Ніколи та знову: повернення без правил

Автор: Марія Заржицька

Книжковий рік завершується, й час робити висновки про те, чого досяг український видавничий ринок за кордоном. Другий рік війни, в якій ми втрачаємо культурні цінності, але й набуваємо їх, показав головне. Те, наскільки ми готові зустрітися з казусами цього протистояння, і що вони, за великим рахунком, можуть означати для нас.

Останні книжкові форуми сезону, Франкфуртський та Белградський, стали лакмусовим папірцем для труднощів, які не можна долати шаблонно. Ригідність зовсім не дорівнює стійкості, ба більше - приховує проблеми, що рано чи пізно розмиють, здавалося б, надійний грунт.

Цьогоріч Белградський ярмарок став останньою великою подією на закордонному ринку української книги. Форум, що відбувався з 19 по 27 жовтня, кілька років не був відвіданий українською делегацією. Наші видавці приїжджали на нього аж по 2018 рік, незважаючи на ясну позицію сербської сторони у російсько-українській війні.

Парадокс україно-сербських стосунків постає ще більш гострим після цьогорічного франкфуртського конфлікту, в якому наша делегація, за версією ЗМІ, спричинила від'їзд представників Росії з найдемократичнішого форуму в світі. Буквально через день розпочинається Белградський ярмарок, на якому нічого подібного не відбувається.

Здавалося б, розплутати оцей весь дабл-бінд під силу лише досвідченим спеціалістам. Втім, якщо триматись звичайних часових рамок, ця задача є не такою вже складною й для уважних читачів медіа. Тож, почнемо з 2017 року, що передував останньому року присутності України в Белграді перед шестирічним розривом. 

62-й книжковий ярмарок у Белграді відбувся під гаслом "Ключ у книгах". Того року у фокусі ярмарку була література з німецькомовних країн та дві додаткові виставки. Перша стосувалася освіти й навчальних засобів. Друга, під назвою «Медіа маркет», була присвячена сферам масового інформування, комунікаціям і маркетингу. 

Загалом, ситуація, в якій одна країна колишнього соцтабору знайомиться з літературою іншої, та ще й у 20-х роках ХХІ сторіччя, видається більш ніж дивною. Того року наші видавництва були об'єднані на ярмарку під назвою "Українська книжкова полиця". Цей проект існує й понині, але перейшов у сферу дипломатії під патронатом першої леді. 

Чи означає це, що шість років тому Україна презентувала в Белграді виключно стендову добірку видань? Достеменно невідомо, бо це питання, традиційно, має флер недомовленості. В усякому разі, репортажі 2018 року повідомляють нам, від України в Сербії було біля десятка видавництв. 

Цього року 63-й книжковий ярмарок у Белграді пройшов під девізом "Радість читання". На ньому були присутні почесні гості з Марокко, а кореспонденти з України вперше зважилися повідомити про тривожні проблеми взаємин сербських та українських книжкарів.

За твердженням Ірини Джамич, в Україні на той час видавалося близько тридцяти авторів із Сербії, а от українські письменники там були представлені набагато скромніше. Звісно, можна це пояснити специфічною позицією сербської сторони в україно-російському протистоянні, але чому ж постраждала сторона, - тобто, ми, - виявилася настільки щедрою?

Звичайно, можна пояснити й це, широкими дипломатичними жестами, але ж... .

У великій політиці альтруїзму не існує. Будь-які широкі жести передбачають значну віддачу, а виступати добрим пілсудчиком в України поки що не виходить. 

Після 2018 року в цих дивних стосунках настає тривала тиша, - хоч і не сказати, щоби повна бездіяльність. Переклади сербських творів здійснюються й надалі, переважно, силами Алли Татаренко та Андрія Любки, а український бібліотечний фонд отримав подарунок від філолога й перекладача Дмитра Чистяка. Це белградське видання 2018 року, підписане автором Драженом Врховацем, під назвою Неизбежни записи. Изабране мисли, упорядковане Зораном Вучичем і паралельно перекладене болгарською.

В той час на сторінках сербських видань (навіть таких, здавалося б, усеохопних, як Vjesti) присутність української - а на диво, й російської сторони - ніяк не згадується, на користь Марокко, з істориком Абдуллою Мусуфом. Хай там, особливо коли Матія Бечкович упевнено твердить про відсутність поблажливості та фальшивої елітарності. 

В 2019-му наша делегація не приїздить на Белградський форум. Натомість, Україна бере ще й яку активну участь у Франкфуртському та Латвійському книжкових ярмарках.

За словами Олександри Коваль, членкині українського ПЕН, що з липня 2018 року очолила Український інститут книги, до 2019 року стенд України у Франкфурті був доволі бідненьким. Цього ж разу наша делегація вперше представила європейській громадськості програму Translate Ukraine, що мала спонукати іноземців більше дізнаватись про Україну. 

Як повідомляла Богдана Неборак, тодішня керівниця Сектору перекладної літератури УІК (2018-2020), Translate Ukraine стала першою програмою підтримки перекладу іноземних видавців з боку України. Знову атракціон невиданої щедрості? Можна було б так подумати, якби не знати. Втім, зміст самої програми розкриває реальну ситуацію. 

Загалом, УІК має шість програм підтримки української книги, серед яких - промоція нашої літератури за кордоном та підтримка перекладів. До першої згаданої відноситься участь України в книжкових ярмарках, створення глобальної партнерської мережі та заохочення інтересу щодо української літератури. 

Тим не менше, цього року куратором візиту до Сербії було посольство України, а не УІК, фокус інтересу якого змістився в бік спільних програм із Гете-Інститутом. Цей фокус було більш ніж помітно на Франкфуртському книжковому ярмарку - тим паче, що УІК та Гете-інститут його активно промоціювали.

У Франкфурті 2019-го до складу нашої делегації увійшов звільнений на той час із російського полону Олег Сєнцов, активно підтримуваний керівництвом УІК. Утім, цікавим є навіть не цей закономірний факт, а те, що програма Translate Ukraine від початку є грантованою. Тобто, іноземним видавництвам надаються гранти для перекладів української літератури тамтешньою мовою. 

Просто вдумайтесь - у 2019-му році іноземним видавництвам мають платити за переклад україномовних творів. Аналогів такій програмі, справді, нема, й не буде.

За два роки перебування на посаді пані Богдана, справді, ініціювала переклад аж 53 українських видань іноземними мовами, до яких входили й балканські. Твори українських авторів було видано у 24 країнах, а цифра в 53 переклади, за даними 2020 року, складала 30% від загальної кількості творів з України, виданих іншими мовами. Вартість програми на той час складала 4,6 млн.гривень. 

Згідно Translate Ukraine, кожне закордонне видавництво може претендувати на 4 тисячі грантових євро, яких потребують ліцензування і переклад. За словами Б.Неборак, схожа програма існує у багатьох країнах Європи, - за цією логікою, й Україна має отримувати гранти на переклади авторів звідти. 

Тобто, в Україні переклади стимулюються за рахунок грантів, і це в той час, коли поважні особи всього світу вважають за правило хорошого тону вкладатись в освітню та літературну сферу своїх країн. Ми ж ризикуємо не злізти з грантової голки ще довго, - більш того, рухатись у вказаному нею напрямку, поступаючись долею українських видань на користь зарубіжних, у яких вартість видання й промоції на батьківщині значно вища, аніж в Україні. 

