Art Book Fair 2026: наступний

Images by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 118 АртКава - спеціальний

Винайти мистецтво в Україні неважко. Важче втримати. Цьогорічний ярмарок мистецької книги, що вдруге проходить на ВДНГ, ризикує бути останнім, і ось чому.

Аудиторію повністю задовольняє пропозиція з інших книжкових форумів, і життєздатні проекти переїдуть саме туди - за умови відповідного позиціонування. 

Аудиторія цьогоріч проголосувала не лише чисельністю, а й увагою, на підступах бачучи відверту, ба навіть, патологічну реципієнтність проекту. Ні для кого не секрет, що люди в стані клінічної депресії - яку б етіологію вона не мала, дистимічну чи шизофренічну - є поглиначами енергії здорових людей, своєрідними чорними дірами,  для ходіння повз які потрібні досвідчені астронавти.

Ба більше, ви ризикуєте опинитись не в стані емпатії чи прийняття, а в такому самому пригніченому стані гніву, що має непередбачувані наслідки, за механізмом психологічного зараження та хибної асоціації з "все-...".

Як це працює? Дуже просто. Вам намагаються видати потворне за мистецьке й переконати в суб'єктивності бачення. Доки ви сумніваєтесь у власній здатності розгледіти Ван Гога, той в іншому павільйоні. Доки ви сумніваєтесь в собі, вами вже намагаються маніпулювати. 

Будь-що потворне є результатом викривлення, збочення, перверзії. Або руйнування чи саморуйнування, що не має сенсу, крім руйнування з ненависті до себе. І можна скільки завгодно кричати про офіційний статус потворного - красившим воно від того не стане.

Тут не допомагає навіть принцип задоволення, бо у випадку потворного воно не має трансцендентності. Потворне замикається в рамках суб'єктивного й осідає на стінках цього міхурця, мов кіптява. 

Інший випадок - навмисне просування потворного, як гіпотеза. Страшна, та, все ж таки, обгрунтована гіпотеза, коли виходити з теми генію та злодійства. І, хоч посередності важче сперечатись із талантом - бо посередність багато хто любить та приймає як гарантію безпеки - потворне має самоціль. Ствердитись як нав'язлива правда, як факт існування, що привертає увагу й западає в душу через негативні враження.

Використати війну та її наслідки як привід просувати потворне - всього лише використати, але користувачі реальності на тому не зупиняються. Їм потрібні не лише емоційні ресурси аудиторії. Вони не застрягають на цифрових сторінках, флікрах та кіндлах. Ім потрібен папір, ще й не абиякий - цупкий та виклично білий, наче відмиті гроші.

Для європейського мислення то є новим та дивним, бо власного ресурсу для таких експериментів замало, а купувати його начебто дорого. В одній тільки Великій Британії - ще й після Брекзиту - закуповувати друкарський папір доводиться на континенті, але, якщо об'єднатись в концерни, то й везти треба буде хіба шо на замовлення.

Яке? Знаючи традиційну британську вимогливість до друкованих видань, якість мистецьких та фотоальбомів, важко уявити собі типового бібліотечного клопа задоволеним  антипечворками, ліпленими більш назло, аніж на продаж.

Більш того, ви маєте це купити за виставлену ціну, бо донати ж... 

Можеш не малювати - не малюй.

Якесь дивне відчуття складається, наче Брекзіт виявився приводом відкрити двері бедламу, та коріння проблеми навіть не в тому, що торгівка-мати, стиснувши зуби, дозволила доньці вийти заміж за принца. Ціна виходу опинилась за межею розуміння, як таке могло статися взагалі.

Втім, загниваючий імперіалізм - дохле сире завжди гниє - не відокремився від доброї старенької разом з Євросоюзом. Більш кризової монархії Велика Британія не знала за весь час існування, і шлюби з медсестрами тому свідчення.

В мистецтві криза відображається через контрадикції. Спроба втримати обличчя на Близькому Сході перетворилась на контрекспансію, де посади почали займати люди, що не мають жодного стосунку до державотворчих основ. Манкуючи почуттям справедливості, ці люди отримали визнання всупереч інтуїції та здоровому глузду. Вважай, за гроші.

