Книжкові ярмарки, на які ви ще встигнете: січень - березень

İmage by MZarzhytska on X & Google Aİ

Автор Марія Заржицька  

Випуск 99

Календар книжкаря - мастхев у світі вигідних надбань, хай то буде крута угода на переклад чи придбання рідкісних книг. Тож, у цьому році починаємо знайомити вас зі світовими книжковими ярмарками сезонно - так, аби ви встигли хоч щось планувати в позапланові часи.  

Трішки ретроспективи

В 2024 році ми торкнулися теми ярмарків, і доволі грунтовно. Так, у жовтні-листопаді “КнижКава” опублікувала серію пілотних репортажів, що стосувались Франкфуртського й Белградського книжкових ярмарків та подій на перетині Західної та Південно-Східної Європи.  

В минулому році наш часопис висвітлював події на українських книжкових заходах та можливості для українських авторів і видавців залучити грантову підтримку для видання книг за кордоном.

Цього року, відзначивши традиційно суперечливу позицію Німеччини та Сербії щодо сепаратизму, розширимо мапу наших оглядів. І першою великою подією, до якої вже готується чимало книжкарів, стане ярмарок у Лондоні.

Лондонський книжковий ярмарок 

Щороку в столиці Великої Британії - тепер у виставковому центрі Olympia району Хаммерсміт - відбувається London Book Fair (LBF). Це головний весняний захід, або, як його ще називають, хаб для торгівлі авторськими правами. 

Дати проведення заходу - плаваючі, з березня по квітень, тому поточний графік заходу треба відстежувати з кінця осені попереднього року. Так видавці зможуть потрапити до національного стенду від Українського інституту книги, що виглядає зручним через групову організацію заходу.

На жаль, в цьому році реєстрація на безкоштовну участь видавців через УІК вже завершилась, але ще можна зареєструватись на незалежну участь через сайт ярмарку. Є варіанти як для видавців, так і для інших ринкових дієвців, які планують ефективно витратити свій час. 

Цьогорічний захід відбудеться 10-12 березня 2026 року. Зокрема, українське видавництво Stretovych в минулому році обрало ще один, хоч і специфічний, шлях просування на британському книжковому ринку - навчання в програмі для незалежних видавців з різних країн, організоване Британською Радою.

Тож, чекаємо на оголошення повного списку видавців з національного стенду від УІК, повідомлень в медіа від інших учасників та зауважимо, що на LBF автори не можуть презентувати свої роботи на стендах - як, наприклад, на українському фестивалі “Книжкова Країна”. Авторам рекомендують статус відвідувача та самостійний пошук контактів з агентами, які працюють в місцевому Центрі міжнародних прав.

В минулому році LBF відбувався 11–13 березня 2025 року і продемонстрував ознаки наростаючої кризи традиційного ринку. Дехто з видавців (як-от Spines), уже не соромлячись, запропонував ШІ в якості автора, тоді як 8080 Books, видавничий підрозділ Microsoft, вперше відвідав LBF. Інтерес до читання картинками ознаменувався «Світом під загрозою» (“One World Under Doom”) від Marvel та «Бетмен: Тиша 2» (“Batman: Hush 2”) від DC.

Повторимось, що LBF є головним хабом для купівлі-продажу прав, але, якщо ви прагнете увійти до цього процесу раніше, варто відвідати Вільнюський книжковий ярмарок, який в 2025 році відбувався з 27 лютого по 2 березня. В ньому теж відкрився Міжнародний центр прав, а сам ярмарок відбудеться з 26 лютого по 1 березня у виставковому центрі LITEXPO.

Ще на тему: Угоди в книжкарстві: хто що винен

Вільнюський книжковий ярмарок

Програма 26-го Вільнюського міжнародного книжкового ярмарку (Vilniaus knygų mugė 2025) на ювілейну 25-ту річницю в сучасному форматі була особливо масштабною. Тема року: «Слово в пошуках людини» (The word in search of human), зокрема, підкреслювала повернення до людяності в епоху цифрових технологій. 

Подія відбулась із екологічним фокусом та яскравим арт-акцентом - зустрічі з ілюстраторами, виставка музичної продукції та живі виступи артистів. До речі, литовські співорганізатори брали активну участь у київському Book Art Fest.

Як зазначає видання Читомо, спеціальна програма 27-го Вільнюського книжкового ярмарку Vilnius Fellowship Programme буде присвячена дитячій літературі.

Ще на тему: Київський Ярмарок Мистецької Книги 2025 (Kyiv Book Art Fair 2025)

Азійський вояж: від моря до моря

Ви здивуєтесь, але у видавничому світі існують люди, що живуть на книжкових заходах. І це зручно, якщо спланувати свою подорож, як Марко Поло, адже до Лондона потрібно залітати з перемогою. На тих, хто хоче - і має змогу розпочати - свій ринковий рух з азійського світу, чекають:

• Каїрський міжнародний книжковий ярмарок. В 2025 році захід відбувся з 23 січня по 5 лютого. Цей ярмарок є найстарішим та найбільшим в арабському світі - тож, якщо ви хочете видавати нетривіальну літературу або запропонувати тутешньому читачу власні видання, час прискоритись, адже ярмарок починається… завтра! Щоправда, триває він до 3 лютого, адже араби ніколи і нікуди не поспішають.

• New Delhi World Book Fair минулого року проходив у Делі (Індія) з 1 по 9 лютого, в освітньому контексті, а в цьому році закінчився позавчора та запам'ятався безладами на  безкоштовному стенді. Втім, ви ще встигнете завантажити купу корисних матеріалів, у тому числі, з торгівлі правами.

• Taipei International Book Exhibition минулого року відбувався 4-9 лютого у Тайбеї, Тайвань. Темою 2025 року було “Слідуй за своїми читацькими фанами” ( "Follow Your Fancy in Reading"), з Італією в якості почесного гостя. Цього року на Тайвань можна летіти прямо з Каїру за квитками Emirate Airlines, адже ярмарок відбудеться, згідно законів місцевої незламності, з 3 по 8 лютого.

Ще на тему: Нетривіальне: Близький, Далекий Схід

Також цього сезону: комікси

Якщо ви - справді ризикована людина, і невизначеність для вас є філіалом Діснейленду, відвідайте Festival International de la Bande Dessinée d'Angoulême - Ангулемський Міжнародний фестиваль коміксів у Франції. Цього року він запланований на 29 січня - 1 лютого 2026 року. 

Тож, коли ви - фанат, автор або видавець коміксів, саме на цей фестиваль можна вилетіти з теплого Каїра, аби, принаймні, дізнатись на місці, чим закінчились управлінські баталії, які тягнуться аж по цей рік.

Минулий 52-й фестиваль відбувся з 30 січня по 2 лютого 2025 року. Один з найпрестижніших заходів графічної літератури сфокусувався одразу на двох чутливих темах:  культура коміксів Іспанії та історична жіноча перемога в головній номінації.

До делегації почесного гостя увійшло більше 100 іспанських коміксистів  Барселона як центр комікс-культури була представлена кількома виставками. Крім того, відбулася Виставка Супермена - ретроспектива з декораціями емблематичних локацій Метрополіса.

Гран-прі міста Ангулем в 2025 році отримала французька художниця Анук Рікар (Anouk Ricard), з серіями «Анна і Фрога» та «Аніман», обійшовши Кетрін Мерісс та Елісон Бекдел, і це вперше в історії, коли до фіналу конкурсу потрапило одразу троє жінок.

