Автор Марія Заржицька
Випуск 127 АртКава - спеціальний
Минулого тижня в Житомирі відбувся ІІ Міжнародний форум культурної дипломатії Art for Peace. Вдруге його організовують благодійні громадські організації, за фінансової підтримки Житомирської міської ради та управління культури, і вдруге його відвідують іноземні гості - у порівнянні з минулим роком, в розширеному складі.
Місто іновацій
Зробити Житомир осередком культури - а точніше, повернути його до колишнього стану - мріє чимало містян. Яким має бути це повернення, і що вийде в підсумку, достеменно не знає ніхто. Секрети співжиття в етнічно та культурно строкатому місті відомі кожному його примарному мешканцю, з однією поправкою - ми згубили не культуру, а структуру.
Якщо хтось заявить, що в Житомирі переміг фемінізм, він майже не помилиться. Цей фемінізм типово український, м’який і, які свідчать дипломатичні заходи, навіть троїстий. Якщо до нас повернеться нещодавно звільнений у Києві екс-мер, ми теж не здивуємось: на це натякає зростання чисельності нічийних будівель в історичному центрі.
Дієвість та дієвці
Втім, експресія першого Art for Peace уже не повернеться. Форум стає камерним, і не лише через війну. Іноземні гості починають активніше відвідувати його наживо, але концертних залів чомусь бракує - ба більше, їх обирають за принципом європейських будинків культури, немовби знаючи, хто не прийде. Навіть поляки в цьому сенсі вирізняються світоглядною строкатістю.
Схоже, це й збуджує натхненників, яким бракує емоційної енергії в себе вдома. З окультуренням релігійних споруд ми якось упораємось, не забракло би дипломатії. З подвійною мораллю складніше, бо Євросоюз радянських капіталістичних республік нам цього не пробачить.
Загалом, Art for Peace викликає дуже стійку ностальгію. Вдруге форум відвідує японський фотохудожник Кадзуто Сугіта, що, виявляється, подарував місцевій чорнобильській зоні 150 дозиметрів і знайшов подібність між рідним містом Одака й тутешніми Народичами. Вперше проводиться виставка фотографій авторства самого Сугіти та лауреатів конкурсу “Україна очима світу”, до якого долучились вітчизняні та іноземні учасники.
Вперше Житомир відвідала британська скрипалька Керенза Пікок. Як і в багатьох пострадянських чиновників, у неї суперечливі стосунки з поняттям державності, але мухи з котлетами в нас окремо. Історія - дочка часу, і цього разу про дітей говорилось в контексті елементарного. Ні, не про політику.
Долати побутові упередження важче там, де існують готові схеми поведінки, яка в груповому контексті може повернутись проти реформатора. Жінки в музиці, жінки в літературі, жінки в культурі потребують… велодоріжок. Так, велодоріжок.
Вперше до Житомира завітав піаніст Євген Хмара, що, виявляється, і в Голівуді премію отримав, і українське кіно промузикував. Більш того, вийшов до народу за рояль і досить чутно зіграв п’ятничному місту українські народні хіти. Одна біда - межа.
Коли камерне тріо виконує роль музичного оформлення свята, виникає підозра, що так звана емоційна частина культури - поезія, музика, графіка - в сучасних умовах покликана до розваги, й ця утилітарна роль, насправді, виконується давно.
Фільми та виробництво
Цьогоріч на Art for Peace було проведено чотири дискусії, одна з яких, так чи інакше, торкалася кіно. Дискусію відвідала сценаристка, кінорежисерка та кінознавиця Людмила Серебреникова. Вона є, в тому числі, керівницею багатьох українських кінопроектів для міжнародного показу й членом експертної ради УКФ із аудіовізуального мистецтва. І тут, коли на заходах різного штибу звучать запити про екранізацію, виникає головна дилемма. Де український глядач має дивитись українське кіно - вдома чи за кордоном?
Вже наступного дня, на VinBookFest, режисер Валерій Шалига вкупі з письменником та сценаристом Андрієм Кокотюхою озвучили запит на кінострічки з регіональними сюжетами - тільки не сьогодення. Чому не сьогодення? Мовляв, ніхто не хоче на сьогодення дивитись ще й з екрану - але ж доведеться, хай навіть з дореволюційного ракурсу.
Мені, як неквапному аналітику вітчизняного мислення, здається, що дивитись не хоче ніхто ні на що. Кінотеатри порожні навіть за більш ніж доступних цін на квитки, безпечного розташування та західних пропозицій. На кризу жаліються навіть голівудські кінорежисери, але Голівуд чомусь не закривається й не перетворюється на сховище костюмів чи виставковий простір. Для того, щоби знати свого глядача, ця фабрика пройшла - і щодня проходить - ретельну практику вивчення ринку. Як і літературний, він поділений на сегменти, але з книжками вийшло ж?
Іван Франко недарма жалівся, що українцям бракує метафізики. Вони будуть колупатися пальцем в тому, що ти зробив, але з метафізичним думанням біда якась. Якраз там, де ховається рушійна сила змін, властивих суспільству впливової держави. Це, в тому числі, здатність керувати суспільною думкою через уміння почути, а головне, відчути, чого хоче ринок.
А це вже про вміння бачити себе зі сторони очами інших. І цього ми досі не терпимо, поволі перетворюючись на неорадянське суспільство, яке возить іноземців у спальних вагонах, але не хоче чути того, що ці іноземці про нас думають насправді. Бо ж коли всі навколо з вами погоджуються і говорять про вас, як ви про себе говорите, це має викликати занепокоєння.
2000 світлових років
В нашому суспільстві є одна огидна риса - швиденько прилипати до успіху емігрантів, яких воно свого часу витіснило. Ця паскудна споживацька схема, яка давно переросла радянські часи, помножилась на некрофілію, коли мертвий митець не просто краще за живого, а згадується вперше. І це не просто витіснення інакших - це витіснення людей, здатних мислити глобально.
Якщо говорити про технічні можливості для зйомок видовищного кіно, у нас їх точно немає. Навіть за наявності коштів, які - знову ж таки, за неорадянським принципом - все частіше беруться в держави. Єврофонди побудували навколо своїх грантів настільки щільну бюрократію, що з’явилась каста грантописців, а головне, цілком по-радянськи усереднена євроспільнота в черзі за благами від анонімних донаторів. У нас немає можливості залучити талановитих акторів, бо талант вартий грошей, як і ненудний сюжет. У нас немає можливостей залучити активних глядачів, бо в кінотеатральній сфері досі працює мхатівський принцип “особистої зацікавленості глядача”.
В нас є можливість знімати документалку, короткий метр і навіть інколи - художні фільми, за наявності менеджменту. В нас є можливість розповісти, що це за фільми - через книги, зустріч із режисером чи акторським складом, але без сегментації подій та структурування ринку немає нічого.
В нас є можливість освоїти ШІ-технології так, аби вони сприяли якісному перетворенню сцени в кадр, але ми звикли до культів. Ми звикли до словосполучення “Гаррі Поттер” як до замовляння успіху, не даючи собі ані хвилини розібратись в комерційності проекту, цікавого хіба що любителям подробиць. Європейське словоблудство та вироблення нескінченних директив захопило настільки, що здається, наче дурні гроші можна отримати тільки за це.
Коли культура націлена винищити ім’я через його затирання або, навпаки, нескінченне повторення без сенсу, усереднити талановите, звести його до рівня тих, хто б і хотів, але не може - це, всього лише на всього, культ образи. Генетична теорія тут завше здаватиметься виходом, аякже
Я, все ж таки, за теорію ментального кріпацтва, де немає і не може бути імен, особистих досягнень чи чогось більше від майданного активізму. В ментальному кріпацтві немає спроб вирішити щось інакше, ніж грубою силою, спрямованою на формування покори в наступних поколіннях. З усіма віддаленими наслідками, де кріпак, змушений незламно працювати ще й в неділю, втрачає будь-яку гендерність, крім гриба. І, коли вже в розвинених країнах одна за одною перемагають ультраправі ідеології, варто згадати, де вони народились.
В тему ранішого дослідження, згадаємо й те, яким ідеологіям властиве культивування війни. Цього року аж кілька учасників форуму наголосили момент, який хвилює і метафізиків, і мегаліриків. Коли японець Кадзуто Сугіта шукає документалістики про Україну в часи війни, а Тамара Ібара, мексиканська фахівчиня з культурної дипломатії, говорить про обов’язок показати світові, ким ми можемо стати без війни, коли Житомиру дарують ляльку-мотанку з Південноафриканської республіки, коли, за розповіддю Євгена Хмари в Сингапурі на станціях метро стоять “Ямахи”, культура перестає бути емоцією. Це бачення, для якого, за словами модераторки, ведучої Україна 24, Лади Тесфайє, в нас точно є оптика.
Список провідних учасників II Міжнародного форуму незабаром з'явиться на сторінках щоденника подій.
КнижКава в Facebook чи Instagram -
ваш вибір стилю.
КнижКава в Bluesky -
час митців.