Якщо колишньому прем'єру платять багатомільйонний гонорар ще до виходу книги, якщо передові, престижні видання країни перетворюються на рупор утилітарності та несмаку, чого чекати від нішевих видань і так званих крос-культурних проектів, за які, напевно, відповідатимуть, знову ж таки, дівчата, які нічого не вирішують?

Цікаво, що вхід для українських емігрантів позначається таким самим слідом сажі, крім хіба що кольорового прапору, чомусь визначеного асоціюватись із цінностями Великої Британії.

Поняття ліберальної синагоги не таке вже й далеке від консерватизму - чи республіканізму на іншому березі проблеми. Позаминулого року ми вже писали про це в  контексті позірної британської журналістики на експериментальному майданчику. Трампізм, як і будь-яка диктатура, має на меті використання будь-чого заради власних цілей. Незрозуміло тільки, як іслам у цьому експерименті опиняється на підвищених позиціях.

Осередки британського мусульманства на фоні чорно-депресивного та відверто збоченого європейства репрезентують жвавість природних кольорів, камерність та відокремленість від світу розпусти. Якщо це джерело фінансування мети, зрозуміло - але на чому це тримається, крім безмежного в своєму лібералізмі уряду, відстороненого суспільства та короля, чиє розлучення спричинило дипломатичний казус із  обопільними жертвами?

Доки оберти колеса історії не віщують нічого доброго, звернемо увагу на те, що, хоч і приглушене бур'яном, але зросло і має виразність, співзвучну з потребами часу.

Проекти, спрямовані на співіснування різних культур у вузьких просторах, природничий акцент, якому немає рівних у світі, де не завжди є час і хист подивитися собі під ноги, ресайклінг та творення унікального зі звичного, побутового, непоказного, урбаністичний акцент углиб, крізь персоналії та графіку, тематичні та міські часописи - тут українська та британська культури, дійсно, перетнулись. Як і в історичному переданні, попри його належність до певних політичних течій чи режимів, коли старе не руйнується, а імплементується, попри суб'єктивні, здебільшого, штучно загострені та капсулізовані емоції. 

Втім, справді мистецьке на цьому фестивалі розпродавали з коробок, наче воно не повинно було ображати своєю справжністю оту сірину в чорних закарлюках. А Україна тривала за скляними стінами.

Foolscap Editions: Freshers by Sigune Hamann

Foolscap Editions: Building Futures: 

The Counter Architecture of the British Mosque 

by Shahed Saleem

Іван Мельничук, представник проекту Метод Фонд

від Українського Культурного Фонду

Метод Фонд: 

Мистецькі зошити, словники, артбуки.

На фото - срібна добірка творчості українських митців, у т.ч. Анни Звягінцевої - авторки преміальної статуетки для Drahoman Prize

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.

Нетривіальне: арабська сучасна література на ВДНГ

Image by MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Весняний фестиваль “Книжкова Країна” цього року відзначився новими виходами літератури, малодоступної для середньостатистичного читача - не через ціну, а через брак інформації на користь ліній думок. 

Утім, все ж таки долаємо створені за нас упередження, для об’ємного, багатогранного та спокійного погляду на світ, що дозволяє побачити речі, як є, а не як треба.

Видавництво “Нора-Друк” привезло на фестиваль кілька перекладних видань від авторів з країн Близького Сходу та Північної Африки. Автори звертаються до історичного та соціального контексту буття, в якому світ революцій та воєн досліджується в очевидних передумовах, а повсякденне існування розкриває східний світогляд, у його химерності та влучності, тонких візерунках почуттів, текстовому багатстві та поступовому зосередженні на неминучій правді.

Ісам Расім “Аль-Хакруб. Особова справа”

Автор “Африканського танцю”, виданого “Нікою” 2024 року в серії “Арабські історії”, продовжує тему, підняту Ісою Мухаммадом Фуадом стандартних передреволюційних подій у романі “Краватка” (пер.Оксани Прохорович), де кримінальна журналістика втягується в розкрутку новин про серію вбивств та розслідування, що заходить у глухий кут. Безпідставний арешт головного героя відбувається в кінці 80-х років минулого століття, з обставинами, що вплинуть на інформаційну революцію 2011 року. 

“Аль-Хакруб” (пер.Олени Хоміцької) - майже класична орієнтальна розповідь. Документальні події та історія від першої особи переплетені з легендами, поетикою та зворушливими зверненнями до божественого. Текст знімає раціоналістичну напругу і дозволяє зануритись в сюжет із перших рядків. Смирення перед неминучими подіями перетинається зі спробами осягнути причини воєн, розв’язаних “сердитими людьми”, й холодної війни, витоки якої головний герой намагається відшукати в самому собі.