Наприкінці 2025 року в середовищі фестивалю розігралася криза. Причиною стали проблеми з фінансами та звинувачення в “браку прозорості”, надмірній комерційності та токсичному менеджменті, що призвело до відмови в частині урядового фінансування на 2026-й рік. Як пише видання Entrevue, петицію про бойкот підписало 2300 осіб, включаючи переможницю. 

Нагадаємо, що 1 вересня 2025 року на київському фестивалі PicConference в Мистецькому Арсеналі було присвячене культурі коміксів. Учасники мали змогу зустрітись із професіоналами індустрії та взяти участь у майстер-класах із самопрезентації.

КнижКава в Telegram та Х - час керує грошима!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Нетривіальне: Близький, Далекий Схід

Іmage by Вічний Мандрівник & @MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька

Читачам, які схильні заповнювати свій простір новинками, одразу пробачимо - цього сезону в тренді повертатись до непоміченого тими роками. Так вже повелося, що східна (а разом, і північноафриканська література) терпляче вичікує свого часу після західних конкурентів, які швидко відгоряють та йдуть на вторинний ринок вже через півроку після першого виходу до читача.

Тут хіба що втримала топи так звана “лінія служниці”, започаткована Маргарет Етвуд, із натяком, що життя після Мак-Фадден існує. Спалах лібертаріанських настроїв, що охопив увесь західний світ - аж до його латиноамериканської складової - став причиною віктимізації певної частини жіноцтва, що начебто було налаштоване на соціальний прогрес. Позиція жертви та садомазохістичний ухил стосунків, у яких жінки з розломом свідомості опиняються в полоні чоловіків, утомлених власною подвійною мораллю, загрожують стати панівним фактором спотворення й без того перекручених соціальних зв'язків. 

З іншого боку, дійсно прогресивна позиція ніколи не гарантує того, де людина опиниться в аж зовсім несподіваний момент її життя. В цьому сенсі маємо пошуки себе в контексті зміни умов існування, від іншої країни до цілком відмінної, для багатьох неіснуючої реальності, де потрібно мати справу із багажем без права повернення.

Ахмад аль-Кармалаві “Літні дощі” (“Видавництво Анетти Антоненко”, 2023)

Загадкова, складна історія, що розпочинається з пожежі в єгипетській агенції, яка спеціалізується на древній суфійській музиці. Загадково все й одразу, як то годиться в типовому куточку типового арабського світу. Навіщо для занять музикою довелося створювати аж цілу агенцію? Відповідь на це може дати хіба що екскурс до історії суфійського ордену, про який пересічному читачеві небагато відомо, крім того, що то є спільнота мусульманського світу, захоплена містичними пошуками, і що в ньому ставляться до шейхів приблизно так, як у  світі західного християнства - до гросмейстерів чернечих орденів, що, втім, набувають неабиякого впливу через триггери таємниці, грошей та впливу. 

Одначе, вхід до фабули, запропонований аль-Кармалаві, з перших сторінок налаштовує на людський фактор цієї детективної історії. Тут теж загадка - і стосунки тих, хто мав відношення до агенції, і, як завжди, обличчя з чадри. Не схоже, щоби автор зібрався будувати простий сюжет, бо, якщо спиратись лише на зав'язку, він, і справді, видався би простим - хтось щось забув, і понеслось. Втім, жінка, як неприборкана таємниця таємниць, знає більше й не збирається давати жодної прямої відповіді на дошукування наївних… .

Спосіб оповіді автора - головний помічник читача в розплутуванні вузлів здавалося б, непереможної логіки арабського детективу, в перекладі дослідника Сергія Рибалкіна.

Шехан Карунатілака “Сім місяців Маалі Алмейди” (Видавництво Vivat, 2024)

Той випадок, коли успішний репортер опиняється за межами фізичного світу, начебто, ні для кого не є несподіванкою. Гучні вбивства й абсолютно природна смерть, без жодних очевидних причин такого вироку, архів, у якому ніхто достеменно не розбереться, крім господаря, досвід, який є унікальним в своєму роді - схоже, цього більше не повернути, крім як чекати на нову зірку репортажів. Маалі Алмейда - якраз така людина, що про його долю після розриву душі з тілом було б нічого не відомо, якби не автор сюжету.

Безперечно сильна фабула, що, незважаючи на грайливу обгортку, полонить уяву навіть після поверхневого знайомства, пояснює феноменальний успіх книги, випущеної в третьорозрядному британському видавництві. Сюжет із перебуванням головного героя в залі очікування, так чи інакше, перетинається з різними концептами загробного життя в одному місці. Часопростір, створений автором, не лишає вибору, окрім як змиритись і рухатись сценами з навколореальності, де кожен лишається таким, яким сюди потрапив, а облишене на землі - не таким вже й непотрібом.

В усякому разі, британське суспільство, що не любить демонструвати своїх зв'язків зі Сходом, окрім колоніальних, набуло ще один спосіб здолати викрутаси брексіт-нейротизму на спіралі, безумовно, власної історії. Автор зі Шрі-Ланки чесно заробив свій Букер, а ми отримали книгу про медійність в її найзамовчуванішому форматі.

Лі Сін'У “На чужині” (“Видавництво Анетти Антоненко”, 2023)

Південнокорейська історія зваблює до вивчення далеко не кожного, хто цікавиться культурою Сходу. Бар'єр, який існує між двома частинами Корейського півострову, є протяжним за межами гротескного комунізму. Ми звикли до яскравої технологічної стіни з підвищеною функціональністю, що творить світ Південної Кореї аж навмисно схожим на японський. І знову, як у шалено артхаусній історії від Пак Чхон Ука, все починається з тюремного ув'язнення хтозна за що в Демократичній Республіці Бобо, забороненій для подорожів, але важливій для звільнення від гніту обставин, створених типово далекосхідним суспільством.

І тут варто уявити собі цю історію, як ієрогліф, що його треба не лише розшифрувати, а й написати власноруч.

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Нетривіальне: балканська осінь - 2025

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Цього року захоплення українського книжкарства сербською та хорватською літературою, вочевидь, зійшло на “ніт”. Кінець гри в одні ворота мав бути саме таким, і далі все залежить від сміливості кожної ланки зв'язку цього нерівнобедреного трикутника.

Тріщини в стосунках, які ми вперто не хочемо помічати, даються взнаки там, де потрібно безжалісно рубати гордіїв вузол. Хто зробив це, той скинув баласт і може плисти далі, без страху загинути від підводної міни нещирості.

Не можна отак взяти й гулятися з ворогами, що рано чи пізно об'єднаються проти тебе. Ми програли балканську літературну дипломатію тому, що досить брехати собі.

Як співала Вітні Г'юстон, I bow out.

Коли пахне риба

Відверто слабкий роман Меша Селімовича “Острів” (Discursus, 2022) - утомлений текст із глибоко депресивним, ще й нечитабельним словесанням - однією фразою пояснив усе: “Хочу, щоб мені було тяжко”. Laissez passer.

Якщо Книжкова Країна у вересні привернула увагу лиш не найкращим романом боснійського письменника, що, врешті, пов'язав своє життя з Сербією, то Львівський Форум видавців натякав на очевидне. Обидві сторони літературного процесу не знають, що хочуть, і хорватський його елемент, урешті, слідує за вожаком. Все інше - історія.

Тут можна розжитись на політичних прогнозах, але наш часопис, по-перше, не для того створений, по-друге, врахував помилки ворога. Нас цікавить якість, що безпосередньо залежить від концентрації на власних задачах, а в літературі це тексти.

Всі забудуть те, що ви сказали, але ніколи - те, що змусили відчути. На цій мемасній ноті стартуємо до уважного перегляду того, що винесло химерне Львівське море.

