Укрпремія: Drahomán Prize

 Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 117

Робота перекладача стає все більш помітною. Ми бачимо прізвища перекладачів на книжках, вони отримують увагу громадськості на заходах та міжнародні премії поряд із письменниками. Сьогодні приділимо увагу премії для перекладачів, яку заснували в Україні - Drahomán Prize.

Перекладач або тлумач: історичний екскурс

Саме слово drahoman - за поясненням Юрія Прохаська, першого члена Капітули Drahoman Prize, означає "перекладач, тлумач". Втім, чому ж засновники премії обрали саме таку назву? Переконують, що вона є зрозумілою більшості носіїв різних мов. І, дійсно, коли звертаємось до історичних джерел, виявляємо, що слово "драгоман" ще й як давно вживане.

Арабське слово "тарджуман" означало перекладача (й посередника) між східними та західними державами. Саме слово "ман" у перекладі з арабської означає "хто" або "той, хто".

Європейці запозичили арабське слово, вимовивши його на свій лад як dragumanus або dragomanos, звідки воно й потрапило в українську мову. Частина drag перекладається, зокрема, як "дорогий" (румунська, молдовська мови), і це зайвий раз підкреслює роль перекладачів та відкриває перед нами історичне підгрунтя їхнього життя в регіоні.

Драгомани: після падіння Візантії

Османська імперія більш ніж охоче брала полонених і дуже неохоче відправляла посланців-турків до європейських дворів (згадаємо полон і смерть молодого султана Джема у Ватикані кінця  XVI ст.). Тож, викуп цінного бранця - і, головно, торги -  було  справою рівня лотереї.

З іншого боку, трансильванський прохід брав свою плату зі втомлених подорожніх. Дорогих гостей частували - зокрема, місцевими винами - і тим розв'язували їм язика, намагаючись дізнатись останні новини та секрети найвпливовіших дворів світу.

Тож, особливо активними і помітними на міжнародній арені були османські драгомани. Їхня вправність, була, зокрема, перейнята запорізькими козаками, що мали в себе власних драгоманів і так само називали їх в офіційних документах Січі. Так, прізвище відомої родини Драгоманових (Михайло Драгоманов - письменник, філософ і мовознавець, громадський діяч і дядько Лесі Українки) походить саме від історичного роду заняття.

Втім, на посади великих драгоманів Османська імперія ставила далеко не тих, за кого збиралася торгуватись. Наприклад, першим великим драгоманом Порти став грек Панайотіс Нікосіас. Православна райя Порти була керована турками, зокрема, за допомогою привілеїв фанаріотам - жителям тоді вже Стамбульського району Фанар, де розташовувалась резиденція Константинопольського патріарха. Сім'ї Маврокордато, Іпсіланті, Кантакузини, Суццо, Караджа і т.п. були найвпливовішими фанаріотськими родинами, з яких, у тому числі, обирали драгоманів.

Драгомани: український контекст

З часом назва "драгоман" застосовувалась до перекладача і писаря не тільки при посольствах в Османській імперії та імперії Великого Війська Степового, а й в діловодстві Речі Посполитої, Війська Запорозького Низового та Російської імперії. Зокрема, Іван Котляревський в поемі "Енеїда" (82-83) оповідає:

Були посли це од Латина,
І всі ассесорського чина,
Один армейський капитан;
Цей скрізь по світу волочився
І по фригійську научився,  — 
В посольстві був як драгоман.

Латинець старший по породі
К Енею рацію начав,
І в нашім, значить, переводі
Буцім-то ось він що сказав:
„Не ворог, хто уже дублений,
Не супостат, чий труп нікчемний
На полі без душі лежить.
Позволь тіла убитой рати,
Як водиться, землі предати..."

Ми недарма робимо таку розлогу історичну прелюдію, адже тема наша якраз-то стосується премії, заснованої кількома сучасними інституціями, що мають на меті розвиток книги і, зокрема, перекладацької справи.

Два інститути, один клуб

Премію Drahomán Prize в Україні заснували в 2020 році три інституції - Український інститут, Український інститут книги та Український PEN. Ба, навіть більше останній, бо всі ключові фігури інших двох інституцій є членами PEN.

Коли вже детальніше розглядати цю тріаду, перші дві інституції є державними і відносяться до Міністерства культури України, а PEN - міжнародною організацією, що має свої філії в різних країнах світу.

За датами заснування, Український інститут є молодшим на рік від УІК - Українського інституту книги (2016), а Український PEN - найстаршою, майже партійною організацією. Першим його президентом у 1989 році став письменник Микола Вінграновський, український письменник-шістдесятник, режисер ("Атомні прелюди", "Світ без війни", "Президент").

Сьогодні бути членом PEN серед українських авторів рахується таким же "мастхев", як і КПРС у минулі роки. Це своєрідна перепустка у світ знаності, з якою ходять навіть державні посадовці - хоча корені цієї партії ростуть не в Україні, а сама організація не є урядовою чи державною.

Сага про свободу

PEN-клуб був заснований в 1921 році письменником Джоном Голсуорсі, лауреатом Нобелівської премії 1932 року ("Сага про Форсайтів", "Острів фарисеїв"). Місцем його заснування був, звісно, Лондон, Голсуорсі - першим президентом, а співзасновницею - Кетрін Емі Доусон-Скотт, британська письменниця та громадська діячка.

Велика Британія спрадавна є землею, де клуби зростають, як гриби після дощу. Заснування PEN відбулося в ті самі роки, що й заснування Ліги Націй - після Першої світової війни, революції в Росії та заснування Радянського Союзу.

Велика Британія, що під час війни перебувала в складі Антанти, хоч і виявилась серед переможців, але відчувала на собі наслідки буремних часів - як ззовні, так і всередині. Вікторіанський суспільний спадок часів королів Едварда VII та Георга V тягнув за собою класичний "пиріг лицемірства", в якому зовнішня благопристойність ховала начинку примітивних прагнень, що їх намагались відтіснити назовні для використання в імперських інтересах.

Якщо Голсуорсі був типовим секулярним ідеалістом того часу, то його сподвижниця Доусон Скотт втілила в собі риси кризового британського жіноцтва  - придушеного моралізмом, депресивного, спіритичного, подекуди сапфічного і вже без сорому того. Ця свобідність підкреслювалась і була маркером революційності, хоча до відкритих цінностей PEN буквально не увійшла.

PEN об'єднав письменників з усього світу, що позиціонували себе борцями за творчу свободу попри війни та політичні суперечності, хоча, насправді, зробився типовим панбританським осередком чвар, інтриг та скандалів, які - зокрема, в Україні - прямо суперечили заявленим принципам. Жаліти суперника чи жертву в PEN так само не прийнято, як і в коронних зіткненнях. Це клуб недарма набув звання "отруйної ручки" за виключну безпринципність, варту, скоріше, французьких найманців, аніж британської еліти.

Польський акцент

Позаяк, переклади мали набути значення, такого самого, як вони мають в британських професійних колах. Знаємо, як важко податись на Букер, не маючи перекладу для розуміння тих, хто його читатиме. Знову ж таки, Букер для українця чомусь мав відкриватись через PEN, і тільки на вході. Письменник Андрій Курков став номінантом і одним з членів Капітули (The Сhapter) Drahoman Prize, але членом і президентом Українського PEN - раніше.

Інша справа - Польський інститут, з якого брали структуру для Українського інституту книги в 2017 році. Цей рік характеризувався гострим зіткненням консервативних та ліберальних течій на політичній арені, та, окрім приходу до влади Дональда  Трампа та Еманюеля Макрона, під час виборів у Північній Ірландії (Велика Британія) перемогла Демократична юніоністська партія - соціал-консервативна, євроскептична і, звісно ж, зразок типового британського консерватизму з його націоналістичними прагненнями.

Польський інститут (принаймні, спочатку) не відмітився членством у PEN, а був заснований у 2004 році міністром культури Вальдемаром Добровським у Кракові. В 2017 році, одночасно з заснуванням УІК, Польський інститут заснував дипломатичну ініціативу "Польська полиця", що стала зразком для подібних в інших національних інститутах. В теперішній Україні цю ініціативу тримає перша леді Олена Зеленська.

Товмачі з української: кого й за що преміювали

На сьогоднішній день переклад в Україні теж поволі, але явно переходить зі статусу приватності (та, подекуди, волонтерства) до статусу легалізації. Вона стосується можливості співпрацювати з видавництвами та авторами на постійній основі як визнаний професіонал, отримувати запрошення на події та номінації до нагород - насамперед, Drahomán Prize., що вручається раз на рік у Києві.

Ми не будемо детально зупинятись на правилах та особливостях премії, які описані тут. Більше цікавить хронологія її вручення, починаючи з 2020 року, коли Drahomán Prize, як і передбачалось, почали отримувати за переклад української літератури на інші мови світу.

