Укрпремія: Премія книжкових блогерів

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 108 (спеціальний)

Холодна весна і цінова криза поки що не можуть завадити розвитку книжкової справи в Україні. Книги публікують, книги читають, і на цей процес неабияк впливають селфмедіа - блогери та їх спільноти.

Сьогодні розглядаємо історію та особливості ще молодої премії, яка вперше з’явилась на “Книжковій країні” - всенародному книжковому ярмарку, що проходить двічі на рік, навесні та восени на ВДНГ.

Фестиваль і блогери

"Книжкова країна" - один з небагатьох галузевих заходів, де блогерська думка присутня особливо широко і яскраво. Блогери активно з’являються серед дійових осіб на зустрічах з аудиторією, блогери організовують власні івенти, на яких розповідають про специфіку своєї роботи - бо “бути блогером”, як і “ бути письменником” у нас помалу визнається за роботу. Блогери отримують можливість скласти своєрідну президію, яка виголошує переможця блогерської ж премії.

Що за очікування?

Країна в курсі, що блогери працюють на видавців. Не працювати на видавця означає ризик переходу до категорії соціальних або маркетингових проектів, які годують самі себе. 

Країна в курсі, що блогери свідомо брешуть про книжки, тим паче, блогери самі в цьому свідомо зізнаються. Цьогорічна подія за участю Діми Персика та Якобз Монарх, урешті, виявила вразливе місце бульбашки в цьому плані, але воно завжди те саме.

Країна в курсі, що блогери мають свої чесні уподобання й власні емоції, не підфарбовані спецефектами, мають позицію, відмінну від соціально-орієнтованої, соціально-прийнятної чи соціально схвалюваної. Цьогорічне вручення премії супроводжували бурхливі обговорення на захист позицій української книги, яку намагаються оминути і видавці, й блогери - навіть розповіли, чому.

Українська книга - як і книга взагалі - займає в суспільстві батьківські позиції. Вона виходить на них, щойно авторське дітище потрапляє на очі суспільства як видання. З батьками в нас зараз прийнято не те щоби сваритись, а випилювати їх з поля уваги як фактор впливу на те, в чому живемо.

І тим не менше, вони існують, і цього року Премія блогерів удруге поспіль зробила вибір на користь української книги. Не просто так, а з новою сегментацією - премію за перекладну вручатимуть восени.

Коли і як заснували

Премія блогерів була заснована 2024 року, через два роки після повномасштабного вторгнення, спеціально для фестивалю “Книжкова Країна”, який передбачає демократичний формат та, відповідно, найширшу представленість спільнот зі своїми уподобаннями. 

Координаторкою премії стала Катерина Рець - арт-менеджерка Mercury Art Center, авторка бакалаврської роботи на тему фентезі в Українському Католицькому Університеті. Однією з цілей премії було заявлене створення відчуття причетності блогерської аудиторії до вибору книжки року.

На додачу, за перший склад журі було об'явлено голосування в соцмережі Facebook на сторінці фестивалю. До першого складу журі (як і в подальшому) увійшло 10 блогерів. До цьогорічного складу “дожило” п’ять - Юлія Типусяк, Надія Панченко, Дмитро Катеруша, Валентина Комар і Тетяна Гонченко.

Тут ми трішко лишимо читачам простір для детективних докопувань і перейдемо, власне, до вимог премії.

Хто може подаватись

Питання полягає, скоріше, в тому, хто може подавати, але про це трохи згодом. Базова умова - книга, видана в Україні. Тобто, не має значення, з України автор чи з-за кордону, але - перекладена українською і, схоже, не самвидав. Коли вже про останній, то він має пройти попередній шлях.

У випадку самвидаву потрібно, все ж таки, бути не лише улюбленцями книгарень, але зайти (знову ж, через їхні двері) до спільноти блогерів, яка читатиме. Якщо це виключно наша думка, правте в коментарях. 

Серед трьох на даний момент шортлистів - жодного самвидаву, й чимало цікавих книг від українських видавництв із очевидним лідерством. Чи впливає на це “смаківщина”, важко сказати, бо всі ці книжки, так чи інакше, зайняли передові позиції до шортлиста через піар.

Отже, публікація в українському видавництві на папері - передовиці піару - блогерська спільнота - шортлист.

Ще на тему: Книжкова Країна 2026: боривітер і прайси

Трохи світла

На захист нашої провидавничої гіпотези наведемо декілька аргументів:

• Премію блогерів 2024 року отримує Ребекка Кван із романом "Жовтолика" про сутінки видавничого бізнесу

• Премію блогерів 2025 року отримує Любко Дереш із романом "Погляд медузи" - куратор і упорядник письменницького курсу "Риба", автор загубленого в невідомості роману "Біжи і кричи". Шортлист року тут.

• Премію блогерів 2026 року отримує Артур Дронь зі збіркою "Гемінгвей нічого не знає", молодий ветеран, колишній івент-менеджер видавництва "Старого Лева", "норвезький відмовник" за спробу європейців зазирнути в нутрощі війни. 

NB: Тут можна переглянути наші ставки на Премію блогерів - 2026 (пост готується до розширення в SMM-постогляд - слідкуйте за оновленнями часопису в Facebook і головреда в Х (Twitter), буде тільки там).

Варто зауважити, що голосування за номінантів і переможців відбувається закритим шляхом, після врахування думки читачів. Журі нараховує бали, але сама схема переведення читацьких голосів у бали поки що лишається неясною. Принаймні, для широкої громадськості.

Ще на тему: Про видавничий світ і медіа: 10 найкращих творів у жанрі фікшн

Премія книжкових блогерів: як роздають

Не можна сказати, що тільки блогери й упливають на преміювання. Після потрапляння до лонглиста з пропозицій членів журі по три книги кожен розпочинається голосування читачів. У ході голосування формується рейтинг, із якого в подальшому випливає шортлист.

Де і як цей рейтинг формується, де саме проходить голосування і як взяти в ньому участь, здається очевидною відповіддю. Треба бути частиною аудиторії члена журі, досить активною і широко представленою для того, аби вплинути на цей рейтинг.

Інакше кажучи, за своїх потрібно просити, бо як не просиш - полетиш, як Карпа до Парижу. Все це, справді, народно, і аж зовсім по-нашому. Тож, починати треба, як завше, з партійного питання.

Наживо: відеорепортаж із вручення Премії блогерів - 2026 за українську книгу

Хто має це робити

У випадку, якщо ви - автор, і маєте вже опубліковану книгу, але видавець іще маленький, або йому не до вас, треба планувати власну піар-стратегію. Інакше кажучи, не самому, бо творчий процес ризикує загинути.

Звісно, жодна людина при розумі не стане днями сидіти в блогах, ще й лояльну аудиторію формувати. Йти проти уподобань видавця в такому процесі важко, але якщо вже опублікували - можливо.  

Графік блогера є доволі щільним, якщо вірити статистиці прочитання ними книг непростого змісту. Інтуїція читача тут грає неабияку роль, хоч довіряти інтуїції зараз не завжди модно. Тим не менше, літературному піарнику варто пробувати, і головне - навіщо.

Скільки-скільки?

Улюбленцям видавничої спільноти в цьому сенсі неважко з математикою. Навіть потрапляння в шортлист уже ставить жирну галочку проти графи “народ “за”, і ЗМІ точно не забудуть - принаймні, в перший місяць. З урахуванням кризових явищ Премія блогерів є ще одним способом додати роялті на власний рахунок.

А тепер увага на вашу угоду, панове автори. За скільки ваш видавець поворушить пальцем, за тим і його піарник? І скільки вам коштуватиме винаймання власного Валентина, що топитиме за вас у коментах?

Остання каменюка в город вічного бідаря - нашо, і якою є ваша валюта. На цьому все, і до наступної Укрпремії. 

