Толкін і перстень влади: код Середзем'я

Image by @MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька        

Репортаж місяця - березень 2024 квітень

Навряд чи існують в світі літератури книги, що пережили не лише сотні видань, а й подань, інтерпретацій та мовознавчих трюків, як твори Толкіна. В літературознавстві склався цілий напрям під назвою "толкіністика", і ці поважні фани відрізняються від молодіжних субкультур хіба що одягом, який не видає в них ані гоббіта, ані ельфа. Сьогодні, в тиждень читання Толкіна, говоримо про особливе явище у житті письменника - його боротьбу за свободу, що надихнула на створення незабутніх образів і подій.

Толкін епічний

З початку війни в Україні не треба пояснювати, хто такі орки, й чому ми так назвали своїх ворогів. Цей влучний толкінізм так міцно зайшов у нашу свідомість, що картинки, змальовані Пітером Джексоном у кіноепопеї "Володар Перснів", лише доповнюють слово, яке виявилось паттерном. Чому так? Може, Толкін - справді, чарівник, той самий Гендальф, що він його уявив, мандруючи швейцарськими горами? 

Джон Рональд Руел Толкін - той самий член оксфордської субкультури, яка вічно знаходиться в дитячій грі під назвою "Пошук скарбів", і знаходить. Він утілив принципи, закладені Льюїсом Керроллом у поданні складного через казку, в представленні того, що раніше здавалося нудним і нецікавим, через авантюрну гру, яку сучасні літературознавці звуть квестом і травелогом, а в прадавніх літературних традиціях вона зветься епосом. 

Толкін був активним дослідником "Беовульфу", "Калевали", "Старшої Едди" та "Молодшої Едди" - легенд, що справили засадничий вплив на свідомість германських та скандинавських народів. Він із дитячим захопленням вивчав мови, які склали основу менталітету британців. Це були не лише давньогерманські, а й кельтські мови - зокрема, валлійська, що вважається найскладнішою. 

Більш того, Толкін був творцем власних мов, які розпочались із дитячих ігор і переросли в його літературну спеціалізацію. Стиль його розповіді - епічно-казковий і водночас простий, легкий для розуміння дітьми й дорослими різного віку та рівня освіти. Толкін вміє інтригувати на ходу, розвиваючи в читача кмітливість та інтуїцію, увагу до деталей, створюючи особливе відчуття теплих батьківських обіймів, у яких не страшне жодне зле чудовисько.

Все своє життя Джон Рональд Руел Толкін боровся з чудовиськами, які намагалися відібрати в нього найцінніше - оцю добру владу над душами читачів, секрет якої вони так і не пізнали.

Толкін едукаційний

Толкін народився там, де расова сегрегація свого часу набере жахаючих обертів - у Південній Африці, де його батько, звичайний банківський клерк, прожив недовге життя в лещатах системи, де неможливо бути по-справжньому багатим. Він зростав у британському Бірмінгемі та його околицях - там, де його мати змушена була з останніх сил тягтись, аби виростити двох дітей в суспільстві завищених вимог. Його життя довгий час перебувало під впливом людей, які вважали себе найсумліннішими католиками, насправді, будучи орденом, що не знав жалю до своїх членів. 

Урешті, Толкін пережив особливий, витончений вид наруги над своїми творами - комерційний та цензурний. Останній з них набував не лише політичного, але й особистого характеру, де заздрість та ненависть були рушійною силою дискредитації автора. Сучасні фарисеї не шкодували жодних сил та засобів, аби звести талановитого автора до власної посередності - за допомогою лестощів, здитинювання й наклепу, який вражає своєю підступністю і досі.

Після смерті матері, Мейбл Толкін з роду Саффілдів (що за принципом, описаним Т.Гарді, опинився осторонь аристократичних кіл), Дж.Р.Р.Толкін та його менший брат Артур Гіларі опинилися під опікою католицького священника, що мав власний бізнес із продажу хереса. Френсіс Хав'єр Морган ще за життя Мейбл Толкін мав на неї величезний вплив. Вона була новонаверненою з англіканців, які свого часу не визнали влади папи римського і створили церкву під головуванням британського монарха.

Важко сказати, що саме спонукало місіс Толкін обрати католицтво, та це й не є предметом нашого дослідження. В усякому разі, є певність, що то був духовний поклик, але скористалися ним люди з сумнівними принципами. І справа не лише в англо-іспанському походженні отця Френсіса. Він займав чільне місце у громаді, яка вважала себе "апостольською", але більше нагадувала закритий орден, що не терпів будь-кого стороннього, вимагав суцільної покори від своїх членів та бажав отримати вплив у лінгвістичних колах Оксфорда, Кембріджа, Ексетер-коледжа тощо.

Схоже, це були не просто католики, а радикальні католики, зв'язки яких ішли вглиб та вшир. Ораторіанці (або "ораторія святого Філіппа") були конгрегацією, заснованою в Римі  1558 року, флорентійцем Філіппо Нері, який, будучи другом папи Лева ХІ та Ігнатія Лойоли, позиціонував себе реформатором. Конгрегація взяла на себе обов'язки, схожі з обов'язками йоаннітів, які, мабуть, на той час уже дратували престол своїм впливом. Опікуючись хворими, ораторіанці відбирали для себе майбутніх членів - священиків та мирян. Від них не вимагали чернечих обітниць, у них були готові вкладати власні кошти (як отець Френсіс - у братів Толкінів), але віддячити вони мали титанічною працею, що перевищувала людські можливості.

Можна сказати, що ораторіанці, на відміну від йоаннітів, мали стати "воїнами пера", зайнявши ключові посади в галузі освіти. Для того їм потрібно було увійти в мовний корпус, набувши освіти, браком якої постійно дорікали католицьких думкарів. І тут проявився римський комплекс наддосягнень, який і досі панує в західних університетах та програмах освіти. Це виснажливе, майже безперервне навчання, порпання в найдрібніших деталях на основі схоластичних міркувань, яке ще й за браком фізичної активності та здорового харчування спричиняє розумову деградацію. 

"Скруджі науки" або навіть гобсеки - так виглядає чимало тих учених, які всерйоз поставилися до вимог британської системи освіти. І тут в нашому дослідженні не обійшлося без апологета цієї системи, який піддав факти біографії Дж.Р.Р.Толкіна досить своєрідній обробці. Йдеться про Гамфрі Карпентера, автора праці "Дж.Р.Р.Толкін: Біографія" - радіожурналіста з Оксфорду, сина місцевого англіканського єпископа та теолога Гаррі Карпентера. 

Колода Карпентера, або Галілей з Бірмінгему

Важко сказати, чому Карпентер за весь час свого медійного життя створив лише одну більш-менш відому працю, і навіщо стільки часу присвятив саме Толкіну. В усякому разі, його подальші спроби прославитись на ринку дитячої літератури наводять на певні здогадки - але це, мабуть, історія в дусі Керролла, що у Карпентера піддається особливому виду остракізму.

З перших сторінок читачеві, який хоч трохи знається на британській літературі, кидається в очі стиль містера Брокльхерста - епізодичного, але досить впливового героя роману Шарлотти Бронте "Джен Ейр". Улесливий тон ретельно оминає гострі кути й накидається зненацька, з перекрутами та наклепами, просуває потрібних людей та опосереднює Толкіна як особистість. Карпентер виставляє його ледь не мракобісом, який тиснув на майбутню дружину щодо її переходу в католицтво і дріб'язково чіплявся до неї, не враховуючи брак її духовного досвіду.

Зокрема, історія стосунків Дж.Р.Р.Толкіна та Едіт Бретт, яка була незаконною донькою своєї матері та членкинею англіканського ордену, що їй забороняли вправлятись на фортепіано більше "прийнятного", нагадує спробу молодої пари вирватись із антиутопії, описаної Маргарет Етвуд в романі "Сповідь служниці". Толкіну було заборонено бачитись із Едіт аж до свого 21-річчя, і автором цієї заборони був, звичайно ж, отець Френсіс. Більш того, юнак не міг навіть писати їй, що виглядало дивним навіть у світлі релігійних і суспільних обмежень на близькі стосунки. 

В усякому разі, поглиблена зайнятість Толкіна мовами у цей час наштовхує на думку, що його намагалися пошити чи то до релігійного, чи до наукового целібату, - а може, в синтез такого - де він виявився б типовим експлуатованим студентом. На той час Толкін уже вступив до Ексетер-коледжу на порівняльне мовознавство, де його викладачем був помічник професора кафедри, Джозеф Райт. Саме йому, за твердженням Карпентера, належить вимога до Толкіна "вчити кельтські мови, бо це гроші".

Загалом, досягнення Джо Райта більше скидаються на макіавеллічну вигадку, задля позиціонування на фоні Толкіна, що вправно створював мови, орієнтувався в лінгвістиці пам'яток європейської літератури і, головно, намалював образи назгулів - пізніше, в романі "Володар Перснів", як вершників, що перетворились на чудовиськ під впливом потягу до безмежної влади. Назгули, водночас, нагадують і давньоримських вершників, з їхньою несамовитою жорстокістю, й лицарів з військово-чернечих орденів, що наводили жах на завойовувані землі.