• 2020 рік - Клаудія Дате (Німеччина),  переклад поетичної збірки Сергія Жадана “Антена” (видавництво Suhrkamp) та роману Олексія Чупи “Казки мого бомбосховища” (видавництво Haymon Verlag). Заявник: член Капітули Юрій Прохасько, видавництво Haymon Verlag.
• 2021 рік - Богдан Задура (Польща), переклад творів Катерини Бабкіної “Мій дід танцював краще за всіх” (видавництво Warsztaty Kultury), Василя Махна “Вічний Календар” (видавництво Państwowy Instytut Wydawniczy) та Юрія Винничука “Лютеція” (видавництво Warstwy). Заявники: Warsztaty Kultury w Lublinie, Państwowy Instytut Wydawniczy, Wrocławski Dom Literatury.
• 2022 рік - Ірина Дмитришин (Франція) з перекладом роману Сергія Жадана “Інтернат” (Meridian Czernowitz, 2017). Заявник: видавництво Les Édition Noir sur Blanc.
• 2023 рік - Катажина Котинська (Польща)  з перекладом книжки Оксани Забужко «Найдовша подорож» (Комора, 2023) – Oksana Zabużko. Najdłuższa podróż (Agora, 2023). Заявник: Посольство України в Республіці Польща.
• 2024 рік - Ееро Балк (Фінляндія) з перекладом роману Євгенії Кузнєцової “Драбина” (Jevhenija Kuznjetsova: Tikapuut. Aula & Co, 2024). Заявник: Товариство українців у Фінляндії
• 2025 рік - Ніна Мюррей (США) з перекладом англійською мовою драми Лесі Українки «Кассандра». (Lesya Ukrainka. Cassandra. HURI, 2024). Заявники: видавництво Lost Horse Press та Український дослідницький інститут Гарвардського університету. До речі, Мюррей увійшла до лонглиста премії аж з чотирма перекладами різних творів.

Здавалося б, нічого надзвичайного - нагороду отримують професійні перекладачі за роботу з творами так званого "українського канону", але якщо дослідити біографію авторів книг, майже всі вони (окрім Лесі Українки, чисто історично) є членами PEN і перекладені на європейські мови. Євгенія Кузнєцова працювала консультанткою в ООН, з яким PEN має зв’язки через ЮНЕСКО, і навчалася в католицькому єзуїтському університеті Деусто.

Дивним виключенням є цьогорічна переможниця Ніна Мюррей, що якраз і переклала Лесю Українку для американської аудиторії. США традиційно не дружать з ПЕН, але не так щоби дуже. Оксана Луцишина, одна з авторок Мюррей, теж є членом PEN, при тому мешкає в США та викладає українську літературу в Техаському університеті.

До речі, жодна з книг Drahomán Prize не отримала нагороди за переклад для видавництв із Великої Британії. "Касандру" ставили там на сцені в перекладі Ніни Мюррей у 2023 році.

Крім Drahomán Prize, PEN контролює ще чотири види нагород - премію Василя Стуса, Юрія Шевельова, Георгія Гонгадзе та Премію Європейського Союзу. Як то кажуть, коментарі зайві.

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Труднощі перекладу: про ідеальне звучання тексту і не тільки

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

В читацькій практиці багатьом з нас доводиться зустрічати так звані перекладацькі  неоковирності. Почасти, це пов'язане з масовістю входу нових, недокваліфікованих перекладачів на ринок, що вибухнув чималою кількістю видань за гранти. З іншого боку, книжковий потік, що випускається за кошти видавничих домів, має відрізнятись за якістю перекладу в ліпший бік. Чи так це завжди?

Ми не станемо поповнювати ряди помилочників, які заробляють собі згадки на роздуванні чергового перекладацького скандалу. Існує, все ж таки, вимога кваліфікації - та головне, якості мислення - для читачів, що вважають себе кращими перекладачами, ніж той, з ким видавництво уклало контракт. Інший момент - повторюваність поведінки літературних редакторів і щодо них, але то вже на совісті конкретних видавництв.

Утім, не звернути увагу на якість перекладу не можемо з іншої причини. В очі кидаються не змістові помилки, бо для цього треба читати оригінал. Ми згодні з тим, що спрощена мова - спосіб зробити книгу більш комерційною чи навіть авторський стиль. Проте, мовна збідненість перекладу, вочевидь, вказує на простоту, яка гірша за крадіжку.

Нам тривалий час довелося вивчати психологічні причини цього явища. В час розвитку мови національної, про яку всі говорять, в час видобутку напівзабутих чи навіть забутих словоформ, з'явлення нових (чи добре прикопаних старих) правил орфографії та стилістики ми втрачаємо найважливішу складову рідної мови - художню. І це ознаменувалося зникненням художньої редактури як функції у будь-якому видавництві.

Добре, що останнім часом з'явилося поняття структурного редагування - це, в певній мірі, повертає до необхідності змальовувати текст в його індивідуальності, заданій автором. Опосередненість завжди вказує на масовість, а це ми вже проходили за часів комунізму. І, якщо задача неокапіталістичного ладу - заробляти на однотипних товарах, потрібних типовому мисленню, можна сказати, що світле майбутнє комуністичної ідеї таки справдилось і після її смерті.

Тут ми просто змушені звернутись до певного типу експериментів, що були відомі ще за часів активного існування комуністичних режимів. Потреба вивчати різні мови так гнітить, що частина вчених узялася за відновлення планів побудови вавілонської вежі - створення єдиної мови землян. Однією з цілей було заявлено зникнення мовної переваги усіх націй на планеті, але самі експерименти виявили існування такої мовної переваги за рахунок західноєвропейської мовної структури, на основі якої вони були створені ("сольресоль", "універсалглот", "окциденталь", "інтерлінгва" та ін.). 

Складність образного елементу української мови (як однієї зі слов'янських мов, що зазнала багатосторонніх упливів) є індивідуальністю, і нічим іншим. Така сама індивідуальність, хоч і різного штибу, присутня в інших мовах, хай то західних чи східних - риса, що дозволяє відчути об'ємність картинки, задум автора, емоційну складову твору, без якої неможливо його цілком зрозуміти та оцінити.

Сьогодні маємо величезну кількість людей, які суто за соціальним механізмом відтворення засвоюють медійну мову, з її пропагандистською складовою, що, на перший погляд, може й не бути помітною, аж доки не почне повторюватись із кожної праски. Штампи, кліше, ходульність, навіть канцелярит усе менше вважаються чимось неприпустимим у мовленні, що має створювати націю. Всі ці неприємні, важкі й душні речі активно перетікають у літературу - як в авторський стиль, так і в переклад, що все менше стає художнім.

Схематичність розв'язання соціальних ситуацій, до якої прагнуть люди з небажанням приділяти щиру увагу співрозмовнику, великою мірою переймається саме з медіа та літератури, створеної таким штибом. Навчитись копіювати певні речі неважко, набагато важче виробити стиль, який органічно вписується в оточення, утворює міцні суспільні зв'язки та виражається у мовленні.

Інакше кажучи, мовний стиль книги має відповідати мовному стилю перекладу. Для цього потрібно спиратись не лише на правильність написання чи вживання слів або фраз. Вищий тип мислення перекладача - ідіоматичний, безпосередньо пов'язаний із художнім сприйняттям та здатністю його передавати у тексті, що створюється.

Не забуваймо, що перекладач є, по сути, окремим автором, і переклад у законодавстві про авторське право розглядається як окремий об'єкт авторського права. Ми згадуємо ім'я перекладача, коли наводимо цитати з тексту, поданого мовою перекладу. Ми запам'ятовуємо особливо вдалі переклади творів, які часто видаються, впізнаємо перекладацький стиль в інших творах, добре помічаємо механістичність навіть там, де машинного перекладу не було. 

Тож, настав час виокремити основні "так" і "ні" в перекладному процесі.

1) так - мовна рівноважність, рівноцінність, ні - "обслуговуючий" переклад. Якщо переклад викликає бажання читати оригінал, чудово, але мета цього читання випливає з якості перекладу. 

2) так - доросла мова спілкування з читачем, ні - "дитяче" звучання;

3) так - передача звучання іншої мови через власну, ні - копіювання іноземного тону.

Так само, як автор не є, і не може бути адмінресурсом видавництва, перекладач не може виконувати функцію, що передбачає його використання не за призначенням. Академічний перекладач, що закінчив український виш і має потужну філологічну базу - не те саме, що носій мови, який провів тривалий час за кордоном у нативному мовному оточенні або навіть народився як носій цієї мови. Перекладач-синхроніст, що швидко сприймає промову на слух і перекладає її частинами близько до оригіналу - не те саме, що текстовик, який має змогу тривалий час перебувати один на один з текстом, перечитувати його (в тому числі, вголос),виправляючи помилки та неточності.

Так само, як перекладають текст, перекладають і дизайн - хай навіть за умовами контракту більша частина оригінального вигляду книги має бути збережена. Коли ми вже змогли блискуче виправити очевидні прорахунки дизайну "Жовтоликої", то, певно, зможемо подати проблемні моменти оригінальних текстів так, аби не затягувати полемік з авторами - варто це робити чи не варто, якщо якісний продукт на виході передбачається умовами контракту. 

Тож, теми перекладів не полишаємо, і нагадуємо, що одночасно з Арсеналом Ідей, книжковим форумом "Відсіч" у Житомирі, днями Толкіна в Києві та, мабуть, ще низкою літературно-мистецьких подій 19-21 вересня в Хмельницькому пройде фестиваль "Translatorium", на якому проблема перекладної літератури вкотре обговорюватиметься - в тому числі, в рамках проекту Translate Ukrainе від Українського інституту книги, завдяки якому з української мови в 2024 році було здійснено переклади на 22 мови світу та видано 80 книжок.

КнижКава в Telegram - вівторок звучить інакше!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Толкін в Україні: історія перекладів

Image by MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька 

Репортаж місяця - квітень 2024 березень

Творчість Джона Рональда Руела Толкіна є каменем спотикання для багатьох - видавців, учених і перекладачів, що не лише намагаються виконати інструкції письменника. Будь-який переклад - справа творча, тим паче, у фентезійній сфері. Проте, історія перекладів толкініани знала різні випадки, коли оригінальні тексти перетворювались і навіть зникали - а все воно, кляте кільце влади.

Сьогодні, в другому репортажі місяця, присвяченому творам Толкіна, ми не будемо шукати Горлума, що, певно, досі прагне отримати “свою пишноту”. Натомість, заглибимось в історію, яка, так чи інакше, дала нам можливість читати й досліджувати великого письменника, а цілій плеяді авторів - їти його стежками.

“Туди і звідти” і біг на місці

“The Hobbit, or There And Back Again”, або славнозвісний “Гобіт” уперше побачив світ в 1937 році, завдяки видавництву George Allen & Unwin. Книга, що спочатку була призначена для дітей, згодом, перетворилася у досить-таки доросле видання, зі складним, розгалуженим світом та філософськими питаннями, що їх розв’язує Більбо Беггінс, дядько Фродо з найпопулярнішого “Володаря Перснів”.

І тут ми одразу натинаємось на кілок, який толкіністи-фани закидають вже не одному перекладачеві. Ефект містера Сьюєрсона спонукає їх наполягати на оригінальному звучанні власних назв - та не лише це. Український переклад “Іліади” у виконанні Степана Руданського лякає тим, чого кожному з нас ажніяк не хочеться - станом хутірського невігласа, не здатного сприйняти жодних іноземних назв без “га”. 

В 1985 році українці вперше змогли читати Толкіна рідною мовою, завдяки перекладу “Гобіта” Олександра Мокровольського з англомовного тексту. Той текст був скороченим радянським виданням, і лише після закінчення роботи над ним перекладач отримав британський оригінал, що змусило його повністю переглянути готову працю. 

Загалом, на той період в СРСР існувало більше десяти перекладів “Гобіта”. Це окрема історія перекладацьких пошуків шляху до оригінальних текстів. Так, В.О.Маторіна, російськомовний український перекладач, вирішила не робити ставку на час, а знайшла спосіб, який, врешті, привів її переклад до колекції Tolkien Estate.

Жінки, Карл!

Водночас, закордонні перекладачі теж вели власну боротьбу за право тлумачити “батька фентезі”. Перший шведський переклад Торе Цеттергольма 1947 року, з ілюстраціями його брата Торбйорна, зазнав невдачі. Цеттергольм був досвідченим журналістом та драматургом, але його режисерський підхід ажніяк не спрацював. 

Толкін змушений був спертися на плече однодумців, ще й жінок. 1962 року фінський творець Країни мумі-тролів Туве Янссон допомогла йому з ілюстраціями нового шведського перекладу. Редакторкою стала її колега зі Швеції, знаменита Астрід Ліндгрен, а перекладачем - Брітт Герда Халлквіст, не лише магістр філософії, а й досвідчений тлумач дитячої літератури.

Що з Мокровольським?

Перший український переклад “Гобіта” вийшов у видавництві “Веселка”, з друком у Києві та Харкові, під назвою “Гобіт, або Мандрівка за імлисті гори”, накладом в 115 тис.примірників. Михайло Біломлинський став автором чорно-білих ілюстрацій, які він зробив для видавництва “Детская литература” в 1976 році. Прообразом Більбо художник обрав актора Євгенія Леонова. 

Друге перевидання “Гобіта” в перекладі О.Мокровольського було випущене в 1992 році, але той самий ілюстратор вніс в обкладинку просто-таки батальні зміни, які повністю відповідали реаліям того часу. Обидва видання - і українське радянське, і другого року незалежності - ще можна знайти, аби насолодитись авторською поетикою та картинками в стилі мультфільмів 60-х.

В 2022 році львівське видавництво “Астролябія” випустило ювілейне видання “Гобіта” в перекладі О.Мокровольського, з оригінальною ілюстрацією Дж.Р.Р.Толкіна на суперобкладинці. Це видання побачило світ за рік до смерті першого українського перекладача “Гобіта”, останнього представника школи українського класичного перекладу на базі журналу “Всесвіт”. На той час в “Астролябії” вже існував новий переклад 2007 року від Олени О’Лір (Олени Бросаліної), яка працює з творами Толкіна по сьогоднішній день.

Проти течії

Попри критику, О.Мокровольський продовжував працювати над перекладами подальших книг Толкіна з серії “Володар перснів”. На початок 2000-х робота цілої низки тлумачів толкініани в Україні була спорадичною, майже волонтерською, - можна сказати, спробами на фоні вже існуючих професійних перекладів російською, які хотіли читати толкіністи.

Справа ускладнилася тим, що Мокровольський вирішив робити не переклад, а переказ. Співпрацюючи з видавництвом “Школа”, він узяв участь в адаптації трилогії Толкіна для молодшого та середнього шкільного віку. Де-факто. Мокровольський повернувся до тих самих баранів - ще й на фоні конкуренції з харківськими видавцями, які на той час уже мали російський переклад Аліни Немірової й вирішили робити з нього українську версію.

Не обійшлося без “третьої сторони” - львівської, що взялася за справу хоч і по-дрогобицьки, але, згідно інструкції письменника, спочатку. Втім, про галицьку перекладачку “Гобіта” широкій громадськості майже нічого не відомо, - крім того, що вона встигла зробити фрагменти перекладу з англійської й дослідила димінутиви, або зменшувальні форми іменників, як одну з самобутніх прикмет украхнської мови.

Та сама зменшувальність потім з’явиться в перекладі толкінівських віршів, наведених у біографічному опусі Гамфрі Карпентера, виданому “Астролябією” в 2022 році, коли ювілейне видання “Гобіта” було запропоноване читацькій аудиторії. 

Повертаючись до перекладів Мокровольського, скажемо, що автор доробив свою титанічну працю за один рік. Він привів “Володаря Перснів” до єдиного знаменника - такого самого адаптованого варіанту “Гобіту” від видавництва “Школа” 2002 року, з ілюстраціями О.Фесенка. 

Дочекавшись кінця харківської епопеї, видавництво “Астролябія” в 2004 році розпочинає свою, з невеличкою відмінністю вже у заголовку.

“Астролябія” та зірка

“Володар перстенів” у перекладі Олени Фешовець (текст) та Катерини Оніщук (вірші) вийшов протягом 2004-2005 рр. В 2006 році він був перевиданий одним томом, а вже в наступному році вийшов “Гобіт” в перекладі Олени О’Лір. Як розповідає фахівчиня, на момент отримання замовлення щодо “Гобіта” вона вже працювала над тим самим твором, що його колись перекладав Толкін - над англосаксонським епосом “Беовульф”. “Гобіт” став першим прозовим твором, який перекладала О’Лір. 

Frodo Baggins уперше став Торбиним, але втеча від російських наративів знову перетворилась у біг із зав’язаними очима - неабиякий герць посеред лісу, де один боєць натинається на іншого, а Беггінс набуває латвійського громадянства, не бажаючи змиритись із виключно польським тлумаченням слова bag. Лише зі з’явленням “гоблінського” перекладу” вибудувалась чітка диспозиція - Торбин та Сумкін. Якщо автор “Гобіту” хотів пожартувати, то це йому вдалось на кілька століть уперед.

Чи то не суміш прозаїчності та віршованості підштовхнули колектив “Астролябії” до співпраці з Назаром Федораком, але на теперішній момент маємо одразу трьох перекладачів поезії Толкіна. Доцент кафедри Українського Католицького Університету, ловець Сковороди - чи вплине це на подальшу кількість редакцій толкініани в “Астролябії”, побачимо.

Що б там не було, а українські читачі мають можливість придбати усього “Володаря Перснів” і “Гобіта” - поки що без артбука, але з, нарешті, офіційним “Сильмариліоном” в перекладі Катерини Оніщук, Олени О’Лір та Назара Федорака. В усякому разі, кругла мідна ручка старого Більбо так і лишається мідною, попри всі кліматичні зміни.

Продовження теми - в спецрепортажі за травень 2025 року

КнижКава в Telegram - 

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Толкін і перстень влади: код Середзем'я

Image by @MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька        

Репортаж місяця - березень 2024 квітень

Навряд чи існують в світі літератури книги, що пережили не лише сотні видань, а й подань, інтерпретацій та мовознавчих трюків, як твори Толкіна. В літературознавстві склався цілий напрям під назвою "толкіністика", і ці поважні фани відрізняються від молодіжних субкультур хіба що одягом, який не видає в них ані гоббіта, ані ельфа. Сьогодні, в тиждень читання Толкіна, говоримо про особливе явище у житті письменника - його боротьбу за свободу, що надихнула на створення незабутніх образів і подій.

Толкін епічний

З початку війни в Україні не треба пояснювати, хто такі орки, й чому ми так назвали своїх ворогів. Цей влучний толкінізм так міцно зайшов у нашу свідомість, що картинки, змальовані Пітером Джексоном у кіноепопеї "Володар Перснів", лише доповнюють слово, яке виявилось паттерном. Чому так? Може, Толкін - справді, чарівник, той самий Гендальф, що він його уявив, мандруючи швейцарськими горами? 

Джон Рональд Руел Толкін - той самий член оксфордської субкультури, яка вічно знаходиться в дитячій грі під назвою "Пошук скарбів", і знаходить. Він утілив принципи, закладені Льюїсом Керроллом у поданні складного через казку, в представленні того, що раніше здавалося нудним і нецікавим, через авантюрну гру, яку сучасні літературознавці звуть квестом і травелогом, а в прадавніх літературних традиціях вона зветься епосом. 

Толкін був активним дослідником "Беовульфу", "Калевали", "Старшої Едди" та "Молодшої Едди" - легенд, що справили засадничий вплив на свідомість германських та скандинавських народів. Він із дитячим захопленням вивчав мови, які склали основу менталітету британців. Це були не лише давньогерманські, а й кельтські мови - зокрема, валлійська, що вважається найскладнішою. 

Більш того, Толкін був творцем власних мов, які розпочались із дитячих ігор і переросли в його літературну спеціалізацію. Стиль його розповіді - епічно-казковий і водночас простий, легкий для розуміння дітьми й дорослими різного віку та рівня освіти. Толкін вміє інтригувати на ходу, розвиваючи в читача кмітливість та інтуїцію, увагу до деталей, створюючи особливе відчуття теплих батьківських обіймів, у яких не страшне жодне зле чудовисько.

Все своє життя Джон Рональд Руел Толкін боровся з чудовиськами, які намагалися відібрати в нього найцінніше - оцю добру владу над душами читачів, секрет якої вони так і не пізнали.

Толкін едукаційний

Толкін народився там, де расова сегрегація свого часу набере жахаючих обертів - у Південній Африці, де його батько, звичайний банківський клерк, прожив недовге життя в лещатах системи, де неможливо бути по-справжньому багатим. Він зростав у британському Бірмінгемі та його околицях - там, де його мати змушена була з останніх сил тягтись, аби виростити двох дітей в суспільстві завищених вимог. Його життя довгий час перебувало під впливом людей, які вважали себе найсумліннішими католиками, насправді, будучи орденом, що не знав жалю до своїх членів. 

Урешті, Толкін пережив особливий, витончений вид наруги над своїми творами - комерційний та цензурний. Останній з них набував не лише політичного, але й особистого характеру, де заздрість та ненависть були рушійною силою дискредитації автора. Сучасні фарисеї не шкодували жодних сил та засобів, аби звести талановитого автора до власної посередності - за допомогою лестощів, здитинювання й наклепу, який вражає своєю підступністю і досі.

Після смерті матері, Мейбл Толкін з роду Саффілдів (що за принципом, описаним Т.Гарді, опинився осторонь аристократичних кіл), Дж.Р.Р.Толкін та його менший брат Артур Гіларі опинилися під опікою католицького священника, що мав власний бізнес із продажу хереса. Френсіс Хав'єр Морган ще за життя Мейбл Толкін мав на неї величезний вплив. Вона була новонаверненою з англіканців, які свого часу не визнали влади папи римського і створили церкву під головуванням британського монарха.

Важко сказати, що саме спонукало місіс Толкін обрати католицтво, та це й не є предметом нашого дослідження. В усякому разі, є певність, що то був духовний поклик, але скористалися ним люди з сумнівними принципами. І справа не лише в англо-іспанському походженні отця Френсіса. Він займав чільне місце у громаді, яка вважала себе "апостольською", але більше нагадувала закритий орден, що не терпів будь-кого стороннього, вимагав суцільної покори від своїх членів та бажав отримати вплив у лінгвістичних колах Оксфорда, Кембріджа, Ексетер-коледжа тощо.

Схоже, це були не просто католики, а радикальні католики, зв'язки яких ішли вглиб та вшир. Ораторіанці (або "ораторія святого Філіппа") були конгрегацією, заснованою в Римі  1558 року, флорентійцем Філіппо Нері, який, будучи другом папи Лева ХІ та Ігнатія Лойоли, позиціонував себе реформатором. Конгрегація взяла на себе обов'язки, схожі з обов'язками йоаннітів, які, мабуть, на той час уже дратували престол своїм впливом. Опікуючись хворими, ораторіанці відбирали для себе майбутніх членів - священиків та мирян. Від них не вимагали чернечих обітниць, у них були готові вкладати власні кошти (як отець Френсіс - у братів Толкінів), але віддячити вони мали титанічною працею, що перевищувала людські можливості.

Можна сказати, що ораторіанці, на відміну від йоаннітів, мали стати "воїнами пера", зайнявши ключові посади в галузі освіти. Для того їм потрібно було увійти в мовний корпус, набувши освіти, браком якої постійно дорікали католицьких думкарів. І тут проявився римський комплекс наддосягнень, який і досі панує в західних університетах та програмах освіти. Це виснажливе, майже безперервне навчання, порпання в найдрібніших деталях на основі схоластичних міркувань, яке ще й за браком фізичної активності та здорового харчування спричиняє розумову деградацію. 

"Скруджі науки" або навіть гобсеки - так виглядає чимало тих учених, які всерйоз поставилися до вимог британської системи освіти. І тут в нашому дослідженні не обійшлося без апологета цієї системи, який піддав факти біографії Дж.Р.Р.Толкіна досить своєрідній обробці. Йдеться про Гамфрі Карпентера, автора праці "Дж.Р.Р.Толкін: Біографія" - радіожурналіста з Оксфорду, сина місцевого англіканського єпископа та теолога Гаррі Карпентера. 

Колода Карпентера, або Галілей з Бірмінгему

Важко сказати, чому Карпентер за весь час свого медійного життя створив лише одну більш-менш відому працю, і навіщо стільки часу присвятив саме Толкіну. В усякому разі, його подальші спроби прославитись на ринку дитячої літератури наводять на певні здогадки - але це, мабуть, історія в дусі Керролла, що у Карпентера піддається особливому виду остракізму.

З перших сторінок читачеві, який хоч трохи знається на британській літературі, кидається в очі стиль містера Брокльхерста - епізодичного, але досить впливового героя роману Шарлотти Бронте "Джен Ейр". Улесливий тон ретельно оминає гострі кути й накидається зненацька, з перекрутами та наклепами, просуває потрібних людей та опосереднює Толкіна як особистість. Карпентер виставляє його ледь не мракобісом, який тиснув на майбутню дружину щодо її переходу в католицтво і дріб'язково чіплявся до неї, не враховуючи брак її духовного досвіду.

Зокрема, історія стосунків Дж.Р.Р.Толкіна та Едіт Бретт, яка була незаконною донькою своєї матері та членкинею англіканського ордену, що їй забороняли вправлятись на фортепіано більше "прийнятного", нагадує спробу молодої пари вирватись із антиутопії, описаної Маргарет Етвуд в романі "Сповідь служниці". Толкіну було заборонено бачитись із Едіт аж до свого 21-річчя, і автором цієї заборони був, звичайно ж, отець Френсіс. Більш того, юнак не міг навіть писати їй, що виглядало дивним навіть у світлі релігійних і суспільних обмежень на близькі стосунки. 

В усякому разі, поглиблена зайнятість Толкіна мовами у цей час наштовхує на думку, що його намагалися пошити чи то до релігійного, чи до наукового целібату, - а може, в синтез такого - де він виявився б типовим експлуатованим студентом. На той час Толкін уже вступив до Ексетер-коледжу на порівняльне мовознавство, де його викладачем був помічник професора кафедри, Джозеф Райт. Саме йому, за твердженням Карпентера, належить вимога до Толкіна "вчити кельтські мови, бо це гроші".

Загалом, досягнення Джо Райта більше скидаються на макіавеллічну вигадку, задля позиціонування на фоні Толкіна, що вправно створював мови, орієнтувався в лінгвістиці пам'яток європейської літератури і, головно, намалював образи назгулів - пізніше, в романі "Володар Перснів", як вершників, що перетворились на чудовиськ під впливом потягу до безмежної влади. Назгули, водночас, нагадують і давньоримських вершників, з їхньою несамовитою жорстокістю, й лицарів з військово-чернечих орденів, що наводили жах на завойовувані землі.

Іншою другорядною особою, що йому Карпентер приписує ледь не провідну роль у житті Толкіна, є Роберт Кв.Гілсон, син директора школи короля Едварда, в якій Толкін із братом вчилися, і, зокрема, робили перші кроки в напрямку драми. Це ім'я, уславлене хіба що роллю капітана Абсолюта, вип'ячене зі звичною для таких опусів недолугістю, але це ще не все. Драмофоб та шекспіроненависник, що зневажає Керролла - далеко не все, що Карпентер у своїй поблажливій прокрустівській манері намагається закріпити за Толкіном.

Задушливі викиди та вкиди ознаменовуються думкою про читацьку обмеженість Толкіна, що базується на його невдобоваримих для єзуїтської свідомості висловлюваннях. Сповнений солодкавих лестощів текст не може приховати ненависть до таланту, проявляючи її аж раптом, у наклепницьких подробицях. Час від часу Толкін та його найближче оточення постають ледь не патологічними особистостями, що закидають котів камінням, а перехожих - грудочками цукру. "Теплі спогади про сільське дитинство" як "основний мотив творчості Толкіна", що радо бігав у фартушку по лісах без назви, стають вінцем пропаганди, яку інакше, ніж неовікторіанство, не назвати.

Толкін едіторіальний та графічний

Звертаючись до історії видання творів Дж.Р.Р.Толкіна, помічаємо, скільки несподіванок трапилося, на здавалося б, протореному шляху. Його підтримували видавці, що потім робили раптові "комерційні" кроки на догоду сильним світу цього й обмежували письменника в його творчих проявах. Він сподівався укласти найвільніші у своєму житті контракти, які, врешті, оберталися перепродажем прав після краху видавничих та продюсерських проектів. Він був змушений створити детальний заповіт, а його потомки - відкрити власну компанію для захисту прав письменника.

Так, історія публікації пріквелу "Володаря Перснів", під назвою "Гобіт, або Туди і назад" (1937) у видавництві Allen & Unwin мала кілька визначних обертів. Першим і дуже болючим з них був режим економії паперу, введений у Великій Британії на початку Другої світової війни. Окрім купонів на їжу, цей режим (rationing) передбачав обмеження у споживанні непродовольчих товарів, - зокрема, паперу. Закон реалізовувався досить дивно, про що у сатиричній формі писав і Джордж Орвелл, і сам Стенлі Анвін, перший видавець Толкіна у Великобританії та світі.

Примітно, що на друк книг виділялося менше однієї десятої тоннажу паперу, призначеного для друку газет - 22 тисячі проти 250 тис.тон та 50 тис.тон на періодичну пресу. Цей режим тривав аж десять років - із 1939 по 1949 рік, через що перший роман Толкіна, хоч і популярний, мав проблеми з додруком.