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша премія.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

"запрет или нет": як насправді ставляться до української літератури в РФ

Image by OleksaK & Google AI

Автор Олекса Кримчій

Випуск 104

В контексті матеріалів лютого навряд чи забудеш про українську літературу в руках ворога, і що з нею може статись на тому боці. Тож, сьогодні розберемось із питанням української "заборонки" в Росії, а саме, зробимо фокус на тому, що ж справді хвилює путінську владу.

Рівні ставлення: від офіційного до приватного

1) офіційний - провінційний

На офіційному рівні в РФ відсутній список заборонених книг, аналогічний за форматом українському. Зате існує ФСЕМ - Федеральний список екстремістських матеріалів, до якого однозначно можна потрапити за реабілітацію нацизму \ націоналізму, і це не тільки Бандера, Борець чи Корчинський. 

Російська книжкова політика не бажає враховувати так званий контекст "розуміння", на який спирається у т.з. посередницькій пропаганді (за участю іноземних експертів чи організацій). Наприклад, книга Василя Шкляра "Чорний ворон", що описує події в Холодному Яру після утворення СРСР та екранізована в Україні, є забороненою на судовому рівні - тобто, спеціальним рішенням. 

Та сама ситуація (хоча офіційного судового рішення немає) стосується екранізованого роману Андрія Кокотюхи "Червоний", в якому ефект призми є ще більш вираженим. В 2017 році фільм "Червоний" в РФ було піддано критиці як пропагандистський, і навіть не через наявність у ньому персонажу, пов'язаного з УПА. Інший персонаж, виключно переконливий - майор Василь Абрамов, начальник табірного пункту, представник МДБ СРСР - не подобається росіянам. 

Та сама біда зачепила й роман Марії Матіос "Солодка Даруся" (в рос.пер. - "Даруся Сладкая", Лимбус-Пресс, 2010). Образ ренегата Дідуха, офіцера НКВС, що безвісти утримує під вартою, гвалтує, а потім оббріхує Маланку перед чоловіком, у тому числі, через румунського прикордонника - більш того, провокує дитину Михайла та Маланки Цвичів виказати, де вони сховали борошно для бойовиків ОУН-УПА. Це наражає маленьку Дарусю на прокляття матері, яка згадує чоловікові жорстоке побиття через Дідуха й у відчаї закінчує життя самогубством.

З іншого боку, не забороненою є література з комуністичною призмою. І, якщо згадати контекст боротьби з комуністами в РФ, це є, як правило, критика влади та суспільства, яке формує ця влада. Тобто, проблемою для російської книжкової політики є частина реальності, в якій ворожі елементи мають бути виключно негативними, а "свої" - виключно позитивними. 

Ще на тему: Великий та Жахливий: кейс Акуніна - Булгакова

Здається, такого не траплялося навіть під час зйомок радянського литовського фільму "Ніхто не хотів помирати" (реж.В.Жалакявічус, 1965) або "Тихий Дон" (реж.С.Герасімов, 1957) за однойменним романом Михайла Шолохова. Те саме стосується антології Генріка Сенкевича й екранізації  "Вогнем та мечем" (реж.Єжі Гофман). За цим же принципом можна заборонити "Стеньку Разина" або "Мазепу", але навіщо - достатньо підтримати таких самих на ворожому боці.

На провінційному ж рівні українська література може - як і в Україні - піддаватись нищенню за мову. Крім того, об'єктом ненависті стає ствердження української державності, тоді як російська державність підкріплюється радянськими концепціями Голодомору та фантасмагоричними постулатами "русского мира", які не мають нічого спільного навіть з дореволюційною російською політикою. Вони, радше, виглядають як прояв сучасного ізоляціонізму та політтеології, що його підживлює, аніж концепт, що здатен втримати докупи розколоті суспільства.

Таке трапляється на окупованих територіях, де нова "влада" набирає до своїх лав тамтешніх "обіженцев" або під час відкритих \ прихованих каральних акцій, що їх нерідко воліють віддавати на откуп "ихтамнетам" або здійснювати руками тих самих ренегатів з місцевого населення. Водночас, руками медійників типу А.Шарія здійснюються маніпулятивні викриття, що базуються на фотографіях до публікацій українських журналістів про нищення української літератури на окупованих територіях. Так, Шарій пропонує аудиторії повністю заперечити цей факт лише на підставі скомпільованого фото - упускаючи аргумент про ілюстративність та неможливість отримати фото з місця подій.

Інквізиторські скасування, на диво, вписуються в сучасне російське законодавство як образа за національною ознакою, але щодо українців та України в літературному контексті дозволяють чинити все, що завгодно. В, де-факто, нічийних окупованих зонах за дії псевдовлади не відповідає ніхто - таким чином, на книгах можна виміщати свої образи, хоч на шкільного вчителя, хоч на сільського голову. 

2) видавничий - читацький

Якщо розібратись із наявністю довоєнних (чи, радше, умовно-довоєнних) українських видань в РФ, їх іще можна знайти - хоч і не на фізичних полицях. Великі книжкові мережі слухняно прибирають усе, що тепер має стосунок до ЗСУ чи ставлення до війни, хай то будуть соціальні романи Жадана, Прохаська чи Андруховича. Це повністю обгрунтовано, коли автори самі відкликали права на продаж, але...

З сексуальним контекстом у РФ теж контрадиктивно, але з радянських часів - більш ніж звично. Наприклад, роман Оксани Забужко "Польові дослідження з українського сексу" неприйнятний, а романи Ірени Карпи (до речі, як і скандальну книгу Оксани Стефанівни) ще досі можна побачити на віртуальних полицях. І тут, знову ж таки, маємо справу із призмою сприйняття, де один тип жінки має право на сексуальність, а інший - ні, крім того, важливо, з ким.

Ще на тему: Відкинуті в РФ: казус Уліцької та українське питання

Чи мають російські читачі зараз доступ до чогось українського, крім "безпечної" класики? Ймовірно, якщо враховувати точковий допродаж решти видань у російському перекладі. Ввезення оригіналів українською може привернути увагу працівників ФСБ, так само, як і замовлення онлайн "повідомляє" системі про інтерес до певних категорій книг. В той же час, на порталі stihi.ru та  proza.ru українці чи знавці мови можуть публікуватись українською, і тут навіть дозволяється певна доза критики.

В час ночі - до бібліотеки?

Бібліотечна ж політика щодо українських книг в Росії характеризується стандартними списками на вилучення і так званий "фондовий саркофаг", звідки їх можна взяти хіба що за спеціальним дозволом. У відкритих джерелах дізнатись про такі вилучення майже неможливо, крім загальних інструкцій, а список ФСЕМ на сайті російського Мін'юсту може бути недоступним за вже знайомими й нам правилами VPN-фаєрволлу. 

Ще на тему: Небажані в РФ: від ФСЕМ до антиутопійної колумністики

Тож, активно вступаємо до ери "ШІ-свободи", де доведеться виборювати правду в нейромереж із претензією на особистісність. І багато чого залежить, насправді, не від уміння писати промпти, а від інтуїтиву на запрограмовану брехню, яка вимотує ресурси в умовах обмеженості часу й очікуваної прибутковості. Так, про долю певних книжок та авторів тепер усе частіше доведеться питати не в браузері, а в ШІ, а для формування якісного наративу витрачати ще більше часу, ніж раніше. Ера "дозованої правди" розкриває свої зручненькі обійми - і це куди небезпечніше за стандартні заборони.

КнижКава в Telegram та Х - час керує грошима!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Відсіч - 2025 в Житомирі: красне письменство, свої й прориви

Іmages by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька   

Матеріали форуму - в щоденнику подій

Одночасність - мода сезону, в якому книжкові фестивалі можна обирати не лише за уподобаннями, а й за тим, кого волієш бачити навколо. Групування є неодмінною частиною перетворення дещо хаотичного процесу соціалізації на зрілий, але є сенс задуматись над типовими українськими звичками.

