Логлайн: як помилки відсувають ваш твір у кінець черги

Автори: Арнольд Лопушанський, Марія Заржицька  

Випуск 106

Масштабна письменницька конференція, що пройшла в Києві на початку березня в межах проєкту “Своя полиця”, розморозила літературний ринок після важкої зими. На події були присутні не лише письменники, а й видавці та інші впливові персоналії книжкового ринку. Гості конференції мали змогу побачити й почути письменників, які підготували логлайни та пітчинги своїх творів.

Конференція в “Книгарні "Є" - друга після осінньої, що пройшла 1 листопада минулого року на території однієї з найбільших книжкових мереж України в Києві. Сьогодні, нарешті, маємо змогу розповісти, що побачив наш літературний агент, і які перспективи в українського письменства найближчим часом.

Логлайни та пітчинги: інструмент правди

Добре перевірені західні методики зайшли на український книжковий ринок відносно нещодавно і вже успішно опановуються новим поколінням авторів. Справа зовсім  не у віці, а в ставленні до технологій, які дають змогу здійснити швидкий передпродаж будь-якого твору. Дехто і досі вважає ці технології цинічними, але причини подібних явищ треба шукати в тих, хто використовує скальпель. 

Більшість передпродажного контенту була складена професійно, незважаючи на те, що шлях письменника не завжди поєднується з роботою продажника навіть в Україні. Віддаємо шану всім учасникам - у тому числі, й тим, які знайшли можливість звернутись до помічників або творчо задіяли технології штучного інтелекту - адже впоратись із надскладними завданнями в часи блекаутів та цейтнотів здатні не тільки мужні, а й зібрані.

Сама структура логлайну та пітчингу передбачає вміння висловлюватись ємно, стисло і влучно. Це дозволяє українській письменницькій спільноті здолати наслідки радянської епохи, яка змушувала ховати власні думки та суть висловлювань за розлогими, пустослівними промовами. Видавничий бізнес цього не терпить, і автори нового часу змогли довести, що зміни існують.

Втім, далеко не всі логлайни зайшли аудиторії, й це не завжди було пов’язане з особистими смаками. Розберемо основні помилки, які можуть трапитись навіть у професіоналів сфери продажу.

Ескапізм та страх конфлікту

На конференції за одну годину було представлено більше десятка логлайнів, а справді сміливих концептів виявилось не так багато. Одні обирали не лише звичний жанр, а й звичний шлях, і, вочевидь, програвали перед більш ризикованими колегами. Інші не дотягували заявлений конфлікт до кульмінаційної точки, й це теж викликало в аудиторії певне розчарування. Були й ті, хто мав, мабуть, сильний текст, але слабкий логлайн, що за умови недалекоглядності могло обійти твір інтересом.

Насамперед, це зворотня сторона нової соціальної психології, де прагнення догодити ринку спонукане успадкованими страхами мати власну думку і власне бачення. Водночас, в теперішньому українському суспільстві є критично завищеним градус осуду, який шукає крамоли навіть у цілком безневинних висловлюваннях чи переконаннях. Якщо західна аудиторія висловлює незгоду з іншою думкою, переважно, стримано або взагалі уникає будь-яких оцінок, то український читач є вкрай, жахаюче безжальним. Тон цій безжальності, поєднаній з непрофесійністю бачення, задають великі гравці - медіа, видавничі та книготоргівельні кола.

І тут задача письменника - не йти на догоду натовпу, що буде кричати завжди і на будь-кого, навіть на беззаперечний ідеал. Слава приходить з умінням протистати цьому натовпу на гідному рівні, що доводять приклади світових зірок літератури.

Фантастична таблетка магії

Незріле суспільство, яке протистоїть власному розвитку забобонами, в психології називається регресуючим. З одного боку, гучний успіх знаменитих фентезійників породжує бажання мати те саме, і швидше, з іншого боку, затяте українське протистояння правилам, обгрунтованості й сенсу на користь емоцій та бажань викликає нескінченні потоки сюжетів про фей, драконів, чарівників та чарівниць, чаклунів та чаклунок, у яких надзвичайні здібності переважають необхідність щоденно та ретельно працювати задля досягнення мети, а бідна мова програє ставки на тригери.  

В логлайнах це виражається або намаганням приспати аудиторію звичним набором замовлянь, або злякати темними викидами як єдиним способом привернути увагу. У той же час, теперішні письменники не хочуть по-справжньому звертатись до історичних чи суспільних проблем - вони просто тікають від них у світ чар або колупаються у власних травмах не менш безжально, аніж читацька аудиторія розправляється з неугодними.

Гіперпристойність

Як не дивно, але вікторіанські впливи знайшли благодатний грунт на українській землі. Ми не хочемо гострих тем, ми не просто їх уникаємо або відкидаємо, а воліємо не помічати, як щось болісне, позаестетичне та некрасиве. З іншого боку, внутрішні конфлікти накопичуються й виливаються у більш ніж непристойні скандали між редакторами, видавцями та письменниками. Український книжковий ринок ніколи ще не брав придушеними емоціями так, як зараз - і не просто придушеними, а справжнім фройдівським Воно, яке в умовах пригнічення Я укладає з Супер-Его страшну, криваву змову. Щойно література торкається наших ран, ще й професійно, несуться вимоги прибрати скальпель. 

Відсутність чітких ставок

Ми набралися модних, розхожих слів і досі думаємо, що це імпортна магія про те, як досягти успіху. Нестача справжньої активності, брак уміння ризикувати життєво важливим, розмитість конфлікту через небажання називати речі своїми іменами спричиняє відсутність іскри та жанровий дисонанс у подачі. Вміння заземлювати текст у дійсність через власний стиль та тонку спостережливість відобразиться в логлайні, навіть якщо з ним працює не сам письменник - який часто-густо мислить образами, а висловлюється алегоріями чи ідіомами - а професійний продажник. 

Будь-який логлайн вбивають риторизація та жанрова плутанина. Замість ігор з інстинктами краще зосередити зусилля на визначенні жанру та ключової лінії сюжету, з його точками конфліктів, перешкод та задач-максимум - навіть для героя, що від природи не може і не прагне бути метушливим, гучним дієвцем чи сповідувати культ сили, яка лише й здатна вибивати всі двері ногами. 

Брак унікальних гачків та слова-пустушки

Це не означає, що треба з кожного слова винаходити велосипед. Втім, з абстракціями точно треба розібратись, і, якщо вони бездумно запозичені з анотацій, які ніхто не читає - не писати такого більше. Звернення до професійної літератури та художніх романів із насиченою психологічною складовою позбавляє бажання ховати реальну задачу чи проблему за популярними висловами, які нічого не означають, крім натяку на посередність тексту чи думок автора такого вислову. Крім того, читач має відчувати не лише реальний конфлікт, а і конкретну загрозу для мети головного героя. 

Гострий сюжет - це круто, але інтелектуальних ходів у ньому ніхто не відміняв, і це має бути в логлайні як спосіб запам’ятатись вимогливій аудиторії, втомленій від одноманітності та повторюваності.

Зміщення фокусу та відсутність ціни поразки

Питання: “Герой програє / антагоніст виграє” зупиняється на ролі учня - правильній та привабливій лише на перший погляд, а насправді зацикленій на потребі у менторстві чи фактичному визнанні влади негативних авторитетів та їх “потрібності” в навчанні “слабких та безсилих” героїв навіть через насильство та приниження. Насправді, ніхто не може дати чітких інструкцій чи настанов за відсутності бажання усвідомлювати, чого варта відмова від власного Я. З іншого боку, перетворити власні емоції на структуровану сюжетну дію можливо, якщо визнати право на їх існування в кожного персонажа - позитивного чи негативного, як живої, багатогранної людини.

Ми й надалі будемо аналізувати, як наші автори продають свої тексти, і шукати способів допомогти їм у цьому - аби українська література поєднала в собі не лише якість, а й комерційний успіх, в якому немає порожнечі й накруту. В умовах стрімкого розвитку технологій штучного створення текстів із текстів це незамінно. 

Не зловили видавця на гачок? Риба маркетингу знає, як!

Слідкуйте за оголошеннями

на приватні зустрічі з літагентом

у Х , Telegram, Facebook та Instagram

та бронюйте місця для пітчингу віч-на-віч.

Нова подія - новий шанс

Яким повинен бути автор дитячої літератури?

Іmages by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька                Репортаж місяця - серпень  липень   червень 2025

Цьогоріч проблему якісної літератури для дітей та підлітків окреслено як існуючу. Видання привабливих книг не врятувало батьків від остраху перед інформаційними технологіями, що поглинають увагу підростаючого покоління та створюють специфічний образ мислення, названий психологами "кліповим". Графічні романи та комікси тільки переміщують це мислення із електронного дисплею на папір, не розв'язуючи задачі втримування, переключення та розподілу уваги в навчальному процесі та повсякденні.

Дитяча література, як і сама дитина, має вікові періоди та етапи розвитку, в кожній країні, зокрема. Існує народна традиція, літературна казка, письменницька спеціалізація, класика та сучасність. Крім того, далеко не кожен автор літератури для дітей вважається (і вважає себе) дитячим письменником. Сьогодні займаємось усвідомленням понять, які допоможуть сформувати комплексне мислення на ринку дитячої літератури та, можливо, вибрати власний жанр і стати автором книг для дітей.

Термінологія: від прадавен до сучасності

Можливо, ви здивуєтесь, але тривалий час поняття дитячої літератури існувало лише для літературознавців. Маємо на увазі його теоретичний аспект, який вивчає літературу для дітей як галузеве явище. У свідомості пересічного читача це поняття, начебто, не потребує детальних роз'яснень. І так все зрозуміло, література для дітей означає літературу для дітей, нічого більше.

В цьому сенсі ми поринули до архівних глибин, вирішивши уважніше погортати шкільні посібники та енциклопедії. В час відсутності медійного інтересу до старих видань відкриваються надзвичайно цікаві подробиці розвитку дитліту в Україні. Можливо, той, хто напише колись дослідження чи посібник з цієї теми, здивується, що дитяча література як явище не досліджується взагалі.

По-перше, історичні особливості з'явлення літератури для дітей не передбачають необхідності існування літературної мови. Достатньо мови національної, якою створюються колискові, примовлянки, віршики, оповідки, байки, казки тощо. Усна традиція дитячої літератури може існувати настільки довго, наскільки немає потреби в читанні й перечитуванні. Наприклад, Шарль Перро почав свою діяльність з укладання казкових збірок лише в XVII ст., а знамениті "Дитячі та сімейні казки" братів Гримм були створені на початку XIX ст. 

Чи означає це, що діти Європи - принаймні, до епохи Просвітництва - не читали книг? Зовсім ні, але потреба в такому читанні була суттєво обмежена як вартістю книг, так і особливостями освітнього процесу того часу, сконцентрованого, здебільшого, на релігійній літературі, що перебувала в руках католицького духовенства або, переписана й перекладена протестантськими проповідниками, визначалась як єдино потрібна для читання. 

Інший аспект проблеми - діти того часу рано ставали дорослими, а світобачення середньовічної людини, по великому рахунку, не сильно відрізнялось від того, що ми зараз уважаємо дитячим. Епоси й сатиричні поеми того часу були зрозумілі переважній більшості населення, що володіла мовою твору або мала доступ до перекладу. 

Букварі та енциклопедії створювались, переважно, релігійними діячами, що мали доступ не лише до писемності та калліграфії, а й до наукових, університетських знань у різних напрямках. Більш того, мати в себе енциклопедію (скажімо, унікальне для того часу видання "Енциклопедії Ісідора Севільського") вважалося ознакою не лише рівня освіти, а й статків.

Авторської дитячої літератури довгий час не існувало взагалі. Перші помітні зсуви в цьому напрямку відбулися за часів Відродження, коли Еразм Роттердамський створив свою "Похвалу глупоті", з'явились перші утопії (Т.Кампанелла, Ф.Рабле), які взяли жанрову назву від твору англійського мислителя, філософа та політика Томаса Мора, страченого ідеологічними противниками в період Реформації. 

Пізніше, з розвитком англіканського світобачення та його особливостей, що характеризують потребу в створенні окремішного, суворо регламентованого та, водночас, опосередненого суспільства, з'явилася література для дітей, створена значною мірою в оксфордській та кембріджській школах, де католицькі кола продовжували ідеологічну боротьбу з протестанськими, а целібатики - з сімейними авторами, що не завадило, де-факто, целібатному Керроллові створити масштабну сатиричну дилогію про Алісу, на основі своєї дружби з родиною Тенніелів та знань про суспільство того часу, а Толкіну, з його чималою родиною та купою сімейних проблем - стати батьком фентезі.

Втім, Ганс Хрістіан Андерсен та Ернст Гофман з'явилися іще раніше, і знову ж таки, в суспільствах, де бюргерська ідеологія сусідувала з упередженнями старої аристократії, створюючи особливий тип суспільної душноти, яка охопила тодішні начебто просвічені, реформаторські суспільства, затверджуючи буржуазний острах втратити нажите через потребу вирізнитись і бути справжньою індивідуальністю.

Дитліт: український аспект розвитку

Наше суспільство тривалий час проіснувало навіть у колонізованому вигляді завдяки потужному пласту народної літератури для дітей, яка проіснувала, переважно, в усній формі до ХІХ століття, коли письменники й видавці почали активно збирати фольклор. З'явилися літературні казки, створені самими письменниками на основі почутого або вигадані ними ж на фольклорній та сучасній основі. Літератори тієї епохи не були дитячими письменниками, - радше, час від часу створювали щось для дітей, або такі твори народжувалися спонтанно.

Знову ж таки, дитяча література була доступною заможним верствам населення, й навіть діти чиновників у Російській імперії часом змушені були задовольнятись однією-двома книгами. Мрія про книжку з картинками була дорогою як для вихованця звичайної англійської чи французької, так і російської школи, а дістатись до енциклопедії означало на цілий вечір потрапити до іншого світу.  

Досвід Лесі Українки вважається унікальним для свого часу - але, насправді, тодішній прошарок інтелігенції прагнув до такого стану, створюючи різномовні та перекладні бібліотеки, утворюючи видавничі та літературно-критичні спільноти, продовжуючи займатися пошуком та укладанням фольклорних здобутків. Сама Леся Українка, як і вже класичні її сучасники  (Олена Пчілка, Іван Франко, Володимир Винниченко та ін.) стали авторами творів для дітей.

Професійні дитячі письменники з'явились в Україні за радянських часів, коли було сформовано конкретну задачу виховання майбутнього покоління в руслі постулатів комунізму. Вважається, що тон радянському дитячому письменству задав І.Бонч-Бруєвич, з його дитленініаною, яка, втім, так і не знайшла продовження в інших авторів комуністичної епохи. Письменники зосередились на суспільних потребах свого часу, описуючи пригоди повсякденного дитячого життя, в соцреалістичній, фантастичній чи напівказковій формах, поступово формуючи національні літературні пласти в республіках з найвищим інтересом до письменницької діяльності.

Головною ознакою таланту, попри намагання партійних ідеологів керувати процесом, стало вміння захопити дитячу увагу і втримувати її аж всупереч намаганням батьків обмежити час із книжкою. Щоправда, українських авторів, переважно, вивчали у школі - отже, шукали в бібліотеках, бо зустріти на полицях україномовного дитячого автора, не маючи особливих виходів на книжкаря, було вкрай важко.

Тим не менше, ще в російськомовній, але вже чимало національній "Энциклопедии школьника" 1995 року від київського видавництва "Основа" (з кольоровою лишень обгорткою та сторінками з газетного паперу) згадуються, хоч і довідково, Остап Вишня, Платон Воронько, Олесь Гончар, Євген Гребінка, Наталя Забіла, Павло Загребельний та цілий ряд інших українських і світових авторів, - поряд зі статтями про американський футбол, безробітних, відеокасетне телебачення, й, нарешті, Біблію, Євангеліє та релігійні свята без нищівної ідеологічної складової. Крім того, це одне з небагатьох видань, в якому є окрема стаття на п'ять сторінок про дитячі журнали, першим серед яких згадано київський "Барвінок". 

А от спеціалізовану шкільну енциклопедію про літературу та мистецтво було видано 1996 року в Мінську, видавництвом "Харвест" - теж російськомовну, скромну за дизайном і об'ємом, але вкрай розгорнуту в міжнародному аспекті. Тут наведено короткі біографії світових зірок літератури, цікавої для дітей (від Данте до Чапека, включаючи навіть Міцкевича, Лонгфелло та О'Генрі), тут дізнаємось про те, що таке літературний щоденник, літературний маніфест, штампи та кліше, мовні експерименти, плагіат та псевдонім. І тут же маємо невеличку публікацію про національну та літературну мову, з акцентом уваги на розвиток мови в німецькому суспільстві.

Якщо вже порівнювати нашу (то й сусідську) мовну кризу з німецькою, то й корені термінологічних негараздів, мабуть, потрібно шукати там - бо картопля родить, а звідки вона росте, ніхто не думає. Поняття дитячої літератури, літератури для дітей, дитячої класичної та сучасної літератури мають увійти в дослідницькі сети як базові - бо без них ми так і не розберемось, яким має бути дитячий письменник.

Дороговкази - шкільні та ринкові

Ми доволі-таки упереджено ставимось до шкільних посібників, якими програмно нагороджують дітей від класу до класу, бо в нас їх, справді, багато. Це й паперові нушівські видання з першого по четвертий клас ("Позакласне читання", "Золотий віночок" та друковані зошити), й електронні підручники різних років, куди, все ж таки, недарма включені саме ці письменники, серед яких і класики, й сучасники. Це розповіді про письменників, з біографічними статтями, які активно видавали на початку 2000-х як довідники для школярів, педагогів та студентів, - і, мабуть, можна відшукати зараз.

Те, що потрібно сучасному українському авторові - а саме, мовна й сюжетна насиченість, зануреність у контекст, драматургійність та усвідомлення сталості літературного розвитку - є в цих простих, недорогих і здавалося би, буденних виданнях. І тут ми підходимо до проблеми портрету автора дитячої літератури. Якщо це класик, то на кого він схожий, або що нового хоче сказати? Якщо сучасник, які проблеми дитячого життя він може подати так, аби висмикнути цільову аудиторію від блогерів хоча б на півгодини щодня?

Походження, розвиток, відгалуження та спеціалізація в літературі визначають те, з ким письменник буде спілкуватись через власні твори та в якій мірі присвятить себе саме цьому жанру. Наприклад, поеми, п'єси, сценки, байки майже зникли з літературної сучасності, зосередженої на раціональних пошуках і відстороненні від "надто складної" емоційної сфери життя, звертаючи увагу виключно на її тлумаченні. А це прямий удар по якості дитячої літератури, яка просто не здатна бути "розумовою".

Книги, письменник і літературний жанр створюють єдине ціле, в якому автор відкривається читачам не іменем чи біографічними подробицями, а твором як соціальним портретом. Читач і через багато років шукатиме того письменника, що відкрив йому багатство мови через душевне тепло та розквіт уяви, яка раптом розчиняє загублені двері колективного несвідомого. Нам більше не потрібно шукати дотичностей - ось вона, правда, і спогади, яких ніхто у нас не відніме.

Наостанок, пропонуємо сучасну біотеку дитячих авторів, укладеною дослідницько-видавничим проектом "БараБука" і нагадуємо про те, що цієї осені літературі для дітей та підлітків буде приділено особливу увагу. Так станеться на VіnBookFest 13-14 вересня в Ввнниці та на книжковому форумі "Відсіч", що пройде 20-21 вересня у м.Житомир та збере видавців і письменників з усієї України, а також розгляне твори нових авторів, які надішлють їх оргкомітету до 15 вересня цього року. 

  КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Видавничі плани: навіщо письменнику психологія

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

Література, як не крути, постійно тримає нас у сфері психічного. Хочемо ми заглиблюватись у це чи не хочемо, проблеми сьогодення, так чи інакше, потребують письменницької уваги. В тому числі, з точки зору зацікавлення видавця у публікації вашого твору.

Як відомо, більшість видавництв не обмежується художньою літературою. Розділ нон-фікшн, або літератури нехудожньої - публіцистичної чи наукової - присутній в каталогах найбільших видавничих домів, апріорі. Чому ж його потрібно аналізувати перед відправкою рукопису як нехудожнього, так і художнього напрямку?

Інтереси видавничого розділу "Психологія" неодмінно пов'язані з особливостями побудови каталогу художньої літератури. Ключові проблеми там, як правило, одні й ті самі, бо попит на художню літературу формують суспільні інтереси. Звісно, тут можна посперечатись із видавничою політикою, що націлена задовольняти любов до імпорту и працювати на інтереси капіталовкладників, презентуючи інтереси окремих груп як "суспільні". Можна висунути щось контроверсійне або увійти до конкурентної боротьби в темі, як це робить частина українських авторів - і, мабуть, виграти її, якщо групові інтереси знов не переможуть. 

Входячи до теми, заданої українському ринку новим посібником "Як написати книгу" (видавництво Stretovych, 2025),  обов'язково потрапляємо до рамок структурності та стилю. Можна обирати будь-який напрямок творчості, але, за словами співзасновниці видавництва, Світлани Стретович. від уміння подати текст і, головно, обгрунтувати його залежить авторський успіх. І тут аналіз досвіду роботи різних авторів із письменницькою аудиторією, як ніколи, доречний.

На жаль, баланс презентованості українських та зарубіжних авторів ув останні роки аж надто зсунувся в бік других. Це не означає, що гідних українських авторів нема, як нас намагається переконати частина видавців. Якщо звернути більше нерекомендованої уваги на ринок - особливо, офлайновий - знайдемо, а тим паче, побачимо там, де мережева політика не є можливою за принципом власності книгарні. Це доволі кропіткий шлях аналізу, але принцип Клондайку працює й тут. 

Повертаючись, як то кажуть, обличчям до психології, одразу скажемо, що в нас намагаються сформувати мислення людей інших, інакших щодо історичного розвитку нашого суспільства - людей із мисленням західного типу, яке давно зазнало кризи й потребує змін на місці його виникнення. Яка то криза, доволі нескладно визначити за перекладними виданнями, які пропонують у нас на прилавках.

В минулій публікації ми говорили про те, що кожному автору потрібно відвідувати зустрічі з видавцями - на загальних книжкових заходах чи спеціальні презентації. Там розповідають не лише про те, що збираються видати, а й описують актуальний концепт видавництва загалом. Тож, не лінуймося поринути у фокальність, ще й з суспільної точки зору.

До речі, під час зустрічі на "Книжковому Арсеналі" цього року Остап Сливинський говорив про досягнення фокальності у поданні персонажів через уміння описувати антипатичного героя. Причому, не просто описувати, а подавати так, аби читач почав співчувати та співпереживати йому. Типовий приклад - антигерої кінострічки "Залягти на дно в Брюгге", рекомендованої до перегляду Антоніо Лукічем в "Моїх думках про кіно". Персонажі, яким, здавалося б, неможливо співчувати через особливу тяжкість їхніх злочинів, на кінець стрічки зосереджують почуття глядача в одному лише напрямку. 

Тут легко впасти до спокуси виправдання, і це бич нашого часу. Втім, і з цим нам доведеться якось порати, аби не втрапити до пастки розколотих суспільств із їхньою фактичною відсутністю будь-якої усталеної думки. Коли ми чорне називаємо білим, і навпаки, психічні розлади неминучі. Задача не брехати собі постає перед кожним, хто соромиться чи боїться визнати необхідність відповідати за лихі вчинки.

Сьогодні знову звернемось до каталогу видавництва "Лабораторія", і недарма. Це один з найбільш деталізованих каталогів серед українських видавців. Один тільки розділ "Психологія" налічує більше 20 підрозділів, і тільки про емоції в ньому набирається більше 60 класичних та сучасних видань. Щоправда, з них хіба що 1 %  складуть українські автори, в тому числі, мігранти на Захід. А думки цієї ми не любимо, бо звучить вона вкрай некомпліментарно. І тут треба розбиратись, у чому ж правда.

Пропонуємо розглянути склад українських авторів у розділі "Психологія" від видавництва "Лабораторія" і спитати себе, чи можна туди якось увійти з новим словом. І, головно, наскільки воно є новим і затребуваним саме сьогодні.

1. Оксана Мороз - багатопрофільний спеціаліст із медіакомунікацій та їхньої маніпулятивної складової:

- "Нація овочів? Як інформація змінює мислення і поведінку українців" (Yakaboo Publishing, 2020) - книга, завдяки своєрідному піару якої ми повірили, що авторка емігрувала до США. Зараз про це й сліду немає, а К.С. згадувати неполіткоректно.

- "Як не стати овочем? Інструкція з виживання в інфопросторі" (Vivat, 2021) - книга, що послужила назвою для волонтерського проекту авторки. Важко сказати, чи є ця книга конкурентом "Переконання" Роберта Чалдині, чи працює з ним у своєрідній аргументологічній зв'язці, - але викриттів, певні, буде нам. Так задумано, бо в "невмінні" розповідати про американські гранти ми вже винні. 

2. Марк Лівін, співзасновник медіа The Village Ukraine, член українського PEN:

- "Сторітелінг для очей, вух і серця" (Наш Формат, 2020) - мабуть, ще один заб(и)тий посібник для українського письменства, зокрема;

- у співавторстві з Іллею Полудьонним - "Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях" (Наш Формат, 2020), "Як це, війна: психологічний досвід повномасштабного вторгнення" (Наш Формат, 2024);

- у співавторстві з Софією Терлез - "Що зі мною: Як розвинути стійкість і жити якісно" (Vivat, 2025), в рамках волонтерського проекту "Ти як?" Всеукраїнської програми ментального здоров'я, ініційованої Оленою Зеленською;

3. Володимир Станчишин - психолог-психотерапевт, випускник, у тому числі, Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії, починав свою роботу при Центрі "Еммаус" від Українського Католицького Університету" і очолював Центр психічного здоров'я ім.Митрополита Шептицького:

- "Емоційні гойдалки війни" (Віхола, 2022);

- "Для стосунків потрібні двоє" (Віхола, 2021);

- "Стіни в моїй голові" (Віхола, 2020);

- у співавторстві з Оленою Жильцовою - "Soft Skills: Бути собою" (Віхола, 2025).

4. Анна Топіліна - українська перекладачка та феміністична блогерка, співзасновниця першого українського жіночого видавництва Creative Women Publishing:

 - "Люби без ілюзій: Як звільнитися від токсичних стереотипів та побудувати здорові стосунки" (Yakaboo Publishing, 2021);

5. Дарка Озерна - медична журналістка, біологиня, ведуча радіопрограми "UA: Радіо Культура", колишній спеціаліст із комунікацій в команді міністра охорони здоров'я Уляни Супрун:

- "Бути о кей: Що важливо знати про психологічне здоров'я" (Yakaboo Publishing, 2020);

- "Книжка для дорослих: Як старшати, але не старіти" (Yakaboo Publishing, 2021);

- "Ви це зможете: 7 складових здорового способу життя" (Yakaboo Publishing, 2020).

6. Євгенія Подобна - журналістка, військкор, головна редакторка редакції документальних програм на телеканалі "UA: Перший", ледь не єдина представниця КНУ ім.Т.Шевченка серед випускників та викладачів "Могилянки" цього списку:

- "Її війна: 25 історій про сміливість, силу та любов" (Vivat, 2024).

7. Настя Мельниченко - дитяча письменниця, правозахисниця, член правозахисної організації STUDENA, ініціаторка флешмобу #яНеБоюсяСказати (про який - чесно! - й говорити зайвий раз не хочеться, але з пісні слів не викинеш):

-  "Зрозуміти й здолати булінг" (Vivat, 2024). 

8. Вікторія Покатіс - редакторка дайджесту WoMo.ua, співавторка медійного проекту "Незламні":

- "Незламні: Книжка про спротив українських жінок у війні з російськими загарбниками" (Yakaboo Publishing, 2023);

9. Тетяна Трощинська - журналістка, директор департаменту стратегічного аналізу і розвитку соціально впливового контенту на Суспільному Мовленні, в 2024 році отримала премію ім.Георгія Гонгадзе:

- "Любов не минає" - книга про сина, що помер від онкозахворювання у віці 21 року (Yakaboo Publishing, 2025);

10. Марія Фабрічева - психотерапевтка, спеціаліст із транзакційного аналізу, член ЕАТА (Європейської асоціації транзакційного аналізу), співзасновниця УСТА, її українського аналогу: 

- "Гора з плечей: Як виявити і подолати 13 психологічних заборон" ("Лабораторія", 2025) 

11. Анастасія Левкова - ледь не найвідоміша українська авторка останніх двох років, членкиня українського PEN, із дуже й дуже розкрученою книгою "За Перекопом є земля" (не чув тільки глухий, а не читали потомлені):

- "Спільна мова: Як народжуються й живуть слова" (Портал,2020) - cхоже на філологічне дослідження (бо має наукового консультанта) і може бути цікаве  письменникам як одна з призм сучасного погляду на розвиток української мови;

12. Станіслав Арсьонов - тренер з інтегративного харчування (є така наука в нашій контрдипломатичній кухні!), колишній спортсмен та рієлтор, ведучий підкасту Think Clever (Наполеон, справді, хіл):  

- "Посібник зі щастя: Як наповнити своє життя достатком і радістю" (Yakaboo Publishing, 2024). 

Чим тут підсумуєш, крім бульбівського: "Ну що, синку?". 11 з 12 авторів списку не опубліковані "Лабораторією", і переважна більшість з них не просувається цим видавництвом на масових заходах. 

Тут варто повернутись до того, що оголосило видавництво "Лабораторія" в темі видавничих планів "Нонфікшн: психологія" під час Книжкового Арсеналу - 2025 - тоді, як головним меседжем лунало "проживати й відчувати". Про подолання "13 психологічних заборон" М.Фабрічевої згадали в пріорітетному списку на початку заходу, і це, справді, вселяє надію. Втім, є й те, що турбує. 

Про фокус видавничого інтересу на деперсоналізації як одному з феноменів сучасного суспільства ми вже говорили в минулій публікації. А от бали в боротьбі за владу над установками нашого суспільства "Лабораторія" чогось віддає, знову ж таки, не нам:

1. Шейлус О`Магоні "Гуру, спільник і скептик: Історії про науку, секс і психоаналіз". Ця книга вже видана "Лабораторією" і доступна на сайті.

2.  Alain de Botton, "The Consolations of Pholosophy" - сучасна боеціада з різницею в одну літеру так і лишилася в планах "Лабораторії", чи то через тривалість перемовин, чи то через заперечення самого Боеція.

3. Джеффрі Еб'югел, Дафна Симеон "Відчуття нереальності: розлад деперсоналізації та втрата власного Я". Книгу теж видано "Лабораторією", і український читач, що хоч трохи тямить у психології та психіатрії, якось розбереться - огірком, картоплею чи тими розтриклятими бурачками.

Поки наші гуру вирішують, хто вони такі й що, насправді, думають, звернемось до проблеми терапевтичного письма, якому Остап Сливінський порадив лишатись таким. І ми, справді, розуміємо, про що він, бо метафізика творчості потребує таланту, "неймовірного відчуття стилістичної вправності" (Б.Романцова) і, звісно, традиційної для письменства практики - вміння вести щоденники та листування. Тут ми, як ніхто, в пригоді.

Наостанок, хочеться згадати про видання класиків світової психології в каталозі "Лабораторії" - й це стенфордський екзистенціаліст, професор психіатрії Ірвін Ялом, що його (хоч і не цим виданням) пропагували на вітрині книжкових новинок Арсеналу, батько транзакційного аналізу Ерік Берн, герой гуманістичного напрямку Віктор Франкл (всі три видання - від КСД) та звісно, Зігмунд Фройд зі "Вступом до психоаналізу" від видавництва "Богдан", що ніколи не лишить нас без навчальної книги. А вже наступної публікації поринемо в світ українських бізнес-видань і спробуємо пошукати видавництва для авторів, що мають професійне бачення ринку. 

КнижКава в Telegram - кольори вівторку!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Риси українського героя: традиція та сучасність

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька    

Персонаж і герой - чим вони відрізняються? Кожен письменник упевнений, принаймні, на початку професійного шляху, що це синоніми. Щойно доводиться вписувати персонажів у реалії оточення, ми розуміємо, наскільки це може бути велика різниця. І сьогодні, в завершальному липневому випуску про внутрішню структуру твору, говоримо саме про героїчний аспект персонажності.

Героїзм: історія терміну

Якщо звернутись до походження терміну "герой", ми обов'язково зустрінемось із міфологією як прародичкою сучасної літератури. Допоки люди не вміли писати, вони переповідали одне одному - або навіть переспівували - довгі сказання про тих, чиї вчинки вважали видатними. Кожному хотілося втілити у міфічному герої риси, які просто так у житті не здобути, а потяг до божественного підштовхував наділяти міфологічних героїв вищими, чарівними, неземними рисами. В язичницьких суспільствах люди легко підносилися до богів, саме через бажання магічно отримати недоступні риси чи зробити щось, що виходить за рамки повсякденності.

В давньогрецькому та давньоримському суспільствах (які взаємопов'язані через спільну історію) поняття героя проходило через усе буремне суспільне життя того часу. Герой-завойовник чи герой-подорожній, мандрівник, який був здатен сходити до пекла й вертатись назад, змінити хід історії, а значить, вплинути на сили, які, об'єктивно, були потужніші за нього, герой-повстанець проти рабства чи герой-відчайдушний захисник держави від іноземних завойовників - нам не потрібно називати імена, аби одразу згадати, хто це. Кінцева правота героя в цьому контексті відступає на інший план - постає певна правда, яку хоче розповісти й за яку бореться герой, що опинився у, здавалося, нездоланних обставинах.

Герой: чуття й співчуття

Головне почуття, що його завжди викликає герой - співчуття. Ми можемо розуміти, що Спартак ніколи не виграє війну проти римлян таким способом, але нам не потрібно пояснювати, що підштовхнуло його розпочати повстання, об'єднати навколо себе однодумців і висунути свої умови жорстокій рабовласницькій системі того часу. Ми можемо знати, що шлях Сократа теж лежить через суспільне приниження, заперечення й відкидання його як особистості, і знаємо, що Сократ виживе, а Спартак загине, що у Вільяма Воллеса та Роб Роя є шанс, який поглине  роздробленість, непослідовність та жадібність їхніх братів по крові, - але співчуваємо кожному із тих, хто насмілився протистати суспільному злу, не відкидаючи моментів помилок та рокових рішень.

В сучасному аспекті - окрім війни, звісно - ми шукаємо героїв там само, де й давні греки, адже, наші культури чимало пов'язані ментально. Навіть люди, далекі від спорту, неодмінно переймаються подіями чемпіонату з футболу чи олімпійськими іграми, поєдинками, в яких кожен глядач переносить на спортсмена власне прагнення здолати щось. Це може бути страх перед сильним, хамовитим суперником, пануванням чоловіків у певному виді спорту, травмою, хворобою чи програшем, як таким. Наші почуття обумовлюють інтерес до життєвого шляху спортсмена, і куди менше нас цікавлять лаштунки - хоча й вони додають штрихів до портрету.

Одна моя респондентка зізналась, що полюбляла дивитись поєдинки з японської боротьби саме тому, що її учасники не мали ідеальної спортивної фігури й виглядали абсолютно звичайними чоловіками. Інша звернула увагу на невідомого їй раніше тенісиста тільки тому, що помітила його кульгавість і зусилля, що ними він стримував відчуття болю. Третя респондентка розповіла, що по-справжньому зацікавилась внутрішнім світом відомої плавчині після того, як вона розійшлася з хлопцем, який звинуватив її в байдужості. Більш того, це змусило мою співрозмовницю звернути увагу на світ спорту взагалі, на те, як там виховують особистість, і навіть вступити в конфлікт на захист людини, яку намагалися психологічно травмувати.    

Персонаж і герой

Саме поняття персони виводить нас до поняття індивідуальності, тобто, особистого в людині. Соціальність героя обумовлена його персональністю, і тут нам, як ніколи, знадобиться юнгіанський підхід. В дослідженій ним структурі особистості Карл Густав Юнг спирався на три базові елементи - персона, маска й тінь. У кожного з нас є виключно особистісні риси, їхнє унікальне поєднання, в позитивному та негативному аспектах. Тінь складає те, що ми приховуємо від оточення з певних причин, а маска є способом це приховати, позаяк, що - хороше чи погане. 

В усякому разі, наша психіка, в тому числі, через суспільну призму бачить те, що в тіні, як неприйнятне. Воно може бути об'єктивно прийнятним чи навпаки, але наші внутрішні лінзи бачать все, що в тіні, як скриню, ключик від якої має належати лише нам. Як сказав один мій знайомий герой: "Ти можеш відкривати будь-яку шухляду в моєму будинку, крім однієї". Способом приховати власну тінь були його розмови - майже нескінченні, яскраві та емоційні, приправлені добрячою порцією алкоголю, які мали скінчитись лише тоді, коли він засне. 

Акт і дія

На Книжковій Країні цього року, під час обговорення теми про нового українського героя, торкнулися питання, що є активністю в сучасному контексті. На перший погляд, це питання здається дивним, наче беззмістовним. Будь-який психолог приведе на пам'ять постулати вітчизняної науки, де твердять, що особистість розкривається через діяльність, а елементом будь-якої діяльності є акт, що, в свою чергу, є сукупністю певних дій. 

Соціальний аспект вітчизняної психології, що складалась в умовах матеріалізму, тут є очевидним. Ми не можемо зазирнути у внутрішній світ людини, аж поки вона не розкриється перед нами у певному акті, що приводить внутрішнє у його зовнішнє вираження - тобто, екстериорізує приховані психічні процеси. Часто ми говоримо людям, які мають брак соціальних навичок, аби вони робили щось, що розкриє їх цінність для суспільства, змусить їх розпочати пошуки способів спілкування зі, здавалося б, чужими, незрозумілими, неприємними людьми,які викликають лише бажання відсторонитись і жити у власному, часом, вигаданому світі. 

Якщо звернутись до аспекту українського Одіссея, ми побачимо це. Якщо звернутись до концепту Енея, що його в пику модному тоді Вергілію запропонував Котляревський, ми побачимо це. Якщо звернутись до концепту українського Спартака, з цим складніше, - бо, в силу гуманітарної розвиненості нашого суспільства, цей концепт набув доволі-таки потворних форм, де вчорашній раб поводиться гірше рабовласника, ще й обґрунтовуючи це високими ідеями та детально проробленими теоріями, в яких немає й сліда справжньої людяності.

Героїчність та мілітарність

Поняття мілітарності ми не раз розглядали на сторінках нашого видання. В мілітарному немає нічого того, що властиве людині стосовно прагнення бути героєм війни. Якщо в радянські часи це був суто змагальний аспект холодної війни, в її гонці за озброєннями - соціалістичній чи капіталістичній, бізнесовій, але, в обох випадках, на державному рівні, в обох випадках, прикриваній певною ідеологією, в руслі pro та contra, щодо загрози комунізму. І тут бачимо яскравий приклад найелементарнішої, найгрубішої пропаганди, що будується навколо тотального схвалення чи тотального заперечення певного явища, замість позбавити його життєздатності тверезим, зваженим, еволюційним підходом.

Тобто, якщо звернутись, знову ж таки, до історії нашої літератури, прикладів мілітарності у нас - хоч греблю гати. Щоправда, відверто пропагандистську літературу радянських часів треба ще пошукати, бо навіть того часу спрацював суспільний фільтр на відсіювання ідеологічного пресу, ще й посередньої якості. Кому не ліньки, пошукайте списки радянських письменників, з іменами, яких ніколи не чули, й навряд чи почуєте. 

Звитяга та пасіонарність, вміння долати суспільні контрадикції або перебувати в них на межі власної правди, розкриватись як герой чи антигерой, давати читачеві те саме безпомилкове відчуття істини, яке неможливо створити навіюванням, нагнітанням чи повторенням певних тез, у персонажа виходить тільки через письменницьку майстерність, вільну від тиску суспільної моди й не загублену в капсулі суб'єктивності, що не визнає нічого, насправді існуючого - навіть себе.

Тут навіть вислів Портоса: "Я б'юся тому, що б'юся" є гаслом життя.

У серпневих випусках ми перейдемо саме до аспекту боротьби письменника з ринковими тенденціями, до вміння плисти за течією й проти неї, впливати на видавничі плани та, загалом, на думку видавця щодо ринкових та неринкових книг. А поки що творімо персонажів, які обов'язково потраплять до фокусу читацької уваги. 

КнижКава в Telegram - 

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Автор очима читача: що ми робимо не так

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька    

Під час розквіту соціальних мереж письменники намагаються бути в тренді. Розповіді про свою творчість, про себе, обговорення, диспути та скандали постійно на очах читача, якому вже не потрібно вишукувати інформацію про авторів. Вони самі, охоче і щедро надають її, часто не турбуючись про наслідки.

Сьогодні будемо говорити про те, як бачить нас читач у цій щедрій, абсолютно безкоштовній соціальності, без якої, здавалося б, важко привернути увагу серед натовпу письменників. 

Принци та жебраки: пастка марнославства

Майже кожен автор, який з'являється в літературному середовищі, впевнений, що зможе привернути увагу цільової аудиторії. Зараз для цього не потрібно стукати в двері періодичних видань чи робити запит журналісту, який пише в літературній сфері - хоча й це, насправді, непогано. Більшість авторів, наслідуючи - як їм здається - досвідчених колег, намагаються писати про себе самі, регулярно і стільки, скільки натхнення підкаже.

Важко сказати, кому потрібна ця постійна самопрезентація, крім автора, який не втомлюється говорити. Автори курсів для письменників не завжди самі роблять те, про що твердять, або що бездумно переписали у західних колег. Видавці, які підкреслюють необхідність для авторів мати цільову аудиторію в соціальних мережах, навряд чи мали на увазі базікання, самооголення чи інші способи ексгібіціонізму, що шкодять репутації авторів та відволікають від творчого процесу - можливо, договірного. Читачі, які чекають на нові твори або насолоджуються тими, що вже видані, навряд чи день у день проводитимуть в соцмережі письменника - хіба що час від часу, а шалених фанів у переважної більшості авторів не так вже й багато. 

Звісно, є автори, які вміють захопити публіку, але це, справді, особливі методи. Одні діляться професійними знаннями, інші розповідають цікаві історії, дехто вміє презентувати своє життя так, аби воно доповнювало, а не замінювало творчий доробок. В усякому разі, аккаунти з грамотним піаром завжди приємно читати, як і прості, людські дописи, в яких немає хизування, намагання лізти в очі аудиторії або займатись лише собою.

На жаль, дуже часто трапляється так, що автор, який ще вчора носив на голові лискучу корону, сьогодні ледь не молить про те, щоб його читали, - і це не завжди пов'язане з тим, що читати нема чого. Така поведінка свідчить лише про брак упевненості та внутрішній комплекс жебрака. Те саме добре видно, коли автор  готовий розкидатися грошима заради власної слави, не будучи готовим до гідного представлення своїх творів публіці. 

Читач у вирі: хто тут?

Об'єктивно кажучи, жоден користувач сучасних соціальних мереж не в силах охопити читання хоча б 25% того інформаційного поля, з яким має щільні контакти - підписки, лайки, обміни повідомленнями тощо. І це, не кажучи про відеоконтент, який активно продукує літературна сфера. Тримати традицію розподілу професійних обов'язків стало немодно, але чи вигідно?

Базове правило знаності "Говорити про вас більше мають інші" порушується через упевненість в тому, що цільова аудиторія, здебільшого, мовчатиме. Можливо, бо говорити зараз буває дорого, і не кожен звичайний читач готовий платити таку ціну. Кожен маркетолог знає, як непросто добитись відгуку навіть за якісні послуги, і скільки зусиль треба для цього докласти. На жаль, ми не любимо бути вдячними.

Навіть якщо автор уклався в рекламу і отримав достатню кількість переглядів -  тим паче, покупок - жива аудиторія може збиратись повільно і реагувати на публікований контент час від часу, щойно побачить його в щільно забитій стрічці новин. Це не означає, що писати про себе зовсім не потрібно, але й роздягатись для того, щоби помітили - публічне визнання свого творчого фіаско.

Біллі Мілліган чи... .

Не тільки видавці з літературними агентами та піарниками знають, що талант у літературі не дорівнює вмінню спілкуватись на публіці. Якщо письменник уже встиг зарекомендувати себе як талановитий автор, читачі, можливо, зуміють відокремити публічний образ від творів. Ключове слово у цім реченні - "можливо".

А якщо не встиг? Яким чином довести читачу, що чорноротий скандаліст, який час від часу проявляє ознаки психічної нестабільності на публіці, має право бути читаним і оціненим, як письменник - за своїми професійними якостями?

Інше, цілком обгрунтоване питання читачів: "Чи впливають характер, переконання,  вчинки чи психічні розлади письменника на його творчість?". І тут однозначної відповіді нема.

По-перше, жодна людина не має права ставити діагнози іншій, без професійних знань і персонального обстеження. Тим паче, ніхто не вправі ділитися медичною інформацією про іншу людину без її згоди. Те, що помітно публіці, може формулюватись у побутовий спосіб або взагалі не бути озвученим, але автор обов'язково помітить зміни в своєму соціальному дзеркалі. Не помітні вони лише людям, що мають серйозні порушення в цьому сенсі - через відсутність звички до самокритики, невихованість або психічні розлади, що не дають змоги адекватно відобразити в собі власну соціальну поведінку.

Втім, далеко не кожен автор, що поводиться неадекватно, проб'є собі довідку. Існує безліч умовно нормальних людей, які не звикли аналізувати себе, які мислять і живуть компартментально чи заперечують очевидну істину тільки тому, що вчепились у власну переконаність. Щодо правової сфери, існують поняття дієздатності та осудності - тобто, навіть психічно хвора людина може отримати покарання за неприйнятну поведінку чи інші правопорушення.

Стосовно виховання і самодисципліни, навіть люди з психічними розладами, за певних умов, здатні адаптуватись до свого стану і не публікувати нічого в критичних періодах. Крім того, кожна людина має запаси порядності, яка автоматично не зникає під час психічної хвороби чи важкого психологічного стану, й може розраховувати на певні межі, підтримку близьких людей чи лікарів. 

"Чому вони?"

Здається, улюблене питання авторів, які не звикли більшу частину часу для творчості приділяти собі та власним роботам. Мати критичне мислення важливо, мати власну думку важливо, говорити правду важливо, і вона говориться не завжди так, як це собі уявляють любителі теорій ввічливості. Втім, відчуття огиди у співрозмовника виникає не просто так, і його найважче здолати - тим більше, коли в теперішніх умовах до цього відчуття доєднується страх і паніка.

Щойно автор позбавляє читачів його соціального простору відчуття безпеки, захищеності, щойно починає переходити межі їхнього життя, атакувати їх чорним негативом чи перевантажувати й без того напружені психічні сили, їм уже не до "правди". Так уже влаштована людська психіка, що вона має резерви захисту - як у складній для себе ситуації, так і в ситуації відчуття ненормальності поведінки іншого. Тут коментарів може й не бути взагалі.

Інакше кажучи, будь-який читач, що відчув патологічність поведінки автора під час його комунікацій з публікою, має здолати певний бар'єр, аби зосередитись лише на творчості такого письменника. Коли творчість містить ті самі ознаки, справи кепські. А от коли читач - інквізитор, варто згадати історію.

Й тут маємо торкнутись іншого боку медалі - коли автор написав талановито, а його критикують начебто за відвертість чи форму вираження. Є читачі, які не здатні чути правду в певній формі, не мають навичок контекстного читання чи не здатні до нього, не мають емоційного ресурсу, аби сприйняти певний спосіб вираження думок, але то вже їхні проблеми. 

В будь-якому разі, публічна критика - якщо вона взагалі потрібна - не має вивалювати на світ Божий подробиць за межами обговорення на загал. Зараз ця проста соціальна норма все частіше порушується, але використовують це ті, хто заробляє на скандалах - та зовсім не ті, хто дозволив себе використати. Той, хто хоче критикувати, пише або відгук, або публіцистику. Потрапити в межі професійності складно, та все ж, можливо.

Зауважимо, що любителі обговорювати творчість інших авторів доволі-таки гостро схильні реагувати на критику власних творів, і страшенно занепокоєні будь-якими виходами за межі уявленої ними правильності. Різкі, чесні фрази лякають їх та приводять в стан "червоного Колобка". Більш того, страх працювати над проблемними місцями власних творів змушує їх уникати цієї роботи, займати позицію опору чи ховатися в нескінченних розмовах про те, що вони роблять. 

Проте, якщо ви чесно, з вірою висловилися про те, чого вартує літературне сміття, боятись власної правди означає здатись. Традиції нашого суспільства - і, тим паче, загальнолюдські - передбачають сміливість говорити таку правду, і вона завжди звучить, як поразка для тих, хто звик брехати сам собі. 

КнижКава в Telegram - 

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Герой вашого роману: персонаж і фокальність

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька    

Структура великого твору - а роман у часи соцмережевої есеїстики вважається, справді, великим твором - потребує уваги не лише з точки зору ринкових вимог. Читачам неважливо, який буде твір - короткий, довгий, чи такий, що влаштовує обидві категорії читунів. Існують очікування, що вкладаються в поняття жанру та напрямку.

Сьогодні оберемо, як працювати зі структурою, що влаштує видавця.

Точка зору й фокус

Кажуть, одному учневі загальноосвітньої школи (а був він грузином) вдалося довести, що паралельні прямі перетинаються. Коли ми працюємо з персонажним складом роману, пешим на думку, частіше за все, спадає головний герой. Це те альтернативне "Я", де нам хочеться побути, не маючи на те певної можливості у реальному житті. Проходячи етап альтернації, письменник готує до нього своїх майбутніх читачів, одночасно перебуваючи всередині й ззовні свого героя.

Крапка зору

Проблема, з якою стикається читач, як правило, добре відома й письменнику. Фокальний персонаж ходить, говорить і діє так, наче письменник опинився всередині нього і розповідає про те, що відбувається там, у незвіданій до цього моменту душі. Фокальне Я і фокальне Він / Вона мають одну суттєву різницю - мобільність авторського (а значить, і читацького ) погляду, що в першому випадку не змінює фокусу протягом усього сюжету, а в другому - може переключатись від сцени до сцени. 

Останній варіант тим і цікавий, що від автора (а значить, і від читача) потрібна особлива маневреність і небанальне вміння долати перешкоди між світоглядами, мистецтво ігнорувати чи обмежувати бачення токсичних світів, а за потреби це зробити - от як у Зюскінда - набратися певної мужності ... ні, не для експериментів із власною психікою. Вміння опускати завісу там, де це потрібно зробити. Без авторського такту будь-який герой перетвориться на картонну мішень.

Кролик фокусника

Уміння ввести в споглядальний процес є талантом, який описує світ і його події. випереджаючи з'явлення "головних очей" твору. Головний персонаж і фокальний персонаж не завжди є тотожними протягом усього роману, і час від часу читач бачить головного героя зі сторони, очима інших людей, міркуючи про хронологію та характер змін.

В житті є безліч речей, які важко пояснити хоча б без певної долі знань вищого порядку. Розповідати вантажнику про геометрію зась, він або відчуває її, або ні. Реальний герой цікавить його куди більше, ніж епік-фейл Дроссонара, - проте, Дроссонар навряд чи з'явиться там, де вже є мілітарізований Іван, Петро чи Мініахмет, який звільнився з полону і воліє спати поперек ліжка, звісивши чуба на котячий килимок. 

Травматичний досвід спирається на почуття існування, і в цьому тенденції часу проявляються найяскравіше. Проте, якщо вашому читачеві потрібен травматичний досвід задля відчуття того, що він існує, може виникнути питання й про авторську залежність від таких крововкидань.

Терапія фокусом 

Герой чи антигерой, контрадиктив чи аддиктив - так чи інакше, ми створюємо потребу пізнавати певний тип проблем на рівні, який читач опанував до того частково, туманно чи застряг на певному етапі. Витіснення є чудовим захисним механізмом. Проте, якщо воно застосовується лише як звичний тип реагування, ми ризикуємо отримати звичку.

Є речі - тим паче, у повсякденному нашому житті вічних дітей війни - які, концентруючись у своїй надмірності, викликають той чи інший тип розладу свідомості. Людина зосереджується на одній частині реальності, аж надміром, і повністю ігнорує іншу, - як правило, не задумуючись, чому. Це зручно, і все, аж поки у цій милій зручності не виникає каверна болю.

В більшості випадків, ми не знаємо, де той біль береться, при повному, здавалося, благополуччі. Чорна історія розгортається в ментальній дірі, що так і не зашита, чи знову розідрана там, де ми дозволили це з собою зробити. Фантомна справедливість виглядає дуже переконливо, аж доки жах не наросте до відчутного максимуму.

Катарсис і маленькі кроки

Ми не любимо робити маленькі кроки. Це той випадок, коли в нас іще криві - мабуть, без пелюшок! - ніжки, й ми тупцяємо так швидко, як тільки можемо наздогнати дорослого, що здається нам крокуючим телеграфним стовпом. Обвал ринків, особливості дипломатичної вимови чи постави, переконливий вираз обличчя і природність відчуття себе в ситуації, де інші маскуються, не є для нас проблемами, що потребують негайного вирішення. Так само поводяться й старі люди, яким уже нема чого втрачати.

Куди більш дорослою є слухняність, яка не вважає за потрібне аж надто замислюватись над повсякденними задачами. Створити надійний алгоритм їхнього розв'язання здається виходом, що звільняє нас від занурення в буденну математику. Так ми стаємо відмінниками з підвалу, який роззявляє пащу тільки тоді, коли потрібно сходити за картоплею.

Інструментальність огидна. Пам'ятати про це, коли створюєш персонаж, персонажний ряд або мереживо взаємодій, не хочеться у межах задачі, яку потрібно вирішити. Проте, коли цифри оживають, ми ризикуємо забути про мову, а, оживотворивши сухі мовні конструкти, перестаємо думати про виклади літературних творів. 

І, перш ніж створити чергового персонажа, спробуйте переказати того, хто викликає у вас найбільший спротив. Ви, справді, ризикуєте потрапити в залежність.

КнижКава в Telegram - 

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Скандальний письменник: так треба?

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Маркетинг і піар є неодмінною частиною життя будь-якої публічної персони. Раніше для письменника вважалось хорошим тоном обмежувати публічність. Тепер небажання розповідати про власну творчість і привертати до себе зайву увагу вважається не лише соціальним відхиленням, а й помилкою в стратегії продажів. 

Скандал є одним з найшвидших і, як вважають агресивні піарники, найдієвішим способом підняття рейтингу публічної персони. Сьогодні поміркуємо над особливостями цієї стратегії та підводним камінням, про яке не розповідають прихильники екстренного успіху.

Скандал як гра: сценарій не за планом

Для початку звернемось до самого поняття «скандал». У психології це прояв деструктивної поведінки, що має публічні наслідки. Найяскравіша ілюстрація - сцена з італійського фільму «Леді Свобода» («La mortadella»), коли головна героїня вривається до ресторану свого нареченого, але італійці в цьому плані мають неабиякий Божий дар.

Якщо розглядати феномен скандалу, нам, як не крути, доведеться зазирнути у власне дитинство. Скандали у дитячому виконанні сприймаються дорослими як гра. Вони вважають себе психологічно підкованими і всіляко намагаються довести це дитині, яка навряд чи розуміє, до чого тут театр. Вона бачить лише неприйняття її емоцій дорослими, які, втім, самі час від часу влаштовують скандали - і робить висновок, що це, мабуть, гра для дорослих.

Отже, узявши за озброєння пропоновані соціальні норми, дитина лише вичікує свого часу, аби застосувати їх у таких самих ситуаціях, як мама, тато та інші значущі персони - в тому числі, вихователі та вчителі.

Одну ложечку

Давайте згадаємо, з чого і за що розпочинаються скандали в дорослих. У будь-якого дозрілого скандалу є три фрустраційні точки. Це задоволення, вплив та гроші. В межах психоаналізу ця схема знаходиться на рівнях Ід, Я та Супер-Я, але з перекладом Ід у нас завжди виникає найбільше проблем.

В межах транзакційного аналізу Внутрішня Дитина, Внутрішній Дорослий та Внутрішні Батьки роблять нам ще й яку послугу в розумінні того, чим є Ід. Центр задоволення фізично існує в нашому мозку, і саме від нас залежить, як, насправді, він облаштований.  Те, від чого ми отримуємо задоволення, впливає на подальші наші дії та блага, допоки не усвідомимо ще один елемент упливу. 

Скандал та маніпуляції

Сам термін «маніпуляція» означає «поводження з чимось», і тут варто спинитись на двох аспектах цього процесу. Позитивний аспект передбачає уміння поводитись із тим, що є предметом. Негативний аспект завжди має на увазі людину як предмет. Тобто, маніпулюючи в негативному сенсі, ми намагаємося використати певні «кнопки» у психіці іншого.

Більшість скандалів публічних людей має доволі передбачуваний сценарій. Він розпочинається на першому рівні нашої структурної схеми, розвивається на другому і сягає піку, аж поки не спиниться, на третьому. Будь-який пропагандист, піарник та медіатор, так чи інакше, розуміє цю схему і використовує її в своїй роботі.

Увага й визнання

Кожній людині хочеться уваги та визнання, що б вона не робила, та конкуренція починає наступати на п’яти вже з народження. Втім, і тут натинаємось на регулюючий вплив дорослого, який вміє - чи не вміє - відрізняти дійсно значущий плач від вимогливого крику. Чим старшими стаємо, тим більш зрілим у нас робиться власний регулятор цієї різниці. 

З дорослішанням усе міцніше розуміємо, що поводитись істерично є неприпустимим, і тим не менш, бачимо, як сильні світу цього мають зиск із такої поведінки. Більш того, ми розуміємо тимчасовість їх благополуччя, але це все одно спокушає.

Гонитва за харизмою

В публічному просторі є безліч людей, які не втрачають своєї привабливості навіть у брудній калюжі. Ми захоплюємося тими, хто вміє висловити власну думку так, щоби її почули, не боячись нікого і залишаючись самими собою. Ми аплодуємо тим, хто зміг вибратись із неприємної ситуації з честю та приписуємо це особливим талантам чи везінню.

Культ харизми та ефект ореолу спокушають день у день (а, бува, й частіше) слідкувати за публічністю певних людей і робити їх неодмінною частиною свого життя. Нам не хочеться докладати зусиль, про які вони розповідають. Нам хочеться володіти секретом їхнього успіху і, водночас, пробиватись у фан-зону будь-якими способами, аж до хейт-трику та поведінки Герострата, що демонстративно зруйнував храм ефеської богині.

Скандал як обвал

У дитинстві - як і в дорослому житті - ми скандалимо, коли у нас усе погано. Ми просто не можемо витримати відсутності цієї-от іграшки чи цукерки, чи інших дій дорослих, які приносять нам незадоволення. Зі зростанням особистість набуває все більшого резерву витримки, але одного разу стається те, що цей резерв пробиває.

У кожної людини є межа терпіння й точка кипіння. Коли у минулі часи ми мали менше доступу до даних, ця межа й точка належали у значній мірі хіба що ближчому оточенню. Зараз чутлива інформація спрямовуються безпосередньо на нас, не лише в експериментальних цілях. Тригери активізуються штучно, під час потрапляння в поле, схоже на травмуюче.

Криза великих даних, намагання швидше отримати джерело брудних прибутків, знищити людей за певною ознакою як те, що заважає отримати певні блага, керують інформаційними системами у найбагатших корпораціях світу. Зажерливість корпорацій та державних органів, де одні прагнуть контролювати все, а інші - ще більше, провокують гіперінфантильну поведінку в суспільстві, де кожна людина прагне сховатись, і кожна - викрити іншого.

Саме тому повідомлення про скандали ми отримуємо першими, саме тому втягування в скандал вважається одним із найдієвіших способів знищити суперника. Брак професійних послуг на ринку публічних відносин тільки поглиблює проблему.

Вплив та блага

Щодо особистості скандаліста, це завжди людина, в якої щось сталося. В житті такої людини відбулась подія, що позбавила її базового відчуття безпеки, й скандальна поведінка здалася єдиним способом відреагування - спочатку захисту, а потім отримання задоволення, впливу та певних благ. Чим брудніший скандал, тим більше ймовірності, що в його учасників, дійсно, кепські справи. 

Частина публічних осіб дозволяє втягнути себе в скандали через банальну жадібність - тобто, суб’єктивне відчуття незадоволеності - або хибне відчуття справедливості, збуджене натисканням на соціальні (чи, бува, персональні) кнопки. Дехто хвилюється за свій соціальний портрет, будучи певним, що так треба, аби не піддали остракізму - тобто, боїться.

Тривожність і адепти прозорості

З припливом демократизації на наш берег викинуло доволі-такі огидні речі, що маскуються під справедливість та чесність. Культ мовчання ув авторитарних суспільствах, культ Я та зацикленість на власному світі в ліберальних системах провокують явища овертокінгу, або гіпервербальності - коли все «потрібно» проговорювати, озвучувати, при тому говорити без бар’єрів, багато, та, більшою мірою, беззмістовно. 

Ребелліонізм та ескапізм виливаються в претензію на всезнайство. Правдолюби перетворюються спочатку на правдорубів, а потім на правдоманів. У них відбувається зсув соцієтального Я, одночасно з крахом авторитетів. Гіперфокусування на потребі змінити щось тут і зараз остаточно зриває запобіжник і фільтри публічності. 

Так-так, ми з вами на рівні Супер-Его, що завжди здається собі безпомилковим. І тут варто сходити в галерею, де кожен з нас відшукає в іншому власні риси.

13 типів скандалістів у літературі

1. Лисий пуп - письменник із видавництвом, зосередженим виключно на його персоні, яка слугує натяком щодо його домінантності у сфері. Часто ця сфера є географічно відмінною від країни його мешкання, а домінантність - лише плодом власної уяви.
2. Мілітарний геній - автор, що, безперечно, розуміється на всіх військових подіях, видах озброєння та бойових операцій, постійно галасує, донатить та гатить напалмом. Про його творчі плоди. як правило, уже нічого не чути.
3. Гола правда - письменник, що вирішив заробляти бали зняттям інтимних бар’єрів. Це стосується не лише змісту творчості, яка набуває відверто порнографічного характеру, а й самопрезентації та публічних висловлювань, які все менше враховують межі.
4. Я, мене й мені - автор, який зосереджений виключно на власних досягненнях та провалах. В його публічності немає місця навіть тим, хто його, так чи інакше, підтримує.
5. Центр Усіляких Пояснень - готовий розповідати про особливості своєї творчості цілодобово, в деталях, ще й задовго до того, коли рукопис набув хоч би якоїсь цілісної форми. Із виходом книги (якщо таке, взагалі, трапляється) потік роз’яснень та інструкцій до читання так і не вдається припинити.
6. Булочка з чілі - мила людинка, що, раптом, випорскує із себе шквал шаленої отрути. Так трапляється з авторами, які звикли бути гіперсоціальними навіть за межами відкритих інформаційних систем.
7. Суперкомунікатор - письменник, який здатен розмовляти з усіма, окрім видавців та літературних агентів, та замовкати саме у той момент, коли ці тварюки, нарешті, відгукнулися. З цього часу в житті суперкомунікатора розпочинається період "кровника", коли вендетта стає змістом і стилем існування. 
8. Покоївка драми - автор, що вважає себе другорядним відносно значущої для нього персони, якій прислуговує (або намагається прислуговувати) підтримкою в конфліктах. 
9. Собака в холлі - письменник із досвідом. як правило, в десяток написаних (і навіть виданих) книг, який вважає за свій обов’язок слугувати пропускним пунктом для новачків. Здебільшого, в його чорному списку опиняються дійсно талановиті автори.
10. Ленін і діти - автор, який носиться з власними образами, подібно до дитини, яка починає хибно вважати себе в родині прийомною. В особливо тяжких випадках такі травмописи набувають не лише об’ємів, а й специфічного змісту.
11. Друг маніяка - письменник, який чомусь вирішив себе здатним проникнути в патологічно хвору душу настільки, що найпалкіші прихильники уже нездатні його читати. Зовсім.
12. Чорна кімната - людина-жахастик, яка вважає своїм обов’язком розривати полон затишних буднів у кожного, хто здається йому недругом жорстокої реальності. 
13. Відкривачка - дуже міцний горішок, який, на ділі, виявляється лише інструментом для зривання кришки у. здавалося б, найміцніших пляшок.

Якщо ви впізнали себе хоча б в одному типі, якщо хоч на якийсь час ви поводились саме так, вам, справді, є місце в літературі. Не піднімається лише той, хто не падає, і вчасна зміна курсу ось-ось врятує ваш «Титанік». Що б не трапилося з вами в теперішньому публічному просторі, скажіть собі, що ваша попередня межа сили існувала в інших умовах. Ті, кому вдасться вижити як творцю та публічній персоні зараз, виявляться надзвичайно сильними людьми. 

А що ж ігнорування?

В гіперінформованому суспільстві без такого механізму, як виключення певної частини реальності, не обійтись. У будь-якому разі, дорослі структури психіки призначені взяти тайм-аут для аналізу ситуації та планування подальших дій. Прицільна гра з масовим підсвідомим - всього лише гра, що має хибний присмак упевненості. Головне, щоб ігнорування певних особистостей чи тем не перетворилось на культ презирства, в якому немає місця елементарному співчуттю чи самокритиці.

КнижКава в Telegram - 
не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 
Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net