Книги про фашизм: Європа та США

Автор Марія Заржицька

Випуск 120

Тема фашизму оминала публічності, як не дивно, з того самого часу, коли, здавалося б, перемогли фашизм. Не тільки в радянському, а й в західному суспільстві говорити про фашизм у його конкретних термінах та визначеннях було якось не прийнято. Якщо Радянський Союз вперто змішував поняття фашизму й нацизму, затуляючи друге першим, то в Європі та США так само вперто прикривали фашизм нацизмом. 

Чому ж так? Без книг ажніяк не розібратись - тим паче, книги про фашизм пишуться й публікуються давно, їх начебто ніхто не забороняє, а в північного сусіда, що застосував проти південного весь арсенал обох ідеологій, ці книги парадоксальним чином рекомендують до читання. 

Якщо це політична божевільня, в неї все одно має бути своя логіка, що її, мов застарілу хворобу, довгий час ніхто не хотів зачіпати. Заперечення очевидних речей здоровішими не робить, заборона коментувати лицемірство та безглуздя творить лише нові дабл-бінди, в яких дволикі люди продовжують шизофреногенні - емоційні або розумові - ігри аж до їх логічного розв’язку.

Фашизм, власність та національність

В хронологічному сенсі фашизм виник раніше за нацизм, а його передумовою стала активізація в ХІХ-ХХ ст. народних рухів. Як політичний рух, фашизм виник у Італії часів Муссоліні (1922 - 1943), взявши собі за символ та основу назви фасції - пучок палиць, які носили з собою давньоримські чиновники-ліктори. Ці палиці втілювали в собі  каральний елемент влади, яка базувалась на сімейному тлумаченні суспільного підпорядкування.

“Отец народов”, “батько”, “дуче”, “каудільо” - всі ці сенси часу, де фашизм як права ідеологія начебто протистояв лівій, стали єдиними для обох. Питання водорозділу полягало в ставленні до власності, право на яку в історично складеному контексті визначалось, на думку ідеологів як правих, так і лівих рухів, національністю. 

В ХІХ столітті дійшло до того, що одні національності аж науковим способом виголошувались більш гідними чимось володіти, інші - менш гідними. Втім, якщо заглядати до європейської історії, право на володіння у феодальному суспільстві визначалось, насамперед, військовим обов’язком. 

Військовий обов’язок як абсолют фашистської влади означав можливість панувати, набирати собі рабів та силою брати ресурси, яких об'єктивно бракувало за умов постійної війни та поганих умов господарювання - екстенсивності, тобто, розширення ареалу споживання замість його поглиблення. 

В індивідуальному контексті, людина, що не вміє керувати власними пристрастями є, може, й міцним, але поганим господарем. Об’єктивно існуюче багатство країни не береться до розрахунку як спосіб швидкого отримання ресурсу. В хід іде грабунок, у тому числі, узаконений через штрафи та суди аж до сутяжництва, конфіскації, позички, у тому числі зовнішні, які рано чи пізно передбачають повернення. Країна опиняється під загрозою громадянських війн, золотошукацтва та голодоморів. Цим, зокрема, відзначилась радянська система, що вирішила позбавитись селянства як сили прихованого опору, і тим лише стимулювала розвиток ультраправих рухів.

Фашизм і радянська ідеологія: спільне, відмінне

Цікавим є те, що радянська система постала з лівих рухів декласованого селянства й пролетаріату, приправлених панфілософськими викладками інтелігенції з проблемами рангового табелю та, в основі декабризму, прикладом військової аристократії, далі й ще розбещеної латентною європейською вседозволеністю. 

Частина буржуазії, невдоволена становищем при царизмі періоду Першої Світової, теж підтримала більшовиків, про що потім пошкодувала, та пізно. Тим часом європейські бюргери, послідовні та ощадливі, стали опорою фашистських режимів 20-х-30-х рр. по всій Європі, які потім доєднались до нацизму як колабораціоністські - режими спостереження та співучасті. 

Радянська система боялась фашизму саме через помсту з боку грабованих нею верств, утім, повністю втілюючи в собі фашизм через страх від породження такого типу дволикої реакції, яка, на відміну від нацизму, не виступала проти СРСР відкрито, а чекала нагоди, щоби нанести підступний удар - руками своїми, добре прокачаними, або чужими, готовими виконати наказ, мов раб, лютіший за господаря. 

В СРСР державний терор був узаконеним доти, доки його не очолив лідер з підвищеним рівнем параноїдальності - Йосип Сталін, що сам здійснив низку розбійних та терористичних актів у революційний період та ішов до влади методами камарильї. Його страх перед помстою найближчого оточення вилився у репресії, а національний фактор пов'язувався виключно зі здатністю до опору системі зневласнення.

В цьому сенсі фашистські рухи не знали державності як стримуючого фактору з часів феодальних фронд, але у фашизмі право перехоплювати державну владу силою - навіть через убивство правителя чи посадових осіб - привласнював собі вже не спадкоємець престолу, а будь-хто, наділений маніпулятивною владою лідера, з героїчним кредитом довіри. 

Фашизм та народність

Тим не менше, повстанські рухи були викликані саме презирливим ставленням аристократії до низів, у яких тим часом формувалось - або вже було сформоване - бачення своїх та чужих, у тому числі, по власних колах. Та й це не стало головним у розвитку фашизму як політичного руху. Його підгрунтя - там, куди ми не любимо заглядати, з чим не любимо мати справу, бо це загрожує, ні більше, ні менше, виключенням з найбільш значимої спільноти, від родини до держави, яка у фашизмі вважається вищим втіленням справедливості.

Психоаналіз уперше в європейській історії копнув цей пласт людської психіки, пов’язаний із пристрастями - ід, або несвідоме, в індивідуальному та колективному аспекті (З.Фройд, К.Юнг, А.Адлер). Почуття образи та ненависті через заперечення права на особистість іншого живе на рівні емоцій і, пригнічене соціальними вимогами - але не відпрацьоване - розвивається в силу, здатну керувати таким самим розлюченим натовпом із певною метою. 

Манкуючи почуттям провини, людина або група с фашистськими установками здатні до неймовірних резузьтатів переконання через поняття належного та неприпустимого, через волюнтаристські месседжі до права головного, які здатні цілком панувати в недорозвинених суспільствах, особливо зі зруйнованим зв'язком між минулим та теперішнім хоча б в одній ланці.

Інакше кажучи, фашизм виник на грунті, де соціальний інфантилізм і низький рівень державного розвитку, невміння та небажання контролювати свої пристрасті та критично ставитись до так званої природності поєднався з давніми традиціями кревної помсти та, відповідно, екзальтованого почуття родинності. Фашизм утілив у собі прагнення до безперервної війни за свої інтереси, яке підживлюється суспільним почуттям провини як емоцією, що викликає страх, залежність та ненависть. 

Саме ненависть стає головним джерелом характерного емоційного живлення фашистського суспільства - істерії,  яка акумулюється через жах від споглядання картин смерті. Ці картини не ховають, а нав’язують чи, в окремих випадках бузувірства, демонструють насильно, через маніпулятивні закидання байдужості. Чим страшніший злочин, тим сильніша лють як паливо війни та опору альтернативному існуванню чи сприйняттю світу не через призму помсти. 

Ознаки того, що фашизм поруч

Характерними ознаками відчуття себе в фашистському чи профашистському суспільстві є відчуття задухи, проблем з диханням та ригідності, затиснутості, неприродності, маски (В.Райх), болю та хвороб істеричного походження, від пригніченого страху, гніву, витіснених думок та бажань, які піддаються постійній цензурі та самоцензурі, яка перетікає в самозненависть.

Які ж ключові ознаки фашизму визначили дослідники? 

• Культ особи - екзальтованої, що маніпулює іншими на дитинному рівні через емоційний вплив, у якому суб’єктивне методом хибної логіки раціоналізується як всезагальне, належне всім і кожному, а значить, варте примусу та покарання в разі відмови.
• Мілітаризм як культ війни заради війни, яка вбачається способом існування не лише окремої особи чи групи осіб, але й нації як єдиної родини в оточенні ворогів.
• Тоталітаризм як стеження всіх за всіма, нав’язування єдиного для всіх образу мислення та дій через покору установкам, що насаджуються в свідомість через прямі та жорсткі асоціації лідера або системи з батьківськими фігурами. Ці установки не можуть бути піддані критиці тільки тому, що виходять від осіб, наділених владою.
• Імперіалізм як прагнення навіть малої нації чи держави бути чимось великим у собі, хай навіть ця велич є накрученою через епізоди “славетного минулого”, що тлумачаться виключно на користь такої “величі”, зокрема, як привід зазіхати на колишні чи спірні території.

Головно, імперіалізм проявляється у прагненні наслідувати імперські методи навіть тоді, коли сама імперія вбачається і позиціонується злом, але наслідування та ототожнення себе з агресором формується через механізм амбівалентного почуття ненависті та преклоніння перед культом сили.

Побутовий фашизм, інтрафашизм і особистість

Характерний для фашизму альфа-еротизм, посилений латентним гнівом як емоцією, що засвоюється та придушується на рівні соціального зараження, перетікає в опозиційну ліберальну сферу як гомоеротизм, або перверзія на рівні сприйняття осіб протилежної статі, наділених специфічною маскулінністю, через пошук фемінності та ювенільності. Чоловічість та мужність, культ сили (здатної терпіти “випробування”, чимдалі циничніші), відкидання особистості як унікального, тим цінного творіння, запускають формування протилежного культу вразливості та крихкості - вкрай невротизованого, так само нездатного терпіти будь-які прояви інакшості на мікрорівнях сприйняття. 

Загалом, фашистське суспільство є на диво розпутним, навіть коли активно пропагує доброзвичайність та з екзальтованою алергійністю ставиться до будь-яких проявів сексуального. В ньому, на диво, можна те, чого не можна, за досягнення певної умови - віку, статків, але, більше, статусу. Тим не менше, сексуальні скандали використовуються як спосіб тотальної маніпуляції суспільною свідомістю в найбільш вразливих та тонких її структурах через позбавлення відчуття захищеності. Інакше кажучи, фашистська ідеологія лише змінила спосіб здирати шкіру з жертв, граючи мовчанкою, проговорюванням та оприлюдненням без меж.

Ерік Берн визначив побутовий фашизм як прагнення володіти життям іншого. Маніпулятивність робить доступ до прихованих сфер особистості можливим через почуття обов’язку, звинувачення та страх покарання. Кожен член суспільства має стати палицею фасції, яка, немов ціпок чи молот, падає на порушника чи перетворюється на стрій рекрутів, що нещадно б’є того, кого женуть крізь цей стрій. 

Найголовніше - як то буває в дисфункційній родині - фашизм як суспільно засуджуване, огидне явище приписується іншим, за істеричним механізмом витіснення та проекції - “хто завгодно, тільки не ми”. Цей примітивний механізм є схвалюваним на рівні спільноти, яка ставить групову свідомість беззаперечно вищою за індивідуальну й визнає об’єктивні правила тільки тоді, коли вони відповідають груповим інтересам або можуть бути використані заради таких інтересів.

Незвичайний фашизм

В сучасному фашизмі поняття беспреділу, яке регулювало мафійні сфери минулого, вже, по суті, не існує. Фашизм почав революціонувати сам у собі, піднімаючи низькостатусні шари нагору й нівелюючи саме поняття статусу як необхідності відповідати певним вимогам. Де-факто, нелікована хвороба запустила механізми деструкції суспільства, аналогічні тим, що відбувались у Давній Греції та Давньому Римі. 

І, врешті, найголовніше, що ненавидить фашизм - це інтелект у всіх його вимірах. Розумні, талановиті люди зі здоровою емоційністю, сповнені творчої енергії життя, здатні інтуїтивно оцінювати, абстрактно мислити, критично оцінити те, що відбувається, назвати власним іменем те, що бачать, біле - білим, а чорне - чорним, стають цілями для фашистських прагнень підкорити або знищити непідкорюване, затиснути валом посередності та жалюгідних спроб поставити вовчі голоси.

Фашизм використовує доти, доки йому це вигідно, беручи як належне й викидаючи як висотане. Вічно голодна ідеологія месників, побудована через боргову яму взаємних образ, ще довго обіцяє вгодовувати дволиких - і ховати правду там, робити її небажаною, незрозумілою або неприйнятною там, де достатньо кількох порухів пальця, аби знайти книги про пам'ять, втрати та дорослішання:

• Джейсон Стенлі. Книга «Як діє фашизм. Політика "ми" та "вони"» 
• Умберто Еко «Вічний фашизм» 
• Мадлен Олбрайт «Фашизм. Засторога» 
• Вільям Шірер. Берлінський щоденник. Нотатки іноземного кореспондента (1934–1941).
• Вільгельм Райх «Масова психологія фашизму»
• Ерік Ларсон “Сад чудовиськ”
• Ліон Фейхтвангер “Успіх”
• Роберт Пакстон “Анатомія фашизму” 
• Ханна Арендт “Витоки тоталітаризму”
• Ерік Берн “Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри”.
• Карен Хорні " Невротична особистість нашого часу"
• Абрахам Маслоу "Мотивація та особистість".

Нагадуємо, що на сторінці нашого часопису (веб-версія) ви можете скористатись прямим пошуком у Вікіпедії, аби розширити та поглибити знання про фашизм та інші політичні явища, які впливають на книжковий ринок.

КнижКава в X, Facebook - 

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

час роззирнутись.

Автор очима читача: що ми робимо не так

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька    

Під час розквіту соціальних мереж письменники намагаються бути в тренді. Розповіді про свою творчість, про себе, обговорення, диспути та скандали постійно на очах читача, якому вже не потрібно вишукувати інформацію про авторів. Вони самі, охоче і щедро надають її, часто не турбуючись про наслідки.

Сьогодні будемо говорити про те, як бачить нас читач у цій щедрій, абсолютно безкоштовній соціальності, без якої, здавалося б, важко привернути увагу серед натовпу письменників. 

Принци та жебраки: пастка марнославства

Майже кожен автор, який з'являється в літературному середовищі, впевнений, що зможе привернути увагу цільової аудиторії. Зараз для цього не потрібно стукати в двері періодичних видань чи робити запит журналісту, який пише в літературній сфері - хоча й це, насправді, непогано. Більшість авторів, наслідуючи - як їм здається - досвідчених колег, намагаються писати про себе самі, регулярно і стільки, скільки натхнення підкаже.

Важко сказати, кому потрібна ця постійна самопрезентація, крім автора, який не втомлюється говорити. Автори курсів для письменників не завжди самі роблять те, про що твердять, або що бездумно переписали у західних колег. Видавці, які підкреслюють необхідність для авторів мати цільову аудиторію в соціальних мережах, навряд чи мали на увазі базікання, самооголення чи інші способи ексгібіціонізму, що шкодять репутації авторів та відволікають від творчого процесу - можливо, договірного. Читачі, які чекають на нові твори або насолоджуються тими, що вже видані, навряд чи день у день проводитимуть в соцмережі письменника - хіба що час від часу, а шалених фанів у переважної більшості авторів не так вже й багато. 

Звісно, є автори, які вміють захопити публіку, але це, справді, особливі методи. Одні діляться професійними знаннями, інші розповідають цікаві історії, дехто вміє презентувати своє життя так, аби воно доповнювало, а не замінювало творчий доробок. В усякому разі, аккаунти з грамотним піаром завжди приємно читати, як і прості, людські дописи, в яких немає хизування, намагання лізти в очі аудиторії або займатись лише собою.

На жаль, дуже часто трапляється так, що автор, який ще вчора носив на голові лискучу корону, сьогодні ледь не молить про те, щоб його читали, - і це не завжди пов'язане з тим, що читати нема чого. Така поведінка свідчить лише про брак упевненості та внутрішній комплекс жебрака. Те саме добре видно, коли автор  готовий розкидатися грошима заради власної слави, не будучи готовим до гідного представлення своїх творів публіці. 

Читач у вирі: хто тут?

Об'єктивно кажучи, жоден користувач сучасних соціальних мереж не в силах охопити читання хоча б 25% того інформаційного поля, з яким має щільні контакти - підписки, лайки, обміни повідомленнями тощо. І це, не кажучи про відеоконтент, який активно продукує літературна сфера. Тримати традицію розподілу професійних обов'язків стало немодно, але чи вигідно?

Базове правило знаності "Говорити про вас більше мають інші" порушується через упевненість в тому, що цільова аудиторія, здебільшого, мовчатиме. Можливо, бо говорити зараз буває дорого, і не кожен звичайний читач готовий платити таку ціну. Кожен маркетолог знає, як непросто добитись відгуку навіть за якісні послуги, і скільки зусиль треба для цього докласти. На жаль, ми не любимо бути вдячними.

Навіть якщо автор уклався в рекламу і отримав достатню кількість переглядів -  тим паче, покупок - жива аудиторія може збиратись повільно і реагувати на публікований контент час від часу, щойно побачить його в щільно забитій стрічці новин. Це не означає, що писати про себе зовсім не потрібно, але й роздягатись для того, щоби помітили - публічне визнання свого творчого фіаско.

Біллі Мілліган чи... .

Не тільки видавці з літературними агентами та піарниками знають, що талант у літературі не дорівнює вмінню спілкуватись на публіці. Якщо письменник уже встиг зарекомендувати себе як талановитий автор, читачі, можливо, зуміють відокремити публічний образ від творів. Ключове слово у цім реченні - "можливо".

А якщо не встиг? Яким чином довести читачу, що чорноротий скандаліст, який час від часу проявляє ознаки психічної нестабільності на публіці, має право бути читаним і оціненим, як письменник - за своїми професійними якостями?

Інше, цілком обгрунтоване питання читачів: "Чи впливають характер, переконання,  вчинки чи психічні розлади письменника на його творчість?". І тут однозначної відповіді нема.

По-перше, жодна людина не має права ставити діагнози іншій, без професійних знань і персонального обстеження. Тим паче, ніхто не вправі ділитися медичною інформацією про іншу людину без її згоди. Те, що помітно публіці, може формулюватись у побутовий спосіб або взагалі не бути озвученим, але автор обов'язково помітить зміни в своєму соціальному дзеркалі. Не помітні вони лише людям, що мають серйозні порушення в цьому сенсі - через відсутність звички до самокритики, невихованість або психічні розлади, що не дають змоги адекватно відобразити в собі власну соціальну поведінку.

Втім, далеко не кожен автор, що поводиться неадекватно, проб'є собі довідку. Існує безліч умовно нормальних людей, які не звикли аналізувати себе, які мислять і живуть компартментально чи заперечують очевидну істину тільки тому, що вчепились у власну переконаність. Щодо правової сфери, існують поняття дієздатності та осудності - тобто, навіть психічно хвора людина може отримати покарання за неприйнятну поведінку чи інші правопорушення.

Стосовно виховання і самодисципліни, навіть люди з психічними розладами, за певних умов, здатні адаптуватись до свого стану і не публікувати нічого в критичних періодах. Крім того, кожна людина має запаси порядності, яка автоматично не зникає під час психічної хвороби чи важкого психологічного стану, й може розраховувати на певні межі, підтримку близьких людей чи лікарів. 

"Чому вони?"

Здається, улюблене питання авторів, які не звикли більшу частину часу для творчості приділяти собі та власним роботам. Мати критичне мислення важливо, мати власну думку важливо, говорити правду важливо, і вона говориться не завжди так, як це собі уявляють любителі теорій ввічливості. Втім, відчуття огиди у співрозмовника виникає не просто так, і його найважче здолати - тим більше, коли в теперішніх умовах до цього відчуття доєднується страх і паніка.

Щойно автор позбавляє читачів його соціального простору відчуття безпеки, захищеності, щойно починає переходити межі їхнього життя, атакувати їх чорним негативом чи перевантажувати й без того напружені психічні сили, їм уже не до "правди". Так уже влаштована людська психіка, що вона має резерви захисту - як у складній для себе ситуації, так і в ситуації відчуття ненормальності поведінки іншого. Тут коментарів може й не бути взагалі.

Інакше кажучи, будь-який читач, що відчув патологічність поведінки автора під час його комунікацій з публікою, має здолати певний бар'єр, аби зосередитись лише на творчості такого письменника. Коли творчість містить ті самі ознаки, справи кепські. А от коли читач - інквізитор, варто згадати історію.

Й тут маємо торкнутись іншого боку медалі - коли автор написав талановито, а його критикують начебто за відвертість чи форму вираження. Є читачі, які не здатні чути правду в певній формі, не мають навичок контекстного читання чи не здатні до нього, не мають емоційного ресурсу, аби сприйняти певний спосіб вираження думок, але то вже їхні проблеми. 

В будь-якому разі, публічна критика - якщо вона взагалі потрібна - не має вивалювати на світ Божий подробиць за межами обговорення на загал. Зараз ця проста соціальна норма все частіше порушується, але використовують це ті, хто заробляє на скандалах - та зовсім не ті, хто дозволив себе використати. Той, хто хоче критикувати, пише або відгук, або публіцистику. Потрапити в межі професійності складно, та все ж, можливо.

Зауважимо, що любителі обговорювати творчість інших авторів доволі-таки гостро схильні реагувати на критику власних творів, і страшенно занепокоєні будь-якими виходами за межі уявленої ними правильності. Різкі, чесні фрази лякають їх та приводять в стан "червоного Колобка". Більш того, страх працювати над проблемними місцями власних творів змушує їх уникати цієї роботи, займати позицію опору чи ховатися в нескінченних розмовах про те, що вони роблять. 

Проте, якщо ви чесно, з вірою висловилися про те, чого вартує літературне сміття, боятись власної правди означає здатись. Традиції нашого суспільства - і, тим паче, загальнолюдські - передбачають сміливість говорити таку правду, і вона завжди звучить, як поразка для тих, хто звик брехати сам собі. 

КнижКава в Telegram - 

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Український самвидав: витоки, проблеми та перспективи

Image by MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Тема, з якою чимало сучасних авторів не може розійтись - це власні зусилля з публікації книг, відкинутих видавцями. З одного боку, така ситуація є вигідною обом сторонам - і автору, й друкарю, особливо, коли останнім є, знову ж таки, видавництво. З іншого боку, самвидав уперто сприймають як щось, менш ніж другорядне, читачі, й самі видавці - хто більше і чому, важко сказати одразу.

Тож, сьогодні говоримо про самвидав як інгібітор суто психологічних реакцій, що мають коріння не лише в суспільній історії країни, а й в її сучасності.

Трохи радянщини

За часів СРСР самвидавом не займався хіба що лінивий дисидент. Відкинуті владою завжди знаходять спосіб достукатись до певної частини суспільства, незалежно від істинності суджень, а відкинуті радянським режимом складали декілька суспільних категорій, однією з яких були письменники з відмінними переконаннями.

Іншою категорією потенційних самовидавців ставали автори, в яких сама влада відчувала загрозу, хоч вони й не протестували відкрито. Їхня система цінностей не вписувалася в невидиме ложе Прокруста, що, хоч і було достатньо широким та м’яким, але так і не змушувало їх спати.

Часи відлиги сформували новий перелік літератури, яка видавалась, і той, який не міг бути виданим ні за яких умов. Які умови, неважко здогадатись за тими книгами, що видавались авторами самотужки. Перебудова змінила видавничу сферу з держорієнтації на ринкову, але не так, щоби зовсім.

Нелукаві друкарі

Після розпаду СРСР самвидав продовжував своє існування, тепер уже всупереч ринковим тенденціям, що наводнили ринок дешевою криміналістикою, бандитською романтикою й чорнухою, лавбуками в рожевих обгортках, більшістю, перекладними, та популярною психологією з езотеричним нахилом. Чутки про літературні плантації, вигідні ринку, спонукали багатьох авторів публікувати щось серйозніше в невибагливих обгортках.

До категорії серйозного відносились збірки поезій, дослідження та невелика кількість романів, які втомились пропонувати. Загалом, пробитись у видавничий портфель було можна, якщо маєш ноги ходити. Щодо Інтернету, на той час було простіше встановити собі, нарешті, стаціонарний телефон з факсом.

Неформат, як і раніше, продовжував самовидавничу практику, не відчуваючи, по суті, жодних незручностей. Як і зараз, важливо було обрати, куди вкласти золотовалютні запаси, й хто це проспонсує.

Несхвалені демократією

З другого десятиліття 2000-х розпочинається зовсім нова історія. З одного боку, видавництва України й досі орієнтуються на попит, який здається їм непереборно іншомовним. З іншого, тенденція хоч трохи видавати щось українське зміцнюється, і планку впевнено тримають неокласики.

Нішу самвидаву того часу займають поети й ті, кому не пощастило проштовхнути в маси соціально-психологічну та історичну романістику. Ці видання займають окремі полиці в книгарнях, їх добре видно за недорогими обгортками й, мабуть, потужним змістом, якщо читач зважиться здолати упередження.

Водночас, значна частина українських авторів згоджується на “самзвидав” - тобто, публікацію твору через видавництво за гроші. Це позбавляє їх необхідності самостійно контактувати з друкарнями, дозволяє сформувати бажаний пакет послуг і отримати хоч якесь гідне місце на полицях магазинів.

Така комерційна практика частини видавництв дозволяє збільшити частку якісної, ще й україномовної літератури на ринку, страхуючи від ризику наступити на ногу російським друзям. Податкова практика теж не на боці української книги, тож, вартість самовидання на початку 2000-х вартувала кредиту зі зниженими відсотковими ставками.

Розквіт інтернет-торгівлі та відкриття перших онлайн-магазинів співпав із розширенням видавничого асортименту й активізацією письменників, що раніше займали другорядні позиції в черзі. З одного боку, наші автори стали пропонувати більше популярної літератури українською, з іншого, видавництва згодились хоч трохи навести бінокль на неприємні явища в суспільстві, що їх розкривали автори-скальпелі.

Гроші? Які гроші?

З’явлення більш-менш прийнятних - тим паче, в порівнянні з Росією - умов для письменників не перекрило головної проблеми українського книговидавництва та суспільства в цілому. З одного боку, це небажання гідно платити за інтелігентську працю та роботу зі словом як таку. З іншого боку, це бажання платити будь-кому, хто впишеться в держзамовлення, - хай навіть це буде інша держава, з літературою, яка навіть там недобре продається.

Чутки про шалені гонорари західних письменників ще більше пригнітили потенційних самовидавців. При цьому майже ніхто - як автори. так і видавці - не брали до уваги налагоджені механізми ринку в тих державах. Першим з них є зовсім не комерційність, а виключно ощадне ставлення до власних ресурсів. М’яка обкладинка, газетний папір та скромний дизайн належать більшості видаваного там.

В той самий час західні автори почали активно друкуватись в Україні, за значно менший кошт, аніж вони б робили це на батьківщині - з якістю, що, мабуть, перевершила усі їхні сподівання. Нас підвела наша ж пристрасть до краси та комфорту. На думку середнього читача масліту, тверда, ще й гарна обкладинка має належати будь-чому, що хочеться читати. 

Гірше, цю думку ніхто зі знавців не збирається змінювати, - так, наче в Україні відкрили клондайки деревини та високоякісних матеріалів для друку. Стосовно дизайнерської праці, й дороговизна. й дешевизна тут не є позитивним фактором. Недоречність жахає, особливо, коли чергове видавництво змушене згорнути потужності.

В ситуації, коли видавництво натякає на неспроможність розширювати портфель за рахунок вітчизняних, ще й якісних творів, частина авторів інвестує не в нову квартиру, а в книги. Самвидав значно розширився - не тільки за рахунок нелюбителів добробуту, а й на користь ого-любителів. Тепер друкованим автором може стати кожен, хто навчився зв’язно викладати думки на популярну тему або найняти гострайтера (політкоректний переклад - “афроамериканець”).

Крім того, в самвидаві з’являються автори, які, начебто, не повинні були там з’являтись. Прохідність популярних тематик ставиться під сумнів уже тоді, коли вони переповнені авторами з-за кордону, до яких пред’являються значно нижчі вимоги, аніж до їхніх українських колег. 

Комунікативне провалля

Видавнича тиша - стан, знайомий кожному другому авторові. Це зовсім не брак часу на автоматизацію розсилок, де потрібно вбити в стандартний лист із відмовою лише адресу електронної пошти. Це справжній панський комплекс, який має на меті отримання контролю над авторською долею.

Тому, хто вимовчує, все одно, чи автор зараз переключивсь на іншого видавця, чи продовжує мучитись у здогадках. Мети досягнуто, вчорашній кріпак заявив про себе болючим ударом по спині чужого хлопа. Згадуючи, що більшість робітників у видавничій сфері - жінки, фраза з пісні “милый мой, хороший, догадайся сам” хоч трохи розраджує.

Як би там не було, а “не могу открыться, слова не найду” - гарний мем. Захист від мук совісті гарантовано, побиті хлоп чи дівка підуть на слободи, бо в кого стане терпіння постійно стукати не в ті двері?

До суто жіночої стратегії уникнення додається модний зумерський ескапізм, загальне зниження навичок soft-skill і свідомий вибір ігнорування (від лат.ignore - "не знати"). Все, що незручно, турбує, тригерить, потрапляє до зони ігнорування, де вже знаходяться ті, кому треба “показати головного”. 

Сейф небажаних контактів

Точка маркетингових зусиль в умовах обмеженості власних ресурсів завжди буде приходитись на точку, де ресурси поповнює хтось інший. Хто платить, той і замовляє музику, що неважко зрозуміти з кінцевої бенефіціарності або країни впливу. Кріпак не вміє домовлятись, кріпак уміє лише виконувати.

Шевченківське “Ми не знаєм, хай розкаже німець” і тут заглядає невченим оком туди, де не треба. Ненависть машини до Я має одну просту причину. В машини немає Ми, є тільки Я (машина) і ти (гвинтик, або частина одного великого Я). Щойно ви намагаєтеся говорити мовою свободи з системою, вона викидає вас, сприймаючи як загрозу стабільності / усталеності / чітко визначеному порядку. 

Маємо на увазі навіть не дисидентство, а перетворення суто українських комунікацій на діалог німця та єврея. В цій системі автор не може вступати в повноцінний бізнес-діалог, не отримує зворотнього зв'язку щодо створеного ним продукту як такого, не може мати портфелю об'єктивних думок. Є думка істеблішменту як певна лінія, в якій не одразу зрозуміло, чому начебто підходящий твір "не вписується", і думка автора-”небулочки”. Ці думки повинна розділяти стіна, без жодних перетинів, навіть у суто прагматичних питаннях.

Інколи здається, що в цьому діалозі українська книговидавнича сфера вирішила грати в Стенфордський тюремний експеримент, правила якого визначає владна позиція, й тільки. Хтось узяв за “соломинку виживання” кодекс істинного арійця. Вирвати його з рук можна лише в обмін на пачку асигнацій, і те, не завжди. Здається, Піночет говорив, що ефективно керувати масами дозволяє лише страх. 

Книгарня не звітується?

Чимало гравців видавничого ринку не готові працювати зі складними, незручними особистостями - через поціновування такого собі хатнього затишку функціонера. Тут грає роль і брак власних умінь бути незручними, й відсутність важелів справді лідерського впливу.

Вибір позиції "я сказав, бо мені сказали" ростить нове покоління кріпаків з держорієнтацію на заміщення імпорта імпортом. В цьому процесі поступово відтісняють старих лідерів, здатних вирощувати нових авторів, а не перепродувати “снікерси”.

Любов до імпорту - не останній комплекс усіх нас, кому болить читати власною мовою замість уніфікованого арго. Небажання й невміння озвучувати авторам, чого чекає від них ринок насправді, означає відсутність контакту з реальними потребами кінцевого споживача.

Попит, який потрібно сформувати, відрізняється від прихованого попиту, як макіяж від обличчя. Небажання видавців брати активну участь у формуванні "полиці авторів" для України означає бажання формувати її на користь того, хто знає.

Коли уважніше дослухатись до термінології сучасного книжкового ринку, виявимо, що нам пропонують не читацький, а маркетинговий зір  - "висока" та "нижня" полиця, товар на рівні очей. Вас купує мерчендайзинг. Небажання покупця вивчати культуру споживання, обирати лінію взаємодії з товарною викладкою означає бажання взаємодіяти на користь того, хто знає.

Звертаючись до теорії “німецької машини”, автор-самвидав не може просити для себе іншого місця, ніж то визначають правила системи. Це все одно що просити педанта змінити положення речі в просторі або пересідати під час руху каруселі. Ви хочете забрати книжки? Маєте на це право, в будь-який момент часу, як і відкрити власну книгарню.

Переконання: маркетингові методи

В цьому розломі, що шириться між українським видавцем та українським самвидавом, страшно будувати навіть “мости Кличка”, бо кожна зі сторін рухається в протилежний бік. Немає справедливого розподілу між українським та зарубіжним сегментом, немає комунікацій, немає гідної оплати, - але, головно, комунікацій. 

Грантове око - чорна діра українського видавця - посилює страх рухатись куди-небудь, крім неї самої. В такому положенні справ і авторові хочеться не робити зайвих рухів там, де його поставили, але це теж не завжди рятує.

Книги знімають з полиць, книги знімають з продажів, мотивуючи їхньою відсутністю, книги знімають з планів у видавничий портфель тільки тому, що хтось втрутився зі своїм саквояжем. І це планове видавництво, узгоджене дистриб’юторськими домовленостями. Щодо самвидаву, справа ускладнюється тим, що мережа обирає більшого.

І тут автор-самвидав повинен застосувати весь свій маркетинговий портфель - якщо, звісно, має власний. 

Автор - інсайдер чи аутсайдер?

Інсайдер, що несе уявну або реальну загрозу знаннями “з кухні”, автоматично відтісняється на далекі позиції. Інтернет зробив з нами чудову річ. Ми тепер усе знаємо завдяки кролям, що готові вчити кота. 

Той, що не згодився грати за правилами - ще одна категорія потенційного самовидавця. 

Неформат і “не на часі” займають приблизно рівні позиції, а острах перед сильними творами дорівнює презирству до слабких.

Для впевненості в інсайдерській чи аутсайдерській позиції, все ж таки, потрібна аналітична база. Дехто з авторів занадто рано здається, але значна більшість упевнена, що заробить більше, ніж пропоноване видавництвом. Історії про українських авторів, які живуть з роялті, для більшості означають лише одне - кум у ПЕН-клубі.

Що ж робити авторам, які не зловили свого Семена, в тому числі, з відрази до скандалів?

Альтернативні шляхи для тих, хто звик битися лобом в одну й ту саму стіну - шлях іншого болю. Увага до асортименту видавництва й ринку в цілому може бути болючою, в тому числі, через упередженість знавця. Пробувати зайти у видавничі двері через премії - непоганий варіант, хоча б для того, аби бути поміченими. 

Виходити з того, що є, не вступаючи в бій з завідомо сильнішим - гарна стратегія для тактика, що звик вирішувати проблеми по мірі їхнього з’явлення. Створювати попит іще корисніше, роблячи паралельне промо та шукаючи комунікаторів. 

Дякуємо Alina Ross за допомогу в підготовці матеріалу. Найближчим часом вийде інтерв'ю з цим автором, що публікує та просуває книги самостійно, в Україні та за кордоном.

КнижКава в Facebook  - щотижня й більше

Діізнавайтесь новини видавничої спільноти разом з нами!

Безпека творчості: як писати в світі big data

Image by @MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька

Автор і його творіння є частиною одного ланцюга, що має історичний вимір не лише в обраному жанрі. Ми робимо речі, які не є повністю унікальними з технічної точки зору, але в нашому виконанні вони набувають неповторної композиції.

Найбільший страх сучасного автора - викрадення та привласнення його творінь, але чи має він під собою реальну основу? Звісно, в нашому світі можуть відбутись неприємні й навіть дуже страшні речі, коли автор, як Моцарт, гине за свій талант, а заздрісний Сальєрі тішиться хоча б тим, що його геніального конкурента вже немає в живих. Утім, привласнити твір, як виявляється, не так вже й просто.

Експропріація та підміна

Історія, описана в романі "Жовтолика", дуже точно вказує на вразливі точки в планах крадіїв. Вони не можуть довести своє авторство і змушені спиратися на власне вміння брехати й підтримку корумпованих кіл у видавничій сфері. Та, врешті, навіть останні відступають, ретельно порахувавши свої втрати від причетності до скандального проекту. Відповідальність за скоєне поступово перекладається на крадія, що не в змозі вкрасти особистість автора.

Вивченням індивідуальних рис творчості письменників займаються і літературознавці, й волонтери, й рядові читачі, які швидко помічають розбіжності між текстами. Поряд із цим існують первинні докази, про які варто потурбуватись кожному автору.

Графологічна й мовознавча експертизи - ваші найпотужніші помічники у випадку затяжних суперечок. У часи розвитку інформаційних технологій багато хто з авторів перестав заводити рукописні чорновики, й даремно. Це зовсім не витрата часу, як здається, і ось чому.

По-перше, будь-яка рукописна діяльність дисциплінує розум і, як би нудно це не звучало, змушує мозок працювати найефективніше. Яким чином? Порівняно з набором тексту, людина здійснює більше тонких, дрібних і складних рухів під час письма. Така робота кінцівок безпосередньо пов'язана зі складною мисленнєвою діяльністю, що набуває потрібної форми водночас із рухами.

Так, аби вивести будь-яку літеру власним стилем, ви змушені придивлятися до того, що пишете, - тобто, зосереджувати зір, а значить, і увагу. Перебування в процесі надихає і вчить визначати слабкі ланки свого тексту. Ось чому досвідчені автори можуть одразу створити текст, який майже не потребує редактури або коректури.

По-друге, у вас формується база, створена власним методом. Одні використовують метод вільних асоціацій, пишучи усе, що спаде їм на думку, без жодного порядку, а потім оформлюють у зв'язний текст. Інші попередньо чи попутно роблять записи, збираючи матеріал, а потім одразу можуть створити цілісний текст або великі частини такого. 

По-третє, розібратися у ваших записах здатні лише ви, і, чим складніше система, тим краще. Особливості почерку, структурування записів, примітки, вставки є вашою індивідуальністю, яку не зможе опанувати жодна інша людина. 

В західній культурі письменництва існує традиція збереження графологічних доказів як власного авторського архіву. Палити або викидати немислимо, яким би "відстійним", "бездарним" або "небезпечним" не здавався текст. Звісно, кожен автор може зазнавати нападок чи тиску, причому, в несприятливі періоди свого життя. Він може опинитись самотнім, розгубленим чи заляканим, психологічно нестабільним, хворим фізично чи душевно, перебувати в полоні власних ілюзій або піддатись начебто переконливим, та все ж брехливим, неістинним запевненням. Утім, це культура, і ось чому.

Ідентичність і автентичність

Революційний розпач, що панував у нашій країні з початку ХХ століття, що вилився у рядки "Інтернаціоналу", на диво міцно закарбувався у пам'яті мільйонів. Схоже, його автори, дійсно, були талановитими людьми, якщо створили настільки впливовий текст. Постулати "Інтернаціоналу" аж закарбувались у генах неписьменного пролетаріату та інтелігентського прошарку, впевненого в необхідності будувати новий світ на попелі старого. Додав масла у вогонь і Ленін, обізвавши інтелігенцію "лайном" за нерішучість у перетвореннях.

З проривом у 2000-х роках ідеології, що виглядала, мов реванш за втрачене в середині XVII століття, українське суспільство зазнало цензури, яка була незнайома нам від початку його існування. М'яко стелючи, проватиканські рецензенти, в тій чи іншій мірі причетні до певних структур, займали очільні місця там, де тільки можливо піддати загадковий для них український текст пошукам кодів, знаків та смислів. 

Сухий, раціоналістичний, виключно розумовий підхід, ще у середні віки розкритикований як схоластика, приречений на поразку, але змиритися з нею не бажає. Так починаються пошуки й навіть визначення "ворожих" наративів, що вносяться до списків, здатних позмагатися з "кодексом істинного арійця". Так з'являються перекручені, обстрижені, опосередковані тексти, "пристойні" думки, пригладжені автори й інші шоу на параді лицемірства.

Революційний розпач, підігрітий інквізиторським палійством, набув месницьких тенденцій після початку повномасштабної війни, коли люди почали нищити цілі бібліотеки, написані "ворожою" мовою. І тут кожен автор змушений поставити собі запитання: чим була для мене бібліотека, якої я позбавився, і чим тепер є мій творчий багаж?

Жоден іноземний ідеолог, що радо виділяє гроші на руйнування, не дозволить собі варварського ставлення до набутого ним же. Коли у вас вимагають обгрунтування за те, що ви маєте у власному архіві, це питання до них, а не до вас.

Комуністична ідеологія може тисячу разів змінитися бюргерством, що не бажає читати нічого складного, а, набувши скільки-небудь прийнятної освіти - й емоційно насиченого, що набуває обрисів небезпеки в темній царині їхніх пристрастей. Тисячу разів неокомунізм буде повертатися, демонструючи метаморфози семінарійного мозку, з вимогою знищити націоналістично-буржуазний доробок. Ті з них, що, врешті, набули світлого минулого за часів неокапіталізму, відчують себе настільки свідомими, що будь-яке "чуже" свідомо чи несвідомо витіснятиметься, і ліберальні кола тут заспівають власну анклавну пісню.

Не відстоювати традицій збереження означає рвати собі нерви, а з обірваними нервами ви навряд чи досягнете чогось значущого. Впорядкування й перегляд власних архівів означає професійне зростання, і тільки. Отже, стіна з книг, зошитів та папок вам ажніяк не завадить в побудові безпечного креативного простору.

Бейт, гейт і дедпул

Інший серйозний страх сучасного автора - образи, переслідування й фанатизм прихильників. Увесь світ облетіла історія іранського письменника Салмана Рушді, на якого напали під час виступу, спричинивши більше сорока ножових поранень. Що це, й чому раніше ми такого не знали? 

Публічність автора в цифровому світі, підтримувана видавцями, має й темні сторони. Визначити межу між самопрезентацією та реаліті-шоу буває вкрай важко без погляду зі сторони, а й без менеджменту. Добре, якщо автор має здоровий глузд, але чимало талановитих людей всерйоз захоплюється чи починає йти на поводу в демонстративності, що несе їх, мов оскаженілий кінь. 

Примітно, що й напад на Салмана Рушді, й убивство Джона Леннона сталися на тлі релігійного фанатизму, хоч і з різних напрямків, і в різних обставинах. Примітно, що обидва цих випадки сталися в США, і тут американські патріоти скільки завгодно можуть кричати про позицію жертви. Примітно, що звіряче вбивство Шерон Тейт, дружини режисера Романа Поланскі, сталося там же, і це вже питання про суспільні паттерни, що творять настільки неконтрольоване зло.

Проте, зараз нас цікавить, як захиститись від цього в суспільстві, що переймає такі паттерни, і які в нас є резерви захисту, і що автор має сприймати всерйоз, а що розцінювати як переляк, здатний лише загнати до пастки спецслужб чи кримінальних елементів, які прагнуть поживитись зі здобутків неординарного розуму.

Обережність у публічних висловлюваннях точно не завадить, яким би щирим ви собі не здавались, і які б демократичні принципи цивілізованого суспільства вас би не оточували. Сказати все, що завгодно, без наслідків не вдасться - як і написати. Тому важливо розуміти, за що саме й з чим ви боретесь, і хто береться захищати вашу позицію. 

Скандали, що їх активно роздувають в соцмедіа проти авторів, теж відрізняються певним, аж навіть схематичним розвитком, і ці схеми можна прослідкувати у так званих цивілізованих суспільствах. Одна справа - конструктивна критика, коли виходять повноцінні огляди, з прямим або непрямим цитуванням і посиланням на оригінал. Інша справа - критика нищівна, коли поряд із нецензурною лайкою та огидними подробицями постає вперте небажання розповісти, що ж там було насправді, й головно, довести свою позицію.

По-перше, учасники останнього типу дискусій ганьблять самі себе, переключаючи увагу з власної (можливо, підзабутої або посередньої творчості) на темні аспекти своєї особистості. По-друге, вийти з таких скандалів без утрат дуже важко. По-третє, напливає закономірна думка про піар в стилі "антипіар", тобто, свідому кампанію розкручування певного імені, кола чи теми, або про те, що, врешті, учасники скандалу перекинуть усю провину на автора.

І тут виникає досить-таки очевидний висновок про наслідки участі в певних групах, клубах, об'єднаннях тощо, про справжню вартість їхніх грантів, перших місць та згадок у пресі. Вивчати репутацію спільноти, куди вас запрошують, важливо, ще й наперед.

Трест, що впав

І, нарешті, підходимо до страху, що змушує ні в якому разі не показувати свої рукописи видавцям чи літературним агентам. Це страх критики та розвінчання ідола, страх узятися до справжньої роботи над своїм творінням. Це страх комунікацій, в яких потрібно проявити себе й правильно відреагувати на неконтрольованого іншого. І, головно, багатьох авторів мучить страх відправити рукописи туди, звідки вони, як правило, не повертаються.

Страх довіряти, насправді, руйнує чимало перспективних стосунків - навіть якщо існують речі, які жоден із нас не здатен контролювати. 

Поки ви роздумуєте над цим, повернемось до натовпу прихильників, про яких не мріють хіба що одиниці. Голівудський "успішний успіх", створений за допомогою медіаприйомів і  медіаприйомчиків, накручує зовсім не повагу до вашої творчості та особистості, а стан залежності, в якому люди починають поводитись дивно, а бува, й зовсім неадекватно. 

Досвід медіаперсон з різних сфер говорить про те, що розкрутити ідола можна з кожного, й затяганість людини, врешті, обертається проти неї ж. Психіка людей, так чи інакше, опирається маніпуляціям і насильницьким діям на кшталт нескінченного повторення одного й того самого імені з кожної праски. 

Управління присутністю - велика наука, що є спеціальним розділом піар-менеджменту, здатного втримати баланс між "є" та "нема". Те саме стосується міри відвертості, яка впливає на здатність зануритись у творчий процес, і ступеню залученості в дискусії, в тому числі, суспільні й політичні, які впливають на готовність певної частини цільової аудиторії визнавати автора "своїм" та повідомляють про те, на що в цих дискусіях автор орієнтований насправді.

Погодьтеся, дурно виглядає творець, який вдається в нескінченні пояснення своїх позицій чи слідує трендам зі страху бути несприйнятим або відкинутим. Саме тому ми закінчуємо наш невеличкий огляд на ліричній ноті, з переходом до визначної події березня - Всеукраїнського Тижня Поезії, де кожен бажаючий міг представити свої твори широкій громадськості й отримати увагу потенційних видавців. 

КнижКава в Telegram - не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму.

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Творча криза: втекти з в’язниці

Автор: Марія Заржицька

Будь-якого понеділка знайдеться тема, якої не хочемо торкатись і відкладаємо на вівторок. А там що? А там ми, з досвідом розгубленості перед купою справ і необхідністю маневрувати від самоутиску. Тож, говоримо, як і раніше тут, про зміну звичних способів бути автором і самозбереження там, де заборонено ламати вашу особистість.

В будь-якому депресивному стані важливо, як людина відчуває себе. Тут важливо не плутати почуття, тобто, наші емоції, й відчуття, що можна представити в образах ситуації. 

Депресія, тобто, стан пригніченості, відчувається не за готовими шаблонами, - втім, якщо ви знайшли образ для свого стану, намагайтеся одразу занотовувати або замальовувати його. Чимало письменників трансформувало свої переживання під час пригнічених станів у твори, що отримали світове визнання.

Знати й визнати

Визнання, і справді, можна створити. Спитайте себе, що для вас важливо. Наявність інтересу, рівень інтересу, якість інтересу - все це можна виміряти й проаналізувати навіть там, де, здавалося б, цей процес від вас не залежить. 

Натомість, багато сучасних авторів задовольняються лише цифрами переглядів на безкоштовних майданчиках для публікацій, які гарантують (і те, не всі), що ваше ім’я та твір вийдуть в пошук за директними запитами. Втім, найбільшу вагу для пошуковиків мають зовнішні посилання та активність у соцмережах, що часто є одним і тим самим процесом. 

При цих словах у багатьох авторів депресія може посилитись, але тільки з однієї причини - ви, не народжені бути промоутером, картаєте себе за це. Шалений ейблізм сучасності стає напрочуд тиранічним, ще й у ринкових умовах. Зайцю погано від того, що він не вовк, а вовку сумно через примерзлий хвіст і прудкість заячих лап.

Це, справді, аболіціоністське задоволення - послати піар-менеджмент рабовласників і дозволити собі жити власним життям.

Зворотний зв’язок павука

В наш час письменників змушують бути гіперсоціальними, або, навпаки, асоціальними, підкидаючи все нові й нові методики захисту особистих кордонів. Все більше молодих авторів скаржаться на дивний підхід видавництв, які, замість тверезої ринкової оцінки пропонованого їм контенту, відправляють письменників у соцмережі, набирати собі прихильників авансом. 

Досить імовірно, що таким непорядним способом вас намагаються використати в якості об’єкта дослідження з маркетингових технологій, навіть не думаючи про те, що означає підірвати довіру читача. Я б радила взагалі не укладати домовленостей з такими видавництвами або переконатись, що це їх єдина помилка в стратегії. У більшості випадків реалії показують системні помилки.

Отже, беремо за правило одразу - автор з ненаписаною книгою, що не має досвіду в сфері маркетингу або продажів, уникає долі київських новобудов. Пишіть синопсиси, редагуйте контент, готуйте його до публікації за правилами, оголошеними видавництвом, збирайте кількість відмов з роздруківкою і архівуванням, - і, якщо хочете, робіть самвидав, але не чіпайте ринок. Будь-ласка, не чіпайте ринок. Жити згідно законів експериментальної країни в літературі не вийде.

Творчість і пресинг цифр

“Ми робимо не лише те, на що здатні”, - скаже будь-хто, змушений поєднувати творчість з безліччю інших справ. І добре, що сучасна людина все більше звертає увагу на те, в яких умовах живе, і що їй потрібно, аби елементарні та соціальні потреби не скніли у кутку. І кожен з нас помічав, як дратується від недосконалості та незавершеності, й, врешті, доходить висновку, що самість - це смерть.

Я, справді, дуже шаную людей, які охоче допомагають своїм знайомим креативщикам у побуті, й творчих особистостей, здатних вирватись із власного фандому для терапії клінінгом, кейтерингом та ландшафтним дизайном. 

Мені страшенно подобаються люди, які питають, скільки часу читач проводить за їхньою книгою, і що буде, коли взагалі не висувати свою особистість поперед книги або проводити час у натхненній роботі замість ліпити злі вареники. Я захоплююся людьми, що пхають носа в аналітику і хочуть знати, що це означає для їхньої роботи. 

Аналітика продажів, та й самі продажі, відбуваються за певними законами, що спираються на знання про цільову аудиторію, але це ще далеко не все. Окрім точних знань, існує чуття клієнта, - так само, як у вас, письменника, є авторська інтуїція. Ви підсвідомо відчуваєте, хто є вашим читачем, і пишете саме для них. Добре, якщо ви можете описати це самим собі або, хоча б у загальних фразах, літературному агенту.

Три типи мовлення

"Мені немає з ким поговорити про мою творчість" означає не те, що вам, насправді, немає з ким поговорити. Ви можете відчувати потребу саме у вашій цільовій аудиторії або нестачу вмінь розповісти про свою творчість.

В останньому контексті є три типи мовлення - авторський, продажний та перформанс. Письменник не турбується про те, як його слова будуть сприйняті читачами. Він відчуває внутрішню потребу сказати саме це, і говорить, не зважаючи на кількість реакцій чи то їх відсутність.

 

Продажник використовує свідомі методи дослідження цільової аудиторії та формує меседжі, що відповідають її характеристикам.

Перформансер працює на розвагу - тобто, звертається до цільової аудиторії в той час, коли вона відпочиває, не вимагаючи здійснити покупку або замислитись над глибокими філософськими питаннями.

Важливо не забувати, що рутинна робота позбавляє болісного відчуття незавершеності, а редагування й коректура добре сполучаються з пошуками нових художніх прийомів та відточуванням стилістики. 

Формування професійного кола й біографії відомих письменників - ще один дієвий спосіб позбавитися відчуття камери-одиначки. Кричати у соцмережевий простір "Я тут не одна така?" і переконатись у тому, що це справді так, можна за хвилину, не чекаючи, доки ці страждальці прокинуться і зважать на ваш голодний крик. 

Письменницькі курси або методички? 

Тут важливо розуміти, чого ви хочете насправді. Якщо ви прагнете навчитись писати за певним зразком, використовуючи певні прийоми, і маєте більш-менш прийнятний хист, у вас вийде, хоча б за законами соціального відтворення. 

Якщо бажаєте підтягнути техніку, - ще й за результатами незалежного читацького аналізу - у вас теж вийде, ще й як. Потрібно лише обрати курси, які дадуть вам бажаний рівень кваліфікації. 

Якщо хочете зорганізувати свою діяльність, курси - особливо, авторські, від успішних письменників - стануть залізобетонною опорою. Єдина проблема в тому, що вічно зайняті письменники рідко ведуть курси, але винахідливі посередники збирають їхні поради - наприклад, у бестселер "Пиши сильно" від найвідоміших українських авторів.

І, врешті, є спосіб, з яким упорається навіть затятий асоціал. Письменницький щоденник, зошити для терапевтичного письма й чорновики. Спалите - посваримось. Шафки вам, і нагадую, що сьогодні останній день для безкоштовного отримання анкети творця. 

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні 
mariazarzhytska@ukr.net