Ринок проти техногігантів: чого чекати книжковій галузі

 

 

Image by MZarzhytska on X & Google AI

Автор Олекса Кримчій, Марія Заржицька

Випуск 110

6 березня цього року Асоціація американських видавців (AAP) та 13 найбільших видавничих домів (Penguin Random House, HarperCollins, Wiley, Hachette та ін.) подали позов проти піратської бібліотеки Anna’s Archive до суду Нью-Йорка. Ресурс звинувачують у масовому порушенні авторських прав на більш ніж 140 мільйонів текстів. Згідно звинувачень, Anna’s Archive не просто надає доступ до книг безкоштовно, а продає високошвидкісний доступ до піратських даних розробникам ШІ за криптовалюту. 

І тут виявляється цікавий момент: суспільство - в тому числі, й активні гравці книжкового ринку - готові були роками закривати очі на існування Anna’s Archive та їй подібних бібліотек, аж поки це перестало бути ідейним піратством. Щойно мова зайшла про гроші, ринок наполохався, ще й як серйозно.

Автор і переробка: більше, ніж право знати

З точки зору авторів - не всіх, але чималої кількості - якщо їхню книгу десь читають безкоштовно, це не так вже і страшно. Прикро, але хай собі. Втім, коли йдеться про перехоплення текстів для так званого навчання ШІ, маємо на увазі зовсім не етичний контекст. Тобто, не те щоби автори були аж так проти вивчення штучним інтелектом людської мови чи ситуативного мовлення, що більш релевантно. Йдеться про перехоплення стилю, концептів, ідей та апропріацію в так звані “швидкотексти”.

І тут сучасність наступає на горло авторській пісні. Про папір більше не йдеться. По-перше, неліниві ринковики ходять книгарнями, й якесь диво виводить їх на ті самі експропріаторські твори. Для зчитування авторської невпевненості потрібно кілька хвилин, для формування обгрунтованої підозри в груповій експропріації - трохи більше. Тут іде розрахунок на читачів жанру, які не встигли або не мали змоги помітити авторську безсовісність та придбали книгу до того, як її організовано забудуть. З онлайном складніше - там відбувається потужніше розмиття жанру, стилю, методів, а частіше, повне блендування вихідних текстів.

Інакше кажучи, хороший текст можуть перетворити на кілька теж непоганих, сформувати з них читацький фастфуд і напхати його в додатки для безкоштовного читання, що заробляють не на продажу текстів, а на рекламі чи рівнях доступу. Частина текстів перетворюється на вертикальні серіали, і це вже дійсно по-бредберіанськи. 

Автор і корпоративні змови: більше, ніж ШІ

Частину текстів такі додатки беруть у маловідомих або невідомих авторів, які готові бути інгібіторами читацьких емоцій, але значна частина - і це добре помітно - сформована ШІ, з використанням усіх потрібних тригерів та спецефектів. Де-факто, знайти похідний текст украй важко. Творам задають нові назви, змінюють імена персонажів, локації та інші маркери оригіналу.

Така тактика була добре опрацьована в минулі роки алгоритмами соцмереж, які, мабуть, не соромились дізнаватись про авторів та їхні твори більше чи обмінювались даними на корпоративному рівні. З контенту, таргетованого на авторів же - ще й як зухвало - було видно, що алгоритмами та ботами використовувались ті самі маркери оригінальності, про які йшлося вище. Навіть якщо припустити, що алгоритми зібрали в соцмережі готові дані з цими маркерами, вихідний набір все одно треба було звідкись брати.

Тобто, авторів “ввічливо” попередили, що збираються робити, але ця гра м'язів, очевидно, лишила свій слід. Обурення від нападу на особистість перевищило навіть бажання отримувати винагороду за свою працю. Автори готові йти до судів - більш того, йдуть, і йдуть навіть тоді, коли програють.

Кінець благодійності - чи тільки початок?

Будь-яка «тіньова бібліотека» (неважливо, Anna’s Archive чи локальне «Чтиво») зараз розглядається не як благодійність, а як несанкціонована база даних для навчання штучного інтелекту. Так, іноземні видавці наголошують, що безконтрольне поширення книжкових сканів позбавляє українських авторів можливості перекладу іноземними мовами. Закордонні видавництва не хочуть купувати права на те, що вже «гуляє» мережею безкоштовно.

Щоправда, закордонні видавці не врахували одного - української валюти марнославства. Цивілізованому ринку й досі неможливо пояснити, як виживає письменник з “Букнета” чи “Аркуша”, доки цей ринок не наведе бінокль на “Литнет” чи “Author.Today”. З іншого боку, автори, яких злили на піратські сайти, не повинні страждати ані через сам факт, ані через його незнання. Коли з цим стільки років мирилися видавці - прямі розпорядники майнових прав на твори - чому питати з автора?

Крім того, при закритті “Чтива” далеко не вся письменницька спільнота, чиї твори були там, дізналася про це. Сам факт говорить про те, що відбулося лише закриття - тобто, блокування ресурсу. В чиїх руках контент, і де він опиниться завтра - велике питання.

Екологія: велика різниця

Щодо небажання іноземних видавців друкувати “палені” твори, знову ж таки, потрапляємо до різниці ментальностей. У нас - в тому числі, через “пихату гривню” - надрукують і паленку. Відповідь полягає у безлічі природних ресурсів та зовнішньому боргу (хтозна, як його рахують). У них будуть робити ставки на електронку, а що їх робити, коли вже зроблено. 

Є ще одна різниця - дієвий акцент на інклюзію. Згідно Європейського акту про доступність (EAA), з 6 червня 2025 року всі електронні книги та пристрої для читання в ЄС мають бути повністю доступними для людей з порушеннями зору чи дислексією. Це змушує видавців переходити на формат EPUB 3 з вбудованим озвученням та адаптивним верстанням. Платформи, що не відповідають цим стандартам (як старі архіви сканованих PDF на «Чтиві»), автоматично опиняються поза правовим і технічним полем ЄС.

Майбутнє цифрового читання в Європі — це не просто «скан сторінки», а інтерактивний файл, який можна слухати, масштабувати та перекладати в реальному часі за допомогою ШІ. Нас утішають тим, що з 2026 року українці в ЄС (і європейці в Україні) зможуть користуватися цифровими бібліотечними сервісами без додаткової плати за трафік. Це робить хмарні бібліотеки значно доступнішими за офлайн-файли.

Отже, старенька Європа будує систему децентралізованого доступу до книг - в умовах життя громадян, які ще й погіршуються (через епідемії, війни, демобілізуючі хвороби тощо):

• Державні архіви: Рідкісні книги переїжджають до національних цифрових репозитаріїв.
• Бібліотечні додатки: Сучасні книги стають доступними через абонементи в бібліотеках (наприклад, через OverDrive/Libby, яка була офіційним партнером Лейпцизького ярмарку 2026 року). Оскільки Libby не працює з авторами чи видавцями напряму, українські компанії приєднуються до мережі через міжнародних агрегаторів (наприклад, Draft2Digital або Smashwords).
• Легальні сервіси: Видавці створюють власні платформи з підпискою, де ціна за книгу є мінімальною, але автор отримує роялті.

Час анонімних волонтерських архівів минає. На зміну їм мають прийти державні або грантові цифрові бібліотеки.

Замість підтримки піратських сайтів, пропонують розширювати мережу E-read Europe та додавати українські фонди до легальних безкоштовних бібліотек (як-от німецька Onleihe). Під терміном E-read Europe на Лейпцизькому та Лондонському ярмарках 2026 року зазвичай мають на увазі не одну конкретну програму, а цілий вектор цифрової трансформації, який зараз активно фінансується ЄС. Це відповідь європейської спільноти на закриття «сірих» бібліотек: замість анонімних ресурсів пропонуються легальні, інклюзивні та технологічні платформи.

Тобто, друкувати нас за кордоном, скоріше за все, будуть як виключення, і це має бути щось впливове. А що таке вплив? Аби те знати, потрібно не володіти мовами, а говорити ними.

КнижКава в Telegram, X, Facebook - 

тонометр життя

КнижКава в Threads, Bluesky -

там, де не ходять інші.

Хочете стати нашим колумністом

чи розповісти про книгу, новинку, акцію?

Пишіть головреду:

mariazarzhytska@ukr.net

Красти, як учений: що не так зі сталим розвитком в Україні

Автор Олекса Кримчій

Випуск 109

Ви коли-небудь задумувались, скільки важить контент? Звісно, коли несли на макулатуру видання, які здавалися непотрібними. Тобто, непотрібними вам. Тобто, замість принести до бібліотеки або продати на вторинному ринку можна просто відвезти непотрібне вам до найближчого паперозбірника, отримати за це умовні 15 гривень і з полегшеною совістю йти додому.

Письменство: професійні нероби

Радянська звичка чинити так без усякого сумніву перекочувала в часи боротьби за незалежність - проти чого? - тільки тепер зі сподіванням, що з “нехорошої” літератури обов’язково вийде “хороша”. Ба, навіть не завжди так. Якщо в радянські часи існувала ймовірність повернення книжок на полиці самими макулатурниками, зараз навіть вони бувають чудовими виконавцями.

Ні для кого не секрет, що СРСР будувався руками чудових виконавців, серед яких відсоток українців як слухняного та працелюбного народу відчутно переважав. У цих умовах повага до тексту та до того, хто його створює, мала чи не зрости, чи вмерти, що й сталося - на всіх щаблях, куди проникли прихильники ратної праці.

Писати в Україні давно не вважається роботою, а тим паче, гідною оплати на рівні, скажімо, шахтаря. Коли шахтареві не платять, це трагедія. Коли не платять письменнику, це привід сміятись із самого письменника. Та й сам письменник часто-густо не вважає свою працю роботою. Ставлення до написаного як до власності закінчується тоді, коли потрібно написати перший шкільний реферат.

Без першоджерел - ого!

До речі, ви помітили, що всі гучні справи, пов’язані з плагіатом в Україні, мають спільну проблему - цитування? Здавалося б, що складного: створити список літератури, пронумерувати відповідні джерела, включити до них роботу колеги чи студента… і тут починається найцікавіше.

А хто такий студент? Це ж класичний списувальник або закупівельник чужої інтелектуальної праці, тому вкрасти в нього  - не гріх, а навіть своєрідна честь. Причому до списувальників автоматично зараховується вся студентська маса - за принципом школярства, якому тепер апріорі приписують співпрацю з ШІ у будь-якій галузі, де вимагається створення авторського контенту.

“Ти не можеш цього знати”

Ситуація “шиз”, в якій від учня вимагають переробку величезного об’єму знань, але не залишають жодного права на визнання його власної роботи, породжує нескінченну низку лотерей, в яких замість уміння професійно переказувати авторитетну думку формується вміння майстерно її скатати.

Якби це обмежувалось тільки школою - півбіди. Вища школа, покликана змінювати психологію школяра на психологію інтелігентної людини, напхом напхана тими самими ушлими школярами поважного віку. Частина з них працює на ринку студентських робіт, і добре, якщо професійно. Втім, довести, що професійна робота є купленою, ще потрібно, а це не потрібно нікому - бо інститут заочного навчання просто зникне.

Тож, зупиняємось на цитуванні, як на єдиній опорі самоповаги. З цим біда повсюдно, бо ставлення до нього формує школа, яка вже давно нікого не цитує. Ми ще більш-менш охоче можемо процитувати в соцмережах, коли хочемо набрати ваги собі ж як великим наставникам - а в цих випадках трапляються цілі цитатники. І якщо до профілю без жодної власної думки раптом потрапляє та сама думка власна, звучить вона чомусь прямо протилежно цитованим висловам. 

Пірат зі ступенем: за що боролися?

Повертаючись до випадку Чтива, згадаємо ще одну цікаву деталь. Значну частину його контенту складали так звані наукові тексти та твори, які в літературному світі називають “сирітськими”. Не те щоби їх власників неможливо знайти, а цим ніхто не хоче займатися. За це зараз і податок підвищують - тобто, розшук зниклого автора може розглядатись податковою інспекцією як розслідувальна діяльність, що вимагає переходу з єдиної ставки на загальну систему оподаткування.

Тобто, цю справу потрібно передавати приватним детективним агенціям, які в силу досвіду та професійних зв’язків мають контакти з правоохоронними та іншими державними органами та можуть прослідкувати шлях людини, навіть якщо вона виїхала за кордон після початку повномасштабки чи, не дай Боже, загинула. 

З одного боку, це можливо. З іншого, рядовому пінкертону такого не доручиш, бо робота тонка.

Нуллкойни в мінусовому ступені 

В цій ситуації дивує інше - готовність нести важкі витрати неоплачуваної (!), ще й потенційно штрафної праці на благо суспільства, а саме:

• Купляти видання за свій кошт.

• Жертвувати власною бібліотекою - бо для якісного скану книгу треба розшити, а зшити її назад означає, знову ж таки, додаткові витрати.

• Перевірити якість файлів - розпізнати відсканований текст, тобто, вичитати його на професійному рівні та виправити помилки, перш ніж внести до бази.

До речі, багато хто з цих добровільних кріпаків - бо волонтерами назвати язик не повертається - були частиною мережі “Гуртом” (toloka.to). І тут аргументи закінчуються. Це навіть не рерайт за п’ять копійок, але з ШІ ми воюємо.

Наостанок - і ця мозоль-таки лусне - зауважимо, що більшість українських періодичних видань не тільки не платить своїм авторам, а навіть не укладає скільки-небудь належних угод на публікацію їхніх творів. І витягти людину з такого марнославного рабства часом складніше, аніж з літературних плантацій. 

КнижКава в Telegram та Х - вільний керує часом.

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Не впіймали - не крадій: що робити з українським піратом

Автор: Арнольд Лопушанський

Випуск 108

Березнева хвиля від потопленого “Чтива” плавно перетікає у квітень як місяць перетворень в українській книжковій сфері. Закриття некомерційного волонтерського проекту з невідомими бенефіціарами створило черговий прецедент для забуття, вигідного тим, у кого немає очевидного права на український контент.

Загальновідомо, що після потоплення корабля тоне далеко не все, а дещо спливає на поверхню. І перше, що сплило - трупи в Safe Harbour, або завчена безпомічність українського контентмейкера за принципом реактивного видалення.

Не робити нічого, або Пелюшка на голову

Реактивне видалення схоже на прибирання тільки тоді, коли покажуть пальцем. Це навіть не кріпацтво, а чистої води роботика, славетна страшною роллю виконавця. Прогалини в правовому статусі творів означають небажання розбиратися з тим, що погано лежить, а награбоване не тільки грабується, але й переграбовується. Втім, якщо зважити на білявидавничий чи навіть читацький статус класичного книжкового пірата, це страх перед законодавством, яке є не просто незрозумілим чи непрацюючим, але загрозливим.

Крім того, значна частина піратів обгрунтовано побоюється завищених претензій авторів, правовласників чи їхніх представників, ладних застосувати методи гоп-стопу будь-де, куди покажуть пальцем. Класична ситуація з порталом ex.ua, за який не просто судились і бились, але били зверху, руками силових структур, повторилась через кілька років - але тепер уже методом блокування, що набирає все більшої популярності серед правозахисників.

З одного боку, заблокувати, а потім розбиратись, що робити - нормально, коли перемовини не діють. З іншого боку, в нашому книжкарстві не сформовано єдиної претензії до ресурсу-порушника, як це зроблено у випадку Anna`s Archive - ми й досі не знаємо, які видавництва постраждали, крім тих, хто висловився за себе.

Робити щось, або на голову компрес

У випадку “Чтива” спрацював принцип зацікавлених персон, але з’явилась всього лише одна персона - Вахтанг Кіпіані, головний редактор проекту “Історична правда” і засновник однойменного громадського об’єднання. Крім того, Кіпіані заснував Музей-архів преси, який сформовано з унікальних підбірок, що належать йому самому.

З одного боку, як для колишнього (?) члена Народного Руху України, такий інтерес до архивів “Чтива” є цілком обгрунтованим. З іншого боку, виникає тим паче обгрунтоване питання, чому в представників крайнього правого крила української політики ще досі немає цих архивів, і чому вони повинні належати одній політичній силі.

В цьому контексті держава виступає або стороннім спостерігачем - що прямо суперечить її ролі - або активним позбувачем, і за це треба буде відповідати перед тими, хто зараз нічого не читає.

Реєстратура, як в поліклініці

Той, у кого хоч раз пропадала амбулаторна картка, знає, як це. Начебто й фігня повна, та півжиття зникло. Особливо коли опиняєшся за кордоном у клятого німця, і потрібно відновити історію хвороби, як вона є, інакше нічого не пропишуть. Або візьмуть за обстеження стільки, скільки участкова не бере навіть за МСЕК.

Щодо реєстратора доменних імен, той самий у нас так і зветься - Imena.ua. Реєстратор “Чтива” і хостинг-провайдер Mirohost належать спільному інвестору - Internet Invest Group Олександра Ольшанського. І тут ми вступаємо до сфери боротьби за чистоту українського Інтернету, яка живе за принципом… реактивного видалення.

Список 301: до, під час, після

Ідеологи антипіратського процесу, як ми писали вище, обирають найстрашніших виконавців не випадково, бо їхні аналітики володіють настільки великим і детально пропрацьованим стосом даних, що Станіславський. Якщо згадувати, знову ж таки, eх.ua, весь цей процес, де-факто, спрямований не на легалізацію, а на розгром і обмеження значної частини даних під назвою “скарга третього ступеню”.

З одного боку, автори контенту мають право розпоряджатися ним, як хочуть самі. З іншого боку, специфічна ситуація з правами на американському ринку пояснює, чому і як важливі, змістовні, потрібні дані зникають з доступу - навіть платного.

Нарешті, виникає питання, чого коштує Україні раптове пом’якшення статусу.

Легальний пошук: Париж та вмерти

Отже, в готовності виконувати директиви старшокласників щодо дрібноти, розберемо кілька моментів з вікової психології. Сьогодні пересічному українському користувачеві Інтернету для легального пошуку книги, статті чи іншого контенту потрібно:

• Ввести оригінальну назву контенту - тобто, мовою оригіналу.

• Знайти оригінальну назву контенту - тобто, через назву доступною користувачеві мовою, якщо контент публікувався цією мовою;

• Знайти ресурс легального розміщення такого контенту, розпізнавши його серед, можливо, десятку й більше ресурсів незнайомою мовою - можливо, з автоматичним перекладом, але ключове слово “легальний ресурс” (Америка ж складається з юристів, чи не так, містере Дж.Буш?);

• Оцінити власну спроможність платити за чергову підписку, придбати доступ чи купити книгу - при тому, що на одному й тому самому ресурсі відсутні всі три можливості одразу;

• Не лише придбати, а й зберегти доступ до купленого контенту - в умовах, коли він може бути аж раптом вимкнений.

В цих умовах виникають і не три, а безліч питань - тепер вже до українського простору, Тож, почнемо - в сподіванні на те, що вимоги сусідів по планеті вчергове не перетворять нас на дуже, дуже злих батьків.

КнижКава в Telegram та Х - вільний керує часом.

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Укрпремія: "Своя Полиця" від Книгарні Є

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 107 (спеціальний)

Чи може український автор сподіватись на гідне визнання від власного суспільства? Після оголошення шортлиста Букерівської премії згадуємо про нагороди, які отримують письменники в Україні. Що це за премії, чи відповідають вони запитам сучасності й чому є об'єктом прагнення, дізнаємось у весняній серії репортажів нашого часопису.

Сьогодні - про премію "Своя Полиця" для жанрової літератури.

Премія книгарів: чому це круто

Жанрова література від українських авторів привертає все більше уваги й, сподіваємося, стане системним явищем. Що це означає? Світова література в напрямку, популярному серед більшості читачів, прагне народжувати серійних письменників. Це автори, які створюють не одну, а кілька взаємопов'язаних книг жанру, хай то фантастика, фентезі, детективи чи любовні романи. 

В більшості випадків, плідність жанрового письменника означає досвід, умотивованість і певну швидкість. Останнє стосується створення нового шедевру в порівнянні з тими, хто вирішує, писати далі чи ні. З іншого боку, неможливо передбачити, чи буде письменник автором однієї книги, й чи закарбується вона у віках або зіграє роль ситуативного лікаря.

На питання про те, як продаються книги, краще всього можуть відповісти ті, хто їх продає - тобто, книгарі. Від них залежить, чи помітним буде твір для читача, що не зтикається з рекламою й не має часу досліджувати полиці бібліотечного масштабу. Саме з книгарями досвідчені читачі змагаються за власний смак, інтуїтивно вишукуючи те, чого потребує душа. Саме книгарі надають свої торгівельні площі письменникам для презентацій та урочистих подій, а читачам  - для зустрічей з авторами, знаючи, як це піднімає престиж магазинів. Саме книгарі воліють обирати, що нам читати сьогодні, й далеко не кожен з них керується при цьому високою концепцією.

На побутовому рівні, бізнес - це про гроші, але ж про країну, яка виходить з тенет колонізації. Створювати жанрову літературу означає присвятити час письменству й керувати цим часом, як у країнах з тривалим досвідом держави. Така література задовольняє потреби читача, що хоче пізнавати легко. 

Книжкова премія "Своя Полиця" з'явилась наступного року після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. В жовтні 2023 її засновники оголосили про створення спеціальної нагороди для жанрових письменників. Цього ж місяця відбулася перша презентація "Своєї полиці" у Львові, й через кілька днів - у Києві.

Премію створила одна з найбільших книготорговельних мереж в Україні - "Книгарня Є" (засновники - Роман Цуприк та Юлія Олійник, вони ж - власники видавництва "Потяг").

Премія для видавництва чи видавництво для премії?

Можна подумати, що видавці заснували премію для того, аби публікувати книжки потенційних переможців, але з цим далеко не все ясно. Видавництво засновників "Книгарні Є" позиціонувало себе як нового гравця, що спеціалізується на перекладній літературі, хіба що забуло додати "жодної романтики". 

До речі, видавництво "Потяг" існує з 2011 року, та з піаром щось не склалося. Наприкінці липня 2025-го - тобто, через рік після вручення першої премії "Своя Полиця" - Український інститут книги оголосив у мережі Facebook про створення нового видавництва, чим викликав неабияке здивування читачів. У відповідь на коментарі про справжній вік "Потягу" УІК подав створення як "активну фазу" з анонсом першої книги.

З часу заснування - і це логічно - "Потяг" не створив окремого сайту, публікуючи інформацію про нові видання  у соцмережах та на офіційній сторінці "Книгарні Є". Тож, прагнув "Потяг" видавати українське чи не прагнув, залишається питанням, у руслі конкуренції з тими, хто вже видає. Тут варто підкреслити, що базовою умовою отримання премії "Своя Полиця" є вперше опублікована паперова книга.

Якщо зважити на відсутність у "Потяга" електронних версій - та й взагалі, спрямованість "Книгарні Є" на папір - можна подумати, що ця мережа уникає електронки, але це не так. На даний момент, там можна придбати більше 8000 електронних книг за доступною, а інколи, дуже доступною ціною - в тому числі, й книги переможців премії "Своя полиця". Попри е-забобони, полегшено зітхаємо, адже є надія на збереження україномовних книг під обстрілами. Тим не менше, засновники "Своєї полиці" поки що лишають прохід тільки для паперових книг і, мабуть, місце для альтернативної премії. 

Класика і брак жанру

На "Свою Полицю" можна подавати дорослі жанрові романи без фантастичної та з фантастичною компонентою. Так з'явилось ділення на дві категорії - "Реалісти" та "Ілюзіоністи", що мабуть, викликає чимало суперечок. Покоління Х точно заявить, що це по-радянськи, але обирати не доводиться - треба подаватись, куди беруть, а там, як то кажуть, язик до Києва доведе.

До речі, "Своя Полиця", як би не нагадувала "Букер", але в головному організована за принципом Гонкурів. Розглядаються твори тільки вітчизняних авторів українською мовою, видані вперше. Тут важливо не переплутати свій статус зі статусом автора-новачка. Тобто, подаватись на "Свою Полицю" можуть і досвідчені автори, головне - перше видання книги, бо перевидання не приймаються. Тут "Полиця", вочевидь, залишає неочевидний простір для бабусі, в якої болить нога, і новачкам треба проявити просто-таки зоряні навички адаптації.

Інакше кажучи, якщо ви - жанровий письменник, подавайтесь, але не дивуйтесь.

Назад до школи: від оцінок до вподобань

Основний принцип побудови журі "Своєї Полиці" - класичний, з урахуванням етапів довгого та короткого списків.  Воно позиціонує себе як відкрите, тобто, відоме широкому загалу в основному складі. Спосіб голосування - закритий, тобто, один член журі не повинен знати, які оцінки поставив інший член журі.

На першому етапі твори кандидатів розглядають так звані волонтери - мікроблогер, бібліотекар та працівник книгарні "Є". Це найзагадковіший етап, оскільки загал не знає, які саме блогери, бібліотекарі, а тим паче, хто з персоналу книгарні бере участь в голосуванні. Тут "Полиця" дуже схожа на "Букер", хіба що Велика Британія не схильна аж так покладатись на думку блогерів. Проте, українська премія продемонструвала на етапі короткого списку ледь не оксфордські статути.

До журі короткого списку ввійшло аж двоє доцентів.  Перший - з Києво-Могилянської Академії, літературознавець і критик, головний редактор видавництва "Смолоскип" Ростислав Семків, другий - колишній викладач зарубіжної літератури в Донбаському педагогічному університеті, директор філій "Книгарні Є" в Слов'янську, а згодом, в Тернополі, Віктор Разживін. Кураторкою проекту стала жанрова письменниця Олена Кузьміна.  

Крім того, журі шортлиста "Полиці" цього року представляють Лілія Галка, авторка блогу "Книжкові історії" та суддя категорії "Реалісти". Компанія "Ілюзіоністів" є повністю жіночою. Це Альона Силіна, кураторка літоб'єднання "Зоряна фортеця", Дарина Мозгова, співзасновниця блогу "У безхвостої відьми" й Олена Сторожук, директорка з маркетингу книгарні "Є". 

Мікроблогер Артем Адаменко був єдиним молодим чоловіком, якого з премією від початку щось пов'язувало - адже на той час він уже керував проектом "Пірнай у слово" і вів авторський подкаст "Поговоримо про це". Втім, жіноча компанія "Полиці", мабуть, виявилась не дуже привітною, - а, якщо згадати конфлікти книгарні з самовидавцями й подальший відхід Адаменка в їх кола, інтрига хоч трохи прояснюється. На теперішній час чоловіки молодше 50-ті у центрі прийняття рішень "Полиці" відсутні, або пам'ятаємо про перший етап. 

Критерії оцінювання "Полиця" теж тримає відкритими - сюжет, персонажі, мова, світобудова твору та, в разі подачі до категорії "Ілюзіоністи", фантастичні припущення. Переможцями стають власне переможці та номінанти. Вибір номінантів визначають книжкові клуби проекту (не плутати з книжковими клубами "Книгарні Є", бо так заявлено), власне, "Книгарня Є" та читачі. 

До кожної категорії додається особлива номінація. У "Реалістів" це "Найяскравіший дебют", а в "Ілюзіоністів" - "Вибір кураторки", тобто, письменниці Олени Кузьміної. В цьому сенсі, легше бути новачком-фантастом, але не факт. 

Шанси та нагорода: рахунок на мільйон

Якщо враховувати суб'єктивний фактор, то вплив продажників та блогерів на результати більш ніж очевидний, і перший етап може перетворитись на непрохідний бар'єр. І це з урахуванням того, що книга вже опублікована, й, можливо, входить до асортименту "Книгарні Є". Тут кандидату доведеться витратити час на аналіз імовірності потрапляння в шортлист через пошук книг переможців минулого року на сайті книгарні. Одначе, розділ "Акція" існує, і це єдиний розділ для нагороджених.

Щодо нагороди, теж не все чудово, якщо чекати за свої досягнення щось більше, ніж валюту марнославства. Призовий фонд премії від однієї з найбільших та найпопулярніших українських книгарень складає 20000... ні, не доларів, і навіть не фунтів стерлінгів. Гривень, приблизно по 400 євро на переможця в кожній категорії. Тобто, по десять тисяч гривень, що дорівнює вартості нового ноутбука старої моделі чи розміру винагороди автору-початківцю. Звісно, можна міряти айфонами чи смарт-годинниками, з яких, мабуть, можна диктувати тексти на бігу.

Інші номінанти (покоління Х сміється в платочок) отримують книжками - тобто, подарунковими сертифікатами на літературу з "Книгарні Є", вартістю від 500 до 3000 гривень. Тож, маємо типово українську премію, в якій реальний статус автора не завжди відповідає нагороді, а нескінченні "вибори" стають сходами з Поштової площі на Майдан Незалежності. В цьому легко переконатись, якщо проаналізувати попередні досягнення авторів. 

Маленькі хазяйки великого дому: чи варто заходити

Відповідь на це питання, мабуть, знайдеться в подорожі героя роману Джона Віндема "День тріффідів", але є одна біда. Цю фантастичну книжку в Україні можна купити хіба що в оригіналі або прослухати українською - сподіваємось, безкарно. Впевнені: заходити на “Полицю” варто, як варто стукатись до будь-якого видавництва, що публікує жанри - тим паче, до видавництв, дружніх до проекта. Якщо пошукати договір, де авторська винагорода не лише виплачується, а розподіляється відповідно до ринкової цінності твору, то розширювати письменницький технопарк буде не так боляче.

Очевидною перевагою "Своєї Полиці" є активний піар кандидатів, але з критикою не все добре. Доценти висловлюються лише на етапі нагородження - традиційно коротко, а рецензії колег грішать безпечними абстракціями та надмірним фокусом на другорядних деталях. У підсумку, зміст книги й рецензії на загал може істотно різнитись.

Тож, важливо потурбуватись про текст, який не чинить опору, бо жанрова література, яку неможливо читати - не жанрова. Тут нам довелося об'єднати думку двох стовпів "Полиці". Додамо звідти ж, що Шевченківська премія стає на диво жанровою.

І ще одна важлива деталь. Натхненням до ідеї "Полиці" став проект "Всі.Свої", але, якщо так - все піде не так.

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша премія.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Логлайн: як помилки відсувають ваш твір у кінець черги

Автори: Арнольд Лопушанський, Марія Заржицька  

Випуск 106

Масштабна письменницька конференція, що пройшла в Києві на початку березня в межах проєкту “Своя полиця”, розморозила літературний ринок після важкої зими. На події були присутні не лише письменники, а й видавці та інші впливові персоналії книжкового ринку. Гості конференції мали змогу побачити й почути письменників, які підготували логлайни та пітчинги своїх творів.

Конференція в “Книгарні "Є" - друга після осінньої, що пройшла 1 листопада минулого року на території однієї з найбільших книжкових мереж України в Києві. Сьогодні, нарешті, маємо змогу розповісти, що побачив наш літературний агент, і які перспективи в українського письменства найближчим часом.

Логлайни та пітчинги: інструмент правди

Добре перевірені західні методики зайшли на український книжковий ринок відносно нещодавно і вже успішно опановуються новим поколінням авторів. Справа зовсім  не у віці, а в ставленні до технологій, які дають змогу здійснити швидкий передпродаж будь-якого твору. Дехто і досі вважає ці технології цинічними, але причини подібних явищ треба шукати в тих, хто використовує скальпель. 

Більшість передпродажного контенту була складена професійно, незважаючи на те, що шлях письменника не завжди поєднується з роботою продажника навіть в Україні. Віддаємо шану всім учасникам - у тому числі, й тим, які знайшли можливість звернутись до помічників або творчо задіяли технології штучного інтелекту - адже впоратись із надскладними завданнями в часи блекаутів та цейтнотів здатні не тільки мужні, а й зібрані.

Сама структура логлайну та пітчингу передбачає вміння висловлюватись ємно, стисло і влучно. Це дозволяє українській письменницькій спільноті здолати наслідки радянської епохи, яка змушувала ховати власні думки та суть висловлювань за розлогими, пустослівними промовами. Видавничий бізнес цього не терпить, і автори нового часу змогли довести, що зміни існують.

Втім, далеко не всі логлайни зайшли аудиторії, й це не завжди було пов’язане з особистими смаками. Розберемо основні помилки, які можуть трапитись навіть у професіоналів сфери продажу.

Ескапізм та страх конфлікту

На конференції за одну годину було представлено більше десятка логлайнів, а справді сміливих концептів виявилось не так багато. Одні обирали не лише звичний жанр, а й звичний шлях, і, вочевидь, програвали перед більш ризикованими колегами. Інші не дотягували заявлений конфлікт до кульмінаційної точки, й це теж викликало в аудиторії певне розчарування. Були й ті, хто мав, мабуть, сильний текст, але слабкий логлайн, що за умови недалекоглядності могло обійти твір інтересом.

Насамперед, це зворотня сторона нової соціальної психології, де прагнення догодити ринку спонукане успадкованими страхами мати власну думку і власне бачення. Водночас, в теперішньому українському суспільстві є критично завищеним градус осуду, який шукає крамоли навіть у цілком безневинних висловлюваннях чи переконаннях. Якщо західна аудиторія висловлює незгоду з іншою думкою, переважно, стримано або взагалі уникає будь-яких оцінок, то український читач є вкрай, жахаюче безжальним. Тон цій безжальності, поєднаній з непрофесійністю бачення, задають великі гравці - медіа, видавничі та книготоргівельні кола.

І тут задача письменника - не йти на догоду натовпу, що буде кричати завжди і на будь-кого, навіть на беззаперечний ідеал. Слава приходить з умінням протистати цьому натовпу на гідному рівні, що доводять приклади світових зірок літератури.

Фантастична таблетка магії

Незріле суспільство, яке протистоїть власному розвитку забобонами, в психології називається регресуючим. З одного боку, гучний успіх знаменитих фентезійників породжує бажання мати те саме, і швидше, з іншого боку, затяте українське протистояння правилам, обгрунтованості й сенсу на користь емоцій та бажань викликає нескінченні потоки сюжетів про фей, драконів, чарівників та чарівниць, чаклунів та чаклунок, у яких надзвичайні здібності переважають необхідність щоденно та ретельно працювати задля досягнення мети, а бідна мова програє ставки на тригери.  

В логлайнах це виражається або намаганням приспати аудиторію звичним набором замовлянь, або злякати темними викидами як єдиним способом привернути увагу. У той же час, теперішні письменники не хочуть по-справжньому звертатись до історичних чи суспільних проблем - вони просто тікають від них у світ чар або колупаються у власних травмах не менш безжально, аніж читацька аудиторія розправляється з неугодними.

Гіперпристойність

Як не дивно, але вікторіанські впливи знайшли благодатний грунт на українській землі. Ми не хочемо гострих тем, ми не просто їх уникаємо або відкидаємо, а воліємо не помічати, як щось болісне, позаестетичне та некрасиве. З іншого боку, внутрішні конфлікти накопичуються й виливаються у більш ніж непристойні скандали між редакторами, видавцями та письменниками. Український книжковий ринок ніколи ще не брав придушеними емоціями так, як зараз - і не просто придушеними, а справжнім фройдівським Воно, яке в умовах пригнічення Я укладає з Супер-Его страшну, криваву змову. Щойно література торкається наших ран, ще й професійно, несуться вимоги прибрати скальпель. 

Відсутність чітких ставок

Ми набралися модних, розхожих слів і досі думаємо, що це імпортна магія про те, як досягти успіху. Нестача справжньої активності, брак уміння ризикувати життєво важливим, розмитість конфлікту через небажання називати речі своїми іменами спричиняє відсутність іскри та жанровий дисонанс у подачі. Вміння заземлювати текст у дійсність через власний стиль та тонку спостережливість відобразиться в логлайні, навіть якщо з ним працює не сам письменник - який часто-густо мислить образами, а висловлюється алегоріями чи ідіомами - а професійний продажник. 

Будь-який логлайн вбивають риторизація та жанрова плутанина. Замість ігор з інстинктами краще зосередити зусилля на визначенні жанру та ключової лінії сюжету, з його точками конфліктів, перешкод та задач-максимум - навіть для героя, що від природи не може і не прагне бути метушливим, гучним дієвцем чи сповідувати культ сили, яка лише й здатна вибивати всі двері ногами. 

Брак унікальних гачків та слова-пустушки

Це не означає, що треба з кожного слова винаходити велосипед. Втім, з абстракціями точно треба розібратись, і, якщо вони бездумно запозичені з анотацій, які ніхто не читає - не писати такого більше. Звернення до професійної літератури та художніх романів із насиченою психологічною складовою позбавляє бажання ховати реальну задачу чи проблему за популярними висловами, які нічого не означають, крім натяку на посередність тексту чи думок автора такого вислову. Крім того, читач має відчувати не лише реальний конфлікт, а і конкретну загрозу для мети головного героя. 

Гострий сюжет - це круто, але інтелектуальних ходів у ньому ніхто не відміняв, і це має бути в логлайні як спосіб запам’ятатись вимогливій аудиторії, втомленій від одноманітності та повторюваності.

Зміщення фокусу та відсутність ціни поразки

Питання: “Герой програє / антагоніст виграє” зупиняється на ролі учня - правильній та привабливій лише на перший погляд, а насправді зацикленій на потребі у менторстві чи фактичному визнанні влади негативних авторитетів та їх “потрібності” в навчанні “слабких та безсилих” героїв навіть через насильство та приниження. Насправді, ніхто не може дати чітких інструкцій чи настанов за відсутності бажання усвідомлювати, чого варта відмова від власного Я. З іншого боку, перетворити власні емоції на структуровану сюжетну дію можливо, якщо визнати право на їх існування в кожного персонажа - позитивного чи негативного, як живої, багатогранної людини.

Ми й надалі будемо аналізувати, як наші автори продають свої тексти, і шукати способів допомогти їм у цьому - аби українська література поєднала в собі не лише якість, а й комерційний успіх, в якому немає порожнечі й накруту. В умовах стрімкого розвитку технологій штучного створення текстів із текстів це незамінно. 

Не зловили видавця на гачок? Риба маркетингу знає, як!

Слідкуйте за оголошеннями

на приватні зустрічі з літагентом

у Х , Telegram, Facebook та Instagram

та бронюйте місця для пітчингу віч-на-віч.

Нова подія - новий шанс