Жіноча проза Голівуда: блондинка вирішує померти

Автор Марія Заржицька

Випуск 125 АртКава - спеціальний

Зіркові книги — які вони? Мистецтво створює літературу про тих, хто створює мистецтво, та сьогодні не про це. В нас аж три голівудські історії, назвати які мистецькими язик не повертається. Три прекрасні білявки з тих, кого називають american girls та babies на противагу iron woman, зчоловічених специфічною американською емансипацією. Три зіркові дитини, що знімалися з ранніх років та пізнали всі переваги краси по-американськи. Вони писали, про них писали — що саме, чому та з чого все почалось?

Хайден Паннетьере: сказати “чорничний пиріг”

Класична голівудська білявка, чиє прізвище стільки років, як виявилось, писали неправильно й змінювали навіть на французький манер, пішла з життя не так щоби й несподівано. Хайден, що досить успішно, хоч і не завжди благополучно жила до знайомства в 2009 році з боксером Володимиром Кличко, за п’ять днів до свого 37-го дня народження зіграла в Мерілін. Зірку найдовшої в світі мильної опери "Дороговказне світло" знайшов без свідомості її бойфренд Брайан Хікерсон. На жаль, врятувати Хайден не вдалося навіть лікарям — вона померла від інфаркту, не приходячи до тями.

Дюймовочка, дружина боксера

Майже тарантинівській смерті голосу “Червоної шапки проти зла” передувало довге прощання з алкоголем, наркотиками, Брайаном та, як не дивно, Володимиром. Він познайомився із Хайден в 2009 році на спільній презентації книги Дебори Андерсон "Кімната 23" під продюсуванням Діани Дженкінс (Санели Чатич), боснійської підприємиці та філантропки з Каліфорнії, дружини банкіра Роберта Дженкінса, власника приватного телеканалу TV1. 

З того часу закохані Володимир та Хайден не раз розлучались та сходились, аж поки в 2014 році не розійшлися остаточно, начебто через зраду Паннетьере.

Незадовго до смерті Хайден пара не дуже вдало зіграла в Марлен Дітріх та просто красунчика, бо ж головною несподіванкою для громадськості мала б стати класична американська сповідь Хайден “Це я. Розплата” (This Is Me: A Reckoning). Автобіографію опубліковало в травні 2026 року Grand Central Publishing, імпринт одного з видавництв світової “великої п’ятірки” Hachette Book Group.

Книга — як і сама історія стосунків із чемпіоном світу з боксу у важкій вазі Володимиром Кличком — викликає багато питань. Наприклад, як доброзвичайний український спортсмен, брат мера Києва, міг одружитись із жінкою, що, виявляється, не лише приховувала свої справжні уподобання, а й ні мало, ні багато, страждала з юності ... на білу гарячку. До речі, причиною розлучення Хайден та Володимира в 2015 році названо те, що її помітили з незнайомим чоловіком ... у Лос-Анджелесі.

Через чотири роки після народження дитини від Володимира Хайден при загадкових обставинах лишає 4-річну доньку Каю-Євдокію на виховання колишньому нареченому. Ті самі джерела, які твердять про післяпологову депресію та неможливість Хайден вилікуватись від залежностей, показують її щоразу без типових слідів зловживання алкоголем чи наркотиками, яких не приховати навіть професійним гримом.

Як у брата, як у подруги

Після родинної трагедії зірка Паннетьере взяла нисхідний маршрут. Володарка першої премії молодого актора за роль в діснеївському фільмі "Згадуючи титанів", голос Ешлі в "Американському татові" та вовчиці Кейт в "Альфа і Омега: Зубата Братва", виконавиця багатьох саундтреків для фільмів, у яких знімалася, обличчя американської реклами з 4-х місяців свого життя за вісім його останніх років так і не мала яскравих ролей. Зйомки не приносили колишніх дивідендів, а зовнішність та імідж сліпучої білявки все більше нагадували фрейліну родини Трампів.

Життя з Хікерсоном, наркозалежним та схильним до насильства, лише поглибило родинні проблеми Хайден — вона перестає спілкуватися з матір’ю, теж акторкою, але тяжко переживає смерть в 2023 році рідного брата Дженсена, теж актора, що теж мав серйозні проблеми з серцем. 

Фабрика служниць

Скандальну автобіографію Хайден згоджуються опублікувати американський та британський імпринти конгломерату Hachette, який в ході зміни співвласників опинився під впливом праворадикальних американських та французьких кіл — зокрема, мільярдера Венсана Боллоре, якого називають французьким “Рупертом Мердоком”. Боллоре є головним акціонером Louis Hachette Group та впливає на масове підписання контрактів із праворадикальними авторами у той час, як війна з лібералами заштриховує справжні цілі нового командора.

Зокрема, Le Monde повідомляє, що погляди Боллоре стають обов’язковими для письменників, а політика сірого кардинала знищує французький книжковий ринок. Він є головою медіаімперії, яка активно підтримує ультраправих політиків та творить жертв ідеологічної війни як з авторів, так і з видавців, у той час, коли трампісти з американського крила Hachette розробляють радикальний план перебудови уряду США “під консервативні цінності”.

Схоже, експлуатація почуття провини й торгівля сильними емоціями спрацювала на мільйон доларів. Автобіографія Хайден Паннетьере майже одразу стала бестселером за версією New York Times та USA Today, завдяки серії зізнань, більше схожих на самообмови чи патологічні дитячі вигадки, травмописних звинувачень та через власну озвучку від авторки, що, втім, не задовольнилась новим витком слави. Вона померла у Грінвіллі, штат Південна Кароліна, на зйомній квартирі, подорожуючи Америкою разом з чоловіком, який прийшов надто пізно.