Ще небезпечнішою є залежність від цих великих ринків, коливання на яких, так чи інакше, можуть нанести роковий удар по українському книжковому ринку. Попри це, створення додаткових організацій тільки ускладнить проблему. 

Для повноцінного аналізу ситуації повернемось у Франкфурт 2019-го. Словенія знову зазначилася серед покупців прав на українські твори, а Сербія придбала всього лише одну книгу. Того ж року наша делегація бере участь в Латвійському книжковому ярмарку, де зтикається з ринковою перевагою місцевих авторів та розбіжностями в трактовках подій з українських публікацій. 

Що це за розбіжності, достеменно невідомо - та українська сторона взялася трактувати їх як спирання на російський контент.

На Белградському книжковому ярмарку наша делегація опинилася знов у цьому році, - після того, як "Українська книжкова полиця" перетворилась на дипломатичну доріжку півднем Європи. Опинилася з мішком тих самих проблем, які шість років тому згадувала Ірина Джамич. Нерівноцінність, яку так і не подолано, в тому числі, через політичну непослідовність обох сторін.

Мішок проблем притягла й сербська сторона, що й сама зіткнулася з піратством. Нехтування правами власності на місцевому ринку - біда, про яку відкрито говорять лише зараз. В цих умовах активність української сторони більше схожа на проби пера, ніж на щось, здатне поламати шаблони. 

Коли українська політика все яскравіше набуває тих самих рис, що й сербська, планувати щось у грі з наперед відомим результатом немає сенсу. Позаяк Франкфуртський ярмарок став і для нас площадкою легальної торгівлі правами, питання перекладу україномовних творів у Сербії так і лишається, здебільшого, дискутивним. 

Підтримкою українського книговидання в Сербії поки що займається дві ключових інституції - Белградський університет та асоціація КРОКОДИЛ Владіміра Арсенієвича, що привіз до України гуманітарну допомогу та брав віддалену участь у цьогорічному  Львівському форумі видавців.

Так, за сприяння асоціації КРОКОДИЛ українська делегація цьогоріч представила письменників та перекладачів у залах "Іво Андріч", "Васько Попа" та "Борислав Пекіч" - у той час, як Емір Кустуріца виступав куратором російської делегації, час від часу збадьорюваної грайливими кубинськими мотивами. 

І українська, і російська делегації презентували на цьогорічному Белградському ярмарку поетичні збірки. Українську антологію допомагав видавати Лех Кончак, директор Польського інститутут. Професор Людмила Попович, засновник україністичних студій в Белградському університеті, випускниця кафедри слов'янської філології КНУ, приймала участь в презентації разом із письменником та видавцем Зораном Стефановичем, Президентом Асоціації драматургів Сербії.

Стефанович, зокрема, є куратором проекту Растко Україна - мережі цифрових бібліотек, пов'язаних з проектами "Розподілені коректори Європи" та "Проекту Гутенберг Європа" в галузі цифрування та видавничої справи. 

Дискусії щодо перекладу розгорнулись в залі "Борислав Пекіч" - знову ж таки, за участю представників Белградського університету (Юлія Драгойлович, Мілена Іванович), а письменник та перекладач з сербської Андрій Любка - свій роман "Карбід", про вчителя, що намагався безпрецедентним способом пов'язати Україну з Європою. 

Переможець премії Ангелус (2021), збірка історій "Мій дід танцював краще всіх" та "Щасливі голі люди" Катерини Бабкіної стали предметом обговорення стилістики, але є ще один ракурс.

Переклади сербської та української літератури, як і книжкарські зв'язки загалом, мають історію, що сягає своїм корінням куди давніше за 90-ті роки. В сучасності, окрім славіста Алли Татаренко з Львівського національного університету, що була однією з інспіраторів з'явлення української делегації в Белграді цього року, маємо викладача Мілену Іванович та Деяна Айдачича, керівника проекту Растко: Бібліотека сербської культури, з викладацьким досвідом у КНУ, а також Міодрага Сібіновича, члена Спілки літературних перекладачів Сербії. 

Питання подальшого інтересу до видання української літератури в Сербії полягає не лише в аудиторії, яка не виявляє очевидного інтересу. До 2012 року переклади здійснювались активно, в класичному і сучасному напрямку. Водночас, існує як мінімум два сегменти української діаспори, що хочуть читати українською - довоєнна й новоприбула, в той час, як інтереси третього сегменту, т.з. русинського, являють собою досить туманну перспективу.

І, врешті, головне питання для перекладача з української на сербську в теперішніх умовах - фінансування, при наявності величезної кількості тамтешніх видавництв, що, вочевидь, здатні забезпечувати своїх перекладачів. Вочевидь, але чи насправді? За яких умов, наприклад, здійснюється переклад шаленої кількості англомовної літератури? І за яких умов сучасний україно-сербський перекладач фінансуватиметься, скажімо, тим самим Українським інститутом книги?

Якщо матимемо традиційно львівський спосіб торування шляху, результат непередбачуваний. Нетрадиційний харківський теж не обіцяє нічого, крім стосу дріб'язкових правил бездіяльності, - а те, що відбувалося на Белградському ярмарку цього року, лише підтверджує невтішні тенденції. Най правда, хоч із маком. 

Наступного разу спробуємо казки Андерсена - якщо буря не перевісить вивіски.

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Жадан і місто: Месопотамія на межі скрути

Автор: Марія Заржицька

Що розповісти про твір, який, здавалося б, давно на слуху? Начитана, зачитана й цитована "Месопотамія" Сергія Жадана дістала високих оцінок серед читачів, була визнана як українським, так і зарубіжним книжковим істеблішментом. Чого ж не вистачає, аби розуміти такі книжки глибше рівня споживацького сленгу?

По-перше, це особистість автора без рожевих фанських окулярів та чорних лінз хейтерів. По-друге, - а для сьогоднішньої публікації це головна задача - сама книга, її сенс та призначення. 

"Месопотамія": коротка історія видання

Сергій Жадан, письменник з Харкова, фронтмен гурту "Жадан і собаки", доброволець Національної бригади України "Хартія", в 2014 році видає роман "Месопотамія". Твір уперше бачить світ у харківському ж видавництві "Клуб сімейного дозвілля", що до появи численних інтернет-магазинів пропонував книги обширній читацькій аудиторії. 

Попри те, що аудиторія "КСД", переважно, складається з любителів легкого, бодай, химерного читання, цю книгу видають у твердій палітурці й перевидають з невеличким інтервалом. І справа не лише в назві, бо місце подій роману знаходиться поруч із вогнищем війни, - так само, як тінь Вавилону лягла на давньоізраїльське царство ще до його завоювання.

Попри те, що "Месопотамія" невідома широкому колу читачів, в рік першого видання її перекладають польською мовою (М.Петрик, А.Поморський), а в кінці року вона отримує рецензію від ВВС. Наступного року роман здобуває літературну нагороду Центральної Європи, стаючи лауреатом премії "Ангелус" за найкращу прозову книгу, опубліковану польською мовою. 

В 2016 р. тодішній Президент України Петро Порошенко вручає "Месопотамії" премію "Українська книжка року", за видатні досягнення у галузі художньої літератури. Разом із автором нагороду отримує видавництво "Клуб Сімейного Дозвілля".