Згодом, видавці розтягли витрати читача, перетворивши плани Толкіна видати "Володаря Перснів" одним томом на тритомник, і почали суперечку про ілюстрації, в час розподілення прав між Allen & Unwin та американською Houghton Mifflin Company, видання якої можна придбати й дотепер. Толкін був не лише автором, а й ілюстратором своїх творів, розпочавши із обкладинки та суперобкладинки для "Гобіта" (1937). 

Хтозна, як прозвучало побоювання автора щодо диснеївського стилю видання - втім, сер Стенлі Анвін повністю його підтримав. Американський художник мав відмову, Толкін розпочав власну роботу над ілюстраціями, але й тут на нього чекала пастка. Він не одразу домігся публікації повного комплекту своєї графіки як у США, так і у Великій Британії. Ці історії можна дослідити в англомовному виданні "The Art of the Hobbit" (Harper & Collins Publishers), що було представлене на Книжковій Країні в Києві й містить потужний авторський доробок - нариси, малюнки та мапи.

В листопаді 1940 року значну частину тиражу "Гобіта" було знищено під час бомбардування нацистською авіацією, і до 1943 року британські читачі не мали доступу до книги. Офіційне видання у США з'явилося у 1958 році, через чотири роки після виходу першої книги циклу "Володар Перснів", під назвою "Братство персня" у Великобританії.

Толкін юридичний та тлумачний

З розподілом прав Harper & Collins теж вийшла цікавезна історія, коли компанія придбала британську частину Allen & Unwin у 1990 році, але її австралійська частина лишилась незалежною від гіганта видавничого ринку. З того часу Harper & Collins публікує "Володаря Перснів" та інші твори Толкіна про Середзем'я у різних дизайнерських варіаціях, але з текстами постійно виникають якісь дива. 

Почасти, це пов'язано із незгодами Дж.Р.Р.Толкіна та Вільяма Коллінза, - але є моменти, які викликають чимало питань як у знавців, так і пересічних читачів під час відвідання книгарень. Особливо, це пов'язане з англомовними виданнями, які потребують значної уваги задля уникнення підробок і т.з. "адаптованих варіантів", що не відображають повного задуму автора.

Щодо історії перекладів у СРСР, Росії та Україні, наша толкініана теж потребує продовження, і ми його обов'язково випустимо - попри перешкоди, що стали легендою, пов'язаною з отцем-засновником класичного фентезі. Розглянемо й випадок екранізації життя Толкіна, що українці її не побачили з невідомих причин у 2019 році, й історію заснування компанії Tolkien Estate, яку аж до свого 93-річчя очолював син письменника, Крістофер Толкін. А поки що знайомимось із т.з. "кореневими виданнями" та наявним українським перекладом від львівського видавництва "Астролябія". Історії, нарешті, цього року, виповнюється двадцять один. 

Продовження теми - в спецрепортажі за квітень 2025 року

КнижКава в Telegram - не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму.

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Ніколи та знову: повернення без правил

Автор: Марія Заржицька

Книжковий рік завершується, й час робити висновки про те, чого досяг український видавничий ринок за кордоном. Другий рік війни, в якій ми втрачаємо культурні цінності, але й набуваємо їх, показав головне. Те, наскільки ми готові зустрітися з казусами цього протистояння, і що вони, за великим рахунком, можуть означати для нас.

Останні книжкові форуми сезону, Франкфуртський та Белградський, стали лакмусовим папірцем для труднощів, які не можна долати шаблонно. Ригідність зовсім не дорівнює стійкості, ба більше - приховує проблеми, що рано чи пізно розмиють, здавалося б, надійний грунт.

Цьогоріч Белградський ярмарок став останньою великою подією на закордонному ринку української книги. Форум, що відбувався з 19 по 27 жовтня, кілька років не був відвіданий українською делегацією. Наші видавці приїжджали на нього аж по 2018 рік, незважаючи на ясну позицію сербської сторони у російсько-українській війні.

Парадокс україно-сербських стосунків постає ще більш гострим після цьогорічного франкфуртського конфлікту, в якому наша делегація, за версією ЗМІ, спричинила від'їзд представників Росії з найдемократичнішого форуму в світі. Буквально через день розпочинається Белградський ярмарок, на якому нічого подібного не відбувається.

Здавалося б, розплутати оцей весь дабл-бінд під силу лише досвідченим спеціалістам. Втім, якщо триматись звичайних часових рамок, ця задача є не такою вже складною й для уважних читачів медіа. Тож, почнемо з 2017 року, що передував останньому року присутності України в Белграді перед шестирічним розривом. 

62-й книжковий ярмарок у Белграді відбувся під гаслом "Ключ у книгах". Того року у фокусі ярмарку була література з німецькомовних країн та дві додаткові виставки. Перша стосувалася освіти й навчальних засобів. Друга, під назвою «Медіа маркет», була присвячена сферам масового інформування, комунікаціям і маркетингу. 

Загалом, ситуація, в якій одна країна колишнього соцтабору знайомиться з літературою іншої, та ще й у 20-х роках ХХІ сторіччя, видається більш ніж дивною. Того року наші видавництва були об'єднані на ярмарку під назвою "Українська книжкова полиця". Цей проект існує й понині, але перейшов у сферу дипломатії під патронатом першої леді. 

Чи означає це, що шість років тому Україна презентувала в Белграді виключно стендову добірку видань? Достеменно невідомо, бо це питання, традиційно, має флер недомовленості. В усякому разі, репортажі 2018 року повідомляють нам, від України в Сербії було біля десятка видавництв. 

Цього року 63-й книжковий ярмарок у Белграді пройшов під девізом "Радість читання". На ньому були присутні почесні гості з Марокко, а кореспонденти з України вперше зважилися повідомити про тривожні проблеми взаємин сербських та українських книжкарів.

За твердженням Ірини Джамич, в Україні на той час видавалося близько тридцяти авторів із Сербії, а от українські письменники там були представлені набагато скромніше. Звісно, можна це пояснити специфічною позицією сербської сторони в україно-російському протистоянні, але чому ж постраждала сторона, - тобто, ми, - виявилася настільки щедрою?

Звичайно, можна пояснити й це, широкими дипломатичними жестами, але ж... .

У великій політиці альтруїзму не існує. Будь-які широкі жести передбачають значну віддачу, а виступати добрим пілсудчиком в України поки що не виходить. 

Після 2018 року в цих дивних стосунках настає тривала тиша, - хоч і не сказати, щоби повна бездіяльність. Переклади сербських творів здійснюються й надалі, переважно, силами Алли Татаренко та Андрія Любки, а український бібліотечний фонд отримав подарунок від філолога й перекладача Дмитра Чистяка. Це белградське видання 2018 року, підписане автором Драженом Врховацем, під назвою Неизбежни записи. Изабране мисли, упорядковане Зораном Вучичем і паралельно перекладене болгарською.

В той час на сторінках сербських видань (навіть таких, здавалося б, усеохопних, як Vjesti) присутність української - а на диво, й російської сторони - ніяк не згадується, на користь Марокко, з істориком Абдуллою Мусуфом. Хай там, особливо коли Матія Бечкович упевнено твердить про відсутність поблажливості та фальшивої елітарності. 

В 2019-му наша делегація не приїздить на Белградський форум. Натомість, Україна бере ще й яку активну участь у Франкфуртському та Латвійському книжкових ярмарках.

За словами Олександри Коваль, членкині українського ПЕН, що з липня 2018 року очолила Український інститут книги, до 2019 року стенд України у Франкфурті був доволі бідненьким. Цього ж разу наша делегація вперше представила європейській громадськості програму Translate Ukraine, що мала спонукати іноземців більше дізнаватись про Україну. 

Як повідомляла Богдана Неборак, тодішня керівниця Сектору перекладної літератури УІК (2018-2020), Translate Ukraine стала першою програмою підтримки перекладу іноземних видавців з боку України. Знову атракціон невиданої щедрості? Можна було б так подумати, якби не знати. Втім, зміст самої програми розкриває реальну ситуацію. 

Загалом, УІК має шість програм підтримки української книги, серед яких - промоція нашої літератури за кордоном та підтримка перекладів. До першої згаданої відноситься участь України в книжкових ярмарках, створення глобальної партнерської мережі та заохочення інтересу щодо української літератури. 

Тим не менше, цього року куратором візиту до Сербії було посольство України, а не УІК, фокус інтересу якого змістився в бік спільних програм із Гете-Інститутом. Цей фокус було більш ніж помітно на Франкфуртському книжковому ярмарку - тим паче, що УІК та Гете-інститут його активно промоціювали.

У Франкфурті 2019-го до складу нашої делегації увійшов звільнений на той час із російського полону Олег Сєнцов, активно підтримуваний керівництвом УІК. Утім, цікавим є навіть не цей закономірний факт, а те, що програма Translate Ukraine від початку є грантованою. Тобто, іноземним видавництвам надаються гранти для перекладів української літератури тамтешньою мовою. 

Просто вдумайтесь - у 2019-му році іноземним видавництвам мають платити за переклад україномовних творів. Аналогів такій програмі, справді, нема, й не буде.

За два роки перебування на посаді пані Богдана, справді, ініціювала переклад аж 53 українських видань іноземними мовами, до яких входили й балканські. Твори українських авторів було видано у 24 країнах, а цифра в 53 переклади, за даними 2020 року, складала 30% від загальної кількості творів з України, виданих іншими мовами. Вартість програми на той час складала 4,6 млн.гривень. 

Згідно Translate Ukraine, кожне закордонне видавництво може претендувати на 4 тисячі грантових євро, яких потребують ліцензування і переклад. За словами Б.Неборак, схожа програма існує у багатьох країнах Європи, - за цією логікою, й Україна має отримувати гранти на переклади авторів звідти. 

Тобто, в Україні переклади стимулюються за рахунок грантів, і це в той час, коли поважні особи всього світу вважають за правило хорошого тону вкладатись в освітню та літературну сферу своїх країн. Ми ж ризикуємо не злізти з грантової голки ще довго, - більш того, рухатись у вказаному нею напрямку, поступаючись долею українських видань на користь зарубіжних, у яких вартість видання й промоції на батьківщині значно вища, аніж в Україні. 

Ще небезпечнішою є залежність від цих великих ринків, коливання на яких, так чи інакше, можуть нанести роковий удар по українському книжковому ринку. Попри це, створення додаткових організацій тільки ускладнить проблему. 

Для повноцінного аналізу ситуації повернемось у Франкфурт 2019-го. Словенія знову зазначилася серед покупців прав на українські твори, а Сербія придбала всього лише одну книгу. Того ж року наша делегація бере участь в Латвійському книжковому ярмарку, де зтикається з ринковою перевагою місцевих авторів та розбіжностями в трактовках подій з українських публікацій. 

Що це за розбіжності, достеменно невідомо - та українська сторона взялася трактувати їх як спирання на російський контент.

На Белградському книжковому ярмарку наша делегація опинилася знов у цьому році, - після того, як "Українська книжкова полиця" перетворилась на дипломатичну доріжку півднем Європи. Опинилася з мішком тих самих проблем, які шість років тому згадувала Ірина Джамич. Нерівноцінність, яку так і не подолано, в тому числі, через політичну непослідовність обох сторін.

Мішок проблем притягла й сербська сторона, що й сама зіткнулася з піратством. Нехтування правами власності на місцевому ринку - біда, про яку відкрито говорять лише зараз. В цих умовах активність української сторони більше схожа на проби пера, ніж на щось, здатне поламати шаблони. 

Коли українська політика все яскравіше набуває тих самих рис, що й сербська, планувати щось у грі з наперед відомим результатом немає сенсу. Позаяк Франкфуртський ярмарок став і для нас площадкою легальної торгівлі правами, питання перекладу україномовних творів у Сербії так і лишається, здебільшого, дискутивним. 

Підтримкою українського книговидання в Сербії поки що займається дві ключових інституції - Белградський університет та асоціація КРОКОДИЛ Владіміра Арсенієвича, що привіз до України гуманітарну допомогу та брав віддалену участь у цьогорічному  Львівському форумі видавців.

Так, за сприяння асоціації КРОКОДИЛ українська делегація цьогоріч представила письменників та перекладачів у залах "Іво Андріч", "Васько Попа" та "Борислав Пекіч" - у той час, як Емір Кустуріца виступав куратором російської делегації, час від часу збадьорюваної грайливими кубинськими мотивами. 

І українська, і російська делегації презентували на цьогорічному Белградському ярмарку поетичні збірки. Українську антологію допомагав видавати Лех Кончак, директор Польського інститутут. Професор Людмила Попович, засновник україністичних студій в Белградському університеті, випускниця кафедри слов'янської філології КНУ, приймала участь в презентації разом із письменником та видавцем Зораном Стефановичем, Президентом Асоціації драматургів Сербії.

Стефанович, зокрема, є куратором проекту Растко Україна - мережі цифрових бібліотек, пов'язаних з проектами "Розподілені коректори Європи" та "Проекту Гутенберг Європа" в галузі цифрування та видавничої справи. 

Дискусії щодо перекладу розгорнулись в залі "Борислав Пекіч" - знову ж таки, за участю представників Белградського університету (Юлія Драгойлович, Мілена Іванович), а письменник та перекладач з сербської Андрій Любка - свій роман "Карбід", про вчителя, що намагався безпрецедентним способом пов'язати Україну з Європою. 

Переможець премії Ангелус (2021), збірка історій "Мій дід танцював краще всіх" та "Щасливі голі люди" Катерини Бабкіної стали предметом обговорення стилістики, але є ще один ракурс.

Переклади сербської та української літератури, як і книжкарські зв'язки загалом, мають історію, що сягає своїм корінням куди давніше за 90-ті роки. В сучасності, окрім славіста Алли Татаренко з Львівського національного університету, що була однією з інспіраторів з'явлення української делегації в Белграді цього року, маємо викладача Мілену Іванович та Деяна Айдачича, керівника проекту Растко: Бібліотека сербської культури, з викладацьким досвідом у КНУ, а також Міодрага Сібіновича, члена Спілки літературних перекладачів Сербії. 

Питання подальшого інтересу до видання української літератури в Сербії полягає не лише в аудиторії, яка не виявляє очевидного інтересу. До 2012 року переклади здійснювались активно, в класичному і сучасному напрямку. Водночас, існує як мінімум два сегменти української діаспори, що хочуть читати українською - довоєнна й новоприбула, в той час, як інтереси третього сегменту, т.з. русинського, являють собою досить туманну перспективу.

І, врешті, головне питання для перекладача з української на сербську в теперішніх умовах - фінансування, при наявності величезної кількості тамтешніх видавництв, що, вочевидь, здатні забезпечувати своїх перекладачів. Вочевидь, але чи насправді? За яких умов, наприклад, здійснюється переклад шаленої кількості англомовної літератури? І за яких умов сучасний україно-сербський перекладач фінансуватиметься, скажімо, тим самим Українським інститутом книги?

Якщо матимемо традиційно львівський спосіб торування шляху, результат непередбачуваний. Нетрадиційний харківський теж не обіцяє нічого, крім стосу дріб'язкових правил бездіяльності, - а те, що відбувалося на Белградському ярмарку цього року, лише підтверджує невтішні тенденції. Най правда, хоч із маком. 

Наступного разу спробуємо казки Андерсена - якщо буря не перевісить вивіски.

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Програмне книжкарство у Белграді: одна причина

Image by @MZarzhytska on X

Автор: Марія Заржицька

Програмна частина сучасних книжкових форумів - найкурйозніша читанка, джерело сюрпризів, або чорний ящик гіперсоціалізації. Що ж має відбутись такого, аби читачі обов'язково відвідали захід? 

В українській книжковій сфері це майже повна невідомість широкому загалу - своєрідний ефект білого листа - чи, навпаки, відомість учорашнього дня. Подій пропонується так багато, що вибрати з них найцікавішу не завжди вдається, виходячи з особистих потреб. Раптом відбуваються, на перший погляд, незрозумілі перестановки, - але завжди є чим замінити навіть небажаний захід.

Проспект та респект

Белградський книжковий ярмарок, немов ірландське весілля, розтягується на тиждень. Столів у ньому в десять разів менше, та вони від краю до краю. Так і цього разу - чотири програми з чималою кількістю учасників, що відбуваються у залах на честь видатних сербських письменників, та це лише цукеркова обгортка.

Лискучою фольгою, ба, ще й з візерунками, є назва програми, що триватиме у залі кілька днів. Вона може бути абстрактною чи тематичною, але, за новітніми законами ринку гострих відчуттів, усередині не обов'язково те, що зверху. Втім, вірші - непоганий спосіб налаштуватись на лірику, що не передбачає завчасних суджень.

Поетика ультрасучасності: оточення та розсіяння

В залах "Іво Андрич", "Васко Попа", "Борислав Пекич"  цього року читалися вірші сучасних сербських авторів за програмою "Пісні сонця". Читачеві, не знайомому з тутешньою поезією та її іменами - а український читач, на відміну від російського, саме такий незнайко - програма не розповість майже нічого, та й наша видавнича сфера майже нічого з сербської поезії не видає.

Заявлені одними з перших, поети-перфекціоністи Боян Васіч та Ана Марія Грбич відомі у місцевих колах шанувальників поезії. Ана Марія, редактор "Клуб 2" на радіо "Белград 2" й організатор поетичних вечорів ARGH у столиці, знана в Сербії як поетка за трьома збірками віршів, які не видаються в Інтернеті, - тож, можна лише міркувати про комерційність, кулуарність, чи то, справді, незакінченість її віршів. 

Та сама ситуація з віршами Бояна Васіча, що закликає свою ліричну героїню припасти поглядом до відкритого камбію й пустити в бронхи базилік та м'яту затяту. Поет випустив збірки "Вольфрам" та "Брід", сподіваючись на роль Вільгельма Райха. Наскільки йому це вдалося, не допоможе дізнатись ані видавничий кавертокінг, ані доброчинний флуд у стилі шоу Бенні Хілла. Як повідомляє сайт ярмарку, поетів-таки умовили залишити певну надію на передпродажні публікації, бо брови вже колосяться.

Чи то мовне питання, чи, знову ж таки, перфекціонізм якось впливають на плеядність сербських поетів з академічною освітою в галузі філології. Воїслав Каранович ("Жива решітка", "Син землі", "Раптове світло") отримав нагороду "Печатка міста Сремські Карловці" за збірку "Змієликий" (1989), та це далеко не єдиний його знаковий здобуток. 

А ми завжди думатимемо, що ми щось

Пропустили, забули чи переочили.

Матимемо болісне відчуття, що ми наповнені

Недостатньо, що ми порожні.

Це уривок з єдиного вірша Воїслава Карановича "Ритм", що увійшов до збірки "Позичена дримба" Івана Лучука (Тернопіль, "Богдан", 2012). Відвідала захід і Злата Коцич, що разом із видавцем Деяном Матичем та перекладачем Мірко Магарашевичем говорили про способи та якість перекладу поезії. 

Аберраційний неймінг: початок

Цього разу на ярмарку було приділено максимальну увагу "Атласу, описаному небом" - програмі, презентованій у залі "Іво Андрич". Сербські та іноземні письменники виступали в обрисах теми Горана Петровича - та не лише його магнум-опусу, а й власних доробків. Детальніше розглянемо презентованість іноземних авторів на ярмарку в наступній публікації, а поки що згадаємо про сербських гостей програми "Атлас".

Питання фактчекінгу в сербській медіасфері, й не тільки, є особливо гострим. І приклад тому - виступ проф.Александра Єркова, що відбувся за два місяці перед початком Белградського книжкового ярмарку. XXVIII театральний фестиваль «Град» завершився у францисканській церкві Санта-Марія-ін-Пунта в Будві, що колись її було осквернено наполеонівськими солдатами, а в наш час перетворено на позірне місце. Як вказує джерело, саме там пан професор назвав «Октоих приволасника», виданий друкарнею Црноєвічів 530 років тому, першою кириличною книгою, - хоча, насправді, це "Остромирове Євангеліє" початку XI століття у Київській Русі. 

Важко сказати, наскільки подібне вписується в європейську інтеграцію та регіональність, підкреслену як середземноморський контекст. Втім, реалії, в яких поволі відбувається секуляризація священних текстів (і не лише) на користь різноманітних фондів, що готові вважати себе ледь не стейкхолдерами релігійних організацій, невтішні. Це більш ніж видно по нагородах, в яких насправді авторитетними є текст і академіки.

Церковні видавництва, начебто, присутні - як-от екзильні друкарні Рашко-Призренської та Будимлянсько-Никшичської єпархії. Це взагалі не є характерним для українських книжкових форумів, підживлюваних літературою антирелігійного та антицерковного глуму. Та про видання творів того ж еп.Артемія (Радосавлевича), "Святу Параскеву: Хрест в пустині" та Мирославлево Євангеліє офіційно не згадує ніхто, крім самих друкарень та волонтерів у соцмережах. 

Тема самозакутості, тим не менше, підіймалася на "Підозрілих обличчях". Володимир Кіцманович в поемі "Вогонь та келія" описує св.Василя Острозького (в миру - Стоян Петрович Йованович), що боровся проти отурчування й за православну віру. Професор Єрков узявсь за ваги й тут, спричинивши добра ніяк не демократичним знецінюванням інших творів Кіцмановича на користь релігійності як ошийника. 

Згадуваний нами у попередній публікації Душан Ковачевич за "Іконостас", представлений, знову ж таки, у Будві під кураторством Єркова, назвав Горана Петровича "письменником, що переміг сам себе", а д-р Александар Міланович, якого серія публікацій присвячена авторові "сербської мови Караджича", з її характерними літерами, в похвалі мови Петровича дійшов до абсолютних вершин стилістики. 

Не знаю, чи передбачала Вукова мова, що стала базою для сучасної сербської, глорифікацію, але ж треба згадати, що Горана Петровича ще з зими немає на цьому світі. Так і повернемося до зали "Борислав Пекіч", де знову зачіпалися правові питання, й не лише. 

Гібридна ідеологія та неоадекватність

Письменник, що зазнавав політичних переслідувань, автор 7-томної фантасмагорії «Золоте руно», творів «Захист і останні дні», «Атлантида» та «Час чудес», мабуть, згадувався в контексті книжкарства та ідеології, поем та піратства у цифровому світі. Утилітарність очевидна, бо навмисне затягані теми геноциду й війн усіх потомили, а про чуму та інквізицію й говорити не хочуть, бо ж відгукнеться - крім тих, хто все ж таки зважився. 

Як писав Пекич, "Роки, з'їдені сараною" породили цивілізацію свобідного вибору як особливий тип в'язниці, в якому обирається те, що нестерпне. Саме таким чином шизоістерична свідомість вважає себе здатною хоч щось відчувати - хай то буде несамовитий біль від забивання цвяху чергового симулякра, суспільного розлому чи ілюзорне відчуття кревності, несамовитої, як доісторична тваринна лють. 

"Марципанова лялька" професора Міло Ломпара не видана через конфлікт з італійським видавництвом, бо ж Геббельс. Немає цієї книги на Amazon і в англомовній статті про автора у Вікіпедії. Страх та комплекси сербської літератури стали темою розмови Ломпара з боснійським письменником Мухаремом Баздулем ("Транзит, комета, затемнення", "Посів солі", "Єресь номіналізму"), в контексті відокремлення літератури від ідеології.

Зміст події за участю Жарко Чигоя та Владана Богічевича торкнувся замкненого кола сербського книговидання, в якому й можна заробити на продажу прав за кордон, але цього чомусь не відбувається в масштабах реальної потреби. Дике поле балканського книжкарства не таке вже й дике, якщо глянути в сусіда - й тут, скоріше, проблема з вибором фільтрів, де сито якості давно замінили на парканну сітку-рабицю, з перспективою.

Аберраційний неймінг: фінальний відлік Сашиної тисячі

І, нарешті, апогей цинізму цього ярмарку, від якого виникає одне лише бажання - змусити учасників говорити з дітьми на різноманітні теми під прицілом. У залі, названій на честь поета Йована Йовановича Змая, відбулася програма "Тисячі "чому". Який пан Зозо її укладав, стає зрозумілим після уважного, неквапливого вивчення.

Урош Петрович, співавтор програми «NTC Learning System» та автор концепції «Загадкові питання», популярний лектор у пошуках дитячої креативності, учасник постійного складу в серіали "Фазони й фора", який називають культовим, є почесним членом-засновником товариства "Адлегат", безпосередньо пов'язаного з Фундацією Ршум, що в співпраці з Дитячим культурним центром Белграду організувала онлайн-академію "Сподвижники Сонця". 

І це ще далеко не все. Серед керівників академії - Любивой Ршумович та Матія Бечкович, що його батько до 1944 року належав до тз. "чорних монархістів", або четників - колаборантів з нацистським режимом в Югославії. 

"Адлегат" займається заснування та розвитком бібліотеки Лазича, що її теперішний власник, Віктор Лазич, є засновником асоціації, яка, ні мало, ні багато, відає просуванням сербської культури, літератури та мистецтва. І вся ця геліоцентрична система трималася під час ярмарку на трьох Петровичах - Урошеві, Наді та Ясмінці, чию діяльність стосовно дітей не назвеш інакше, як intimidation (залякування) та втягування в зону помсти. 

Вкрай не раджу заглядати в опус Ясмінки Петрович, чомусь дозволене в Україні проти діючих законів, бо вам гарантовано більше, аніж батьківський невроз. Це відверте знущання з психіки дітей та батьків інакше, як Аушвіцем, не назвеш. А чого чекати від людей, які постійно прагнуть здирати шкіру з людини, яка народжена носити шкіру? 

Bloody art Наді Петрович, що, крім Скоп'є, живе ще й у Флоренції - не останній прийом в іновативному нападі на особисті кордони. Цьому тріо "римського безуму" не вистачало тільки квартету, і знайшлася Александра Йованович, сценарист тін-фільмів "Навмання" та "Лагідний", повний зміст яких не знайти днем з вогнем.

Втім, квартеру організаторам програми здалося мало, й вони додали ще й дитячу танатологію від Володимира Растєгораца, як фінальний акорд у симфонії бузувірства. Й тут заперечувати нищівний шквал кіддінгу в сербському медіапросторі - однієї з найжорстокіших технологій, що калічить психіку як теперішніх, так і майбутніх батьків - стане лише затятий невір.

Хочеться нагадати організаторам та учасникам програми, що в тілі людини 46 хромосом, а 47-ма, справді, належить "дітям сонця" - якщо після таких експериментів вони взагалі народяться. Дабл-бінди є шизофреногенним фактором, про який вони не можуть не знати, академічно паразитуючи на чорнусі.

Наостанок, процитую вірш "Гіганти" Злати Коцич - поетеси, яку поки що можемо читати лише російською, в перекладі О.А.Комкова: 

Что может пила.

Электрическая, о Тесла.

Что – безумная алчность.

Рубка. Резня князей.

Погибли все мои

исполины.

Пала гвардия солнца.

Кто-то потирает руки. Прихоть-прибыль.

Надолго, надёжно схоронена прохлада.

Ад: скрежет земли.

Готово. Пусто пред взором.

Голые лачуги под голым небом.

Голые пни, голая ложь, мол, были гнилые.

Где ты живешь? На Голгофе.

Джерело: vestigia.video.blog

В наступній публікації розглянемо внесок іноземних авторів на Белградському ярмарку. 

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором

Франкфуртський книжковий ярмарок 2024: all exclusive у капсулах

Image by @MZarzhytska & Google AI

Автор: Марія Заржицька

Випуск 11

Найбільший у світі книжковий ярмарок, що визначає тренди подібних івентів у всьому світі, нещодавно минув. Побувавши цьогоріч у Франкфурті, українська делегація отримала 45 кв.м.площі, аби представити досягнення вітчизняного книговидавництва у величезному павільйоні на Людвіг-Ерхард-Анлаге. 

Історичний екскурс: чому Франкфурт?

Найбільше місто землі Гессен, Франкфурт-на-Майні в 1356 році отримав від рейхстагу право обирати імператорів Священної Римської імперії. На момент заснування ярмарку в 1473 році імператором був Фрідріх V Мирний. Він вважався слабким правителем, за якого більша частина влади перейшла до удільних князів. 

Позаяк, імператор Фрідріх зміг укласти взаємовигідні угоди з австрійцями та швейцарцями, що допомогли йому здолати войовничого бургундського герцога Карла Сміливого, що дошкуляв трьом європейським монархам водночас. До 1473 року германський монарх устиг бути коронованим папою в Римі в обмін на відмову від претензій щодо Італії. Тож, підвладні йому землі отримали титул "Священної Римської імперії німецької нації", й на них установився відносний спокій.

Початок роботи ярмарку пов'язують з появою друкарні Йоганна Гутенберга, що розташовувалася у Майнці, містечку неподалік від Франкфурта. Втім, і ярмарком, як таким, його навряд чи можна було назвати. Через невелику кількість книжок, що видавалися у той час, та ціну їхнього створення друковані видання могли дозволити собі дуже багаті люди. Самі книгодрукарі змушені були видавати лише певну кількість книжок та обмінюватися ними на ярмарках, аби врізноманітнити асортимент своєї продукції. 

Завдяки налагодженим стосункам зі швейцарцями, що налагодили виробництво паперу з 1453 року, германські організатори ярмарку залучили не лише технологічну, а й фінансову підтримку. На середньовічні книжкові ярмарки у Франкфурті з'їжджалися книгодрукарі не лише зі Швейцарії, а й з Англії, Франції, Нідерландів, Італії та Польщі, аж поки конкурентну (а згодом, і лідерську позицію) зайняв Лейпцигський ярмарок. Це сталося у 1632 році.

Передвоєнні роки в Європі кінця ХІХ ст. дестабілізували роботу обох осередків книготоргівлі. Дві світові війни стали фактором зупинки. Франкфуртський книжковий ярмарок відновився в 1949 році, коли 205 німецьких презентантів зібралися у церкві Святого Павла. На теперішній час ярмарок у Франкфурті -  взірцева модель, і це не перебільшення. 

Франкфуртський книжковий ярмарок: сучасність

Ярмарки такого рівня відвідують не лише з метою продати книги чи представити вітчизняне книговидання світові, а й укласти угоди на придбання прав щодо тих видань, які потребує ринок тієї чи іншої країни. 

Перша важлива інформація, що лунає у книжкових колах незадовго до події або на ній - це стан книжкового ринку в світі. Спираючись на ці дані, видавці всього світу можуть порівняти свої цифри з аналітикою провідних агенцій та, відповідно, планувати подальші дії. Саме з цією метою зустрічаються представники видавництв та літературних агенцій, - тож, і для обміну професійним досвідом, і для проведення семінарів, лекцій чи диспутів. 

Книжковий ярмарок у Франкфурті: публіка та квитки

Участь у ярмарку передбачає попередню реєстрацію. Звичайні відвідувачі можуть приходити за книгами, на зустріч з авторами та піарниками видавництв за спеціальними квитками. Втім, потрібно звернути увагу на час для різного типу відвідувачів - учасників ярмарку, які прибули сюди з торгівельною метою, та т.з. "загальної публіки". Те саме стосується і квитків, вартість яких різниться в залежності від мети, тривалості відвідин та кількості відвідувачів. 

Наприклад, поза нижчу ціну п'ятничних сімейних квитків місцеві книголюби дуже швидко викупляють недільні, й цим можуть скористатися іноземні туристи, яким вигідніше купити одноденний п'ятничний квиток на стандартну родину з 2 дорослих та 3-х дітей до 18 років. Загалом, будьте уважні під час вибору квитків, оскільки німці ретельно прописують умови для кожного квитка, їх різновиди та ціну. 

Одразу хочу подякувати всім видавництвам, що активно просували свою участь на ярмарку через соцмережі. Це дуже допомагає тим, хто не має змоги бути присутнім, але хоче оцінити імідж країни на події світового значення. Те саме стосується і трендів, і нових видань, які ми радимо своїм закордонним друзям та родичам, що сподіваються побачити їх в українських книгарнях за кордоном. 

Український національний стенд у співпраці з Гете-Інститутом презентував понад 40 видавництв, разом із Мистецьким Арсеналом та видавцем Олександром Савчуком. 

Дитячий світ: складнощі перекладу

Одними з перших, хто розвернув свій стенд для показу багатомільйонній аудиторії, стали представники видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Засновник, Іван Малкович, привіз власну книгу - оказковану історію для дітей "Анна Ярославна", з живописною мапою Європи того часу та розкішними ілюстраціями від Катерини Штанько та Катерини Косьяненко. 

З коміксами "Тарас Бульба" вийшло, вочевидь, поза межами української ментальності, а от "Король-малюк" та німецькомовні видання Zappel та  Allein auf de Mond, як завжди, милували око прихильників фірмового стилю. Та й  "Українська поетична антологія" у твердих тканевих палітурках, імовірно, зайняла місце для лірики на поличках не одного мігранта з наших країв.

"Артбукс", офіційний видавець LEGO та ROBLOX в Україні, пропонував, серед інших дитячих видань, "Битву за місто" Володимира Чернишенка, уривок з якої опубліковано на сайті видавництва. На жаль, віршована частина залишає бажати кращого - чи то через панування штампів над стилем, чи то через брак інтроекції  в дитячий світ. 

Віршований ряд "Битви за місто" виявивсь доволі кострубатим і з ляпами, типовими для людей, далеких від тематики. Ілюстраціям Тетяни Копитової теж не вистачає тематичної цільності та виразності. Хто б і як не сварив Сергія Алєксєєва, та його підхід у поданні дітям війни 1941-1945 рр. виявивсь надзвичайно дієвим і корисним для вивчення, як досвід. 

АССА, видавці знаменитої серії "Коти-вояки", привезли на форум "Дивну весну" Олега Михайлова, теж спробу транслювати дитяче бачення війни, й теж без ознак хоч скільки-небудь дієвої анестезії. Тут варто було б перекласти "Котів" німецькою, але на це видавці чомусь не зважились. 

Видавництво "Чорні вівці" порадувало нашу закордонну аудиторію "Єнотами-бешкетниками" Юлії Олефір, з легким для сприйняття текстом та майстерними ілюстраціями Ріти Нільсон, що також створювала їх для "Короля-малюка" Ульяни Чуби.

І так хочеться сподіватись, що "Читоріум" привіз у Франкфурт саме "Похмуре мавпеня". Бо "Мушля" зізнались, що на стенді є "Як ти, тато?" - але так вже в нас, як текст чудовий, то ілюстрації благенькі, й навпаки. З "Мавпеням" в цьому плані диво якесь. 

Епоха візуалізації: дорослі кроки 

Друкарська фабрика "Юнісофт" привезла до  Німеччини "Четверте крило" Ребекки Ярос - фентезі в галузі військової беллетристики, на диво, проти культу сили. Сама письменниця страждає на генетичний синдром Елерса-Данлоса, що ним хворіє й головна героїня Вайолет, кадетка Військового коледжу Басгіат, якій доводиться опиратись убивцям ззовні та зсередини.

Один із трендів останніх сезонів, артбуки, зайняли не одну полицю на цьому ярмарку. Сreative Publishing просто-таки вразили яскравими, повноцінними виданнями кулінарії в складних умовах Cooking in the Wild, добірками Conceptual Photography та Ukrainian Folk Fashion. В тему влучив і видавець Олександр Савчук. Дві антології - "Студії з української етнографії та антропології" та "Український театральний костюм ХХ-ХХІ століть" - стали виданнями іміджевого рівня.

Ist Publishing, видавці ДО ПО Павла Макова, цьогорічного дизайнера українських стендів у Франкфурті, приїхав з чималим стосом доробків у стилі діджітал-авангард. Серед них "Літопис українського дизайну" - періодичне друковане видання, що розповідає про досягнення наших, помітні світовому істеблішменту. Й тут дизайнери аж перестарались на користь картинки, бо текстам ще й досі належить рівноважна роль в осмисленні образу - тим паче, у виданні такого рівня, де глянець сусідить із недешевим графічним контентом.

Найшуканішою книгою в Інтернеті (принаймні, в мене) стала "Futuro" з Ukrainian Art Collection, а найтрадиційнішою, але в новому форматі - книга, що презентує творчість Михайла Коцюбинського. Це власнодрук Довженко-Центру та бюро "Буця", перевиданий до ярмарку двома мовами - українською та англійською, ще й з палітуркою, створеною як переливна картинка. "Між кіно та літературою" розглядає доробок письменника у двох ракурсах.

Мистецький Арсенал з програмою "Життя на межі" став осередком дискусій, які, на жаль, так і не були представлені на офіційному каналі Frankfurter Buchmesse. Навіть "Амадока" Софії Андрухович, що пережила хвилю успішних презентацій 2020 року та була привезена німецькою без оригінальної назви, наче пройшла повз увагу еліти Євросоюзу. Можливо, це уславлена німецька неквапність, а може, і правда, Нойбізян завше спритніший. Втім, топ-позиції палестинського питання нагадують і нам про нашу ж політичну амбівалентність. 

В контексті світу: fratroni, віз та мотиви Сходу

Стара Європа чимало навчила нас робити вигляд подолання суперечностей. І тут німці з італійцями просто-таки зіграли в класики. Незважаючи на статус почесного гостя, італійська делегація у Франкфурті зазнала майже скандального розколу. 

Схоже, Роберто Савіано не схотів з'являтися в компанії представниць мелоністики, що мала б продемонструвати Європі ріст жіночої ролі в італійській літературі. Той самий протест виказала ще частина авторів з Італії, приїхавши на подію окремо. Втім, авторові "Гоморри" ще й як дорікнули за індивідуальне запрошення від Юргена Бооса, директора Франкфуртського ярмарку, і навіть кавертокінгова дипломатія президента AIE Інноченцо Чиполлетти не сховала очевидного крінжу.

Загалом, "Азійська сцена" виявилась найдоречнішою. Криза раціональних пошуків є більш ніж зрозумілою, полиці тріщать від публіцистичного спаму, а публіка ось-ось почне блювати літературним фастфудом. Аудіокниги та підкасти поступово підбираються до центнерів рекомендованих видань. Майданчик цього ярмарку "Книга на екран" розповідав про фільми з книг і навпаки, а Netflix уперше зайняв стенд. Ось хто спамив увесь рік недарма. Продовжимо в Белграді - хоча, судячи за медійною тишею, нам час донатити на викуп. 

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором