Ніколи та знову: повернення без правил

Автор: Марія Заржицька

Книжковий рік завершується, й час робити висновки про те, чого досяг український видавничий ринок за кордоном. Другий рік війни, в якій ми втрачаємо культурні цінності, але й набуваємо їх, показав головне. Те, наскільки ми готові зустрітися з казусами цього протистояння, і що вони, за великим рахунком, можуть означати для нас.

Останні книжкові форуми сезону, Франкфуртський та Белградський, стали лакмусовим папірцем для труднощів, які не можна долати шаблонно. Ригідність зовсім не дорівнює стійкості, ба більше - приховує проблеми, що рано чи пізно розмиють, здавалося б, надійний грунт.

Цьогоріч Белградський ярмарок став останньою великою подією на закордонному ринку української книги. Форум, що відбувався з 19 по 27 жовтня, кілька років не був відвіданий українською делегацією. Наші видавці приїжджали на нього аж по 2018 рік, незважаючи на ясну позицію сербської сторони у російсько-українській війні.

Парадокс україно-сербських стосунків постає ще більш гострим після цьогорічного франкфуртського конфлікту, в якому наша делегація, за версією ЗМІ, спричинила від'їзд представників Росії з найдемократичнішого форуму в світі. Буквально через день розпочинається Белградський ярмарок, на якому нічого подібного не відбувається.

Здавалося б, розплутати оцей весь дабл-бінд під силу лише досвідченим спеціалістам. Втім, якщо триматись звичайних часових рамок, ця задача є не такою вже складною й для уважних читачів медіа. Тож, почнемо з 2017 року, що передував останньому року присутності України в Белграді перед шестирічним розривом. 

62-й книжковий ярмарок у Белграді відбувся під гаслом "Ключ у книгах". Того року у фокусі ярмарку була література з німецькомовних країн та дві додаткові виставки. Перша стосувалася освіти й навчальних засобів. Друга, під назвою «Медіа маркет», була присвячена сферам масового інформування, комунікаціям і маркетингу. 

Загалом, ситуація, в якій одна країна колишнього соцтабору знайомиться з літературою іншої, та ще й у 20-х роках ХХІ сторіччя, видається більш ніж дивною. Того року наші видавництва були об'єднані на ярмарку під назвою "Українська книжкова полиця". Цей проект існує й понині, але перейшов у сферу дипломатії під патронатом першої леді. 

Чи означає це, що шість років тому Україна презентувала в Белграді виключно стендову добірку видань? Достеменно невідомо, бо це питання, традиційно, має флер недомовленості. В усякому разі, репортажі 2018 року повідомляють нам, від України в Сербії було біля десятка видавництв. 

Цього року 63-й книжковий ярмарок у Белграді пройшов під девізом "Радість читання". На ньому були присутні почесні гості з Марокко, а кореспонденти з України вперше зважилися повідомити про тривожні проблеми взаємин сербських та українських книжкарів.

За твердженням Ірини Джамич, в Україні на той час видавалося близько тридцяти авторів із Сербії, а от українські письменники там були представлені набагато скромніше. Звісно, можна це пояснити специфічною позицією сербської сторони в україно-російському протистоянні, але чому ж постраждала сторона, - тобто, ми, - виявилася настільки щедрою?

Звичайно, можна пояснити й це, широкими дипломатичними жестами, але ж... .

У великій політиці альтруїзму не існує. Будь-які широкі жести передбачають значну віддачу, а виступати добрим пілсудчиком в України поки що не виходить. 

Після 2018 року в цих дивних стосунках настає тривала тиша, - хоч і не сказати, щоби повна бездіяльність. Переклади сербських творів здійснюються й надалі, переважно, силами Алли Татаренко та Андрія Любки, а український бібліотечний фонд отримав подарунок від філолога й перекладача Дмитра Чистяка. Це белградське видання 2018 року, підписане автором Драженом Врховацем, під назвою Неизбежни записи. Изабране мисли, упорядковане Зораном Вучичем і паралельно перекладене болгарською.

В той час на сторінках сербських видань (навіть таких, здавалося б, усеохопних, як Vjesti) присутність української - а на диво, й російської сторони - ніяк не згадується, на користь Марокко, з істориком Абдуллою Мусуфом. Хай там, особливо коли Матія Бечкович упевнено твердить про відсутність поблажливості та фальшивої елітарності. 

В 2019-му наша делегація не приїздить на Белградський форум. Натомість, Україна бере ще й яку активну участь у Франкфуртському та Латвійському книжкових ярмарках.

За словами Олександри Коваль, членкині українського ПЕН, що з липня 2018 року очолила Український інститут книги, до 2019 року стенд України у Франкфурті був доволі бідненьким. Цього ж разу наша делегація вперше представила європейській громадськості програму Translate Ukraine, що мала спонукати іноземців більше дізнаватись про Україну. 

Як повідомляла Богдана Неборак, тодішня керівниця Сектору перекладної літератури УІК (2018-2020), Translate Ukraine стала першою програмою підтримки перекладу іноземних видавців з боку України. Знову атракціон невиданої щедрості? Можна було б так подумати, якби не знати. Втім, зміст самої програми розкриває реальну ситуацію. 

Загалом, УІК має шість програм підтримки української книги, серед яких - промоція нашої літератури за кордоном та підтримка перекладів. До першої згаданої відноситься участь України в книжкових ярмарках, створення глобальної партнерської мережі та заохочення інтересу щодо української літератури. 

Тим не менше, цього року куратором візиту до Сербії було посольство України, а не УІК, фокус інтересу якого змістився в бік спільних програм із Гете-Інститутом. Цей фокус було більш ніж помітно на Франкфуртському книжковому ярмарку - тим паче, що УІК та Гете-інститут його активно промоціювали.

У Франкфурті 2019-го до складу нашої делегації увійшов звільнений на той час із російського полону Олег Сєнцов, активно підтримуваний керівництвом УІК. Утім, цікавим є навіть не цей закономірний факт, а те, що програма Translate Ukraine від початку є грантованою. Тобто, іноземним видавництвам надаються гранти для перекладів української літератури тамтешньою мовою. 

Просто вдумайтесь - у 2019-му році іноземним видавництвам мають платити за переклад україномовних творів. Аналогів такій програмі, справді, нема, й не буде.

За два роки перебування на посаді пані Богдана, справді, ініціювала переклад аж 53 українських видань іноземними мовами, до яких входили й балканські. Твори українських авторів було видано у 24 країнах, а цифра в 53 переклади, за даними 2020 року, складала 30% від загальної кількості творів з України, виданих іншими мовами. Вартість програми на той час складала 4,6 млн.гривень. 

Згідно Translate Ukraine, кожне закордонне видавництво може претендувати на 4 тисячі грантових євро, яких потребують ліцензування і переклад. За словами Б.Неборак, схожа програма існує у багатьох країнах Європи, - за цією логікою, й Україна має отримувати гранти на переклади авторів звідти. 

Тобто, в Україні переклади стимулюються за рахунок грантів, і це в той час, коли поважні особи всього світу вважають за правило хорошого тону вкладатись в освітню та літературну сферу своїх країн. Ми ж ризикуємо не злізти з грантової голки ще довго, - більш того, рухатись у вказаному нею напрямку, поступаючись долею українських видань на користь зарубіжних, у яких вартість видання й промоції на батьківщині значно вища, аніж в Україні. 

Ще небезпечнішою є залежність від цих великих ринків, коливання на яких, так чи інакше, можуть нанести роковий удар по українському книжковому ринку. Попри це, створення додаткових організацій тільки ускладнить проблему. 

Для повноцінного аналізу ситуації повернемось у Франкфурт 2019-го. Словенія знову зазначилася серед покупців прав на українські твори, а Сербія придбала всього лише одну книгу. Того ж року наша делегація бере участь в Латвійському книжковому ярмарку, де зтикається з ринковою перевагою місцевих авторів та розбіжностями в трактовках подій з українських публікацій. 

Що це за розбіжності, достеменно невідомо - та українська сторона взялася трактувати їх як спирання на російський контент.

На Белградському книжковому ярмарку наша делегація опинилася знов у цьому році, - після того, як "Українська книжкова полиця" перетворилась на дипломатичну доріжку півднем Європи. Опинилася з мішком тих самих проблем, які шість років тому згадувала Ірина Джамич. Нерівноцінність, яку так і не подолано, в тому числі, через політичну непослідовність обох сторін.

Мішок проблем притягла й сербська сторона, що й сама зіткнулася з піратством. Нехтування правами власності на місцевому ринку - біда, про яку відкрито говорять лише зараз. В цих умовах активність української сторони більше схожа на проби пера, ніж на щось, здатне поламати шаблони. 