Коли вже форум культурної дипломатії в Житомирі відбувся майже одними днями з Вінницьким книжковим фестивалем, чому б не поставити знак роздоріжжя між Хмельницьким з його Translatorium та поліським Білефельдом з аж раптом неймовірною дійсністю існування? Вересневий фестиваль в Житомирі, започаткований три роки тому, стає настільки не схожим на інші, що виникає спокуса відкрити ще й свій Арсенал.

Втім, це лише спокуса, - бо видавничої теми нам гостро бракує, і ніша тільки почала заповнюватись, через події, де вперше присутні не лише видавці, а й літературні агенти, попит на знання й послуги яких забив з-під землі, немов фонтан біля "Фори".

В цьому сенсі бібліотечна справа, як не далека від техніки видавничої, все ж підхопила тренд на самому початку фестивалю. Поняття "агенти змін" настільки вплелося в джентльменський набір пропагандиста, що стало майже непристойним. Відтак, виявилось, що влада на цьому полі чудес перебігла від куховарок до бібліотекарок, і це вам навіть не кондуктор тролейбуса. Це типово американський казус, де хлопці з читальні збираються, аби вполювати ЩОСЬ, і все закінчується сутичками на кладовищі, де дохла кішка вам свідок.  

Продовження "Втечі від вдови Дуглас" побачимо на Книжковій країні, - бо Скаллі вже не та, і, щоби пристрілити американського посла, не треба зривати дві башти одразу, бо король вам не герцог. А поки що зануримось у вирій "Відсічі", де свої живуть камерно, а чужі - ще видніше.

Якщо вже порівнювати Вінницький книжковий із житомирським форумом, достеменно помітна оця камерність письменницького життя в порівнянні з подільськими шатрами. Водночас, пішохідна Михайлівська й Європейка наче створені для простору, й наметова частина в Житомирі значно розширилась за рахунок літературних зірок та нових імен, більшість з яких змушена рухатись самвидавом. І це, справді, краще, аніж метеорит, що десь в небі шепоче й раптом зривається на виск, прорізаючи мирну житомирську стратосферу в пошуках лисини Брюса Вілліса.

Такі явища, як "зірки в стакані" та "літературні бабки", для злих полісян далеко не дивина. Щоправда, дивує демократична толерантність до межі між добром і злом, про яку ми-таки наголосили на катівній для молодих умів події на тему видавництва. Літературна громадськість звикла до думок авторів, що все знають, до думок видавців, що нічого не можуть передбачити, а тепер додалися ще й думки літагентів, які нічого не обіцяють, але натякають на кару небесну за неробство.

Правовий голод, виявляється, довго мучив тихих житомирян. І не тільки, бо тема стосується не лише авторських, а й майнових прав, із якими в Україні повний швах - аж до того, що 14-річний автор геніального твору може запросто продати його на умовах, привабливих для купівлі прав на самокат. І це лише частина реальності, де комерційний успіх книги визначається цікавістю до пітьми, а гонорар за видання можна отримати власними книгами.

Загалом, недоформульованість багатьох тем залишає час на виявлення потреб ринку за межею щкарпеток. Вінницький фестиваль з цим уже впорався, і дискусії точаться навколо тем злободенних - на декларативність розміром години зо дві там просто не лишається місця. Видання, представлені на "Відсічі" цього року, заслуговують окремого розгляду, але дещо все-таки згадаємо - звернення до стародавніх традицій, хоча би й очима іноземців, а з тим і спогади про тих, хто був змушений виїхати з України й писати з-за кордону. 

"Відсіч" цікавий ще й тим, що від джерел до джерел трапляються трендові теми й видання, що їх навряд чи побачиш серед шалу книг та подій на великих форумах країни. Декотрі з видань пробують себе в нас на міцність перед виходом на ВДНГ, бо Житомир - те місце, де спокійно й затишно можна презентувати видання історико-публіцистичного, наукового й пошукового характеру, звернувши на себе увагу пересічної аудиторії. 

Не можна забути про те, що житомирський вересневий форум - те місце серед інших, де вручають літературні премії за твори з подальшою публікацією альманахом. Премія Літературного марафону "Відсіч" характерна особливим критерієм оцінки - всліпу, без знання імені конкурсанта. Премія вручалась у галузі поезії, прози й драматургії, в трьох вікових категоріях, і ми-таки виростимо ще поетів. 

Загалом, поезію в Житомирі люблять, і звучить вона під час фестивалю все впевненіше та чистіше, мов добре витримане вино, де осад завжди на дні. Житомирські поети знані, житомирські поети ходять вулицями, й одинадцатикласниці, сестри Проботюк, не менш мають уваги, ніж Сергій Сиваченко, Євгенія Юрченко, Вікторія Краснопір та Вадим Жалюк, до яких на цьому фестивалі доєдналась Валентина Павленко з Вінниці - мужня жінка, що втратила на війні сина, та не втратила себе у цій війні. 

"Придуркуватий роман" Віталія Запеки ми, нарешті, купили - ще в Вінниці, й там же його треба починати читати, доки не пізно. В нас був Чекалкін, із повним арсеналом власноруч написаних книг, в нас є Віктор Васильчук, з, нарешті, премійованою на всеукраїнському рівні "Шаленою Богданою", а Марія Матіос привезла те, чого знов ніхто не хоче читати - й проблеми західноукраїнського жіноцтва на два дні стали всіхними. 

Коли вже по науці, то видавництво "Академія" й тут сказало своє, найвагоміше. Те, на що так довго чекали - в передденні "Плодової" на ВДНГ, де оголосили, так би мовити, деінтимізацію психіатрійного. 

Дні, коли Європейська площа міста перетворилась на видавничу, відбулись яскравими ще й тому, що всі тримались думки про спільне сьогодні. Для Житомира це норма речей, та й для Вінниці, шо говорить одне - начебто, теж. Бракує амбасадора в Хмельницький, але у Львові нас, виявляється, теж довго чекають.  

Нагадаємо, що 20 вересня часопису "КнижКава" виповнився рік. Перший репортаж із вулиці Михайлівської вийшов на "Відсічі" минулого року, і невдовзі - перша текстова публікація про форуму на сторінках часопису. Цього фестивалю ми дарували тим, з ким устигли поспілкуватись, пам'ятні флаєри й спеціальні пропозиції для авторів та ілюстраторів.

І так, ми взяли срібло на Літературному марафоні - Covidiarium. 

КнижКава в Telegram та Х - подорожуй Україною з нами!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Вінницький книжковий: на межі важливості

Іmage by @MZarzhytska on X

Матеріали форуму - в щоденнику подій

Автор Марія Заржицька     

Тринадцятий раз місто над Бугом приймало гостей книжкового фестивалю, але вперше за довгий час накрило беззаперечне відчуття кризи. По-перше, українська книжкова галузь обожнює прикрашати розломну ситуацію на прилавках. По-друге, кити й дельфіни літератури не можуть довго жити в забрудненій воді - й, по-третє, коли вже робити етнічні акценти і на щось від того сподіватись, потрібно тримати відповідну риторику.

Грантова прогалина чується, як ніколи. Тож, звернути увагу на гроші сусідів по Україні означає врахувати всі моменти, з тим пов'язані - а рахувати перед позичками українець не любить, бо вірить, що то подарунок. Навіть під час Другої Світової в Освенцимі сиділи далеко не всі, а декому вдалося емігрувати ще дальше за патріотів, що їх обманювати, як ми знаємо, не треба.

Чверть сотні видавництв розтягли свої намети слідом за подієвими шатрами, певні того, що станеться чудо. Поділені на "дітей" та "дорослих", шатри повнилися людом, спраглим до живого слова творців його. Втім, цього разу знавці всього, здається, перемогли. В усякому разі, риторично - бо заперечувати було майже нікому.