Різ Візерспун: білявка в медицині

На диво, Різ Візерспун іще жива — і секрет такої живучості, мабуть, полягає в трьох преміях, які прикрашають її полицю з косметикою. Володарка «Оскару» та «Золотого глобусу» (2006) за головну роль у фільмі «Переступити межу», премії «Еммі» за продюсування серіалу «Велика маленька брехня» та зірки на Голлівудській алеї слави, Різ знімалася в рекламі з 7 років, але її кінематографічна зірка стала висхідною в фільмах "Плезентвіль" та "Жорстокі ігри".

Знаменита "білявка в законі", яка вирішила довести право на існування всіх білявок як повноцінної частини людства, з відвертою очевидністю дозволила використати себе в брудних літературних іграх. Ще і як — нею прикрився не менш відомий чоловік, аби дістати собі ще більшу відомість, а Різ лишилось розкладати тематичне печиво на презентаціях азійських авторок.

Казус країни

У 2025 році, після виходу роману Gone Before Goodbye (Пішла без “до побачення”) Різ було піддано остракізму частиною українських читачів та оглядачів, які активно грали дурника. В книзі присутні російські персонажі, - насамперед, олігарх із Росії, - а фабула, яка проходить через Москву та Рубльовку, виявилась ще й романтичною.

Раніше українці вже критикували Візерспун та її книжковий клуб за зв’язки з Росією, але ця історія передувала підкреслено відомому скандалу з відмовою Vivat друкувати Gone Before Goodbye авторства, як було заявлено, Різ Візерспун. 

Болітар не винесе 

Втім, білявка Різ не з тих, хто пише книги навіть про себе. Письменника з неї не вийшло хіба що через Харлана Кобена, заявленого американським видавцем як провідний автор — тому що Кобен і є таким, завдяки серії детективів з дуже тригерними назвами, сюжетами та переглядами на Netflix. Навіщо Кобену було створювати роман із так званими російськими наративами під час війни, незрозуміло тільки поганим акторам. Інша справа в тому, що, як виявилось, Різ — великий друг Росії, й сама Росія активно підтримує цю гру, але роман там досі не опублікований.

До слова, Харлан Кобен - однокласник Кріса Крісті, голови Асоціації губернаторів-республіканців (Republican Governors Association) та член Псі Епсілон - студентського літературного братства. Політична чи масонська змова, вирішувати вам.

Як би там не було, але доводити білявість Різ заходилось одразу троє чоловіків — Харлан Кобен, у якого Vivat викупили права ще до завершення скандального рукопису, Сергій Полєтучий, власник видавництва з “великої української п’ятірки” й колишній консул України у Франції, та ще одна персона, завдяки якій асортимент Vivat перетворився на “бібліотеку дочки мільярдера”. Говард Баффет, активний меценат України, про якого навіть думати погано не можна, не афішує участі в цій історії — проте, принцип кто платит девушку, тот ее и танцует на диво чітко працює в американському менеджменті.

Бріттані Мерфі: несправжня блондинка

Брі́ттані Енн Ме́рфі-Монджек, при народженні Бертолотті, відома за роллю Алекс Леторно у «Восьмій милі» (2002), але досягла вершин слави у кінострічках того ж року "Вбивча краса" Майкла Патріка Дженна та в ролі Дейзі Рендон ("Перерване життя" Джеймса Менголда за книгою Сюзанни Кейсен). Акторка стала відомою у вісімнадцять років завдяки ролі Тай Фрейзер у фільмі «Безголові», а в 1997-му дебютувала на Бродвеї в оновленій версії п'єси Артура Міллера «Вид з мосту», разом із досвідченими акторами Ентоні Лапальєю та Еллісон Дженні.

“Дівчинка Емінема”, в якої проблеми з італійським прізвищем та повна невизначеність із тим, куди йти — хоч і була однією з найпривабливіших акторок Голівуду, ставилась до себе так, наче живе в робітничому кварталі Нью-Йорка. Наслідки недолікованої пневмонії фатально відобразились на її долі, а мікс ліків, які Бріттані за чисто голівудським сценарієм запихала в себе, вразив навіть бувалих копів. Мабуть, через це її обмовляли, звинувачуючи в кокаїновій залежності — а може, щоб додати тяги, та Бріттані впевнено все заперечила, окрім одного. Вона зовсім не розбиралася — та й не могла розбиратись — у тому, що їй прописували або радили, як то водиться в навкологолівудських медичних колах.

Безсенсовне американське біохакерство “на слабачка”, свідомі акти ненависті чи банальна дурість — час розбереться, але факт лишається фактом. 2009 року Бріттані померла 32-річною в домі чоловіка-тирана без належної медичної допомоги від ускладнень, а Голівуд отримав чергову жертву, про яку навіть не згадають без того, що сталось.

Тим не менше, справедливість потроху відвойовує кордони — австралійський кінокритик Пітер Шеллі, біограф зірок Голівуду, включив історію Бріттані Мерфі до своєї авторської колекції, яка продавалась в Україні, на жаль, без перекладу.

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.

«Книжкова площа»: видання, що не лежать на полиці

Images by Volodymyr Zhabrovetz

 Автор: Таїсія Сосновська 

Випуск 125 + АртКава 

Час змінюється, коли шукаємо нові рішення та відмовляємось від зайвого. Час змушує з особливою гостротою бачити те, що справді має значення. Саме в такі моменти народжуються прості й геніальні ініціативи, які відповідають потребам часу й поступово стають чимось  більшим. Однією з таких ініціатив стала Книжкова площа. 

