32 BookForum: proтриматись

Іmages by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

В спробі визначити різницю між київськими форумами та, як твердять, їхнім родоначальником ми провели чимало часу. Львівський форум видавців тим і зручний, що дає доволі багато часу перебувати на одному місці. Тим, хто, як і ми цього року, тут уперше, варто приходити заздалегідь, аби ще без натовпу роздивитись привезене видавцями.

Одразу наголосимо, що тут вам не Франкфурт. Якщо на Книжковому арсеналі про місце зустрічі можна хоча би здогадатись, то на Львівському форумі видавців узагалі немає спеціально відведеного майданчика для спілкування видавців та літературних агентів, які хочуть укласти довгострокові угоди з високим ступенем довіри. Холодне кафе біля журналістської зони навряд чи підходить для чогось, крім виходу на свіже повітря. Під час ярмарку ж про спілкування йдеться хіба що в дуже обмеженому форматі. 

Зі стендів Житомирського видавництва "БУК-ДРУК" та агенції іноземних мов "РУНА" (м.Львів)

В контексті зустрічей із закордонними видавцями Книжковий Арсенал поки що лишається єдиним пунктом із більш-менш відпрацьованими процесами - хоча й тут є накладки з листуванням, які треба тримати під контролем, що називається, вручну, не розраховуючи на своєчасність поштових сервісів, які підводять все частіше. Тут ми можемо лише порадити американський посібник із розпродажів квітня - "Життя після Google. Занепад великих даних і становлення блокчейн-економіки" Джорджа Гілдера, випущений BOOKCHEF ще в 2021 році. І на власному досвіді констатувати, що володіння пристроями, для яких, власне, створений Android, уже нічого не гарантує.

В цьому сенсі доволі цікавими стають доробки навколополітичних письменників, у яких можна віднайти чимало корисного матеріалу для бізнес-аналізу - Енн Епплбом, що прийшла на заміну зніяковілому Снайдеру, та навіть Дональд Робертсон із його "Марком Аврелієм", не кажучи вже про Бориса Джонсона, думка якого важлива для нас.

Важко сказати, наскільки широко ця метода спрацює в Країні Суцільних Упереджень, ще й радій віддавати власні оборонні фонди будь-якого штибу, починаючи від ядерної зброї й закінчуючи російськомовними виданнями. Афера століття, схоже, передбачила творення марновірного натовпу, який сам позбавляє себе засобів упливу, виконуючи безглузді настанови тих, хто не в змозі спертись ні на що, крім власної філософії страху.

Те, що всі ми досі перебуваємо в полоні радянського мислення - безспірний факт. Нам потрібно або повністю приймати точку зору автора, або відкинути його, - бажано, на розтопку - навіть не задумавшись про те, що коїмо. Те саме чекає на будь-якого письменника, що втрапив у нещастя бути громадянином країни-шкідника, країни-зрадника чи країни-непереможця. Південне село розміром із цілий півострів, без жодного бажання вивчати мову й культуру остогидлого сусіда, без жодної притомної новини, осередок лютої ненависті, що днями вивалює взаємні претензії довжиною в нескінченну чорну стрічку і не бажає пробачати нікому, навіть собі, вже чекає, як відпрацьована модель засвіченого майбутнього.

Ще на тему: Нетривіальне: балканська література (2024)

І те, що, нарешті, відбуваються хоч і не ідеальні (а часом, і критично помилкові), але спроби визначити поняття рашизму з різних аспектів - уже досягнення. Принаймні, це може бути дзеркалом для контрнаступу там, де ми для цього створені, а не на екрані та в соцмережах. Поняття, що вибудовує наше, а не чиєсь ставлення до цього явища, описуючи його об'єктивно, а не через призму власних уподобань там, де працюють зовсім інші закони.

До речі, якщо вже говорити про святе місце, що не буває порожнім, Львівський форум видавців і тут вирізнився. Це єдиний форум, де можна побачити літературу, що популяризує релігію - щоправда, в специфічному контексті. Прокатолицькі та греко-католицькі видавництва традиційно для свого напрямку не продають оригіналів, тоді як їхні ідеологічні противники пропонують зацікавленій аудиторії широкий асортимент видань Корану. 

Ще на тему: Нетривіальне: східцями Сходу

Знову ж таки, якщо звернутись до історії "Ісламського культурного центру ім.Мухаммада Асада", побачимо ще більш особливий слід, у якому аж зовсім нетрадиційний поворот долі єврейського журналіста, досвідченого юдаїка, створив спільноту, яка має задовольняти, з одного боку, ліберальні прагнення певної частини мусульманського населення, з іншого боку, стає прихистком для тих євреїв, хто не підтримує політику Ізраїля щодо Палестини, й, відповідно, перестає вважатися своїм серед своїх. 

Тут чимало користі може справити доробок експерта. І мова якраз про тих, хто безпосередньо перебував у руслі подій, а саме, дипломатів. Дмитро Чекалкін вкотре представив на ярмарках цього сезону свою працю "Саундчек", якраз на тему Близького Сходу в його ізраїльському контексті. 