Хвилі шпигуноманії та зрадофілії - до гіркоти вже звична справа у начебто здоровому на глузд українському суспільстві. Якщо таємниць немає, значить, розіграш удався, й пиво поїдуть пити до Львова - хоча декому, дійсно, годі вже. Конспірологія, месіанство Баффета і закономірне фіаско спроб усвідомити, що ж там, де розуміння втрачено разом із буквалізацією мовлення та лагідною цензурою сюжетів, означає вирівнювання знаку рівності.

Українські автори мені все частіше нагадують адептів секти озброєння. Типовий сектант - абсолютно нормальна, привітна й навіть дуже приємна особистість, доки мова не торкнеться постулатів. Певного триггеру, з якого щойно чудова людина перетворюється на балон пропагандиту. "Жорсткий, суворий реалізм", нав'язаний консультантами нізвідки, нічим і не пахне, і на смак ніякий, крім страшенної важкості - наче залізну балку на плечі несеш. В ньому немає нічого власного, нічого особистого - тільки слово з трьох літер плюс три.

Є те, що радує - старі дерева не вмирають одразу. Вони висихають, підгнивають, розпадаються й хиляться поволі, шукаючи віттям того, хто їх підхопить. І велика мудрість є в них, ще не вмерлих. Як і в тих, хто по перу Флемінг, а по життю Міхалков. Тут уже зізнання "не можу писати, бо війна" годиться не для шпальт, а для щоденників, у яких ми ще можемо висловити те, що насправді думаємо.

Ще на тему: VinBookFest 2025: майбуття з провінції

Ця вінницька неконгруентність - дуже заразна штука. Від неї доводиться постійно відмахуватись, мов від набридливої мухи, що лазить по тобі, немов потенційним трупом. Постійно доводиться тримати себе в тонусі, аби не влипнути в цей запаморочливий вишневий сироп і наливку в коробці асорті. Постійно доводиться сповільнюватись, аби не злитись на позитивненьке, нікого не зачіпаюче "ла-ла-ла" і питати себе, що ж я насправді про це все думаю.

Музика, вона і в супермаркетах музика - доки не зазирнеш у те, що нам намагаються таким чином продати. Втім, вінницькі музиканти не можуть дозволити собі книжок. Вони в них є, як у всіх нас, десь закарбовані в пам'яті, а дещо, слава Богу, збереглося. Музика лунала в повітрі, мовчазна, мов Коцюбинський на узбіччі нової цивілізації.

Вінничани - напрочуд мудрі люди, що вірять у свою місію. Оточені циганами та транзитними пасажирами, по-південному виливають свою душу піснями і так само говорити можуть цілісінький вечір. Потрапити до Вінниці означає набути якоїсь внутрішньої впевненості, що все обов'язково закінчиться добре - хоч відчай може аж раптом сягнути карпатських гір.

Чверть сотні видавництв - і нова хвиля, вісімдесят п'ять авторів - і нове слово, яке ось-ось стане бувальщиною. Кожне інтерв'ю цінне тим, чим людина є насправді, у своєму баченні світу навколо. Тим, за що не судять, і не чіпляються до слів, а намагаються почути те, що хочуть сказати. Шкода тільки, що ми люди дуже системні, сумлінні. Тут заплаче навіть останній юдей, якому вказали на непохитне правило щілини в танку.

Втекти від танку можна, тільки викупавши ноги по коліна в бруді. Повірте, я це знаю. 

КнижКава в Telegram та Х - подорожуй Україною з нами!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Анонс: "Книжкова Країна" 25-го - кінець недороду?

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

Фестиваль на ВДНГ, який вважають подією для масового читача, цієї осені збирає учасників та гостей під назвою "Книжкова Країна. Плодова". Звісно, це виклик погоді, яка влітку була настільки мінливою, що яблука коштують уже вдвічі дорожче за банани.

Організатори "Книжкової Країни", що має відбутися 25-28 вересня - традиційно, вдруге за рік, - обіцяють неабияку увагу до хлібу насущного у видавничій сфері. Тож, побачимо не тільки інсталяції з гігантських овочів та фруктів у фотозонах, але й тих, хто став частиною української літературної неокласики, авангарду та критики, майстрами медіахірургії та кіноіндустрії, що їй бажають стати етичною.

Українська література: майбутнє чи будучина?

Поза увагу психіатрів до осінньої "Країни", попри зміни в свідомості непохитних та пошуки різниці між образом на екрані та в житті, зрадіємо, нарешті, потужній спробі здолати невидиму стіну між українським автором та українським видавцем. П'ятниця "Країни" акумулювала в собі, неповторній, аж шість основоположних подій, без яких авторам буде важко досягти кульмінації в творчості. Субота - зважена й щаслива, та неділя... . Тож, відкриваємо програму на сайті фестивалю і якнайскоріше вносимо до календаря:

• Дискусії - "Скептицизм до українських авторів: як це змінити?", "Формування нового літературного канону". Обидві події зручні для відвідування за графіком і, схоже, настільки контроверсійні, наскільки й потребує тема.

• Лекції - «Мода на давню українську літературу у ХХ столітті», «Критерії вибору текстів української літератури для старшокласників», що відбудуться одна за одною  в п'ятницю, з розривом у півгодини. 

• Презентації - «Забуті рукописи» від Інституту археографії та «Трансформація української прози протягом останніх років і перспективи на майбутнє», що відбудуться в суботу без накладок.

Самвидав, жахвидав і truly love

Самовидавцям - і це, справді, запаморочливо - дали турнірного списа, і вже скоро після опівдня, в п'ятницю всіх сов перебудить «Літературний батл: самвидав проти традиційного видавництва», що продовжиться в неділю дискусією «Шлях книги до читача: самвидав, електронки, видавництва» за підтримки онлайн-платформи для креаторів ANews та творчої спільноти "Четверта стіна". Щоправда, бажаючі відвідати п'ятничний батл  не зможуть побувати на дискусії про скептицизм до українських авторів, й такі задачки організаторам доведеться розв'язувати наступного фестивалю, а журналістам та авторам - уже зараз.

Тема вибору оптики "Заборонені, але необхідні" пахне димовою завісою, але то все опіум, бо згадуваний Конан Дойлем де Куїнсі - арбітр між двох меншин, а медійні кліше навряд чи сформують бачення проблеми замість тем, відверто анонсованих видавництвом #книголав. За графіком дискусія - в близькому сусідстві до "Нового літературного канону" від Могилянки, насамперед, і це вже не інтригує, як і штучно роздмухані скандали з УКУ. 

Звиклі до контрфобічності цього літературного сезону таки озброяться чорним гумором, який, схоже, не до вподоби експертам гуманної інквізиції, й замість чекати, доки Вінні Пух скине трішечки зайвої ваги, оберуть "Маленького принца" у виконанні Олексія Суханова, телеведучого програми "Говорить Україна". Втім, якщо ми упереджені, доведіть це.

Право сильного: йдемо на "ні"

І нарешті - нарешті! - хто більше цікавиться видавничою темою, як не наші читачі, що прагнуть стати знаними письменниками? Щоправда, з цим на "Плодовій" негусто, але ж ось вам золото Клондайку. Зустріч з Олексієм Жупанським відбудеться у п'ятницю ввечері, а напередодні, в четвер - дискусія "Коли щось пішло не так. Факап-найт з видавництвами. В суботу аж три видавництва - #книголав, "Лабораторія", "Білка", "Наш Формат", ARTBOOKS та "Віхола" - зберуть авторів на довгоочікувану відповідь замість тиші. 

Кульмінація видавничої теми - «ШІ-інструменти: авторське право та обмеження», та перед тою неділею, в четвер, варто відвідати лекцію "Як видати фанфік, не порушуючи авторське право».