Жоміні та й Жоміні

Харківське “Фоліо” зробило хід конем, виставивши на високу полицю два українських видання Ісмаїла Кадаре, з посередницьким перекладом, який за життя контролював сам письменник. Маємо на увазі його французьку складову, бо перекладачів з албанської в нас поки що не діагностовано. 

“Генерала мертвої армії” було видано ще в 2023, але помітним твір став на Форумі видавців - у суперобкладинці та трендовому дизайні, поверх класичної твердої палітурки з золотим тисненням. Тим паче, поруч стояли “Барабани дощу”, випущені в рік смерті автора, що породила стос інформативних, напрочуд жваво написаних некрологів у пресі.

Тут додамо, що Міжнародну Букерівську премію Кадаре отримав через 40 років після виходу “Генерала” - книги про пошуки тіл італійських солдат, що загинули на території Албанії під час італійської окупації 1939 - 41 рр. Неелегантно, але шо ж.

Провідник албанського сюрреалізму, великий письменник маленької країни, автор біля 90 різножанрових текстів, що вивів албанську літературу на світовий рівень знаності, пережив італійську окупацію й комуністичний режим, - зокрема, розрив Албанії з СРСР, внаслідок якого постраждав і сам. 

Книги Ісмаїла Кадаре перекладено більш ніж на 40 мов. Після еміграції 1990 року він тривалий час жив у Франціі, з дружиною Геленою, що була першою жінкою, яка видала роман албанською. Помер письменник на батьківщині, що, врешті, нагородила його орденом “Честь нації”, а з приводу його смерті в 2024 році оголосила дводенну жалобу.

Творчість Кадаре близька прихильникам Кафки, Маркеса та Памука. Метареалізм історії, мова притч, легендарність та епічність, здатність звернутись до колективної свідомості всіх балканських народів просто-таки хірургічні. Кадаре почав свій творчий шлях із віршів, і поетичність є провідним елементом упливу його прози.

"Я твердо сподіваюся на те, що європейська й світова думка усвідомлює, що цей регіон, до якого належить і моя країна, Албанія, може бути джерелом інших новин і місцем для різних досягнень, у тому числі, в галузі мистецтва та літератури", - зазначив письменник у своїй промові під час вручення Man International Booker Prize (газета " Обозреватель, липень 2024)

Трохи Риму поруч

Ще один балканський реверс - “Викреслена” Міхи Мацціні, що вийшла у Видавництві Анетти Антоненко 2024 року і була представлена, в тому числі, на Форумі видавців. Тривалий брак уваги до цього твору, радше, викликаний страхом теми, а за тим, і актуальністю в світлі цифровізацій, що прагнуть контролювати події нашого життя поза межами доступності для нас самих.

Те, що відбувалось у Словенії часів розпаду СФРЮ, вже не виглядає прикрою випадковістю. Зникнення даних про людину з системи - про неправильну, незручну людину - з неможливістю довести тут і зараз, хто ти є, навіть зі стосом документів, змушує замислитись про цінність найважливішого. 

Твір Мацціні знову апелює до однієї з темних європейських традицій, що сягають древніх часів і досі впливають на будь-кого, хто спокусився благами цієї цивілізації. В Давньому Римі існував звичай брати в заручники дітей на завойованих землях - і всі ті інсинуації навколо "дитячого питання", що несуться з кожної праски зараз, є лише атавізмом, добре вкарбованим у нерви кожного підвладного заходянина. Втім, цього разу справа не в набитому харчоблоку.

Особистість, якою нехтують на догоду амбіціям скотомогильника, вступає в бій за родинний зв'язок без жодного блату, й відбувається те, чого ніхто й не очікував. Залишається питання, хто й навіщо кидає ці виклики, й який висновок має осісти в колективному підсвідомому кроликів на заріз. Прийняти спокуту чи залишитись рабами компенсаторного мислення - теж вибір.

Міха Мацціні - словенський поет, письменник та сценарист, дійсний член Європейської кіноакадемії (такий, що має право голосу). До виходу фільму за книгою “ Викреслена” в 2014 році він був майже невідомим за межами Словенії, як письменник.

За 11 років існування на літературному ринку роман було перекладено на 9 мов, у тому числі, хорватську, сербську та італійську. В 2024 році книга вийшла українською у “Видавництві Анетти Антоненко” (Київ), а в цьому році - арабською (Arab Publishing and Distribution, Єгипет).

Фільм “Викреслена” уперше демонструвався в незавершеній версії на фестивалі в Сан-Себастьяні (Іспанія, 2018), наступного року отримав чотири нагороди на батьківщині режисера, з хорватською акторкою Юдітою Франкович Брдар у головній ролі. Щоправда, у кіноверсії ключову персонажку звуть Аною, а не Залою, та це не перешкодило акторці двічі отримати приз за найкращу жіночу роль - в Словенії (Любляна, 2018) та в Хорватії (Пула, 2019) 

Світова прем'єра “Викресленої” відбулася на фестивалі “ Чорні ночі” в Таллінні (2018),  а в 2019 році фільм отримав нагороду на FEST (номінація “Кращий сценарій”, Белград, Сербія) і на Raindance (Лондон, Велика Британія). Крім того, кінострічку було відзначено на фестивалях у Казахстані та Південній Кореї. 

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Труднощі перекладу: про ідеальне звучання тексту і не тільки

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

В читацькій практиці багатьом з нас доводиться зустрічати так звані перекладацькі  неоковирності. Почасти, це пов'язане з масовістю входу нових, недокваліфікованих перекладачів на ринок, що вибухнув чималою кількістю видань за гранти. З іншого боку, книжковий потік, що випускається за кошти видавничих домів, має відрізнятись за якістю перекладу в ліпший бік. Чи так це завжди?

Ми не станемо поповнювати ряди помилочників, які заробляють собі згадки на роздуванні чергового перекладацького скандалу. Існує, все ж таки, вимога кваліфікації - та головне, якості мислення - для читачів, що вважають себе кращими перекладачами, ніж той, з ким видавництво уклало контракт. Інший момент - повторюваність поведінки літературних редакторів і щодо них, але то вже на совісті конкретних видавництв.

Утім, не звернути увагу на якість перекладу не можемо з іншої причини. В очі кидаються не змістові помилки, бо для цього треба читати оригінал. Ми згодні з тим, що спрощена мова - спосіб зробити книгу більш комерційною чи навіть авторський стиль. Проте, мовна збідненість перекладу, вочевидь, вказує на простоту, яка гірша за крадіжку.

Нам тривалий час довелося вивчати психологічні причини цього явища. В час розвитку мови національної, про яку всі говорять, в час видобутку напівзабутих чи навіть забутих словоформ, з'явлення нових (чи добре прикопаних старих) правил орфографії та стилістики ми втрачаємо найважливішу складову рідної мови - художню. І це ознаменувалося зникненням художньої редактури як функції у будь-якому видавництві.

Добре, що останнім часом з'явилося поняття структурного редагування - це, в певній мірі, повертає до необхідності змальовувати текст в його індивідуальності, заданій автором. Опосередненість завжди вказує на масовість, а це ми вже проходили за часів комунізму. І, якщо задача неокапіталістичного ладу - заробляти на однотипних товарах, потрібних типовому мисленню, можна сказати, що світле майбутнє комуністичної ідеї таки справдилось і після її смерті.