Одразу після вручення президентської премії на сайті КСД виходить публікація про оновлення видання. Тут варто згадати, що перша обкладинка "Месопотамії", з якою вона отримала обидві премії, вдалася майже в усьому. Втім, на початку серпня 2016 року "КСД", так само, через соціальні мережі, оголошує про новий дизайн другого видання, створений ілюстратором Марією Фоєю. 

"Месопотамія" в яскраво-зеленій, майже мультиплікаційній обкладинці, презентується як подарункове ілюстроване видання з підвищеною ціною (limited edition). "Видавництво Старого Лева" внесло її до списку найестетичніших видань вже у вересні 2016-го, - але самої обкладинки на львівському сайті немає й досі. З цього моменту ринкова історія "Месопотамії" відходить у незрозумілу тінь.

І тільки в 2023 році український читач отримує цілу серію найвідоміших романів Сергія Жадана - також, і "Месопотамію" - в дизайн-версії Альони Олійник, що перекрила більшість недоліків видання в м'якій палітурці. Ілюстрації Катерини Косьяненко стали справжнім викликом законам видавничого ринку й зробили продажі, без будь-яких додаткових коментарів.

Нагадаємо, що третє видання "Месопотамії" стартувало у буковинському видавництві Meridian Czernowitz, будучи друкованим на Харківській книжковій фабриці "Глобус". Втім, і на новій хвилі успіху не обійшлося без курйозних моментів. 

На сьогоднішній день жодного з видань "Месопотамії" немає на сайті КСД - поза той факт, що інші книги Жадана (в тому числі, й "Ворошиловград" від Meridian Czernowitz) продаються на сайті видавництва без жодних обмежень. Придбати стару "Месопотамію" ще можна в інших магазинах, але за ціною, значно вищою від видання Meridian Czernowitz, і тим паче, від видання КСД 2016 року. Чи то витівки рітейлу, чи є щось, справді, визначне для настільки високої ціни - питання для книголюбів. 

І тут дивна властивість замовчувати проблеми, ніяк їх не коментуючи, свідчить, скоріше, про брак засобів виразності, аніж про щось, здатне зашкодити чийсь репутації. Так само зникає публікація про популярність творів Сергія Жадана за кордоном, датована 2018 роком, від Європейського союзу в Україні. 

Отже, з самого початку свого існування на ринку "Месопотамія" проявила досить-таки химерні властивості. Хай там, але сюжет її, на перший погляд, простий і невибагливий, при аналізі виявляється доволі-таки цупкою тканиною, в якій кожна нитка має технологічне значення. 

Проза та поетика неошумерської епохи

Відсилки до шумерської епохи та персоналізація свідомості пересічних містян сповнюють роман алегорій та змістових парадоксів. Ерос і танатос перетворюються на підводні течії вавілонських рік, а криза нативності виражається в екстравербалізації й транслінгвофобії, що унеможливлюють передачу міжпоколінного досвіду. 

Роман складається з двох частин, прозової та поетичної. Перша частина роману, під назвою "Історії та біографії", містить глави, названі іменами чоловічих персонажів. Дійство відбувається в Харкові, який називають Харковом усього лише раз. В подальшому це місто, в якому читач-новачок зазнає чудес трансурбаністики. 

Відчуття, що сюжет розігрується у твоєму ж місті, не зникає до останньої сторінки. Лише після повторного прочитання ефект паркану зникає, і читач починає розуміти, що він, все ж таки, в Харкові.

Дев'ять глав прозової частини займають більшу частину книги, а тридцять віршів, що розкривають відтінки прози - меншу, й тут читач має змогу впізнати - або вперше для себе відкрити - Жадана-поета. Чимало з них можна почути на концертах авторського гурту, та перейдемо, врешті, до персонажної частини. 

Герої харківського епосу: від авангарду до бекстейджу

Семеро з персонажів "Месопотамії" займають видиму, наскрізну позицію в сюжеті своєї історії, інші двоє - бекстейдж. Дев'ять героїнь, так чи інакше, відіграють в чоловічих історіях вирішальну роль. Вони виступають як хранительки певного ладу або спокусниці, що підбивають до порушення останніх правил. Через таких жінок чоловіки намагаються бунтувати проти авторитетів, що знаходяться у програшних позиціях. Втім, самі чоловіки до цього вже готові. 

Жінки "Месопотамії" пристрасні й підступні, але втомлені від постійних чоловічих зрад та маніпуляцій. В кожної з них сепарація відбувається осібно й набуває різних масштабів. За роковим законом, вони все одно опиняються під тиском чоловіків з низьким рівнем самоконтролю та хворобливою потребою контролю - або, навпаки, знуджених та байдужих. Декому з цих жінок дозволено все, і це теж виступає як спосіб підтримки певного ладу. Чоловіки дозволяють цим жінкам бути, аби користатися ними у зручний для них момент, і самі опиняються в пастці їхніх бажань.

Так, Олег, коханець Соні, виступає в образі феодала,  коли їде на її весілля, аби не просто ствердити належність йому, а й зганьбити суперника. Він їде з почтом, сповнений звірячої рішучості щодо права першої ночі. Чинити йому опір немає сенсу, бо Сєня взяв те, що належить Олегові. Втримати залишки ладу зважується лише один, і це більше, ніж стримати розлючену футбольну команду. 

Місто: урбаністична ілюзія чи криза нативності?

Харків у "Месопотамії" постає перед читачем, неначе в калейдоскопічному дзеркалі. Образи зі свідомості персонажів утворюють собою візерунок, в якому одразу важко знайти межу між Харковом і не-Харковом. 

Уперше образ міста виникає на сторінках роману в історії "Ромео" - до речі, екранізованій Михайлом Лук'яненком у 2016 році, під назвою "Любові стане на всіх". Ця доволі-таки банальна фраза в кінці історії, так і не зрозуміла для її головного героя, стає однією з ознак вербальної кризи, або мовного колапсу, що виражається у нездатності старшого покоління донести молодшому правду про оточуючий світ.

Образ Харкова в свідомості Ромео виникає двічі - перед тим, як він знайомиться з Дашею, подругою своєї матері, й після їхнього розриву на Соніному весіллі. Надалі місто розкривається в усій своїй масштабності під час того, як Олег іде містом з весілля Соні. Харків поміж кроків Олега - той самий, що є найбільш відчутним, до якого вплітаються давні картинки з шумерської історії та дореволюційної історії України. В цьому постмодерному історизмі проглядається лише одна вимога для чужинця - віддати ціну за товар, на який він претендує. 

Фіма, господар мережі кав'ярень, бачить місто крізь призму життя офіціянтки Олі. В ньому Харків постає обійстям вишуканої проституції, але Фіма готовий платити занадто високу ціну. Так він і натинається на зграю собак, яких в останню мить відганяє від нього жінка. 

Матвій, працівник захланної телестудії, зустрічає на пустирі собак в образі людей-митарів. Того часу він перебуває у стосунках з дівчиною без імені, що працює поруч і збирається бути в цьому місті податковим інспектором. Місто, що вимагає заплати, постає перед ним із дивною антифілософською проповіддю, а його десятирічний роман з колегою закінчується тим, що він, нарешті, дізнається.

Лінія смерті: нокаут, відлік і... 

Як не дивно, але секретом собачого щастя володіє не лише жінка з пустиря, а ще один персонаж "Месопотамії", в якому місто, здається, не знайшло жодного відображення. Втім, це не Лука, що збирається помирати від раку горла наприкінці роману, і навіть не покійник Марат, що з ним прощаються на початку.

Юра, що опиняється в одній палаті з трупом, змушений повернутись до життя всупереч страшному діагнозу. Померлий уві сні на Великдень боксер Марат, невіруючий мусульманин, лишає по собі суперечливі спогади і вдову, що затято береже його таємниці. Престарілий сибарит Лука, як і його менш інтелігентні земляки, не визнає своєї вербальної кризи - в той час, як молоді люди живуть власне життя, порушуючи "настанови м'язів" м'язами ж. 

Непереконливі пустобріхи, звертаючись до менших, просто звучать, і все. Збирачі данини, яких навіть кришувалами не назвеш, розроджуються високопарною промовою, в якій Ромео, що день до вечора п'є за любов, виглядає куди більш правдиво. Чоловіки з батьківським комплексом прагнуть до стосунків то з набагато старшими, то з набагато молодшими жінками, часом, не в силах здолати тваринний страх перетину сімейних кордонів.

Ефемерний Харків, сенсорний Харків зі страхом деталізації життя, в якому погляд фокального персонажа ковзає й віддаляється аж до телескопічного, виявив транслінгвофобію пересічного українського яппі. Безводний період народження нового урбан-пролетаріату започаткував шизотипальність, в якій відчуття потужного болю стає інгібітором відчуття існування. Втім, хто з героїв говорить про біль?

Інтерв'ю з Сергієм Жаданом про "Месопотамію" й не тільки дивіться на каналі YouTube @litagent - у проекті "Темна конячка", де на вгадування пришельця з літературного світу дається час до 6 ранку.

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої книги.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Слідами "Книжкової країни": джентльменський набір історика

Автор: Марія Заржицька

Такі собі коротенькі огляди вирішила публікувати, доки не настала зима. Та до зими потрібно добряче запастися гарним читанням, бо хтозна, які вибрики нам влаштують погода й сусід.

До речі, ви помітили, як зріс інтерес до читання в неомілітарну епоху? І скільки нових слів чи то віднаходиться, чи то винаходиться щодня, й люди готові ховатися за ними, немовби за пластинчастими жилетами давньоримських воїнів?

Утім, не так все було, і підбірка античних авторів від видавництва Апріорі вас у цьому переконає. Кількість відомих імен тут, мабуть, перевищує двадцять, але ж підрахуйте.

Ба, тут іще дещо. Не можна отак узяти й читати про античність без диктаторів. Тим паче, й ходити далеко не треба, бо всі п'ятеро поруч, і як вони це робили. 

На десерт - Сарамаго з його "Бунтом речей", а от стосовно Ді-Бі-Сі П'єра мене мучать неясні сумніви. Втім, лишаю це на ваш розсуд та чесні відгуки, а собі в теоретичну скарбничку прихоплюю "Тим часом у дофаміновому місті". Поки що на пробний уривок, а там і до Анни Лембке якось дійде. 

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Бета-рідінг, відгуки, конкурентний аналіз ніші та інші послуги

редактора й літературного агента. Психологічні консультації для письменників.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

"Просто на Покрову": з книжкових стендів

Автор: Марія Заржицька

Цього жовтня в Коростені презентували не лише читання наживо, а й книги, що на часі. Починаючи з музею В.Юхимовича, учасники мали змогу познайомитися з творами вже відомих авторів із Житомирщини та всієї України. 

Започаткували серію книжкових експозицій збірки творів Василя Юхимовича - письменника й журналіста, заслуженого діяча мистецтв України, гумориста й активного автора газет "Освіта", "Хата". Та й з хати тої не хотілося виходити - така вже вона була рідна й затишна, сповнена речей та книжок з історією, а ікони й портрети на стінах нагадували про незламний дух наших предків.

Автор тексту пісні "А льон цвіте", якої не чули хіба що ті, хто жодного разу не приїздив на Полісся, Василь Юхимович і досі живий в своїх творах. Збірки "Без тебе і з тобою", "Вікна у світ", "Ровесники гроз" було розкладено на почесному місці в хаті, недалеко від книжок іншого відомого автора з Житомирщини, Василя Сташука "на берегах моєї долі" та "Глупаковичі як дзеркало". 

Твори з сімейної бібліотеки Юхимовичів містять як альманахи з фестивалю різних років, так і збірки поезій зі всієї України (Ірина Кримська, Володимир Березинець), а також посібники з педагогіки та прості дитячі видання - ще не такі барвисті й розкішні, як зараз, але надзвичайно цінні своїм художнім рівнем та відповідністю потребам маленьких українців ("Література свіжого повітря", "У крамниці небилиці", "Місяць в зиму перебіг", "Казки від дяді Віті", "Страньєрка" та "Кіт по вулиці гуляв").

Один з членів цьогорічного журі, лауреат премії Василя Юхимовича Сергій Пантюк, представив книжку для дітей "Абетка грибничка", в якій кожному грибові присвячений окремий віршик та ілюстрація від художниці Марії Іванової. Книжку створено за власним досвідом письменника, що написав й інші твори для підростаючих українців - "Неслухняники", "Вінчі й Едісон", "Тимко та гелготунчик Шкода". 

Залишилось дочекатись від творця читань наживо, як то зробив Сашко Лірник на "Книжковій країні" цього року, зібравши чималу аудиторію навколо себе шляхом славетного діда Панаса, читаючи оповідки зі своєї збірки "Лікар Крапелька".

Українська класика не була аж надто різноманітною, на відміну від попередніх форумів осені, але до болю звичні нам "Лісова пісня", "Вій" та "Тіні забутих предків" сусідили з Бернардом Шоу, "Пігмаліон" якого добре відомий житомирянам за постановкою драматичного театру ім.І.Кочерги "Моя прекрасна леді", що демонструється на житомирській сцені щосезону.

Трохи розбавили стандартну компанію Володимир Винниченко, Віктор Домонтович та Агатангел Кримський у виданні від "Фоліо", де й Майк Йогансен та Микола Хвильовий. Втім, без приємних сюрпризів у цій царині не обійшлося. "Розстріляне Відродження" у чотирьох томах вартістю від 300 до 350 грн. кожен можна було придбати одразу, адже антологія вийшла у "Фоліо" досить обмеженим тиражем у 1000 екземплярів. 

Альманах "Просто на Покрову", видаваний щороку редколегією на чолі з Василем Головецьким, традиційно дарувався усім преміантам та відзначеним грамотами у конкурсних номінаціях. Видання містить огляди з кожного фестивалю, вірші та оповідання учасників, біографії письменників, новинки та рецензії. До століття Василя Юхимовича укладачі виділили більше 40 сторінок, з біографією письменника, його віршами та спогадами сучасників.

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Просто на Покрову: марафон spero

Автор: Марія Заржицька  Буття поета, випуск 1

Епоха популяризації книги стала для українських читачів справжнім випробуванням. Як зорієнтуватись у світі нових видань та імен, про які ще вчора ніхто не згадував? Із прозою інформаційна частина ринку ще якось порає, та з поезією справи йдуть, м'яко кажучи, скромно. Переважна більшість поетів змушена видаватись невеликими тиражами за власний кошт, а дехто навіть не публікується в Інтернеті.

Попри це, Україна як була, так і є землею поезії, що живе буквально в кожному - і нам лишається не те що шукати, а ще й вибирати. І, головно, не забувати знайомитись із поетами, що все сміливіше заявляють про себе з різних майданчиків.

Пташиний спів на дубі

Однією з таких ініціатив є Літературно-мистецьке свято "Просто на Покрову", що проходить у м.Коростень Житомирської області вже 18-й сезон. Місто, відоме з давніх часів як  Іскоростень, столиця племені древлян, що в язичницьку епоху вели запекле протистояння з київськими князями, виявляється, є місцем об'єднання українських інтересів. Саме в Коростені затвердили Тризуб Святого Володимира як український герб. Саме Коростень став точкою старту для армії УНР у протистоянні з більшовиками та осередком боротьби з наслідками Чорнобильскої катастрофи.

В Коростені народились композитор Руслан Квінта ("О тебе" (Є.Власова), "Одна калина" (Софія Ротару), "Белые лошади" (Мика Ньютон), "Девочка" (Ірина Білик), "Джимми" (Gallina)), музичний продюсер проектів телеканалу 1+1 "Голос країни" і "Голос.Діти". З Коростеня походить нинішній резидент Німеччини, джазмен Костянтин Кляшторний (збірки Downtown, Led By You, Smooth Jazz та 7x7). Щороку в рамках фестивалю відбувається екскурсія в дім-музей Василя Юхимовича, автора тексту пісні "А льон цвіте". Ця пісня, присвячена материнському чеканню під час війни, стала народною, завдяки Івану Сльоті та поліському ансамблю "Льонок". 

Засновник фестивалю, письменник, заслужений журналіст України та головний редактор газети "Вечірній Коростень" Віктор Васильчук,  теж народився у місті, яке разом зі своїми однодумцями виводить зі стану провінційності у світ мистецтва. Цього разу він презентував козацьку повість "Шалена Богдана", що є опублікованою у видавництві "Час змін-Інформ".

"Просто на Покрову": їдь та читай

Кожної осені місто стає осередком поетичного туризму. Втім, Публічна бібліотека Коростенської МТГ приймає не лише поетів, а й прозаїків, - у тому числі, есеїстів, що мають змогу презентувати свої твори в спеціальних номінаціях. 

Щоправда, з моменту заснування свято зазнало певної кулуарності. Фестиваль змінив локацію з міського парку на бібліотечні стіни. На жаль, вони не можуть вмістити усіх, хто прагне послухати відомих поетів та письменників або представити свої твори літературознавчій спільноті.

Дуже добре, якщо ви є представником ЗМІ чи видавцем, який ще й пише сам - як-от Ярослав Карпець із видавництва YAR, Василь Головецький, поет та заслужений журналіст України, колишній очільник Житомирської ТРК чи Галина Максимів з Івано-Франківська, член Національної спілки журналістів України. 

На даний момент, фестиваль триває один день, в другу суботу жовтня. За цей час учасники мають не лише познайомитися чи зустрітися вкотре на каві, а й побувати в домі-музеї В.Л.Юхимовича, презентувати свої надбання й дочекатися результатів від журі, з нагородами та черговим екземпляром альманаху "Просто на Покрову". До того ж, фестиваль підтримує юних поетів, для яких створені окремі номінації.

Перші виступи й читання розпочинаються біля музею Василя Юхимовича. Вірші воєнного часу наживо вже доступні на каналі @litagent у YouTube.

Премія Юхимовича: лауреати та засновники

На літературно-мистецьке свято в Коростені приїздять творці з усієї України. Цього року його відвідав ветеран АТО з Хмельниччини Василь Шекера, що отримав премію "За книгу поезій". Цю ж премію взяла львів'янка Вікторія Бондаренко,  а її землячка Галина Фесюк відзначилася в номінації "За любов до України" та, зокрема, до Коростенщини. Оксана Галаєва з Черкас зайняла 3-тє місце у поетичному марафоні за "Доленосні листи". Повний список лауреатів та номінантів, інтерв'ю й презентації творів можна переглянути на сторінці Вечірки в Facebook та YouTube-каналі Коростень ТВ.

Головний приз фестивалю - літературна премія ім.В.Юхимовича, що присуджується Оргкомітетом за книги в галузях публіцистики, поезії та прози. Премію вручають не лише представники від місцевих можновладців, преси та громадських організацій, а й члени обласних відділень Національної спілки письменників України.  Цього року в складі журі був Євген Баран - літературний критик, есеїст, кандидат філологічних наук з Івано-Франківська ("Навздогін дев'яностим", "Шоколадна Україна", "Недописана книга"), 

Зазначимо, що першим головою комітету став Микола Сингаївський, український поет-класик, автор пісні "Чорнобривці посіяла мати", збірок "Земле, чую тебе", "Поступ", "Лоза і камінь" - загалом, більше десятка поетичних збірок й такої самої кількості книжок дитячої поезії. Започаткував премію в 2008 році Віктор Васильчук, що є видавцем для сотень українських авторів. 

"Просто на Покрову": жіноча вірність

Цього року впевнені позиції на поетичній сцені тримали жінки, які отримали чисельну перевагу за кількістю нагород. Жіноча поезія цьогорічного фестивалю відзначилася надзвичайно сильним прожиттям емоцій війни. Творче жіноцтво вразило публіку різноманіттям почуттів - із віку, в якому попередні покоління безтурботно гралися й не осмислювали буття з дорослих, ба навіть, батьківських позицій.

Гнів і ніжність, туга й сподівання, життєві настанови й романтичні історії, ліричні звернення та контраданси - так українська душа співала жіночими вустами з різних куточків країни, підтримуючи своїх чоловіків, синів та онуків. Слабких чоловіків не буває - це довів житомирський поет Олексій Мартиненко, що, незважаючи на інвалідність, доніс публіці напрочуд влучні та гострі вірші в номінації "Оригінальність":

Покажи свої промиті мізки,

Хрін вам, а не судний день, небоги... 

В соціальній тематиці також відзначилися Галина Максимів з Івано-Франківська ("Аукціон душ"), Галина Присяжнюк (есе "Відпустіть мене в Житомир"), Оксана Галаєва ("Ти зміниш Всесвіт"), Ганна Ленок "Прикордонник", Наталія Єфименко "Пишу тобі, мій анголе-солдате", Олександр Зіневич "Смерть-одиначка". Духовно-ліричну ноту піднесли Тетяна Улько з есеєм "Сніжинка", Тетяна Безуса "Зболене "прости", "А листопаду сниться осінь", Леся Дідківська "Мій світ душі", Марія Берляк "Смертне тіло", "Наше сонечко зійшло". Ольга Дуженко й Марія Дорощук зігріли аудиторію віршами на родинну тематику. Втім, і діти не відставали, - ба, навіть наздоганяли досвідчених, згадуючи про тих, кого чекають з війни. 

Загалом, юні поети й есеїсти здивували довершеністю слогу й композиції своїх творів, удумливим ставленням до сюжету й заглибленістю в світ серця - "І не дивись на інших, а дивись на себе", "Я і тато", "Просто на Покрову", "Лялька". Тема віри лунала з вуст до вуст, як і слова надії, й мова любові, що розвіювала чорний дим ненависті, наближаючи перемогу та мир.

Джерелом мудрості фестивалю оголошено 74-річну коростенську поетесу, казкарку й прозаїка Світлану Бароніну. Світлана Петрівна регулярно публікується в газеті "Іскоростень", є автором збірок "Коли співає роса", "Вишнева заметіль", "Соловейкова пісня". На жаль, письменниця не змогла відвідати свято через хворобу, - тож, нагороду отримала з рук почесних гостей. Кураторами свята від можновладців Житомира та Коростеня стали Володимир Арєшонков, Наталія Журбей, Світлана Бондар. 