Ілюстрація, дизайн та архітектура - специфічний акцент цього сезону на "Плодовій". Творці образу в книжкарстві презентують свої роботи в окремій зоні, а зіркам українського кіномистецтва, п'ятниця за четвергом, доведеться побути в ролі хороших і поганих копів. Олесь Санін, Дмитро Грешко, Володимир Тихий, Юлія Сінькевич та - хто б, ви думали? - Курган з Агрегатом обговорять теми жанру, режисури та, звісно ж, читання, бо "Дикого театру" цієї осени зовсім обмаль.

Зате на майстер-класах багато, дуже багато каліграфії й способів книжкотворення. До речі, вайби екслібрису долетіли з київських виставок і сюди, а бізнес творитиметься через письмо ручкою, скоропис та софт-скіллз. 

Медіаміст та віза до книгарні

Ще один суперважливий блок подій цього фестивалю взяли на себе українські медіа - 1 + 1, Українська правда, Телеканал "Київ", кілька великих радіостанців та видань, представники яких будуть лекторами, учасниками дискусій та модераторами. Очікується вихід на живу сцену як мінімум, двох літературних журналів, доки книгарні лишатимуться на вістрі видавничих дискусій. 

До речі, тему книгарень буде піднято в дискусії "Читання з першого погляду", що її проводитиме керівниця відділу комунікацій з українськими авторами книгарні "Книголенд" Наталія Мельник. "Преміальні" теми пролунають в неділю - від "Коронації слова" до "Нобеля, Пулітцера і Букера", для тих, кому стерпиться до вечора. І головне ж, премія книжкових блогерів, коли в суботу після п'ятниці визначать найбільш обговорювану перекладну книгу за період з вересня 2024 до липня 2025 року.

Літературна алея зірок фестивалю - Василь Шкляр, Брат Капранов, Люко Дашвар, Ірена Карпа, Олександр Міхед, Анатолій Дністровий, Лариса Денисенко, Кирило Половінко, Ірен Роздобудько, дитячі письменники Катерина Єгорушкіна, Сашко Дерманський, Дара Корній, Таміла Тарасенко, нові зірки Роман Голубовський, Віра Курико, Віталій Запека критики Євген Стасіневич, Богдана Романцова, Ганна Улюра, медійники Акім Галімов, Севгіль Мусаєва, Роман Романюк, Олексій Суханов, Ілона Довгань, - і, можливо, ви знайдете їх у списку 100 українців, яких треба знати, від видавництва "Магура", що стало відкриттям цього сезону. Інтерв'ю з його засновницею та головною редакторкою готується до випуску, а наше видання планує висвітлювати події фестивалю, як мінімум, три дні поспіль - слідкуйте за новинами.

 КнижКава в Telegram та Х - а ти візьми кабачок!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

“Хочу написати роман”: на що чекає ринок?

Image by MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Ми любимо курси літературної майстерності за те, що вони вчать нас писати правильно. Тобто, так, як вимагають канони класичної літератури, яким би новаторським не був наш жанр. Багато хто, справді, отримує на цих курсах поштовх для підйому нагору і навіть публікується.

Проте, письменник, перебуваючи в потоці творчого процесу, не завжди уявляє, що і для кого він пише. Так з’являються нескінченні стоси фентезі, кульгавої пінкертонівщини, рефлексій та інших травмописань, які радше б вилежали й переродилися, ніж загинути в болотах літературних бірж. На жаль, наш письменницький час уже не характеризується кризою чистого аркуша. Це аркуш, уже безнадійно виписаний, обговорений та закоментований сотнями невдах, які бояться поглянути у вічі ринку.

Отже, розмова наша сьогодні буде доволі різкою й безкомпромісною, оскільки справа стосується не лише письменницького майбуття.

Чотири “не”, і п’яте за гроші

Для початку згадаємо постулати, без яких неможливо вийти на ринок.

• не всі книжки хороші, як і не все, що є їстівним, годиться до їжі;

• не всі книжки мають бути виданими, як би того не хотілось авторові, видавцеві й навіть спонсорові;

• не кожен, хто пише, повинен бути читаним, відомим та знаним;

• не все, що ви хочете сказати, має бути сказане, записане чи надруковане.

Отже, “не можу мовчати” може означати “не вмію мовчати”. І це не про ломку інтроверсії, бо інтроверсія - всього лише спосіб пізнання світу зсередини себе, а не мушлю, в якій зручно творити фантазії про світ.

На цьому етапі одразу відмітаємо кілька типів соціального меседжу:

1. Травмописання. Люди, які воліють довіку сидіти у вавках і тягти туди інших, нікому не цікаві. Звучить жорстоко, але факт. Ваші стосунки з батьками, вихователькою дитсадочка, однолітками, ваші сексуальні розлади, харчові травми тощо - ваші проблеми.

2. Замовляння.  Це особливий тип літератури, яка сподівається причарувати літературного агента, весь редакторський колектив і читачів на додачу. Магічне мислення не в моді, - гірш того, зчитується між рядків, переповнених усілякими потойбічними істотами, амулетами й ритуалами.

3. Псевдомесіанство. Прагнення паразитувати на чужих травмах означає незадоволену потребу в увазі до власних, а це відправляє до першого пункту нашого стоп-списку.

Тож, один з найбільших міфів сучасного автора - “мої твори не читають”. Тут питання полягає в тому, скільки часу потрібно фахівцю, аби зрозуміти, що за текст перед ним, і що з ним робити далі, й чи вартий він подальшої уваги, коли в черзі на прочитання стоїть іще кількадесят.

Якщо "ЛГБТ+ - письменник" - єдине, що ви можете про себе сказати, вам, справді, нема чого робити в літературі. Кому прикро, присвятіть час розгляданню чобота Версаче.

Інферно, психо та занавіс

Переходимо до роману як до великої літературної форми, з якою воліє мати справу сучасний, так чи інакше, освічений та поінформований читач. Для початку, спитаємо себе, звідки він, якою мовою говорить, і які принципи сповідує.

Ми про те, якою мовою ви будете говорити з читачем, що збираєтеся змінити в його світогляді та як хочете поєднати свій та його світ. Якщо йдеться про пояснення, одразу відкладайте ручку з папером і, трохи відпочивши, беріться за написання підручників. Можливо, без спеціальної освіти вам це вдасться.

Читач буде почуватись саме так, як ви маєте на увазі. Атмосферність, занурення, ототожнення, катарсис, життєві зміни чи огидний емоційний осадок залежить не тільки від майстерності.

Структура, синопсис, логлайн і фандом - усе це, безперечно, важливо. Втім, читацьке розчарування є підніжкою, яку ви не планували. Деякі автори досить непогано вивчились писати перші сторінки. Вони неначе розставляють пастку, - особливо, коли текст монотонний, з плутаними зворотами та відверто затягнутими епізодами.

Психопатичне в людині, як правило, відокремлене від сфери творчого. Якщо психопатичне проривається у творче, якщо автор починає заповнювати простір замість героя, якщо зникає відчуття гармонії й цілісності сприйняття “автор - оповідь - герой”, книгу відкладуть. Інстинкт самозбереження працює в переважної більшості людей.

Планка й шпагат

Авторська відповідальність лежить у сфері самокритики. А для того, все ж таки, варто потримати написане в столі та не розповідати про нього, якщо можете. Біда в тому, що частина авторів уже до самокритики не здатні, метушачись між самознічевленням та самовпевненістю, приймаючи лише схвальні відгуки й відкидаючи усе, що є критикою. 

Тобто, велика літературна форма є вимогливою. Читач проведе з романом, як мінімум, в пять-десять разів більше часу, ніж з оповіданням чи есе. І тут варто взятись за думку, де саме читач знайде ваш роман. 