Тут ми просто змушені звернутись до певного типу експериментів, що були відомі ще за часів активного існування комуністичних режимів. Потреба вивчати різні мови так гнітить, що частина вчених узялася за відновлення планів побудови вавілонської вежі - створення єдиної мови землян. Однією з цілей було заявлено зникнення мовної переваги усіх націй на планеті, але самі експерименти виявили існування такої мовної переваги за рахунок західноєвропейської мовної структури, на основі якої вони були створені ("сольресоль", "універсалглот", "окциденталь", "інтерлінгва" та ін.). 

Складність образного елементу української мови (як однієї зі слов'янських мов, що зазнала багатосторонніх упливів) є індивідуальністю, і нічим іншим. Така сама індивідуальність, хоч і різного штибу, присутня в інших мовах, хай то західних чи східних - риса, що дозволяє відчути об'ємність картинки, задум автора, емоційну складову твору, без якої неможливо його цілком зрозуміти та оцінити.

Сьогодні маємо величезну кількість людей, які суто за соціальним механізмом відтворення засвоюють медійну мову, з її пропагандистською складовою, що, на перший погляд, може й не бути помітною, аж доки не почне повторюватись із кожної праски. Штампи, кліше, ходульність, навіть канцелярит усе менше вважаються чимось неприпустимим у мовленні, що має створювати націю. Всі ці неприємні, важкі й душні речі активно перетікають у літературу - як в авторський стиль, так і в переклад, що все менше стає художнім.

Схематичність розв'язання соціальних ситуацій, до якої прагнуть люди з небажанням приділяти щиру увагу співрозмовнику, великою мірою переймається саме з медіа та літератури, створеної таким штибом. Навчитись копіювати певні речі неважко, набагато важче виробити стиль, який органічно вписується в оточення, утворює міцні суспільні зв'язки та виражається у мовленні.

Інакше кажучи, мовний стиль книги має відповідати мовному стилю перекладу. Для цього потрібно спиратись не лише на правильність написання чи вживання слів або фраз. Вищий тип мислення перекладача - ідіоматичний, безпосередньо пов'язаний із художнім сприйняттям та здатністю його передавати у тексті, що створюється.

Не забуваймо, що перекладач є, по сути, окремим автором, і переклад у законодавстві про авторське право розглядається як окремий об'єкт авторського права. Ми згадуємо ім'я перекладача, коли наводимо цитати з тексту, поданого мовою перекладу. Ми запам'ятовуємо особливо вдалі переклади творів, які часто видаються, впізнаємо перекладацький стиль в інших творах, добре помічаємо механістичність навіть там, де машинного перекладу не було. 

Тож, настав час виокремити основні "так" і "ні" в перекладному процесі.

1) так - мовна рівноважність, рівноцінність, ні - "обслуговуючий" переклад. Якщо переклад викликає бажання читати оригінал, чудово, але мета цього читання випливає з якості перекладу. 

2) так - доросла мова спілкування з читачем, ні - "дитяче" звучання;

3) так - передача звучання іншої мови через власну, ні - копіювання іноземного тону.

Так само, як автор не є, і не може бути адмінресурсом видавництва, перекладач не може виконувати функцію, що передбачає його використання не за призначенням. Академічний перекладач, що закінчив український виш і має потужну філологічну базу - не те саме, що носій мови, який провів тривалий час за кордоном у нативному мовному оточенні або навіть народився як носій цієї мови. Перекладач-синхроніст, що швидко сприймає промову на слух і перекладає її частинами близько до оригіналу - не те саме, що текстовик, який має змогу тривалий час перебувати один на один з текстом, перечитувати його (в тому числі, вголос),виправляючи помилки та неточності.

Так само, як перекладають текст, перекладають і дизайн - хай навіть за умовами контракту більша частина оригінального вигляду книги має бути збережена. Коли ми вже змогли блискуче виправити очевидні прорахунки дизайну "Жовтоликої", то, певно, зможемо подати проблемні моменти оригінальних текстів так, аби не затягувати полемік з авторами - варто це робити чи не варто, якщо якісний продукт на виході передбачається умовами контракту. 

Тож, теми перекладів не полишаємо, і нагадуємо, що одночасно з Арсеналом Ідей, книжковим форумом "Відсіч" у Житомирі, днями Толкіна в Києві та, мабуть, ще низкою літературно-мистецьких подій 19-21 вересня в Хмельницькому пройде фестиваль "Translatorium", на якому проблема перекладної літератури вкотре обговорюватиметься - в тому числі, в рамках проекту Translate Ukrainе від Українського інституту книги, завдяки якому з української мови в 2024 році було здійснено переклади на 22 мови світу та видано 80 книжок.

КнижКава в Telegram - вівторок звучить інакше!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Нетривіальне: східцями Сходу

 

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Книжковий Арсенал цього року зміцнив позиції літератури, яку називають основоположною, на противагу даркпопу  розрахованому викликати змінені стани свідомості. В пропозиціях вітрини новинок - чимало видань, які створюють уявлення про сьогоденну реальність за допомогою оповідей різних часових періодів.

Східна література, про яку ми вже писали в попередньому випуску «Нетривіального», є знову представленою українському читачу є, хоча і в обмеженій кількості видань. Втім  для знайомства маємо  серію сучасної арабської прози, здатної розв’язати кризу раціональності та відкрити справжні горизонти за фата-морганою  здавалося б, сталих уявлень

«Таємний тунель» Мустафи Селіма - книга, написана виключно простою мовою, що майже одразу створює цілісну картинку. Автор звертається до почуттів середньостатистичної людини в технологічній реальності. Український перекладач Мустафи Селіма Сергій Рибалкін написав розширений огляд про творчість письменника в журналі Folia filologica, застосувавши, зокрема, феноменологічний метод для дослідження суб’єктивного досвіду персонажів, у якому самотність, відчуження та пошуки себе займають ключову роль

В цій же книжковій лінійці від київського видавництва «Ніка-Центр» - єгипетські письменники Хамді Аль-Газзар. з одою таємній владі жінки в східному суспільстві, Карам Сабер з романом «Святиня», про співіснування різних вірувань та культур в арабському світі, й уже відомий нашим читачам Ісам Расім, з ностромічною історією полювальника на зло в африканських пісках.

                        

КнижКава в Інстаграм -  

ще більше нетривіального цим літом

Нетривіальне: арабська сучасна література на ВДНГ

Image by MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Весняний фестиваль “Книжкова Країна” цього року відзначився новими виходами літератури, малодоступної для середньостатистичного читача - не через ціну, а через брак інформації на користь ліній думок. 

Утім, все ж таки долаємо створені за нас упередження, для об’ємного, багатогранного та спокійного погляду на світ, що дозволяє побачити речі, як є, а не як треба.

Видавництво “Нора-Друк” привезло на фестиваль кілька перекладних видань від авторів з країн Близького Сходу та Північної Африки. Автори звертаються до історичного та соціального контексту буття, в якому світ революцій та воєн досліджується в очевидних передумовах, а повсякденне існування розкриває східний світогляд, у його химерності та влучності, тонких візерунках почуттів, текстовому багатстві та поступовому зосередженні на неминучій правді.

Ісам Расім “Аль-Хакруб. Особова справа”

Автор “Африканського танцю”, виданого “Нікою” 2024 року в серії “Арабські історії”, продовжує тему, підняту Ісою Мухаммадом Фуадом стандартних передреволюційних подій у романі “Краватка” (пер.Оксани Прохорович), де кримінальна журналістика втягується в розкрутку новин про серію вбивств та розслідування, що заходить у глухий кут. Безпідставний арешт головного героя відбувається в кінці 80-х років минулого століття, з обставинами, що вплинуть на інформаційну революцію 2011 року. 

