Слідами "Книжкової країни": дитліт і ринок

Автор Марія Заржицька

Випуск 119

Весняний та осінній фестиваль на ВДНГ у Києві лишається єдиним місцем, де дитяча книга має спеціальну увагу. Ба більше, ця спеціальна увага - разом з іншими окремими темами - поглинається загальним інформаційним шумом і привертає в активі хіба що батьківську аудиторію.

Сьогодні, в коротенькому огляді, порівняємо тенденції минулої осені та цьогорічної весни на двох "Книжкових країнах" із промовистими підзаголовками "Плодова" та "Кольорова".

Навесні читацька аудиторія вперше побачила в друкованому каталогу, хто є представником дитячих інтересів на книжковому ринку.  На сцену вийшли АССА, Ранок, Жорж, Vivat, ВСЛ, Богдан, Чорні Вівці, Маґура, Мрієлов, Каламар, Наірі, Видавництво Арт,  ARTBOOKS, Віхола, Зелений пес, Муркіт, Кенгуру, Nasha Idea, Mamino, Академія,  KISSZU, Моя книжкова полиця, Час Майстрів - усього 23 видавництва. 

В каталогах і рекламі виграє неймінг, а з цим у нас давно біда. Пропаганда ніякості робить непомітними більшу частину авторів, що пишуть для дітей. Крім того, затискання в безпечні межі перетворює значну кількість письменників на вихователів - і це особливо помітно серед авторок, яким приписується роль аніматорів, наставників і продавців одночасно. 

Йдучи на подію - а це вже подвиг, притягнути дитя від прогулянки, морозива й атракціонів у закритий простір а-ля садочок чи шкільна лекція - читач оцінює її захопливість наперед. І це не просто читач, а той, хто приймає остаточне рішення про купівлю книги. Тобто, значущий дорослий.

Наскільки швидко вигоряє автор у процесі самопіару, залежить від особистих ресурсів, але є ще дещо. Неймінг, який чіпляє, назва, яка запам'ятовується та виокремлює твір серед сотень інших яскравих і хороших книг для дітей, творить продажі, насамперед. Ноги читача ідуть туди, куди тягне. 

Якщо брати тему "Живе мислення в геометрії" чи "Твої гроші" за книгою Жака Жаб'є з минулої осені, тут більш ніж усе ясно, бо це для аудиторії, що впливає на рішення батьків опосередковано і мовби навпаки - не проханням, а згодою зайти в тему, яка є актуальною для певного віку. Якщо розглядати критерії вибору текстів для старшокласників, тут, вочевидь, застрягне в залі дорослий читач, якого хвилює навіть не "що ж там у програму знов понатикали", а "чому" і який в тому сенс. 

Втім, коли відома людина згоджується на публічні читання дитячої книги, це вже суспільний запит - або сформований, або такий, що формується тут і зараз. Добре, якщо читач приходить на зустріч із зіркою в кофті правильних кольорів і підготовленим. А якщо це спійманий на каталог типовий офісний пролетарій, якому тільки й випало щастя вийти з родиною в люди на вихідні?

Це і є масовий читач дитліту, який купує активно і більше всіх, бо бабусь та нянь треба чимось зайняти. І, коли більшу частину подій займають розваги, це добре, але дорого. В нас люблять - і це, в контексті презентації, нормально - сприймати творчість через особистість, і те, скільки в ній справді дитячого, продає.

Дитяча література - там, де важко збрехати або зфальшивити. Будь-які напоумляння працюють крізь призму належності й викликають нудьгу навіть у батьків. Будь-яка хуторянщина викликає бажання втекти навіть у жителів хутора, доки вони не звикли вважати це нормою. 

Національного виховання не існує, бо воно або є, або нема. Це уділ вічно надутих дядьків та тітоньок з розпіареним бібліотечним авторитаризмом, не дуже добре захованим під постійні навколодитячі активності.

І, якщо письменник узявся розповідати про власну книгу - добре, аби тільки не робили з тієї книги літнього ката, й жила б та книга в дитячій сумочці, а не вкривалася б пилом на полиці. Тут важливо побачити вікову і тематичну лакуну, яку з успіхом заповнюють іноземні письменники - з сучасності та минувшини. 

Наостанок - що помітило в програмі ВДНГ наше дитяче око:

- Марія Титаренко, Олена Потьомкіна "Акі-які-ака-я" (Маґура, 2025);

- Мрійка Марійка "Млинці жирафового кольору" (Муркіт, 2025);

- Олена Павлова "Українська абетка кота Інжира" (Академія, 2025);

- Міла Іванцова "Віка та Міка: Амариліс та інші історії" (Ранок, 2025);

- Яна Хоменко, Катерина Разінькова "Яся й Бодя з Калинової галявини" (АРТ, 2025);

- Олексій Коваленко "Хто такі  хижі рослини"  (ВСЛ, 2026);

- Джорі Джон, Піт Освальд  "Погане зерня" (Муркіт, 2026);

- Джоанна Надін "Найгірший клас у світі" (ВСЛ, 2026);

- Юлія Олефір "Шалене літо Єнотів - бешкетників" (Чорні вівці, 2025);

- Катерина Лазірко "Павло Пікассо" (Маґура, 2025), "Доторкнутися до веселки" (Час майстрів, 2025) та інші історії про мешканців Мрієздійснювальної вулиці.

КнижКава в X, Facebook - 

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

час роззирнутись.

Art Book Fair 2026: наступний

Images by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 118 АртКава - спеціальний

Винайти мистецтво в Україні неважко. Важче втримати. Цьогорічний ярмарок мистецької книги, що вдруге проходить на ВДНГ, ризикує бути останнім, і ось чому.

Аудиторію повністю задовольняє пропозиція з інших книжкових форумів, і життєздатні проекти переїдуть саме туди - за умови відповідного позиціонування. 

Аудиторія цьогоріч проголосувала не лише чисельністю, а й увагою, на підступах бачучи відверту, ба навіть, патологічну реципієнтність проекту. Ні для кого не секрет, що люди в стані клінічної депресії - яку б етіологію вона не мала, дистимічну чи шизофренічну - є поглиначами енергії здорових людей, своєрідними чорними дірами,  для ходіння повз які потрібні досвідчені астронавти.

Ба більше, ви ризикуєте опинитись не в стані емпатії чи прийняття, а в такому самому пригніченому стані гніву, що має непередбачувані наслідки, за механізмом психологічного зараження та хибної асоціації з "все-...".

Як це працює? Дуже просто. Вам намагаються видати потворне за мистецьке й переконати в суб'єктивності бачення. Доки ви сумніваєтесь у власній здатності розгледіти Ван Гога, той в іншому павільйоні. Доки ви сумніваєтесь в собі, вами вже намагаються маніпулювати. 

Будь-що потворне є результатом викривлення, збочення, перверзії. Або руйнування чи саморуйнування, що не має сенсу, крім руйнування з ненависті до себе. І можна скільки завгодно кричати про офіційний статус потворного - красившим воно від того не стане.

Тут не допомагає навіть принцип задоволення, бо у випадку потворного воно не має трансцендентності. Потворне замикається в рамках суб'єктивного й осідає на стінках цього міхурця, мов кіптява. 

Інший випадок - навмисне просування потворного, як гіпотеза. Страшна, та, все ж таки, обгрунтована гіпотеза, коли виходити з теми генію та злодійства. І, хоч посередності важче сперечатись із талантом - бо посередність багато хто любить та приймає як гарантію безпеки - потворне має самоціль. Ствердитись як нав'язлива правда, як факт існування, що привертає увагу й западає в душу через негативні враження.

Використати війну та її наслідки як привід просувати потворне - всього лише використати, але користувачі реальності на тому не зупиняються. Їм потрібні не лише емоційні ресурси аудиторії. Вони не застрягають на цифрових сторінках, флікрах та кіндлах. Ім потрібен папір, ще й не абиякий - цупкий та виклично білий, наче відмиті гроші.

Для європейського мислення то є новим та дивним, бо власного ресурсу для таких експериментів замало, а купувати його начебто дорого. В одній тільки Великій Британії - ще й після Брекзиту - закуповувати друкарський папір доводиться на континенті, але, якщо об'єднатись в концерни, то й везти треба буде хіба шо на замовлення.

Яке? Знаючи традиційну британську вимогливість до друкованих видань, якість мистецьких та фотоальбомів, важко уявити собі типового бібліотечного клопа задоволеним  антипечворками, ліпленими більш назло, аніж на продаж.

Більш того, ви маєте це купити за виставлену ціну, бо донати ж... 

Можеш не малювати - не малюй.

Якесь дивне відчуття складається, наче Брекзіт виявився приводом відкрити двері бедламу, та коріння проблеми навіть не в тому, що торгівка-мати, стиснувши зуби, дозволила доньці вийти заміж за принца. Ціна виходу опинилась за межею розуміння, як таке могло статися взагалі.

Втім, загниваючий імперіалізм - дохле сире завжди гниє - не відокремився від доброї старенької разом з Євросоюзом. Більш кризової монархії Велика Британія не знала за весь час існування, і шлюби з медсестрами тому свідчення.

В мистецтві криза відображається через контрадикції. Спроба втримати обличчя на Близькому Сході перетворилась на контрекспансію, де посади почали займати люди, що не мають жодного стосунку до державотворчих основ. Манкуючи почуттям справедливості, ці люди отримали визнання всупереч інтуїції та здоровому глузду. Вважай, за гроші.

Якщо колишньому прем'єру платять багатомільйонний гонорар ще до виходу книги, якщо передові, престижні видання країни перетворюються на рупор утилітарності та несмаку, чого чекати від нішевих видань і так званих крос-культурних проектів, за які, напевно, відповідатимуть, знову ж таки, дівчата, які нічого не вирішують?

Цікаво, що вхід для українських емігрантів позначається таким самим слідом сажі, крім хіба що кольорового прапору, чомусь визначеного асоціюватись із цінностями Великої Британії.

Поняття ліберальної синагоги не таке вже й далеке від консерватизму - чи республіканізму на іншому березі проблеми. Позаминулого року ми вже писали про це в  контексті позірної британської журналістики на експериментальному майданчику. Трампізм, як і будь-яка диктатура, має на меті використання будь-чого заради власних цілей. Незрозуміло тільки, як іслам у цьому експерименті опиняється на підвищених позиціях.

Осередки британського мусульманства на фоні чорно-депресивного та відверто збоченого європейства репрезентують жвавість природних кольорів, камерність та відокремленість від світу розпусти. Якщо це джерело фінансування мети, зрозуміло - але на чому це тримається, крім безмежного в своєму лібералізмі уряду, відстороненого суспільства та короля, чиє розлучення спричинило дипломатичний казус із  обопільними жертвами?

Доки оберти колеса історії не віщують нічого доброго, звернемо увагу на те, що, хоч і приглушене бур'яном, але зросло і має виразність, співзвучну з потребами часу.

Проекти, спрямовані на співіснування різних культур у вузьких просторах, природничий акцент, якому немає рівних у світі, де не завжди є час і хист подивитися собі під ноги, ресайклінг та творення унікального зі звичного, побутового, непоказного, урбаністичний акцент углиб, крізь персоналії та графіку, тематичні та міські часописи - тут українська та британська культури, дійсно, перетнулись. Як і в історичному переданні, попри його належність до певних політичних течій чи режимів, коли старе не руйнується, а імплементується, попри суб'єктивні, здебільшого, штучно загострені та капсулізовані емоції. 

Втім, справді мистецьке на цьому фестивалі розпродавали з коробок, наче воно не повинно було ображати своєю справжністю оту сірину в чорних закарлюках. А Україна тривала за скляними стінами.

Foolscap Editions: Freshers by Sigune Hamann

Foolscap Editions: Building Futures: 

The Counter Architecture of the British Mosque 

by Shahed Saleem

Іван Мельничук, представник проекту Метод Фонд

від Українського Культурного Фонду

Метод Фонд: 

Мистецькі зошити, словники, артбуки.

На фото - срібна добірка творчості українських митців, у т.ч. Анни Звягінцевої - авторки преміальної статуетки для Drahoman Prize

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.

Укрпремія: Drahomán Prize

 Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 117

Робота перекладача стає все більш помітною. Ми бачимо прізвища перекладачів на книжках, вони отримують увагу громадськості на заходах та міжнародні премії поряд із письменниками. Сьогодні приділимо увагу премії для перекладачів, яку заснували в Україні - Drahomán Prize.

Перекладач або тлумач: історичний екскурс

Саме слово drahoman - за поясненням Юрія Прохаська, першого члена Капітули Drahoman Prize, означає "перекладач, тлумач". Втім, чому ж засновники премії обрали саме таку назву? Переконують, що вона є зрозумілою більшості носіїв різних мов. І, дійсно, коли звертаємось до історичних джерел, виявляємо, що слово "драгоман" ще й як давно вживане.

Арабське слово "тарджуман" означало перекладача (й посередника) між східними та західними державами. Саме слово "ман" у перекладі з арабської означає "хто" або "той, хто".

Європейці запозичили арабське слово, вимовивши його на свій лад як dragumanus або dragomanos, звідки воно й потрапило в українську мову. Частина drag перекладається, зокрема, як "дорогий" (румунська, молдовська мови), і це зайвий раз підкреслює роль перекладачів та відкриває перед нами історичне підгрунтя їхнього життя в регіоні.

Драгомани: після падіння Візантії

Османська імперія більш ніж охоче брала полонених і дуже неохоче відправляла посланців-турків до європейських дворів (згадаємо полон і смерть молодого султана Джема у Ватикані кінця  XVI ст.). Тож, викуп цінного бранця - і, головно, торги -  було  справою рівня лотереї.

З іншого боку, трансильванський прохід брав свою плату зі втомлених подорожніх. Дорогих гостей частували - зокрема, місцевими винами - і тим розв'язували їм язика, намагаючись дізнатись останні новини та секрети найвпливовіших дворів світу.

Тож, особливо активними і помітними на міжнародній арені були османські драгомани. Їхня вправність, була, зокрема, перейнята запорізькими козаками, що мали в себе власних драгоманів і так само називали їх в офіційних документах Січі. Так, прізвище відомої родини Драгоманових (Михайло Драгоманов - письменник, філософ і мовознавець, громадський діяч і дядько Лесі Українки) походить саме від історичного роду заняття.

Втім, на посади великих драгоманів Османська імперія ставила далеко не тих, за кого збиралася торгуватись. Наприклад, першим великим драгоманом Порти став грек Панайотіс Нікосіас. Православна райя Порти була керована турками, зокрема, за допомогою привілеїв фанаріотам - жителям тоді вже Стамбульського району Фанар, де розташовувалась резиденція Константинопольського патріарха. Сім'ї Маврокордато, Іпсіланті, Кантакузини, Суццо, Караджа і т.п. були найвпливовішими фанаріотськими родинами, з яких, у тому числі, обирали драгоманів.

Драгомани: український контекст

З часом назва "драгоман" застосовувалась до перекладача і писаря не тільки при посольствах в Османській імперії та імперії Великого Війська Степового, а й в діловодстві Речі Посполитої, Війська Запорозького Низового та Російської імперії. Зокрема, Іван Котляревський в поемі "Енеїда" (82-83) оповідає:

Були посли це од Латина,
І всі ассесорського чина,
Один армейський капитан;
Цей скрізь по світу волочився
І по фригійську научився,  — 
В посольстві був як драгоман.

Латинець старший по породі
К Енею рацію начав,
І в нашім, значить, переводі
Буцім-то ось він що сказав:
„Не ворог, хто уже дублений,
Не супостат, чий труп нікчемний
На полі без душі лежить.
Позволь тіла убитой рати,
Як водиться, землі предати..."

Ми недарма робимо таку розлогу історичну прелюдію, адже тема наша якраз-то стосується премії, заснованої кількома сучасними інституціями, що мають на меті розвиток книги і, зокрема, перекладацької справи.

Два інститути, один клуб

Премію Drahomán Prize в Україні заснували в 2020 році три інституції - Український інститут, Український інститут книги та Український PEN. Ба, навіть більше останній, бо всі ключові фігури інших двох інституцій є членами PEN.

Коли вже детальніше розглядати цю тріаду, перші дві інституції є державними і відносяться до Міністерства культури України, а PEN - міжнародною організацією, що має свої філії в різних країнах світу.

За датами заснування, Український інститут є молодшим на рік від УІК - Українського інституту книги (2016), а Український PEN - найстаршою, майже партійною організацією. Першим його президентом у 1989 році став письменник Микола Вінграновський, український письменник-шістдесятник, режисер ("Атомні прелюди", "Світ без війни", "Президент").

Сьогодні бути членом PEN серед українських авторів рахується таким же "мастхев", як і КПРС у минулі роки. Це своєрідна перепустка у світ знаності, з якою ходять навіть державні посадовці - хоча корені цієї партії ростуть не в Україні, а сама організація не є урядовою чи державною.

Сага про свободу

PEN-клуб був заснований в 1921 році письменником Джоном Голсуорсі, лауреатом Нобелівської премії 1932 року ("Сага про Форсайтів", "Острів фарисеїв"). Місцем його заснування був, звісно, Лондон, Голсуорсі - першим президентом, а співзасновницею - Кетрін Емі Доусон-Скотт, британська письменниця та громадська діячка.

Велика Британія спрадавна є землею, де клуби зростають, як гриби після дощу. Заснування PEN відбулося в ті самі роки, що й заснування Ліги Націй - після Першої світової війни, революції в Росії та заснування Радянського Союзу.

Велика Британія, що під час війни перебувала в складі Антанти, хоч і виявилась серед переможців, але відчувала на собі наслідки буремних часів - як ззовні, так і всередині. Вікторіанський суспільний спадок часів королів Едварда VII та Георга V тягнув за собою класичний "пиріг лицемірства", в якому зовнішня благопристойність ховала начинку примітивних прагнень, що їх намагались відтіснити назовні для використання в імперських інтересах.

Якщо Голсуорсі був типовим секулярним ідеалістом того часу, то його сподвижниця Доусон Скотт втілила в собі риси кризового британського жіноцтва  - придушеного моралізмом, депресивного, спіритичного, подекуди сапфічного і вже без сорому того. Ця свобідність підкреслювалась і була маркером революційності, хоча до відкритих цінностей PEN буквально не увійшла.

PEN об'єднав письменників з усього світу, що позиціонували себе борцями за творчу свободу попри війни та політичні суперечності, хоча, насправді, зробився типовим панбританським осередком чвар, інтриг та скандалів, які - зокрема, в Україні - прямо суперечили заявленим принципам. Жаліти суперника чи жертву в PEN так само не прийнято, як і в коронних зіткненнях. Це клуб недарма набув звання "отруйної ручки" за виключну безпринципність, варту, скоріше, французьких найманців, аніж британської еліти.

Польський акцент

Позаяк, переклади мали набути значення, такого самого, як вони мають в британських професійних колах. Знаємо, як важко податись на Букер, не маючи перекладу для розуміння тих, хто його читатиме. Знову ж таки, Букер для українця чомусь мав відкриватись через PEN, і тільки на вході. Письменник Андрій Курков став номінантом і одним з членів Капітули (The Сhapter) Drahoman Prize, але членом і президентом Українського PEN - раніше.

Інша справа - Польський інститут, з якого брали структуру для Українського інституту книги в 2017 році. Цей рік характеризувався гострим зіткненням консервативних та ліберальних течій на політичній арені, та, окрім приходу до влади Дональда  Трампа та Еманюеля Макрона, під час виборів у Північній Ірландії (Велика Британія) перемогла Демократична юніоністська партія - соціал-консервативна, євроскептична і, звісно ж, зразок типового британського консерватизму з його націоналістичними прагненнями.

Польський інститут (принаймні, спочатку) не відмітився членством у PEN, а був заснований у 2004 році міністром культури Вальдемаром Добровським у Кракові. В 2017 році, одночасно з заснуванням УІК, Польський інститут заснував дипломатичну ініціативу "Польська полиця", що стала зразком для подібних в інших національних інститутах. В теперішній Україні цю ініціативу тримає перша леді Олена Зеленська.

Товмачі з української: кого й за що преміювали

На сьогоднішній день переклад в Україні теж поволі, але явно переходить зі статусу приватності (та, подекуди, волонтерства) до статусу легалізації. Вона стосується можливості співпрацювати з видавництвами та авторами на постійній основі як визнаний професіонал, отримувати запрошення на події та номінації до нагород - насамперед, Drahomán Prize., що вручається раз на рік у Києві.

Ми не будемо детально зупинятись на правилах та особливостях премії, які описані тут. Більше цікавить хронологія її вручення, починаючи з 2020 року, коли Drahomán Prize, як і передбачалось, почали отримувати за переклад української літератури на інші мови світу.

• 2020 рік - Клаудія Дате (Німеччина),  переклад поетичної збірки Сергія Жадана “Антена” (видавництво Suhrkamp) та роману Олексія Чупи “Казки мого бомбосховища” (видавництво Haymon Verlag). Заявник: член Капітули Юрій Прохасько, видавництво Haymon Verlag.
• 2021 рік - Богдан Задура (Польща), переклад творів Катерини Бабкіної “Мій дід танцював краще за всіх” (видавництво Warsztaty Kultury), Василя Махна “Вічний Календар” (видавництво Państwowy Instytut Wydawniczy) та Юрія Винничука “Лютеція” (видавництво Warstwy). Заявники: Warsztaty Kultury w Lublinie, Państwowy Instytut Wydawniczy, Wrocławski Dom Literatury.
• 2022 рік - Ірина Дмитришин (Франція) з перекладом роману Сергія Жадана “Інтернат” (Meridian Czernowitz, 2017). Заявник: видавництво Les Édition Noir sur Blanc.
• 2023 рік - Катажина Котинська (Польща)  з перекладом книжки Оксани Забужко «Найдовша подорож» (Комора, 2023) – Oksana Zabużko. Najdłuższa podróż (Agora, 2023). Заявник: Посольство України в Республіці Польща.
• 2024 рік - Ееро Балк (Фінляндія) з перекладом роману Євгенії Кузнєцової “Драбина” (Jevhenija Kuznjetsova: Tikapuut. Aula & Co, 2024). Заявник: Товариство українців у Фінляндії
• 2025 рік - Ніна Мюррей (США) з перекладом англійською мовою драми Лесі Українки «Кассандра». (Lesya Ukrainka. Cassandra. HURI, 2024). Заявники: видавництво Lost Horse Press та Український дослідницький інститут Гарвардського університету. До речі, Мюррей увійшла до лонглиста премії аж з чотирма перекладами різних творів.

Здавалося б, нічого надзвичайного - нагороду отримують професійні перекладачі за роботу з творами так званого "українського канону", але якщо дослідити біографію авторів книг, майже всі вони (окрім Лесі Українки, чисто історично) є членами PEN і перекладені на європейські мови. Євгенія Кузнєцова працювала консультанткою в ООН, з яким PEN має зв’язки через ЮНЕСКО, і навчалася в католицькому єзуїтському університеті Деусто.

Дивним виключенням є цьогорічна переможниця Ніна Мюррей, що якраз і переклала Лесю Українку для американської аудиторії. США традиційно не дружать з ПЕН, але не так щоби дуже. Оксана Луцишина, одна з авторок Мюррей, теж є членом PEN, при тому мешкає в США та викладає українську літературу в Техаському університеті.

До речі, жодна з книг Drahomán Prize не отримала нагороди за переклад для видавництв із Великої Британії. "Касандру" ставили там на сцені в перекладі Ніни Мюррей у 2023 році.

Крім Drahomán Prize, PEN контролює ще чотири види нагород - премію Василя Стуса, Юрія Шевельова, Георгія Гонгадзе та Премію Європейського Союзу. Як то кажуть, коментарі зайві.

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Що читати з "Арсеналу": як писати

Images by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 116 + АртКава

Цьогоріч на "Арсеналі" ми вирішили не шукати легких шляхів, а зосередитись на головному - побачити й почути авторів та книги, які того прагнуть. Тож, коротким оглядом - по старовинних залах та чудовому сервісу.

Ольга Токарчук, як справжній Нобелівський лауреат, вирішила говорити з аудиторією тією мовою, яку знає найкраще. Схоже, це перший автор, якого доповнював сурдоперекладач, а куратор "Програми письменника" Андрій Любка (твори якого представляє видавництво "Наш Формат") не втомлювався ставити конкретні запитання.

Видавництво "Темпора" того ж вечора зібрало біля себе, хоч і менше, але все ж таки шанувальників хорошого тексту, з яким працюють молоді та вмотивовані редактори. Як висловилась Марія Баржанська, сучасні філологи або плачуть, або редагують. Цього виходу "Темпора" порадувала шанувальників Кормака МакКарті - "Край не для старих" вийшов у народному форматі.

Dragoman Prize виграла Ніна Мюррей - американська перекладачка поеми "Кассандра" Лесі Українки, поставленої у Великій Британії, і, якщо це не всі наші книжки, ще поговоримо у рубриці Укрпремія.

Бізнесліт (вау-вау!) зайшов на крутий віраж, бо американець не може інакше, як піти лобом на тиранію. І правильно, ми теж про це думаємо.

Економісти з іншого берега Атлантики нагадують про добре забуте старе епохи первинного накопичення цифрових капіталів - а й про те, що багатим лишається не той, хто купує дешевше.

Creative Woman Publishing збирає коло жіночого письменства, і не абияк. Час читати про те, як творилося українським авторкам у позаминулому столітті, як буде "душніла" світською українською та що робити, аби розкрити свій письменницький талант не за борщ із кашею.

Той, що греблю рве - Bandy Sholtes і безпрецедентно хуліганська проза з самісінького Закарпаття. Абисьте нашим видавцям ще й не малювати меню по-турецько.

На цьому Арсеналі надзвичайно круто наступили на... виступили молоді автори. Зовсім юні автори з Літлабу для підлітків, із поезією та прозою чималої сили. І українські спеціалісти теж не забарились із виданням, що допоможе в просуванні творчості.

Наступного видання чекали б вічно, якби не війна. Це ностальгія і народні книги 90-х про все на світі.

Чесно скажемо - дорого, але воно того вартує. Видання серійне, і просто так цю серію на полицях не зустрінеш. Формат чемоданний, а якість паперу підходить для клейких нотаток дослідника.

"Не зли других, и сам не злись..." Пам'ятаєте жеківську мантру? Воно працює, ще й там, де концентрація гніву вже традиційно критична. В умовах схвалення подвійної моралі не буває інакше, але якось із цим треба порати, завсідники аптек. 

"Видавництво ХХІ" іде по Нобелю так само впевнено, як і по нетривіальних виданнях в принципі. Хоч триста разів кричіть про невдалі розташування стенду, але цей маркетинг мені подобається.

 КнижКава в X, Facebook - 

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

час роззирнутись.

Сезон книжкової моди: Весна - літо 2026

Images by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 116 АртКава - спеціальний

Цього року тон книжковій галузі задає глибина тексту, в який занурюємось. Допоки об’ємні книги борються за увагу читача классикою та фантастикою, маємо час на поповнення домашніх колекцій покетбуками та закордонними виданнями з дизайну.

Чому закордонними? На жаль, український дизайн поки що розмовляє кольорами, та, переважно, етнічними.

Загалом, стриманість атмосфери Книжкового Арсеналу - який і цього разу не зрадив хоч би таким традиціям - набуває сталих відтінків. Найяскравіші місця в лівому крилі відвідують політики й значущі особи, найділовитіші зайняті вже зранку, а мистецтво треба шукати … і знайти.

Незважаючи на представленість українських ілюстраторів, отримуємо сумну тенденцію штампувати. Те. що твориться в книжковій галузі, відбувається і в сфері зображення, схильного відтворювати звичні західні зразки, тоді як Захід почувається у нас на теренах куди вільніше й різноманітніше.

З іншого боку, західні технології книжкового дизайну підказують, як подолати кризу. Вишуканість стилю в поєднанні з економією матеріалів виглядає більше, ніж переконливо - зокрема, в галузі дитячої книги та нелюблених  у нас м’яких обгорток. Щодо твердих палітурок, оголеність основи та фактурність у поєднанні з контрастною. неперевантаженою картинкою стає трендом навіть для видавництв, які можуть собі дозволити більше. 

Ухил в бік графічності націлений на фокусування читача та економію його життєвих сил. Видання у формі блокнотів та мистецьких альбомів творять бачення того, як може розвиватись самвидав і артвидав (до речі, з 3 по 5 червня в 13 павільйоні ВДНГ відбудеться Ярмарок Мистецької Книги KABF).

Українські видавці продовжують дивувати послідовністю щодо класичних видань. Так, в А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА тримається на прилавках «Декамерон» Боккаччо» і вже фірмовий ілюстративний стиль Владислава Єрко та Катерини Штанко. Видавництво Stretovych взяло курс на музейний формат. Цього року під склом представлено серію української класики в єдиній національній стилізації дизайну видань.

Сreative Women Publishing заглибилось до історії української інтелігенції ХІХ століття. Передусім, знакові видання стосуються життя та творчості жінок-письменниць в тогочасному суспільстві - як їм велося і чим вони торували собі шлях серед упереджень. «Ті, що творили «Перший вінок», вийшли в дизайні, близькому до класичного, але видавчині взяли шлях на продаваність, поєднавши економічний дизайн і вишуканість ілюстрацій. 

Навчальне видання «Анатомія письменниці» продовжує новітню традицію акумулювати досвід сучасних авторок для того, аби письмо ставало професійнішим та, головно, живішим. Відповідно, ілюстрація поєднує в собі сучасні та етнічні мотиви, в яких модерне та наївне мистецтво формує сучасну авторку.

Щодо кольорових трендів, маємо, як мінімум, дві конкуруючі тенденції. Видавництво «Астролябія» аж раптом змінило зовнішність класики і вирішило запропонувати її громадськості в ультрасучасному мінімалістичному форматі та жовто-чорній гамі. Видання, що мають. як завше, стратегічну насиченість, пропонуються серією єдиного стилю - і тут «Астролябія», мабуть, слідує лінії «НК»Богдан», що невпинно розширює фантастичну серію «Маєстат слова».

До речі, коли вже згадали - шукайте серед нових томів «Маєстату» ще один переклад від Олександра Мокровольського, та, загалом, перекладачі в «Богдана». як ілюстратори в А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, вже стали впізнаваними.

Білий колір, на диво, зайшов до дитячої ілюстрації з західних видань, хоч і не має ще достатнього місця у виданнях українського походження. На стенді гостьової дитячої літератури біла обкладинка в поєднанні зі збільшеним, але компактним форматом для сумочки приваблює дотепними ілюстраціями, в яких легко розпізнати найосновніші елементи оточуючої дійсності - побут, речі, фігури, пози, жести тощо. Італійська розлогість і турецький прагматизм іще конкурують, але компактність текстової частини у західних виданнях доповнюється графікою, в якій немає втомливих кольорів.

Питання зорової втоми, схоже, потурбує і українських видавців, які. нарешті, побачать прилавки очима сучасного українського школяра. Поки що багато хто видає для себе - аби ж то самим не довелося й купувати. Частина видавців повернулась до звичних українських форматів навчальної книги. Економність і привабливість дизайну поєднано зі змістовою насиченістю, де ігри та комунікаційні практики є неодмінною складовою виховання.

Щодо архаїки, вплетеної в сучасний стиль - екслібрис поволі набирає суспільної уваги, як і плакатне мистецтво. Вислови та цитати, створені руками українських митців різноманітними шрифтами, доповнено знаковістю видань. Екслібрис у творі має стати новою культурою авторського стилю і, врешті, користуватиметься популярністю, як прикраса до одягу. Завдяки цьому нехитрому. але вишуканому книжковому мистецтву маємо змогу відкривати нові імена. Щодо драматургії виконання, Книжковий Арсенал потішив доробком юних авторів, які вийшли читати свої твори на мікрофон. 

Images by @MZarzhytska on X

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.

Надбати: скільки коштує книга письменнику

Автор Марія Заржицька

Випуск 115

Цінотворчий контекст — одна з найболючіших тем не тільки для читача й видавця, а, насамперед, для автора книги. Коли письменник тільки починає створювати новий текст, він украй рідко замислюється, скільки книга буде коштувати на виході. Чи варто творчій людині взагалі перейматись такими питаннями?

Часовимір

Прийнято думати, що письменник і рахунок живуть у паралельних світах. Ми орієнтуємося на поведінку генія і вважаємо її не просто явищем, а зразком для наслідування. Тобто, значна більшість людей просто копіює поведінку тих, кого вважає авторитетом, забуваючи тверезо оцінити можливості власного “Я”.

Інакше кажучи, якщо відомий письменник не рахує і при тому заробляє великі кошти, ми будемо приписувати це виключно геніальності або, як варіант, політиці продажів, побудованій кимось вправним. Тобто, в другому випадку йдеться про суто комерційні проекти, і тут типового українця підстерігає пастка “Я”.

Наша самість, помножена в рази радянською дійсністю без помічників та геройськими установками американських фільмів, умовляє нас бути менеджерами по всьому. Так з’являються письменники, які начебто і пишуть непогано, і створюють досить вдалі комерційні проекти, і примудряються прорватись крізь інтенсивний шум від собі подібних у  літературній бульбашці, ведучи канали, їздячи в тури й зустрічаючись із читачами. Ще одна непогана книга, ще одне слово в українській літературі, а купують чомусь закордонне, і пропонують, насамперед, закордонне, бо те, що письменник сам про себе розповідає — одне, а позиція великого видавничого пальця знову не на його користь.

Часопростір

Якщо дивитись на сторінки українських видавництв перше, ніж писати книгу, то й писати, мабуть, не захочеться. Хороших текстів мало. З одного боку, це стимулює нелінивих — мовляв, у мене точно вийде, з іншого — підприємливих, які швидко вхоплять тренди й напишуть приблизно так само або вмовлять це зробити штучний розум. 

Більш проникливі побачать, що хороший текст письменника, здебільшого, ховається за нудною й однотипною анотацією видавця, що її наче й не видавці писали, а копірайтери зі сколківського підвалу по десять рублів кілознак. Якби не пробні уривки та відгуки, знову ж таки, нелінивих, хтозна скільки хороших текстів лишилося б непоміченими на кращих в світі, найзручніших в світі сторінках видавництв і книгарень.

Частина видавців чесно просить письменників самим скласти анотацію до свого твору, але то ще треба вміти робити, як і писати видавцям листи. Частина видавців чудово розуміє, що від читання стоп’ятсотої анотації про пам’ять, дорослішання та втрати покупець з високою ймовірністю придбає пляшку пива й на цій багатостраждальній ноті закупиться гіркими думами на півроку. Ладно, на місяць, бо читати швидко цілком вписується в концепцію чудового сервісу, який ми маємо надавати незламно.

Дрібниці

Щодо писання книги, яка продасться, потрібно врахувати не тільки час на її створення, а й на редагування. І з цим біда, бо на двох українців у нас тепер по три редактори, ШІ вставляє свої п’ять центів, і в кінцевому підсумку все хочеться покласти на плечі найвідповідальнішої людини в процесі — редактора з видавництва, та на його увагу ще треба заслужити.

Як не прозаїчно це звучить, але редактори теж хочуть працювати менше. Тим паче, редактори, великий видавничий палець яких сам по собі опускається, щойно вони бачать іще роботу. Старі російські казки про безграмотну жіночку, яка ніколи в житті не написала ні півстатті й раптом видала бестселер, інколи збуваються. Майже як “Спортлото”, і це було б круто — щотижня дивитись видавниче бінго на першому національному.

Отже, створити (це драйв, самозабутній — які гроші, був би поруч бутерброд із кавою), відредагувати (для когось це теж драйв, а більше для редакторів, яким ще й платять за те, що вони читають майбутні бестселери) і запакувати. А як запакуєш, коли з кожної праски кричать — потрібні соцмережі та лояльна аудиторія. Вважай, фьючерсний контракт.

Ринок

Ми майже некритично звикли ставитись до видавничих примх. І цей мішечок ліні теж долетів до нас сусідським дроном. Тільки дуже давно, ще до появи соцмереж, і навіть до появи копірайтерів з безкоштовними технічними завданнями. Я чесно не розумію, як письменник-новачок у сучасній літературній сфері може сформувати аудиторію до виходу книги, якщо його прізвище не Мавроді. Якщо відомий блогер аж раптом вирішив написати книгу, це майже принц Гаррі. Він продасть, навіть якщо зіркова п’ятірка йому відмовить. Більш того, видасть.

Ми все ж таки розглядаємо стандартний варіант, коли нема блогу, а треба його робити, бо ринок вимагає — і що казати? Добре, якщо є дотичність до літературної сфери, й можна заїхати на умному слові, а ще й гучно виїхати, на трагічній ноті митця, за яким три квартали неслись папарацці. Добре, коли на цей момент уже все написано, й спільнота з розумінням зітхає — одним писати, іншим продавати. А якщо немає нічого, зовсім нічого?

Для того, аби продати неіснуючу книгу, потрібно мати не лише талант, а й сюжет, який можуть перехопити, роздерибанити, пропустити крізь м’ясорубку ШІ та видати в дещо зміненому вигляді.  Досвід ринку викочує історії про надзвичайно дивні співпадіння, в яких ледь не кожну заяву на публіку можна піддати фактчекінгу, а фальшиві посмішки учасників афер говорять самі за себе. Щоправда, таланту не скопіюєш, а це вже питання часу та життєздатності проектів “ідея-мікс”.

Отже, в обережних авторів усі сподівання лягають на здатність достукатись до видавця, а з цими комунікаціями в нас кожен — герой базару. Можливо, тому видавці починають переводити самопрезентацію в стандартизовані форми. З літагентами ще веселіше: від них можна почути суб’єктивну думку, чому ні, або так, але — і з чистою совістю піти далі по видавцях, з мазохістичною впертістю набуваючи собі шпалери з відмов, як той американський геній.

Добре, якщо автор на цьому етапі порахує витрати на аптеку і почне допрацьовувати. Це вже, вважай, капіталізація авторського продукту, який залучає не тільки бета-рідера з бульбашки (якому добре, коли як у нього), а й рецензента і редактора. Не факт, що видавничому редактору все сподобається, але ж...

Говорили-балакали

Погано, коли автор пише канал замість книги. Втеча від реальності, де рукопис іще сирий, або книга чомусь погано продається, а в неї вкладено більше, ніж у квартиру біля Барабашово, і простіше купити ларьок, аніж отето все, і тираж Сем’янківа, який, здається, ніколи не був у турах, виїдає останні цеглини стіни між депресією і Мном.  Краще вже драма Підмогильного в чаті літагента, який хоч помолиться вслід.

І тут, крім казки про Алі-Бабу, нема чого згадати. Валюта марнославства згоряє ще швидше, ніж павлівські рублі, й треба було в самвидав, та мотивація — і головно, енергія — вся вийшла, як у збірної України після виснажливої перемоги над командою Швайцарії.

Тривіальне й "нє"

Тим часом рідна ненька Україна не те щоби прискіпливо, а досить практично ставиться до авторських роялті. Їх обкладають стандартними податками в 23 відсотки, а видавці чомусь воліють платити аванс саме з роялті, бо отак взяти й заплатити паушал плюс роялті ще Кінг не куплений. 

Отак і виходить, що в українського автора від початку нерівні можливості, як не працюй — то навіщо працювати більше? Дипломат у війні тутсі та хуту працює на власну малярію, й багато таки свідомо це роблять.

І тут хоч скандал закочуй, аби почули. Не оцінять, то хоч проглянуть, за що сир-бір. У всякому разі, на аптеку вистачить. І хай там обійми вусатих імпресаріо — добросердя переможе. Бо ганьбити письменництвом віднині будуть лише відчайдушні домогосподарки. 

КнижКава в X, Facebook - 

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

час роззирнутись.

Продати: скільки коштує книга видавцю

Image by MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька

Випуск 114

Велика книжкова манія поволі, але невпинно переходить у Велику книжкову депресію. Читати начебто і хочуть, але вже не можуть. Це як до великого застілля - готували-готували, потомилися і впали.

Проблеми українського видавця ті самі, що і в читача - любов до імпорту, любов “подорожче” і любов до себе (для себе, під себе). Це як “хочу вийти заміж за іноземця, багатого і слухняного, щоб розумів чутливу українську душу”. Цікаво, що чоловіки до іноземок поспішають не хутко.

А що ти їй скажеш, з борщу, який сам і їстимеш?

"Скажіть вашу ціну!"

З любові й ціну породять. “Зтерпиться - злюбиться” працює тільки в сусідів. Нашого бабця й чорти бояться, а тим часом ціна самоти, ціна перетину і ціна консенсусу складають головну між видавцем та читачем цифру. То є ціна угоди, яка, з одного боку, визначається купівельною спроможністю читача, з іншого, здатністю видавця змінити звичну для читача структуру споживання.

“Не буду їсти - куплю книгу” вже не працює, дякувати книгарям. Щоби купити книгу, я вам кажу реально, їсти має бути хліб з хлібом. Я купила собі дорогу - за 100 гривень тоді! - кулінарну енциклопедію, коли їсти мені не те що не було чого, а не було коли. Дуже приємно знати, що в світі є лазанья, цуккіні та фріттата, ще й продавати цю книгу малоімущим. Не повірите, брали. Ридали і брали, хоч на подарунок.

А зараз попробуй кави не налий до книги - ззідять.

Графіка та калліграфія

От беремо рух українського читача від Європи до Азії, про який вперше - нарешті! - заговорили на Книжковій Країні цього року, а на Арсеналі продовжать. Так само Азія йде до читача, готова (і навчена) конкурувати з американським ринком. 

Перекладати з азійських мов нелегко, але ж і цікаво. А ну як письменник знову захоче дізнатись тонкощі українського переказу? І де тому японцю чи китайцю знати українську, але ж знає… 

Швидкий український сервіс знає все, крім того, як змусити читати людей, які вже не можуть. Свого часу тарантінівське “Місто гріхів” було не надто популярним фільмом, радше камерним. А зараз іногородні гості київських подій можуть це відчути. Добре, що можна озброїтись цукеркою, випічкою і книжкою, та чимважче.

Це я про що. Того року з графічними романами не залагодилось.

О першій - до бібліотеки

Коли вже говорити про зміну специфіки попиту, то Клуби Щільного Тексту - далеко не фантастичний сценарій. І кави попити з хлібом, і обговорити, що там було на п’ятсот двадцять п’ятій сторінці. Сандерсон знає, як.

Одне тішить, і, думаю, не одну мене - книги широкого вжитку потихеньку перетопають до бібліотек. Отам за ними буде черга, як колись за любовкою. Варто тільки придивитись до вторинного ринку і сказати собі чесно, як купує український читач. 

В цьому сенсі я тільки за платні читальні зали з кавою і печеньками. Більше під наглядом привітних бібліотекарок просто не полізе. І, коли в бібліотеках у читачів купуватимуть, то менше снаги буде вилучати, бо сказали. Бо будуть це приватні бібліотеки, в яких книжкова політика, вибачте, як треба, а не як кому заманеться.

Серванти й полички

Нещодавно досліджувала зміни ціни книги в порівнянні з СРСР. Так от, за десятитомник класики можна було купити хорошу дитячу зимову куртку, але й за тим і за іншим треба було вибігати. Ціна однієї книги могла дорівнювати двом обідам у їдальні - обідам олігарха. Тим-от, за рубль. Тепер я більше не питаю себе, чому радянські книги стояли в серванті.

Що тепер? Класика є. Хоч така, хоч отака. Українська. “Запихають…”. Вторинний ринок годує “Нову Пошту”, і хай собі. Не дай Боже змушувати купляти в магазинах. Людина має якось від’їсти собі цей стрес.

І коли вже про спільність рис видавця та читача,то ставлення до книг в обох недбале. Видав / купив - продав / придбав - забув. Обоє шопоголіки, один по імпортних правах, другий - по чергових фантіках, створених нашими ж мазярами, бо в країні Оз своє бачення. 

В кожної книги, яка хоче знайти свого українського читача, мають бути брови, губи і нігті. Або, як казала Пиркало, прес бабок і сокира, якщо видання….

Чоловіче? В умовах, коли 80% читачів - жінки, забути книгу й викинути, як телефон чи чохол старої моделі - питання часу. Є час, коли накуплене спротивлюється. Шопоголіки знають. І є ще “ефект підлодки”, коли, скупивши собі власний світ, уже й не хочеться нагору. 

Може, в тому й прикол громадських книжкових їдалень. Поїсти з кимось, кому не байдуже.

КнижКава в Telegram, X, Facebook - 

ваша журнальна полиця.

КнижКава в Threads, Bluesky -

час на читання думок.

Хочете стати нашим колумністом

чи розповісти про книгу, новинку, акцію?

Пишіть головреду:

mariazarzhytska@ukr.net

Купити: чого вартує книга у читача

Image by MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька

Випуск 113

Розмови про подорожчання літератури в мене особисто викликають бажання повернутися на двадцять років тому. В ті самі благополучні 2000-ні, коли книг, переважно, не купляли.

Що брали? Шмаття. І м’ясо на стейки. Ми від’їдалися після голодних 90-х з книгами в обіймах, часом штурмували “блошки” і охоче брали стосами книги в тих, хто розкуркулювався на новий буржуйський стиль. Можна було реально зібрати бібліотеку, а потім занести до бібліотеки й побачити очі, повні щастя, бо мало хто тоді дарував бібліотекам. Більше брали й забували повернути.

Шкап, книгарня, кав'ярня

Я - далеко не прихильник елементарної арифметики “мінус два макдональдза = книга”. Час пожерти й асимільований житомирянин дорівнюють одне одному в точці “завжди”. Тим не менше, мій “хрущ” має надто мало місця для нових книг, як не крути ікейський перпетуум. І, коли я, мама двох дорослих дядьок зі своєю житловою площею й бібліотеками, тулю до хати ще щось - самі розумієте, натхнення так собі.

Я не купую нічого тим дітям, бо в них усе є - і, головно, підручники. Вбитися мона, коли це все розкладається на столі кутової форми - в кожного такий, самі проектували. Книги… ну, книги. Ще не втомились від споживання сучасності з Інтернету. Я б теж так робила.

Це йомайо, скажете ви. Діти книгожурналюги не читають книг. Скажу більше - вони й мене не читають. Вони читають, але те, що написано в шоденнику, і хронометраж виконання мене аж сильно лякає. Ми пройшли часи втікання з-за письмового столу. Тепер інша біда - боюся, щоб не пішла кров носом.

Зараз я купую книги на потім. Як іграшки - переважно собі. 

Чи є життя після Мітчелл?

А що? Мені цікаво смакувати “Економіку вражень” по абзацах. Мої книги, як бастурма, як мадера, як сховище мигдального горіху. В дитинстві бабуся пригощала нас мигдальними горіхами, які й зараз там коштують втричі дешевше, ніж тут. 

Я не зупиняюся в читанні роками. Книг-аксесуарів у мене більше немає. Мені подобається відчувати їх тепле життя поруч. І я можу купити книгу за півтори тисячі, не тому, що мені нема куди гроші діти. Вона одна така, тут, і зараз, і я можу відкрити її в будь-який момент, без обмежувальних алгоритмів.

Я не люблю американських письменниць, тому що писати вони, переважно, не вміють, а витрачати наш папір, куплений у шведів за валюту - нечесно. Вся ця бібліотека Еллочки-людоїдки має виготовлятись на замовлення, бо книга - товар елітний.

Потреба читати. Клубна потреба

Так, зараз скажу ще одну неприємну річ. Наїлися - і хватить. Книги переберуться на вищі щаблі піраміди Маслоу, поступившись місцем бібліотечним підпискам і легальному простору в планшетах. На них будуть друкувати критику й огляди, аби в зманіжених потекли слинки, й вони, нарешті, взялися вивчати українську.

Книжка краще кави? О'кей, Гугл, в "Екстра-Сенсі" продаватимуть "День з Маккарті". Поруч приміститься бургерна, тільки не там же, бо з іншого боку доведеться ставити "Експрес-оптику", а це, дійсно, недешево. 

Не будуть купляти в м’яких? А інших за такою ціною не буде. Отак взяти і заляпати кавою золототкану палітурку. Ви ще згадаєте народні бібліотеки довоєнних російських видавництв. І будете вимагати більшого - наприклад, в синіх обгортках, чи що там наш пантон.

Весь цей штучно накручений гіперпопит - уже. Яким б захмарним не був ступінь книжкового шопоголізму, бутерброд із ковбасою його переможе. І літри несмачної кави по-норвезьки. Принаймні, задачу продати хороший коньяк та імбирне варення майже вирішено.

Сподіваюсь, одного ранку я зможу розгорнути хрустячу ранкову газету, а Х знову дасть жити онлайн-версіям найкрутіших видань світу. Втім, якщо вони самі не виберуть бути народніше.

КнижКава в Telegram, X, Facebook - 

ваш книжковий бюджет.

КнижКава в Threads, Bluesky -

там, де квартира - не студія.

Хочете стати нашим колумністом

чи розповісти про книгу, новинку, акцію?

Пишіть головреду:

mariazarzhytska@ukr.net

Укрпремія: Премія книжкових блогерів

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 108 (спеціальний)

Холодна весна і цінова криза поки що не можуть завадити розвитку книжкової справи в Україні. Книги публікують, книги читають, і на цей процес неабияк впливають селфмедіа - блогери та їх спільноти.

Сьогодні розглядаємо історію та особливості ще молодої премії, яка вперше з’явилась на “Книжковій країні” - всенародному книжковому ярмарку, що проходить двічі на рік, навесні та восени на ВДНГ.

Фестиваль і блогери

"Книжкова країна" - один з небагатьох галузевих заходів, де блогерська думка присутня особливо широко і яскраво. Блогери активно з’являються серед дійових осіб на зустрічах з аудиторією, блогери організовують власні івенти, на яких розповідають про специфіку своєї роботи - бо “бути блогером”, як і “ бути письменником” у нас помалу визнається за роботу. Блогери отримують можливість скласти своєрідну президію, яка виголошує переможця блогерської ж премії.

Що за очікування?

Країна в курсі, що блогери працюють на видавців. Не працювати на видавця означає ризик переходу до категорії соціальних або маркетингових проектів, які годують самі себе. 

Країна в курсі, що блогери свідомо брешуть про книжки, тим паче, блогери самі в цьому свідомо зізнаються. Цьогорічна подія за участю Діми Персика та Якобз Монарх, урешті, виявила вразливе місце бульбашки в цьому плані, але воно завжди те саме.

Країна в курсі, що блогери мають свої чесні уподобання й власні емоції, не підфарбовані спецефектами, мають позицію, відмінну від соціально-орієнтованої, соціально-прийнятної чи соціально схвалюваної. Цьогорічне вручення премії супроводжували бурхливі обговорення на захист позицій української книги, яку намагаються оминути і видавці, й блогери - навіть розповіли, чому.

Українська книга - як і книга взагалі - займає в суспільстві батьківські позиції. Вона виходить на них, щойно авторське дітище потрапляє на очі суспільства як видання. З батьками в нас зараз прийнято не те щоби сваритись, а випилювати їх з поля уваги як фактор впливу на те, в чому живемо.

І тим не менше, вони існують, і цього року Премія блогерів удруге поспіль зробила вибір на користь української книги. Не просто так, а з новою сегментацією - премію за перекладну вручатимуть восени.

Коли і як заснували

Премія блогерів була заснована 2024 року, через два роки після повномасштабного вторгнення, спеціально для фестивалю “Книжкова Країна”, який передбачає демократичний формат та, відповідно, найширшу представленість спільнот зі своїми уподобаннями. 

Координаторкою премії стала Катерина Рець - арт-менеджерка Mercury Art Center, авторка бакалаврської роботи на тему фентезі в Українському Католицькому Університеті. Однією з цілей премії було заявлене створення відчуття причетності блогерської аудиторії до вибору книжки року.

На додачу, за перший склад журі було об'явлено голосування в соцмережі Facebook на сторінці фестивалю. До першого складу журі (як і в подальшому) увійшло 10 блогерів. До цьогорічного складу “дожило” п’ять - Юлія Типусяк, Надія Панченко, Дмитро Катеруша, Валентина Комар і Тетяна Гонченко.

Тут ми трішко лишимо читачам простір для детективних докопувань і перейдемо, власне, до вимог премії.

Хто може подаватись

Питання полягає, скоріше, в тому, хто може подавати, але про це трохи згодом. Базова умова - книга, видана в Україні. Тобто, не має значення, з України автор чи з-за кордону, але - перекладена українською і, схоже, не самвидав. Коли вже про останній, то він має пройти попередній шлях.

У випадку самвидаву потрібно, все ж таки, бути не лише улюбленцями книгарень, але зайти (знову ж, через їхні двері) до спільноти блогерів, яка читатиме. Якщо це виключно наша думка, правте в коментарях. 

Серед трьох на даний момент шортлистів - жодного самвидаву, й чимало цікавих книг від українських видавництв із очевидним лідерством. Чи впливає на це “смаківщина”, важко сказати, бо всі ці книжки, так чи інакше, зайняли передові позиції до шортлиста через піар.

Отже, публікація в українському видавництві на папері - передовиці піару - блогерська спільнота - шортлист.

Ще на тему: Книжкова Країна 2026: боривітер і прайси

Трохи світла

На захист нашої провидавничої гіпотези наведемо декілька аргументів:

• Премію блогерів 2024 року отримує Ребекка Кван із романом "Жовтолика" про сутінки видавничого бізнесу

• Премію блогерів 2025 року отримує Любко Дереш із романом "Погляд медузи" - куратор і упорядник письменницького курсу "Риба", автор загубленого в невідомості роману "Біжи і кричи". Шортлист року тут.

• Премію блогерів 2026 року отримує Артур Дронь зі збіркою "Гемінгвей нічого не знає", молодий ветеран, колишній івент-менеджер видавництва "Старого Лева", "норвезький відмовник" за спробу європейців зазирнути в нутрощі війни. 

NB: Тут можна переглянути наші ставки на Премію блогерів - 2026 (пост готується до розширення в SMM-постогляд - слідкуйте за оновленнями часопису в Facebook і головреда в Х (Twitter), буде тільки там).

Варто зауважити, що голосування за номінантів і переможців відбувається закритим шляхом, після врахування думки читачів. Журі нараховує бали, але сама схема переведення читацьких голосів у бали поки що лишається неясною. Принаймні, для широкої громадськості.

Ще на тему: Про видавничий світ і медіа: 10 найкращих творів у жанрі фікшн

Премія книжкових блогерів: як роздають

Не можна сказати, що тільки блогери й упливають на преміювання. Після потрапляння до лонглиста з пропозицій членів журі по три книги кожен розпочинається голосування читачів. У ході голосування формується рейтинг, із якого в подальшому випливає шортлист.

Де і як цей рейтинг формується, де саме проходить голосування і як взяти в ньому участь, здається очевидною відповіддю. Треба бути частиною аудиторії члена журі, досить активною і широко представленою для того, аби вплинути на цей рейтинг.

Інакше кажучи, за своїх потрібно просити, бо як не просиш - полетиш, як Карпа до Парижу. Все це, справді, народно, і аж зовсім по-нашому. Тож, починати треба, як завше, з партійного питання.

Наживо: відеорепортаж із вручення Премії блогерів - 2026 за українську книгу

Хто має це робити

У випадку, якщо ви - автор, і маєте вже опубліковану книгу, але видавець іще маленький, або йому не до вас, треба планувати власну піар-стратегію. Інакше кажучи, не самому, бо творчий процес ризикує загинути.

Звісно, жодна людина при розумі не стане днями сидіти в блогах, ще й лояльну аудиторію формувати. Йти проти уподобань видавця в такому процесі важко, але якщо вже опублікували - можливо.  

Графік блогера є доволі щільним, якщо вірити статистиці прочитання ними книг непростого змісту. Інтуїція читача тут грає неабияку роль, хоч довіряти інтуїції зараз не завжди модно. Тим не менше, літературному піарнику варто пробувати, і головне - навіщо.

Скільки-скільки?

Улюбленцям видавничої спільноти в цьому сенсі неважко з математикою. Навіть потрапляння в шортлист уже ставить жирну галочку проти графи “народ “за”, і ЗМІ точно не забудуть - принаймні, в перший місяць. З урахуванням кризових явищ Премія блогерів є ще одним способом додати роялті на власний рахунок.

А тепер увага на вашу угоду, панове автори. За скільки ваш видавець поворушить пальцем, за тим і його піарник? І скільки вам коштуватиме винаймання власного Валентина, що топитиме за вас у коментах?

Остання каменюка в город вічного бідаря - нашо, і якою є ваша валюта. На цьому все, і до наступної Укрпремії. 

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша премія.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net