Страх бути бібліотечним автором - мабуть, найсильніший у часи яскравих книжкових полиць та бадьорих буктоків. Ще страшніше опинитись у розстрільному списку через порушення кодексу ІА. Мабуть, найжорстокішим методом розправи з автором у сучасному книжкарстві є видання чи преміювання з подальшим кенселінгом усіх благ.

Планка, що ви її собі задали, визначає подальший шлях роботи з твором.

Банально: початок

Ми вже трохи писали про тренди, а тепер зібрали вимоги до сучасної української романістики в такий собі чек-лист.

1. Обсяг роману. Можна писати товсту книжку, можна писати тонку. Страх перед великими й товстими книгами дорівнює, приблизно, страху перед довготривалими, майже родинними стосунками. Можна досягти середнього об’єму, але це вважається еквілібристикою.

2. Терапевтичні можливості. Якщо ви лікар, визначтеся зі спеціалізацією. Поворотність, об’ємність, ототожнення, розвантаження - лише частина інструментарію. Наш час потребує майстрів лікування істерії, а це завжди опір.

3. Фокальність. Я-роман не більш впливовий, ніж Вони-роман, і важливо тримати читача в фокусі світогляду персонажа, що займає певну сцену чи весь твір. Фокальний персонаж ходить, говорить і діє за межами особистості автора й читача. Це людина, якій потрібно повірити. 

4. Криза раціональності. Справді успішним є автор, що примудряється вступити в процес контрперсоналізації, змусивши читача визнати, що не все піддається осмисленню тут і тепер.

5. Вдосконалення. Читач має відкласти книгу повністю прочитаною - неважливо, за який термін, але з відчуттям особистого досягнення. Ніщо так не надихає читати автора знову. І тут. справді, варто боятися галочки в читацькому щоденнику.

Наостанок в сьогоднішньому випуску - поради майстрів та впливових читачів, зібрані “КнижКавою” на весняних літературних подіях.

1. Не переборщити з болем. Переборщити з емоціями від болю - можна (Ірен Роздобудько).

2. Правдивість, чесність, унікальність без тиску емоціями та повтором (Тетяна Білімова)

3. Найкраще перше речення, круте останнє слово (Валентина Комар)

4. Не споживати - проживати (Ірина Власенко).

5. Не загубитись серед видавничого портфелю (Роман Голубовський).

6. Автор повинен бути розумним (Іван Шаран).

7. Аудит в голові означає прибирання (Тамара Горіха Зерня).

8. Якщо ти не знаєш історії - тебе обстрілюють ракетами (Віталій Капранов).

9. Святий обов’язок письменника - надрукувати якомога менше книжок (Віталій Запека)

10. Я не розумію тих письменників і літераторів, які не пишуть (Василь Головецький).

11. Багато читати й не лякатися впливів (Богдана Романцова).

12. Письменницький професіоналізм виявляється у здатності написати антипатичного героя (Остап Слівінський).

Цього Книжкового Арсеналу видавництво Stretovych презентувало книгу “Концентрований курс письменницької майстерності” від 20-ти найвідоміших українських письменників, із кейсовим натхненням та творчим практикумом. Це другий посібник від наших авторів, виданий Дмитром та Світланою Стретовичами після “Пиши сильно”, опублікованого видавництвом Pabulum у 2019 році.

КнижКава у Telegram та Х - не пропустіть нашого вівторка

Нема контакту з видавцем? Пишіть літературному агенту

mariazarzhytska@ukr.net

Кримська хвиля й поліська злива: зі стендів "Відсічі"

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Є теми, з яких мені не страшно починати про Крим. Світ письменництва, що, втомившись від запилених материкових міст, лине в Лівадію або Бахчисарай, гуляє вузькими ялтинськими вуличками або топче алуштинську гальку. Тут "Ранок" підсобив нам з оглядом аж несподівано, виявившись хіба не єдиним видавництвом, як то кажуть, у вайбі.

Цього року, на першій "Відсічі.Крим" у Житомирі, книги видавництва "Ще одну сторінку" одразу зайшли в око елегіоніста.  Видання містять твори двох форматів. В одній - прозові твори українських класиків та неокласиків, у тому числі, представників Розстріляного Відродження, що, так чи інакше, торкалися у своїх творах кримської тематики.

І це про те, що гідна конкуренція російській літературі того й ранішого періоду в нас, усе ж таки, існує. Це несподіваний ракурс українського Криму для тих, хто не звик його бачити таким, і це Харків, який мислив крізь призму тамтешньої легкості буття.

Один з організаторів Ялтинської кінофабрики, Олесь Досвітній, як і Дмитро Тась, писав про татарський Крим, ще й з долею, що накрила його раніше - і втрапляння у польський казус, і еміграція, й засудження до страти за звинуваченням в тероризмі, й активна революційна діяльність, з усіма її крайнощами, до того.

Неосимволізм, імпресіонизм і ліричний гумор "розстрільників" доповнюють поетичні та прозові збірки класиків ХІХ століття і початку ХХ - Лесі Українки, двох Франків - Івана та Петра, Василя Короліва-Старого, одного з засадників Української Центральної Ради, збірка її депутатки, засновниці "Українського національного театру" Людмили Старицької-Черняхівської, учасниці жіночого руху. 

Тема кохання - у Бориса Тенети, що його збірка "Листи з Криму" об'єднала під назвою новели про милу серцеїдку, а родинна тема - в руслі цьогорічних букерівських трендів.

Жіночу тему продовжує Ганна Барвінок, дружина автора "Чорної Ради" Пантелеймона Куліша, започатковує Олена Пчілка, мати Лесі Українки, й надає акцентів Мирослав Капій, з "Країною блакитних орхідей", де постаємо частиною легендарної Атлантиди.

В.Підмогильний та І.Нечуй-Левицький, повалювачі шаблонів - хто з-за сонця, хто з-за хмар - а з ними й В.Вінниченко, професійний сибарит та ескапіст, якраз для весни в кримському стилі - з холодним морем, біленьким та декадансом, поки не вграли.

І В'ячеслав Гук, іще живий автор "Саду Галатеї", лауреат італійського часопису "DIOGEN" (2013) - хоч і сіренько, та в модернізм і сенсо-фізіологізм як першовідкривач літературного напрямку.

КнижКава в Instagram ще більше

фото та інтерв'ю з подій.

 

Відсіч.Крим - 2025: дві вежі й третій зайвий

Image by @MZarzhytska on X

Автор Арнольд Лопушанський

Крим для України, водночас, є подарунком долі та яблуком розбрату. Складна історія, що почалася із сусідства - то войовничого, то загарбницького, то дипломатичного - врешті, перетворилась на співжиття, спочатку в межах Російської імперії, потім в СРСР і, нарешті, в незалежній Україні.

Фестиваль, що пройшов 19-25 травня в Житомирі, нагадав нам усім про речі, які не хотілося згадувати - але час усе розставляє на свої місця, попри намагання пропагандистів усе заплутати.

Ментальні пастки: історія

Ситуація в Криму, що більш-менш врівноважилася у 30-х роках ХХ століття, ускладнилася депортацією кримських татар в 1944 році за звинуваченням у колабораціонізмі з гітлерівцями та передачею Криму від РСФСР до УРСР - на перший погляд, з економічних причин. 

Після розпаду СРСР розпочалися одразу дві типово кримські тенденції. З одного боку, частина русифікованих кримчан позиціонувала себе як майбутніх громадян РФ. З іншого боку, частина кримських татар, депортованих за межі півострова, повернулася на півострів, але зіткнулася з труднощами повернення втраченого.

Третя тенденція склалась задовго до кримськотатарської кризи та стосувалась адміністративного утворення, що мало специфічний склад населення, географічно та, у великій мірі, ментально відокремленого від материкової частини. Одним це не заважало відчувати себе частиною України, а іншим давало привід боятися українізації настільки, що економічні переваги відступили на другий план. Більш того, проросійські активісти почали звинувачувати Україну в недостатньому забезпеченні, сподіваючись отримати все потрібне з російської казни, - водночас, не відмовляючись від українських привілеїв як "боргу".