“Аль-Хакруб” (пер.Олени Хоміцької) - майже класична орієнтальна розповідь. Документальні події та історія від першої особи переплетені з легендами, поетикою та зворушливими зверненнями до божественого. Текст знімає раціоналістичну напругу і дозволяє зануритись в сюжет із перших рядків. Смирення перед неминучими подіями перетинається зі спробами осягнути причини воєн, розв’язаних “сердитими людьми”, й холодної війни, витоки якої головний герой намагається відшукати в самому собі.

Жаббур Дуейги “Надруковано в Бейруті”

Ліванський письменник Жаббур Дуейгі в своєму іронічному детективі звертається до теми видавничого бізнесу. З головним героєм трапляється несподіванка в дусі біблійної оповіді про Йосипа Прекрасного, таємно проданого своїми братами до Єгипту. Письменник-невдаха, утомившись отримувати відмови щодо свого першого рукопису, влаштовується коректором до друкарні. Врешті, його мрія збувається, але виконала її начальникова дружина. На відміну від Йосипа, головний герой виявляється нестійким до жіночих чар, зовсім невправним детективом, але таємниці друкарства розкриваються перед ним так химерно й несподівано, як тільки може й бути у східних історіях.

Сога Аль-Фіккі “Рейс Каїр - Касабланка”

Близькосхідна жіноча проза цього разу - не про тортури нещасної мусульманської дівчини, що дивом вирвалася з лещат сімейного аб’юзу та стала щасливою мешканкою Західної Європи. Авторка описує досить-таки сучасний світ головної героїні, по-жіночому витончено подаючи деталі навколишнього буття, в дусі “Тисячі й однієї ночі”, створюючи місток між єгипетською та марокканською культурами, що близькі їй за походженням. Проза Сога Аль-Фіккі заслуговує на увагу ще й тому, що письменниця має освіту та досвід з масових комунікацій і створення публікацій для арабських онлайн-медіа.

Халіль Свейлех “Тест на каяття”

Війна в Сирії - ще один аспект сучасної арабської літератури та книг про Близький Схід. Знову перед читачами постає Дамаск, зруйнований бойовими діями. Головним героєм роману стає письменник, що п’ять років тому розпочав заплутані стосунки з журналісткою. Втім, навіть не любов, а ненависть є фокусом уваги для читача, зачарованого відвертим та шляхетним стилем автора. Метафорична мова є й інструментом, і об’єктом споглядання та способом гри, в якій розкриваються події сирійського повсякдення, переплетені, в тому числі, й з нашою історією.

Дякуємо видавництву “Нора-Друк”, письменниці Наталії Чайковській, Ukrinform Press Cеnter та Beirut Art Center чиї матеріали стали в нагоді:

Переклади з арабської: “Краватка” та “Аль Хакруб”

Надруковані в Бейруті. Уривок з роману 

Інтерв’ю Жаббура Дуейги Хуссейнові Насреддіну (арабською мовою) 

Просто слухай. Уривок з роману “Тест на каяття” 

КнижКава в Інстаграм -  ще більше нетривіального цієї весни

Нетривіальне на ВДНГ: балканська література

Images by @MZarzhytska on X

Автор: Марія Заржицька

Випуск 6

Так сталося - і ніхто з пересічних читачів не знає, чому балканська література із давніх давен для нас обмежується казками. І те, по одній-дві. В моїй збірці казок народів світу було аж три.

Коли вже звертатися до української історії, виявиться, що межу ми ділили теж з давніх давен. Небайдужі охоче піднімуть казус Києвця, та й з Житомиром далеко не все ясно. Зараз маємо більш ніж дивне ставлення частини балканців до нашої територіальної цілісності - позаяк вони мають аналогічні проблеми. Втім, і наші любителі випросити халявний бургер у цьому не відстають. 

Капсула й ескапізм

Поняття "не твоя війна" давно вже стало гібридним, але, де-факто, капсульним. В цій капсульності вперто ігнорується все, що невигідно - навіть метафори з підтримуваних культур, як-от "психология временщика" чи литовське "ne mano žirgliai, ne mano karvės" ("не мої коні, не мої корови"), аналогічне нашому "моя хата зкраю".

З іншого боку, втягування в "не твою війну" є способом зчинити дисбаланс як в індивідуальній, так і в суспільній свідомості. Ті самі, здавалося б, надполітичні посили стають інструментом вирізання будь-якої моралі як псевдоістини, що може бути заперечена й підкорена альтернативі за принципом дао. 

Тобто, кожна ідея в метамодерній сфері, навіть найвартіша довіри, може опинитися симулякром в образі білого пальта, з якого, врешті, випадають незугарні киші. Й тут ми всі стаємо заручниками симулякрів, які повторюємо із органічною затятістю, знаючи, що завтра їх можуть змінити на протилежні за значенням. Втім, ця гра так просто не відпускає, і нетривіальна література - доказ тому, чи за змістом, чи за цінністю.

Нетривіальність в метамодерному суспільстві постає в кількох значеннях. Виключний регіон чи регіон виключення, простота чи посередність, vulgar чи сермяжная правда - відтінки, які маємо розрізнити ув екзотичному.

Балканський вимір простору

Широта розбігу - от що спокушає при першій пробі в цьому напрямку. Втім, як слушно зауважив Дмитро Карамазов, "широк человек - я бы сузил". От і я вирішила обмежити апетити, й на фестивалях, що відбувалися у Києві та Львові з різницею в тиждень, зосередитись на тих, хто нам не заграниця.

Та сама Болгарія, що стала для українців Одесою та Лазурним, вражає непізнаністю, варто лише торкнутися теми. Старий український читач - вимогливий читач, і йому треба обов'язкове занурення. З усією гостротою, з перших сторінок, на відчуття унікальності атмосфери. Інакше всі розмови про ідентичність марні.

В Київ та Львів нам привезли не аби кого, а Георгі Господінова. На ВДНГ відбулася пілотна презентація твору "Часосховище" перекладачем Остапом Слівінським. У Львові ж учасники та гості фестивалю мали змогу почути й самого автора. 

До речі, частина книжок  Г.Господінова продається в українських книгарнях дистрибутивом від Orion та Northwestern University Press. Це, звичайно, англомовні видання - "Physics of sorrow", "The Story Smuggler" та "And Other Stories", остання з яких коштує 65 євро у паперовому варіанті.

Щодо перекладних видань, маємо "Природний роман та інші історії" ("Темпора", Київ) і Часосховище від буковинських "Чорних овець". Схоже, на другий твір письменник виплекав усе більш окремішного персонажа, що його важко назвати фокальним. Автор слідує за ним з перших сторінок і попереджає читачів, що психіатр Гаустін утілився в його житті з фантазії-передчуття.

В цьому є одночасно й воннегутівське, і східне, як у Памука в "Моїх дивних думках". Натомість, усе, що згадується після пробного уривку, є вершки та цигарки "Томасян", що їх поглинає головний герой. Нитки є, але спроби намацати хоч якусь канву, хоча би більш-менш відчутну фактуру перетворюються на біг по колу. 

Мабуть, унікальна купівельна група книги - пацієнти з Альцгеймером, і десь там цей твір перетинається із "Веронікою" Коелью, як і стиль. Залишається сподіватись на відгуки співвітчизників - як українців, так і болгар. До речі, болгари в цьому плані є доволі-таки активною аудиторією, - позаяк, більшість казатиме "добре", бо більшість сказала "добре".

Проте, "Часосховище" - вже щось, у порівнянні з дебютом у "Природному романі". Там автор намагається епатувати читача заїждженим способом - через відчуття огиди. І це, вочевидь, є методом емоційної розкачки, адже після природного шоку читач має сприймати навіть пересічний текст як щось рятівне. 

Даремно епатувати на задньому плані, коли ставка робиться на психічні розлади у персонажів. Ця тема завжди є привабливою, ба більш, актуальною, і не лише в спеціалістів. Утім, в Господінова персонажі явно потребують зняття авторського контролю, і тим, більшого розкриття в межах жанру та читача.  

Англійський переклад "Часосховища" виконала теж лауреатка Букерівської премії Анджела Родел, що професійно переклала чимало болгарських творів. Утім, скидається на ознаку часу - робити перекладача спільником у маркетинговій стратегії. Дешево й сердито, тільки чому ж так дорого? На жаль, занурення не відбулося, а з природно виниклою цікавістю до змін ми вже якось упораємось. 

Зі стендів Meridian-Czernowitz та "Видавництва 21"

Екс-Югославія: когнітивний мігрень і орлові

Той самий страх дати персонажам власне життя помітне з перших сторінок роману Владимира Арсенієвича "У трюмі". Офіційні джерела позначають його як сербського письменника, хоча сам В.Арсенієвич зізнався, що не ідентифікує себе ані з Сербією, ані з Хорватією, маючи паспорти обидвох країн і оцінюючи будь-який паспорт чи візу як можливість подорожувати.

Можливо, ця цитата є не достеменно точною, й потрібно дочекатися обіцяних львів'янами записів зустрічей із цьогорічного фестивалю. В усякому разі, В.Арсенієвич онлайн-ефіром наголосив, що ідентичність не є приводом для війни - врозріз тезі про війну ідентичностей, заявлену як один з вимірів україно-російського протистояння.

У контексті спільнот поширення терміну, ідентичність не є оператором суспільної свідомості ані у нас, ані на Балканах. Це треба визнати, як факт, бо то не є синтезуючим поняттям. В захисті себе та країни нами рухають дещо інші орієнтири. Наші аналітичні інструменти є відмінними від західних, і при оперуванні такими поняттями, як "ідентичність", виникає неодмінна плутанина.

Можливо, тому чимало сербських письменників, представлених на українському ринку, позначаються як "хорватські". Окрім стандартного для нас "Литва чи Латвія", "Україна чи Росія", виникає підозра, що вони й самі не завжди розуміють, як себе подавати. А пропонувати їм універсальне, як то в американців чи в турок - смертельний трюк.

Вольєр і фантоми

Повертаючись до дебютного твору В.Арсенієвича на українському ринку, скажемо, що він єдиний тут. Більше не маємо змоги оцінити творчість автора, окрім як "В трюмі". Утім, аудиторія в нас куди більш реактивна, ніж, скажімо, британська чи німецька. І твір про переломну війну має не те щоби сочити нутрощами. Фраза "від потужного випромінювання ненависті батько може розкластися уві сні" і ставрогінська летаргія головного героя більш, ніж красномовні, як і текст на початку. 

Аж раптом шокуюче вивертання подробиць сімейного життя не викликає нічого, крім нападу нудоти. І це не можна пояснити фантомною морською хворобою чи що там, на фоні все більш рядового тексту. Навіщо цей епатаж, що з'їдає насиченість образів і атмосфери в цілому? Можливо, фокальний персонаж - Террі Леннокс, чоловік жінки-мрії з "Довгого прощання" Чендлера? В усякому разі, мене беруть болючі сумніви, читати далі цей твір чи ні. 

Відчуття отруєності текстом не зникає, аж навіть за методом "трьох торкань". Читач має жити всередині цього подружнього вольєру? Ми знаємо смак ненависті, нам не треба його розжовувати. Щось не так, - і це тим дивніше, чим більше дабл-біндів у життєвому шляху цього автора. Розплутати їх - задача, мабуть, дуже уважного біографа. 

Знецінення й заміщення

Сама поява В.Арсенієвича на Львівському форумі, що має виражене національне спрямування, здається чудним. Чому б у такому разі не запросити того ж Лук'яненка чи Прилєпіна? Чи то вони не навезуть гуманітарки й не оцінять снаги українців до боротьби? Доволі-таки уважний серфінг онлайн-джерелами не дає відповіді  ані на те, чи сталися у письменника зміни в його позиції щодо Косово, й що робити з вагабондизмом, окрім як читати Домонтовича. 

Загалом, позиція Арсенієвича - вдала ілюстрація стародавньої приказки "Почати за здоровля, закінчити за упокій". Слова з порожнечі та подвійні послання здатні начисто відібрати пам'ять в аудиторії, творячи ніби дві різні частини сприйняття реальності, в якій одна заперечує другу, чи то, співіснує одна з одною без жодного дискомфорту. На перший погляд, безбар'єрно, але бар'єром є, як завше, тріщина.

Будь-який колонізатор намагається занурити у невігластво знеціненням, присвоюючи нищівні ярлики тому, що в конкретному суспільстві вважається за основи. Будь-яка культура, що ми дозволяємо їй стати "культурою заміщення", може поглинути наші смисли, так само, як і культура, від якої ми затято відгороджуємось і навіть заперечуємо її як таку, що існує. 

В протистоянні екзистенційного вагабонда національній капсульності є одне лиш спільне - вісь психотизму, на якій балансуючи, кожен у цьому суспільстві не соромиться виставляти одне одному діагнози. Гіркота образи вестерна з негативізацією світогляду - та зараза, якою можемо поділитись і ми, але де ж свіже повітря? 

Хорватський вестерн: мама, тато і не-я

Сухий, відчужений, втомлений текст Дубравки Угрешич в "Музеї безумовної капітуляції" продовжує типове для розколотого суспільства порпання у словах, яке так і не проникає в суть речей. Автор намагається описати побут і світовідчуття екзилістів, зібраних на віллі, в очікуванні геніального твору на межі почуттів. Та їх бракує, аж так, що читачеві ніяк не вдається встановити емоційний зв'язок з текстом, від якого досить швидко настає втома. 

"Слова, слова, слова,

Мов постріли в зорю....

(Л.Рубальська, "Даремні слова")

З текстами, зосередженими на одному дециметрі правди, завжди важко. Втім, у "Музеї" Дубравки Угрешич є на що подивитись. Соціологія компаративів, дослідницькі масиви даних і психологічні особливості мешканців умовних зон відчуження, від країни до країни, в яких стався аж дуже характерний розкол із заміщенням однієї частини реальності іншою. Проблему так і не вирішено - від інклюзії, врешті, переходять до ексклюзії, бо немає чим.

"Я хочу знати, конче хочу знати" Томаса Главініча перетворюється у затягненість, монотонію "Життя бажань", ба, навіть, монотиповість діалогів, біля яких картинки навколишнього світу постають такими ж убогими. Повне поринання у світоглядну одновимірність, чи є хоч якісь зачіпки? Хоч щось, здатне втримати інтерес читача далі перших сторінок? 

В цьому контексті проза Ігоря Штікса у "Стільці Еліяху" має той самий смак, хіба що інтеріорізований. Вже знайомий досвідченим читачам "тригер самогубці" одразу виглядає з безпомічних спроб рефлексії головного героя, змістова наповненість якої ажніяк не відповідає його досвіду та соціальному статусу. 

Потоп, вино, don't worry

"Вода, павутина" Нади Гашич створює враження тексту, написаного кількома людьми, і це не мультижанровість. Опис паводку на Трешневці й загребців у ньому, принаймні, талановитий. Ефекту транскультурного впізнавання аж сягнуто - кияни поймуть, та й є кому нам. Втім, далі коїться щось неоковирне. Потуги на триллер, або, як завше, пристрасті за Кінгом переходять у спробу відтворити каляки пубертату. А далі виникає лише думка про гачок, що має тягнути читача крізь стоси маруди.  Класний журнал і рояль, що потонули у чорних водах Сави - більш, ніж доля. І навіть перекладацькі витребеньки не перекрили простецьку дотепність отого потопленого таланту.

Топи не топи, й можна ціле озеро налити, і все з вин розкішних та маніжених, і в кишеню, яка тільки й уміє бути організованою в утечі власника пристойної краватки для вечерь. Срджан Валяревич, ув історії якого, як назло, повторюється один і той самий епізод з італійською покоївкою, змушує читача не спати навіть у страшенній втомі. Або, нарешті, заснути, розчинившись у нехитрій розповіді того, кому тикали офіціянти Рокфеллера - сербського бабака, що малював своє життя на бар-стійці.

Светислав Басара концептує мару існування, на відміну від кундерівської марності такого, в більш ніж теорію змови. Готуйте капелюхи, ви теж - а, якщо не вмієте крутити педалі велосипеда, значить, точно щось замислили. Гра в мафію перетворюється на справжнє інсайдерство, в якому Хлопчаки не мають волі. Навіть Фройд, не кажучи вже про Шевченка, й, звісно, Періс Гілтон, постають прибічниками реваншу, найсправедливішого в римському світі. Це "Фама", й тут є місце для віршів.

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором

Нетривіальне на ВДНГ: латиноамериканська література

Images by @MZarzhytska on X

Автор: Марія Заржицька

Випуск 5

Розмаїття творів на Книжковій країні 26-29 вересня переконує, що світогляд танкіста нам не загрожує. В усякому разі, поки що - книги з усього світу перекладаються українською, а найкасовіші з них можна прочитати мовою оригіналу. І, хоча вибірковість ринку все більше схиляється в бік видань з антифілософським змістом, певні традиції усе ж зберігаються.

Романтик Мелькіадес, або сто перший рік

Інтерес до латиноамериканської літератури в Україні, здавалося б, обмежується галочками "Маркес - Борхес". В цій дихотомії, чи то, дуальній парі маю лише одну, і не сильно тим переймаюсь. Буде час, буде їжа. Хтось може додати Сервантеса, - і те, понад норму шкільних програм, і те, якщо згадати, звідки він.

Втім, тенденція ставити в один ряд твори з прабатьківщини та Нового Світу є дуже характерною саме для Латинської Америки. У північних американців єдність та боротьба протилежностей не настільки визнані. Як говорять самі латиноамериканці, в них і досі (останнім часом - куди більше) існують прагнення домальовувати родинні дерева далі сучасників Кортеса. 

Зі стендів "Фоліо"

І тому є пояснення, адже нащадки аристократів, хоч і відкинуті, але створили тут соціальний прошарок. Немов у стародавньому Римі, він утворив численну верству рабовласників. За тими самими законами розвитку романізованого суспільства раби повстали, але, на відміну від пращурів, набули підтримки серед прогресивних верств - частини дворян, інтелігенції й можновладців, які усвідомлювали згубність рабовласницького ладу для економіки й держави взагалі.

Мило чи щітка?

Радянські книжкові магазини час від часу підкидали нам змістовне - ба, навіть таке, що зараз можна знайти хіба на розкладках. На моїй пам'яті з дитинства - Жоржі Амаду з його "Безкрайніми землями", поезії Пабло Неруди, а от Бернарду Гімараенша, творця "Рабині Ізаури", придбала сама, в букіністів - бо дефіцит же ж. 

І тут я неоригінальна, ще й чуть-чуть просунута. Секрет тропіканки в тому, що текстові версії латиноамериканських серіалів на певний час вибили у нас здатність читати що-небудь звідти, окрім сльозоточивих діалогів Луїса Альберто й Маріанни та перепалок Антоніо з невдячними мешканцями його вілли в Акапулько.

Видавництва, подібні "Макондо", чудово розуміються на зміні смаків бувалої аудиторії. Після мила в радянського дачника повинно обов'язково тхнути навозом, і ніяк інакше. Та після екскурсу в деякі доробки, де не розумієш, чи автор проти, чи за, хочеться не те що помитись, а й шкіру на руках поміняти.

Як би там не було, тішить, що фестиваль у вересні, а не в квітні. "Макондо" разом із Compasbooks презентує кількох авторів, здатних здійснити екскурс латиноамериканською історією та сучасністю в кількох вимірах, тоді як Фоліо пропонує стару добру пару чобіт по бездоріжжю, а "Вавілонська бібліотека" - Кортасара, і далеко не в усьому його розмаїтті.

"Сompas", із наголосом на "а", означає іспанською "ритм", який все ж таки існує в будь-якій складній мелодії. Одним з засновників цього видавництва є натуралізований нікарагуанець Сотело Рамірес, і це тим більше задає ритму серцю, чим краще пам'ять. А ми чогось оминаємо її - так, наче не бачимо або не розуміємо, що закордонні автори пишуть не лише за гранти, які, власне кажучи, не ми роздаємо. 

Біль і сльози, сміх і рози

На чолі фестивальної партії - нікарагуанець Рубен Даріо, засновник іспано-американської поезії, модерніст і дебошир, що гучно прогулював президентські стипендії, мігрант і мандрівник, що волів померти не в Нью-Йорку, а на рідній землі. Презентація його збірки "Пісні життя та надії" відбулася на Арсенальній ще у травні цього року й була оголошена не тільки видавництвом, але й, як не дивно, книгарнею "Сенс". 

На додачу, "Кримська світлиця" випустила огляд його творчості ще в 2017 році - хоч і в певному контексті, але змістовний, з кількома віршами. Добірка відсилає не лише до античної історії, але й до біблійних мотивів "Пісні пісень", приносить вечірній та осінній настрій, з його зосередженістю та прагненням побути в собі, звуках природи та музики. Хвилі радості змінюються смутком, і цей сплав емоцій, що бринять в унісон з людським серцем, наповнює всю творчість Даріо. Це пасіонарний автор, в читанні якого є наснага.

Стенд видавництва Compass

Сучасником відомого нікарагуанця був Жоакін Марія Машаду де Ассіс (Бразилія), свідок скасування рабства, вправний коментатор і репортер, чорношкірий письменник без жодної освіти. Він спромігся добитися державних посад і публікацій у столичних газетах, став першим одноголосним президентом Бразильської академії літератури, й це далеко не все.

Твори де Ассіса відомі пересічному українському читачеві за екранізацію "Гелени" у вигляді серіалу 1987 року від Rede Manchete, що був демонстрований в Україні в кінці 90-х-на початку 2000-х років. Цього разу нам пропонують зануритися від романтичного кохання у світ шалених ревнощів. Кому доводилося читати творця "Рабині Ізаури" Бернарду Гімараенша, одразу впізнають стиль бразильської прози, яка зігріває, причаровує й захоплює з перших рядків. 

Утім, "Дон Кажмурру" - історія, що лише починається мило й невимушено, сповнена дотепних життєвих спостережень та класичних описів, які полонять уяву неквапного читача. Ще до десятої сторінки сюжет аж раптом обертається провінційним халамиддям, і можна сподіватись, що драма затягне кожного небайдужого. Бразильці - неабиякі майстри виписувати другий план і епізодичних персонажів, утримувати напругу паралельними, чудернацьки заплутаними детективними історіями. 

Шукайте жінку там, де ви - психолог

Жіноча проза, представлена цьогоріч на фестивалі - вибухові коктейлі пристрастей, які спалахують в суспільствах з потужним впливом католицької ідеології. Якщо згадувати "Вбити Фройда" іспанського режисера Хоакіна Орістреля, виникає чимала спокуса зайняти гілку експерта. Натомість, інтуїція підказує безпосередній підхід у пізнанні жіночої душі, що лише на перший погляд викликає острах, а в декого - й огиду. Благо діло, маємо пробні уривки.

Розбурхане пологами єство - далеко не новина в жіночому світі. Проте, вже з перших сторінок роману "Здохни, коханий" виникає відчуття, що десь за морем-океаном хтось-таки пробував перевершити Забужко чи не попав у чергу до американського психоаналітика, готового цілоріч бути асенізатором без відпусток. 

В післяродових станах, насправді, практикують терапевтичне письмо, - але досвідчені спеціалісти знають, що не все висловлене лікує, тим паче, широку читацьку аудиторію. В усякому разі, "Єдина донька" Гуадалупе Неттель викликає в мене відчуття стандартного розіграшу карт "хороший та поганий поліцейський", в якому привид білого пальта існує.

І тут-от казус - бо LvivBookForum 2021 року повідомляє, що англійський переклад Гарвіч було номіновано на Букерівську премію 2018 року, але на сайті ВВС цей факт аж ніяк не згадується. Так само не бачимо жодної згадки про такого автора на Goodreads із опублікованим довгим списком номінантів.  

Інсталяція: ретро-автомобілі на ВДНГ

Гарвіч і Неттель - далеко не єдині латиноамериканки на сайті Сompasbooks. Проте, в друкованій версії маємо двох, що зачіпають різні сторони сімейного життя, в якому навіть жорсткий контроль і самоконтроль не здатні опанувати непередбачуваний світ пристрастей.

Загалом, суспільні розломи на тему продовження роду з ями пропагандистських трюків давно вже стали джерелом самокатування для завсідників соцмереж, і не тільки. Втім, далі буде, бо нічною вулицею Закер-Мазоха блукають випущені до нас борці за свободу. Розповімо те, про що прийнято мовчати, й додамо перцю там, де не дають і солі. Підписуйтесь!

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором

Нетривіальне на ВДНГ: китайська література

Image by @MZarzhytska on X

Автор: Марія Заржицька

Випуск 4

Дуже обережно ми повертаємося до східних та південних інтересів нашого суспільства. Так, наче це стало моветоном, або так, наче контент, який ми хочемо споживати, має бути лаштований під наше сьогодення. В цій площині виникає дилемма культури читання, де капсульність виявляється всього лише навсього, філістерством правди. 

Здавалося б, задачі розвитку суспільства були геть іншими, зі співіснуванням думок та поглядів, підходів та методологій. В підсумку отримуємо метамодерністську розгубленість. І так звана нетривіальна література може стати способом згадати прадавні орієнтири. Маємо її на "Книжковій країні" цьогоріч і починаємо з Китаю.

Метамодернізм: екскурс у логосферу

Для орієнтування в термінах звернемось до розвитку суспільної свідомості в її постмодерному варіанті, описаному Ханці Фрайнахтом у публікації "Що таке метамодернізм". За його твердженням, постмодерна свідомість "розвивається у пізніх модерних суспільствах, в яких мас-медіа та культурні відмінності часто викликають більше страждань у житті людей, ніж прямі економічні нерівності". 

Вочевидь, з ірраціонального зерна є хліб. Метамодернізм - якщо виходити з питань, поставлених Фрайнахтом - постає фікцією на фоні відверто неофашистських реалій. Відмінності викликають не просто страждання, а з істеричної рухової бурі перетікають як casus belli, в сферу нібито ґрунтовного. Стурбованість ворожими впливами сягає абсурду в межах капсули - при тому, що одним з найдавніших методів протистояння ворожим впливам є якраз вихід із капсули.  

Китай: чи вартий зла триповерховий торт?

Тернопільське видавництво "Сафран", що має нішею азійську літературу, цього року представило загалу аж декілька видань від авторів з різних епох. І це, поправді, сміливий крок імперськими стежками. Маємо все - й філософію, і шпигунські драми, й жіночу літературу, де український голос звучить напрочуд гармонійно. Є й Букерівський лауреат зі світу велосипедів, у якому крадії та виробники оточують свої статки Великою Китайською стіною.

Тож, почнемо зі світу великих воєн Май Дзя. Багато говорити тут не варто - лише "Дешифрувати", й не з'їхати з глузду від чорного та пурпурового. Окуляри реальності в світі дадзібао можна придбати на сайті видавництва, де й детальніше познайомитись із автором в його інтерв'ю. 

Тим, хто не поспішає виходити без зброї, "Сафран" пропонує аж який філософський ресурс періоду супротивних країн. "Джвандзи" (Чжуань-Цзи) - даоський трактат, або збірка притч мудреця Чжуаня. Збірка має другу назву "Істинний канон країни Південних Квітів", і в світоглядному екскурсі дорівнює прогулянці зі Сковородою. 

Чжуань-Цзи, колишній наглядач шовкових плантацій і мандрівний відлюдник, жив у період Воюючих Царств, коли китайські удільні держави вели постійні міжусобиці. Занепад старої аристократії  на користь нижчого дворянства ши, ріст воєнізованості, коаліційні протистояння, в яких "схід - захід" зазнав поразки від "північ - південь", характеризують період Чжаньго (475 - 221 р. до н.е.). Чжуань-Цзи заклався в основи управління, де конфуціанство й даосизм змагались за ідеологічний трон. 

Цей час був одночасно плюралістичним і нищівним для протилежних таборів. Добірка "Джвандзи" відображає майже всі типові риси даоського вчення, в тому числі, ефемерність істини, доволі-таки умовну межу між світом людей та тварин, "я" і "не-я". Істина є суб'єктивною й непізнаваною, чи то невисловлюваною, - бо слова, як прояв раціонального, за переконанням Чжуань-Цзи, лише розділяють, а на вищих рівнях дао людина сягає стану дитини в незнанні. 

Трактат Чжуань-Цзи звинувачують в анархізмі, але він, скоріше, несе в собі зачатки  руссоїзму та смітівської теорії, що спирається на природний розвиток подій в управлінні. Поетична збірка "Піднебесні пісні"  у перекладі Ярослави Шекери лише доповнить багаж китаєзнавця. Додамо, що Я.Шекера була одним з найвідоміших в Україні дослідників китайської культури.

Відчуття ефемерності зникає у творчості Сяо Хон. "Бувальщини містечка на річці Хулань" мають високий градус реалізму, де витончений, тендітний і водночас багатий текст зачаровує невимушеністю слогу. Сяо Хон - прозаїк і поетеса з трагічною долею, в якій особисті драми тісно переплелися з історичними подіями у Старій Республіці, окупованому та повоєнному Китаї.  

Ву Мін'ї з Тайваню - той самий лауреат Букерівської премія 2018 року, що створив розкішну історичну картину, ще й з технічними деталями. Велосипед стає головним героєм подій у Китаї ХХ століття, де описи моделей вплетені в сюжетну канву, ілюстровані та доповнені оригінальним текстом.

У підсумку - Катерина Завертайло, з багаторічним досвідом життя в Китаї та практикою китайської кухні. Автор не лише розкриває особливості приготування страв, а й подає їх ув історико-культурному контексті. "Мурахи лізуть на дерево" - вельми майстерно виписана книга зі структурою, якою нескладно користатись у пошуках потрібної страви чи інгредієнту. 

В наступній частині "Нетривіального" розглянемо латиноамериканських авторів класики й сучасності, представлених цьогоріч на "Книжковій країні" видавництвом Сompasbooks. Будьте в руслі й підписуйтесь!

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором