Сезони: митець і межева дипломатія

Автор Марія Заржицька

 Images by @MZarzhytska on X

Випуск 127 АртКава - спеціальний

Минулого тижня в Житомирі відбувся ІІ Міжнародний форум культурної дипломатії Art for Peace. Вдруге його організовують благодійні громадські організації, за фінансової підтримки Житомирської міської ради та управління культури, і вдруге його відвідують іноземні гості - у порівнянні з минулим роком, в розширеному складі. 

Місто іновацій

Зробити Житомир осередком культури - а точніше, повернути його до колишнього стану - мріє чимало містян. Яким має бути це повернення, і що вийде в підсумку, достеменно не знає ніхто. Секрети співжиття в етнічно та культурно строкатому місті відомі кожному його примарному  мешканцю, з однією поправкою - ми згубили не культуру, а структуру.

Якщо хтось заявить, що в Житомирі переміг фемінізм, він майже не помилиться. Цей фемінізм типово український, м’який і, які свідчать дипломатичні заходи, навіть троїстий. Якщо до нас повернеться нещодавно звільнений у Києві екс-мер, ми теж не здивуємось: на це натякає зростання чисельності нічийних будівель в історичному центрі.

Дієвість та дієвці

Втім, експресія першого Art for Peace уже не повернеться. Форум стає камерним, і не лише через війну. Іноземні гості починають активніше відвідувати його наживо, але концертних залів чомусь бракує - ба більше, їх обирають за принципом європейських будинків культури, немовби знаючи, хто не прийде. Навіть поляки в цьому сенсі вирізняються світоглядною строкатістю.

Схоже, це й збуджує натхненників, яким бракує емоційної енергії в себе вдома. З окультуренням релігійних споруд ми якось упораємось, не забракло би дипломатії. З подвійною мораллю складніше, бо Євросоюз радянських капіталістичних республік нам цього не пробачить.

Загалом, Art for Peace викликає дуже стійку ностальгію. Вдруге форум відвідує японський фотохудожник Кадзуто Сугіта, що, виявляється, подарував місцевій чорнобильській зоні 150 дозиметрів і знайшов подібність між рідним містом Одака й тутешніми Народичами. Вперше проводиться виставка фотографій авторства самого Сугіти та лауреатів конкурсу “Україна очима світу”, до якого долучились вітчизняні та іноземні учасники.

Вперше Житомир відвідала британська скрипалька Керенза Пікок. Як і в багатьох пострадянських чиновників, у неї суперечливі стосунки з поняттям державності, але мухи з котлетами в нас окремо. Історія - дочка часу, і цього разу про дітей говорилось в контексті елементарного. Ні, не про політику.

Долати побутові упередження важче там, де існують готові схеми поведінки, яка в груповому контексті може повернутись проти реформатора. Жінки в музиці, жінки в літературі, жінки в культурі потребують… велодоріжок. Так, велодоріжок.

Вперше до Житомира завітав піаніст Євген Хмара, що, виявляється, і в Голівуді премію отримав, і українське кіно промузикував. Більш того, вийшов до народу за рояль і досить чутно зіграв п’ятничному місту українські народні хіти. Одна біда - межа.

Коли камерне тріо виконує роль музичного оформлення свята, виникає підозра, що так звана емоційна частина культури - поезія, музика, графіка - в сучасних умовах покликана до розваги, й ця утилітарна роль, насправді, виконується давно.

Фільми та виробництво

Цьогоріч на Art for Peace було проведено чотири дискусії, одна з яких, так чи інакше, торкалася кіно. Дискусію відвідала сценаристка, кінорежисерка та кінознавиця Людмила Серебреникова. Вона є, в тому числі, керівницею багатьох українських кінопроектів для міжнародного показу й членом експертної ради УКФ із аудіовізуального мистецтва. І тут, коли на заходах різного штибу звучать запити про екранізацію, виникає головна дилемма. Де український глядач має дивитись українське кіно - вдома чи за кордоном?

Вже наступного дня, на VinBookFest, режисер Валерій Шалига вкупі з письменником та сценаристом Андрієм Кокотюхою озвучили запит на кінострічки з регіональними сюжетами - тільки не сьогодення. Чому не сьогодення? Мовляв, ніхто не хоче на сьогодення дивитись ще й з екрану - але ж доведеться, хай навіть з дореволюційного ракурсу. 

Мені, як неквапному аналітику вітчизняного мислення, здається, що дивитись не хоче ніхто ні на що. Кінотеатри порожні навіть за більш ніж доступних цін на квитки, безпечного розташування та західних пропозицій. На кризу жаліються навіть голівудські кінорежисери, але Голівуд чомусь не закривається й не перетворюється на сховище костюмів чи виставковий простір. Для того, щоби знати свого глядача, ця фабрика пройшла - і щодня проходить - ретельну практику вивчення ринку. Як і літературний, він поділений на сегменти, але з книжками вийшло ж?

Іван Франко недарма жалівся, що українцям бракує метафізики. Вони будуть колупатися пальцем в тому, що ти зробив, але з метафізичним думанням біда якась. Якраз там, де ховається рушійна сила змін, властивих суспільству впливової держави. Це, в тому числі, здатність керувати суспільною думкою через уміння почути, а головне, відчути, чого хоче ринок.

А це вже про вміння бачити себе зі сторони очами інших. І цього ми досі не терпимо, поволі перетворюючись на неорадянське суспільство, яке возить іноземців у спальних вагонах, але не хоче чути того, що ці іноземці про нас думають насправді. Бо ж коли всі навколо з вами погоджуються і говорять про вас, як ви про себе говорите, це має викликати занепокоєння.

2000 світлових років

В нашому суспільстві є одна огидна риса - швиденько прилипати до успіху емігрантів, яких воно свого часу витіснило. Ця паскудна споживацька схема, яка давно переросла радянські часи, помножилась на некрофілію, коли мертвий митець не просто краще за живого, а згадується вперше. І це не просто витіснення інакших - це витіснення людей, здатних мислити глобально.

Якщо говорити про технічні можливості для зйомок видовищного кіно, у нас їх точно немає. Навіть за наявності коштів, які - знову ж таки, за неорадянським принципом - все частіше беруться в держави. Єврофонди побудували навколо своїх грантів настільки щільну бюрократію, що з’явилась каста грантописців, а головне, цілком по-радянськи усереднена євроспільнота в черзі за благами від анонімних донаторів. У нас немає можливості залучити талановитих акторів, бо талант вартий грошей, як і ненудний сюжет. У нас немає можливостей залучити активних глядачів, бо в кінотеатральній сфері досі працює мхатівський принцип “особистої зацікавленості глядача”. 

В нас є можливість знімати документалку, короткий метр і навіть інколи - художні фільми, за наявності менеджменту. В нас є можливість розповісти, що це за фільми - через книги, зустріч із режисером чи акторським складом, але без сегментації подій та структурування ринку немає нічого.

В нас є можливість освоїти ШІ-технології так, аби вони сприяли якісному перетворенню сцени в кадр, але ми звикли до культів. Ми звикли до словосполучення “Гаррі Поттер” як до замовляння успіху, не даючи собі ані хвилини розібратись в комерційності проекту, цікавого хіба що любителям подробиць. Європейське словоблудство та вироблення нескінченних директив захопило настільки, що здається, наче дурні гроші можна отримати тільки за це.

Коли культура націлена винищити ім’я через його затирання або, навпаки, нескінченне повторення без сенсу, усереднити талановите, звести його до рівня тих, хто б і хотів, але не може - це, всього лише на всього, культ образи. Генетична теорія тут завше здаватиметься виходом, аякже

Я, все ж таки, за теорію ментального кріпацтва, де немає і не може бути імен, особистих досягнень чи чогось більше від майданного активізму. В ментальному кріпацтві немає спроб вирішити щось інакше, ніж грубою силою, спрямованою на формування покори в наступних поколіннях. З усіма віддаленими наслідками, де кріпак, змушений незламно працювати ще й в неділю, втрачає будь-яку гендерність, крім гриба. І, коли вже в розвинених країнах одна за одною перемагають ультраправі ідеології, варто згадати, де вони народились.

В тему ранішого дослідження, згадаємо й те, яким ідеологіям властиве культивування війни. Цього року аж кілька учасників форуму наголосили момент, який хвилює і метафізиків, і мегаліриків. Коли японець Кадзуто Сугіта шукає документалістики про Україну в часи війни, а Тамара Ібара, мексиканська фахівчиня з культурної дипломатії, говорить про обов’язок показати світові, ким ми можемо стати без війни, коли Житомиру дарують ляльку-мотанку з Південноафриканської республіки, коли, за розповіддю Євгена Хмари в Сингапурі на станціях метро стоять “Ямахи”, культура перестає бути емоцією. Це бачення, для якого, за словами модераторки, ведучої Україна 24, Лади Тесфайє, в нас точно є оптика.

Список провідних учасників II Міжнародного форуму та переможців фотоконкурсу - на сторінках щоденника подій. 

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.

VinBookFest осінній: фанзона для зламних

Автор Марія Заржицька

Випуск 127 + АртКава

Images by @MZarzhytska on X

Цього року Вінницький книжковий фестиваль замінив “Книжкову країну”. То як замінив - ненадовго й барбекю.

“Загадкова” згорнула афіші, та великі видавці не забули, куди їдуть. Взяти з собою найкраще, що лишилось - не вірю. Інакше нам доведеться думати, що найкраще від нас усі ці роки ховали на складах.

Насмілюся припустити - а у вінницьких своїх репортажах я по-тутешньому валю в лоба - що київський синдром східняка так і не відпустив. Вдягтись до столиці якнайкраще, а в селі хай так, стало книжковою модою. Чи то способом розповісти, як хріново, тоді як у вінничан, за визначенням, все чудово. Відкривати в провінції книгарні й не їхати туди… блін, то поставте ятку хоча б книгарні.

Несамвидав: орел та решка

На цьому збляклому - а подекуди зчорнілому - фоні раптом постали самовидавці, й це логічно. Ба більше, на осінньому VinBookFest уже можна говорити про fanity publishing - суто українське явище незалежного друку.

Зі стендів "Бук-Друк"

В усьому світі від vanity крутять носом, бо якість і нуль прибутків, а у нас працює. Як? Усі розуміються - ба більше, переконані - на питанні комерціалізації локального характеру. На відміну від Заходу, обгортки красиві. На відміну від України, там обирають своє.

Український fanity - це вам не інді. Західного комерційного письменника від інді відрізняє наявність гарантованих гонорарів плюс роялті, ага. Інді, яких розпізнають за специфічним викладом пір’я, все давно порахували і йдуть одразу на Amazon. Наш письменник запросто відкриє свій видав, навіть якщо не письменник. Що видав, те видав.

Найцікавіше починається в продажі. Видавництво, хай і не своє, але візьме - можливо, 50 на 50. Принаймні, перші наклади варто виправдати, пробачте, рубльом. З шаленого завзяття письменник стає за прилавок, і все. Все. Більше він не письменник, а дядя / тьотя чудернацького вигляду, з відпрацьованою текстовою складовою й обгортками без комплексів. А що? Беруть же.

Кілька кроків потому - письменники від видавництв. Ті ж намети, ті ж розкладки, обгортки… м-м, ну так, різниця є. Та ж сама ставка на особисту харизму, підкріплену… чим? Видавництвом? You’ll be blessed. У когось виходить, чому?

Виступ Олени Заквацької, директорки Вінницької бібліотечної системи

Вінниця з Житомиром у цьому сенсі склали специфічний тандем, де fanity publishing працює виключно на запити ринку. Автори охоче вкладають доходи від продажу вже виданих книг у нові книги, створюють міцні тутешні спільноти відданих читачів, і це правильно. Розсилка за кордон теж існує, інколи голубиною поштою. Все працює, як?

Можливо, всім просто набридло бачити успішний успіх “столичних”, і хочеться впізнати в отому письменникові трішки себе. В ньому, в його героях, сюжетах та поворотах долі не з київського ЦУМу. Хай там що, але цей своєрідний літнашизм працює як психологічний захист, як український паркан з квітами зла.

Ймовірно, комусь просто не хочеться вимог. Яких вимог? Не як у сусіда, але серійно. Отакої - серійно, коли часом ятку поділити не стає натхнення. Закон протилежності та боротьби єдностей наш, звитяжний.

Віршом по роздоріжжю

Заходячи до поетів, хіба можна скаржитись на долю? Десятки опублікованих за свій рахунок збірок, брежневські регалії до підлоги, два-три намети від сили на одну подію. “Нас не зрозуміли”. Не розумію. Модель героїв базару - а що, є інша?

Едельвейс...

В цьому році я вперше жахнулась від поняття “літературне заробітчанство”. Жити за кордоном, без надії бути виданим на батьківщині, публікуватись за свої - звісно ж, на батьківщині - донатити на війну й отримувати зневажливе мовчання. Ми крок від започину іншоземного українського видання. Будинки там уже скупили.

...і ще один "Едельвейс"

Бо в світі існує структура суспільства, де орієнтир зверху, хай там що. Навіть тоді, коли ось-ось відкриється Американський інститут книги.

Дитинство на Бейкер-стріт

З ятки пані Галини

Повертаючись до нашенських просторів, зауважу раптові сяйва в безнадії. Мова про дитліт, який згортали, згортали, та й не загорнули, бо лишилось тільки обгорнути. В нас уміють розповідати історії, бо строчити дидактику дорого. В нас уміють створити інститут літературних нянь, бо бути розвагою ще дорожче. В нас хіба що не вміють про тілесність, бо британські вчені скоро почнуть дарувати до своїх видань мікроскопи, але нашо?

"Classica" VinBookHall

Кінематографічно, Хадсон!

І тут вже точно за детектив. На зустрічі про кіно пани режисери та сценаристи зажадали провінційних історій, але так шоб не про сьогодні, бо низзя сміяцця. Не дуже герої виходять… А де виходить, то видавництво не те. 

І тут я пропоную надсилати блогерам на читку примірник без обгортки та розпізнавальних знаків. Чистий аркушоблок, хіба що зшитий в потрібному місці - так, щоби Amazon знав, як.

Intermezzo Вадима Карпенка

І тут я не можу не згадати про жіночу прозу - оп’ять-таки з несамвидаву, знову-таки з Києва, і чому видавництва не взяли, мені вже все одно. Я бачу ім’я, бачу спільнокошт зусиль, бачу стиль і рух у напрямку себе. Бачу навіть чоловіка, який спромігся й тут покохати, але така вже його доля.

І сильно-сильно мені у Вінниці подобається формат презентацій. Це зустріч письменника і читача. В провінції легше здаватися тим, ким є, розкрити себе за межами наметових продажів і … відпочити. Так, відпочити.

А от з виходом української книги на екран в нас повна загадка. Шкода, що без “Книжкової” - ми б там розібрались, хто на кому стоїть. Одне око в щілину структури українського кінематографу закипає за три секунди - для порівняння, в книжковій індустрії знадобиться сім. Валімо все на глядача, він не ходить.

КнижКава в Х, Facebook -

ваш вибір формату.

КнижКава  в Bluesky -

погляд назовні.

Жіноча проза Голівуда: блондинка вирішує померти

Автор Марія Заржицька

Випуск 125 АртКава - спеціальний

Зіркові книги — які вони? Мистецтво створює літературу про тих, хто створює мистецтво, та сьогодні не про це. В нас аж три голівудські історії, назвати які мистецькими язик не повертається. Три прекрасні білявки з тих, кого називають american girls та babies на противагу iron woman, зчоловічених специфічною американською емансипацією. Три зіркові дитини, що знімалися з ранніх років та пізнали всі переваги краси по-американськи. Вони писали, про них писали — що саме, чому та з чого все почалось?

Хайден Паннетьере: сказати “чорничний пиріг”

Класична голівудська білявка, чиє прізвище стільки років, як виявилось, писали неправильно й змінювали навіть на французький манер, пішла з життя не так щоби й несподівано. Хайден, що досить успішно, хоч і не завжди благополучно жила до знайомства в 2009 році з боксером Володимиром Кличко, за п’ять днів до свого 37-го дня народження зіграла в Мерілін. Зірку найдовшої в світі мильної опери "Дороговказне світло" знайшов без свідомості її бойфренд Брайан Хікерсон. На жаль, врятувати Хайден не вдалося навіть лікарям — вона померла від інфаркту, не приходячи до тями.

Дюймовочка, дружина боксера

Майже тарантинівській смерті голосу “Червоної шапки проти зла” передувало довге прощання з алкоголем, наркотиками, Брайаном та, як не дивно, Володимиром. Він познайомився із Хайден в 2009 році на спільній презентації книги Дебори Андерсон "Кімната 23" під продюсуванням Діани Дженкінс (Санели Чатич), боснійської підприємиці та філантропки з Каліфорнії, дружини банкіра Роберта Дженкінса, власника приватного телеканалу TV1. 

З того часу закохані Володимир та Хайден не раз розлучались та сходились, аж поки в 2014 році не розійшлися остаточно, начебто через зраду Паннетьере.

Незадовго до смерті Хайден пара не дуже вдало зіграла в Марлен Дітріх та просто красунчика, бо ж головною несподіванкою для громадськості мала б стати класична американська сповідь Хайден “Це я. Розплата” (This Is Me: A Reckoning). Автобіографію опубліковало в травні 2026 року Grand Central Publishing, імпринт одного з видавництв світової “великої п’ятірки” Hachette Book Group.

Книга — як і сама історія стосунків із чемпіоном світу з боксу у важкій вазі Володимиром Кличком — викликає багато питань. Наприклад, як доброзвичайний український спортсмен, брат мера Києва, міг одружитись із жінкою, що, виявляється, не лише приховувала свої справжні уподобання, а й ні мало, ні багато, страждала з юності ... на білу гарячку. До речі, причиною розлучення Хайден та Володимира в 2015 році названо те, що її помітили з незнайомим чоловіком ... у Лос-Анджелесі.

Через чотири роки після народження дитини від Володимира Хайден при загадкових обставинах лишає 4-річну доньку Каю-Євдокію на виховання колишньому нареченому. Ті самі джерела, які твердять про післяпологову депресію та неможливість Хайден вилікуватись від залежностей, показують її щоразу без типових слідів зловживання алкоголем чи наркотиками, яких не приховати навіть професійним гримом.

Як у брата, як у подруги

Після родинної трагедії зірка Паннетьере взяла нисхідний маршрут. Володарка першої премії молодого актора за роль в діснеївському фільмі "Згадуючи титанів", голос Ешлі в "Американському татові" та вовчиці Кейт в "Альфа і Омега: Зубата Братва", виконавиця багатьох саундтреків для фільмів, у яких знімалася, обличчя американської реклами з 4-х місяців свого життя за вісім його останніх років так і не мала яскравих ролей. Зйомки не приносили колишніх дивідендів, а зовнішність та імідж сліпучої білявки все більше нагадували фрейліну родини Трампів.

Життя з Хікерсоном, наркозалежним та схильним до насильства, лише поглибило родинні проблеми Хайден — вона перестає спілкуватися з матір’ю, теж акторкою, але тяжко переживає смерть в 2023 році рідного брата Дженсена, теж актора, що теж мав серйозні проблеми з серцем. 

Фабрика служниць

Скандальну автобіографію Хайден згоджуються опублікувати американський та британський імпринти конгломерату Hachette, який в ході зміни співвласників опинився під впливом праворадикальних американських та французьких кіл — зокрема, мільярдера Венсана Боллоре, якого називають французьким “Рупертом Мердоком”. Боллоре є головним акціонером Louis Hachette Group та впливає на масове підписання контрактів із праворадикальними авторами у той час, як війна з лібералами заштриховує справжні цілі нового командора.

Зокрема, Le Monde повідомляє, що погляди Боллоре стають обов’язковими для письменників, а політика сірого кардинала знищує французький книжковий ринок. Він є головою медіаімперії, яка активно підтримує ультраправих політиків та творить жертв ідеологічної війни як з авторів, так і з видавців, у той час, коли трампісти з американського крила Hachette розробляють радикальний план перебудови уряду США “під консервативні цінності”.

Схоже, експлуатація почуття провини й торгівля сильними емоціями спрацювала на мільйон доларів. Автобіографія Хайден Паннетьере майже одразу стала бестселером за версією New York Times та USA Today, завдяки серії зізнань, більше схожих на самообмови чи патологічні дитячі вигадки, травмописних звинувачень та через власну озвучку від авторки, що, втім, не задовольнилась новим витком слави. Вона померла у Грінвіллі, штат Південна Кароліна, на зйомній квартирі, подорожуючи Америкою разом з чоловіком, який прийшов надто пізно.

Різ Візерспун: білявка в медицині

На диво, Різ Візерспун іще жива — і секрет такої живучості, мабуть, полягає в трьох преміях, які прикрашають її полицю з косметикою. Володарка «Оскару» та «Золотого глобусу» (2006) за головну роль у фільмі «Переступити межу», премії «Еммі» за продюсування серіалу «Велика маленька брехня» та зірки на Голлівудській алеї слави, Різ знімалася в рекламі з 7 років, але її кінематографічна зірка стала висхідною в фільмах "Плезентвіль" та "Жорстокі ігри".

Знаменита "білявка в законі", яка вирішила довести право на існування всіх білявок як повноцінної частини людства, з відвертою очевидністю дозволила використати себе в брудних літературних іграх. Ще і як — нею прикрився не менш відомий чоловік, аби дістати собі ще більшу відомість, а Різ лишилось розкладати тематичне печиво на презентаціях азійських авторок.

Казус країни

У 2025 році, після виходу роману Gone Before Goodbye (Пішла без “до побачення”) Різ було піддано остракізму частиною українських читачів та оглядачів, які активно грали дурника. В книзі присутні російські персонажі, - насамперед, олігарх із Росії, - а фабула, яка проходить через Москву та Рубльовку, виявилась ще й романтичною.

Раніше українці вже критикували Візерспун та її книжковий клуб за зв’язки з Росією, але ця історія передувала підкреслено відомому скандалу з відмовою Vivat друкувати Gone Before Goodbye авторства, як було заявлено, Різ Візерспун. 

Болітар не винесе 

Втім, білявка Різ не з тих, хто пише книги навіть про себе. Письменника з неї не вийшло хіба що через Харлана Кобена, заявленого американським видавцем як провідний автор — тому що Кобен і є таким, завдяки серії детективів з дуже тригерними назвами, сюжетами та переглядами на Netflix. Навіщо Кобену було створювати роман із так званими російськими наративами під час війни, незрозуміло тільки поганим акторам. Інша справа в тому, що, як виявилось, Різ — великий друг Росії, й сама Росія активно підтримує цю гру, але роман там досі не опублікований.

До слова, Харлан Кобен - однокласник Кріса Крісті, голови Асоціації губернаторів-республіканців (Republican Governors Association) та член Псі Епсілон - студентського літературного братства. Політична чи масонська змова, вирішувати вам.

Як би там не було, але доводити білявість Різ заходилось одразу троє чоловіків — Харлан Кобен, у якого Vivat викупили права ще до завершення скандального рукопису, Сергій Полєтучий, власник видавництва з “великої української п’ятірки” й колишній консул України у Франції, та ще одна персона, завдяки якій асортимент Vivat перетворився на “бібліотеку дочки мільярдера”. Говард Баффет, активний меценат України, про якого навіть думати погано не можна, не афішує участі в цій історії — проте, принцип кто платит девушку, тот ее и танцует на диво чітко працює в американському менеджменті.

Бріттані Мерфі: несправжня блондинка

Брі́ттані Енн Ме́рфі-Монджек, при народженні Бертолотті, відома за роллю Алекс Леторно у «Восьмій милі» (2002), але досягла вершин слави у кінострічках того ж року "Вбивча краса" Майкла Патріка Дженна та в ролі Дейзі Рендон ("Перерване життя" Джеймса Менголда за книгою Сюзанни Кейсен). Акторка стала відомою у вісімнадцять років завдяки ролі Тай Фрейзер у фільмі «Безголові», а в 1997-му дебютувала на Бродвеї в оновленій версії п'єси Артура Міллера «Вид з мосту», разом із досвідченими акторами Ентоні Лапальєю та Еллісон Дженні.

“Дівчинка Емінема”, в якої проблеми з італійським прізвищем та повна невизначеність із тим, куди йти — хоч і була однією з найпривабливіших акторок Голівуду, ставилась до себе так, наче живе в робітничому кварталі Нью-Йорка. Наслідки недолікованої пневмонії фатально відобразились на її долі, а мікс ліків, які Бріттані за чисто голівудським сценарієм запихала в себе, вразив навіть бувалих копів. Мабуть, через це її обмовляли, звинувачуючи в кокаїновій залежності — а може, щоб додати тяги, та Бріттані впевнено все заперечила, окрім одного. Вона зовсім не розбиралася — та й не могла розбиратись — у тому, що їй прописували або радили, як то водиться в навкологолівудських медичних колах.

Безсенсовне американське біохакерство “на слабачка”, свідомі акти ненависті чи банальна дурість — час розбереться, але факт лишається фактом. 2009 року Бріттані померла 32-річною в домі чоловіка-тирана без належної медичної допомоги від ускладнень, а Голівуд отримав чергову жертву, про яку навіть не згадають без того, що сталось.

Тим не менше, справедливість потроху відвойовує кордони — австралійський кінокритик Пітер Шеллі, біограф зірок Голівуду, включив історію Бріттані Мерфі до своєї авторської колекції, яка продавалась в Україні, на жаль, без перекладу.

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.