Іншою другорядною особою, що йому Карпентер приписує ледь не провідну роль у житті Толкіна, є Роберт Кв.Гілсон, син директора школи короля Едварда, в якій Толкін із братом вчилися, і, зокрема, робили перші кроки в напрямку драми. Це ім'я, уславлене хіба що роллю капітана Абсолюта, вип'ячене зі звичною для таких опусів недолугістю, але це ще не все. Драмофоб та шекспіроненависник, що зневажає Керролла - далеко не все, що Карпентер у своїй поблажливій прокрустівській манері намагається закріпити за Толкіном.

Задушливі викиди та вкиди ознаменовуються думкою про читацьку обмеженість Толкіна, що базується на його невдобоваримих для єзуїтської свідомості висловлюваннях. Сповнений солодкавих лестощів текст не може приховати ненависть до таланту, проявляючи її аж раптом, у наклепницьких подробицях. Час від часу Толкін та його найближче оточення постають ледь не патологічними особистостями, що закидають котів камінням, а перехожих - грудочками цукру. "Теплі спогади про сільське дитинство" як "основний мотив творчості Толкіна", що радо бігав у фартушку по лісах без назви, стають вінцем пропаганди, яку інакше, ніж неовікторіанство, не назвати.

Толкін едіторіальний та графічний

Звертаючись до історії видання творів Дж.Р.Р.Толкіна, помічаємо, скільки несподіванок трапилося, на здавалося б, протореному шляху. Його підтримували видавці, що потім робили раптові "комерційні" кроки на догоду сильним світу цього й обмежували письменника в його творчих проявах. Він сподівався укласти найвільніші у своєму житті контракти, які, врешті, оберталися перепродажем прав після краху видавничих та продюсерських проектів. Він був змушений створити детальний заповіт, а його потомки - відкрити власну компанію для захисту прав письменника.

Так, історія публікації пріквелу "Володаря Перснів", під назвою "Гобіт, або Туди і назад" (1937) у видавництві Allen & Unwin мала кілька визначних обертів. Першим і дуже болючим з них був режим економії паперу, введений у Великій Британії на початку Другої світової війни. Окрім купонів на їжу, цей режим (rationing) передбачав обмеження у споживанні непродовольчих товарів, - зокрема, паперу. Закон реалізовувався досить дивно, про що у сатиричній формі писав і Джордж Орвелл, і сам Стенлі Анвін, перший видавець Толкіна у Великобританії та світі.

Примітно, що на друк книг виділялося менше однієї десятої тоннажу паперу, призначеного для друку газет - 22 тисячі проти 250 тис.тон та 50 тис.тон на періодичну пресу. Цей режим тривав аж десять років - із 1939 по 1949 рік, через що перший роман Толкіна, хоч і популярний, мав проблеми з додруком.

Згодом, видавці розтягли витрати читача, перетворивши плани Толкіна видати "Володаря Перснів" одним томом на тритомник, і почали суперечку про ілюстрації, в час розподілення прав між Allen & Unwin та американською Houghton Mifflin Company, видання якої можна придбати й дотепер. Толкін був не лише автором, а й ілюстратором своїх творів, розпочавши із обкладинки та суперобкладинки для "Гобіта" (1937). 

Хтозна, як прозвучало побоювання автора щодо диснеївського стилю видання - втім, сер Стенлі Анвін повністю його підтримав. Американський художник мав відмову, Толкін розпочав власну роботу над ілюстраціями, але й тут на нього чекала пастка. Він не одразу домігся публікації повного комплекту своєї графіки як у США, так і у Великій Британії. Ці історії можна дослідити в англомовному виданні "The Art of the Hobbit" (Harper & Collins Publishers), що було представлене на Книжковій Країні в Києві й містить потужний авторський доробок - нариси, малюнки та мапи.

В листопаді 1940 року значну частину тиражу "Гобіта" було знищено під час бомбардування нацистською авіацією, і до 1943 року британські читачі не мали доступу до книги. Офіційне видання у США з'явилося у 1958 році, через чотири роки після виходу першої книги циклу "Володар Перснів", під назвою "Братство персня" у Великобританії.

Толкін юридичний та тлумачний

З розподілом прав Harper & Collins теж вийшла цікавезна історія, коли компанія придбала британську частину Allen & Unwin у 1990 році, але її австралійська частина лишилась незалежною від гіганта видавничого ринку. З того часу Harper & Collins публікує "Володаря Перснів" та інші твори Толкіна про Середзем'я у різних дизайнерських варіаціях, але з текстами постійно виникають якісь дива. 

Почасти, це пов'язано із незгодами Дж.Р.Р.Толкіна та Вільяма Коллінза, - але є моменти, які викликають чимало питань як у знавців, так і пересічних читачів під час відвідання книгарень. Особливо, це пов'язане з англомовними виданнями, які потребують значної уваги задля уникнення підробок і т.з. "адаптованих варіантів", що не відображають повного задуму автора.

Щодо історії перекладів у СРСР, Росії та Україні, наша толкініана теж потребує продовження, і ми його обов'язково випустимо - попри перешкоди, що стали легендою, пов'язаною з отцем-засновником класичного фентезі. Розглянемо й випадок екранізації життя Толкіна, що українці її не побачили з невідомих причин у 2019 році, й історію заснування компанії Tolkien Estate, яку аж до свого 93-річчя очолював син письменника, Крістофер Толкін. А поки що знайомимось із т.з. "кореневими виданнями" та наявним українським перекладом від львівського видавництва "Астролябія". Історії, нарешті, цього року, виповнюється двадцять один. 

Продовження теми - в спецрепортажі за квітень 2025 року

КнижКава в Telegram - не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму.

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

П'ять облич "Жовтоликої"

Image by @MZarzhytska

Автор Марія Заржицька

В темі комерційного книговидавництва ми, нарешті, підійшли до книги, яку, здається, починають всерйоз недолюблювати. "Жовтолика" Ребекки Кван опинилась на українському ринку якось тихо й розмовляла з ринком без особливого шуму. 

Яскраво-жовта обгортка та лаконічний дизайн в українській версії одразу привертали увагу відвідувачів різноманітних книжкових форумів. Мало хто знав, про що книга - яскравих акцій не було, а про її зміст ринок дізнався, переважно, з відгуків.

Втім, і саму авторку, поза теперішні твердження, в Україні мало хто знав. Трилогія "Макова війна" та роман "Вавилон" не користувались аж такою популярністю, та й тепер їх усе рідше можна побачити на полицях книжкових магазинів.

На відміну від "Жовтоликої", яка, навіть заткнута поміж інших яскравих видань, продовжує бути помітною, і не лише - красномовною й переконливою.

Ребекка Кван і золотий злиток

Ребекка Кван, американська письменниця китайського походження, видала "Жовтолику" через рік після свого попереднього роману "Вавилон" ("The Babel, or The Necessity of Violence", Harper Voyagers, 2022), що, базуючись на особливостях англо-китайських відносин, занурює читача у фантазійний світ з яскраво вираженою політичною складовою. В романі "Жовтолика" ("The Yellowface", HarperCollinsPublishers Ltd, 2023) ця політична складова набуває цілком реального підтексту в історії, що стає об'єктом запальних суперечок у світі книговидавництва.

Дія "Жовтоликої" розгортається в наші дні, у великих американських містах з активним студентським і нічним життям. Випускники престижних університетів (як-от Єль та Принстон) не зупиняються в побудові кар'єри та отримують вигідні контракти, які шокують розміром нулів. Насамперед, тому, що ці контракти укладаються з молодими авторами, яких уже готові розкручувати за напрацьованими схемами.

Під сикомором Джуніпер 

Конкуренція за кількість нулів одразу постає червоною ниткою сюжету. Біла американка Джуніпер Сонг, що видала невдалий з точки зору комерції роман "Над сикомором", шалено заздрить своїй успішній подрузі, китаянці Атені Лю (Лін Ень Лю). Атена "крута" не лише тому, що гарна і вміє писати тексти, які "приковують погляд до сторінки" - вона родом з Гонконгу, має знайомства у вищих видавничих колах і навіть фотографію з Енн Хетевей.

В Атени немає друзів, її розставання з хлопцем - білим американцем, що вбачав у ній екзотичну іграшку й маленьку дівчинку - було скандальним. Вона має дорогу квартиру з "інстаграмним" ремонтом, вишуканий винний погрібок, друкарську машинку Remington, пише у блокнотах Moleskin і постійно отримує запрошення на престижні заходи. Її мати майже не цікавиться творчістю доньки - втім, і Джуніпер зазнає подібного ставлення родичів.

Головно, Атена отримала дорогий контракт по закінченні університету, видавши дебютне фентезі "Голос і відлуння", засноване на язичницьких китайських віруваннях. Реклама видання з'являється за півроку до його виходу там, куди, за переконанням Джуніпер, так просто не потрапити. Більш того, Джуніпер озвучує розхожу думку, що в такі видання потрапляють лише через нетрадиційні зв'язки.

У вечір святкування контракту з Netflix Атена й Джуніпер напиваються в дорогому барі за рахунок переможниці, але трапляється геть недолуга річ. Під час продовження свята у власній квартирі Лю гине на очах подруги, вдавившись млинцем. Перед цим Атена встигає похвалитися Джун рукописом нового роману "Останній фронт", про перипетії існування Китайського Трудового Корпусу в Першу світову війну.

З цього моменту, - а вірніше, після виходу Джуніпер з квартири загиблої - інтрига наростає, мов сніжний ком. І це крім того, що розповідь із перших фраз наповнена подробицями та підтекстами, які надзвичайно захоплюють і читача, й дослідника. 

Ефект Кандинського 

Для того, аби зрозуміти колізії між Джуніпер та Атеною, недостатньо лише національного чи расового аспекту. Обидві - випускниці Єльського університету, обидві пишуть на важливі для них теми, але Джун навіть не в змозі презентувати суть своєї книги, тоді як Атена відпрацювала власну методику письменства з унікальним стилем.

Колишня волонтерка "Корпусу Миру", Джун так і лишається в лещатах системи, де вона, за дотепним зауваженням знаної Данієлли Стіл, нічого не вирішує. Вона заздрить, будує злостиві, наклепницькі версії життя подруги, вишукує все нові й нові способи брехні та омани, краде, компілює та підставляє, оцінюючи світ із капсули. 

Прийом "призма самітника" у виконанні автора створив інтеріоризовану картину світогляду сучасного американця як гвинтика постінформаційного суспільства. Персонаж у цій призмі бачить одні речі хворобливо перебільшеними, а інших не помічає взагалі. Наприклад, Джун зовсім не усвідомлює, як могли дізнатись про викрадення нею рукопису Атени - так само, як і не тямить себе у фінальній сцені розбірок з суперницею.

В призмах індивідуальної огранки знаходяться й інші учасники процесу. Так, літературні агенції, що співпрацюють з Джун, зосереджені виключно на комерційних аспектах, і оговтуються щодо репутацій лише тоді, коли на авторку сиплються серйозні звинувачення. Явище, що Ф.Скотт Фітцджералд у "Великому Гетсбі" назвав  "недбалими людьми", повторилося з гротескною неоковирністю.

"Умовно неправдоподібне" автор теж спадкує у Фітцджералда. Публічні війни "Жовтоликої" набувають гротескності через відверті висловлювання, в той час, як у реальному житті соцмережі повняться словами, які нічого не означають. Автор дає персонажам другого і третього плану висловитись, але їхня відвертість, попри токсичні вкидання, розгублює крадійку.

Чому ж Джун Гейворт, "хороша американська дівчинка", є настільки одержимою щодо переваги над загиблою подругою? Чому не вигадує версію про співавторство, яка б могла врятувати її репутацію, та не залагоджує це питання з матір'ю Атени? Чому їй так і не вдається написати бодай щось на рівні надбань подруги?

Агітка Г'юї Лонга: той, що на стіні

Джун теж стає багатою, більше ні в чому собі не відмовляє й користується популярністю - принаймні, на перших порах. Їй вдається подолати анклавний опір китайської спільноти, що піддає остракізму не лише чужинців, а й власних членів, які "посміли" інтегруватись в американське суспільство. Втім, чогось вона, усе ж таки, не розуміє, й це дуже яскраво проявляється у сцені, де Джун відвідує китайський ресторан.

І Джун, і Атена - самітниці, здавалося б, унаслідок професії. Втім, є ще дещо.

Фокусуючи увагу на рукописі Атени, автор домагається самостворення її образу в уяві читача - попри оцінки Джун та інших людей. Цей прийом, або "агітка Г'юї Лонга", був використаний  передвиборчим штабом сенатора від Луїзіани у 1924 році. 

Читаючи "Жовтолику", справді важко не згадати "Все королівське військо" Роберта Пенна Воррена, де Лонг був прототипом головного героя. Тут і суспільна змова видавничих інститутів, і політична глорифікація, й псевдомораль конвеєру слави, й неоліберальна експлуатація громадської думки. Тут і відмова визнавати свою провину хоча б у чомусь, хай то вкрадений рукопис або п'яна вечірка з однокашником - аж до сутяжництва, що завжди відбувається не там.

Мазохістське ставлення головної героїні до суспільних кампаній зневаги та до погроз виглядає потуранням злочинності на вищих рівнях, і не тільки. Воно поєднується з готовністю нищити будь-кого, хто руйнує фарфорову ляльку. Вона вміє розкланюватись усім, навіть найбезглуздішим соціальним вимогам. Її мова схожа на стос готових формул, які лише переставляють у певному порядку, набір фраз, інтонацій, міміки та жестів. Мільйони ляльок-роботів несуть це в маси, наче вірус - легко впізнаваний, але від того не менш огидний.

Подвійність моралі проявляється і в тому, як американська й китайська частини книжкової спільноти приймають Джуніпер. Одні беруть книгу в роботу без жодних запитань, інші не дають права будь-кому зі сторони судити про себе. В натужних пошуках сюжету до наступної книги Джун збирається писати про інші етнічні групи мігрантів, не відчуваючи жодного сорому за профанацію. Вона й не збирається відрізняти китайців від корейців і по-фарисейськи розправляється з незручними акцентами в рукописі Атени. Максималізм, який не задовольняється маленькими кроками, робить величезний стрибок у прірву.

