Відкинуті в РФ: казус Уліцької та українське питання

 Автор Марія Заржицька  

Надихаюча тема зими - дослідження заборон - вивела наш лютий в плани розібратись із Росією по-чесному. Одні скажуть - неможливо, бо з тими, хто не дотримується домовленостей, розібратись по-чесному означає фіаско. І хай собі фіаско, зате царський шлях.

Російський заборонник є кристально чесним і чистим. У ньому передбачені всі випадки збочень свідомості та підсвідомості, але писати треба, як Оксана Васякіна - чесно. Єдине, чого не можна, категорично не можна робити - визнавати існування війни однієї колишньої республіки СРСР проти іншої колишньої, бо СВО.

У січневому спецрепортажі ми розгорнули старі запаси українського медійного простору і аж упріли від того, які ж вони свіжі. Все точиться про те, що ми не вміємо забороняти, і забороняти треба так, щоб ні. А ви спробуйте заборонити, як імперець, і тільки після цього картати Чхартішвілі за його політичні уподобання. 

Тож, сьогодні про іноагентів як явище - бо всі знають, з чим їх їдять, але не знають, чи можна. Це як риба фугу, з'їси всліпу - і сиди жди. Або танцюй.

Іноагент Ку: чим загрожує купити таку 

Поява Людмили Уліцької в сербському книжковому просторі не могла не бути поміченою, бо в Белграді знають все, але існує неправильний. Тільки от зі статусом не все зрозуміло. Ми вже звикли до сербських чеснот компартменталістики, тож, не бажаємо Людмилі Євгенівні статусу “апатрид” - але вибір за нею, бо жити іноагентом з минулого року неможливо, і ось чому.

Іноагент - це юридичний статус у РФ для осіб чи організацій, що підтримуються з-за кордону та ведуть політичну діяльність всередині країни. Такою діяльністю вважаються навіть пости в Інтернеті “про політику”, але з незгодою про війну в Україні, зокрема. В усякому разі, зараз це - а не ЛГБТ, з яким у Римі ніколи не було проблем - найстрашніший пункт звинувачення, бо є люди, які можуть дуже впливово виступити проти.

Питання про те, чи не є такий виступ кіркою ліберального пирога, який ще й висуває умови, як його їсти - не до нашого видання, але тримайте вилку. Я вірю в щирість російських антиСВО, але не вірю людським страхам.

Хоча, і в цьому сенсі кожен з нас аж як здатен поставити себе на місце типового російського іноагента. Тож, давайте зразу про гроші, що там.

Багач, бідняк: від свободи до розгнузданості

Особам, визнаним іноагентами необхідно регулярно подавати звіти до Мін'юсту РФ про доходи та витрати. В нас просто заборонено (і технічно неможливо) переводити гроші росіянам, а в них - не просто. В нас теж дозволено (і навіть ой як!) отримувати допомогу з-за кордону. А в них, отримавши на три дні харчу в Москві від нащадків Турбіних, сиди й за царя не ходи. Та ж ми самі, коли купуємо “Рошен”, трохи зайці.

Звісно, іноагент (який ще й листівки розсилає з написом “іноагент”) не може викладати - увага! - в державних та муніципальних організаціях. Олігархам можна, бабло все стерпить, крім іпотеки на Гаваях.

Іноагент не може працювати з дітьми (я б і сама не дозволила, бо читала б наперед, але трапляються випадки, коли не завше це можливо) - але, знову ж таки, в мене на полиці живе “Джен Ейр”.

Іноагент не може мати фінансову підтримку від держави, бо його й так непогано годують. Єдиний реєстр іноагентів оновлюється увечері в п'ятницю, тож, вихідні перестають бути томними. Та головне, з минулого року іноагенти сплачують підвищений російський ПДФО (рос.НДФЛ), і не все так просто навіть для мігрантів (читай, іноагентів, які вирішили зробити росзак буквально).

Іноагент-респондент: СС на дроті

На початку 2024 року Мін'юст РФ вніс Людмилу Улицьку до реєстру іноагентів - через виступ проти СВО, через участь як респондент на іноземних інфомайданчиках та - увага! - проживання поза РФ (у Німеччині). Крім того, після низки публічних скандалів найбільше російське видавництво АСТ призупинило виплати за контрактами та постачання творів письменниці до книгарень.

Утім, головним скандалом у цій низці лишається пранк за схемою, аналогічною скандалу з Акуніним. Виявляється, Людмила Уліцька перераховувала гонорари на допомогу Україні, і сама зізналась у цьому пранкерам того ж 2024 року, що й Акунін. Тьютор, пранкер, доппельгантер - межі додумування визначає хист. Крім того, за версією “Комсомольской правды”, Уліцька - ледь не помічник кілера в розправах на медійному полі.

Важко сказати, як після такого Вован і Лексус вижили. Я б прибила. Втім, пані Симоньян могла б зробити це й за нас.

Призначено страждання: еліта й букінг

Більшість російських державних бібліотек книги Улицької прибрали з відкритого доступу, рекомендацій та виставок. Два роки тому, в 2024-му Улицьку позбавили звання почесного професора РХТУ ім.Д.І.Менделєєва, в 2021-му звинуватили в порушенні прав співавтора. Тим не менше, вона залишається преміалом “Російського Букера” та членом PEN-клубу - втім, до витівок останнього ми так вже звикли, що нема сил усе це коментувати.

Тож, поки ви ставите галочку на користь клятих масонів, ми продовжуємо дивуватись, чому їм, все ж таки, вдалося - бо в теперішній РФ дивуватися з цього приводу теж заборонено. Але читати книги Людмили Улицької - ні, можна, і писати рецензії теж, тільки не забути про слово “іноагент”, бо штраф.

Тим часом, Уліцьку женуть не масони з ПЕН-клубу, яким дозволено все, а державні структури, великі книготорговельні мережі та гачкова брехня дітей, яким дозволено хамити старшим, тоді як саме по собі посвідчення члена PEN-клубу для всіх них нічого не означає. Та й сам ПЕН-клуб давно вже нічого не означає, бо все. 

Вбито…ведучого, або Мафія з котами

Нас куди більше цікавлять не спроби поставити нашим людям західний мозок, а те, що саме читаємо, і скільки це коштує. В термінах війни це додержання ембарго як розумного способу її ведення тилом. А стосується воно (як в Україні, так і в Росії), в сенсі оборони, неможливості фінансувати бюджет противника. В сенсі безпеки, це довічна заборона - звісно, якщо постулати вироблено, а не скальковано чи придбано зі знижкою на харч.

Тобто, підтримувати ЛГБТ і тихенько виймати їх з бібліотек нечесно. Або одне - але ж всі вчили історію - або інше, але тоді вже постулати, як і щодо чорнухи з порнухою.

Повертаючись до теми іноагентів - бо ж знаємо, як легко звернути на дно Мертвого моря, мов у кисіль - згадаємо базове питання українського читача. Тобто, “норм чи стрьом” купляти іноагентську літературу (Боже, як пошло звучить!) за податки в російський бюджет, або за мову, або за що там вони згадали.

Хороший, поганий, злий: садочок системи С

Ще донедавна іноагенти - втікачі (вигнанці, вільні мігранти тощо) мали можливість не сплачувати податки в РФ, якщо жили за кордоном більше 183 днів на рік. Із початком повномасштабки досягти такої тривалості життя за кордоном росіянам стає все важче. Навіть колишні республіки СРСР з країн Балтії - дивно, правда? - роблять усе, аби Росія втягувала в себе незгодних, як гігантський червоний пилосос “Тайфун”. 

Книги іноагентів можна зустріти в магазинах - хоча великі мережі слухняно виймають з продажу оголошені найменування. Ба, навіть і самі роблять страху великі очі, але про це українському книгоспоживачеві розповідати не треба. Поняття обмежень та доступу в нас працює, але ми нищимо власні ресурси на власній території - як Сталін, бо ми дуже слухняні діти.

Навіть не дивуюся тому, що “війна обмежень” розпочалась саме з паперових видань, які важко знищити миттєво, але неможливо миттєво відтворити. Так само працює система цільових заборон. Щойно автора (а не твори) визнають ІА, на твори перескакує доля автора. Де-факто, книги, які ще не в списку екстремістських матеріалів, ховаються під такий глибокий спуд, що навіть Путін 33-й змушений писати пояснення, навіщо вони йому.

У книгарнях, які ще продають книги іноагентів (як-от Уліцька), видання мають бути в непрозорій плівці, з видимою позначкою «18+» та тим самим дисклеймером, що пропагує культуру кенселінгу “за щось”. І, знаючи російський розум, влада немов чекає, що “кота в мішку” таки куплять.

Між імпортом та експортом

Оминаючи тему змісту - бо в таких темах її завжди оминають - нагадаємо про законодавчу заборону імпорту (Закон № 2309-IX), ухваленому в червні 2022 року ВР України щодо видавничої продукції з Росії, Білорусі та з окупованих територій, але ця заборона не розповсюджується на книги, видані в Україні до 1 січня 2023 року. 

Тобто, старі тиражі, які вже є в книгарнях, удома чи в бібліотеках, захищені законом, крім змісту, що чітко визначений (і має бути визначений, як один зрозумілий список) переліком забороненої книжкової продукції. Здається, іншого статусу в таких випадках не потрібно, бо якщо видавати откровення маніяка з написом “маніяк”, то разом із ним до психлікарні треба класти й видавця, й продавця, і літагента. 

Втім, головне для українського “чайника” - ембарго на видання та поширення творів авторів, які є громадянами Російської Федерації або стали ними після 1991 року. Тобто, люди, які зобов'язані сплатити податки в держбюджет РФ. Зокрема, Людмила Улицька зберігає російське громадянство, тож, її книжки підпадають під цю заборону як для видання, так і для придбання громадянами України. Останнє стосується об'єму поза межами особистих потреб.

Та ж ми, як налякані старшим братом, вилучаємо з бібліотек літературу російською мовою (не кажучи вже про книги російських авторів), і це вилучення хтозна чим є, тоді як росіяни чітко артикулюють своє ставлення до україномовних бібліотечних фондів чи книг українських авторів у себе. Нашу ж прозорість демонструє хіба що “Сільпо”, пропонуючи третьорозрядні детективи з макулатурного паперу. 

А тепер - про податки

Уявімо собі найліпшу ситуацію іноагента, що вирішив мігрувати без відриву від батьківщини. Хоча податок із гонорару за кордоном іноагент-нерезидент платити не повинен, він все одно зобов'язаний дотримуватись правил валютного контролю, якщо залишається громадянином РФ, та маркувати свої твори повідомленням про статус іноагента. Інакше накопичені штрафи можуть призвести до арешту майна в Росії або кримінального переслідування. 

Тобто, провезти по-нашому пакован баксів і книгу з vanity не вийде… в Росії. Чотири години в аеропорті під неквапним, в'їдливим допитом ФСБ-шників - і це ще тільки для українців, що лишились там. Росії не потрібна “Дія”, в неї є Росія.

Монетарно: ПДФО по-європейськи 

Якщо книги письменника-іноагента продовжують продаватися в РФ (через Літрес, паперові тиражі тощо), то з 2026 року він зобов'язаний платити 30% ПДФО незалежно від того, скільки часу на рік проводить за кордоном. Раніше для дистанційної творчої роботи діяла ставка 13–15%, але для іноагентів у 2026-му цей виняток скасовано.

Тільки вдумайтесь - 30% ПДФО, як за кордоном. І не треба мені тут казати про хороших, поганих і мертвих, бо автори цієї фрази дуже не люблять, коли їх вбивають так само.

Повторюсь: 1 січня 2026 року, згідно з Федеральним законом № 425-ФЗ, набули чинності важливі поправки для осіб із статусом іноземного агента - єдина ставка ПДФО 30% на всі доходи, отримані в РФ. Більш того, іноагенти платять 30% незалежно від того, є вони податковими резидентами РФ чи ні. Ставка застосовується до зарплат, гонорарів, доходів від оренди, дивідендів та коштів від продажу майна в Росії.

Мігранти та емігранти: втеча довжиною в життя

Ви вже зрозуміли, що ключовим у понятті “іноагент РФ” є - о диво! - не прописка. Громадянство, яке можна зберігати або викинути за рогом, але просто так його не позбавлять. Це вам не громадянство України, яке вчора було, а сьогодні Хайфа - і тим не менше, громадянство Росії після 1991 для нас має значення.

Якщо письменник-іноагент не є податковим резидентом РФ (живе за кордоном понад 183 дні на рік), а його книга опублікована іноземним видавництвом, яке виплачує гонорари у валюті на зарубіжний рахунок, то тягти податки до бюджету РФ начебто не потрібно - за умови, що вся діяльність відбувається поза Росією. За ст. 209 ПК РФ, фізичні особи, які не є податковими резидентами, сплачують податок у РФ лише з доходів від джерел у самій Росії. Закордонні гонорари до таких джерел не належать правда?

А тепер спитаємо себе, яким має бути видавництво за кордоном, що опублікує російську книгу російською чи візьме в переклад без залученості в держпрограму. Та нормальним, скажете ви, бо це єдиний спосіб читати з Росії чесно. І одразу ж умовно перемістимось на безкраї простори матушки-Росії, де не рятує навіть дім на Рубльовці.

Римський рахунок, вихід через чистилище

На території РФ іноагенти позбавлені більшості податкових пільг, у тому числі, прав на майнові відрахування та звільнення від податку на продаж нерухомості після тривалого володіння. Вони зобов'язані платити 30% із повної суми продажу, навіть якщо володіли квартирами 20 років. 

Відсутність фінансової допомоги від держави означає, що іноагенти більше не можуть оформляти соціальні виплати на лікування та навчання. В них майже немає імунітету на оподаткування подарунків та спадщини, але і це ще не весь іспанський чобіт.

Якщо письменник є податковим резидентом РФ (живе за кордоном менше 183 днів на рік), він зобов'язаний сплачувати податки зі всіх своїх доходів по всьому світу. Будь-яка копійка, зароблена таким іноагентом (навіть за кордоном), має оподатковуватись у Росії за ставкою 30%.

Головний трілл - щодо іноагентів у РФ діє Закон про спецрахунки типу "І" ("і" велика) 1 березня 2025 року. Всі виплати іноагенту від творчої діяльності - а це авторські винагороди (гонорари), роялті, доходи від продажу чи оренди майна - мають надходити на спеціальний рахунок у російських рублях. Іноагент не може розпоряджатися цими грошима на час перебування в реєстрі. Зняти їх або перевести за кордон можна лише після виключення з ІА-списку Мін'юсту РФ. Зате держава може пріоритетно списувати податки штрафи з цього рахунку (наприклад, за відсутність ІА-маркування на книгах).

І контрольний - подвійне оподаткування. Росія ще в 2023 році призупинила дію податкових угод (СІДН) з багатьма країнами - навіть з Італією. Тож, письменникові зі статусом іноагента, швидше за все, доведеться сплатити податок двічі: у країні проживання та 30% у Росії. Повний список тут.

Тож, положенню таких людей, як Людмила Уліцька, можна тільки поспівчувати. З іншого боку, мужність зберігати громадянство країни, яке не видавав ані теперішній, ані якийсь інший уряд, заслуговує на повагу. Бо ми ж звикли перевіряти книги, а не читати, шукати помилки, а не зміст, скасовувати, а не публікувати, брати громадянство чи позбавлятися від нього, а не зберігати. Звикли жити в трикутнику Карпмана “Діти - Їжа - Податки”, але так і не питаємо себе, як позбавити себе статусу маріонетки життя.

КнижКава в Telegram та Х - час керує грошима!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Великий та Жахливий: кейс Акуніна - Булгакова

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  грудень  січень  лютий   

Поняття заборони є психологічно сильним. Якщо досліджувати його етимологію, походить воно від слова “борона” - сільськогосподарського інструменту для орання землі та специфічного позначення меж. Борону, ймовірно, клали, як зараз кладуть залізний брусок у на касі супермаркету - між товарами одного та іншого покупця.

Тобто, заборона стосується належності товару, а не мови чи національності покупця. В цьому контексті розглянемо серію маніпуляцій навколо відомих письменників, чиї твори виявились “забороненими” і в Україні, й у Росії.

В минулому репортажі місяця за допомогою діючого законодавства України ми відокремили право та ембарго. Сьогодні звернемо увагу на поняття забороненого та небажаного. 

Борис Акунін: британський радник чи британський зрадник?

Питання про те, чи заборонений в Україні Акунін, на пересічному рівні навіть і не стоїть. Якщо спитати більш-менш начуваних у темі, почуємо відповідь: “Так, звісно, заборонений”, а на питання “ Чому?” - “Бо він пише російською та просуває імперські наративи”. 

Звісно ж, на думку таких експертів, Григорій Шалвович зобов'язаний писати з позиції патріотично налаштованого грузина, якого “душили-душили, душили-душили” - але автор цієї публікації (і ви теж?) не бачили грузина, якого можна отак-от взяти й задушити. Навіть Саакашвілі.

Тим не менше, про це згадувалось - в сенсі, про заборону, а що там заборонялось, уже й не пам'ятає ніхто. Горький би тут мовив, але цю фразу всі знають.

Пропала грамота: без оковитої розбересся?

У 2017-му набув чинності український закон, який зобов’язав імпортерів отримувати дозволи на ввезення книг з Російської Федерації. На початку квітня 2017-го з'явився список видань, які цей орган не дозволив завозити. Окремі томи серії Бориса Акуніна (псевдонім Г.Ш.Чхартішвілі) «Історія Російської держави» - в т.ч. «Від витоків до монгольської навали» та «Ординський період», - на думку Експертної ради, містили «імперські наративи», викривлення історичних фактів та російський погляд на історію України.

Ми не будемо коментувати профільно цей момент, бо не знаємо, що там насправді написано, і чому цей “російський погляд” такий страшний. Зауважимо лише момент зникнення списку видань 2017 року з браузерної видачі, а також неможливість отримати його з сайту Держкомтелерадіо в pdf-форматі, навіть із єдино притомного повідомлення на mdoffice.com.ua від 7 квітня 2017 року. Тож, будемо думати, що то є вплив “російського погляду”.

На додачу, сайт Держкомтелерадіо так само не любить VPN, як і Мінюст РФ, але ми маємо на те право. Тим не менше, вдалося знайти список за 10 січня 2022 року, але відкрити його змогли не одразу. Натискання на скачуваний файл чомусь перекидало в Google Play, із пропозицією встановити Microsoft Copilot. Як то кажуть, “не будь злом”. 

В цьому цікавезному списку - два вищевказані томи Б.Акуніна і, зокрема, “Симфонія пітьми” Чингіза Абдуллаєва, в якій ідеться хіба що про засудження превентивних ударів по Палестинській автономії, але в контексті української політики такі образи виглядають не те щоби смішно, а й страшно. Та, коли Якобсону - чи генералу без імені - прикро, ми особливо радіємо.

Тим паче, коли до списку “відмовлених” потрапляють “700 новых устных тем по английскому языку”. 

“Так был ли мальчик-то?”

Для того, аби розрубати цей гордіїв вузол, звернімо увагу на формулювання Держкомтелерадіо “відмова виданням у ввезенні”. Тобто, Борис Акунін як автор в Україні (й навіть як резидент Великої Британії)  не заборонений - є обмеження на ввезення конкретних видань із Російської Федерації. Крім списку заборонених видань (про який ми писали у "Мовнюку" від 7-14 грудня 2025 року), дозволимо собі використати термін “відмовлені”. До переліку “відмовлених”, скажімо, пригоди Ераста Фандоріна не входять - крім правил ембарго, що забороняють ввезення книжкової продукції з РФ та країн-сателітів (Білорусь, Іран).

Наразі, Борис Акунін оголошений "терористом і екстремістом" у РФ, а його книги вилучають з продажу за правилами “нового крематорію”. У 2024–2025 рр. проти нього відкрили кримінальні справи, а суди Москви оголосили вироки заочно.

Повний “трюм”

Тим не менше, “британський синдром” росіян впливає на український ринок не менш жахливо, аніж “російський погляд”. Книги Акуніна в українському перекладі були, і права на них мало харківське видавництво «Фоліо». Зараз продаються тільки залишки тиражів, а нові проєкти майже не з'являються.

Звісно, стиль Григорія Шалвовича витримає не кожен. Суто на нашу думку, в деяких моментах його “заносить”. Втім, консерватизм чи лібералізм сам по собі не може бути визначником, а власна форма вираження думки опозиційного інтелектуала завжди сильніше за кальковану пропаганду.

“Это какой-то…позор!”

До речі, ще одна лепта до скрині збереження національної пам'яті. Антибулгаковська хвиля минула друга, бо перша трапилась … в 2021 році, як завжди, не одразу після виходу “списку Зорге”. Не одразу, але разом зі скандалом через заяви про нібито «повну заборону Булгакова та Акуніна».

 Держкомтелерадіо лише підтвердило, що обмеження стосуються конкретних видань (російських тиражів), у передмовах або змісті яких містилася антиукраїнська пропаганда або згадувалися особи з санкційних списків.

Художні твори про Ераста Фандоріна ніколи не були заборонені за змістом - ані в Україні, ані в РФ. Після 24 лютого 2022 року будь-яка книга Акуніна, надрукована в Росії, є незаконною для офіційного продажу в Україні, незалежно від її змісту - на рівних правах з іншими книгами, які друкуються там же.

А от з Булгаковим складніше - він же пам'ятник.

Вовки психологів, або Was Ist Das

23 січня 2021 року представник Держкомтелерадіо Сергій Олійник дає агентству «Укрінформ» не менш одіозне інтерв'ю, після якого страшно читати “Котигорошка”. Хвиля кідбейту, що трусила російських психологів за років десять до початку повномасштабки, докотилась і до Києва. Стандартна у таких випадках істерія третього роду розгойдує хвилю публікацій, де ЗМІ діляться на два табори: викривачі та спростовувачі. 

Ми зробили запит на Gemini скласти весь список медіа - учасників обговорень, і ось що вийшло:

1. «Укрінформ» як першоджерело інтерв'ю, де “пояснювалося, що заборонено ввезення конкретних тиражів із РФ через пропаганду, а не самі твори” (цитую формулювання Gemini, адже в списку заборонених видань цих творів, дійсно, нема).
2. «Фокус» (29.01.2021) із публікацією "В Гостелерадио рассказали, почему запретили книги Акунина и «Мастера и Маргариту»". «Українські Новини» та Vgorode опублікували новини про обмеження ввозу російських видань.
3. «Страна.ua» (1.02.2021) активно просуває твердження про повну заборону книг Б.Акуніна про Ераста Фандоріна, пізніше визнає це маніпуляцією.
4. «Главред» запустив аналітику щодо списку видань, які потрапили під обмеження, та причин “відмовленості”
5. «Детектор медіа» з оглядом "Фейк: в Україні заборонили Булгакова, Акуніна та казки про Іллю Муромця".
6. «Без Брехні» зі спростуванням - про те, як росагітпроп використав інтерв'ю С.Олійника.
7. «Радіо Свобода» з аналітикою про культурну політику та спростуванням чуток про “заборону самих творів”. Тобто, інквізиції нема, але як читати?

1. Офіційне інтернет-представництво Президента України. І тут починається найцікавіше з боку ШІ-аналітики - “мінправди” в епоху браузерної кризи . Перше твердження: Володимир Зеленський в лютому 2021 у своєму влозі як головний спростовувач, показує книги Акуніна, придбані в Києві (сподіваємось, не на Кругловці). Друге твердження: У 2023 році російські пранкери зателефонували Акуніну, видаючи себе за Зеленського. Письменник, думаючи, що говорить з президентом України, підтримав її. Цей запис (що “виглядає як відеодзвінок”) спричинив оголошення в РФ Акуніна «терористом» і заборону його творів “за статусом”.
2. Сайт Держкомтелерадіо (comin.gov.ua) — офіційні, але, на жаль, зниклі в невідомому напрямку (принаймні, з Google Chrome та Gemini) роз'яснення різниці між забороною автора та обмеженням імпорту.
3. NV (Новое Время) — писали про реакцію президента (Gemini) та роз'яснювали ще один, на жаль, відсутній текст (різницю між змістом книги та фізичним ввезенням з країни-агресора).
4. «Гордон» — випустили матеріал "Чи забороняли в Україні книжки Булгакова й Акуніна? Головне про скандал"
5. І, нарешті, ВВС (це наша найвласніша знахідка) *смерть на похоронах* про покійного  - або добре, або не читайте.

Париж: підсумувати й померти

Щодо кідбейту, в контексті нашого вже спростування про французький трафік "КнижКави" не можу не згадати Telegram. Варто було зробити там пост потенційної покладності, як аналітична загадка місяця стала на свої місця. І Cherburgnet там теж існує, монсеньори й монсеньорити.

В цьому сенсі не можу не поділитись “висновками” Gemini by Google AI, наданими у відповідь на запит про заборону Акуніна в Україні: 

Резюме: В Україні заборонені не "думки" Акуніна, а російський папір, на якому вони надруковані. Це частина стратегії культурного відмежування від країни-агресора.

Інакше кажучи, якщо ми передрукуємо думки Г.Ш.Чхартішвілі на український папір, вони одразу стануть прийнятними. Хто творець, того і ложка. 

В наступному репортажі місяця торкнемося українського питання "власного вибору", а на весь лютий даруємо читачам насолоду читати триллери Мін'юсту РФ про іноагентів, небажаних та податки.

Якщо ви бажаєте стати активним учасником наших публікацій про право видаватись російською в Україні, від вас обов'язковий не лише професійний досвід та вміння ґрунтовно висловити свою думку, а й запит безпосередньо до редакції часопису. Втім, коли ми самі пропонуємо вам бути довіреним коментатором - не прогавте такої нагоди! В будь-якому разі, ви можете лишати коментарі до цієї публікації, аби висвітлити певні моменти детальніше та сприяти письменству й видавцям у пошуку спільної мови. 

Якщо ви вважаєте, що ваші права зазнали шкоди - напишіть нам, і ми всіляко сприятимемо розв'язанню вашої проблеми, залучивши не лише літературного агента, а й правників, які допоможуть розібратись у теоретичних та практичних аспектах захисту інтелектуальної власності. 

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша експертна думка.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Свіжий слід: зникнення е-книг про латвійського лікаря у Великій Британії

İmage by @MZarzhytska on X & Google Aİ

Автор Марія Заржицька  

Літагентське видання не може обійтись без ексклюзивних історій. Саме тому в наших інтерв'ю відтепер з'являється нова, супердинамічна рубрика "Свіжий слід". В ній з'являтимуться - нарешті! - автори, яким є що розповісти. Особливо, коли про це вже говорять.

Протягом  останніх місяців 2025 року ми стежили за розвитком інтригуючої історії в блозі української письменниці Рут Фландерс (авантюрні лонгселери "Тайна Садовой Башни", "Дочь мытаря", " "Талисман Бригиты" з серії "Тюдоріада"). З 2023 року авторка публікувала в своєму блозі серію неодетективів із головним героєм, лікарем-гастроентерологом Віллом Боткінсом. Пілотний запуск проекту через соцмережу Х був доволі успішним, але в цьому році автор без пояснень відключив доступ до всіх книг про латвійського лікаря, пояснивши це необхідністю відредагувати перше видання.

З одного боку, текст, і справді, потребує редагування. Як зізнається сама авторка, то був результат терапевтичного письма, спрямованого на відновлення письменницьких навичок після травми. З іншого боку, готуючи один з матеріалів, ми раптом виявили співпадіння назви й задуму серії "Казуси Боткінса" з романом російської письменниці Людмили Уліцької "Казус Кукоцького".

Нам це здалося, безперечно, підозрілим. Задумайтесь - різниця полягає всього лише в одному слові та одній букві назви, а професія головного героя відрізняється всього лише... на спеціалізацію. 

Звісно ж, у світовій літературі існує, принаймні, п'ять романів, назви яких побудовані за тією самою змістовою схемою ("Казус Беньяміна» Фредеріка Пажака, «Казус доктора Фройда» Майкла Коніґа, «Казус Шперк»  Сергія Лойко, «Казус Пажитнова» Ігоря Свинаренка) та два публіцистичних твори, один з яких, «Казус Гітлера», створений авторським колективом під редакцією Ю. Бєлова, а інший, "Казус Вагнера" належить самому Фрідріху Ніцше. 

Звісно ж, можна подумати, що назви цих книг відносяться до загальновживаних чи описових назв або являють собою певну класифікацію, але почуття інтриги все одно не відпустило. Тож, ми вирішили спитати в автора - одного з небагатьох в Україні, що пише російською літературною мовою - що сталось насправді.

Рут, куди подівся ваш Вілл?

Він загинув.

Тобто?

На це неоднозначно натякають події, описані в мігрантській збірці "Мені є що заперечити", від імені ризької однокласниці Вілла, Ілзе Вейдемане (Вейдеман).

Проте, Вілл зник не тільки з вашого письменницького майбутнього, але також з минулого...

Саме з минулого він нікуди не зникав.

Зізнаємося: ми зібрали довідки про Вілла Боткінса у самого Gemini. І цей АІ запевняє, що жодного Вілла Боткінса не існує!

Вілл завжди мав проблеми з İntelligence. До того ж, за життя Боткінса ніякого Джемінай... так здається, це звати? …не існувало.

Ну добре, добре. Ви наважилися зіграти з читачами у гру а-ля Конан Дойль, та...

І? Я не люблю повторювати за Конан Дойлем, але іноді в мене виходить.

Вже знаємо, Джемінай нам про все доповів. Навіщо ви вкрали назву циклу в іноагента РФ Людмили Улицької?

Як я можу не вкрасти назву у німецького іноагента, якщо в РФ я, ймовірно, вважаюсь британським іноагентом?

На жаль, Джемінай запевняє, що вас також не існує.

Ось бачите.

Найгірше, ви вкрали задум. Навіщо, адже вас все одно викрили б, рано чи пізно?

Ось бачите!

З вами неможливо розмовляти, але ми продовжуємо. Чи не означає зникнення Боткінса з вашого портфеля те, що вам висунули офіційну претензію?

Жодної претензії не існує. Людмила Улицька написала геніальний роман.

А ви, отже, так собі?

Так, собі. Я розраховувала на літагента, що ніколи нічого не пам'ятає.

Вибачте, я забула зарядити пістолет. То про що ж то ми?

"Це". Правильно говорити "це". Ви хотіли спитати мене, з чого я це взяла.

О, так. З чого це ви взяли? Маю на увазі, чи ви читали "Казус Кукоцького"?

Мене вмовляли подивитися фільм, але я не здалася.

Мама?

Мама. Щойно чую фразу "ой, таааакииий фіііільм", я ховаюся.

Від мами не сховаєшся. Сподіваюся, ви змусили її сміятися, як усіх?

Моя мама сміється не як всі, але нічого не знає. Вона ставила б надто багато запитань.

Звучить обнадійливо.

Більше того, мама – єдина, хто відповідає на цю фразу: "То що, вже й поговорити не можна?"

Чудово. Адже у Вілла Боткінса теж є мама!

Це не змінює суті справи, авторко Гуся Попо. До речі, як поясните зникнення піонера вашої ілюстраторської діяльності? Знову Паніковський?

Паралельна творчість. До того ж, мій – кольоровий.

Це посилює його становище. Я куплю. І не здумайте вимовити "Гусь-Непродаюсь"!

Попо – Le Silpo. Так ліпше?

Я недаремно написала на вас пародію. Ідіть, ви сьогодні дуже втомилися топити сусідів.

Коли вже так, я виявила смертельну пастку пластикових стель із галогеновими лампочками. Спробуйте тільки знищити Боткінса!

Його вже знищено. Все інше – гра тіней.

Текст цього інтерв'ю в найгарячішому оригіналі можна прочитати в соціальній мережі Х, де він був опублікований в ніч на вівторок.

КнижКава в Telegram та Х - час керує грошима!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Книжкові ярмарки, на які ви ще встигнете: січень - березень

İmage by MZarzhytska on X & Google Aİ

Автор Марія Заржицька  

Календар книжкаря - мастхев у світі вигідних надбань, хай то буде крута угода на переклад чи придбання рідкісних книг. Тож, у цьому році починаємо знайомити вас зі світовими книжковими ярмарками сезонно - так, аби ви встигли хоч щось планувати в позапланові часи.  

Трішки ретроспективи

В 2024 році ми торкнулися теми ярмарків, і доволі грунтовно. Так, у жовтні-листопаді “КнижКава” опублікувала серію пілотних репортажів, що стосувались Франкфуртського й Белградського книжкових ярмарків та подій на перетині Західної та Південно-Східної Європи.  

В минулому році наш часопис висвітлював події на українських книжкових заходах та можливості для українських авторів і видавців залучити грантову підтримку для видання книг за кордоном.

Цього року, відзначивши традиційно суперечливу позицію Німеччини та Сербії щодо сепаратизму, розширимо мапу наших оглядів. І першою великою подією, до якої вже готується чимало книжкарів, стане ярмарок у Лондоні.

Лондонський книжковий ярмарок 

Щороку в столиці Великої Британії - тепер у виставковому центрі Olympia району Хаммерсміт - відбувається London Book Fair (LBF). Це головний весняний захід, або, як його ще називають, хаб для торгівлі авторськими правами. 

Дати проведення заходу - плаваючі, з березня по квітень, тому поточний графік заходу треба відстежувати з кінця осені попереднього року. Так видавці зможуть потрапити до національного стенду від Українського інституту книги, що виглядає зручним через групову організацію заходу.

На жаль, в цьому році реєстрація на безкоштовну участь видавців через УІК вже завершилась, але ще можна зареєструватись на незалежну участь через сайт ярмарку. Є варіанти як для видавців, так і для інших ринкових дієвців, які планують ефективно витратити свій час. 

Цьогорічний захід відбудеться 10-12 березня 2026 року. Зокрема, українське видавництво Stretovych в минулому році обрало ще один, хоч і специфічний, шлях просування на британському книжковому ринку - навчання в програмі для незалежних видавців з різних країн, організоване Британською Радою.

Тож, чекаємо на оголошення повного списку видавців з національного стенду від УІК, повідомлень в медіа від інших учасників та зауважимо, що на LBF автори не можуть презентувати свої роботи на стендах - як, наприклад, на українському фестивалі “Книжкова Країна”. Авторам рекомендують статус відвідувача та самостійний пошук контактів з агентами, які працюють в місцевому Центрі міжнародних прав.

В минулому році LBF відбувався 11–13 березня 2025 року і продемонстрував ознаки наростаючої кризи традиційного ринку. Дехто з видавців (як-от Spines), уже не соромлячись, запропонував ШІ в якості автора, тоді як 8080 Books, видавничий підрозділ Microsoft, вперше відвідав LBF. Інтерес до читання картинками ознаменувався «Світом під загрозою» (“One World Under Doom”) від Marvel та «Бетмен: Тиша 2» (“Batman: Hush 2”) від DC.

Повторимось, що LBF є головним хабом для купівлі-продажу прав, але, якщо ви прагнете увійти до цього процесу раніше, варто відвідати Вільнюський книжковий ярмарок, який в 2025 році відбувався з 27 лютого по 2 березня. В ньому теж відкрився Міжнародний центр прав, а сам ярмарок відбудеться з 26 лютого по 1 березня у виставковому центрі LITEXPO.

Ще на тему: Угоди в книжкарстві: хто що винен

Вільнюський книжковий ярмарок

Програма 26-го Вільнюського міжнародного книжкового ярмарку (Vilniaus knygų mugė 2025) на ювілейну 25-ту річницю в сучасному форматі була особливо масштабною. Тема року: «Слово в пошуках людини» (The word in search of human), зокрема, підкреслювала повернення до людяності в епоху цифрових технологій. 

Подія відбулась із екологічним фокусом та яскравим арт-акцентом - зустрічі з ілюстраторами, виставка музичної продукції та живі виступи артистів. До речі, литовські співорганізатори брали активну участь у київському Book Art Fest.

Як зазначає видання Читомо, спеціальна програма 27-го Вільнюського книжкового ярмарку Vilnius Fellowship Programme буде присвячена дитячій літературі.

Ще на тему: Київський Ярмарок Мистецької Книги 2025 (Kyiv Book Art Fair 2025)

Азійський вояж: від моря до моря

Ви здивуєтесь, але у видавничому світі існують люди, що живуть на книжкових заходах. І це зручно, якщо спланувати свою подорож, як Марко Поло, адже до Лондона потрібно залітати з перемогою. На тих, хто хоче - і має змогу розпочати - свій ринковий рух з азійського світу, чекають:

• Каїрський міжнародний книжковий ярмарок. В 2025 році захід відбувся з 23 січня по 5 лютого. Цей ярмарок є найстарішим та найбільшим в арабському світі - тож, якщо ви хочете видавати нетривіальну літературу або запропонувати тутешньому читачу власні видання, час прискоритись, адже ярмарок починається… завтра! Щоправда, триває він до 3 лютого, адже араби ніколи і нікуди не поспішають.

• New Delhi World Book Fair минулого року проходив у Делі (Індія) з 1 по 9 лютого, в освітньому контексті, а в цьому році закінчився позавчора та запам'ятався безладами на  безкоштовному стенді. Втім, ви ще встигнете завантажити купу корисних матеріалів, у тому числі, з торгівлі правами.

• Taipei International Book Exhibition минулого року відбувався 4-9 лютого у Тайбеї, Тайвань. Темою 2025 року було “Слідуй за своїми читацькими фанами” ( "Follow Your Fancy in Reading"), з Італією в якості почесного гостя. Цього року на Тайвань можна летіти прямо з Каїру за квитками Emirate Airlines, адже ярмарок відбудеться, згідно законів місцевої незламності, з 3 по 8 лютого.

Ще на тему: Нетривіальне: Близький, Далекий Схід

Також цього сезону: комікси

Якщо ви - справді ризикована людина, і невизначеність для вас є філіалом Діснейленду, відвідайте Festival International de la Bande Dessinée d'Angoulême - Ангулемський Міжнародний фестиваль коміксів у Франції. Цього року він запланований на 29 січня - 1 лютого 2026 року. 

Тож, коли ви - фанат, автор або видавець коміксів, саме на цей фестиваль можна вилетіти з теплого Каїра, аби, принаймні, дізнатись на місці, чим закінчились управлінські баталії, які тягнуться аж по цей рік.

Минулий 52-й фестиваль відбувся з 30 січня по 2 лютого 2025 року. Один з найпрестижніших заходів графічної літератури сфокусувався одразу на двох чутливих темах:  культура коміксів Іспанії та історична жіноча перемога в головній номінації.

До делегації почесного гостя увійшло більше 100 іспанських коміксистів  Барселона як центр комікс-культури була представлена кількома виставками. Крім того, відбулася Виставка Супермена - ретроспектива з декораціями емблематичних локацій Метрополіса.

Гран-прі міста Ангулем в 2025 році отримала французька художниця Анук Рікар (Anouk Ricard), з серіями «Анна і Фрога» та «Аніман», обійшовши Кетрін Мерісс та Елісон Бекдел, і це вперше в історії, коли до фіналу конкурсу потрапило одразу троє жінок.

Наприкінці 2025 року в середовищі фестивалю розігралася криза. Причиною стали проблеми з фінансами та звинувачення в “браку прозорості”, надмірній комерційності та токсичному менеджменті, що призвело до відмови в частині урядового фінансування на 2026-й рік. Як пише видання Entrevue, петицію про бойкот підписало 2300 осіб, включаючи переможницю. 

Нагадаємо, що 1 вересня 2025 року на київському фестивалі PicConference в Мистецькому Арсеналі було присвячене культурі коміксів. Учасники мали змогу зустрітись із професіоналами індустрії та взяти участь у майстер-класах із самопрезентації.

КнижКава в Telegram та Х - час керує грошима!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Російське та російськомовне: різниця, що коштує мільйони

Image by freepik on Freepik

Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  грудень  січень  лютий     

Час змін передбачає скасування комплексу меншовартості, але чи можливе покращення за рахунок іншого? Психологи твердять, що крайнощі не можуть породити нічого, крім крайнощів, і це легко проілюструвати на прикладі терезів. Оскільки терези є символом законослухняності, почнемо саме з цього, бо тема більш ніж гостра. Вона болюча, а для когось тільки видається смертельною.

Ми не будемо давати тлумачень діям тих, хто створює проблеми державі, хапаючи скальпель замість хірурга. Сьогоднішня публікація - а разом, і серія зимових спецрепортажів - про те, що не є приводом для суперечок апріорі. 

Тож, що робити з “мовними патрулями”, як не заплутатись у термінах обмежень видавничої сфери й не перетворитись на самоінквізицію  - питання для тих, хто звик приймати рішення зважено. Це стосується як видавців і книгарів, що обирають товари для друку та продажу, так і авторів, які мають право користуватись будь-якими джерелами для роботи над творами.

За що боролись?

Дотримання законів - чи не найбільша проблема держав, які розвиваються. Закони сприймають, переважно, як проформу чи привід використати певні моменти проти суперника - тобто, витлумачити за власним бажанням. Волюнтаризм, який використовує емоційні тригери натовпу, має на меті використання, і тільки. 

Подібні явища піддавались критиці й протидії на державному рівні ще за часів Римської імперії. Вже тоді писані закони були чітко відділені від так званих звичаїв. Саме писаним законам віддавалась прерогатива, коли звичаєвість демонструвала ознаки утилітарного інтересу, а не поваги до індивідуального. 

Подобається комусь це чи ні, в кожній державі існує Конституція з засадами, які неможливо змінити без руйнівних наслідків. Під час війни мова, якою користується ворожа сторона, не є і не може бути об'єктом заборон чи приводом знищувати культурний фонд власної держави, створений цією мовою. Драконівські обмеження вигідні якраз не державі, а ворожій стороні. Саме ворог не бажає, аби жертви зналися на його полі. Так само діють і нові колонізатори, які прагнуть змінити одну тиранію іншою, ще й обікрасти наївних за класичними схемами шахрайства.

“Три кита” й дворучний меч

Тож, починаємо зі статті 10 Конституції України, яка є основоположною в проблемі захисту російської мови на території України. Ця стаття не зобов'язує нікого користуватись російською, видавати або купляти російськомовну літературу, але, вочевидь, забороняє будь-які прояви дискримінацій за мовною ознакою.

Законодавство, підпорядковане Конституції, визначає, що думати і як діяти, набагато конкретніше. Стаття 161 Кримінального Кодексу України роз'яснює поняття дискримінації, в тому числі, за мовною ознакою, і визначає відповідальність за порушення - зокрема, вчинене із застосуванням насильства або організованою групою - ув'язненням від двох до восьми років, залежно від наслідків, які спричинила “патріотична ненависть”.

З урахуванням інтересів держави Україна в нас існує закон “Про видавничу справу”, який зобов'язує - і це нормально - видавати більшість друкованої продукції українською мовою, але не забороняє друкувати чи продавати книги російською за певних умов. Головною є додержання ембарго війни - тобто, обмежень на імпорт, які, насамперед, стосуються заборони ввезення друкованої продукції з території держави-агресора та її сателітів.

Ембарго та заборона

Різниця в поняттях обмежень відразу передбачає визначення того, що робити після змін у статусі країни, яка воює. Тобто, існують книги, які не може бути видано чи продано за жодних умов, та книги, дозвіл на видання та продаж яких з'явиться після закінчення війни з певним підсумком.

Ембарго на те й ембарго, що, незалежно від того, книги це чи шоколадка, товар агресора забороняється купляти стороною, на яку здійснюється агресія. Тобто, або агресор перемагає, й ембарго знімається на все і встановлюється на все, що захоче агресор, або агресор капітулює, відповідно, змінюється влада в усіх країнах-агресорах, і ембарго знімається на літературу, що не порушує законодавчих норм України та держав - колишніх учасниць агресії проти України.

Отже, згідно законодавчих норм під час війни, товари в сфері ембарго взагалі не повинні перетинати кордон з моменту заборони їх ввезення. Крім того, не тільки етично, а й справедливо - і головне, корисно - для світової спільноти вводити подібні обмеження у себе щодо держави, яка порушує принципи співіснування на планеті Земля.

Заборона та цензура

В рубриці "Новинарня " Мовнюк" від 7-14 грудня вже писали про перелік забороненої літератури, яка взагалі не може бути предметом друку чи продажу через її відверто антидержавний зміст, не кажучи про відсутність будь-якої цінності, крім дослідницької. Йдеться про оркописи, створені одіозними авторами під час їхньої підтримки путінізму або - і це досить імовірно - віддруковані сколковським ШІ замість учорашньої армії літературних негрів чи писарів, чиї амбіції не дозволяють їм піднятися вище люмпенського обпльовування. 

Втім, чи продаються в нас такі книги? Вочевидь, ні, й не продавалися би будь-якою мовою. Крім того, прирівнювати їх до літератури, створеної в певних історичних умовах і, головне, створеної якісно, вивіреної часом - не лише ознака дурного смаку, а й злочин. 

Література минулих часів складає ту частину культурного фонду, що в умовах війни рахується як стратегічний запас, хай навіть її писала людина з комуністичними чи так званими імперськими поглядами. Користь від цієї літератури в переконливе число разів більше за ймовірність з'явлення Леніна, Сталіна чи Катерини Другої - бо на таких засадах можна доборотись до скасування Біблії.

Та й загалом, дивно комусь доводити свою антирадянськість чи антифашизм на словах, лишаючись тими, проти кого начебто борються - і за риторикою, й за манерами, й за методами. А головне, виявляти свій острах перед талантом, який з перших рядків окреслює той чи інший характер, поза часом та територією.

Львівський синдром

Плутати поняття “російський” та “російськомовний” є ознакою поразки освіченості як такої. Порушувати основний та інший закони України, виправдовуючись патріотичними намірами, означає стрибати вище голови тільки тому, що це боляче.

Йдеться про низку скандалів, пов'язану з діями львівської муніципальної варти на книжковому ринку біля пам'ятника Івану Федоровичу - а саме, обмеження продажів російськомовної літератури “вторинного ринку”. Воно було сформоване місцевою владою в рамках заборони на продаж російськомовної літератури взагалі, без урахування положень Конституції та інших базових законів - у тому числі, закону “Про видавничу справу” з чіткими визначеннями правил ембарго.

До речі, правила Форуму Видавців, що відбувся в жовтні - як і правила житомирського форуму “Відсіч” - не порушують законодавчих норм. Тут, скоріше, йдеться про психологічні чи інші причини небажання виставляти квотну літературу, але ця проблема потребує окремого дослідження.

Тим не менше, рішення, винесене Львівською міською радою в березні минулого року, досі не скасовано, як того вимагає конституційна норма - в тому числі, вищим органом влади, хоча прем’єр-міністр нещодавно відвідувала “культурну столицю”.

Місцеві акти мають діяти в межах закону, інакше є підстави вважати, що самоврядування перетворилось, як мінімум, на самоправство (ст.356 ККУ)

Більше не ЖКХ?

Найцікавіше, що муніципальні варти, які створюються при міських радах по всій Україні, не є органами, які мають законодавчі підстави діяти певним чином, тому що їх законодавчий статус і досі не визначено - а саме, законопроект “Про муніципальну варту” не перетворено на закон, що в таких випадках обов’язково. 

Чому ж так? Ці варти, будучи комунальними формуваннями, виконують частину поліційних функцій в сфері дрібних правопорушень, у тому числі, стихійної торгівлі, що має регулюватись іншим чином - через організацію торгових місць і врахування соціального фактору, а не “по морді”.

Без перетворення законопроекту в закон так звані муніципальні варти перетворюються на комунальників, які підпорядковуються положенням закону Про місцеве самоврядування. Зокрема, вони забезпечують дотримання місцевих правил, що не суперечать загальнодержавним законам. Утім, і тут існує гілка, що її рубонули самі собі, виключивши статтю 14, і це неоране поле для професійних юристів.

І, якщо вже звертатись до законопроекту, рішень та статутів, вартові повинні мати не лише досвід, а й відповідну освіту - де-факто, бути колишніми поліціянтами або пройти спеціальне навчання з документом на виході. Інакше кажучи, бути підготовленими з правової точки зору, не піддаючи ризику суспільну, а за тим, і державну безпеку.

Купив книжку - сів за знижку?

Крім того, муніципальні вартові покликані охороняти комунальне майно та пам'ятки, відповідно чинного законодавства. Тож, жоден протокол “за продаж російськомовної літератури” не може бути складений, оскільки не визначено складу правопорушення. Для цього потрібно звірятися зі списком заборонених в Україні книг, що діє на даний момент, та датою виходу книги, якщо вона з РФ (до\після введення ембарго), а на вторинному ринку карати людину за те, що вона купила підсанкційну книгу, як мінімум, жорстоко.

Більш того, права і свободи громадян охороняє Національна поліція, що є гарантовано законним органом у таких випадках. Тож, якщо охороняються правила торгівлі, вони й повинні охоронятись, із урахуванням конкретних обставин (малозабезпеченість, нагальна потреба продати власне майно тощо), а не замінюватись рішеннями, побудованими на страху та панічних настроях.

Без здорового глузду щодо дій муніципальних варт на книжкових ринках ми ризикуємо повернутись до страшних часів української допоміжної поліції у чорних одностроях (ukr. Hilfspolizei, очільник - Володимир Пітулей, що, зокрема, у 20-х рр. ХХ ст. служив у Новгородській обл.), що була заснована в 1939 році з гаслом «Вірний, хоробрий, слухняний» (нім. Treu, Tapfer, Gehorsam) та підпорядкована ОРПО. Це вбиває шанси на побудову європейського суспільства, створюючи хижакам обгрунтований привід для “покарання”, що було неодноразово відпрацьовано на постсоціалістичних теренах і відпрацьовується зараз перед так званою “мирною угодою”.

Активність та “активісти”

В галузі книжкової мовної політики існує ще одна проблема, яку не здолати забороною. Це петиціонерство, або користування правом створювати петиції до уряду задля підвищення своїх професійних чи політичних позицій. 

Нагадаємо, що петиція - це звернення певної групи людей, яка, в державному розрізі, має набрати 25 тис.голосів для розгляду. В перекладі на статистичні відсотки, це розмір одного великого селища міського типу. Якщо це умовне селище має ознаки репрезентативної вибірки - тобто, реального суспільного зрізу - петиція може вплинути на прийняття певних рішень нагорі. 

Переходячи до петицій, створених страхоїдами - чи радше людьми, які іншим чином не можуть стати відомими - згадаємо, що набувають вони якраз галасу за рахунок банального хамства, що шириться соцмережами та групами як “провідна суспільна потреба” чи “тенденція”, не обгрунтована жодними доказами. Істерія підігрівається залученням якомога більшого числа людей, з класичною маніпуляцією почуттям сорому та спільності, з роздуванням “права на емоції”, які виражаються соціально неприйнятними способами (мат, у тому числі, російський, перехід на особистості, ярлики, образи, в тому числі, за ознаками мови, етносу, статі, релігії), псевдологіка, перебріхування та перекручування тощо). 

І врешті, нагадаємо про відповідь прем'єр-міністра на петицію щодо заборони російськомовної продукції, - петицію, яка набрала 0,08% голосів від кількості населення України на непідконтрольних РФ територіях.

Цікаво, що за пару місяців до того у Львові якраз “спрацювала” муніципальна варта, заборонивши місцевому екс-голові обласної Спілки письменників продавати власну російськомовну літературу біля Івана Федоровича. Скандал потрапив у російське інформаційне поле як “знаковий”, а ще трохи пізніше продовжився в Спілці як відверто політичний, “завбачливо” сформований під вибори, що передбачаються проектом “мирної угоди”.

Питання в тому, кого взагалі обирати, після того, як шалена частка суспільної власності під назвою “історично складений книжковий фонд” знищена або зникла у невідомому напрямку, і це лише початок розкрадання ресурсів. Нагадаємо лише про відповідальність, яка передбачається ст.298 ККУ та Законом України Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей. І головне, чи зможемо робити хоч якийсь вибір після того, як дозволили знецінити власний суспільний досвід - чого шановані країни собі ні за яких обставин не дозволяють.

Приватність понад усе

Наостанок, торкнемося питання, що робити з так званими “активістами” проти російськомовних видань на полицях. Дивно було б не запобігати незаконним діям осіб, які намагаються перешкоджати веденню бізнесу, суспільній діяльності або загрожують приватному життю громадян - але таких випадків чимало, попри зміст видань, громадянство авторів або час закупівлі. І тут відповідь полягає не в змісті дій, що їх мають чинити так звані “активісти”, а в їхніх повноваженнях. Скласти обгрунтовану відповідь претензійнику, підвіконному крикуну чи сутязі - три різні задачі, але ж, за лемівським досвідом, радянський видавець мовчав і слухався. 

Крім звичайної роботи піарника, існують абсолютно класичні методи захисту - комунікаційні скрипти для персоналу, порядок дій, законодавчі роз'яснення на видному місці, приватна охорона та виклик поліції, в разі, якщо “патріотично налаштовані” особи намагаються зчиняти безлад, перешкоджати роботі, нападати на персонал чи відмовлятися пред'явити документи, що підтверджують їхні повноваження для перевірки торгових місць. 

В наступному репортажі місяця продовжимо дослідження теми, зокрема, в галузі конфлікту заборон України та Росії. Питання, як і чому значна частина письменників опинилась "нон-грата" в обох країнах, чому не можемо продавати підсанкційне, навіть якби й хотіли, й чому нам потрібні власні російськомовні книги, залишається відкритим для розгляду.

Якщо ви бажаєте стати активним учасником наших публікацій про право видаватись російською в Україні, від вас обов'язковий не лише професійний досвід та вміння ґрунтовно висловити свою думку, а й запит безпосередньо до редакції часопису. Втім, коли ми самі пропонуємо вам бути довіреним коментатором - не прогавте такої нагоди! В будь-якому разі, ви можете лишати коментарі до цієї публікації, аби висвітлити певні моменти детальніше та сприяти письменству й видавцям у пошуку спільної мови. 

Якщо ви вважаєте, що ваші права зазнали шкоди - напишіть нам, і ми всіляко сприятимемо розв'язанню вашої проблеми, залучивши не лише літературного агента, а й правників, які допоможуть розібратись у теоретичних та практичних аспектах захисту інтелектуальної власності. 

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша експертна думка.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Венеційський патент: сутичка між митцями Ренесансу

Canaletto "Reception of the French Ambassador in Venice".

The Hermitage, Saint-Petersburg

Автор Олекса Кримчій

Ствердження права на інтелектуальну власність сягає доволі давніх часів. Починаючи з індивідуальних привілеїв, творці поступово доходили висновку про необхідність мати захист від змін, пов'язаних зі статусом тих, хто надавав їм такі гарантії. Ця тенденція особливо яскраво відобразилась в італійському законодавстві Ренесансу та, як завжди, загадкових випадках.

Сьогодні розповідаємо про передумови та особливості виникнення Parta Veneziana, або, як його називають в міжнародній практиці, Венеційського патентного статуту. Про нього написано чимало дослідницьких робіт, а ми перенесемо вас у захопливий світ історико-правової авантюри.

Апенини: розклад карт по-середньовічному

Одразу нагадаємо, що в Середні Віки (та, зокрема, в епоху Відродження) держави Італія ще не існувало. Її попередниками були кілька князівств, що опинились за межами Священної Римської імперії, внаслідок розділення інтересів римського папи та германського імператора. 

Італійські королівства та князівства, де-факто, існували самі по собі. В них не було жодного верховного правителя, крім папи римського, що мав у своєму розпорядженні чималу частину центру Апенинського півострова - так звану Папську область. Інші області були землями навколо міст, які багато в чому нагадували поліси стародавнього світу.

Мілан та Флоренція

Межа між італійськими володіннями та Священною Римською імперією була майже визначеною, крім, як завжди, невизначеного Бургундського герцогства. Зокрема, через це Франція та значна частина європейських держав того часу перебували в конфліктних відносинах. 

Північно-західна частина Апенін (включно з материковими землями) була зайнята кількома міні-державами, серед яких було Міланське герцогство та Флорентійська республіка, які розмежовувались відносно невеликою ділянкою суші, зосередженою на торгівлі й банківських операціях (Генуя, Парма, Модена, Лукка та ін.). 

Зокрема, Флоренція була республіканським містом-державою, але з феодалами на чолі. В епоху Високого Відродження такими були князі з роду Медічі, що вели суперництво з міланськими герцогами Сфорца. Крім всього іншого, обидві сім”ї були родичами римських пап, оскільки їхні нащадки час від часу посідали ватиканський престол.

Обидві родини - і Сфорца, і Медічі - спонсорували величезну кількість технологічних розробок того часу, були покровителями  в галузі мистецтва, хоча, літературі приділяли значно менше уваги, ніж візуальній частині культури, яка могла наочно уславити їхні досягнення. Італійська література лишалась відносно незалежною, часто сатиричною і вразливою щодо цензури - при тому, що кожен митець із князівського двору не упускав нагоди щось написати текстом.

Настрої Ватикану були такими самими мінливими, як династії на троні. Тож, стверджувати, що папи римські були цілком незалежні від світської влади, не було й немає підстав. В той час папи яскраво втілювали характерні ознаки феодального ладу, що, водночас, прагнув до децентралізації від королівської влади.

Венеціанська республіка

Венеція була виключно особливою частиною італійської суші, яку, власне, важко назвати сушею. Від початку вона була зведена супертехнологічними методами того часу й розташовувалась окремішно від всього італійського світу на невеличкій ділянці материкових земель. 

Венеціанські володіння, крім власне, міста Венеція, тяглись на Балканський півострів - до тодішніх володінь Угорського та Боснійського королівств (Задар, Дубровник та ряд островів ув Адріатичному морі). На півночі Венеціанська республіка межувала з германським герцогством Крайна і мала надзвичайно зручне положення в Адріатичному басейні, - в тому числі, відносно Папської області, дістатись до якої було простіше, в порівнянні з необхідністю їхати через ворогуючі північно-західні землі.

Венеція була справжньою республікою того часу. Нею правили дожі - поважні особи міста, що збирались у власному однойменному палаці. Життя у Венеції видавалось, хоч і небезпечним з точки зору кліматичних умов, але відносно спокійним для роботи в галузі технологій. 

Тим не менше, митці того часу воліли потрапити, насамперед, під покровительство герцогів, оскільки ті мали можливості утримувати величезні двори. Вся ця пишна, романтична обстановка, сповнена пригод, надихала художників, які приїжджали туди, переважно, в молодому віці. 

Відносний спокій мали митці, що працювали над церковними замовленнями, уникаючи зіткнень при дворах і навколишніх інтриг - але не сказати, щоб зовсім. Наприклад, Андреа Вероккйо, що майже все життя пропрацював над замовленнями духовного напрямку і створив другу з трьох ренесансних статуй біблійного царя Давида, предка Іісуса Христа, в 1482 році - а це був період загострення конфлікту між Медічі та Сфорца - був змушений виїхати де Венеції. Йому навіть довелося покинути роботу над пам”ятником кардиналу П”єтро Фортегуері в Тоскані. 

Тим не менше, Вероккйо встиг заснувати у Флоренції мистецьку школу та стати вчителем Леонардо да Вінчі, що народився тут в 1457 році й провів неабияке авантюрне життя при дворі Медічі та Сфорца, примудрившись стати між ними культурно-дипломатичним містком.

До речі, мистецька міграція до Венеції стала помітнішою після прийняття в 1474 році Венеційського патентного статуту, який, хоч і не виглядав захистом для художників, та лише на перший погляд. Крім того, що статут захищав технології, як такі - а це й особливості створення картин та скульптур - він був гарантією системного захисту для тих, хто працював над оборонними технологіями того часу.

Італійські митці були напрочуд багатофункціональними. Живучи в умовах постійних зіткнень чи то феодалів між собою, чи загрози нападу з півночі, вони розкривали свої творчі здібності по максимуму, розробляючи унікальні фортифікаційні споруди та зброю. 

В цьому сенсі Венеція була для них об”єднавчим фактором, але було й те, від чого вони мали там відмовитись, аби послужити суспільному благу.

Індивідуальне та суспільне: Ренесанс права

Як не дивно, саме Ренесанс зробив рішучий крок в переведенні права власності на можливість стати публічним надбанням. До виникнення Венеційського статуту митцям та розробникам - того часу, майстрам, оскільки свої вміння треба було підтверджувати в професійній спільноті - надавались індивідуальні привілеї (gratiae) на вироблення шедеврів, але прив”язані вони були до міст та земель більше, ніж до держави в цілому. 

Цікавим випадком є надання таких привілеїв у книгодрукарській сфері німецькому емігранту Йоганну Шпейєру. Переїхавши до Венеції з Майнцу, він у 1469 році отримав 5-річну монополію на ексклюзивний друк у місті Венеція та домініонах республіки. Це був перший історично відомий запис про такий привілей, підтриманий урядом однієї з тодішніх європейських держав.

До слова, Йоганн Шпейєр привіз до Венеції технологію, що сприяла швидшому та дешевшому виготовленню книг. Подібні привілеї надавались іммігрантам з Німеччини, Нідерландів та інших італійських держав уже з 14 ст. Нові жителі Венеції привозили з собою винаходи, унікальні технології та мистецтва, що сприяли розвитку міста-держави.

Поволі акумулюючи іноземні та сусідські доробки, венеціанці замислювались про те, як убезпечити себе від втрати контролю над отриманими технологіями. Так у Венеційському статуті з”явилось виключне право держави відчужувати винаходи на власну користь - і, зокрема, цим автори документу підкреслили майнові права розробників. Тобто, права у них не відбирались, а позичались, та й тут існувало чимало казусів.

Виключне право венеційського уряду користуватись винаходом у своїх потребах було, з одного боку, захистом від зміни настроїв митця, з іншого, способом впливу на гільдійні монополії та швидко імплементувати розробку відповідно потреб міста. Це означало, що роботу могли передати будь-кому, хто, з точки зору дожів (Pregadi), був благонадійним громадянином.

З іншого боку, митці мали небувалий до того часу захист від зазіхань на свої технології. Так, вони могли звернутись за таким захистом до будь-якої міської установи, й домогтися повного знищення несанкціонованих копій. Це положення випередило схоже британське більш ніж на два століття. 

Венеційські патенти видавалися безкоштовно, давали право не тільки на володіння винаходом, а й на прибуток від нього, офіційно розмежовували поняття нового та винахідницького, але майже не працювали стосовно незаконного вивезення технологій з інших земель. Це, як завжди, більше стосувалося стародавньої римської практики, де конфлікти між писаним та звичаєвим правом ставали буденними справами - хоча, за римським правом, переважає саме писаний закон.

Кривавий слід прекрасного

Як уже згадувалось, Андреа Вероккйо був другим творцем статуї царя Давида і, водночас, першої, що належала не церкві, а світській родині. Цією родиною були, звісно, Медічі, що вже бачили існуючу на той час Давидову скульптуру роботи Донателло, наставника Вероккйо.

Перша скульптура була створена Донателло в 1404 році й встановлена в кафедральному соборі міста Флоренція - церкві Санта-Марія-дель-Фіоре, в якій на кінець століття станеться одна з найжахливіших подій італійської історії.

Донателло був правчителем одразу двох великих митців - спочатку Леонардо да Вінчі, який пізнавав тонкощі створення шедеврів у Андреа Вероккйо, а потім - Мікеланджело Буонарроті, що вчився у Бертольдо Джованні. Саме Донателло започаткував техніку non finita - “незавершеність”, що лягла в основу скульптурних композицій його учнів та праучнів. У цій техніці частина скульптури залишалася в матеріалі. Зокрема, Мікеланджело використав її в композиції “Битва кентаврів” (1492), на яку його надихнули переживання про долю флорентійських герцогів.

Драматичні події квіткового міста не могли залишити байдужим нікого. В 1478 році, прямо під час літургії - ще й після виходу кардинала зі Святими Дарами - вбивці напали з ножами на сімейство Медічі просто-таки за класичним язичницьким сценарієм. Це були сімейство Пацці, повязані нитками змови з представниками духовенства, у тому числі, в Римі. Під час цієї розправи загинув співправитель Флоренції, Джуліано Медічі, що був покровителем, зокрема, італійського митця Сандро Боттічеллі.

До слова, Джуліано не мав офіційних нащадків, оскільки його син Джуліо не був законним. Тим не менше, Джуліо Медічі потім стане папою Климентом VII, а образ його батька, красеня й сибарита Джуліано, святотатницьки вбитого перед алтарем, буде увіковічнений в портреті кисті Боттічеллі. 

Sandro Botticelli "Giuliano de'Medici (1453-1478)"

Berline Art Gallery

Його брат, який запам”ятався в історії прізвиськом Лоренцо Пишний, був покровителем Леонардо, а потім і Мікеланджело. Щоправда, з Леонардо в сімейства Медічі склались суперечливі стосунки. Що б про нього не подейкували, геній просто-таки мистецьки захоплювався жінками - та й тими, що подобались його патронам. 

Лоренцо Пишний скористався нагодою покращити стосунки зі своїм конкурентом, герцогом Сфорца, і відправив да Вінчі до Мілану - з подарунком, який створив сам митець. То була срібна ліра в формі кінської голови. Того ж 1482 року Леонардо почав роботу над скульптурою на честь батька Лодовіко Сфорца, покійного герцога Франческо. 

Це була одна з найвиснажливіших робіт. Леонардо витратив на неї десять років і не закінчив, змушений тікати з Мілану від наступу французів під проводом Карла VII. Класичний вандалізм - французи, діставшись шедевру, не зберегли його, а понівечили модель для статуї правителя, використавши її як мішень для стрільби. І це був не поодинокий випадок з їх боку. В 1483 році французькі найманці познущались над тілом англійського монарха Річарда ІІІ, вбитого в останній баталії Троянд.

В той час Мікеланджело, що народився на рік пізніше прийняття Венеційського статуту, прожив у Медічі від 1490 року до смерті, підтримуючі товариські стосунки з усіма членами сімейства. “Битва кентаврів” стала для нього останньою роботою під патронатом Лоренцо Пишного, що помер у 1492-му. Через два роки князівська родина змушена була тікати від диктатури колишнього проповідника Франческо Савонароли, а сам Мікеланджело перебрався до Венеції. 

У столиці Морської імперії Мікеланджело створив три скульптури й встиг попрацювати як фортифікатор. Свого “Давида” - третю й найзнаменитішу статую царя псалмів - він звів лише 1504 року, коли повернувся до Флоренції. Статую Давида було представлено публіці на площі Сіньйорія, звідки вона переїхала до Академії витончених мистецтв міста Флоренція.

На той час Мікеланджело досяг зрілого тридцятирічного віку та став суперником Леонардо, якому тоді було біля п”ятдесяти. Різниця у віці не завадила їм зійтися в словесній сутичці, приводом для якої став … Данте.

Леонардо та Мікеланджело: таємниця конфлікту

Італійський біограф та мистецтвознавець Джорджо Вазарі, зокрема, розповідає про чисто флорентійський вуличний випадок. Ми ж розглядаємо його завдяки Келлі Гров”єр з ВВС Сulture, яка згадала суперечку в публікації про суперництво відомих митців. 

І ось що сталося - в 1503 році, за рік до створення третього “Давида”, Мікеланджело перебував на вулиці рідного міста, де йому раптом дісталася честь тлумачити “Божественну комедію” Данте. І дісталася вустами майстра, якого він, як людину, терпіти не міг.  Відчувши глум маестро, Мікеланджело вигукнув: “Поясни це сам, конячий скульптор, який ганебно кинув свою роботу!".

І тут полягає питання - через що саме розсварились митці, які майже не перетинались в придворному житті? Леонардо було за що не любити, ще й за те, що він став двірцевим скульптором Сфорца, в якого ледь не відбив коханку - Чечілію Галлерані, що стала прообразом знаменитої “Дами з горностаєм”. Він так само працював над фортифікацією та зброєю, як і Мікеланджело - ба, навіть більше, створивши прототип танку. 

Чи були підстави думати, що хтось із митців обділив іншого - в час перетину технологій на одному полі? В усякому разі, обидва володіли однією технікою, залежали від одного феодала і, головно, побували у Венеції.

Втім, особистість Лодовіко Сфорца хоч трохи проливає світло на цю загадкову історію. Він був одним з найбільших імпортерів зброї свого часу й залишився найвпливовішою людиною в Італії після смерті Лоренцо Пишного. Виникало чимало підстав думати, що він був замішаний як у змові Пацці, де Лоренцо ледь вдалося вижити, так і надавав таємну підтримку фанатику Савонаролі, чия влада значно послабила Флорентійську республіку. Зневажене прекрасне могло досить елементарним чином перекочувати до скарбниці Сфорца.

На користь цього факту слугує інший: після розгрому Медічі Мікеланджело не відправляється до міланського двору, а тікає до Венеції, де має змогу захистити свої доробки. Фактором страху тут був навіть не стільки дурнуватий юнак Карл VIII, а сам Лодовіко Сфорца. З 1482 року він протримав да Вінчі на службі в колегії герцогських інженерів, але увіковічнення батькової пам'яті, схоже, цікавило його набагато менше, ніж зброя - ба, навіть, сприймалось як шпигунський хід Медічі.

Це виглядає аж кумедним, але шалено працьовитий Леонардо за 10 років перебування у Сфорца зміг створити лише коня для скульптури герцога Франческо - модель з глини, висотою 7.4 м. Її так і назвали - “Кінь Леонардо”, бо наробила вона клопоту хіба трохи менше, ніж “Мона Ліза”.

Чому ж Мікеланджело так шкодував про згублену модель статуї? В біографії Франческо Сфорца є момент, коли він виступав на боці Флоренції проти Міланського герцогства, і, тим не менше, врятував Мілан від розгрому з боку венеційців - ще й уклав з ними угоду, аби стати першим Сфорца на посту правителя Міланської республіки. Крім того, на цей час він зміг залучити на свій бік Козімо Медічі, батька Лоренцо Пишного, та укласти в ті ж часи мирну угоду з французами та неаполітанцями - найбільшим італійським королівством на півострові.

Крім того, Франческо Сфорца покровительствував літераторам - зокрема, поетам - чим задав тон своєму сину Лодовіко, що за життя підтримував винахідника друкарських “рухливих” букв Памфіліо Кастальді. Звести статую “хитрого флорентійця”, що з низів зійшов на трон влади, було честю - ще й у техніці, якою нащадки Донателло володіли бездоганно.

Ця незавершена техніка наче сміялась над суперниками, коли вони зійшлися в фресковій дуелі на протилежних стінах Палаццо Веккьо - осередку правителів Флоренції. Свої сцени ані Леонардо, ані Мікеланджело так і не завершили.

Здолати “коня Леонардо” теж не вдалося жодному митцю аж до сьогодні. Кінь без володаря з 1999  року стоїть на Міланському іподромі Сан-Сіро, реконструйований жінкою-скульптором Ніною Акаму. 

КнижКава в Telegram та Х - майже детективна історія

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Статут Анни: як британський парламент виборов авторські права

Image by wirestock on Freepik

Автор Рут Фландерс

Історія розвитку поняття авторського права - одна з найцікавіших речей у книговидавництві. Часом ми впевнені, що минуле безнадійно застаріло, і навіть намагаємося використати його на службу власним інтересам. Тим не менше, розвинені країни тримаються своєї історії, й тим слугують, насамперед, інтересам власним. Наскільки це справедливо, залежить не лише від цілей, а й від засобів.

В минулій публікації ми розглядали епізод з історії міністерства культури Франції, розташованого в колишньому палаці перших міністрів та, згодом, королівських родичів. Добре відомо, що абсолютна королівська влада у Франції намагалась триматись до останнього і тим самим підвищила потужність удару проти себе з боку революціонерів. Тим часом в Англії відбувались схожі процеси, але англійці змогли пережити їх з меншими втратами. 

Не дивно, що статут, який розширює права авторів, було прийнято у Франції лише під час революційних подій, в 1793 році. Англія ж (на той час уже Велика Британія) прийняла цей документ на 83 роки раніше, створивши, де-факто, прецедент для всіх інших - при тому втримала інститут монаршої влади, ще й закріпила за статутом назву на честь тодішньої королеви - останньої з роду Стюартів.

Як і чому так сталось, і що містить у собі цей знаменитий статут - читайте далі.

Бути королем Англії: острів несвободи

Протистояння королів та парламенту - одна з найдавніших британських традицій. Розгортання чисто англійського абсолютизму почалося під час Столітньої війни та війни Троянд (1353-1483) і ознаменувалось приходом на трон аж зовсім не англійця, а валлійця, що й заклав основи явища під назвою “абсолютизм Тюдорів”.

На той час Англія трималася відносно осторонь агресивної політики Ватикану щодо європейських монархів, що й розізлило Рим. Якщо перший з Тюдорів, Генріх VII, відрізнявся вмінням будувати найвитонченіші дипломатичні ходи, то його нащадок, одіозний “король Синя Борода” Генріх VIII, став на позицію повного заперечення католицизму як церковної інституції, насамперед, з його папським центром управління.

Тож, в ході цього протистояння - в тому числі, й династійного, бо не всі Тюдори сповідували одну віру - визначився напрямок, що став вирішальним для подальшої долі Англії. Королева Єлизавета І, або “королева-дівиця”, що твердо трималася англіканських переконань і за своє життя пережила не один замах з боку шпигунів Ватикану, не лишила по собі нащадків. 

На той час англійці встигли сяк-так примиритися із колишніми запеклими ворогами - шотландцями з роду Стюартів. Тож, на англійський престол уперше був запрошений шотландець - Яків (Джеймс) І Стюарт, і свободолюбство горців знову набуло чудернацьких форм.

Стюарти: від абсолюту до відносності

Релігійна репутація шотландців на той час, переважно, складалася з кальвіністських переконань, що мали європейське, а точніше, франко-швейцарське походження. Історичні зв'язки дошкульних французів із запеклими ворогами англійської корони - окрема тема, але сталося те, що сталося. На тлі майже загального протестантизму, що мав і власну інквізицію теж, існували Стюарти - шотландський королівський рід, що був схильний до католицьких поглядів.

Попри те, що змовники з числа католиків ледь не підірвали на початку століття англійський парламент, Стюартів терпіли чимало. Однією з причин було приховане досі невдоволення частини англійського суспільства, що продовжувала сповідувати католицизм і була нажахана розмахами експропріацій.  Хитання суспільних настроїв, інтриги, що мали кривавий слід, гучні страти - все це підточували позиції англіканства, що намагалося ствердити себе за рахунок впливу короля й перестало відрізнятись від католицизму за методами втілення.

Стюарти затято взялися повертати католицизм, але дечого не врахували. Англіканство, переважно, сповідувала “нова сила” - дрібна аристократія, буржуа та простолюди, що не мали змоги (та й не хотіли більше) обслуговувати задорогі католицькі маєтки, відчувати на собі фінансовий, моральний та змовницький тиск папства, яке відчайдушно намагалося втримати вплив у постренесансній Європі. На англіканство легше було впливати, стаючи частиною духовенства, якому можна було мати родину й почуватися незалежними від ватиканських примх. Крім того, англіканство надало більше прав університетам, та, врешті, друкарству - але й тут є суто англійські тонкощі. 

Ще на тему: Толкін і перстень влади: код Середзем'я

Королівський патент та королівський указ

Те. що в Україні зветься ліцензією на видавничу діяльність, в Англії від початку звалося патентом - royal patent grant, тобто, королівська патентна підтримка. І це не те щоби король одноосібно вирішував, кому надавати підтримку, а кому ні. Звісно, королі могли впливати на такі рішення, і навіть думали, що впливають одноосібно, але вирішальна роль, все ж таки, належала церкві. Спочатку - католицькій, яка у Великій Британії була набагато м"якшою щодо змісту видань, аніж, скажімо, іспанська чи португальська церкви. 

Тим не менше, англійці, як і всі інші католицькі піддані, могли зазнати переслідувань через читання чи зберігання Біблії. Інші книжки коштували доволі дорого, і володіння хоча б 10-15 друкованими (тим більше, рукописними) виданнями дорівнювало солідній бібліотеці. Дозволити собі книжкову шафу могли хіба що дуже заможні персони, включаючи університетських вчених та адвокатів. 

Як би там не було, книжки писались, і не лише не континенті, а от мати з них щось пристойне було майже нездійсненною мрією. Робота письменника вважалась, скоріше, додачею до основного заняття, так чи інакше, пов'язаного зі створенням текстів. Духовні особи, вчені-філософи, доктори канонічного права та інших університетських наук, інколи - правознавці створювали публіцистичні та художні тексти.

Література того часу в Англії була, радше, прагматичною - доволі детально складеною, але такою, що несла, насамперед, корисну інформацію побутового, статистичного чи правового характеру, а вже потім - задоволення. Звісно, друкарські привілеї належали монастирям, але жорстких заборон видавати щось було вкрай мало. Англійці, переважно, користувались офіційними списками Риму, та могли видати те, що було обмежене в інших недружніх країнах - наприклад, в Іспанії чи Франції.

Отже, все залежало від взаємин монархів між собою, а духовні особи, часом, побоювались вступати в конфлікт із троном, бо могли поплатитись за це не лише свободою, а й головою. В критичні моменти англійські королі могли втратити будь-яку чемність, стаючи дуже підозрілими й рішучими. Те саме тривало і після відтіснення католицизму на задвірки соціального життя.

Буржуазна революція і книги

Де-факто, до сімнадцятого століття рядові громадяни не могли брати участі в створенні книжок. Влада статусу була - та й зараз є - однією з найсильніших влад у Великій Британії. Острах потрапити під приціл таємної цензури й тим підставити свою голову лише посилився, коли на трон зійшли Стюарти. Всі розуміли, що відновлення теплої дружби з французами, врешті, призведе до вже знайомих поворотів колеса історії.

Втім, Александр Дюма описує - і ми схильні йому вірити - що французька королівська влада робила все можливе, аби врятувати Карла І від страти “круглоголовими”. Так називали прихильників парламенту, який, врешті, протистав Стюартам аж до крові. Роялісти, або ж “кавалери”. як називали тодішню вищу аристократію та всіх прихильників монарха, програли, вперше - і, сподіваємось, востаннє за всю історію переживши страту короля - й змушені були чекати, доки революціонери пересваряться між собою.

Однією з відмінних рис англійської революції стало пожвавлення громадянського книжкарства. Де-факто. це був самвидав, спрямований на популяризацію поглядів уже тоді різноманітних протестантських течій. Хтось перекладав Біблію, як умів, або писав книжечки настанов “для народу” простою мовою, будучи так званими бродячими або й офіційними проповідниками нових течій. 

Непрофесійність тлумачень взяла своє - сторони протиборства зіткнулися й тут, на грунті, який би мав примирити. Врешті, після суспільного хаосу, на який перетворилося правління Кромвеля, до влади - і дивно ж! - знову повернулися Стюарти. Їх знову намагалися скинути за той самий прокатолицизм, і знову вони поверталися - аж доки не були скинуті своїми ж родичами з-за кордону.

Анна: майже суконна війна

В кінці сімнадцятого століття, коли нащадок Стюартів, Яків ІІ, украй жорстоко розправився із повстанцями Монмаута (події яскраво описані в романі Рафаеля Сабатіні “Одісея капітана Блада”), англійське суспільство вирішило остаточно позбавитись так званих профранцузьких королів - а чутки про шалений розмах тамтешнього абсолютизму швидко перетинали Ла-Манш. 

Яків І не мав нащадків чоловічого роду. Його старша донька Марія стала дружиною нідерландського принца Вільгельма Оранського, а менша, Анна, що народилась під час правління свого діда Карла ІІ, чекала свого часу, будучи заміжньою за майже невідомим популярній історії принцем Георгом з Данії.

Цікаво, що Анна Стюарт, як і її сестра, були англіканками, в протилежність поглядам свого батька. Більш того, під час Славетної революції 1688 року обидві, незважаючи на ворожнечу між собою, не підтримали Якова І та його новонародженого сина - свого зведеного брата від третьої батькової дружини. На трон мав зійти принц Вільгельм Оранський, - але, звісно, жоден англієць при розумі не дозволить посісти трон нідерландцю. 

Крім того, факт позірного зрадництва ледь не всього державного апарату королю - тим паче, тих, хто нещодавно приймав драконівські рішення щодо повстанців, яких страчували бузувірськими методами чи продавали в рабство - визнається навіть ліволіберальними істориками. 

Табір Оранського не хотіли бачити при владі, й це стало черговим проявом англійської зваженості. В Англії настав другий епізод жорсткого жіночого правління, але, врешті, все вирішив запас природного здоров”я. 

"Міронтон, міронтон..."

Марія ІІ, що померла в 33 роки, не мала нащадків, зате її сестра Анна вагітніла від свого маловідомого чоловіка аж 18 разів. Дружба з Черчиллями, пригніченими за правління Марії, стала хіба що трохи менш вирішальною гирькою на чаші терезів. Черчіллі, що носили титул герцогів Мальборо, грали ключову роль у війні Англії з Іспанією за французьку спадщину. Вільгельм Оранський завбачливо відмовився від реального правління, і Анна Данська стала королевою Анною І.

На час інтронізації Анна була не просто принцесою, а донькою своєї матері з родини юристів - Анни Гайд, доньки колишнього канцлера казначейства при Карлі І. Саме цей досвід - окрім підтримки Черчіллів - дозволив їй скористатися перевагами Біллю про права (1689), що не лишив Вільгельму Оранському шансів стати королем Англії. Втім, Анна, прийнявши переваги цього документу, була змушена погодитись із обмеженнями королівської влади - зокрема, видавати нові закони, скасовувати чинні та стягувати податки без згоди парламенту.

"Білль, ось летить Білль!"

Парламентські дебати, вибори, подача петицій без побоювань того, що королівська армія рушить на голови своїх же співвітчизників - усе це приніс Білль про права, який заклав основу для майбутнього статут щодо прав копірайту. Тепер отак взяти й розігнати парламент, як робили Тюдори чи старі Стюарти, більше не було ані шансу, ані можливості.

Вперше за всю історію Англії королівська влада всерйоз постала перед необхідністю перемовин із власним же парламентом, який неоднозначно натякав - раптом що, претендентів на трон хоч греблю гати. Анна, що не могла не почуватися винною за зраду батька під час Славетної революції, обрала дипломатичний шлях. 

На той час пожиттєве право “друкувати чи не друкувати” належало з моменту передачі книги видавцям, які, звісно ж, залежали, насамперед, від королівських владних інститутів. До того ж, у Шотландії друкували те, що було неприйнятним в Англії, й навпаки. Франція шалено боялася змін а-ля monarchie de constitution, - тож, незадоволені там могли отримати притулок тут, і треба ж було щось робити після перемоги герцогів Мальборо в іспанській війні.

Тож. лишався останній крок для приведення англійських терезів до рівноваги - об”єднати два сусідні королівства й прийняти закони, які впливали на подальше життя першого острівця конституційної монархії. Варто було врахувати й зміни, що відбулись в англійському парламенті за цей час.

Володарі перснів: чисто кельтський казус

Отже, 1702 року на трон Англії зійшла Анна І Стюарт, користуючись забороною  католикам чи особам, що перебувають з ними в шлюбі, а також їхньому потомству спадкувати престол. 1 травня 1707 року утворилось Сполучене королівство. Ця епоха отримала назву британського Просвітництва. Релігійні війни припинились, - зокрема, завдяки прийняттю двох актів про віротерпимість іще в часи Якова І. Католики відійшли від прямого впливу на суспільне життя - до того ж, англіканці знов зайняли пануючі позиції, отримавши як урядові, так і університетські переваги.

За два роки парламент, аби отримати ще один вирішальний вплив на суспільне життя, розпочав підготовку Статуту про права копірайту (Сopyright Аct). Варто зауважити, що на той час жорсткий розподіл суспільства епохи Карла І перестав існувати. Колишні “кавалери” в парламенті отримали назву “торі” - від ірландського toraidhe - розбійник, що вустами їхніх ворогів наголошувало на методах втілення поглядів торі у підлеглих землях. Ця партія, що згодом отримає назву Консервативної, складалась як з католиків (папістів), так і з англіканців, серед яких вирішальною фігурою був архієпископ Кентерберійський - головна духовна особа в королівстві. 

Шотландські пурітани, що не бажали мати нічого спільного ані з тими, ані з іншими, об”єднались в так звану “партію селян” (whigamore), або вігів (нащадків “круглоголових”). Це заклало основу майбутньої Ліберальної партії Великобританії, що, зокрема, вплинула на з”явлення "Букерівської імперії" (та Букерівської премії) й Британської Ради. До вігів приєдналась значна частина дрібної аристократії (так звані джентрі) та велика буржуазія, але статус, як не дивно, вирішив усе. 

"Справжнім британцям" лишилась роль уболівальників або відсторонених спостерігачів у "битвах скажених". Всі були певні, що ніхто так не постане одне проти одного, як скотти проти айрішів, але ж...  “Старі лицарі” постали проти “нового дворянства”, тепер уже в парламенті - не шкодуючи епітетів одне проти одного, і, тим не менше, приймаючи доленосні закони.

Ще на тему: Світові літературні премії: Букер (1966)

Статут чи Акт про копірайт?

Як не називай, а документ, що визнав за авторами та правовласниками чимало привілеїв, був прийнятий парламентом і дуже чемно (як видно з його тексту) поданий на затвердження королеві Анні. Коли вже про повне найменування, - охочі перекладуть доцільніше - звучить воно приблизно так: “Акт про заохочення обліку через надання авторам та власникам прав копіювати друковані книги на вказаний нижче період часу”.

Як бачимо, - і це підтвердить оригінальний текст акту - англійське судочинство не шкодує часу на пошуки доречних епітетів, у тому числі, на множину, з якої чимало потішився Льюїс Керролл в своїй “Алісі”. Втім, це був - та й зараз є - один з найліпше складених документів, читання якого не утруднює іноземців. До речі, їхні права як авторів та правовласників там теж згадуються.

На жаль, професійних українських перекладів цього Акту досі не видно, а користування російськими тлумаченнями не завжди розкриває повну картину - хіба що в сенсі самого тлумачення. Вміння читати англійський оригінал сприяє якраз-то розумінню того, що бачили - і чого чекали - від нього укладачі. Наприклад, поняття копірайту не тотожне поняттю авторських прав, а терміни “автор” чи “правовласник” - терміну “бенефіціар”. 

В усякому разі, цей Статут припинив видавничу монополію на продаж книг і створив досить непогані на той час умови для отримання авторами та правовласниками належних їм коштів. Поняття бенефіціару як первинної фізичної особи, що отримує кінцеву вигоду від продажу видань - ключове в цьому Акті.

Пропрієтація й належність

Крім того. Акт конкретизує поняття майнових прав щодо інтелектуальної власності, як то кажуть, одним словом - proprietor, що вужче поняття owner і стосується саме авторських прав як особливих щодо такого виду власності. Тобто, отак взяти й забрати права неможливо. Крім того, Акт створює аж ціле коло осіб, що наглядають за його виконанням і виконують функції як перемовників, так і досудових слідчих у справі незаконного продажу чи завищення ціни на книгу.

Зокрема, автору надається право - і не тільки самому, а й за участі посередників - отримувати від видавців та продавців сертифікований запис про актуальні продажі його книг. За відмову зробити такий запис видавець чи продавець книг отримував полистовий штраф, і не так-от, а за рішенням суду, ще й з повідомленням про це у місцевих газетах. Водночас, порушники могли отримати захист в інформаційних реаліях того часу, коли текст статуту до них із якоїсь причини не дійшов, а причин вистачало - від поганих доріг, ще й до віддалених місцевостей, до відсутності налагоджених комунікацій із газетярами.

Отже, в цій практиці превалюють перемовини та досудове розслідування. Із останнім у людини, що не має стосунку до англійського суспільства - та й в самих англійців - голова може піти обертом. Загалом, цінове розслідування могли розпочати більше десятка впливових осіб, включаючи верховних та столичних урядовців, архієпископа Кентерберійського та інших духовних осіб (наприклад, лорд-єпископ Лондона) та посадовців із вищих навчальних закладів - Оксфорда, Кембріджа, Сіонського та Едінбурзького коледжу. 

Ще на тему: Букер: краса по-англійськи

Приватний та публічний домени

Поняття інституту публічного надбання є доволі розмитим - особливо, для суспільства, де ще досі прийнято позбавлятись від книг, які не подобаються. В британському законодавстві поняття публічного домену відштовхується від поняття домену як володіння - виходячи з ще однієї англійської традиції, про яку не пишуть в підручниках. Це домініон, або номінальна належність землі короні, що вирішує, в яку форму власності передавати землю і все, що на ній. 

Де-факто. за Статутом Анни, королівська влада виконала функцію передачі прав: авторам та правовласникам у лізхолд (14 років або 21 рік, залежно від того, чи твір просто написаний, чи вже опублікований) та фріхолд - так звану суспільну власність, яка, знову ж таки, контролюється традиційно, а не як заманеться пану Шарікову. 

Жоден з ключових законів щодо авторського права не скасовується, а вдосконалюється - з урахуванням ембарго, тобто, обмежень на ввіз літератури з ворогуючих країн. В цьому контексті вирізнялись мови імпорту та продажу, й читати французькою або німецькою для освічених верств населення не було проблемою. Втім, якщо б Іспанії здумалось заборонити, наприклад. Сервантеса чи Лопе де Вегу, в Британії він мав би шанс бути виданим. 

Іншим примітним фактом була підтримка самовидавців, зниження бюрократичного тиску на форми документів, які подавались до посадових осіб - скарги, біллі, позови та інформація, і водночас натяк на протидію сутяжництву, через мирне врегулювання або відкладення судового засідання для мирної угоди  - бо кошти, які могли втратити порушники, вартували хіба що менше, ніж репутація.

Королівська лотерея

Нагадаємо, що половина штрафів, які призначалися порушникам згідно Акту про копірайт, мала йти до королівської скарбниці, але призначатись вони могли тільки за судовим вироком. Автор чи правовласник книг, які продовжували видаватись усупереч їхнім правам, мали три місяці на подачу позову - в разі відмови порушників іти на компроміси, але розміри штрафів та суспільний тиск не лишали вибору - хіба що автор був настільки неугодний владі, що на його скарги ніхто не звертав скільки-небудь належної уваги.

В усякому разі, Акт містив право авторів та правовласників публікувати відомості про порушників у пресі - так само, як особи з числа розслідувачів могли повідомити суспільству про тих, хто регулярно завищує ціни на книги або не передає обовязкові 6 екземплярів (зауважимо, на хорошому папері) до бібліотек, одна з яких - Сіонський коледж, а інша - бібліотека колегії адвокатів. 

Цифра в п"ять фунтів за книгу тільки зараз дешевше столичної піци. Раніше це були більш ніж відчутні кошти, що дорівнювали, як мінімум, половині оплати праці гувернантки за рік. Якщо призначався полистовий штраф у пенні за лист незаконного видання або неустойка за відмову надати сертифікат, сума могла бути, мінімум, збільшена в листи однієї книги (book) плюс 20 фунтів неустойки.

Навіть на етапі досудового розслідування порушникам могли призначити відшкодування скаржникам завищеної ціни, а за відмову це зробити - штрафи по п”ять фунтів за книгу із перерахуванням половини суми до королівської скарбниці. 

Надбання та прогалини

Головним надбанням Акту про копірайт було саме виокремлення майнових та немайнових прав автора. Термін в 14 років для неопублікованих книг давав змогу шукати видавця або передавати майнові права на книгу іншому власнику, в разі невдачі. Термін в 21 рік позбавляв видавців монополії на видання, так само давав можливість змінювати власника майнових прав, але специфічна англіканська мораль взяла верх. 

До видання стали прийнятні книги, що їх висміяв свого часу Л.Керролл - за лицемірство та посередність, де справжнє слово коштує тисячу фунтів. Тож, видати хорошу, але обмежену в правах книгу за цим законом виявлялось не просмто ризикованим, а загрожувало повним знищенням тиражу.

Втім, із тлумаченням поняття "макулатура" теж існує волюнтаристський казус. За терміном wasted paper незаконно друковані або незаконно продавані книги підлягали списанню. Чи віддавались вони автору, чи знищувались, залежало невідомо від кого.

Британці, як і раніше, переважно, боялись літературної відвертості, та це не завадило виданням Сполученого Королівства вийти на світовий рівень - Джонатан Свіфт, Даніель Дефо, Томас Гарді, Вальтер Скотт, Оскар Вайльд, Гілберт Кійт Честертон та інші зірки світової класики змогли видати та увіковічнити свої творіння. Текст Акту про копірайт лишається прецедентним - наприклад, Данія випустила свій аналог в 1741 році, а США - в 1790-му. 

КнижКава в Telegram та Х - історія часу на вибір

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net