Контрадикція і воля

Кримськотатарська частина населення активізувала боротьбу за національно-територіальне самовизначення, в тому числі, користуючись незгодами Симферополя та Києва. Нагадаємо, що ці міста під час існування СРСР мали республіканське значення, а Крим був автономною областю. 

Щодо врядування, Крим став осередком сил, які позиціонували себе як прокомуністичні, всупереч колишнім комуністам з Києва, - але питання землі постало перед кримчанами суто по-українськи. Незадоволені кримські татари почали самозахоплення, чим іще більше ускладнили ситуацію, досить невизначену в правовому полі. 

Так, Меджліс як представницький орган, був визнаний Україною після окупації Криму з боку РФ. До цього офіційний Київ або займав позицію спостерігача, або, врешті, добирав кримськотатарських лідерів до ради при Президенті України за часів Леоніда Кучми. Той не поспішав легалізувати статус Меджлісу, небезпідставно побоюючись, що в Криму з'явиться паралельна влада, що поволі перебере на себе основну.

Невміння урядів України озвучувати чіткі рішення й домагатись їхнього виконання, врешті, призвело до повної дестабілізації в Криму. Попустительська політика Тимчасового уряду 2013-14 рр., що, на додачу, не бажало визнавати посеред себе відповідальність головнокомандуючого, призвела до втрати Криму, якої могло б і не бути. РФ святкувала перемогу багаторічної операції, проукраїнська частина населення півострова, незалежно від мови та національності, опинилася під загрозою репресій, які не змусили себе чекати. 

Євшан-зілля, чумак за сіллю

Кримські татари так і не змогли оголосити незалежність автономії, яка ще з часів завершення російсько-турецької війни в XVIII ст. вважається неможливою. І, хоч далеко не всі її прагнули, в російського уряду з'явилася підстава тримати усе кримськотатарське населення півострова під прицілом - насамперед, за звинуваченням у тероризмі або екстремізмі, що є підставою для арештів та ув'язнень. 

Частина кримських татар мігрувала на материкову Україну, вчергове переконуючись, що втратили - можливість відчувати себе вільно, мати гідний рівень життя і сподіватись на поступове законодавче вирішення побутових питань. Те саме стосувалося основної частини кримського населення, що підтримувала Україну. На жаль, частина проукраїнських кримчан не змогла виїхати, опинившись під прессингом російської влади - без доступу до медіа та літератури, що могла б підтримувати об'ємний погляд на ситуацію. 

Кримськотатарська спільнота на материку отримала можливість навчатись, писати, перекладати та друкуватись, проводити мистецькі заходи рідною мовою, виконувати національний гімн та надсилати офіційних представників, які обстоюють її інтереси в межах законодавства України. 

Щоправда, автономність кримськотатарської спільноти так і лишилася особливістю - не лише через культурну чи релігійну різницю. Суспільна інкапсуляція, в якій звуження кіл спілкування йде поруч зі зниженням інтересу до інших кіл, посилилась острахом за ідентичність і небажанням торкатись болючих тем. 

Те саме, хоч і в меншій мірі, стосується й кримської спільноти загалом. "Острів'яни" звикли почуватись єдиним цілим, і лише спільні заходи - такі, як фестиваль "Кримський інжир" - давали їм можливість знову відчути себе разом.

Поліський фестиваль: дощ і парасольки

"Відсіч.Крим" проводився уперше цього року в Житомирі, традиційно налаштованому на мультикультурність. Кримські митці - письменники, поети, художники, сценічні виконавці - зібралися в одному арт-просторі, під гаслом "Крим - це Україна". Втім, що маємо насправді?

Українське письменство займає не просто основні, а переважні позиції - не лише у площині творчості, але й в розв'язанні кримських вузлів. Ми бачимо українські прізвища на книгах для дітей і дорослих про Крим, ми бачимо активну перекладацьку діяльність кримських татар щодо української та світової літератури. Ми не бачимо творів, про які говорять закордонні джерела, і, часом, українські, - але не на "Відсічі".

Чому ж так? Невже причина тільки в ставленні до мови, чи до читання теж, чи, може, бракує авторів, здатних писати на рівні? 

І це не єдине питання там, де спільноту представляють жінки, а чоловіків-авторів чомусь немає - хоча, відносно нещодавно були видані збірки з "Кримського інжиру", а сама кримськотатарська література має.чималий доробок в істричномв контексті.

Та сама тенденція в українських кримчан. У нас є Світлана Тараторіна її унікальне бачення найгіршого сценарію з "Дому солі". В нас є автори, що, хоч і не приїхали на захід, і не приїдуть ніколи, але ментально з нами - в творах, надрукованих серіями на кшталт "Класиків та сучасників". 

Врешті, маємо конкурс "Листи до вільного Криму", де пишуть діти різних вікових груп, але немає жодного кримськотатарського прізвища. Що це - пасивність, зневіра, зростання упереджень щодо потреби в літераторах або чиясь свідома протидія? 

В одному тролейбусі

Вибір мовчання, на жаль, стає нормою в нашому суспільстві, а це, як історично відомо, погана ознака. Здається, вся думка навколо кримськотатарської проблеми зависла в "Хайтармі" Ахтема Сеїтаблаєва, та хіба він не дав вичерпну відповідь?

Українці залишаються відкритими, як в контексті життя тут, так і за кордоном. Ми готові співчувати й радіти бажанню вчити нашу мову, все частіше проявляємо інтерес до кримськотатарської, а ментальність сусіда так і лишається таємницею за сімома печатками.

З іншого боку, "звичка до звичного" багато кого лишає у вибраних межах. Нам просто не хочеться, мов дітям у пісочниці. Така свобода - сумна, в ній украй мало справжнього життя.

І, хоч від добра не шукають добра, пошукаємо хоча б людяності. Готовності впізнати в іншому себе. Нам подобається бути експертами в житті сусіда, та й вони не проти, коли за них так управно й гладенько говорять. А чого шукають вони?

Gerai, gerai

Якщо зважити на кадри в УКУ - граматики з високим ступенем точності (ой-йо!) та освіти з високим ступенем копулятивності. Досить імовірно, що кримськотатарська культура збагатиться вже звичними для українського вуха схолазмами й перекладацькими казусами, а в хані Гіреї ми знову впізнаємо пана Володиєвського. Щоправда, польські королі закінчились, а гетьманом у нас, вибачте, знову якийсь хозар. 

Прокатолицька культура обіцяє гарантований білет на Захід, приязнь і стриманість в міжетнічних питаннях, - попри те, що в українському контексті всі європейські заяви набувають кланових кольорів, і це не лише наші проблеми. Кросскультурність ніколи не була сильною стороною Польщі, чи, скажімо, Іспанії, де арабом бути страшно, а турком стрьомно.

Саме тому нашим письменникам варто, нарешті, сісти обличчям до обличчя. Можливо, слідом за дитячою літературою ми перестанемо боятись одне одного й зможемо зробити ті рішучі кроки, яких так бояться наші вороги.

КнижКава в Facebook - щотижня й більше

Дізнавайтеся новини книжкарства

 разом з нами

Премії в Україні: з вуст інсайдерів

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Творення книги завжди має в собі потребу визнання. Письменник, який хоче публікуватись, зробить це обов’язково - за участі видавця чи самостійно. Проте, визнання може прийти набагато пізніше від моменту публікації, й бути виражене зовсім не в тій формі, на яку сподівається автор.

Тут і розпочинаємо відверту, чесну розмову, навіщо авторам бути знаними, чого вони очікують від визнання - слави як такої, чи прожиття з неї, чи то самого факту винагороди за творчий плід, і що таке премія, в їхньому розумінні.

“Гроші - не головне”: курс обміну

У нас чомусь прийнято думати, що письменник має бути бідним. Гірш того, ці очікування справджуються, втілюються в життя - на рівні видавців, авторів та впливових осіб. І справа тут не в комерційності, - бо літератури, на якій нескладно заробити, в нас, на жаль, занадто мало. 

Комерційна література у нас не схвалюється і не преміюється. Вона може бути якісно написаною, але чомусь не в нас. При тому, всі скаржаться на неможливість мати гідний заробіток з книг, всі подаються на публікацію, дехто - на премії. Врешті, виходимо на одну-єдину валюту в цьому питанні - визнання, і тільки.

Що воно таке, визнання для українського автора? Мати гарне друковане видання з власним іменем, за які - ладно вже, що там - півтисячі євро на дорозі не валяються. Плюс, копійчані роялті, на які треба дмухати, мов на тліюче вугілля. А видання, воно нікуди не подінеться. Ще й премійоване.

Орден героїв базару

Біда з цілепокладанням, і тільки, мучить українця спрадавна, з його емоційним ставленням до дійсності й до себе в ній. Про мету думати неприємно, так само, як і про національну ідею, - яка може, й зовсім не відрізняється від сусідської. Та хоча б в плані відмови від добробуту, про який інтелігентній людині й згадувати гидко.

Ні, ми не хочемо бути імперцями. Нам потрібне визнання самого факту нашого існування, що його аж дошкульніше заперечують. Нам потрібне відчуття імені, відчуття особистості, відчуття індивідуальності, яку приймають і з якою готові взаємодіяти на рівних.

А що ж таке рівність у цім ідеалі? Належність до певних спільнот, до списку відзнак, які є “пропуском” до цих спільнот? Можливість без сорому й остраху потиснути руку авторитету, відчуваючи себе на своєму місці? 

Особисто мене в цьому сенсі забавляє одна-єдина різниця в амбіціях західних та наших авторів. Це червона доріжка й червона подушка. І мало хто замислюється про те, за що в Україні преміюють, кому взагалі потрібні ті премії й для чого.

Автори не можуть відповісти на це питання з однієї причини - вони відповідають, як письменники, захоплені процесом творчості як таким. Любов до свого творіння спонукає або випустити його в світ, або закрити в столі, коли є відчуття небезпеки. 

Письменник - не комерсант, не видавець і не літературознавець у широкому контексті. Частина авторів може похвалитись мультизадачністю, але це лише частина. Преміальні комітети складаються з не тільки письменників, і це, справді, дає відчуття реальності поза творчою майстернею.

Що ж таке премія для сучасного українського письменника? Узагальнюючи думки учасників книжкового ринку, почнемо з першої великої події року, де можна їх почути. 

“Нема”, “є” і “буде”: три ката українського терпіння

На Книжковій Країні - 2025, нарешті, визначились, що потрібно українському автору. Це видимість у шквалі видань, які пишніше одне від одного. Побачити автора мають, насамперед, видавці. Якщо це молодий або новий автор, буває недостатньо рукопису, - навіть високої якості.

Тож, премія чи місце в списку кандидатів - шанс бути побаченим та обраним для видавничого портфелю. По суті, це групова рекомендація від осіб, до яких видавці дослухаються. 

Молодий, новий, маловідомий і навіть досвідчений автор може претендувати на премію, - і добре, коли він усвідомлює ціль подання, хоч якось визначає подальший шлях і зміну статусу.

Монополія страху в сучасній українській літературі спонукає багатьох авторів уникати конкуренції з зарубіжними колегами. Книги, які ніхто не бачив, мають можливість бути прочитаними й оціненими в рамках певного конкурсу, і навіть блогери, як голови читацьких профспілок, впливають на цей процес хіба що дуже обмежено.

Цікава, якісна історія плюс текст і зовнішність як результат командної роботи над книгою - безумовно, потужна візитівка. З іншого боку, члени преміальних комітетів переконані, що винагороди не впливають на кількість читачів. Конкуренцій між винагородами немає, бо в більшості комітетів - одні й ті самі судді.

Все це, правда, дуже нагадує приватні клініки, де ми зустрічаємо держлікарів. Кількість українських премій неухильно скорочується, і з 350-ти на початку існування їх залишилось біля 70-ти. Це попри відсутність конкуренції, на відміну від західного книжкарства, де в одній тільки Великобританії можуть обирати лауреатів трьох премій за один сезон. 

Жодного секрету, крім спеціалізації - наприклад, одночасно с Букером іде процес відбору в списки премій Орвелла та Вальтера Скотта. Щоправда, всередині може виявитись зовсім не те, що ми очікуємо, але то вже окрема тема.

Найцікавішим, знову ж таки, є момент винагороди. На Заході кандидати чітко розуміють, на що йдуть - гроші, статус чи закономірність винагороди за чудову роботу. В Україні ж знову контрадикція - з одного боку, несприйняття “премій їжі”, з іншого, це мрія. Зараз говоримо на повному серйозі: є ідеї створення премій, які спонсують ресторани та інші заклади продуктової галузі. В цьому контексті ротація суддів, обмеження критеріїв, закритість чи відкритість голосування мають хіба що декоративне значення.

Жанровість і визначеність

Стосовно того, що писати на премію, відповіла нещодавня нобелівська лауреатка Ольга Токарчук, а ми додамо, що новий український герой та великий український роман можна писати як самостійно, так і під керівництвом куратора. Технічне наставництво не завадить, як і письменницький курс - а це вже точно західний комерційний досвід.

Ми поступово стаємо на шлях рекомендацій, добре це чи погано - в усякому разі, сприяє комунікації, з якою в нас традиційно виникають проблеми через бажання наполягати лише на власній позиції, з якої починаються раптові, неоковирні компроміси. Іншим є те, що інтуїтивних рішень ніхто не відміняв, - ані в нас, ані за кордоном.

Жанрова українська література і соціальні проекти мають стати друзями, а не родичами. І тут аж як потрібна допомога меценатів, які здатні повністю замістити грантову голку. Пошук інвестування й доброчинництва має стати обов’язковою задачею кожного конкурсу, як і скорочення списку критеріїв на користь об’єктивності оцінювання, і участь читачів, не зацікавлених у фінансуванні власного блогу за рахунок впливових кіл.

Жанровість передбачає вибір максимальної віддачі, - хай то буде соціальний роман чи затишне фентезі, мілітарний реалізм чи продуктивний ескапізм. Український герой має давати читачу відчуття існування, правди і кривди, всією своєю харизмою протидіяти дріб’язковості цензурування, що виражає лише студентський комплекс у претендентів на авторитети консекрації.

Сага про інсайти

Обговоривши пастки менталітету, перейдемо до класифікації премій - нарешті, ринок дав нам таку можливість. Державні й недержавні, приватні й змішані премії в Україні є, і вже можна говорити про спільноти - академічні, видавничі, медіа- й читацькі. Літературознавці й письменники можуть складати першу чи окрему спільноту, але варто пам’ятати про багаторукість українського книжкаря.

Щодо критеріїв довіри, останні книжкові події у Києві та Вінниці заявили про конкурентоспроможність премії й знижену ймовірність проявів “синдрому Калитки”. Не менш важливий характер і якість комунікацій, ставлення до літератури досвіду, позиціонування з точки зору належності до певної спільноти чи відсутність обмежень.

Вибір шляху до преміювання не менш складний, ніж пошук видавництва. І тим паче, можна сподіватись, що рукописи без винагороди не залишаться без уваги.

Дякуємо Ірен Роздобудько, Ользі Саліпі, Валентині Комар, Тетяні Білімовій, Віталію Капранову, Віталію Запеці та іншим активним учасникам дискусій на теми сучасної української літератури та книжкового ринку.

КнижКава в Telegram - не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму.

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net