Здається, Джун Гейворд, і справді, була б гарною письменницею. Їй вдається доопрацювати "сирий" рукопис Атени, але ціною, що дорівнює вандалізму. Ламаючи задум авторки, вона приводить його до суспільних знаменників, піддаючись то власним упередженням, то порадам літературних агентів, і створює ще серйознішу базу для підозр оглядачів. 

Саме поняття "Жовтолика" в китайській спільноті означає людину, що натягла на себе обличчя їхнього представника. Джун, мов живий словник Т9, втягує в себе й лінгвобазу Атениного рукопису, й набір слів за темою, але так і лишається осторонь навіть своєї громади.

Фінал роману - типово жіночий. Забувши про все навколо й про саму ідею зіткнення, прекрасні гравчині книжкової комерції виясняють стосунки виключно в руслі помсти одна одній. Врешті, вони не домагаються нічого, крім нічого. Джун іще глибше втягується в свою призму, відчайдушно хапаючись за ілюзії власної уяви.

Та навіть після закриття останньої сторінки "Жовтолика" не припиняє творити казусів. Мабуть, найпотужніший із них пов'язаний з перекладами, які в постінформаційну еру теж набули гротескного значення. 

Тлумач тлумача тлумачеві дав квача

Чого варті прізвища перекладачів поряд із авторськими на обкладинках, ігри зі словесністю та бурхлива реакція суспільної демократури на кожну ідіому, ми вже знаємо. Втім, зазирнути до сусідів завжди цікаво - тим паче, в умовах війни за ідентичність.

Російський видавничий ринок, що дивним чином продовжує визначати модні тенденції на українському ринку, розважив усіх черговим скандалом в "ЕКСМО". Видавництво отримало права на видання "Жовтоликої" з англіцизмом "Йеллоуфейс". Тут важко сперечатись, що краще відображає суть описуваної проблеми, бо це два її різні аспекти. Втім, перчинка, як завше, на дні борщу.

Александр Шабрін, перекладач російського видання і автор книг під псевдонімом Алекс Делавер, змусив російську навколокнижну спільноту багряніти в дискусіях, як вони собі подумали, на користь китайців. І, хоча в статті російської оглядачки Вікторії Артємьєвої відсутній контекст суперечки, його вже можна знайти в соцмережах.

Врешті, фокус дискусій змістився на традиційного "крайнього" видавничої сфери - літературного редактора. Тут "ЕКСМО" чомусь утратило свою не менш традиційну зухвалість і дружно просіло під суспільним натиском, обіцяючи покарати винних і перевидати "Йеллоуфейс" у політкоректній версії. 

Перекладацькі скандали давно стали частиною книжкової комерції, набуваючи метамодерністської забарвленості. Численні мовні корпуси й окремі волонтери цілодобово готові вправлятись у версіях, вигризаючи одне одному серця. Пілотний переклад, врешті, піддається остракізму в дусі давньогрецьких диспутів або середньовічної схоластики. 

В цих диспутах слова й фрази стають приводом для резонерства й спекуляцій. Налякані видавці призначають іншого перекладача, що видає свій варіант тексту, а на "поганий" переклад створюється штучний дефіцит. Це лише збільшує продажі - й оригіналу, й "поганих перекладів", у яких один тлумач хизується перед іншим філологічними трюками.

Лаври Мільтіада

Критика голівудського фіналу книги напрошується, але так і не втримується на плаву після усвідомлення концепту. Автор надзвичайно вправно обігрує тему екранізації "Останнього фронту" в двох контекстах - американському та китайському, причому, останній залишає на розсуд читача. Через власну призму Джун бачить Атену китайською версією Енн Гетевей, а себе - героїнею біографічного фільму, де головну роль відводить актрисі Анні Кендрик. 

Втім, у фінал потрапляють акторки з виключним умінням гри на грані. Одну з них, яка затято вгризається у власні інтереси, не уявиш ніким іншим, крім Люсі Лью, а "чарівна невинність" розподіляється між Джоан Чен та Отем Бест майже з аптекарською точністю.

В цілому, автор блискуче відіграла глухі провали США у протистоянні з Китаєм. І тут роман увійшов у давно підняту Гремом Гріном тему "любовного трикутника", де стара і молода нації борються за право влади над незбагненним ("Тихий американець", 1955). В згадках про Китайський Трудовий Корпус увага наче навмисно переключається з британських на французьких колонізаторів, але принцип терезів спрацьовує і тут.

Піррова перемога Джун у фіналі - теж прояв цього принципу. Вона свідомо не бажає визнавати помилок, і з кожним новим обертом власної брехні все глибше заганяється в "призму самітника". Читач із жахом спостерігає, як Джун Гейворд поволі втрачає об'єктивність у сприйнятті світу, як усе щільніше намагається сховатись у пелюшки виправдань - позаяк, могла випірнути з цього болота ще на початку скандалу. 

Головній персонажці "Жовтоликої" заважає неприязнь до Атени й така сама інфантильна позиція впливового оточення, що йде в глуху оборону замість розслідування й порятунку ситуації. Крім того, Джун успадковує традиційну для свого суспільства нетерпимість до критики, що зхльостує її не лише з недоброзичливцями, а й з професіоналами.

Підсумовуючи огляд, утішимо нелюбителів перечитувати - ви будете це робити. "Жовтолика" є не лише підручником з книговидання та письменницької майстерності. Це книга, що заглиблює в тканину життя й спонукає створювати свою на виході з кокону. 

В Україні "Жовтолику" випущено в 2023 році видавництвом "Жорж" (пер.Ганни Литвиненко), що має права на попередні книги Ребекки Кван - трилогію "Макова війна" й роман "Вавилон". Художня цінність цих книг є настільки непорівнюваною із останнім романом, що ми б створили окремий огляд, але фінансування торгівлі магією не входить в наші плани. 

КнижКава в Telegram - не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму.

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Про видавничий світ і медіа: 10 найкращих творів у жанрі фікшн

Image by @MZarzhytska

Світ, в якому книга може стати бестселером або загубитись на бібліотечних полицях, світ, у якому одні стають зірками ток-шоу, а інші - героями журналістських розслідувань. Світ, у якому гроші магната визначають думку мільйонів - такий привабливий і осяйний, із темними згубними закутками… . Про нього пишуть небагато, але, якщо пишуть, то незабутньо. 

Сьогодні презентуємо вибрану нами десятку найкращих творів про видавництво та медіа. В добірці - не лише зірки світової літератури, а й сучасні українські автори.

1908 - 1954

Розпочнемо з найпотужнішого в цій галузі Джека Лондона, що створив образ Мартіна Ідена, письменника з низів, та видав однойменний роман у 1908 році. 

Молодий моряк стає заручником власних почуттів, що змушують його тягнутися за плодами на високих деревах. Він вирішує опанувати ремесло письменника, яке асоціює з освіченістю та успіхом в омріяних для нього колах. 

Низка невдач та поневірянь аж раптом змінюється успіхом, але Мартін зтикається з украй неприємним відкриттям - ним рухала всього лише жага досягнень у вищому світі. Українському читачеві цей образ аж як нагадує Степана Руденка з “Міста” Валер’яна Підмогильного, хіба що почуття честі з Іденом у них різниться.

Роман “Мартін Іден” був екранізований чотири рази. Остання екранізація вийшла 2019 року в Італії (реж. П’єтро Марчелло). В 1999 році твір отримав відзнаку французької газети Le Monde, увійшовши до списку 100 книг століття.

Наступний видатний твір належить Реймонду Чандлеру, “ланцету” художньої криміналістики. В романі “Довге прощання” (1954) Філіп Марлоу, детектив на мілині, несподівано отримує замовлення з авансом. Розслідування приводить його до родини письменника Террі Леннокса, одруженого з “жінкою мрії”, яка змушена терпіти всі вибрики його творчої депресії.

Втім, виявляється все не так просто - Леннокс перебуває на межі життя та смерті в лещатах бандитів, які загрожують спокою акул медіаринку. Нестандартне мислення, розважливість і мудрість рятують Марлоу навіть там, де інший загине безвісти.

На жаль, роман “Довге прощання” маємо лише в англійській версії або старих серійних виданнях 90-х років. Твір став для Чандлера одним зі способів самопідтримки під час смертельної хвороби дружини та отримав у 1955 році премію Едгара Аллана По за найкращий роман. В 1973 році режисер Роберт Олтмен зняв однойменний художній фільм у жанрі постнуару. 

2009 - 2012

Роман Харукі Муракамі “1Q84” (2009 - 2010) входить до сету антиутопій, де паралелі сюжету являють собою ієрогліф у трьох томах. Як і персонаж Дж.Лондона, головний герой Тенго, вчитель математики, має проблеми з ідентичністю. На відміну від Мартіна Ідена, він неамбітний, але почуття вторинності приводить його на шлях злочину. Тенго піддається маніпуляціям свого літературного патрона, що зневажливо ставиться до стилю молодої авторки й просить Тенго частково переписати твір дівчини.

Проте, боротьба за премію Акутагави, де Тенго вважає себе літературним негром, не лишається непоміченою. Головний герой потрапляє під приціл сфери талант-менеджменту, де витончено стежать не лише за ним, а й за його дівчиною Аомаме, донькою релігійних фанатиків.

За романом “1Q84” був знятий документальний серіал з такою самою назвою. Книгу маємо на українському ринку в різних виданнях з 2009 року, починаючи з тритомника від “Фоліо”, але на даний момент роман є одним з найдефіцитніших. 

Серед гонкурівських лауреатів “Правда про справу Гаррі Квеберта” Жоеля Діккера (2012) вирізняється таким стрімким злетом, який тільки можливий у столітті технологій. Втім, комерційний успіх не завадив йому взяти Гран-прі Французької академії мистецтв та отримати Гонкур, але від ліцеїстів. У чому ж справа?

Діккер підняв дуже непросту тему - скандали в світі письменства. Він представив головного героя Маркуса Гольдмана “хлопчиком-мізинчиком”, змушеним блукати коридорами власного слідства, яке мало б зробити його знаменитим. Тінь письменника, біографом якого він визвався бути, постійно збиває його з пантелику.

Роман представлений українському читачеві у 2012 році Видавництвом Старого Лева і екранізований в Канаді кінорежисером і сценаристом Жан-Жаком Анно (Франція-США, 2018).

2013 - 2023

“Сфера” Дейва Еггерса (США, 2013) вразила спільноту гіків, контент-мейкерів та маркетерів одним питанням: “Що далі?” Молода британка Мей Голланд, затуркана невдячним роботодавцем, потрапляє на роботу мрії, але сходи благих намірів приводять її в полон тотальної прозорості, в якому перебувають і клерки, й політики, й могутні медіамагнати. 

Екранізація “Сфери” відбулась, як то кажуть, нарешті - через п'ять років після виходу книги (реж.Джеймс Понсольдт, 2017). Емма Вотсон вперше вирвалася з Хогвартсу, зігравши Мей, а Том Генкс, як завше, зробив глядачам карколомний світоглядний поворот головною чоловічою роллю. 

Зауважимо, що “Сфера” теж увійшла до списку дефіцитних видань в Україні, й придбати її можна хіба що на вторинному ринку - через OLX або соціальні мережі.

Джон Грішем в “Острові Каміно” зачіпає, здавалося б, заїжджену тему крадіжки рукописів. І тут майстер добротного детективу не стримується й додає газу, бо на кону - рукопис Френсіса Скотта Фітцджеральда, вкрадений з підвалів бібліотеки Принстонського університету. 

Грішем, недовго думаючи, застосовує “метод лоха” і вводить у роман жінку, яка змішує всі карти злочинців - молоду письменницю Мерсер Манн, що зазнала невдачі в комерційному книговидавництві.

Смакуючи сир, не забуваймо про мишоловку - і це довів феноменальний роман 2023 року під назвою Жовтолика Ребекки Кван. Мало того, що автор аж раптом змінила стиль, та ще й надавала під дих своїм же роботодавцям - і це далеко не все, що інтригує.

Моцарт і Сальєрі в жіночому виконанні нікого не залишить байдужим. Тендітна стать виступає доволі злагодженим трудовим загоном на ринку американської книги, а поєдинки за право збрехати точаться навколо тієї, кому не припиняють заздрити навіть після смерті.

Історія вкраденого твору й огидного перетворення колишньої волонтерки “Корпусу миру” на літературний симулякр тим більше захоплює в контексті американо-китайських колізій, твіттеропедії та “змови міньонів”, готових виконувати найбезглуздіші приписи.

Російський реверс: назад у 90-ті

З царства дурників, урешті, потрібен вихід у лихе майбутнє. Журналіст Андрій Обнорський, знайомий багатьом за серіалом “Бандитський Петербург” - головний герой роману “Журналіст” російського письменника Андрія Константінова, що мав власну агенцію розслідувань. 

Загадкове самогубство найкращого друга змушує Обнорського розпочати власне слідство, яке відкриває “ящик Пандори” російських спецслужб. Вони прагнуть перетворити незалежного журналіста на власну пішку, але недарма він носить прізвисько “Палестинець”.

В цій сфері невиданий роман українського письменника Любка Дереша “Біжи й кричи” зазнав нищівного удару на батьківщині. Згадки про нього знайти дедалі важче, але все, що ми можемо знати - головний герой, журналіст Федір Могила, апостол російського медіамесії, для якого існує тільки він сам. 

Факт вилучення книги й чорновиків силовими структурами ледь не з-під друкарського станка тим більше кричущий, що твір було анонсовано в 2017 році, коли війна між Росією та Україною, де-факто, була. Роман ще досі не реабілітований, а наслідки сусідського футуризму ми відчуваємо на собі в повному масштабі вже четвертий рік поспіль.

І наостанок, запропонуємо найавантюрнішим читачам збірку детективів, знову ж таки, українського письменника Олександра Вільчинського, під назвою “Шерлок Холмс на Форумі видавців”, де в ролі детектива виступає журналіст Андрій Грабовський, а історії розгортаються від банального до нетривіального.