Жаббур Дуейги “Надруковано в Бейруті”

Ліванський письменник Жаббур Дуейгі в своєму іронічному детективі звертається до теми видавничого бізнесу. З головним героєм трапляється несподіванка в дусі біблійної оповіді про Йосипа Прекрасного, таємно проданого своїми братами до Єгипту. Письменник-невдаха, утомившись отримувати відмови щодо свого першого рукопису, влаштовується коректором до друкарні. Врешті, його мрія збувається, але виконала її начальникова дружина. На відміну від Йосипа, головний герой виявляється нестійким до жіночих чар, зовсім невправним детективом, але таємниці друкарства розкриваються перед ним так химерно й несподівано, як тільки може й бути у східних історіях.

Сога Аль-Фіккі “Рейс Каїр - Касабланка”

Близькосхідна жіноча проза цього разу - не про тортури нещасної мусульманської дівчини, що дивом вирвалася з лещат сімейного аб’юзу та стала щасливою мешканкою Західної Європи. Авторка описує досить-таки сучасний світ головної героїні, по-жіночому витончено подаючи деталі навколишнього буття, в дусі “Тисячі й однієї ночі”, створюючи місток між єгипетською та марокканською культурами, що близькі їй за походженням. Проза Сога Аль-Фіккі заслуговує на увагу ще й тому, що письменниця має освіту та досвід з масових комунікацій і створення публікацій для арабських онлайн-медіа.

Халіль Свейлех “Тест на каяття”

Війна в Сирії - ще один аспект сучасної арабської літератури та книг про Близький Схід. Знову перед читачами постає Дамаск, зруйнований бойовими діями. Головним героєм роману стає письменник, що п’ять років тому розпочав заплутані стосунки з журналісткою. Втім, навіть не любов, а ненависть є фокусом уваги для читача, зачарованого відвертим та шляхетним стилем автора. Метафорична мова є й інструментом, і об’єктом споглядання та способом гри, в якій розкриваються події сирійського повсякдення, переплетені, в тому числі, й з нашою історією.

Дякуємо видавництву “Нора-Друк”, письменниці Наталії Чайковській, Ukrinform Press Cеnter та Beirut Art Center чиї матеріали стали в нагоді:

Переклади з арабської: “Краватка” та “Аль Хакруб”

Надруковані в Бейруті. Уривок з роману 

Інтерв’ю Жаббура Дуейги Хуссейнові Насреддіну (арабською мовою) 

Просто слухай. Уривок з роману “Тест на каяття” 

КнижКава в Інстаграм -  ще більше нетривіального цієї весни

Слідами "Книжкової країни": джентльменський набір історика

Image by @MZarzhytska on X

Автор: Марія Заржицька

Випуск 10

Такі собі коротенькі огляди вирішила публікувати, доки не настала зима. Та до зими потрібно добряче запастися гарним читанням, бо хтозна, які вибрики нам влаштують погода й сусід.

Помітили, як зріс інтерес до читання в неомілітарну епоху? І скільки нових слів чи то віднаходиться, чи то винаходиться щодня, й люди готові ховатися за ними, немовби за пластинчастими жилетами давньоримських воїнів?

Утім, не так все було, і підбірка античних авторів від видавництва "Апріорі" вас у цьому переконає. Кількість відомих імен тут, мабуть, перевищує двадцять, але ж підрахуйте.

Ба, тут іще дещо. Не можна отак узяти й читати про античність без диктаторів. Тим паче, й ходити далеко не треба, бо всі п'ятеро поруч, і як вони це робили. 

На десерт - Сарамаго з його "Бунтом речей", а от стосовно Ді-Бі-Сі П'єра мене мучать неясні сумніви. Втім, лишаю це на ваш розсуд, собі в теоретичну скарбничку прихоплюю "Тим часом у дофаміновому місті", і до Анни Лембке якось дійде. 

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором

Світові літературні премії: Нобель (1901)

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор: Марія Заржицька

Випуск 7

Отримати Нобелівську премію за твір, здавалося б, не хотів тільки лінивий. Втім, найпрестижніша світова винагорода в галузі літератури може принести як широке визнання, так і гірке розчарування. Це стосується і номінантів, і лауреатів, і читачів, що сподіваються побачити у фіналі чергового Кіплінга, Фолкнера чи Маркеса.

