Image by freepik on Freepik
Автор Марія Заржицька Репортаж місяця - грудень січень лютий
Час змін передбачає скасування комплексу меншовартості, але чи можливе покращення за рахунок іншого? Психологи твердять, що крайнощі не можуть породити нічого, крім крайнощів, і це легко проілюструвати на прикладі терезів. Оскільки терези є символом законослухняності, почнемо саме з цього, бо тема більш ніж гостра. Вона болюча, а для когось тільки видається смертельною.
Ми не будемо давати тлумачень діям тих, хто створює проблеми державі, хапаючи скальпель замість хірурга. Сьогоднішня публікація - а разом, і серія зимових спецрепортажів - про те, що не є приводом для суперечок апріорі.
Тож, що робити з “мовними патрулями”, як не заплутатись у термінах обмежень видавничої сфери й не перетворитись на самоінквізицію - питання для тих, хто звик приймати рішення зважено. Це стосується як видавців і книгарів, що обирають товари для друку та продажу, так і авторів, які мають право користуватись будь-якими джерелами для роботи над творами.
За що боролись?
Дотримання законів - чи не найбільша проблема держав, які розвиваються. Закони сприймають, переважно, як проформу чи привід використати певні моменти проти суперника - тобто, витлумачити за власним бажанням. Волюнтаризм, який використовує емоційні тригери натовпу, має на меті використання, і тільки.
Подібні явища піддавались критиці й протидії на державному рівні ще за часів Римської імперії. Вже тоді писані закони були чітко відділені від так званих звичаїв. Саме писаним законам віддавалась прерогатива, коли звичаєвість демонструвала ознаки утилітарного інтересу, а не поваги до індивідуального.
Подобається комусь це чи ні, в кожній державі існує Конституція з засадами, які неможливо змінити без руйнівних наслідків. Під час війни мова, якою користується ворожа сторона, не є і не може бути об'єктом заборон чи приводом знищувати культурний фонд власної держави, створений цією мовою. Драконівські обмеження вигідні якраз не державі, а ворожій стороні. Саме ворог не бажає, аби жертви зналися на його полі. Так само діють і нові колонізатори, які прагнуть змінити одну тиранію іншою, ще й обікрасти наївних за класичними схемами шахрайства.
“Три кита” й дворучний меч
Тож, починаємо зі статті 10 Конституції України, яка є основоположною в проблемі захисту російської мови на території України. Ця стаття не зобов'язує нікого користуватись російською, видавати або купляти російськомовну літературу, але, вочевидь, забороняє будь-які прояви дискримінацій за мовною ознакою.
Законодавство, підпорядковане Конституції, визначає, що думати і як діяти, набагато конкретніше. Стаття 161 Кримінального Кодексу України роз'яснює поняття дискримінації, в тому числі, за мовною ознакою, і визначає відповідальність за порушення - зокрема, вчинене із застосуванням насильства або організованою групою - ув'язненням від двох до восьми років, залежно від наслідків, які спричинила “патріотична ненависть”.
З урахуванням інтересів держави Україна в нас існує закон “Про видавничу справу”, який зобов'язує - і це нормально - видавати більшість друкованої продукції українською мовою, але не забороняє друкувати чи продавати книги російською за певних умов. Головною є додержання ембарго війни - тобто, обмежень на імпорт, які, насамперед, стосуються заборони ввезення друкованої продукції з території держави-агресора та її сателітів.
Ембарго та заборона
Різниця в поняттях обмежень відразу передбачає визначення того, що робити після змін у статусі країни, яка воює. Тобто, існують книги, які не може бути видано чи продано за жодних умов, та книги, дозвіл на видання та продаж яких з'явиться після закінчення війни з певним підсумком.
Ембарго на те й ембарго, що, незалежно від того, книги це чи шоколадка, товар агресора забороняється купляти стороною, на яку здійснюється агресія. Тобто, або агресор перемагає, й ембарго знімається на все і встановлюється на все, що захоче агресор, або агресор капітулює, відповідно, змінюється влада в усіх країнах-агресорах, і ембарго знімається на літературу, що не порушує законодавчих норм України та держав - колишніх учасниць агресії проти України.
Отже, згідно законодавчих норм під час війни, товари в сфері ембарго взагалі не повинні перетинати кордон з моменту заборони їх ввезення. Крім того, не тільки етично, а й справедливо - і головне, корисно - для світової спільноти вводити подібні обмеження у себе щодо держави, яка порушує принципи співіснування на планеті Земля.
Заборона та цензура
В рубриці "Новинарня " Мовнюк" від 7-14 грудня вже писали про перелік забороненої літератури, яка взагалі не може бути предметом друку чи продажу через її відверто антидержавний зміст, не кажучи про відсутність будь-якої цінності, крім дослідницької. Йдеться про оркописи, створені одіозними авторами під час їхньої підтримки путінізму або - і це досить імовірно - віддруковані сколковським ШІ замість учорашньої армії літературних негрів чи писарів, чиї амбіції не дозволяють їм піднятися вище люмпенського обпльовування.
Втім, чи продаються в нас такі книги? Вочевидь, ні, й не продавалися би будь-якою мовою. Крім того, прирівнювати їх до літератури, створеної в певних історичних умовах і, головне, створеної якісно, вивіреної часом - не лише ознака дурного смаку, а й злочин.
Література минулих часів складає ту частину культурного фонду, що в умовах війни рахується як стратегічний запас, хай навіть її писала людина з комуністичними чи так званими імперськими поглядами. Користь від цієї літератури в переконливе число разів більше за ймовірність з'явлення Леніна, Сталіна чи Катерини Другої - бо на таких засадах можна доборотись до скасування Біблії.
Та й загалом, дивно комусь доводити свою антирадянськість чи антифашизм на словах, лишаючись тими, проти кого начебто борються - і за риторикою, й за манерами, й за методами. А головне, виявляти свій острах перед талантом, який з перших рядків окреслює той чи інший характер, поза часом та територією.
Львівський синдром
Плутати поняття “російський” та “російськомовний” є ознакою поразки освіченості як такої. Порушувати основний та інший закони України, виправдовуючись патріотичними намірами, означає стрибати вище голови тільки тому, що це боляче.
Йдеться про низку скандалів, пов'язану з діями львівської муніципальної варти на книжковому ринку біля пам'ятника Івану Федоровичу - а саме, обмеження продажів російськомовної літератури “вторинного ринку”. Воно було сформоване місцевою владою в рамках заборони на продаж російськомовної літератури взагалі, без урахування положень Конституції та інших базових законів - у тому числі, закону “Про видавничу справу” з чіткими визначеннями правил ембарго.
До речі, правила Форуму Видавців, що відбувся в жовтні - як і правила житомирського форуму “Відсіч” - не порушують законодавчих норм. Тут, скоріше, йдеться про психологічні чи інші причини небажання виставляти квотну літературу, але ця проблема потребує окремого дослідження.
Тим не менше, рішення, винесене Львівською міською радою в березні минулого року, досі не скасовано, як того вимагає конституційна норма - в тому числі, вищим органом влади, хоча прем’єр-міністр нещодавно відвідувала “культурну столицю”.
Місцеві акти мають діяти в межах закону, інакше є підстави вважати, що самоврядування перетворилось, як мінімум, на самоправство (ст.356 ККУ)
Більше не ЖКХ?
Найцікавіше, що муніципальні варти, які створюються при міських радах по всій Україні, не є органами, які мають законодавчі підстави діяти певним чином, тому що їх законодавчий статус і досі не визначено - а саме, законопроект “Про муніципальну варту” не перетворено на закон, що в таких випадках обов’язково.
Чому ж так? Ці варти, будучи комунальними формуваннями, виконують частину поліційних функцій в сфері дрібних правопорушень, у тому числі, стихійної торгівлі, що має регулюватись іншим чином - через організацію торгових місць і врахування соціального фактору, а не “по морді”.
Без перетворення законопроекту в закон так звані муніципальні варти перетворюються на комунальників, які підпорядковуються положенням закону Про місцеве самоврядування. Зокрема, вони забезпечують дотримання місцевих правил, що не суперечать загальнодержавним законам. Утім, і тут існує гілка, що її рубонули самі собі, виключивши статтю 14, і це неоране поле для професійних юристів.
І, якщо вже звертатись до законопроекту, рішень та статутів, вартові повинні мати не лише досвід, а й відповідну освіту - де-факто, бути колишніми поліціянтами або пройти спеціальне навчання з документом на виході. Інакше кажучи, бути підготовленими з правової точки зору, не піддаючи ризику суспільну, а за тим, і державну безпеку.
Купив книжку - сів за знижку?
Крім того, муніципальні вартові покликані охороняти комунальне майно та пам'ятки, відповідно чинного законодавства. Тож, жоден протокол “за продаж російськомовної літератури” не може бути складений, оскільки не визначено складу правопорушення. Для цього потрібно звірятися зі списком заборонених в Україні книг, що діє на даний момент, та датою виходу книги, якщо вона з РФ (до\після введення ембарго), а на вторинному ринку карати людину за те, що вона купила підсанкційну книгу, як мінімум, жорстоко.
Більш того, права і свободи громадян охороняє Національна поліція, що є гарантовано законним органом у таких випадках. Тож, якщо охороняються правила торгівлі, вони й повинні охоронятись, із урахуванням конкретних обставин (малозабезпеченість, нагальна потреба продати власне майно тощо), а не замінюватись рішеннями, побудованими на страху та панічних настроях.
Без здорового глузду щодо дій муніципальних варт на книжкових ринках ми ризикуємо повернутись до страшних часів української допоміжної поліції у чорних одностроях (ukr. Hilfspolizei, очільник - Володимир Пітулей, що, зокрема, у 20-х рр. ХХ ст. служив у Новгородській обл.), що була заснована в 1939 році з гаслом «Вірний, хоробрий, слухняний» (нім. Treu, Tapfer, Gehorsam) та підпорядкована ОРПО. Це вбиває шанси на побудову європейського суспільства, створюючи хижакам обгрунтований привід для “покарання”, що було неодноразово відпрацьовано на постсоціалістичних теренах і відпрацьовується зараз перед так званою “мирною угодою”.
Активність та “активісти”
В галузі книжкової мовної політики існує ще одна проблема, яку не здолати забороною. Це петиціонерство, або користування правом створювати петиції до уряду задля підвищення своїх професійних чи політичних позицій.
Нагадаємо, що петиція - це звернення певної групи людей, яка, в державному розрізі, має набрати 25 тис.голосів для розгляду. В перекладі на статистичні відсотки, це розмір одного великого селища міського типу. Якщо це умовне селище має ознаки репрезентативної вибірки - тобто, реального суспільного зрізу - петиція може вплинути на прийняття певних рішень нагорі.
Переходячи до петицій, створених страхоїдами - чи радше людьми, які іншим чином не можуть стати відомими - згадаємо, що набувають вони якраз галасу за рахунок банального хамства, що шириться соцмережами та групами як “провідна суспільна потреба” чи “тенденція”, не обгрунтована жодними доказами. Істерія підігрівається залученням якомога більшого числа людей, з класичною маніпуляцією почуттям сорому та спільності, з роздуванням “права на емоції”, які виражаються соціально неприйнятними способами (мат, у тому числі, російський, перехід на особистості, ярлики, образи, в тому числі, за ознаками мови, етносу, статі, релігії), псевдологіка, перебріхування та перекручування тощо).
І врешті, нагадаємо про відповідь прем'єр-міністра на петицію щодо заборони російськомовної продукції, - петицію, яка набрала 0,08% голосів від кількості населення України на непідконтрольних РФ територіях.
Цікаво, що за пару місяців до того у Львові якраз “спрацювала” муніципальна варта, заборонивши місцевому екс-голові обласної Спілки письменників продавати власну російськомовну літературу біля Івана Федоровича. Скандал потрапив у російське інформаційне поле як “знаковий”, а ще трохи пізніше продовжився в Спілці як відверто політичний, “завбачливо” сформований під вибори, що передбачаються проектом “мирної угоди”.
Питання в тому, кого взагалі обирати, після того, як шалена частка суспільної власності під назвою “історично складений книжковий фонд” знищена або зникла у невідомому напрямку, і це лише початок розкрадання ресурсів. Нагадаємо лише про відповідальність, яка передбачається ст.298 ККУ та Законом України Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей. І головне, чи зможемо робити хоч якийсь вибір після того, як дозволили знецінити власний суспільний досвід - чого шановані країни собі ні за яких обставин не дозволяють.
Приватність понад усе
Наостанок, торкнемося питання, що робити з так званими “активістами” проти російськомовних видань на полицях. Дивно було б не запобігати незаконним діям осіб, які намагаються перешкоджати веденню бізнесу, суспільній діяльності або загрожують приватному життю громадян - але таких випадків чимало, попри зміст видань, громадянство авторів або час закупівлі. І тут відповідь полягає не в змісті дій, що їх мають чинити так звані “активісти”, а в їхніх повноваженнях. Скласти обгрунтовану відповідь претензійнику, підвіконному крикуну чи сутязі - три різні задачі, але ж, за лемівським досвідом, радянський видавець мовчав і слухався.
Крім звичайної роботи піарника, існують абсолютно класичні методи захисту - комунікаційні скрипти для персоналу, порядок дій, законодавчі роз'яснення на видному місці, приватна охорона та виклик поліції, в разі, якщо “патріотично налаштовані” особи намагаються зчиняти безлад, перешкоджати роботі, нападати на персонал чи відмовлятися пред'явити документи, що підтверджують їхні повноваження для перевірки торгових місць.
В наступному репортажі місяця продовжимо дослідження теми, зокрема, в галузі конфлікту заборон України та Росії. Питання, як і чому значна частина письменників опинилась "нон-грата" в обох країнах, чому не можемо продавати підсанкційне, навіть якби й хотіли, й чому нам потрібні власні російськомовні книги, залишається відкритим для розгляду.
Якщо ви бажаєте стати активним учасником наших публікацій про право видаватись російською в Україні, від вас обов'язковий не лише професійний досвід та вміння ґрунтовно висловити свою думку, а й запит безпосередньо до редакції часопису. Втім, коли ми самі пропонуємо вам бути довіреним коментатором - не прогавте такої нагоди! В будь-якому разі, ви можете лишати коментарі до цієї публікації, аби висвітлити певні моменти детальніше та сприяти письменству й видавцям у пошуку спільної мови.
Якщо ви вважаєте, що ваші права зазнали шкоди - напишіть нам, і ми всіляко сприятимемо розв'язанню вашої проблеми, залучивши не лише літературного агента, а й правників, які допоможуть розібратись у теоретичних та практичних аспектах захисту інтелектуальної власності.
КнижКава в Х та Telegram -
не пропустіть жодного спецрепортажу!
Тут може бути ваша експертна думка.
Умови співпраці - в листуванні
mariazarzhytska@ukr.net