І наостанок нагадаємо, що КнижКава вирішила започаткувати спеціальну серію публікацій "Буття поета", в якій творці можуть отримати не лише розуміння, а й підтримку. Пошук своєї аудиторії, однодумців, підготовка до видання і ринкові моменти, які лише виглядають непереможними - для вас у нашому часописі. 

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Нетривіальне на ВДНГ: балканська література

Автор: Марія Заржицька

Так сталося - і ніхто з пересічних читачів не знає, чому балканська література із давніх давен для нас обмежується казками. І те, по одній-дві. В моїй збірці казок народів світу було аж три.

Коли вже звертатися до української історії, виявиться, що межу ми ділили теж з давніх давен. Небайдужі охоче піднімуть казус Києвця, та й з Житомиром далеко не все ясно. Зараз маємо більш ніж дивне ставлення частини балканців до нашої територіальної цілісності - позаяк вони мають аналогічні проблеми. Втім, і наші любителі випросити халявний бургер у цьому не відстають. 

Капсула й ескапізм

Поняття "не твоя війна" давно вже стало гібридним, але, де-факто, капсульним. В цій капсульності вперто ігнорується все, що невигідно - навіть метафори з підтримуваних культур, як-от "психология временщика" чи литовське "ne mano žirgliai, ne mano karvės" ("не мої коні, не мої корови"), аналогічне нашому "моя хата зкраю".

З іншого боку, втягування в "не твою війну" є способом зчинити дисбаланс як в індивідуальній, так і в суспільній свідомості. Ті самі, здавалося б, надполітичні посили стають інструментом вирізання будь-якої моралі як псевдоістини, що може бути заперечена й підкорена альтернативі за принципом дао. 

Тобто, кожна ідея в метамодерній сфері, навіть найвартіша довіри, може опинитися симулякром в образі білого пальта, з якого, врешті, випадають незугарні киші. Й тут ми всі стаємо заручниками симулякрів, які повторюємо із органічною затятістю, знаючи, що завтра їх можуть змінити на протилежні за значенням. Втім, ця гра так просто не відпускає, і нетривіальна література - доказ тому, чи за змістом, чи за цінністю.

Нетривіальність в метамодерному суспільстві постає в кількох значеннях. Виключний регіон чи регіон виключення, простота чи посередність, vulgar чи сермяжная правда - відтінки, які маємо розрізнити ув екзотичному.

Балканський вимір простору

Широта розбігу - от що спокушає при першій пробі в цьому напрямку. Втім, як слушно зауважив Дмитро Карамазов, "широк человек - я бы сузил". От і я вирішила обмежити апетити, й на фестивалях, що відбувалися у Києві та Львові з різницею в тиждень, зосередитись на тих, хто нам не заграниця.

Та сама Болгарія, що стала для українців Одесою та Лазурним, вражає непізнаністю, варто лише торкнутися теми. Старий український читач - вимогливий читач, і йому треба обов'язкове занурення. З усією гостротою, з перших сторінок, на відчуття унікальності атмосфери. Інакше всі розмови про ідентичність марні.

В Київ та Львів нам привезли не аби кого, а Георгі Господінова. На ВДНГ відбулася пілотна презентація твору "Часосховище" перекладачем Остапом Слівінським. У Львові ж учасники та гості фестивалю мали змогу почути й самого автора. 

До речі, частина книжок  Г.Господінова продається в українських книгарнях дистрибутивом від Orion та Northwestern University Press. Це, звичайно, англомовні видання - "Physics of sorrow", "The Story Smuggler" та "And Other Stories", остання з яких коштує 65 євро у паперовому варіанті.

Щодо перекладних видань, маємо "Природний роман та інші історії" ("Темпора", Київ) і Часосховище від буковинських "Чорних овець". Схоже, на другий твір письменник виплекав усе більш окремішного персонажа, що його важко назвати фокальним. Автор слідує за ним з перших сторінок і попереджає читачів, що психіатр Гаустін утілився в його житті з фантазії-передчуття.

В цьому є одночасно й воннегутівське, і східне, як у Памука в "Моїх дивних думках". Натомість, усе, що згадується після пробного уривку, є вершки та цигарки "Томасян", що їх поглинає головний герой. Нитки є, але спроби намацати хоч якусь канву, хоча би більш-менш відчутну фактуру перетворюються на біг по колу. 

Мабуть, унікальна купівельна група книги - пацієнти з Альцгеймером, і десь там цей твір перетинається із "Веронікою" Коелью, як і стиль. Залишається сподіватись на відгуки співвітчизників - як українців, так і болгар. До речі, болгари в цьому плані є доволі-таки активною аудиторією, - позаяк, більшість казатиме "добре", бо більшість сказала "добре".

Проте, "Часосховище" - вже щось, у порівнянні з дебютом у "Природному романі". Там автор намагається епатувати читача заїждженим способом - через відчуття огиди. І це, вочевидь, є методом емоційної розкачки, адже після природного шоку читач має сприймати навіть пересічний текст як щось рятівне. 

Даремно епатувати на задньому плані, коли ставка робиться на психічні розлади у персонажів. Ця тема завжди є привабливою, ба більш, актуальною, і не лише в спеціалістів. Утім, в Господінова персонажі явно потребують зняття авторського контролю, і тим, більшого розкриття в межах жанру та читача.  

Англійський переклад "Часосховища" виконала теж лауреатка Букерівської премії Анджела Родел, що професійно переклала чимало болгарських творів. Утім, скидається на ознаку часу - робити перекладача спільником у маркетинговій стратегії. Дешево й сердито, тільки чому ж так дорого? На жаль, занурення не відбулося, а з природно виниклою цікавістю до змін ми вже якось упораємось. 

Екс-Югославія: когнітивний мігрень і орлові

Той самий страх дати персонажам власне життя помітне з перших сторінок роману Владимира Арсенієвича "У трюмі". Офіційні джерела позначають його як сербського письменника, хоча сам В.Арсенієвич зізнався, що не ідентифікує себе ані з Сербією, ані з Хорватією, маючи паспорти обидвох країн і оцінюючи будь-який паспорт чи візу як можливість подорожувати.

Можливо, ця цитата є не достеменно точною, й потрібно дочекатися обіцяних львів'янами записів зустрічей із цьогорічного фестивалю. В усякому разі, В.Арсенієвич онлайн-ефіром наголосив, що ідентичність не є приводом для війни - врозріз тезі про війну ідентичностей, заявлену як один з вимірів україно-російського протистояння.

У контексті спільнот поширення терміну, ідентичність не є оператором суспільної свідомості ані у нас, ані на Балканах. Це треба визнати, як факт, бо то не є синтезуючим поняттям. В захисті себе та країни нами рухають дещо інші орієнтири. Наші аналітичні інструменти є відмінними від західних, і при оперуванні такими поняттями, як "ідентичність", виникає неодмінна плутанина.

Можливо, тому чимало сербських письменників, представлених на українському ринку, позначаються як "хорватські". Окрім стандартного для нас "Литва чи Латвія", "Україна чи Росія", виникає підозра, що вони й самі не завжди розуміють, як себе подавати. А пропонувати їм універсальне, як то в американців чи в турок - смертельний трюк.

Вольєр і фантоми

Повертаючись до дебютного твору В.Арсенієвича на українському ринку, скажемо, що він єдиний тут. Більше не маємо змоги оцінити творчість автора, окрім як "В трюмі". Утім, аудиторія в нас куди більш реактивна, ніж, скажімо, британська чи німецька. І твір про переломну війну має не те щоби сочити нутрощами. Фраза "від потужного випромінювання ненависті батько може розкластися уві сні" і ставрогінська летаргія головного героя більш, ніж красномовні, як і текст на початку. 

Аж раптом шокуюче вивертання подробиць сімейного життя не викликає нічого, крім нападу нудоти. І це не можна пояснити фантомною морською хворобою чи що там, на фоні все більш рядового тексту. Навіщо цей епатаж, що з'їдає насиченість образів і атмосфери в цілому? Можливо, фокальний персонаж - Террі Леннокс, чоловік жінки-мрії з "Довгого прощання" Чендлера? В усякому разі, мене беруть болючі сумніви, читати далі цей твір чи ні. 

Відчуття отруєності текстом не зникає, аж навіть за методом "трьох торкань". Читач має жити всередині цього подружнього вольєру? Ми знаємо смак ненависті, нам не треба його розжовувати. Щось не так, - і це тим дивніше, чим більше дабл-біндів у життєвому шляху цього автора. Розплутати їх - задача, мабуть, дуже уважного біографа. 

Знецінення й заміщення

Сама поява В.Арсенієвича на Львівському форумі, що має виражене національне спрямування, здається чудним. Чому б у такому разі не запросити того ж Лук'яненка чи Прилєпіна? Чи то вони не навезуть гуманітарки й не оцінять снаги українців до боротьби? Доволі-таки уважний серфінг онлайн-джерелами не дає відповіді  ані на те, чи сталися у письменника зміни в його позиції щодо Косово, й що робити з вагабондизмом, окрім як читати Домонтовича. 

Загалом, позиція Арсенієвича - вдала ілюстрація стародавньої приказки "Почати за здоровля, закінчити за упокій". Слова з порожнечі та подвійні послання здатні начисто відібрати пам'ять в аудиторії, творячи ніби дві різні частини сприйняття реальності, в якій одна заперечує другу, чи то, співіснує одна з одною без жодного дискомфорту. На перший погляд, безбар'єрно, але бар'єром є, як завше, тріщина.

Будь-який колонізатор намагається занурити у невігластво знеціненням, присвоюючи нищівні ярлики тому, що в конкретному суспільстві вважається за основи. Будь-яка культура, що ми дозволяємо їй стати "культурою заміщення", може поглинути наші смисли, так само, як і культура, від якої ми затято відгороджуємось і навіть заперечуємо її як таку, що існує. 

В протистоянні екзистенційного вагабонда національній капсульності є одне лиш спільне - вісь психотизму, на якій балансуючи, кожен у цьому суспільстві не соромиться виставляти одне одному діагнози. Гіркота образи вестерна з негативізацією світогляду - та зараза, якою можемо поділитись і ми, але де ж свіже повітря? 

Хорватський вестерн: мама, тато і не-я

Сухий, відчужений, втомлений текст Дубравки Угрешич в "Музеї безумовної капітуляції" продовжує типове для розколотого суспільства порпання у словах, яке так і не проникає в суть речей. Автор намагається описати побут і світовідчуття екзилістів, зібраних на віллі, в очікуванні геніального твору на межі почуттів. Та їх бракує, аж так, що читачеві ніяк не вдається встановити емоційний зв'язок з текстом, від якого досить швидко настає втома. 

"Слова, слова, слова,

Мов постріли в зорю....

(Л.Рубальська, "Даремні слова")

З текстами, зосередженими на одному дециметрі правди, завжди важко. Втім, у "Музеї" Дубравки Угрешич є на що подивитись. Соціологія компаративів, дослідницькі масиви даних і психологічні особливості мешканців умовних зон відчуження, від країни до країни, в яких стався аж дуже характерний розкол із заміщенням однієї частини реальності іншою. Проблему так і не вирішено - від інклюзії, врешті, переходять до ексклюзії, бо немає чим.

"Я хочу знати, конче хочу знати" Томаса Главініча перетворюється у затягненість, монотонію "Життя бажань", ба, навіть, монотиповість діалогів, біля яких картинки навколишнього світу постають такими ж убогими. Повне поринання у світоглядну одновимірність, чи є хоч якісь зачіпки? Хоч щось, здатне втримати інтерес читача далі перших сторінок? 

В цьому контексті проза Ігоря Штікса у "Стільці Еліяху" має той самий смак, хіба що інтеріорізований. Вже знайомий досвідченим читачам "тригер самогубці" одразу виглядає з безпомічних спроб рефлексії головного героя, змістова наповненість якої ажніяк не відповідає його досвіду та соціальному статусу. 

Потоп, вино, don't worry

"Вода, павутина" Нади Гашич створює враження тексту, написаного кількома людьми, і це не мультижанровість. Опис паводку на Трешневці й загребців у ньому, принаймні, талановитий. Ефекту транскультурного впізнавання аж сягнуто - кияни поймуть, та й є кому нам. Втім, далі коїться щось неоковирне. Потуги на триллер, або, як завше, пристрасті за Кінгом переходять у спробу відтворити каляки пубертату. А далі виникає лише думка про гачок, що має тягнути читача крізь стоси маруди.  Класний журнал і рояль, що потонули у чорних водах Сави - більш, ніж доля. І навіть перекладацькі витребеньки не перекрили простецьку дотепність отого потопленого таланту.

Топи не топи, й можна ціле озеро налити, і все з вин розкішних та маніжених, і в кишеню, яка тільки й уміє бути організованою в утечі власника пристойної краватки для вечерь. Срджан Валяревич, ув історії якого, як назло, повторюється один і той самий епізод з італійською покоївкою, змушує читача не спати навіть у страшенній втомі. Або, нарешті, заснути, розчинившись у нехитрій розповіді того, кому тикали офіціянти Рокфеллера - сербського бабака, що малював своє життя на бар-стійці.

Светислав Басара концептує мару існування, на відміну від кундерівської марності такого, в більш ніж теорію змови. Готуйте капелюхи, ви теж - а, якщо не вмієте крутити педалі велосипеда, значить, точно щось замислили. Гра в мафію перетворюється на справжнє інсайдерство, в якому Хлопчаки не мають волі. Навіть Фройд, не кажучи вже про Шевченка, й, звісно, Періс Гілтон, постають прибічниками реваншу, найсправедливішого в римському світі. Це "Фама", й тут є місце для віршів.

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої книги.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Нетривіальне на ВДНГ: латиноамериканська література

Автор: Марія Заржицька

Розмаїття творів на Книжковій країні 26-29 вересня переконує, що світогляд танкіста нам не загрожує. В усякому разі, поки що - книги з усього світу перекладаються українською, а найкасовіші з них можна прочитати мовою оригіналу. І, хоча вибірковість ринку все більше схиляється в бік видань з антифілософським змістом, певні традиції усе ж зберігаються.

Романтик Мелькіадес, або сто перший рік

Інтерес до латиноамериканської літератури в Україні, здавалося б, обмежується галочками "Маркес - Борхес". В цій дихотомії, чи то, дуальній парі маю лише одну, і не сильно тим переймаюсь. Буде час, буде їжа. Хтось може додати Сервантеса, - і те, понад норму шкільних програм, і те, якщо згадати, звідки він.

Втім, тенденція ставити в один ряд твори з прабатьківщини та Нового Світу є дуже характерною саме для Латинської Америки. У північних американців єдність та боротьба протилежностей не настільки визнані. Як говорять самі латиноамериканці, в них і досі (останнім часом - куди більше) існують прагнення домальовувати родинні дерева далі сучасників Кортеса. 

І тому є пояснення, адже нащадки аристократів, хоч і відкинуті, але створили тут соціальний прошарок. Немов у стародавньому Римі, він утворив численну верству рабовласників. За тими самими законами розвитку романізованого суспільства раби повстали, але, на відміну від пращурів, набули підтримки серед прогресивних верств - частини дворян, інтелігенції й можновладців, які усвідомлювали згубність рабовласницького ладу для економіки й держави взагалі.

Мило чи щітка?

Радянські книжкові магазини час від часу підкидали нам змістовне - ба, навіть таке, що зараз можна знайти хіба на розкладках. На моїй пам'яті з дитинства - Жоржі Амаду з його "Безкрайніми землями", поезії Пабло Неруди, а от Бернарду Гімараенша, творця "Рабині Ізаури", придбала сама, в букіністів - бо дефіцит же ж. 

І тут я неоригінальна, ще й чуть-чуть просунута. Секрет тропіканки в тому, що текстові версії латиноамериканських серіалів на певний час вибили у нас здатність читати що-небудь звідти, окрім сльозоточивих діалогів Луїса Альберто й Маріанни та перепалок Антоніо з невдячними мешканцями його вілли в Акапулько.

Видавництва, подібні "Макондо", чудово розуміються на зміні смаків бувалої аудиторії. Після мила в радянського дачника повинно обов'язково тхнути навозом, і ніяк інакше. Та після екскурсу в деякі доробки, де не розумієш, чи автор проти, чи за, хочеться не те що помитись, а й шкіру на руках поміняти.

Як би там не було, тішить, що фестиваль у вересні, а не в квітні. "Макондо" разом із Compasbooks презентує кількох авторів, здатних здійснити екскурс латиноамериканською історією та сучасністю в кількох вимірах, тоді як Фоліо пропонує стару добру пару чобіт по бездоріжжю, а "Вавілонська бібліотека" - Кортасара, і далеко не в усьому його розмаїтті.

"Сompas", із наголосом на "а", означає іспанською "ритм", який все ж таки існує в будь-якій складній мелодії. Одним з засновників цього видавництва є натуралізований нікарагуанець Сотело Рамірес, і це тим більше задає ритму серцю, чим краще пам'ять. А ми чогось оминаємо її - так, наче не бачимо або не розуміємо, що закордонні автори пишуть не лише за гранти, які, власне кажучи, не ми роздаємо. 

Біль і сльози, сміх і рози

На чолі фестивальної партії - нікарагуанець Рубен Даріо, засновник іспано-американської поезії, модерніст і дебошир, що гучно прогулював президентські стипендії, мігрант і мандрівник, що волів померти не в Нью-Йорку, а на рідній землі. Презентація його збірки "Пісні життя та надії" відбулася на Арсенальній ще у травні цього року й була оголошена не тільки видавництвом, але й, як не дивно, книгарнею "Сенс". 

На додачу, "Кримська світлиця" випустила огляд його творчості ще в 2017 році - хоч і в певному контексті, але змістовний, з кількома віршами. Добірка відсилає не лише до античної історії, але й до біблійних мотивів "Пісні пісень", приносить вечірній та осінній настрій, з його зосередженістю та прагненням побути в собі, звуках природи та музики. Хвилі радості змінюються смутком, і цей сплав емоцій, що бринять в унісон з людським серцем, наповнює всю творчість Даріо. Це пасіонарний автор, в читанні якого є наснага.

Сучасником відомого нікарагуанця був Жоакін Марія Машаду де Ассіс (Бразилія), свідок скасування рабства, вправний коментатор і репортер, чорношкірий письменник без жодної освіти. Він спромігся добитися державних посад і публікацій у столичних газетах, став першим одноголосним президентом Бразильської академії літератури, й це далеко не все.

Твори де Ассіса відомі пересічному українському читачеві за екранізацію "Гелени" у вигляді серіалу 1987 року від Rede Manchete, що був демонстрований в Україні в кінці 90-х-на початку 2000-х років. Цього разу нам пропонують зануритися від романтичного кохання у світ шалених ревнощів. Кому доводилося читати творця "Рабині Ізаури" Бернарду Гімараенша, одразу впізнають стиль бразильської прози, яка зігріває, причаровує й захоплює з перших рядків. 

Утім, "Дон Кажмурру" - історія, що лише починається мило й невимушено, сповнена дотепних життєвих спостережень та класичних описів, які полонять уяву неквапного читача. Ще до десятої сторінки сюжет аж раптом обертається провінційним халамиддям, і можна сподіватись, що драма затягне кожного небайдужого. Бразильці - неабиякі майстри виписувати другий план і епізодичних персонажів, утримувати напругу паралельними, чудернацьки заплутаними детективними історіями. 

Шукайте жінку там, де ви - психолог

Жіноча проза, представлена цьогоріч на фестивалі - вибухові коктейлі пристрастей, які спалахують в суспільствах з потужним впливом католицької ідеології. Якщо згадувати "Вбити Фройда" іспанського режисера Хоакіна Орістреля, виникає чимала спокуса зайняти гілку експерта. Натомість, інтуїція підказує безпосередній підхід у пізнанні жіночої душі, що лише на перший погляд викликає острах, а в декого - й огиду. Благо діло, маємо пробні уривки.

Розбурхане пологами єство - далеко не новина в жіночому світі. Проте, вже з перших сторінок роману "Здохни, коханий" виникає відчуття, що десь за морем-океаном хтось-таки пробував перевершити Забужко чи не попав у чергу до американського психоаналітика, готового цілоріч бути асенізатором без відпусток. 

В післяродових станах, насправді, практикують терапевтичне письмо, - але досвідчені спеціалісти знають, що не все висловлене лікує, тим паче, широку читацьку аудиторію. В усякому разі, "Єдина донька" Гуадалупе Неттель викликає в мене відчуття стандартного розіграшу карт "хороший та поганий поліцейський", в якому привид білого пальта існує.

І тут-от казус - бо LvivBookForum 2021 року повідомляє, що англійський переклад Гарвіч було номіновано на Букерівську премію 2018 року, але на сайті ВВС цей факт аж ніяк не згадується. Так само не бачимо жодної згадки про такого автора на Goodreads із опублікованим довгим списком номінантів.  

Гарвіч і Неттель - далеко не єдині латиноамериканки на сайті Сompasbooks. Проте, в друкованій версії маємо двох, що зачіпають різні сторони сімейного життя, в якому навіть жорсткий контроль і самоконтроль не здатні опанувати непередбачуваний світ пристрастей.

Загалом, суспільні розломи на тему продовження роду з ями пропагандистських трюків давно вже стали джерелом самокатування для завсідників соцмереж, і не тільки. Втім, далі буде, бо нічною вулицею Закер-Мазоха блукають випущені до нас борці за свободу. Розповімо те, про що прийнято мовчати, й додамо перцю там, де не дають і солі. Підписуйтесь!

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої книги.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net