Коли українська політика все яскравіше набуває тих самих рис, що й сербська, планувати щось у грі з наперед відомим результатом немає сенсу. Позаяк Франкфуртський ярмарок став і для нас площадкою легальної торгівлі правами, питання перекладу україномовних творів у Сербії так і лишається, здебільшого, дискутивним. 

Підтримкою українського книговидання в Сербії поки що займається дві ключових інституції - Белградський університет та асоціація КРОКОДИЛ Владіміра Арсенієвича, що привіз до України гуманітарну допомогу та брав віддалену участь у цьогорічному  Львівському форумі видавців.

Так, за сприяння асоціації КРОКОДИЛ українська делегація цьогоріч представила письменників та перекладачів у залах "Іво Андріч", "Васько Попа" та "Борислав Пекіч" - у той час, як Емір Кустуріца виступав куратором російської делегації, час від часу збадьорюваної грайливими кубинськими мотивами. 

І українська, і російська делегації презентували на цьогорічному Белградському ярмарку поетичні збірки. Українську антологію допомагав видавати Лех Кончак, директор Польського інститутут. Професор Людмила Попович, засновник україністичних студій в Белградському університеті, випускниця кафедри слов'янської філології КНУ, приймала участь в презентації разом із письменником та видавцем Зораном Стефановичем, Президентом Асоціації драматургів Сербії.

Стефанович, зокрема, є куратором проекту Растко Україна - мережі цифрових бібліотек, пов'язаних з проектами "Розподілені коректори Європи" та "Проекту Гутенберг Європа" в галузі цифрування та видавничої справи. 

Дискусії щодо перекладу розгорнулись в залі "Борислав Пекіч" - знову ж таки, за участю представників Белградського університету (Юлія Драгойлович, Мілена Іванович), а письменник та перекладач з сербської Андрій Любка - свій роман "Карбід", про вчителя, що намагався безпрецедентним способом пов'язати Україну з Європою. 

Переможець премії Ангелус (2021), збірка історій "Мій дід танцював краще всіх" та "Щасливі голі люди" Катерини Бабкіної стали предметом обговорення стилістики, але є ще один ракурс.

Переклади сербської та української літератури, як і книжкарські зв'язки загалом, мають історію, що сягає своїм корінням куди давніше за 90-ті роки. В сучасності, окрім славіста Алли Татаренко з Львівського національного університету, що була однією з інспіраторів з'явлення української делегації в Белграді цього року, маємо викладача Мілену Іванович та Деяна Айдачича, керівника проекту Растко: Бібліотека сербської культури, з викладацьким досвідом у КНУ, а також Міодрага Сібіновича, члена Спілки літературних перекладачів Сербії. 

Питання подальшого інтересу до видання української літератури в Сербії полягає не лише в аудиторії, яка не виявляє очевидного інтересу. До 2012 року переклади здійснювались активно, в класичному і сучасному напрямку. Водночас, існує як мінімум два сегменти української діаспори, що хочуть читати українською - довоєнна й новоприбула, в той час, як інтереси третього сегменту, т.з. русинського, являють собою досить туманну перспективу.

І, врешті, головне питання для перекладача з української на сербську в теперішніх умовах - фінансування, при наявності величезної кількості тамтешніх видавництв, що, вочевидь, здатні забезпечувати своїх перекладачів. Вочевидь, але чи насправді? За яких умов, наприклад, здійснюється переклад шаленої кількості англомовної літератури? І за яких умов сучасний україно-сербський перекладач фінансуватиметься, скажімо, тим самим Українським інститутом книги?

Якщо матимемо традиційно львівський спосіб торування шляху, результат непередбачуваний. Нетрадиційний харківський теж не обіцяє нічого, крім стосу дріб'язкових правил бездіяльності, - а те, що відбувалося на Белградському ярмарку цього року, лише підтверджує невтішні тенденції. Най правда, хоч із маком. 

Наступного разу спробуємо казки Андерсена - якщо буря не перевісить вивіски.

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Жадан і місто: Месопотамія на межі скрути

Автор: Марія Заржицька

Що розповісти про твір, який, здавалося б, давно на слуху? Начитана, зачитана й цитована "Месопотамія" Сергія Жадана дістала високих оцінок серед читачів, була визнана як українським, так і зарубіжним книжковим істеблішментом. Чого ж не вистачає, аби розуміти такі книжки глибше рівня споживацького сленгу?

По-перше, це особистість автора без рожевих фанських окулярів та чорних лінз хейтерів. По-друге, - а для сьогоднішньої публікації це головна задача - сама книга, її сенс та призначення. 

"Месопотамія": коротка історія видання

Сергій Жадан, письменник з Харкова, фронтмен гурту "Жадан і собаки", доброволець Національної бригади України "Хартія", в 2014 році видає роман "Месопотамія". Твір уперше бачить світ у харківському ж видавництві "Клуб сімейного дозвілля", що до появи численних інтернет-магазинів пропонував книги обширній читацькій аудиторії. 

Попри те, що аудиторія "КСД", переважно, складається з любителів легкого, бодай, химерного читання, цю книгу видають у твердій палітурці й перевидають з невеличким інтервалом. І справа не лише в назві, бо місце подій роману знаходиться поруч із вогнищем війни, - так само, як тінь Вавилону лягла на давньоізраїльське царство ще до його завоювання.

Попри те, що "Месопотамія" невідома широкому колу читачів, в рік першого видання її перекладають польською мовою (М.Петрик, А.Поморський), а в кінці року вона отримує рецензію від ВВС. Наступного року роман здобуває літературну нагороду Центральної Європи, стаючи лауреатом премії "Ангелус" за найкращу прозову книгу, опубліковану польською мовою. 

В 2016 р. тодішній Президент України Петро Порошенко вручає "Месопотамії" премію "Українська книжка року", за видатні досягнення у галузі художньої літератури. Разом із автором нагороду отримує видавництво "Клуб Сімейного Дозвілля".

Одразу після вручення президентської премії на сайті КСД виходить публікація про оновлення видання. Тут варто згадати, що перша обкладинка "Месопотамії", з якою вона отримала обидві премії, вдалася майже в усьому. Втім, на початку серпня 2016 року "КСД", так само, через соціальні мережі, оголошує про новий дизайн другого видання, створений ілюстратором Марією Фоєю. 

"Месопотамія" в яскраво-зеленій, майже мультиплікаційній обкладинці, презентується як подарункове ілюстроване видання з підвищеною ціною (limited edition). "Видавництво Старого Лева" внесло її до списку найестетичніших видань вже у вересні 2016-го, - але самої обкладинки на львівському сайті немає й досі. З цього моменту ринкова історія "Месопотамії" відходить у незрозумілу тінь.

І тільки в 2023 році український читач отримує цілу серію найвідоміших романів Сергія Жадана - також, і "Месопотамію" - в дизайн-версії Альони Олійник, що перекрила більшість недоліків видання в м'якій палітурці. Ілюстрації Катерини Косьяненко стали справжнім викликом законам видавничого ринку й зробили продажі, без будь-яких додаткових коментарів.

Нагадаємо, що третє видання "Месопотамії" стартувало у буковинському видавництві Meridian Czernowitz, будучи друкованим на Харківській книжковій фабриці "Глобус". Втім, і на новій хвилі успіху не обійшлося без курйозних моментів. 

На сьогоднішній день жодного з видань "Месопотамії" немає на сайті КСД - поза той факт, що інші книги Жадана (в тому числі, й "Ворошиловград" від Meridian Czernowitz) продаються на сайті видавництва без жодних обмежень. Придбати стару "Месопотамію" ще можна в інших магазинах, але за ціною, значно вищою від видання Meridian Czernowitz, і тим паче, від видання КСД 2016 року. Чи то витівки рітейлу, чи є щось, справді, визначне для настільки високої ціни - питання для книголюбів. 

І тут дивна властивість замовчувати проблеми, ніяк їх не коментуючи, свідчить, скоріше, про брак засобів виразності, аніж про щось, здатне зашкодити чийсь репутації. Так само зникає публікація про популярність творів Сергія Жадана за кордоном, датована 2018 роком, від Європейського союзу в Україні. 

Отже, з самого початку свого існування на ринку "Месопотамія" проявила досить-таки химерні властивості. Хай там, але сюжет її, на перший погляд, простий і невибагливий, при аналізі виявляється доволі-таки цупкою тканиною, в якій кожна нитка має технологічне значення. 