Тож, починаємо цикл публікацій про літературні премії саме з Нобеля й розповідаємо все, про що ви, напевне, до сьогодні не мали змоги поміркувати.

Нобелівська премія: основи й статус

В заснуванні "Стокгольмського рудника" існує кілька важливих дат, першою з яких є 1895 рік. Саме цього року Альфред Нобель створив заповіт як наслідок рішення урівноважити своє відкриття динаміту з нечуваним на той час меценатством. Завойовники світу мирними засобами мали преміюватися в п'ятьох галузях, однією з яких стала література.

Шведи недарма відомі як неквапна, розважлива нація. Вся ця розважливість пронизує історію премії від початку й до наших днів. Так, Нобелівський комітет був заснований через два роки після виходу заповіту, в 1897 році. Уже через два місяці Каролінський інститут отримав право на заснування Нобелівської Асамблеї. До неї й досі належать 50 професорів цього шведського університету, а лауреати мають прерогативи отримання медичної допомоги в його стінах.

Через два дні після заснування Асамблеї Шведська академія набула права вручення Нобелівської премії з літератури. Проте, перші Нобелі почали вручатися з 1901 року, оскільки до цього часу організація влагоджувала фінансові питання. Так, в середині 1900 року була заснована Фундація Нобеля, і цього ж року шведський король Оскар ІІ затвердив її статут. 

До того ж, на сучасний розподіл рішень в організації вплинуло розірвання Шведсько-норвезької унії в 1905 році. Таким чином, Шведська академія отримує видиму вагу в оцінці преміантів з літератури, а Норвезький комітет переконується в тому, що внесок кандидата у справу миру є дійсно значущим. 

Літературний Нобель: переваги й проблемні місця

Більшість із нас не задумується над тим, що потрібно зробити автору, аби отримати Нобелівську премію. Найпрестижніша світова нагорода дістається не за твір чи ім'я, а за творчість загалом, - чи то, певним чином окреслений внесок у світову літературу. Це дає змогу сподіватись на максимальну справедливість,  в контексті масштабу та сталості творчого шляху, а також потужності внеску  - навіть якщо автор написав небагато. 

Діалектика сталості та потужності, ймовірно, спричиняє чималу кількість суперечок про те, хто насправді гідний. Втім, ця проблема є дискутивною, на відміну від слабких місць, у яких провідне місце займають часові рамки.

По-перше, це вимоги до моменту створення роботи, які сягають, найближче, року до номінації. Тобто, в сегмент розгляду можуть не потрапити твори, значення яких у справі миру доведене на суспільному рівні. 

По-друге, маємо не раз доведену неможливість отримати премію авторам, що померли до етапу відбору. Зокрема, Іван Франко, Василь Стус та Іван Багряний, хоч і були номіновані, але не розглядалися через передчасну смерть - а часом, через затримки та тяганину, що не враховували реальних обставин їх життя на той момент.

По-третє, це країна походження премії, адже перевагу може бути надано місцевим авторам, особливо коли вони давно її не отримували. Так, за 123 роки існування Нобелівської премії з літератури її отримали 15 скандинавських лауреатів (більше 10%), з них 8 шведів та 4 норвежці. Ця тенденція призупинилась у 1974 році, коли шведи отримували найпрестижнішу винагороду 2 роки поспіль.

Unfair play: спекулятивні моменти

Ще одна помітна річ у врученні Нобелівської премії з літератури, яка здатна викликати істерику - склад країн лауреатів. Прибічники етноцентристських теорій досліджують цей розподіл протягом усього періоду існування премії. Виходять навіть інформативні результати, - проте, робити з них утилітарні чи всеохопні висновки не варто. 

Етнічний фактор має значення, але, скоріше, в сенсі розміру гравця. Байка про левову частку є добре відомою з езопових часів, і дивуватися тут нема чому. Навіть сьогодні, в демократизованому, здавалося б, світі деякі учасники книжкових форумів зізнаються, що розмір має значення. Не забуваймо і про політичні стратегії, в яких певний етнос чи спільнота набувають підтримки великих гравців й так само є відкинутими, коли вже нема потреби.

В конкуренції за право номінуватись існує досить-таки двозначна можливість змінити твір під вимоги незадовго до номінації. Через розмитість офіційних вимог існує заділ для так званих ринкових маневрів, а не якихось суттєвих доробок, що розкривають зміст ідей, виключають хибні міркування чи підвищують якість тексту. 

В усякому разі, не варто ігнорувати настрої окремих персон і суспільні тенденції, де певному фактору надається неприродно провідне значення. 

Ще одна кулуарна тема - списки номінантів. Їхні імена неможливо дізнатись аж до вручення, на відміну від Букерівської премії зі Сполученого Королівства, списки якої публікуються відкрито. Така таємничість має сенс, насамперед, у безпеці автора. Втім, і цей позитивний момент став об'єктом спекуляцій, зокрема, на букмекерському ринку. 

Ставки на Нобеля, анонсовані у відкритих джерелах, вочевидь, маніпулюють суспільною думкою і є недостовірними даними для підняття рейтингів та отримання фінансових зисків. Подібні згадки самі по собі ажніяк не відображають мистецьку цінність твору.  

Номінація: офіційні вимоги та реалії

Процес відбору творів для розгляду в фіналі є тривалим, як і годиться преміям подібного рівня. Винагорода найкращому творцю в дусі ідеалізму призначається 18-ма членами Шведської академії, відомими як De Aderton (вісімнадцять). Проте, це лише орган присудження. Остаточним вибором лауреата завідує Нобелівський комітет з 4-5 осіб, яких обирають із членів академії на три роки.

Хто ж може бути номінований на отримання Нобелівської премії? Тут існують досить-таки стандартні реалії. Письменники, навіть імениті, висуваються за рекомендаціями комітетів у сфері культури, а також лауреатів попередніх років. Зокрема, рекомендантом Василя Стуса у 1985 році став Генріх Белль, але навіть його фігура не завадила звичайній бюрократії. Більше про перипетії подання українських авторів можна дізнатись у публікації від Національної спілки письменників. 

До того ж, будь-який автор може бути й посунутий колегою з регаліями. Окрім членів Шведської академії та аналогічних їм закладів, права подаватись на Нобеля мають професори літератури та філологічних наук, номінанти минулих років і президенти асоціацій, пов'язаних з літературною творчістю в країні.

З більш ніж півтисячі номінантів за півроку лишається п'ять, але чекати результатів їм доводиться аж до жовтня. В цьому місяці шляхом закритого голосування обирається єдиний лауреат, до отримання абсолютної більшості голосів.  І тільки в грудні столиця Швеції готова прийняти переможця для урочистого вручення 11 мільйонів шведських крон і золотої медалі.

Нобелівська премія для письменників: цікаві факти

Незважаючи на те, що Нобель має присуджуватись лише одному кандидату, премію з літератури було поділено між двома чотири рази. Перший розподіл стався у 1904 році між французом Фредеріком Містралем, що писав окситанською мовою (поема "Мірей") та Хосе Ечегарай-і-Ейсагірре - іспаномовним баском (п'єса "Чекова книжка").

В 1917 році Нобелівську премію з літератури ділили данці Карл-Адольф Г'єллерул ("Ідеаліст") та Генрік Понтопіддан ("Із хат"). Останній твір перекладено українською мовою у 1899 р. Українсько-руською видавничою спілкою. 

1966 року перший івритомовний та ідишомовний лауреат, ізраїльський письменник Шмуель Йосеф Агнон розділив винагороду з Неллі (Леоні) Закс - своєю однокрівною, що емігрувала з Берліну до Стокгольму в 1947 році. Агнон був виходцем з Галичини (Бучач, Тернопіль) і є автором "Весільного балдахіну", "Нічного постояльця" та "Історії галицького єврейства". 1930 року він пережив нищівну пожежу в Гамбурзі, коли згоріла вся його бібліотека та рукописи. Неллі Закс ("Затемнення зірок", "Авраам в солончаках") не належала до жодних літературних течій Веймарської республіки й не піддавалася впливу жодних груп. 

У 1974 році серед членів Нобелівського комітету сталася гостра суперечка через дві місцеві кандидатури. Першою з них був Ейвінд Юнсон  ("Романи про Улофа", "Прибій", "Дні його величності"), критик нацизму, учасник Норвезького опору в часи Другої Світової війни. Другим фіналістом став Гаррі Мартінсон, автор поетичної збірки "Аніара",  романів  "Шлях до королівства дзвонів" та "Треба йти", ветеран війни за незалежність Фінляндії (1939-40 рр.), вагабондист і самоучка.

1959 року поетичну збірку, чи то, радше, фантастичний епос "Аніара" про порятунок від атомної катастрофи кілька днів читали по шведському радіо. Мартінсон помер через 4 роки після вручення премії, наклавши на себе руки в лікарні Каролінського університету - за офіційною версією, через критику, що впала на нього після слави. 

Колишній соцтабір представлений письменниками Чеславом Мілошем ("Поневолений розум")та Іво Андричем ("Міст на Дрині"). Поляк Мілош, що народився у Литві та у 30-х роках сприяв її незалежності, був змушений емігрувати до Польщі. Перебуваючи у варшавському гетто, він протистояв нацистській владі й отримав звання Праведника світу. 

І тут особистість Андріча є неабиякою дивиною в списку лауреатів. Боснійський хорват, що боровся проти австрійського уряду екстремістськими методами в організації, причетній до Сараєвського вбивства,  врешті, став дипломатом у спробах замирення Третього Рейху, що закінчилися підписанням колабораційного Троїстого пакту за участю націонал-соціалістичної Німеччини, фашистської Італії та Японської імперії. 

Втім, це ще не все - під час війни Андріч зближається із номенклатурою Тіто, що тоді був лідером антифашистського партизанського руху. В 1945 році він написав "Міст на Дрині", який був виданий в УРСР 1957 року, а в 1961-му отримав Нобелівську премію. 

Нобелівська премія з літератури: найвідоміші здобувачі

Серед зірок світової літератури з Нобелем - Генрік Сенкевич (1905), автор історичних та соціальних романів про Польщу різних періодів, та, зокрема, Україну з польської точки зору, засновник ПЕН-клубу Джон Голсуорсі, автор "Володаря мух" Вільям Голдінг, гонимий за свій стиль Джон Стейнбек ("Грона гніву", "Про людей та мишей") та Юджін Гладстоун О'Ніл.

В цьому ж списку - Ернест Хемінгуей, Бернард Шоу, Габріель Гарсіа Маркес, Томас Манн. Поряд із ними займають місце такі стовпи, як Ромен Роллан, Анатоль Франс, Андре Жід, Альбер Камю. Провідники деколонізації Тоні Моррісон, Рабіндранат Тагор і Пабло Неруда посіли гідне місце поруч із Томасом Стернзом Еліотом, Вільямом Фолкнером та Бертраном Расселом. Серед політиків Нобелівським лауреатом з літератури став Вінстон Черчілль.

Радянський сегмент зайнятий не тільки диссидентами Іваном Буніним, Олександром Солженіциним та Йосипом Бродським, але й Михайлом Шолоховим та Борисом Пастернаком, які теж випили свою гірку чашу. Так, Михайло Шолохов зазнав не лише політичної критики, але й, попри об'єктивність "Тихого Дону", став об'єктом інсинуацій з приводу авторства. Пастернак за життя так і не зміг отримати грошової винагороди - чи то через заборону від радянської влади, чи то від суспільного цькування за "Доктора Живаго", коли його називали зрадником навіть відомі колеги по перу. 

До заснування премії Андерсена в галузі дитячої літератури Нобелівську премію було вручено Редьярду Кіплінгу ("Книга джунглів"), Сельмі Лагерлеф ("Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми" та Морісу Метерлінку ("Синій птах"). 

Серед авторів сучасності - Жозе Сарамаго, Семюел Беккет, Орхан Памук, Боб Ділан, Кадзуо Ішігуро. Жан-Поль Сартр ("Буття і ніщо") відмовився від грошової винагороди заради свободи від обов'язку будь-якій соціальній інституції. 

Попри видиму перевагу чоловіків, жінки теж отримують Нобеля. Тоді як С.Лагерлеф стала першою жінкою-лауреатом, найстаршим здобувачем на сьогодні є Доріс Лессінг, а цьогорічним переможцем - південнокореянка Хан Канг (роман "Вегетаріанка"). Премія лишається найпрестижнішою винагородою в літературних колах і одним, але не єдиним способом заявити про свою творчість широкому загалу.

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором