Art Book Fair 2026: наступний

Images by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 119 АртКава - спеціальний

Винайти мистецтво в Україні неважко. Важче втримати. Цьогорічний ярмарок мистецької книги, що вдруге проходить на ВДНГ, ризикує бути останнім, і ось чому.

Аудиторію повністю задовольняє пропозиція з інших книжкових форумів, і життєздатні проекти переїдуть саме туди - за умови відповідного позиціонування. 

Аудиторія цьогоріч проголосувала не лише чисельністю, а й увагою, на підступах бачучи відверту, ба навіть, патологічну реципієнтність проекту. Ні для кого не секрет, що люди в стані клінічної депресії - яку б етіологію вона не мала, дистимічну чи шизофренічну - є поглиначами енергії здорових людей, своєрідними чорними дірами,  для ходіння повз які потрібні досвідчені астронавти.

Ба більше, ви ризикуєте опинитись не в стані емпатії чи прийняття, а в такому самому пригніченому стані гніву, що має непередбачувані наслідки, за механізмом психологічного зараження та хибної асоціації з "все-...".

Як це працює? Дуже просто. Вам намагаються видати потворне за мистецьке й переконати в суб'єктивності бачення. Доки ви сумніваєтесь у власній здатності розгледіти Ван Гога, той в іншому павільйоні. Доки ви сумніваєтесь в собі, вами вже намагаються маніпулювати. 

Будь-що потворне є результатом викривлення, збочення, перверзії. Або руйнування чи саморуйнування, що не має сенсу, крім руйнування з ненависті до себе. І можна скільки завгодно кричати про офіційний статус потворного - красившим воно від того не стане.

Тут не допомагає навіть принцип задоволення, бо у випадку потворного воно не має трансцендентності. Потворне замикається в рамках суб'єктивного й осідає на стінках цього міхурця, мов кіптява. 

Інший випадок - навмисне просування потворного, як гіпотеза. Страшна, та, все ж таки, обгрунтована гіпотеза, коли виходити з теми генію та злодійства. І, хоч посередності важче сперечатись із талантом - бо посередність багато хто любить та приймає як гарантію безпеки - потворне має самоціль. Ствердитись як нав'язлива правда, як факт існування, що привертає увагу й западає в душу через негативні враження.

Використати війну та її наслідки як привід просувати потворне - всього лише використати, але користувачі реальності на тому не зупиняються. Їм потрібні не лише емоційні ресурси аудиторії. Вони не застрягають на цифрових сторінках, флікрах та кіндлах. Ім потрібен папір, ще й не абиякий - цупкий та виклично білий, наче відмиті гроші.

Для європейського мислення то є новим та дивним, бо власного ресурсу для таких експериментів замало, а купувати його начебто дорого. В одній тільки Великій Британії - ще й після Брекзиту - закуповувати друкарський папір доводиться на континенті, але, якщо об'єднатись в концерни, то й везти треба буде хіба шо на замовлення.

Яке? Знаючи традиційну британську вимогливість до друкованих видань, якість мистецьких та фотоальбомів, важко уявити собі типового бібліотечного клопа задоволеним  антипечворками, ліпленими більш назло, аніж на продаж.

Більш того, ви маєте це купити за виставлену ціну, бо донати ж... 

Можеш не малювати - не малюй.

Якесь дивне відчуття складається, наче Брекзіт виявився приводом відкрити двері бедламу, та коріння проблеми навіть не в тому, що торгівка-мати, стиснувши зуби, дозволила доньці вийти заміж за принца. Ціна виходу опинилась за межею розуміння, як таке могло статися взагалі.

Втім, загниваючий імперіалізм - дохле сире завжди гниє - не відокремився від доброї старенької разом з Євросоюзом. Більш кризової монархії Велика Британія не знала за весь час існування, і шлюби з медсестрами тому свідчення.

В мистецтві криза відображається через контрадикції. Спроба втримати обличчя на Близькому Сході перетворилась на контрекспансію, де посади почали займати люди, що не мають жодного стосунку до державотворчих основ. Манкуючи почуттям справедливості, ці люди отримали визнання всупереч інтуїції та здоровому глузду. Вважай, за гроші.

Якщо колишньому прем'єру платять багатомільйонний гонорар ще до виходу книги, якщо передові, престижні видання країни перетворюються на рупор утилітарності та несмаку, чого чекати від нішевих видань і так званих крос-культурних проектів, за які, напевно, відповідатимуть, знову ж таки, дівчата, які нічого не вирішують?

Цікаво, що вхід для українських емігрантів позначається таким самим слідом сажі, крім хіба що кольорового прапору, чомусь визначеного асоціюватись із цінностями Великої Британії.

Поняття ліберальної синагоги не таке вже й далеке від консерватизму - чи республіканізму на іншому березі проблеми. Позаминулого року ми вже писали про це в  контексті позірної британської журналістики на експериментальному майданчику. Трампізм, як і будь-яка диктатура, має на меті використання будь-чого заради власних цілей. Незрозуміло тільки, як іслам у цьому експерименті опиняється на підвищених позиціях.

Осередки британського мусульманства на фоні чорно-депресивного та відверто збоченого європейства репрезентують жвавість природних кольорів, камерність та відокремленість від світу розпусти. Якщо це джерело фінансування мети, зрозуміло - але на чому це тримається, крім безмежного в своєму лібералізмі уряду, відстороненого суспільства та короля, чиє розлучення спричинило дипломатичний казус із  обопільними жертвами?

Доки оберти колеса історії не віщують нічого доброго, звернемо увагу на те, що, хоч і приглушене бур'яном, але зросло і має виразність, співзвучну з потребами часу.

Проекти, спрямовані на співіснування різних культур у вузьких просторах, природничий акцент, якому немає рівних у світі, де не завжди є час і хист подивитися собі під ноги, ресайклінг та творення унікального зі звичного, побутового, непоказного, урбаністичний акцент углиб, крізь персоналії та графіку, тематичні та міські часописи - тут українська та британська культури, дійсно, перетнулись. Як і в історичному переданні, попри його належність до певних політичних течій чи режимів, коли старе не руйнується, а імплементується, попри суб'єктивні, здебільшого, штучно загострені та капсулізовані емоції. 

Втім, справді мистецьке на цьому фестивалі розпродавали з коробок, наче воно не повинно було ображати своєю справжністю оту сірину в чорних закарлюках. А Україна тривала за скляними стінами.

Foolscap Editions: Freshers by Sigune Hamann

Foolscap Editions: Building Futures: 

The Counter Architecture of the British Mosque 

by Shahed Saleem

Іван Мельничук, представник проекту Метод Фонд

від Українського Культурного Фонду

Метод Фонд: 

Мистецькі зошити, словники, артбуки.

На фото - срібна добірка творчості українських митців, у т.ч. Анни Звягінцевої - авторки преміальної статуетки для Drahoman Prize

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.

Укрпремія: Drahomán Prize

 Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 117

Робота перекладача стає все більш помітною. Ми бачимо прізвища перекладачів на книжках, вони отримують увагу громадськості на заходах та міжнародні премії поряд із письменниками. Сьогодні приділимо увагу премії для перекладачів, яку заснували в Україні - Drahomán Prize.

Перекладач або тлумач: історичний екскурс

Саме слово drahoman - за поясненням Юрія Прохаська, першого члена Капітули Drahoman Prize, означає "перекладач, тлумач". Втім, чому ж засновники премії обрали саме таку назву? Переконують, що вона є зрозумілою більшості носіїв різних мов. І, дійсно, коли звертаємось до історичних джерел, виявляємо, що слово "драгоман" ще й як давно вживане.

Арабське слово "тарджуман" означало перекладача (й посередника) між східними та західними державами. Саме слово "ман" у перекладі з арабської означає "хто" або "той, хто".

Європейці запозичили арабське слово, вимовивши його на свій лад як dragumanus або dragomanos, звідки воно й потрапило в українську мову. Частина drag перекладається, зокрема, як "дорогий" (румунська, молдовська мови), і це зайвий раз підкреслює роль перекладачів та відкриває перед нами історичне підгрунтя їхнього життя в регіоні.

Драгомани: після падіння Візантії

Османська імперія більш ніж охоче брала полонених і дуже неохоче відправляла посланців-турків до європейських дворів (згадаємо полон і смерть молодого султана Джема у Ватикані кінця  XVI ст.). Тож, викуп цінного бранця - і, головно, торги -  було  справою рівня лотереї.

З іншого боку, трансильванський прохід брав свою плату зі втомлених подорожніх. Дорогих гостей частували - зокрема, місцевими винами - і тим розв'язували їм язика, намагаючись дізнатись останні новини та секрети найвпливовіших дворів світу.

Тож, особливо активними і помітними на міжнародній арені були османські драгомани. Їхня вправність, була, зокрема, перейнята запорізькими козаками, що мали в себе власних драгоманів і так само називали їх в офіційних документах Січі. Так, прізвище відомої родини Драгоманових (Михайло Драгоманов - письменник, філософ і мовознавець, громадський діяч і дядько Лесі Українки) походить саме від історичного роду заняття.

Втім, на посади великих драгоманів Османська імперія ставила далеко не тих, за кого збиралася торгуватись. Наприклад, першим великим драгоманом Порти став грек Панайотіс Нікосіас. Православна райя Порти була керована турками, зокрема, за допомогою привілеїв фанаріотам - жителям тоді вже Стамбульського району Фанар, де розташовувалась резиденція Константинопольського патріарха. Сім'ї Маврокордато, Іпсіланті, Кантакузини, Суццо, Караджа і т.п. були найвпливовішими фанаріотськими родинами, з яких, у тому числі, обирали драгоманів.

Драгомани: український контекст

З часом назва "драгоман" застосовувалась до перекладача і писаря не тільки при посольствах в Османській імперії та імперії Великого Війська Степового, а й в діловодстві Речі Посполитої, Війська Запорозького Низового та Російської імперії. Зокрема, Іван Котляревський в поемі "Енеїда" (82-83) оповідає:

Були посли це од Латина,
І всі ассесорського чина,
Один армейський капитан;
Цей скрізь по світу волочився
І по фригійську научився,  — 
В посольстві був як драгоман.

Латинець старший по породі
К Енею рацію начав,
І в нашім, значить, переводі
Буцім-то ось він що сказав:
„Не ворог, хто уже дублений,
Не супостат, чий труп нікчемний
На полі без душі лежить.
Позволь тіла убитой рати,
Як водиться, землі предати..."

Ми недарма робимо таку розлогу історичну прелюдію, адже тема наша якраз-то стосується премії, заснованої кількома сучасними інституціями, що мають на меті розвиток книги і, зокрема, перекладацької справи.

Два інститути, один клуб

Премію Drahomán Prize в Україні заснували в 2020 році три інституції - Український інститут, Український інститут книги та Український PEN. Ба, навіть більше останній, бо всі ключові фігури інших двох інституцій є членами PEN.

Коли вже детальніше розглядати цю тріаду, перші дві інституції є державними і відносяться до Міністерства культури України, а PEN - міжнародною організацією, що має свої філії в різних країнах світу.

За датами заснування, Український інститут є молодшим на рік від УІК - Українського інституту книги (2016), а Український PEN - найстаршою, майже партійною організацією. Першим його президентом у 1989 році став письменник Микола Вінграновський, український письменник-шістдесятник, режисер ("Атомні прелюди", "Світ без війни", "Президент").

Сьогодні бути членом PEN серед українських авторів рахується таким же "мастхев", як і КПРС у минулі роки. Це своєрідна перепустка у світ знаності, з якою ходять навіть державні посадовці - хоча корені цієї партії ростуть не в Україні, а сама організація не є урядовою чи державною.

Сага про свободу

PEN-клуб був заснований в 1921 році письменником Джоном Голсуорсі, лауреатом Нобелівської премії 1932 року ("Сага про Форсайтів", "Острів фарисеїв"). Місцем його заснування був, звісно, Лондон, Голсуорсі - першим президентом, а співзасновницею - Кетрін Емі Доусон-Скотт, британська письменниця та громадська діячка.

Велика Британія спрадавна є землею, де клуби зростають, як гриби після дощу. Заснування PEN відбулося в ті самі роки, що й заснування Ліги Націй - після Першої світової війни, революції в Росії та заснування Радянського Союзу.

Велика Британія, що під час війни перебувала в складі Антанти, хоч і виявилась серед переможців, але відчувала на собі наслідки буремних часів - як ззовні, так і всередині. Вікторіанський суспільний спадок часів королів Едварда VII та Георга V тягнув за собою класичний "пиріг лицемірства", в якому зовнішня благопристойність ховала начинку примітивних прагнень, що їх намагались відтіснити назовні для використання в імперських інтересах.

Якщо Голсуорсі був типовим секулярним ідеалістом того часу, то його сподвижниця Доусон Скотт втілила в собі риси кризового британського жіноцтва  - придушеного моралізмом, депресивного, спіритичного, подекуди сапфічного і вже без сорому того. Ця свобідність підкреслювалась і була маркером революційності, хоча до відкритих цінностей PEN буквально не увійшла.

PEN об'єднав письменників з усього світу, що позиціонували себе борцями за творчу свободу попри війни та політичні суперечності, хоча, насправді, зробився типовим панбританським осередком чвар, інтриг та скандалів, які - зокрема, в Україні - прямо суперечили заявленим принципам. Жаліти суперника чи жертву в PEN так само не прийнято, як і в коронних зіткненнях. Це клуб недарма набув звання "отруйної ручки" за виключну безпринципність, варту, скоріше, французьких найманців, аніж британської еліти.

Польський акцент

Позаяк, переклади мали набути значення, такого самого, як вони мають в британських професійних колах. Знаємо, як важко податись на Букер, не маючи перекладу для розуміння тих, хто його читатиме. Знову ж таки, Букер для українця чомусь мав відкриватись через PEN, і тільки на вході. Письменник Андрій Курков став номінантом і одним з членів Капітули (The Сhapter) Drahoman Prize, але членом і президентом Українського PEN - раніше.

Інша справа - Польський інститут, з якого брали структуру для Українського інституту книги в 2017 році. Цей рік характеризувався гострим зіткненням консервативних та ліберальних течій на політичній арені, та, окрім приходу до влади Дональда  Трампа та Еманюеля Макрона, під час виборів у Північній Ірландії (Велика Британія) перемогла Демократична юніоністська партія - соціал-консервативна, євроскептична і, звісно ж, зразок типового британського консерватизму з його націоналістичними прагненнями.

Польський інститут (принаймні, спочатку) не відмітився членством у PEN, а був заснований у 2004 році міністром культури Вальдемаром Добровським у Кракові. В 2017 році, одночасно з заснуванням УІК, Польський інститут заснував дипломатичну ініціативу "Польська полиця", що стала зразком для подібних в інших національних інститутах. В теперішній Україні цю ініціативу тримає перша леді Олена Зеленська.

Товмачі з української: кого й за що преміювали

На сьогоднішній день переклад в Україні теж поволі, але явно переходить зі статусу приватності (та, подекуди, волонтерства) до статусу легалізації. Вона стосується можливості співпрацювати з видавництвами та авторами на постійній основі як визнаний професіонал, отримувати запрошення на події та номінації до нагород - насамперед, Drahomán Prize., що вручається раз на рік у Києві.

Ми не будемо детально зупинятись на правилах та особливостях премії, які описані тут. Більше цікавить хронологія її вручення, починаючи з 2020 року, коли Drahomán Prize, як і передбачалось, почали отримувати за переклад української літератури на інші мови світу.

• 2020 рік - Клаудія Дате (Німеччина),  переклад поетичної збірки Сергія Жадана “Антена” (видавництво Suhrkamp) та роману Олексія Чупи “Казки мого бомбосховища” (видавництво Haymon Verlag). Заявник: член Капітули Юрій Прохасько, видавництво Haymon Verlag.
• 2021 рік - Богдан Задура (Польща), переклад творів Катерини Бабкіної “Мій дід танцював краще за всіх” (видавництво Warsztaty Kultury), Василя Махна “Вічний Календар” (видавництво Państwowy Instytut Wydawniczy) та Юрія Винничука “Лютеція” (видавництво Warstwy). Заявники: Warsztaty Kultury w Lublinie, Państwowy Instytut Wydawniczy, Wrocławski Dom Literatury.
• 2022 рік - Ірина Дмитришин (Франція) з перекладом роману Сергія Жадана “Інтернат” (Meridian Czernowitz, 2017). Заявник: видавництво Les Édition Noir sur Blanc.
• 2023 рік - Катажина Котинська (Польща)  з перекладом книжки Оксани Забужко «Найдовша подорож» (Комора, 2023) – Oksana Zabużko. Najdłuższa podróż (Agora, 2023). Заявник: Посольство України в Республіці Польща.
• 2024 рік - Ееро Балк (Фінляндія) з перекладом роману Євгенії Кузнєцової “Драбина” (Jevhenija Kuznjetsova: Tikapuut. Aula & Co, 2024). Заявник: Товариство українців у Фінляндії
• 2025 рік - Ніна Мюррей (США) з перекладом англійською мовою драми Лесі Українки «Кассандра». (Lesya Ukrainka. Cassandra. HURI, 2024). Заявники: видавництво Lost Horse Press та Український дослідницький інститут Гарвардського університету. До речі, Мюррей увійшла до лонглиста премії аж з чотирма перекладами різних творів.

Здавалося б, нічого надзвичайного - нагороду отримують професійні перекладачі за роботу з творами так званого "українського канону", але якщо дослідити біографію авторів книг, майже всі вони (окрім Лесі Українки, чисто історично) є членами PEN і перекладені на європейські мови. Євгенія Кузнєцова працювала консультанткою в ООН, з яким PEN має зв’язки через ЮНЕСКО, і навчалася в католицькому єзуїтському університеті Деусто.

Дивним виключенням є цьогорічна переможниця Ніна Мюррей, що якраз і переклала Лесю Українку для американської аудиторії. США традиційно не дружать з ПЕН, але не так щоби дуже. Оксана Луцишина, одна з авторок Мюррей, теж є членом PEN, при тому мешкає в США та викладає українську літературу в Техаському університеті.

До речі, жодна з книг Drahomán Prize не отримала нагороди за переклад для видавництв із Великої Британії. "Касандру" ставили там на сцені в перекладі Ніни Мюррей у 2023 році.

Крім Drahomán Prize, PEN контролює ще чотири види нагород - премію Василя Стуса, Юрія Шевельова, Георгія Гонгадзе та Премію Європейського Союзу. Як то кажуть, коментарі зайві.

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!