Проза та поетика неошумерської епохи

Відсилки до шумерської епохи та персоналізація свідомості пересічних містян сповнюють роман алегорій та змістових парадоксів. Ерос і танатос перетворюються на підводні течії вавілонських рік, а криза нативності виражається в екстравербалізації й транслінгвофобії, що унеможливлюють передачу міжпоколінного досвіду. 

Роман складається з двох частин, прозової та поетичної. Перша частина роману, під назвою "Історії та біографії", містить глави, названі іменами чоловічих персонажів. Дійство відбувається в Харкові, який називають Харковом усього лише раз. В подальшому це місто, в якому читач-новачок зазнає чудес трансурбаністики. 

Відчуття, що сюжет розігрується у твоєму ж місті, не зникає до останньої сторінки. Лише після повторного прочитання ефект паркану зникає, і читач починає розуміти, що він, все ж таки, в Харкові.

Дев'ять глав прозової частини займають більшу частину книги, а тридцять віршів, що розкривають відтінки прози - меншу, й тут читач має змогу впізнати - або вперше для себе відкрити - Жадана-поета. Чимало з них можна почути на концертах авторського гурту, та перейдемо, врешті, до персонажної частини. 

Герої харківського епосу: від авангарду до бекстейджу

Семеро з персонажів "Месопотамії" займають видиму, наскрізну позицію в сюжеті своєї історії, інші двоє - бекстейдж. Дев'ять героїнь, так чи інакше, відіграють в чоловічих історіях вирішальну роль. Вони виступають як хранительки певного ладу або спокусниці, що підбивають до порушення останніх правил. Через таких жінок чоловіки намагаються бунтувати проти авторитетів, що знаходяться у програшних позиціях. Втім, самі чоловіки до цього вже готові. 

Жінки "Месопотамії" пристрасні й підступні, але втомлені від постійних чоловічих зрад та маніпуляцій. В кожної з них сепарація відбувається осібно й набуває різних масштабів. За роковим законом, вони все одно опиняються під тиском чоловіків з низьким рівнем самоконтролю та хворобливою потребою контролю - або, навпаки, знуджених та байдужих. Декому з цих жінок дозволено все, і це теж виступає як спосіб підтримки певного ладу. Чоловіки дозволяють цим жінкам бути, аби користатися ними у зручний для них момент, і самі опиняються в пастці їхніх бажань.

Так, Олег, коханець Соні, виступає в образі феодала,  коли їде на її весілля, аби не просто ствердити належність йому, а й зганьбити суперника. Він їде з почтом, сповнений звірячої рішучості щодо права першої ночі. Чинити йому опір немає сенсу, бо Сєня взяв те, що належить Олегові. Втримати залишки ладу зважується лише один, і це більше, ніж стримати розлючену футбольну команду. 

Місто: урбаністична ілюзія чи криза нативності?

Харків у "Месопотамії" постає перед читачем, неначе в калейдоскопічному дзеркалі. Образи зі свідомості персонажів утворюють собою візерунок, в якому одразу важко знайти межу між Харковом і не-Харковом. 

Уперше образ міста виникає на сторінках роману в історії "Ромео" - до речі, екранізованій Михайлом Лук'яненком у 2016 році, під назвою "Любові стане на всіх". Ця доволі-таки банальна фраза в кінці історії, так і не зрозуміла для її головного героя, стає однією з ознак вербальної кризи, або мовного колапсу, що виражається у нездатності старшого покоління донести молодшому правду про оточуючий світ.

Образ Харкова в свідомості Ромео виникає двічі - перед тим, як він знайомиться з Дашею, подругою своєї матері, й після їхнього розриву на Соніному весіллі. Надалі місто розкривається в усій своїй масштабності під час того, як Олег іде містом з весілля Соні. Харків поміж кроків Олега - той самий, що є найбільш відчутним, до якого вплітаються давні картинки з шумерської історії та дореволюційної історії України. В цьому постмодерному історизмі проглядається лише одна вимога для чужинця - віддати ціну за товар, на який він претендує. 

Фіма, господар мережі кав'ярень, бачить місто крізь призму життя офіціянтки Олі. В ньому Харків постає обійстям вишуканої проституції, але Фіма готовий платити занадто високу ціну. Так він і натинається на зграю собак, яких в останню мить відганяє від нього жінка. 

Матвій, працівник захланної телестудії, зустрічає на пустирі собак в образі людей-митарів. Того часу він перебуває у стосунках з дівчиною без імені, що працює поруч і збирається бути в цьому місті податковим інспектором. Місто, що вимагає заплати, постає перед ним із дивною антифілософською проповіддю, а його десятирічний роман з колегою закінчується тим, що він, нарешті, дізнається.

Лінія смерті: нокаут, відлік і... 

Як не дивно, але секретом собачого щастя володіє не лише жінка з пустиря, а ще один персонаж "Месопотамії", в якому місто, здається, не знайшло жодного відображення. Втім, це не Лука, що збирається помирати від раку горла наприкінці роману, і навіть не покійник Марат, що з ним прощаються на початку.

Юра, що опиняється в одній палаті з трупом, змушений повернутись до життя всупереч страшному діагнозу. Померлий уві сні на Великдень боксер Марат, невіруючий мусульманин, лишає по собі суперечливі спогади і вдову, що затято береже його таємниці. Престарілий сибарит Лука, як і його менш інтелігентні земляки, не визнає своєї вербальної кризи - в той час, як молоді люди живуть власне життя, порушуючи "настанови м'язів" м'язами ж. 

Непереконливі пустобріхи, звертаючись до менших, просто звучать, і все. Збирачі данини, яких навіть кришувалами не назвеш, розроджуються високопарною промовою, в якій Ромео, що день до вечора п'є за любов, виглядає куди більш правдиво. Чоловіки з батьківським комплексом прагнуть до стосунків то з набагато старшими, то з набагато молодшими жінками, часом, не в силах здолати тваринний страх перетину сімейних кордонів.

Ефемерний Харків, сенсорний Харків зі страхом деталізації життя, в якому погляд фокального персонажа ковзає й віддаляється аж до телескопічного, виявив транслінгвофобію пересічного українського яппі. Безводний період народження нового урбан-пролетаріату започаткував шизотипальність, в якій відчуття потужного болю стає інгібітором відчуття існування. Втім, хто з героїв говорить про біль?

Інтерв'ю з Сергієм Жаданом про "Месопотамію" й не тільки дивіться на каналі YouTube @litagent - у проекті "Темна конячка", де на вгадування пришельця з літературного світу дається час до 6 ранку.

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої книги.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Belgrade`s Book Fair 2024: Forensickness

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Maria Zarzhytska, Author & owner

That`s a kick we have value embodying it. What happens on the bookmarket swinging from the hard stones to snakeshade? Belgrad fair in 2024 isn`t an exception - more, twisty miles, walked by readers, finding best, have felt like jumping by the old Mario way.

More than inner trends of this country like to show foreigners exist, but not there. Book fair under the big round top wants to be original, but alike bigger, not that longer. Polako way looks impossible for those who run, staying in the same place.

Looking on the book rows, taken by camera - as the point, to those who couldn`t be there this year - you get that foreign authors are more than honoured, even pilled up on the banners. It's good stand for Ken Follett or Rebecca Yarros, but they speak only with their dreamworks. Who speaks alongside, we just remember.

Cuban cosa as the horn, but not

Anthropology became an upset hideline on this year of Belgrad. Sometimes it looks like new era`s troyan searches, with bones used to be open instead of hard values. Moreover, Pablo Neruda, the author of "Joaquin Murieta`s Life and Death" is mainly a Latin book-speaking author on this fair. 

Miguel Barnet`s "Biografía de un cimarrón" (1966) goes up the headline work, with some little differences in the UK an USA editions. Finely analysed Esteban`s Montejo speech, where a misbehaving son of Cuba declares to make chill even after death, is heard like "clock-clock" of little Rebecca in Marquez hundreds. Why? It's Yugoslavia, babe.

Neighbouring guest, Nataša Rogelja, Ph.D. in Social Anthropology from Ljubljana, comes further, opening seaways to resolve the self-sufficiency needs. That's not only somebody`s experience, but her own family, who had walked by Adriatica like other thousands there. Life on the boat looks like an archetypical roadgate to pilgrimage, and it will be more than hype in local wall-building.

Nataša`s new book, “Trinaesti mesec/ Potreti morskih nomada”, recently announced by "Geopoetika", was one of topics presenting thoughts about time`s takeover. Downshifter Fidel with wild beard comes.

Unbordering human scoes: what or not

Neruda's "Canto General" in the American Academy of Arts countertops "Mi país inventado" of Isabel Allende. Democracy in earliers, boon prizing and living is one of escaping alternatives for radical blackjacking, but more. Infinite plans to go out with the wind from the monstrous place are too familiar, but a house of spirits waits everywhere, paradising.

David Unger from Guatemala knows how gringoes are coming with the power of food ("Jose Feeds The World", "Sleeping With The Light On", "The Mastermind"). Life in Brooklyn don't hinder to go on fair tabledot with "Vivid en el maldito tropico", but Tony Parsons exists.

The role of "Mirror" ex-columnist and active storyteller of 2010-s in "Guardian" shows foggy in "The Work of Goran Petrovic". His best-selling novel about single-parenting and "The Kids", crossed-out with Milena Markovic topwork of this fair, lore more. 

The local language declaring and the brainrot of sloppy kings about crying turkey - what leads royalty? Flood-pop are waited texts in sustainable cities where Piterkins` tales make a ruler.

Fraterness and vouche

Russian poetry in bilingual coll with Serbs and Alexandra Shalashova's white-kidding are somewhere behind the scenery. Local questioners prefer to keep silence or to crawl away, and M.Y.Sholohov ("Поднятая целина") with A.P.Chekhov ("Дядя Ваня") are quietly polite too. F.M.Dostoyevsky could, but not. 

The latter trend is so clearly observed in Serbian editorials that Dostoevsky is becoming the exclusive source for the "search for true values". However, one of the real reasons was enlighted by prof. Milo Lompar and writer Mukhorem Bazdul, who have marked the paradoxical dislike for Dostoevsky's novel "Demons" after Berlin wallfall.

Milletristics vs feargame: de vivida

The fiscal novel "Never" of Ken Follet, instead, is called to make bipolarity with strong woman's hands. American dream of the president is obsctacly planned picture, seems to be, drawn by resting Mycroft. Skipped on TV and СD layouts, atomophobic pulp is read dilligently.

The world where Devitt Klinton is giant elections` looser, where the main pigmie is more than blondcare, where her security advisor is Afro-American General, made by Edgar Allan Po`s Prize grossmeister, entertains. By author, a good novel must have not less than 50 dramatical scenes, - but, maybe 51-th exists to get full plot control and to be damn right. 

Richard Osman ("Two Tribes", "Insert Name Here", "The Fake News Show") is clubbing on Thursdays, and who knows where Tony Parsons, ex-neighbour of Boris Johnson, catches the sun witn conservative oldgitting. Neoromantic Donna Tartt, fearing for supernatural in the row American campus, towards it`s clubbing, vulgar superstition and psychotic miasmas, uses.

Dark-kidding plume, Tartt is one of most popular authors on this fair. "Involve with fear" is an old slogan of new fostery. Politeness of "copping first" is the flavour of EG narrow holes, with their brainsoft and romantical death banshing. 

Belgrad is overboring, Pulitzer`s next. 

KnyzhKava on Facebook, Bluesky, YouTube

Ask for rewiews & ads here:

knyzhkava_publishing@ukr.net

Програмне книжкарство у Белграді: одна причина

Image by @MZarzhytska on X

Автор: Марія Заржицька

Програмна частина сучасних книжкових форумів - найкурйозніша читанка, джерело сюрпризів, або чорний ящик гіперсоціалізації. Що ж має відбутись такого, аби читачі обов'язково відвідали захід? 

В українській книжковій сфері це майже повна невідомість широкому загалу - своєрідний ефект білого листа - чи, навпаки, відомість учорашнього дня. Подій пропонується так багато, що вибрати з них найцікавішу не завжди вдається, виходячи з особистих потреб. Раптом відбуваються, на перший погляд, незрозумілі перестановки, - але завжди є чим замінити навіть небажаний захід.

Проспект та респект

Белградський книжковий ярмарок, немов ірландське весілля, розтягується на тиждень. Столів у ньому в десять разів менше, та вони від краю до краю. Так і цього разу - чотири програми з чималою кількістю учасників, що відбуваються у залах на честь видатних сербських письменників, та це лише цукеркова обгортка.

Лискучою фольгою, ба, ще й з візерунками, є назва програми, що триватиме у залі кілька днів. Вона може бути абстрактною чи тематичною, але, за новітніми законами ринку гострих відчуттів, усередині не обов'язково те, що зверху. Втім, вірші - непоганий спосіб налаштуватись на лірику, що не передбачає завчасних суджень.

Поетика ультрасучасності: оточення та розсіяння

В залах "Іво Андрич", "Васко Попа", "Борислав Пекич"  цього року читалися вірші сучасних сербських авторів за програмою "Пісні сонця". Читачеві, не знайомому з тутешньою поезією та її іменами - а український читач, на відміну від російського, саме такий незнайко - програма не розповість майже нічого, та й наша видавнича сфера майже нічого з сербської поезії не видає.

Заявлені одними з перших, поети-перфекціоністи Боян Васіч та Ана Марія Грбич відомі у місцевих колах шанувальників поезії. Ана Марія, редактор "Клуб 2" на радіо "Белград 2" й організатор поетичних вечорів ARGH у столиці, знана в Сербії як поетка за трьома збірками віршів, які не видаються в Інтернеті, - тож, можна лише міркувати про комерційність, кулуарність, чи то, справді, незакінченість її віршів. 

Та сама ситуація з віршами Бояна Васіча, що закликає свою ліричну героїню припасти поглядом до відкритого камбію й пустити в бронхи базилік та м'яту затяту. Поет випустив збірки "Вольфрам" та "Брід", сподіваючись на роль Вільгельма Райха. Наскільки йому це вдалося, не допоможе дізнатись ані видавничий кавертокінг, ані доброчинний флуд у стилі шоу Бенні Хілла. Як повідомляє сайт ярмарку, поетів-таки умовили залишити певну надію на передпродажні публікації, бо брови вже колосяться.

Чи то мовне питання, чи, знову ж таки, перфекціонізм якось впливають на плеядність сербських поетів з академічною освітою в галузі філології. Воїслав Каранович ("Жива решітка", "Син землі", "Раптове світло") отримав нагороду "Печатка міста Сремські Карловці" за збірку "Змієликий" (1989), та це далеко не єдиний його знаковий здобуток. 

А ми завжди думатимемо, що ми щось

Пропустили, забули чи переочили.

Матимемо болісне відчуття, що ми наповнені

Недостатньо, що ми порожні.

Це уривок з єдиного вірша Воїслава Карановича "Ритм", що увійшов до збірки "Позичена дримба" Івана Лучука (Тернопіль, "Богдан", 2012). Відвідала захід і Злата Коцич, що разом із видавцем Деяном Матичем та перекладачем Мірко Магарашевичем говорили про способи та якість перекладу поезії. 

Аберраційний неймінг: початок

Цього разу на ярмарку було приділено максимальну увагу "Атласу, описаному небом" - програмі, презентованій у залі "Іво Андрич". Сербські та іноземні письменники виступали в обрисах теми Горана Петровича - та не лише його магнум-опусу, а й власних доробків. Детальніше розглянемо презентованість іноземних авторів на ярмарку в наступній публікації, а поки що згадаємо про сербських гостей програми "Атлас".

Питання фактчекінгу в сербській медіасфері, й не тільки, є особливо гострим. І приклад тому - виступ проф.Александра Єркова, що відбувся за два місяці перед початком Белградського книжкового ярмарку. XXVIII театральний фестиваль «Град» завершився у францисканській церкві Санта-Марія-ін-Пунта в Будві, що колись її було осквернено наполеонівськими солдатами, а в наш час перетворено на позірне місце. Як вказує джерело, саме там пан професор назвав «Октоих приволасника», виданий друкарнею Црноєвічів 530 років тому, першою кириличною книгою, - хоча, насправді, це "Остромирове Євангеліє" початку XI століття у Київській Русі. 

Важко сказати, наскільки подібне вписується в європейську інтеграцію та регіональність, підкреслену як середземноморський контекст. Втім, реалії, в яких поволі відбувається секуляризація священних текстів (і не лише) на користь різноманітних фондів, що готові вважати себе ледь не стейкхолдерами релігійних організацій, невтішні. Це більш ніж видно по нагородах, в яких насправді авторитетними є текст і академіки.

Церковні видавництва, начебто, присутні - як-от екзильні друкарні Рашко-Призренської та Будимлянсько-Никшичської єпархії. Це взагалі не є характерним для українських книжкових форумів, підживлюваних літературою антирелігійного та антицерковного глуму. Та про видання творів того ж еп.Артемія (Радосавлевича), "Святу Параскеву: Хрест в пустині" та Мирославлево Євангеліє офіційно не згадує ніхто, крім самих друкарень та волонтерів у соцмережах. 

Тема самозакутості, тим не менше, підіймалася на "Підозрілих обличчях". Володимир Кіцманович в поемі "Вогонь та келія" описує св.Василя Острозького (в миру - Стоян Петрович Йованович), що боровся проти отурчування й за православну віру. Професор Єрков узявсь за ваги й тут, спричинивши добра ніяк не демократичним знецінюванням інших творів Кіцмановича на користь релігійності як ошийника. 

Згадуваний нами у попередній публікації Душан Ковачевич за "Іконостас", представлений, знову ж таки, у Будві під кураторством Єркова, назвав Горана Петровича "письменником, що переміг сам себе", а д-р Александар Міланович, якого серія публікацій присвячена авторові "сербської мови Караджича", з її характерними літерами, в похвалі мови Петровича дійшов до абсолютних вершин стилістики. 

Не знаю, чи передбачала Вукова мова, що стала базою для сучасної сербської, глорифікацію, але ж треба згадати, що Горана Петровича ще з зими немає на цьому світі. Так і повернемося до зали "Борислав Пекіч", де знову зачіпалися правові питання, й не лише. 

Гібридна ідеологія та неоадекватність

Письменник, що зазнавав політичних переслідувань, автор 7-томної фантасмагорії «Золоте руно», творів «Захист і останні дні», «Атлантида» та «Час чудес», мабуть, згадувався в контексті книжкарства та ідеології, поем та піратства у цифровому світі. Утилітарність очевидна, бо навмисне затягані теми геноциду й війн усіх потомили, а про чуму та інквізицію й говорити не хочуть, бо ж відгукнеться - крім тих, хто все ж таки зважився. 

Як писав Пекич, "Роки, з'їдені сараною" породили цивілізацію свобідного вибору як особливий тип в'язниці, в якому обирається те, що нестерпне. Саме таким чином шизоістерична свідомість вважає себе здатною хоч щось відчувати - хай то буде несамовитий біль від забивання цвяху чергового симулякра, суспільного розлому чи ілюзорне відчуття кревності, несамовитої, як доісторична тваринна лють. 

"Марципанова лялька" професора Міло Ломпара не видана через конфлікт з італійським видавництвом, бо ж Геббельс. Немає цієї книги на Amazon і в англомовній статті про автора у Вікіпедії. Страх та комплекси сербської літератури стали темою розмови Ломпара з боснійським письменником Мухаремом Баздулем ("Транзит, комета, затемнення", "Посів солі", "Єресь номіналізму"), в контексті відокремлення літератури від ідеології.

Зміст події за участю Жарко Чигоя та Владана Богічевича торкнувся замкненого кола сербського книговидання, в якому й можна заробити на продажу прав за кордон, але цього чомусь не відбувається в масштабах реальної потреби. Дике поле балканського книжкарства не таке вже й дике, якщо глянути в сусіда - й тут, скоріше, проблема з вибором фільтрів, де сито якості давно замінили на парканну сітку-рабицю, з перспективою.

Аберраційний неймінг: фінальний відлік Сашиної тисячі

І, нарешті, апогей цинізму цього ярмарку, від якого виникає одне лише бажання - змусити учасників говорити з дітьми на різноманітні теми під прицілом. У залі, названій на честь поета Йована Йовановича Змая, відбулася програма "Тисячі "чому". Який пан Зозо її укладав, стає зрозумілим після уважного, неквапливого вивчення.

Урош Петрович, співавтор програми «NTC Learning System» та автор концепції «Загадкові питання», популярний лектор у пошуках дитячої креативності, учасник постійного складу в серіали "Фазони й фора", який називають культовим, є почесним членом-засновником товариства "Адлегат", безпосередньо пов'язаного з Фундацією Ршум, що в співпраці з Дитячим культурним центром Белграду організувала онлайн-академію "Сподвижники Сонця". 

І це ще далеко не все. Серед керівників академії - Любивой Ршумович та Матія Бечкович, що його батько до 1944 року належав до тз. "чорних монархістів", або четників - колаборантів з нацистським режимом в Югославії. 

"Адлегат" займається заснування та розвитком бібліотеки Лазича, що її теперішний власник, Віктор Лазич, є засновником асоціації, яка, ні мало, ні багато, відає просуванням сербської культури, літератури та мистецтва. І вся ця геліоцентрична система трималася під час ярмарку на трьох Петровичах - Урошеві, Наді та Ясмінці, чию діяльність стосовно дітей не назвеш інакше, як intimidation (залякування) та втягування в зону помсти. 

Вкрай не раджу заглядати в опус Ясмінки Петрович, чомусь дозволене в Україні проти діючих законів, бо вам гарантовано більше, аніж батьківський невроз. Це відверте знущання з психіки дітей та батьків інакше, як Аушвіцем, не назвеш. А чого чекати від людей, які постійно прагнуть здирати шкіру з людини, яка народжена носити шкіру? 

Bloody art Наді Петрович, що, крім Скоп'є, живе ще й у Флоренції - не останній прийом в іновативному нападі на особисті кордони. Цьому тріо "римського безуму" не вистачало тільки квартету, і знайшлася Александра Йованович, сценарист тін-фільмів "Навмання" та "Лагідний", повний зміст яких не знайти днем з вогнем.

Втім, квартеру організаторам програми здалося мало, й вони додали ще й дитячу танатологію від Володимира Растєгораца, як фінальний акорд у симфонії бузувірства. Й тут заперечувати нищівний шквал кіддінгу в сербському медіапросторі - однієї з найжорстокіших технологій, що калічить психіку як теперішніх, так і майбутніх батьків - стане лише затятий невір.

Хочеться нагадати організаторам та учасникам програми, що в тілі людини 46 хромосом, а 47-ма, справді, належить "дітям сонця" - якщо після таких експериментів вони взагалі народяться. Дабл-бінди є шизофреногенним фактором, про який вони не можуть не знати, академічно паразитуючи на чорнусі.

Наостанок, процитую вірш "Гіганти" Злати Коцич - поетеси, яку поки що можемо читати лише російською, в перекладі О.А.Комкова: 

Что может пила.

Электрическая, о Тесла.

Что – безумная алчность.

Рубка. Резня князей.

Погибли все мои

исполины.

Пала гвардия солнца.

Кто-то потирает руки. Прихоть-прибыль.

Надолго, надёжно схоронена прохлада.

Ад: скрежет земли.

Готово. Пусто пред взором.

Голые лачуги под голым небом.

Голые пни, голая ложь, мол, были гнилые.

Где ты живешь? На Голгофе.

Джерело: vestigia.video.blog

В наступній публікації розглянемо внесок іноземних авторів на Белградському ярмарку. 

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором

Ярмарок у Белграді: сучасність сербської книги

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор: Марія Заржицька

Випуск 12

Література сербських авторів поволі проникає на український ринок. Проте, більшість читачів сучасної прози поки що не в змозі дати їй якусь загальну характеристику. Поза слова без змісту, що ними зараз прийнято хизувати літературні явища, розглянемо презентоване на цьогорічному ярмарку в Белграді з точки зору новизни й впізнаваності.

Одразу скажемо, що сербське суспільство хвилюють майже ті самі речі, що й сторіччя до того. Семантичне значення часу тут різниться з українським, але загальні тенденції, що повертають в пошуки відповідей на питання того часу, є спільними. 

Перша світова війна та здобуття незалежності, комуністичний режим, боротьба з нацизмом та колабораціонізм, протистояння впливу аж занадто старшого брата й кровопускання в міцних обіймах західних друзів як історичні явища доповнюються упертим запереченням апріорних істин, фанатизмом, цинізмом та подвійними іграми на користь принципу маммони. 

В моделі розхитаного суспільства ми відрізняємося лише сторонами відкритого протистояння - та це не означає, що маятник довго лишиться на крайній точці підйому. Слова про дружбу тут давно нічого не важать - ба більше, віддають ненавистю й острахом, злом, здатним злякати найзліших. Так чи інакше, є речі, про які варто й не згадувати, аби зберегти психіку.

Найбезтурботніший помітить, що про Югославію (й Сербію, зокрема) в Радянському Союзі воліли говорити мало, і не лише через стосунки Сталіна з Тіто. Жити в стані безперервного кошмару, викликаного руйнуванням базового відчуття безпеки - своєї особистості як унікальності, вартої життя, свого мешкання, своєї спільноти - є неможливим, але, як показали два з половиною роки війни в Україні, люди звикають до всього.

В усякому разі, ми б не хотіли звикнути до того, що сусід по будинку чи селу може вбити лише за національність, мову, віру чи інші погляди, надихаючись постулатами омерти чи вендетти. Суспільний волюнтаризм - не те, що з'явилося учора чи зникне з закінченням війни. Навпаки, саме він є одним з найпотужніших чинників хронічного військового стану, аж до повного розкладу того, що має бути розділене та завойоване.

Історія сербського суспільства, найхарактернішою ознакою якого є кревність, лише підтверджує те, чого боїмося й ми. Саме над цим у своїх творах міркують автори, що є найвпливовішими в сучасній сербській літературі.

Мілена Маркович, що відкривала цьогорічний ярмарок, є досить своєрідним автором, твори якого мають розповісти більше за публічні інтерв'ю. Під соусом важливості знайдемо  "Змієвбивць. Юнацьке кабаре" (в російському перекладі "Драконоубийцы. Героическое кабаре"). Історія ассасинації австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда членами терористичної організації "Млада Босна", що співпрацювала з таємним товариством "Чорної Руки", є більш ніж модною - ба, навіть тригерною та глорифікуючою, насамперед, для тих, хто прагне привернути увагу читацької громадськості. Втім, не так все просто, як здається на перший погляд.

Деноміналізація в сенсі підміни понять гаптує не одні знамена плямами крові, яка не має проливатись - навіть в ім'я свободи, бо свобода не може бути відірваною від свого початкового значення. В іншому випадку, це гниле яблуко, що ним перекидаються філософи - апологети "руських мальчиків". У випадку "Чорної руки" це завжди наслідок страху, знеславлення та характерних для таких справ недомовок, якими розхитують громадянську свідомість.

Героїзація ульянівщини, під які б історичні розслідування вона б не маскувалась, зі свого крайнього лівого положення так само хутко перетікає в крайнє праве, де перетворюється на розплідник бандерлогів, ладних грозити будь-якій владі, аби грозити. Вони героїзують опір, знову ж таки, як опір, відриваючи це поняття від будь-яких зовнішніх умов і зводячи його до абсолюту як єдиний спосіб боротьби за свої права. Сербія в цьому сенсі має давню традицію злиття суспільно схвалюваних принципів із методами політичної боротьби, які на світовому рівні визнані чорними та провальними.

Якщо демократка Маркович стає на позицію типової сербської матусі, яка виправдовує сина-хама навіть тоді, коли він її б'є, то її колега з республіканського табору, Славіша Павлович - на диво дворукий автор. З одного боку, він пише "Заповіт" (з яким хутко зайшов у Росію і загадково ж хутко вийшов) та "Апостол Апіса", з іншого, продовжує ростити ще хамів, у яких немає нічого святого, крім черепа, кинджалу та бомби - на основі свого "Братства Чорної Руки", що, як і Принцип, відверто героїзуються цим автором.

З ферштеєрами, як і апологетами, на рівні безпринципних держзамовлень усе зрозуміло - як прихильникам, так і противникам такого опору. Надто вже старий метод розлому громадської свідомості, яка перетворюється на павлівський "русский ум", ладний називати чорне білим тільки тому, що сказали. А що ці люди скажуть завтра за гроші чи кому вручать проти тебе кінжал - справді, нецікаво. 

І тут негласна радянська заборона дізнатись про Сербію більше має порушуватись так само систематично, як вони пропагують тримання в остраху будь-якого уряду, який не здатні прийняти хоча б за принципами православного смирення - для цього мають і теологів із професійною фарисейською глухотою. 

На цьому тлі "Великий атлас Сербії" - двомовне товстелезне видання, що продається за ціною подорожі - і "Путівник по сербському менталітету" Момо Капора, та й добре відомий в Україні "Хозарський словник" Мілорада Павича накинуть чималої ваги на поличку балканіста. "Службени Гласник" ("Офіційний вісник") отримало аж три престижні нагороди за географічний фоліант, дві з яких дала Асоціація образотворчих художників прикладного мистецтва та дизайнерів Сербії (УЛУПУДС).

До слова, покійний редактор "Службени гласник" Горан Петрович, є своєрідним текст-символом цьогорічного ярмарку. Його роман в стилі магічного реалізму "Атлас, описаний небом", в якому лише зміст займає дев'ять сторінок, виданий в Україні "Коморою" у 2019 році, з перекладом Алли Татаренко. Попри, на диво, компактний стиль, у творі заховані думки та образи, що якнайбільше описують стан сучасного сербського суспільства.

Історія родини, відокремленої від інших у власному світі будинку без покрівлі, де вони роблять вигляд, що будують дах, а потім розбирають, перетинається з легендою про Вавілонську вежу. Навколо неї людина - всього лише безпорадна, застійна вода, де береги - оточуючі з їхнім. Дзеркальний розподіл кристаллізованої брехні та пекучої правди відображає зацикленість персонажів на собі, своїх переживаннях і на болю одне одного - та вони не міняються, лишаючи оточуючим огорожу, в якій вони звикли себе бачити (1 ).

Сімейну тему продовжує роман Владимира Кецмановича "Фелікс", за яким у Сербії було знято комедійний серіал з елементами крінжу (сценарист - Славіша Павлович). Роман опублікований в Україні "Видавництвом 21" у 2014 році. Ця історія може вважатись сімейною драмою з детективною лінією й навіть триллером, де сюжет пронизаний подіями зі світу ріелторського шахрайства. Фелікс проти Фелікса, як той, що породив Фелікса, врешті, зливається з ним у синдікат крутіїв, а книга отримує національну літературну премію. 

Тільки в Сербії може існувати поняття "письменник-рояліст", з яким не так невдобно бути монархістом - але й тут ховаються секрети історії, та звісно ж, династійні суперечки. Втім, Борислав Пекіч та Душан Ковачевич, насправді, цікаві зовсім не тим. Двоє авторів літературної основи, що перший з них пережив тривалі роки гонінь, а другий став не лише автором комедійних п'єс, а й сценаристом фільмів про життя сербів ув окупації й диктатурі, де заради правди викрадаються особисті речі та створюється нищівний компромат. 

Борислав Пекіч, який зазнав звинувачень і від сербів, і від чорногорців за "недостатню національну спрямованість", рік жив у СФРЮ без паспорту через "Паломництво Арсенія Негована", але там же і того ж року отримав за цей твір премію НІН. Пекіч  є відомим в Україні книгою "Новий Єрусалим. Готична хроніка" (видавництво "Кальварія", 2007, пер. Алли Татаренко). В центрі його авторської уваги - догматизм, фанатизм, гонки за прогресом, епідемії, нищівні війни та злочини проти людства, ілюзорність "цивілізації свободи". 

Фільм «Час чудес» за однойменним твором Б.Пекіча представляв Югославію на Каннському кінофестивалі в 1991 році та отримав нагороду за режисуру. Незважаючи на те, що письменник відмовився приймати британське громадянство, він став автором "Сентиментальної історії Британської імперії" (1992), та врешті, був глорифікований на батьківщині. Премія "Борислав Пекіч" вручається в день смерті автора, 2 липня, щорічно.  

Душан Ковачевич, художній керівник Белградського театру "Звездара", автор "Освітлення в селі" (1978), "Смішної трагедії" (1991), "П'ятизіркового контейнеру" (1999) та "Доктора Шустера" (2000), голова журі ярмарку цього року, є найвідомішим, але не єдиним носієм прізвища, з яким письменник та сценарист Синіша Ковачевич ("Держава мертвих", "Племінники", "Королевич Марко") презентував на ярмарку свій новий роман "Завоювання батьківщини". Окрім вищезгаданих творів, автор відомий  п'єсою "Мілан Недич" - про прем'єра колабораціоністського уряду Югославії в 1941-44 рр., відомою як одна зі спроб "м'якого реваншизму" щодо постатей подібного штибу. 

І тут варто зауважити, що в творенні шизополітичних симулякрів ми з Сербією можемо позмагатись. Це атавістичний страх зачепити інтереси кланів, які починають панувати в родині на користь анклавності, гіршої, ніш сільський бетонний паркан із трьома собацюрами. Гіршої  міни в незалежність важко собі уявити - особливо, коли друзі вже готують запал. А нам лишається чекати на хрестовий похід з портретами Фіделя Кастро, гортаючи жіночу прозу Мір'яни Бобич-Мойсилович та Весни Дедіч.

І хай нас проклянуть феміністи й соцреалісти, але страждання Барбі з перпендикулярними стопами не входять в наші плани. Казус письменників-дипломатів - бо, може, тільки в Сербії письменники найчастіше бувають послами? - є куди більш привабливою читацькою перспективою. 

Так, наприклад, роман Драгана Велікіча "Слідчий", виданий українською мовою - чоловіче віддзеркалення "Щоденникові сербської домогосподарки" Мойсилович, який поки що доступний лише сербською, а ще французькою, італійською та словенською мовами. Обидва захоплюють, обидва епохальні, обидва окреслюють інатність войовничої сербомами, вкриту благими намірами, немов білюсінькою скатертиною на довжелезному родинному столі.

Вук Драшкович ("Російський консул", "Спогади Ісуса", "Молитва", "Суддя") та Емір Кустуріца ("Бачиш, що не бачимо") - інший контрадиктив події, в якій слово вільне, а люди не так. 

В наступній публікації розглянемо програмних авторів з Сербії для цьогорічного ярмарку. 

Висловлюємо глибоку вдячність Аліні @sepagraf за розгорнутий буктюб про "Атлас, написаний небом" Горана Петровича

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Белградський книжковий ярмарок: історія з ефектом маятнику

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор: Марія Заржицька

Випуск 12

Постінформаційна епоха майстерно навчила нас робити вигляд, що деяких речей не існує, й оминати незручні теми, з надією спертися на тези медіасфери. Натомість, речі, які мають бути вільними, існують поза нашою увагою, бо їх несила осягти після влучних пострілів пропагандистської машини.

Про те, як має бути, в розхитаних суспільствах міркують багато, аж надто багато. Сербія, з її фактичною відсутністю нейтралітету щодо українського питання, демонструє в цьому плані зразок політичної неконгруентності, в якій Україна теж відзначилася подвійною мораллю.

Втім, не будемо детально торкатись історії підковерних помст, залишаючи її для політологів. Одразу розглянемо те, що Сербія запропонувала гостям як іміджевий доробок - тобто, військово-історичну публіцистику, і це не жарт.

Видання медіа-центру "Одбрана" ("Оборона"), що має свій магазин у Белграді, зайшли на передовиці піару одними з перших у соцмережах. Сам факт існування такого магазину, як і медіа-центру, з виданнями, що не є виключно стеллажними, змушує замислитись. Чи то ми в Україні, й справді, відстали від світових трендів, чи комерціалізація оборони ось-ось набуде нечуваних масштабів.

У цьому плані немає перебільшень. Українські магазини продають чимало літератури про війну, частина з яких є художніми творами, а частина - грантовою стеллажкою, і лише невеличка доля ринку належить професійним публіцистам. Безкоштовні журнали у нас можна отримати лише на виборах чи від Свідків Єгови, а сир коштує майже так само, як кіт у мішку.

Так, наприклад,"Одбрана" представила широкій громадськості аж цілий стенд розвідницької публіцистики, що має нашорошити пересічного громадянина.  Втім, біля прилавка "Одбрани" зібрався чималий натовп, в якому, можна було подумати, продають гранати, поламані танки або чек-листи профілю ворога. Незважаючи на сором'язливість фотографів, ми знайшли цікавинки, які б із задоволенням придбали для себе.

"Сторіччя військових нагород у Сербії" Душана М.Бабаца ("Век воjних ознака у Србиjи 1845-1945") описує надбання геральдики, з року введення першої сербської кокарди при Александрові Караджорджевичу до капітуляції нацистської Німеччини та її союзників. Таку саму вагу для дослідників історії мають "Королівське повітроплавство" (1912-1942) і "Найкраща королівська артилерія Сербії", яких в офіційному продажі може й не стати. 

Ще одна помітна публікація - біографія Мілутіна Міланковича, сербського інженера й кліматолога, письменника-фантаста, автора роману "Крізь простір та століття" й розробника новоюліанського календаря, що не був прийнятий основоположниками Православної Церкви, в тому числі, й Сербською (а не лише Російською, як наполягають у нас думати). 

Попри прагнення обновленських рухів зробити Міланковича одним зі своїх символів, його особистість та твори привертають увагу в ширшому контексті - й, схоже, це не єдина книга про вченого, що була представлена цьогоріч у Белграді. Медіа-центр "Одбрана" запропонував покупцям монографію "Мілутін Міланкович та оборона Вітчизни".

Не менш одіозною особистістю в історії Сербії, що його перетворили на біту для небайдужих, є Михайло Пупін (Майкл Ідворскі Пупін) - фізик та хімик, що емігрував до Америки, увійшов до складу Національного консультативного комітету з повітроплавання НАСА й був почесним консулом Королівства Сербії в США до 1920 року. 

Життєвому шляху та доробкам Пупіна присвячено аж кілька видань цьогорічного ярмарку, які можна переглянути на сторінках організації - втім, ефект Білого Кролика змушує нас рухатись далі, за історичною публіцистикою та белетристикою. 

Варто подякувати читачам, які охоче діляться надбаннями й зацікавлені в іноземних авторах. Тим паче, й тема є доволі звичною не лише для регіону, а й для Європи загалом. Наукова дискусія про корені європейської цивілізації в британсько-італійському контексті, що набула ще більшої кулуарності в зв'язку з військовою агресією Росії, продовжується на сербських книжкових розкладках.

В руслі сherchez la femme простір досліджень Брайана Сайкса ("Сім дочок Єви") та Евела Гаспаріні ("Слов'янський матріархат") має здригатись від вулканічних поштовхів, і лише "Доба чуда" британського військового історика Річарда Холмса має якось відвернути стихію. В усякому разі, соціальні очікування сербського суспільства - річ доволі хитка, з його запереченням очевидних речей та старими образами, які штовхають у затиск обіймів учорашніх ворогів та народовольського тероризму, що прикривається "державною необхідністю". Де-факто, з сучасного сербського літератора доволі легко зробити іграшку мафії, яка буде слухняно повторювати постулати ататюркізму та інші витвори мілітарних диктатур, аби тільки втриматись на хвилі марнославства.

З казану пристрастей черпає Неле Карайлич ("Файронт у Сараєво"), книга якого вийшла торік останньою частиною трилогії "Солунська, 28". Дім, що є свідком подій у Белграді від початку ХХ століття, стає своєрідним персонажем альтернативної історії. Схоже, в ній є відповіді на питання, чи здатна культура звернути суспільство зі шляху до мілітарного мороку. 

В наступній публікації розглянемо сучасних сербських авторів, представлених на ярмарку. 

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором

Франкфуртський книжковий ярмарок 2024: all exclusive у капсулах

Image by @MZarzhytska & Google AI

Автор: Марія Заржицька

Випуск 11

Найбільший у світі книжковий ярмарок, що визначає тренди подібних івентів у всьому світі, нещодавно минув. Побувавши цьогоріч у Франкфурті, українська делегація отримала 45 кв.м.площі, аби представити досягнення вітчизняного книговидавництва у величезному павільйоні на Людвіг-Ерхард-Анлаге. 

Історичний екскурс: чому Франкфурт?

Найбільше місто землі Гессен, Франкфурт-на-Майні в 1356 році отримав від рейхстагу право обирати імператорів Священної Римської імперії. На момент заснування ярмарку в 1473 році імператором був Фрідріх V Мирний. Він вважався слабким правителем, за якого більша частина влади перейшла до удільних князів. 

Позаяк, імператор Фрідріх зміг укласти взаємовигідні угоди з австрійцями та швейцарцями, що допомогли йому здолати войовничого бургундського герцога Карла Сміливого, що дошкуляв трьом європейським монархам водночас. До 1473 року германський монарх устиг бути коронованим папою в Римі в обмін на відмову від претензій щодо Італії. Тож, підвладні йому землі отримали титул "Священної Римської імперії німецької нації", й на них установився відносний спокій.

Початок роботи ярмарку пов'язують з появою друкарні Йоганна Гутенберга, що розташовувалася у Майнці, містечку неподалік від Франкфурта. Втім, і ярмарком, як таким, його навряд чи можна було назвати. Через невелику кількість книжок, що видавалися у той час, та ціну їхнього створення друковані видання могли дозволити собі дуже багаті люди. Самі книгодрукарі змушені були видавати лише певну кількість книжок та обмінюватися ними на ярмарках, аби врізноманітнити асортимент своєї продукції. 

Завдяки налагодженим стосункам зі швейцарцями, що налагодили виробництво паперу з 1453 року, германські організатори ярмарку залучили не лише технологічну, а й фінансову підтримку. На середньовічні книжкові ярмарки у Франкфурті з'їжджалися книгодрукарі не лише зі Швейцарії, а й з Англії, Франції, Нідерландів, Італії та Польщі, аж поки конкурентну (а згодом, і лідерську позицію) зайняв Лейпцигський ярмарок. Це сталося у 1632 році.

Передвоєнні роки в Європі кінця ХІХ ст. дестабілізували роботу обох осередків книготоргівлі. Дві світові війни стали фактором зупинки. Франкфуртський книжковий ярмарок відновився в 1949 році, коли 205 німецьких презентантів зібралися у церкві Святого Павла. На теперішній час ярмарок у Франкфурті -  взірцева модель, і це не перебільшення. 

Франкфуртський книжковий ярмарок: сучасність

Ярмарки такого рівня відвідують не лише з метою продати книги чи представити вітчизняне книговидання світові, а й укласти угоди на придбання прав щодо тих видань, які потребує ринок тієї чи іншої країни. 

Перша важлива інформація, що лунає у книжкових колах незадовго до події або на ній - це стан книжкового ринку в світі. Спираючись на ці дані, видавці всього світу можуть порівняти свої цифри з аналітикою провідних агенцій та, відповідно, планувати подальші дії. Саме з цією метою зустрічаються представники видавництв та літературних агенцій, - тож, і для обміну професійним досвідом, і для проведення семінарів, лекцій чи диспутів. 

Книжковий ярмарок у Франкфурті: публіка та квитки

Участь у ярмарку передбачає попередню реєстрацію. Звичайні відвідувачі можуть приходити за книгами, на зустріч з авторами та піарниками видавництв за спеціальними квитками. Втім, потрібно звернути увагу на час для різного типу відвідувачів - учасників ярмарку, які прибули сюди з торгівельною метою, та т.з. "загальної публіки". Те саме стосується і квитків, вартість яких різниться в залежності від мети, тривалості відвідин та кількості відвідувачів. 

Наприклад, поза нижчу ціну п'ятничних сімейних квитків місцеві книголюби дуже швидко викупляють недільні, й цим можуть скористатися іноземні туристи, яким вигідніше купити одноденний п'ятничний квиток на стандартну родину з 2 дорослих та 3-х дітей до 18 років. Загалом, будьте уважні під час вибору квитків, оскільки німці ретельно прописують умови для кожного квитка, їх різновиди та ціну. 

Одразу хочу подякувати всім видавництвам, що активно просували свою участь на ярмарку через соцмережі. Це дуже допомагає тим, хто не має змоги бути присутнім, але хоче оцінити імідж країни на події світового значення. Те саме стосується і трендів, і нових видань, які ми радимо своїм закордонним друзям та родичам, що сподіваються побачити їх в українських книгарнях за кордоном. 

Український національний стенд у співпраці з Гете-Інститутом презентував понад 40 видавництв, разом із Мистецьким Арсеналом та видавцем Олександром Савчуком. 

Дитячий світ: складнощі перекладу

Одними з перших, хто розвернув свій стенд для показу багатомільйонній аудиторії, стали представники видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Засновник, Іван Малкович, привіз власну книгу - оказковану історію для дітей "Анна Ярославна", з живописною мапою Європи того часу та розкішними ілюстраціями від Катерини Штанько та Катерини Косьяненко. 

З коміксами "Тарас Бульба" вийшло, вочевидь, поза межами української ментальності, а от "Король-малюк" та німецькомовні видання Zappel та  Allein auf de Mond, як завжди, милували око прихильників фірмового стилю. Та й  "Українська поетична антологія" у твердих тканевих палітурках, імовірно, зайняла місце для лірики на поличках не одного мігранта з наших країв.

"Артбукс", офіційний видавець LEGO та ROBLOX в Україні, пропонував, серед інших дитячих видань, "Битву за місто" Володимира Чернишенка, уривок з якої опубліковано на сайті видавництва. На жаль, віршована частина залишає бажати кращого - чи то через панування штампів над стилем, чи то через брак інтроекції  в дитячий світ. 

Віршований ряд "Битви за місто" виявивсь доволі кострубатим і з ляпами, типовими для людей, далеких від тематики. Ілюстраціям Тетяни Копитової теж не вистачає тематичної цільності та виразності. Хто б і як не сварив Сергія Алєксєєва, та його підхід у поданні дітям війни 1941-1945 рр. виявивсь надзвичайно дієвим і корисним для вивчення, як досвід. 

АССА, видавці знаменитої серії "Коти-вояки", привезли на форум "Дивну весну" Олега Михайлова, теж спробу транслювати дитяче бачення війни, й теж без ознак хоч скільки-небудь дієвої анестезії. Тут варто було б перекласти "Котів" німецькою, але на це видавці чомусь не зважились. 

Видавництво "Чорні вівці" порадувало нашу закордонну аудиторію "Єнотами-бешкетниками" Юлії Олефір, з легким для сприйняття текстом та майстерними ілюстраціями Ріти Нільсон, що також створювала їх для "Короля-малюка" Ульяни Чуби.

І так хочеться сподіватись, що "Читоріум" привіз у Франкфурт саме "Похмуре мавпеня". Бо "Мушля" зізнались, що на стенді є "Як ти, тато?" - але так вже в нас, як текст чудовий, то ілюстрації благенькі, й навпаки. З "Мавпеням" в цьому плані диво якесь. 

Епоха візуалізації: дорослі кроки 

Друкарська фабрика "Юнісофт" привезла до  Німеччини "Четверте крило" Ребекки Ярос - фентезі в галузі військової беллетристики, на диво, проти культу сили. Сама письменниця страждає на генетичний синдром Елерса-Данлоса, що ним хворіє й головна героїня Вайолет, кадетка Військового коледжу Басгіат, якій доводиться опиратись убивцям ззовні та зсередини.

Один із трендів останніх сезонів, артбуки, зайняли не одну полицю на цьому ярмарку. Сreative Publishing просто-таки вразили яскравими, повноцінними виданнями кулінарії в складних умовах Cooking in the Wild, добірками Conceptual Photography та Ukrainian Folk Fashion. В тему влучив і видавець Олександр Савчук. Дві антології - "Студії з української етнографії та антропології" та "Український театральний костюм ХХ-ХХІ століть" - стали виданнями іміджевого рівня.

Ist Publishing, видавці ДО ПО Павла Макова, цьогорічного дизайнера українських стендів у Франкфурті, приїхав з чималим стосом доробків у стилі діджітал-авангард. Серед них "Літопис українського дизайну" - періодичне друковане видання, що розповідає про досягнення наших, помітні світовому істеблішменту. Й тут дизайнери аж перестарались на користь картинки, бо текстам ще й досі належить рівноважна роль в осмисленні образу - тим паче, у виданні такого рівня, де глянець сусідить із недешевим графічним контентом.

Найшуканішою книгою в Інтернеті (принаймні, в мене) стала "Futuro" з Ukrainian Art Collection, а найтрадиційнішою, але в новому форматі - книга, що презентує творчість Михайла Коцюбинського. Це власнодрук Довженко-Центру та бюро "Буця", перевиданий до ярмарку двома мовами - українською та англійською, ще й з палітуркою, створеною як переливна картинка. "Між кіно та літературою" розглядає доробок письменника у двох ракурсах.

Мистецький Арсенал з програмою "Життя на межі" став осередком дискусій, які, на жаль, так і не були представлені на офіційному каналі Frankfurter Buchmesse. Навіть "Амадока" Софії Андрухович, що пережила хвилю успішних презентацій 2020 року та була привезена німецькою без оригінальної назви, наче пройшла повз увагу еліти Євросоюзу. Можливо, це уславлена німецька неквапність, а може, і правда, Нойбізян завше спритніший. Втім, топ-позиції палестинського питання нагадують і нам про нашу ж політичну амбівалентність. 

В контексті світу: fratroni, віз та мотиви Сходу

Стара Європа чимало навчила нас робити вигляд подолання суперечностей. І тут німці з італійцями просто-таки зіграли в класики. Незважаючи на статус почесного гостя, італійська делегація у Франкфурті зазнала майже скандального розколу. 

Схоже, Роберто Савіано не схотів з'являтися в компанії представниць мелоністики, що мала б продемонструвати Європі ріст жіночої ролі в італійській літературі. Той самий протест виказала ще частина авторів з Італії, приїхавши на подію окремо. Втім, авторові "Гоморри" ще й як дорікнули за індивідуальне запрошення від Юргена Бооса, директора Франкфуртського ярмарку, і навіть кавертокінгова дипломатія президента AIE Інноченцо Чиполлетти не сховала очевидного крінжу.

Загалом, "Азійська сцена" виявилась найдоречнішою. Криза раціональних пошуків є більш ніж зрозумілою, полиці тріщать від публіцистичного спаму, а публіка ось-ось почне блювати літературним фастфудом. Аудіокниги та підкасти поступово підбираються до центнерів рекомендованих видань. Майданчик цього ярмарку "Книга на екран" розповідав про фільми з книг і навпаки, а Netflix уперше зайняв стенд. Ось хто спамив увесь рік недарма. Продовжимо в Белграді - хоча, судячи за медійною тишею, нам час донатити на викуп. 

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором