економлять час на пошуку візуальних ключів до дійсності. 

Image by @MZarzhytska & HAPAX

Справді, якщо порівняти необхідність переглядати новини чи сайти з надміром візуальної інформації, то прагматика європейців, готових платити за концепт чи добірку, ще й у мистецькому ракурсі, стає зрозумілою й для нас. Це своєрідна культура споживання, в якій не лишається місця усьому, що спричиняє антигуманні наслідки для особистості й суспільства в цілому.

З іншого боку, мистецтво, зорієнтоване на самовираження, може бути не лише дзеркалом суспільних настроїв, а й створювати їх, - наприклад, при нагнітанні аспекту депресивного, регулярному створенні відчуття занепаду чи уславленні деградантських тенденцій. Те саме відбувається і з раціоналістським підходом. який поволі, але неухильно виявляється безсилим за хронічної непередбачуваності буття.

Фокус уваги - капелюх

На першому Ярмарку Мистецької Книги в Україні відвідувачі мали змогу познайомитися на лише з артбуками, але й з есеїстикою та критикою на тему мистецтва (і не тільки), добірками сучасної фотографії, виданнями з дизайну, архітектури та містобудування.

Щоправда, заявлена пафосність дійства так і не відбулася, чого і варто було чекати від загадкових англомовних письмен на сторінці проекту. Приглушена музика й тихі розмови доповнювали трохи дистимічну атмосферу в затемних тонах, де не кожен розумів, що саме продається - але, якщо купляли, то вже точно знали, що.

Image by @MZarzhytska & VSESVIT

В цій атмосфері пристойного суму книжкові новинки презентувались так просто, як може тільки бути в колі митців - легким порухом руки, що відкриває ворота у невідомість. Тут кожен міг відчути себе першовідкривачем на чемодані цигана Мелькіадеса і володарем перископу, що розглядає умовно дружні береги.

Те, що ми, беручи в благодійників, нічого про них не знаємо - насправді, не така вже й безпечна позиція. В усякому разі, той, хто допомагає, може розраховувати на увагу до себе, що і є початком вдячності.

Вірус замкненості на власній культурі - схоже, найпотужніша пандемія сучасності. Негативні тенденції європейської роздробленості в контрадикції з українським  бетонним забором створюють дивовижний ефект капсул, що кружляють одна навколо одної в химерному танці однакових полярностей.

Image by @MZarzhytska & Method Fond

Інакше кажучи, ми просто лякаємось, коли бачимо незвичне.

Інший аспект - пошук цільової аудиторії для того, що є незвичним у вимірі т.з. «середньої статистики». Кожен відвідувач таких виставок, рано чи пізно, задається одним питанням: «Для чого це мені?». І відповідь на це питання лежить у площині не лише потреб, а й соціальної інтуїції.

Зараз багато говорять про емоційний інтелект, у якому невербальна складова займає провідну роль. Якщо вже говорити про освітні програми, де емоційному інтелектові надається провідне значення, маємо змінювати ставлення до мистецтва, несправедливо усунутого на користь «точних» наук. Як висловилась одна з учасниць ярмарку, співзасновниця Method Fond Лада Наконечна: «Ми отримуємо західний дискурс, але часто не можемо висловитись у ньому, не можемо долучитись до дискусії, адже не знаємо, як вона постала». 

Image by @MZarzhytska & Method Fond

В цьому контексті інтеграція радянської мистецької спадщини в українську сучасність постає лише питанням збереження й імплікації, в якому відсів є мінімальним для життєздатності суспільного бачення - державна чи партійно-ритуальна символіка. І сучасне германофільство тут грає, скоріше, компенсаційну роль, як третій форпост після революцій початку ХХ століття та подій Другої світової війни. Втім, що намагаються компенсувати нам хранителі німецьких традицій - власну далекоглядність чи нашу ж інфантильну здатність руйнувати все, критиковане Великим-І-Жахливим-Донатором? Можливо, нам усе чіткіше натякають, що ми були тільки експериментальною площиною там, звідки літають бумеранги.

Image by @MZarzhytska & Method Fond

Як би там не було, адаптаційні програми вже запущені, й ми маємо самі усвідомити свою непричетність до вузького кола митців, що міркуватимуть над траєкторією розмаху боксерської рукавиці. Авторка «Словника сучасного мистецтва» Катерина Бадянова. співзасновниця Method Fond (за підтримку Українського Кльтурного Фонду і Посольства Німеччини) та Курсу мистецтва, якраз жаліється на схильність до розривів і розсипання концепту, який постійно зазнає доторків інших думок. Практичне спілкування - не найсильніша сторона митців, але вони можуть, принаймні, бути гнучкими. 

Vsesvit: космічне й фобічне

На відміну від Method Fond, що позиціонує себе меценатським, проект Vsesvit має донаторську спрямованість, де руйнації теж протиставляється певний ряд ініціатив - але учасники виходять за межі вузького кола, назустріч будь-якій зацікавленій персоні. Щоправда, на події були, переважно, волонтери. 

Значну площу стендів займали фотопроекти - збірні, але, в більшості своїй, індивідуальні, й це теж Європа. В руслі фільтрації прав на видання власного концепту дійсності важко сказати, де самовидання, й де публікація за згоди видавництва. Перше, скоріш, є проявом української свободи вибору. Друге - прерогатива європейської демократії, що не може дозволити собі розкидатись паперовими ресурсами на користь кожного, хто бажає.

Image by @MZarzhytska & HAPAX

В усякому разі, приклад сміливості донести власне бачення тієї чи іншої проблеми, вміння продати читачеві мікроскоп чи слуховий апарат на потреби людей з обмеженими можливостями чи в критичних станах захоплює. Побачити світ очима слабкозорого чи людини в клінічній депресії, денонсувати страх перед зачиненими дверима чи зробити реверс на протистояння клаустрофобів з агорафобами під час пандемії COVID - справді, розворот.

Особливий доробок, в часи обмеженості потоку видань на тему, являли собою архітектурно-дизайнерські рішення в підбірках, індивідуальних поданнях та навіть енциклопедичних часописах. Як відомо, стоковість митця не лякає. В підбірках можна було побачити цікавезні екскурси в минувшину аж 17-річної давнини, з солідним текстовим супроводом - щоправда, мовами, які доведеться вчити в контексті.

Це означає, що ви купуєте квиток в інше життя - і текстові вказівники в ньому, як завше, вторинні.

На межі наївності: літопис і часопис

Найвлучніше висловилися ті, кому завжди бракує в дорослих образності. Фотопроект від Readellion, у якому авторами стали діти з окупованих РФ територій Донбасу, наперекір крихкості існування сягнув космічної швидкості в досягненні глибин свідомості. Сподіваємося, фоліант розміром з покетбук знайде свого власника. і не одного. Книгу було представлено у виставковому екземплярі, але воно, поряд з іншими доробками, є на сайті видавництва для замовлення.

Image by @MZarzhytska & Readellion

В темі презентації дитячого бачення дійсності виявилась київська Троєщина. Молоді видавці Syntax Publishing презентували свій досвід на сторінках фотопроекту з традиційним, ба навіть, радянським форматом, і це спонукає зануритись у світ району з лімітованою реальністю. 

Дорослі діти наївного мистецтва - і це не лише знані для всіх Примаченко й Білокур - з'явились, немов гості з минулого, на сторінках отих самих, майже забутих книг про живопис. Видавництво "РОДОВІД" привезло їх в українському та англомовному варіанті, як класичне мистецьке видання розширеного формату, з повнокольоровими ілюстраціями та текстами, в які нескладно поринути, але важко з них виринути.

Текстовий формат власного досвіду презентував літературно-мистецький журнал «Нога», що зачепив ностальгію за роман-газетами, так і не залученими у гламуровану сучасність. Світ, у якому часописи припиняють грати одну з провідних світоглядних ролей, приречений на життя без усіх дзеркал, окрім чорного.

В свою чергу, кіностудія Довженко здивувала черговим архівним проектом «Кавалерідзе», що являє собою, здавалося б, суцільний контраст лаконічному «Коцюбинському». Енциклопедичне видання в суперобкладинці, повне документів ув оригіналі,  - не лише музейна цінність, а й біографія відомого скульптора і кінорежисера, почесного громадянина Сум і творця образів, що їх неможливо стерти з пам’яті.

Загалом, видання, представлені на першому Київському Ярмарку Мистецької Книги, цілком вписуються в термін «неоавангард», презентований співзасновницями Method Fond у своїх доробках. Химерне панування геометричних ліній та форм аж раптом переривається образом, в якому життя постає тривимірним, у кольорі чи монохромності - другий аспект. І стилістична зацикленість, і розгубленість між еклектикою та какофонією натякають на кризу жанру, який, здавалося б, далекий від нашого сприйняття прекрасного, але творить його там, де нас чомусь нема.

АртКава в Instagram - ще більше візії!

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Толкін і перстень влади: код Середзем'я

Image by @MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька        

Репортаж місяця - березень 2024 квітень

Навряд чи існують в світі літератури книги, що пережили не лише сотні видань, а й подань, інтерпретацій та мовознавчих трюків, як твори Толкіна. В літературознавстві склався цілий напрям під назвою "толкіністика", і ці поважні фани відрізняються від молодіжних субкультур хіба що одягом, який не видає в них ані гоббіта, ані ельфа. Сьогодні, в тиждень читання Толкіна, говоримо про особливе явище у житті письменника - його боротьбу за свободу, що надихнула на створення незабутніх образів і подій.

Толкін епічний

З початку війни в Україні не треба пояснювати, хто такі орки, й чому ми так назвали своїх ворогів. Цей влучний толкінізм так міцно зайшов у нашу свідомість, що картинки, змальовані Пітером Джексоном у кіноепопеї "Володар Перснів", лише доповнюють слово, яке виявилось паттерном. Чому так? Може, Толкін - справді, чарівник, той самий Гендальф, що він його уявив, мандруючи швейцарськими горами? 

Джон Рональд Руел Толкін - той самий член оксфордської субкультури, яка вічно знаходиться в дитячій грі під назвою "Пошук скарбів", і знаходить. Він утілив принципи, закладені Льюїсом Керроллом у поданні складного через казку, в представленні того, що раніше здавалося нудним і нецікавим, через авантюрну гру, яку сучасні літературознавці звуть квестом і травелогом, а в прадавніх літературних традиціях вона зветься епосом. 

Толкін був активним дослідником "Беовульфу", "Калевали", "Старшої Едди" та "Молодшої Едди" - легенд, що справили засадничий вплив на свідомість германських та скандинавських народів. Він із дитячим захопленням вивчав мови, які склали основу менталітету британців. Це були не лише давньогерманські, а й кельтські мови - зокрема, валлійська, що вважається найскладнішою. 

Більш того, Толкін був творцем власних мов, які розпочались із дитячих ігор і переросли в його літературну спеціалізацію. Стиль його розповіді - епічно-казковий і водночас простий, легкий для розуміння дітьми й дорослими різного віку та рівня освіти. Толкін вміє інтригувати на ходу, розвиваючи в читача кмітливість та інтуїцію, увагу до деталей, створюючи особливе відчуття теплих батьківських обіймів, у яких не страшне жодне зле чудовисько.

Все своє життя Джон Рональд Руел Толкін боровся з чудовиськами, які намагалися відібрати в нього найцінніше - оцю добру владу над душами читачів, секрет якої вони так і не пізнали.

Толкін едукаційний

Толкін народився там, де расова сегрегація свого часу набере жахаючих обертів - у Південній Африці, де його батько, звичайний банківський клерк, прожив недовге життя в лещатах системи, де неможливо бути по-справжньому багатим. Він зростав у британському Бірмінгемі та його околицях - там, де його мати змушена була з останніх сил тягтись, аби виростити двох дітей в суспільстві завищених вимог. Його життя довгий час перебувало під впливом людей, які вважали себе найсумліннішими католиками, насправді, будучи орденом, що не знав жалю до своїх членів. 

Урешті, Толкін пережив особливий, витончений вид наруги над своїми творами - комерційний та цензурний. Останній з них набував не лише політичного, але й особистого характеру, де заздрість та ненависть були рушійною силою дискредитації автора. Сучасні фарисеї не шкодували жодних сил та засобів, аби звести талановитого автора до власної посередності - за допомогою лестощів, здитинювання й наклепу, який вражає своєю підступністю і досі.

Після смерті матері, Мейбл Толкін з роду Саффілдів (що за принципом, описаним Т.Гарді, опинився осторонь аристократичних кіл), Дж.Р.Р.Толкін та його менший брат Артур Гіларі опинилися під опікою католицького священника, що мав власний бізнес із продажу хереса. Френсіс Хав'єр Морган ще за життя Мейбл Толкін мав на неї величезний вплив. Вона була новонаверненою з англіканців, які свого часу не визнали влади папи римського і створили церкву під головуванням британського монарха.

Важко сказати, що саме спонукало місіс Толкін обрати католицтво, та це й не є предметом нашого дослідження. В усякому разі, є певність, що то був духовний поклик, але скористалися ним люди з сумнівними принципами. І справа не лише в англо-іспанському походженні отця Френсіса. Він займав чільне місце у громаді, яка вважала себе "апостольською", але більше нагадувала закритий орден, що не терпів будь-кого стороннього, вимагав суцільної покори від своїх членів та бажав отримати вплив у лінгвістичних колах Оксфорда, Кембріджа, Ексетер-коледжа тощо.

Схоже, це були не просто католики, а радикальні католики, зв'язки яких ішли вглиб та вшир. Ораторіанці (або "ораторія святого Філіппа") були конгрегацією, заснованою в Римі  1558 року, флорентійцем Філіппо Нері, який, будучи другом папи Лева ХІ та Ігнатія Лойоли, позиціонував себе реформатором. Конгрегація взяла на себе обов'язки, схожі з обов'язками йоаннітів, які, мабуть, на той час уже дратували престол своїм впливом. Опікуючись хворими, ораторіанці відбирали для себе майбутніх членів - священиків та мирян. Від них не вимагали чернечих обітниць, у них були готові вкладати власні кошти (як отець Френсіс - у братів Толкінів), але віддячити вони мали титанічною працею, що перевищувала людські можливості.

Можна сказати, що ораторіанці, на відміну від йоаннітів, мали стати "воїнами пера", зайнявши ключові посади в галузі освіти. Для того їм потрібно було увійти в мовний корпус, набувши освіти, браком якої постійно дорікали католицьких думкарів. І тут проявився римський комплекс наддосягнень, який і досі панує в західних університетах та програмах освіти. Це виснажливе, майже безперервне навчання, порпання в найдрібніших деталях на основі схоластичних міркувань, яке ще й за браком фізичної активності та здорового харчування спричиняє розумову деградацію. 

"Скруджі науки" або навіть гобсеки - так виглядає чимало тих учених, які всерйоз поставилися до вимог британської системи освіти. І тут в нашому дослідженні не обійшлося без апологета цієї системи, який піддав факти біографії Дж.Р.Р.Толкіна досить своєрідній обробці. Йдеться про Гамфрі Карпентера, автора праці "Дж.Р.Р.Толкін: Біографія" - радіожурналіста з Оксфорду, сина місцевого англіканського єпископа та теолога Гаррі Карпентера. 

Колода Карпентера, або Галілей з Бірмінгему

Важко сказати, чому Карпентер за весь час свого медійного життя створив лише одну більш-менш відому працю, і навіщо стільки часу присвятив саме Толкіну. В усякому разі, його подальші спроби прославитись на ринку дитячої літератури наводять на певні здогадки - але це, мабуть, історія в дусі Керролла, що у Карпентера піддається особливому виду остракізму.

З перших сторінок читачеві, який хоч трохи знається на британській літературі, кидається в очі стиль містера Брокльхерста - епізодичного, але досить впливового героя роману Шарлотти Бронте "Джен Ейр". Улесливий тон ретельно оминає гострі кути й накидається зненацька, з перекрутами та наклепами, просуває потрібних людей та опосереднює Толкіна як особистість. Карпентер виставляє його ледь не мракобісом, який тиснув на майбутню дружину щодо її переходу в католицтво і дріб'язково чіплявся до неї, не враховуючи брак її духовного досвіду.

Зокрема, історія стосунків Дж.Р.Р.Толкіна та Едіт Бретт, яка була незаконною донькою своєї матері та членкинею англіканського ордену, що їй забороняли вправлятись на фортепіано більше "прийнятного", нагадує спробу молодої пари вирватись із антиутопії, описаної Маргарет Етвуд в романі "Сповідь служниці". Толкіну було заборонено бачитись із Едіт аж до свого 21-річчя, і автором цієї заборони був, звичайно ж, отець Френсіс. Більш того, юнак не міг навіть писати їй, що виглядало дивним навіть у світлі релігійних і суспільних обмежень на близькі стосунки. 

В усякому разі, поглиблена зайнятість Толкіна мовами у цей час наштовхує на думку, що його намагалися пошити чи то до релігійного, чи до наукового целібату, - а може, в синтез такого - де він виявився б типовим експлуатованим студентом. На той час Толкін уже вступив до Ексетер-коледжу на порівняльне мовознавство, де його викладачем був помічник професора кафедри, Джозеф Райт. Саме йому, за твердженням Карпентера, належить вимога до Толкіна "вчити кельтські мови, бо це гроші".

Загалом, досягнення Джо Райта більше скидаються на макіавеллічну вигадку, задля позиціонування на фоні Толкіна, що вправно створював мови, орієнтувався в лінгвістиці пам'яток європейської літератури і, головно, намалював образи назгулів - пізніше, в романі "Володар Перснів", як вершників, що перетворились на чудовиськ під впливом потягу до безмежної влади. Назгули, водночас, нагадують і давньоримських вершників, з їхньою несамовитою жорстокістю, й лицарів з військово-чернечих орденів, що наводили жах на завойовувані землі.

Іншою другорядною особою, що йому Карпентер приписує ледь не провідну роль у житті Толкіна, є Роберт Кв.Гілсон, син директора школи короля Едварда, в якій Толкін із братом вчилися, і, зокрема, робили перші кроки в напрямку драми. Це ім'я, уславлене хіба що роллю капітана Абсолюта, вип'ячене зі звичною для таких опусів недолугістю, але це ще не все. Драмофоб та шекспіроненависник, що зневажає Керролла - далеко не все, що Карпентер у своїй поблажливій прокрустівській манері намагається закріпити за Толкіном.

Задушливі викиди та вкиди ознаменовуються думкою про читацьку обмеженість Толкіна, що базується на його невдобоваримих для єзуїтської свідомості висловлюваннях. Сповнений солодкавих лестощів текст не може приховати ненависть до таланту, проявляючи її аж раптом, у наклепницьких подробицях. Час від часу Толкін та його найближче оточення постають ледь не патологічними особистостями, що закидають котів камінням, а перехожих - грудочками цукру. "Теплі спогади про сільське дитинство" як "основний мотив творчості Толкіна", що радо бігав у фартушку по лісах без назви, стають вінцем пропаганди, яку інакше, ніж неовікторіанство, не назвати.

Толкін едіторіальний та графічний

Звертаючись до історії видання творів Дж.Р.Р.Толкіна, помічаємо, скільки несподіванок трапилося, на здавалося б, протореному шляху. Його підтримували видавці, що потім робили раптові "комерційні" кроки на догоду сильним світу цього й обмежували письменника в його творчих проявах. Він сподівався укласти найвільніші у своєму житті контракти, які, врешті, оберталися перепродажем прав після краху видавничих та продюсерських проектів. Він був змушений створити детальний заповіт, а його потомки - відкрити власну компанію для захисту прав письменника.

Так, історія публікації пріквелу "Володаря Перснів", під назвою "Гобіт, або Туди і назад" (1937) у видавництві Allen & Unwin мала кілька визначних обертів. Першим і дуже болючим з них був режим економії паперу, введений у Великій Британії на початку Другої світової війни. Окрім купонів на їжу, цей режим (rationing) передбачав обмеження у споживанні непродовольчих товарів, - зокрема, паперу. Закон реалізовувався досить дивно, про що у сатиричній формі писав і Джордж Орвелл, і сам Стенлі Анвін, перший видавець Толкіна у Великобританії та світі.

Примітно, що на друк книг виділялося менше однієї десятої тоннажу паперу, призначеного для друку газет - 22 тисячі проти 250 тис.тон та 50 тис.тон на періодичну пресу. Цей режим тривав аж десять років - із 1939 по 1949 рік, через що перший роман Толкіна, хоч і популярний, мав проблеми з додруком.

Згодом, видавці розтягли витрати читача, перетворивши плани Толкіна видати "Володаря Перснів" одним томом на тритомник, і почали суперечку про ілюстрації, в час розподілення прав між Allen & Unwin та американською Houghton Mifflin Company, видання якої можна придбати й дотепер. Толкін був не лише автором, а й ілюстратором своїх творів, розпочавши із обкладинки та суперобкладинки для "Гобіта" (1937). 

Хтозна, як прозвучало побоювання автора щодо диснеївського стилю видання - втім, сер Стенлі Анвін повністю його підтримав. Американський художник мав відмову, Толкін розпочав власну роботу над ілюстраціями, але й тут на нього чекала пастка. Він не одразу домігся публікації повного комплекту своєї графіки як у США, так і у Великій Британії. Ці історії можна дослідити в англомовному виданні "The Art of the Hobbit" (Harper & Collins Publishers), що було представлене на Книжковій Країні в Києві й містить потужний авторський доробок - нариси, малюнки та мапи.

В листопаді 1940 року значну частину тиражу "Гобіта" було знищено під час бомбардування нацистською авіацією, і до 1943 року британські читачі не мали доступу до книги. Офіційне видання у США з'явилося у 1958 році, через чотири роки після виходу першої книги циклу "Володар Перснів", під назвою "Братство персня" у Великобританії.

Толкін юридичний та тлумачний

З розподілом прав Harper & Collins теж вийшла цікавезна історія, коли компанія придбала британську частину Allen & Unwin у 1990 році, але її австралійська частина лишилась незалежною від гіганта видавничого ринку. З того часу Harper & Collins публікує "Володаря Перснів" та інші твори Толкіна про Середзем'я у різних дизайнерських варіаціях, але з текстами постійно виникають якісь дива. 

Почасти, це пов'язано із незгодами Дж.Р.Р.Толкіна та Вільяма Коллінза, - але є моменти, які викликають чимало питань як у знавців, так і пересічних читачів під час відвідання книгарень. Особливо, це пов'язане з англомовними виданнями, які потребують значної уваги задля уникнення підробок і т.з. "адаптованих варіантів", що не відображають повного задуму автора.

Щодо історії перекладів у СРСР, Росії та Україні, наша толкініана теж потребує продовження, і ми його обов'язково випустимо - попри перешкоди, що стали легендою, пов'язаною з отцем-засновником класичного фентезі. Розглянемо й випадок екранізації життя Толкіна, що українці її не побачили з невідомих причин у 2019 році, й історію заснування компанії Tolkien Estate, яку аж до свого 93-річчя очолював син письменника, Крістофер Толкін. А поки що знайомимось із т.з. "кореневими виданнями" та наявним українським перекладом від львівського видавництва "Астролябія". Історії, нарешті, цього року, виповнюється двадцять один. 

Продовження теми - в спецрепортажі за квітень 2025 року

КнижКава в Telegram - не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму.

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net