Ідея міжрегіонального заходу починалась як можливість обміняти прочитані книги, але переросла у простір зустрічі — людей із людьми, читачів із новими історіями, міст і навіть країн між собою.

Книгообмін: просто й захопливо

Правила «Книжкової площі»  елементарні: приніс одну книгу — отримав право обміняти її на одну іншу. Книги мають містити заявлену кількість сторінок, бути охайними, придатними для читання; приймаються видання різних жанрів і мов, крім російської. За передані книги учасники отримують квиток-перепустку. Так, у Житомирі вже 16 серпня учасники могли обрати відповідну кількість інших видань.

Для мене особливо цінною є інша деталь: свою книгу можна здати в одному місті, а забрати зустрічну — в іншому. І в цьому, мабуть, найбільша краса задуму: сполучення літературних шляхів. Ти віддаєш свою книгу тут, а її умовне продовження можеш отримати зовсім в іншому місці. Книга вирушає в дорогу — і разом із нею відбувається твоя нова, незвичайна подорож.

«Книжкова площа»: історія

Усе почалося в серпні 2021 року, в дворику Львівської ратуші. Місцева муніципальна бібліотека започаткувала культурну ініціативу масштабного книгообміну, який одразу зібрав понад 1 000 книголюбів і допоміг книжкам змінити власників — їх обміняли близько 1 500.

Далі стало зрозуміло: одна львівська площа для книжок — замала.

У 2022 році «Книжкову площу» поставили на паузу через повномасштабне вторгнення. 2023-й став роком підготовки до повернення: організатори вирішили відновити та масштабувати захід у 2024 році.

Наступного року у Львові обміняли близько 5 000 книжок, а до акції долучилися 3 500 учасників. У 2025-му «Книжкова площа» вирішила перевірити, наскільки далеко можуть розійтися книжки, якщо їх відпустити - і вирушила Україною.

2026 року «Книжкова площа» проводиться вчетверте. Сьогодні це щонайменше десять міст та населених пунктів: Львів, Тернопіль, Теребовля, Житомир, Дніпро, Кривий Ріг, Біла Церква, Хмельницький, Ярмолинці й навіть Токіо - книжкам не потрібні візи.

Обмін на площі: учасники та очікування

«Книжкова площа» — це не лише про кількість книг і не лише про тих, хто приходить обмінюватися. На площі одночасно шукають книги діти, підлітки, молоді люди, батьки та літні читачі. Вікового бар’єра, фактично, немає: дитячі видання сусідять із сучасною українською прозою, нонфікшном, класикою та іноземною літературою.

Навколо книжкових столів збирається й професійне книжкове середовище: письменники, бібліотекарі, видавці, представники культурних та громадських організацій. У Житомирі громадська організація «Головна сцена» презентувала майбутній книжковий форум «ВІДСІЧ. Право на гідність».

Сама книга на площі стає центром, навколо якого вибудовується цілий день. Працюють дитячі та підліткові майстер-класи, вікторини, літературні змагання, фотозони, читацькі кафе, відбуваються презентації та дискусійні панелі. Тож обмінюються тут не лише книгами, а й читацьким досвідом, рекомендаціями, думками та знайомствами.

Книгообмін в цифрах: 2025-26

• Львів — 5 950 книжок, понад 5 000 книголюбів у 2025 та 5 156 книжок у 2026, понад 1 200 із них принесли безпосередньо 16 серпня 2026.
• Тернопіль — 2 068 книжок, 3 000 відвідувачів у 2025 та 2 208 книжок знайшли нових власників, понад 200 тернополян принесли свої книги просто в день акції у 2026.
• Теребовля — 533 книжки, 1 000 мешканців у 2025 та цьогорічні цифри ще рахують.
• Житомир — 2 236 книжок, 2 300 відвідувачів у 2025 та 2 235 книжок; долучилися 568 учасників у 2026. Лише 16 серпня 216 людей принесли 663 книги.
• Дніпро — 1 524 книжки, 4 000 учасників у 2025 та 1 330 книг принесли заздалегідь і ще 820 — у день події 2026.К
• Кривий Ріг - перша участь, понад 1 000 книжок. Біла Церква та Ярмолинці теж долучилися 2026-го. Хмельницький теж не залишився осторонь: понад 1 200 книжок.
• Токіо — цифри ще чекаємо. Японці не поспішають, у них свій часовий пояс.

Тож, повну статистику за 2026 рік по всіх локаціях зачекаємо, але очевидно: ініціатива львівського дворика з 1 500 книжок виросла до всеукраїнського книгообміну та дісталася Далекого Сходу.

Міста додаються, люди долучаються, а самі книжки вперто роблять те, для чого створені: не лише множаться, а мандрують від людини до людини, залишаючись у світі довше, ніж один день книгообміну.

Обмін книгами: японська локація

У 2026 році до української ініціативи книгообміну вперше долучився Токіо. Першою закордонною резиденцією проєкту стала українська бібліотека в районі Шібуя. Книги тут приймали до 10 серпня, а 16 серпня провели власний обмін і книжкову зустріч спільно з українською громадою Японії.

«Книжкова площа»: знову в Житомирі

У Житомирі «Книжкова площа» заявила себе доброю міською традицією. 16 серпня 2026 року захід розпочався вдруге. Перший обмін відбувся 17 серпня 2025 року на Михайлівській. Понад дві тисячі книг чекали на нових читачів. Цьогоріч «Книжкова площа» стала ще масштабнішою: 568 учасників зібрали 2235 книг. Із них 1572 книги житомиряни передали протягом літа через бібліотеки, а безпосередньо в день події 216 учасників принесли ще 663 книги.

За книжковими столами найпомітніше тримається художня література. У Львові серед принесених видань організатори відзначали жанрову літературу — Стівена Кінга, Макса Кідрука, Світлану Талан, Ірен Роздобудько. Водночас на різних локаціях книги розкладали за ширшими категоріями: українська та зарубіжна література, дитячі й підліткові видання, нонфікшн, довідники, енциклопедії, книги для саморозвитку та іноземними мовами.

Порівняти міста за «найобміннішими» авторами чи назвами поки складніше: організатори не всюди ведуть однакову статистику, а дані про принесені й забрані книги — не те саме. Тому говорити про рейтинг авторів можна лише там, де є відповідний підрахунок, адже захід лише набирає популярності.

Наостанок: три кадри книгообміну

Перший кадр — «Встигла!»

8 серпня, коли Житомир заливало дощем, до Центральної міської бібліотеки ім.Василя Земляка, дорогою до столиці поспішала учасниця книгообміну. Вона не була письменницею чи публічною людиною — просто читачка, якій стало цікаво, як працює «Книжкова площа». Мокра, але усміхнена, вимовила: «Встигла!».

У стосі переважала сучасна зарубіжна література, а кілька книжок були англійською. Ці видання учасниця привезла не просто аби звільнити місце на полиці. Хотіла поділитися тим, що вже прочитала, й натомість відкрити для себе щось нове, не менш цікаве й захоплююче. Сам принцип обміну - віддати книжки, які вже знайшли свого читача, і вирушити далі не з порожніми руками, а з можливістю зустріти зовсім іншу історію. Чи то мем, чи епіграф нашого часу: встигла привезти, встигла віддати, встигла передати далі. Київ цього року, на жаль, не долучився до «Книжкової площі», тож, перед від’їздом жінка хотіла залишити для обміну більше десятка сучасних книг — всі в ідеальному стані. 

Другий кадр: книги, які стають нашими

Під час дискусійної панелі «Книга нашого дитинства» пролунало те, що кожен із нас відчував, згадуючи свою першу важливу книгу. У кожного вона своя. У когось — затерта до дірок казка, у когось — перша пригодницька повість, у когось — книга, яку перечитували десятки разів.

Третій кадр — «А що буде з книгою?»

Після завершення книгообміну на Михайлівській я перетнулася з бардом Юрієм Іванцем. Він похитав головою і запитав: «Чули, що сталося в Києві з книжковим ринком?..».

Тож, книга — не лише товар чи спосіб провести вільний час. Це пам’ять, культура, спосіб мислення, виховання і цеглина в наш спільний державний дім. Для читача — знайти нове, добре забуте старе й заощадити, для автора — розширити коло читачів, для видавця — нагадати про свою книгу та історію видавництва.

Під час воєнного стану хвилює питання не лише “Скільки книг ми обміняли?”, а “Чи зможемо зберегти простір, у якому українська книга народжується, живе й знаходить свого читача?”.

Ще на тему:

Слідами "Книжкової Країни": дитліт і ринок

Купити: чого вартує книга у читача

Сезони книжкової моди: весна-літо 2026

КнижКава в Х, Facebook -

ваш вибір формату.

КнижКава  в Bluesky -

погляд назовні.

Поезія: що читають і купують у книгарнях Житомира

Автор: Таїсія Сосновська 

Випуск 124

Буття поета серія 5 серія 4

Images by Taisiya Sosnovska

Поезію складно виміряти лише цифрами продажів. Її купують для себе, дарують, шукають за іменем — або випадково закохуються в неї біля полиці. У житомирських книгарнях поезія присутня, але має різну «видимість»: десь це окрема шафа, а десь — кілька книжок, захованих серед мистецтва, прикладної літератури чи просто стосиком.

Щоб зрозуміти, як живе поезія в житомирських книгарнях, ми поговорили з продавцями про авторів, попит, новинки, місцевих поетів і те, що змушує читача понести книжку додому.

Ліна Костенко, Жадан і класика

Основний попит стабільно тримається на відомих іменах: Ліна Костенко, Сергій Жадан, Юрій Іздрик, Василь Стус, Василь Симоненко. Серед класиків — Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, а на одній із полиць Vivat знайшлося місце й для Сковороди.

Найчастіше продавці згадували Ліну Костенко. Також читачі цікавляться «Розстріляним відродженням» та українською літературою ХХ століття.

Нових сучасних імен на полицях значно менше. Виняток — військова поезія, яка сьогодні має окремий попит.

Отже, формула поки проста: класика, перевірені сучасники і нові автори, яким особливо допомагає актуальна тема.

Попит є, окремої полиці немає

Із фізичною присутністю поезії ситуація цікавіша. У двох магазинах Vivat на Київській поезія розміщена в рубрикаторах «Мистецтво» та «Мистецтво і творчість». У КСД — серед «Прикладної літератури». У «Книголенді» окремих рубрикаторів поки немає, зате продавці готові бути живим навігатором.

У «Знанні» на Київській окремої полиці також немає: поетичні видання стоять серед іншої літератури, поруч із кольоровими серіями та книжками місцевих авторів, які терпляче чекають свого часу.

А от "Книгарня "Є" на Бердичівській — єдина з досліджених книгарень, де поезія має власний рубрикатор і цілу шафу. Здавалось, дрібниця, але книжка, яку видно, має хоча б шанс бути поміченою.

Як часто житомиряни купують поезію?

Точних цифр книгарні не називають, але ритм приблизно такий: десь поезію запитують раз на тиждень, у «Книголенді» — приблизно через день, а в «Є» окремі популярні видання — кілька разів на день. «Пару раз на день точно її питають», — кажуть у «Є».

Отже, поезія продається. Не вагонами, звісно, але й пилом на полицях не припадає.

Поезія в подарунок

Поетичну книжку купують не лише для читання, а й для подарунка. Особливо добре працюють любовна лірика, красиві обкладинки та впізнавані серії — зокрема, А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. «Завдяки цій серії дуже багато різних авторів отримали друге життя», — розповідають у «Є».

Тут спрацьовує ефект колекції: купив одну кольорову книжку — а очі вже шукають усю серію. Іноді до поезії справді приводить не вірш, а бажання мати «ще одну таку красиву».

Кишеньковий формат і «поезія з собою»

У «Є» також відзначають популярність невеликих поетичних збірок. Їх зручно покласти в сумку, взяти в дорогу чи просто тримати поруч.

Поезію не обов’язково читати від першої до останньої сторінки. До неї повертаються, відкривають навмання, перечитують улюблені рядки. Тому маленька, красиво оформлена збірка — це майже кишенькова річ для душі: її можна не лише читати, а й носити.

Війна серед головних тем

В числі сучасних українських видань особливо помітна військова поезія. У Vivat серед запитаних поетів називають Максима Кривцова, «Тайру» та інших авторів, пов’язаних із воєнною тематикою.

«Зараз, якщо і питають поезію, то, переважно, військову», — пояснює продавчиня Vivat. Усе доволі закономірно: час формує не лише історію, а й читацький запит.

Коли інше мистецтво приводить до книжки

Поет може стати відомим читачеві ще до того, як той відкриє його книжку. У Vivat згадують випадки, коли після театральних постановок, пов’язаних із МУР, читачі починали запитувати авторів, чиї імена почули зі сцени.

Те саме може працювати після фільму, культурної події чи іншого публічного проєкту: спочатку людина знайомиться з постаттю поета, а вже потім іде шукати його тексти.

Нові автори: багато книжок, мало видимості

Нових поетів видається чимало, але до полиць доходять далеко не всі. У «Книголенді» готові ризикувати з маловідомими іменами: «Ми б з радістю завозили ще більше, але все залежить від видавництва».

Самвидав: є можливість, є обмеження

Самвидав поступово пробиває собі дорогу до книгарень. У «Є» пояснюють: автор може запропонувати книжку мережі, але малий наклад суттєво обмежує можливості.

«Якщо наклад маленький, то простіше людині бути помітнішою онлайн», — зазначає продавчиня. Тобто, видати книжку —  лише початок. Далі треба ще примудритися рознести її не тільки по друзях, а й по магазинах.

Місцеві автори: потрапити в продаж і знайти читача

Місцеві автори можуть пройти відбір і потрапити до книгарні «Знання», але далі починається найцікавіше — продаж. Деякі книжки, видані ще у 2018–2019 роках, досі залишаються на полицях. Швидкість реалізації окремих місцевих видань — два-три примірники на рік.

Тож, місцевий поет може цілком успішно потрапити на полицю — і там почати довготривалі стосунки з нею.

Як поезія знаходить читача?

Шляхів кілька: почути відоме ім’я й прийти за книжкою; почути про нового автора в театрі, кіно чи культурному просторі й захотіти з ним познайомитися; побачити красиву обкладинку, відкрити книжку — і вже не схотіти залишати її в магазині. Тому для поезії важлива не лише наявність, а й видимість. Окрема полиця, вдалий дизайн, серія, компактний формат, рекомендація продавця чи вдале місце в книгарні можуть стати тим самим останнім поштовхом.

Ніхто не скасовував кохання з першого погляду — з обкладинки, дотику до книжки чи кількох прочитаних рядків. Іноді саме так невідомий автор знаходить свого читача.

Ще на тему:

Поетична ілюстрація: весна-літо 2025

Просто на Покрову: марафон spero

Як змусити читати свої вірші. Adsum

КнижКава в Х, Facebook -

ваш вибір формату.

КнижКава  в Bluesky -

час роззирнутись.

Каварна книга: “Незломима“ про війну та кохання

Images by Tetyana Chudnovetz

Автор: Таїсія Сосновська

Випуск 123

Визначити «Подоляночку» як «ветеранську прозу» було б утилітарно. Війна є надзвичайно важливою канвою роману, але не єдиним предметом розповіді. У центрі — людина зі своїм минулим, любов’ю, образами, родичами, друзями, страхами й очікуваннями. «Незломима» - історія того, що відбувається у зіткненні приватного життя жінки з війною.

Шлях до війська починається не з абстрактного патріотичного пориву, а з дуже приватного болю. Сорокарічна жінка з позивним "Подоляночка" приносить в окопи все своє життя - любов, розчарування, дітей, пам'ять, образи, страхи. Її рішення служити – не лише громадянський вибір, а спроба втекти від безсилля, пошук нового сенсу життя, бажання бути потрібною, прагнення перетворити особистий біль на дію. 

Коротка історія видання

Книга вінницької письменниці Тетяни Чудновець Подоляночка. Незломима була вперше опублікована у 2025 році видавництвом «Орландо». Це художньо-документальна проза, яку можна вважати класичним військово-польовим романом. В основі лежить досвід авторки, ветеранки російсько-української війни, психологині. Скоро після публікації «Подоляночка. Незломима» увійшла до довгого списку премії Книга року BBC-2025.

Без прямої дороги

Роман складається з епізодів, які поступово формують цілісну картину, де надзвичайно цікаво з'єднувати фрагменти, мов пазли.

Читач «Незломимої» рухається лабіринтом пам'яті оповідача. Минуле раптом виникає всередині теперішнього, фронтовий епізод може сусідити зі спогадом про кохання, а побутова деталь — із переживанням смерті. Ця фрагментарність відповідає самій природі людської психіки. Особливо, пам'яті травматичної, яка рідко зберігає події в акуратному календарному порядку. Людина пам'ятає не стільки «що було після чого», скільки запах, голос, погляд, фразу, чиєсь ім'я, жест або момент, коли життя раптом змінило напрямок.

Структура книги змінюється разом із внутрішнім станом героїні. Спочатку оповідь більш рвана, емоційна, стрибкоподібна. Пізніше, в бойовій щоденності, вона вирівнюється. І ця монотонність працює на текст: небезпека припиняє бути винятковою подією і стає буденністю.

Подоляночка й той самий

Одним із найважливіших персонажів книги є чоловік із інтимним позивним. Формально Коханий не перебуває на фронті поруч із героїнею - проте, його образ акумулює значну частину її переживань. Це не типовий поганець, створений лише для того, щоб виправдати жіночий вчинок. Він живий, суперечливий, неідеальний. У ньому є «велика літера», але й звичайна людська недосконалість. Він є ідеальним в очах закоханої жінки. І ця різниця між людиною та образом створює одну з найсильніших емоційних напруг книги.

Зрада руйнує уявлення героїні про власне життя, про любов, про майбутнє. Читача несе на емоційних гірках разом з оповідачкою: наближення і віддалення, надія й розчарування, образа й прив'язаність, бажання відпустити та неможливість відпустити. Любовний трикутник — геометрія стосунків та емоцій, де кожен кут змінює значення двох інших. Це драма залежності від власного почуття. 

Героїня переживає любов, втрату, ревнощі, гнів, надію, приниження, бажання повернути минуле і потребу почати нове життя. Особисте поступово переходить в екзистенційне: що робити людині під час руйнування світу, який вона вважала своїм?

Відповідь героїні — йти.

Канва війни та нитка долі

Війна в книзі Тетяни Чудновець існує через людей, але без плакатних героїв. Люди можуть витримувати те, що здавалося неможливим, і ламатися через, на перший погляд, дрібницю. Поруч із відважними існують боягузливі. Є ті, хто в критичний момент бере на себе відповідальність, і ті, хто намагається сховатися за іншого. Є люди щирі та живі, а є ті, хто намагається відповідати певному образу. Саме ця неоднорідність робить переконливим фронтовий світ «Незломимої». 

І тут проступає найважливіший пласт письменницького антагонізму. Штучні люди створені стереотипами, та армія - не іграшка. Незламними стають не там, де зникає слабкість, а всупереч їй.

Війна як ритуал

Фронтові сцени «Подоляночки» не завжди є кульмінаціями - навпаки, часто подаються буденно. Чергування, побут, розмови, волонтерські епізоди, запахи, речі, випадкові репліки, імена — все це створює повсякденність. І саме ця повсякденність страшніша за пафос. 

Читач спостерігає за війною не з безпечної відстані, а поступово входить у простір, де велике і мале існують одночасно. Спогад про смак їжі, яку нещодавно варив Деда, й сльози - через його смерть та загибель відчайдушної бойової товаришки Янки Вєдьми. Радість, що настав банний день, зазеленіла в окопі цибулька, зацвіли квіти там, де нещодавно лежало мертве тіло. 

Війна не весь час вибухає. Більшість часу вона триває. Людина їсть, спить, говорить, жартує, чекає, працює поруч зі смертю. Поступове вирівнювання ритму оповіді - особливий метод авторки передати механізм фронтового існування: повторюваність як ритуал, як спосіб вижити.

Жінка після зради та перемоги

З одного боку, героїня приходить на війну через особисті мотиви - складні стосунки з Коханим. Вона, він і інша - стандартний трикутник. Він і інша - серед лав захисників нашої держави, а тепер і вона, Подоляночка, там. З іншого, війна змінює її ставлення до цих стосунків. Те, що на початку могло здаватися кінцем світу, поступово набуває іншого масштабу.

Це принципово важливо: війна не «лікує» героїню від кохання, не стирає її минуле, не робить її байдужою. Особиста історія продовжує пульсувати під поверхнею фронтового життя. Коханий залишається як пам'ять, як образ, як незавершене питання, як частина тієї, довоєнної Подоляночки. 

«Незломима» і тріщини

Текст роману виявляється цікавішим за формулу назви. Героїню ламає — емоційно, психологічно, особистісно, але вона продовжує жити, після падіння знову збирає себе, і з часом збирає себе вже не тільки заради себе. Подоляночка стає відповідальною за тих, кому може допомогти. 

Родичі, друзі, близькі люди за межами фронту повертають її до цивільного життя. Діти створюють інший вимір відповідальності: жінка може дозволити собі страх, розпач, біль, але не зламатись остаточно, а її материнство постійно вступає в діалог з військовим досвідом.

Мова книги проста, жива, часто діалектна. Особливо це відчувається в діалогах і самоіронічних відступах. Так, образ «страшнокрасівої героїні» у спортивних штанях і лакових чоботях на підборах, яку донька називає «селом без паспорта», додає тексту «ізюму» — чи, радше, перцю. Авторка не стільки розповідає завершену історію, скільки говорить із читачем — у дорозі, на кухні, після важкого дня, між спогадом і спогадом. Ця розмовність має унікальну силу там, де події різного масштабу опиняються поруч. 

Трансформація 

Вже досвідченому письменнику та журналісту, Тетяні Чудновець вдалося створити масштабну оповідь про те, скільки життів може міститись в одній людині. Коханка, яка проживає зраду. Мати трьох дітей, що переживає за сина та доньку, вже дорослих, і за меншу, якої бракує так само. Ненька, що воює, і донька своєї матері, яка турбується про крихітку-онучку. Подруга, про яку не забувають у шпиталі — несуть їй великі запаси тепла і пиріжки, що пахнуть домом. 

Військовослужбовиця має виконувати наказ, побратимка відповідає за інших. Її страх завжди має ім’я: думка, що щось може статися з близькими, стає нестерпною. Психологиня, яка допомагає іншим пережити травму,  перетворює її на текст. І, коли приватна катастрофа зустрічається з катастрофою колективною, складається одна велика історія.

Ще на тему:

Сам собі видав: 10 питань до Тетяни Чудновець

Каварна книга: "Месопотамія" на межі

Як отримати грант на літературний проект

КнижКава в Х, Facebook -

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

час роззирнутись.

Сам собі видав: 10 питань Тетяні Чудновець

Інтерв’юєр Таїсія Сосновська

Випуск 122

Images by Tetyana Chudnovetz

Самовидання дарує письменнику абсолютну свободу — аж до контролю над кожною комою, але покладає відповідальність за рух книжки до читача на її автора. Тож, багато письменників відкривають для себе переваги професійної видавничої команди – так званий співвидав. Про обидва досвіди говоримо з Тетяною Чудновець, авторкою саг «Притаманна» та «Подоляночка. Незломима», які успішно продаються в книгарнях та з рук автора.

Тетяна прийшла до літератури стежками кількох професій. Вчителька географії та економіки, яка викладала в школах Житомира, в 2006 році вирішила піти в журналістику й за чотири місяці стала випусковою редакторкою газети «RIA-К». Була головредом видань «Моє місто Козятин» і «Типовий Козятин». Працювала у столичній «Газеті по-українськи», очолювала газету «Перспектива» у Броварах. Із 2009 року й донині адмініструє Facebook-спільноту «Типовий Козятин», яка стала одним із головних інформаційних майданчиків громади.

У 2017 році Тетяна видала свій перший роман – сімейну сагу «Притаманна» і добровільно вступила до лав Збройних Сил України. Служба в 46-му штурмовому батальйоні «Донбас-Україна», врешті, поклала на бійчиню обов’язки командира роти з морально-психологічного забезпечення. Жінка пройшла дві ротації на передовій – у тому числі, старшим стрільцем - і зазнала важкого поранення. Попри контузію й травму хребта, здобула ступінь магістра психології та випустила другий художній роман про досвід війни і кохання – «Незломима».

З Тетяною Чудновець ми познайомилися під час презентації роману «Подоляночка. Незломима» в Центральній бібліотеці імені В. Земляка (м.Житомир). Авторку представляла її близька подруга — Людмила Колесник, бібліотекарка Житомирського ліцею № 27. Атмосфера зовсім не нагадувала офіційний творчий захід. Це була тепла, майже домашня зустріч, де між письменницею та слухачами не існувало жодної дистанції - жіноче коло, в якому говорили не лише про книгу, а й про життя, війну, втрати, любов, материнство, віру та силу жити далі. Коли ж у бібліотеці зникло світло, зустріч не перервалася. Майже половину презентації провели при світлі ліхтариків. І саме тоді особливо відчувалося, що справжнім історіям не потрібні ні сцена, ні прожектори. Достатньо людей, які готові слухати, і авторки, яка не боїться бути щирою.

1. Тетяно, як почалося ваше письменництво? 

Моє письменництво розпочалося ще тоді, коли я не була психологом, а працювала редакторкою та журналісткою. У колі родини я часто й багато розповідала про власне дитинство, згадувала історії з минулого. Врешті-решт, із подачі рідних усні розповіді почали лягати на папір і поступово виросли у справжню, повноцінну книжку — так народилася «Притаманна» у 2017 році. А вже пізніше, коли я пройшла через власні випробування, військову службу та здобула вищу психологічну освіту, слово стало для мене ще й свідомим інструментом зцілення, травматерапії та фіксації прожитого досвіду. 

2. На сьогодні ви маєте досвід видання кількох книжок. За якими критеріями обирали видавництва для кожної з них? 

Кожен етап мого письменництва вимагав свого підходу й відповідних людей поруч. Перша книжка «Притаманна» була шляхом повного самовидання, де я контролювала весь процес від А до Я. А от народження «Подоляночки. Незломимої» стало можливим завдяки тому, що я потрапила на Письменницький курс від Method Writing. Завдяки підтримці Наталі Скорикової та її команди книга почала визрівати й набувати форми. Це був безцінний досвід структурування та глибинної роботи з текстом. Продовженням цієї історії став видавничий договір з Orlando. Для мене було важливо знайти команду, яка розділить цінності книжки, збереже її автентичність і допоможе вийти у великий світ. «Незломима» вже має власну географію: вона побувала зі мною в Іспанії, Німеччині, на «Книжковому Арсеналі» в Києві, на презентаціях у Вінниці та Житомирі, а також була представлена видавництвом на міжнародних книжкових ярмарках у Франкфурті та Лондоні. 

3. Вихід «Притаманної» майже збігся з вашим рішенням піти на фронт. Як це позначилося на її долі? 

Служба повністю змінила фокус моєї уваги та пріоритети. Зазвичай після виходу книжки автор занурюється у презентації, зустрічі з читачами та промоцію. У моєму ж випадку «Притаманна» залишилася жити власним, автономним життям, поки я виконувала завдання на фронті. Вона розходилася без класичного маркетингу — через читацькі рекомендації та «сарафанне радіо». На сьогодні практично весь її наклад уже розпроданий, і мені дуже хочеться, щоб ця історія продовжила своє друковане життя. Вона має особливе значення. Тож, я активно шукаю можливості для видання нового накладу «Притаманної», аби вона знайшла свій шлях до нових читачів. 

4. Що спонукало витрачати власні ресурси на видання та просування книг? 

Для мене це ніколи не було про бізнес чи фінансову вигоду. Це інвестиція в сенси, в збереження пам’яті та в терапію через слово. Коли ти бачиш і проживаєш події такої емоційної та трагічної глибини, письмо стає внутрішньою потребою — зафіксувати це, дати голос власним переживанням та історії. Свої ресурси — ціна за повну свободу слова і можливість бути чесною з читачем. 

5. Ви вже мали досвід самовидання «Притаманної». Що змінилось у вашому підході до видання “Незломимої”? 

Зріс рівень вимогливості до структури та редакційної підготовки. До «Незломимої» я підійшла вже з розумінням того, що авторові необхідна професійна команда — редактори, коректори, дизайнери та видавнича мережа. Якщо перший досвід тримався переважно на власному ентузіазмі, то робота над другою книгою була більш системною: від ретельного шліфування тексту до професійного розповсюдження. 

6. Ви пройшли шлях самовидання та публікації книги у видавництві. Які відкриття дав цей досвід? 

Самовидання дає тотальний контроль над кожною комою та оформленням, але вимагає від автора бути одночасно й менеджером, і логістом, і маркетологом. Видавництво ж дає професійний масштаб, редакційну оптику та вихід на широкі ринки, проте вимагає довіри до команди. Головне відкриття — найкращий результат народжується тоді, коли автор точно знає цінність свого слова, а видавець знає, як це слово якісно донести до аудиторії.

7. Ви опублікували у збірці військової прози «Маленький жовтий екскаватор». Чим відрізнялось видання власної книги від участі у колективній збірці? 

Власна книжка — це персональний простір, де ти повністю несеш відповідальність за кожну сторінку. Участь у колективній збірці військової прози — це звучання у багатоголоссі. Твій текст стає частиною спільного мозаїчного полотна, де досвід різних людей складається в єдину картину боротьби та пережитого. Це відчуття особливої літературної та людської солідарності. 

8. «Подоляночка. Незломима» увійшла до довгого списку премії «Книга року BBC» 2025. Як проходить відбір у цьому конкурсі, та що на практиці дає авторові така відзнака? 

Про те, що мову книжку подали на конкурс, я дізналася вже від видавництва — це стало дуже приємною несподіванкою. Я просто прийняла цей факт і спокійно відпустила ситуацію, без жодних зайвих нервів. А от коли оголосили результати, з'явилося справді дуже тепле відчуття: моє творче дитя визнали однією з 15 найкращих книжок року! Це супер, хоча у глибині душі я й так була впевнена в її силі та цінності. На практиці відтепер на обкладинці «Незломимої» є спеціальна позначка премії. Це додає виданню ваги в очах спільноти та, безумовно, сприяє кращим продажам. А для мене особисто ця відзнака — просто гарний і дуже приємний бонус. 

9. Які рішення з видання та просування книг були б іншими сьогодні? 

Сьогодні я б із самого початку будувала системнішу комунікацію з читачами та медіа ще на етапі написання чи підготовки рукопису. Також я б менше вагалася щодо делегування технічних та організаційних питань фахівцям, аби залишати більше внутрішнього ресурсу для безпосередньої творчості, психологічної практики та громадської діяльності. 

10. Про які сторони Тетяни Чудновець читач ще не знає? 

Читач знає мене перш за все через призму воєнної та гостросоціальної прози, психології та військового досвіду. Але поза цим є й інші сторони: моя любов до тихої творчості, гумору, розробок дитячих і казкових сюжетів, а також фантастичних задумів – зокрема, історій про часові мандрівки. Мало хто бачить і мою щоденну роботу над розвитком ветеранських ініціатив у громаді — той практичний, «невидимий» пласт життя, з якого насправді й народжуються нові сенси.

Як травматерапевтка, Тетяна має досвід консультанта постраждалих від бойових дій у програмі СЕТА, як ветеранка, заснувала разом з однодумцями громадську організацію та супроводжує тих, хто повернувся з війни, у територіальній громаді села Махнівка. У життєвому шляху немає випадкових професій. Книги Тетяни Чудновець сприймаються як чесна розмова, і саме про «Незломиму» детальніше розповімо в огляді наступного тижня.

Ми дякуємо Тетяні Чудновець за активну участь в проєкті «Сам собі видав». Сподіваємось побачити в ньому письменників, що хочуть розповісти про досвід самостійного видання книг в Україні та за кордоном. Надсилайте ваші пропозиції в редакцію або заповнюйте форму на сторінці вгорі (у веб-версії), з повідомленням «Сам собі видав». 

Ще на тему:

Сам собі видав: 10 питань для Тетяни Ковальчук

Угоди в книжкарстві: хто що винен

Надбати: скільки коштує книга письменник

КнижКава в Facebook  - щотижня й більше