У питанні, що приваблює юдея стати мусульманином - адже різниці в догматах, на перший погляд, немає - залишається тільки одна відповідь. Та сама, що, вочевидь, напрошувалась у 90-х роках, коли молодь масово йшла до протестантських спільнот із традиційних християнських конфесій.

Інстинктивне прагнення до спільності перетікає в колективізм там, де потрібно мислити індивідуально. І відповідь на те, чому іслам нового штибу може стати популярним за його традиційними національними межами, давно лежить поза межами шлюбних відносин, де жінка схильна відмовлятись від свого "Я" на користь чоловіка. 

Ліберальний іслам підкорив Боснію, що зробила його соціальним елементом на вітрині демократії, ліберальний іслам поволі підкорює кримськотатарське населення, що знаходить розраду в вірі предків і сподівається заслужити повернення додому хорошою поведінкою. Різниця лише в тому, яким пунктам слідують ті чи інші. 

Правиловір'я - одне з традиційних вірувань сучасного українця, що поволі перетворює хвилину мовчання в загальнонаціональний намаз, а хвилину говоріння переводить у фарисейський коппінг навколо елементарних речей.  "Слава Україні!" вже починає звучати як "Ассалям алейкум", а "батько наш Бандера" як "Мухаммед - пророк Його". Можете кидати в нас камінням, та галицький шаріат не за горами, а суботня кнопка ліфту вбачається всюди, де потрібно бути людиною. В цьому сенсі "Дім солі" Світлани Тараторіної, як для нас - найкраща футуристична оптика.

Відверта політизація греко-католицької спільноти призвела до того, що навіть католики на Львівському форумі видавців змушені стояти за ворітьми. З іншого боку, ця спільнота має потужний пласт дитячої літератури, що доступною мовою розповідає про християнські істини - яскраві, якісні видання для читачів різного віку, а для юнацтва навіть спромоглась на радикальний хід. Щоправда, виконання, як завжди, іноземне, але про особливості того, що не іменується, гомоеротизовані спільноти мають змогу говорити знову і знову, не кажучи вже про дурну цікавість. 

Перверсійні теми в жіночій письменницькій спільноті - ще один вид жертовності, за яку страшно. Та й загалом, пристрастне колупання вавок уже навіть не тренд, а нав'язлива ідея, коли страх знищення перетворюється на аутоагресію та заперечення свідомого права бути іншим. І коли премію отримують за ненависть, вона й стане винагородою. Націоналізація сприйняття є насінням дерева анчар, залежність від якого майже героїнова.

Ще на тему: Нетривіальне: балканська осінь 2025 у Львові

Можете кидати в нас срібняками, але в цьому контексті ми за вивчення економіки - хай там в коміксах. Усе ж краще, ніж розлюбити цей жанр через летаргіків, що в своєму прагненні до смерті напрочуд уникають власної.

Напрочуд. To be perpetuum.

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Кримська хвиля й поліська злива: зі стендів "Відсічі"

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Є теми, з яких мені не страшно починати про Крим. Світ письменництва, що, втомившись від запилених материкових міст, лине в Лівадію або Бахчисарай, гуляє вузькими ялтинськими вуличками або топче алуштинську гальку. Тут "Ранок" підсобив нам з оглядом аж несподівано, виявившись хіба не єдиним видавництвом, як то кажуть, у вайбі.

Цього року, на першій "Відсічі.Крим" у Житомирі, книги видавництва "Ще одну сторінку" одразу зайшли в око елегіоніста.  Видання містять твори двох форматів. В одній - прозові твори українських класиків та неокласиків, у тому числі, представників Розстріляного Відродження, що, так чи інакше, торкалися у своїх творах кримської тематики.

І це про те, що гідна конкуренція російській літературі того й ранішого періоду в нас, усе ж таки, існує. Це несподіваний ракурс українського Криму для тих, хто не звик його бачити таким, і це Харків, який мислив крізь призму тамтешньої легкості буття.

Один з організаторів Ялтинської кінофабрики, Олесь Досвітній, як і Дмитро Тась, писав про татарський Крим, ще й з долею, що накрила його раніше - і втрапляння у польський казус, і еміграція, й засудження до страти за звинуваченням в тероризмі, й активна революційна діяльність, з усіма її крайнощами, до того.

Неосимволізм, імпресіонизм і ліричний гумор "розстрільників" доповнюють поетичні та прозові збірки класиків ХІХ століття і початку ХХ - Лесі Українки, двох Франків - Івана та Петра, Василя Короліва-Старого, одного з засадників Української Центральної Ради, збірка її депутатки, засновниці "Українського національного театру" Людмили Старицької-Черняхівської, учасниці жіночого руху. 

Тема кохання - у Бориса Тенети, що його збірка "Листи з Криму" об'єднала під назвою новели про милу серцеїдку, а родинна тема - в руслі цьогорічних букерівських трендів.

Жіночу тему продовжує Ганна Барвінок, дружина автора "Чорної Ради" Пантелеймона Куліша, започатковує Олена Пчілка, мати Лесі Українки, й надає акцентів Мирослав Капій, з "Країною блакитних орхідей", де постаємо частиною легендарної Атлантиди.

В.Підмогильний та І.Нечуй-Левицький, повалювачі шаблонів - хто з-за сонця, хто з-за хмар - а з ними й В.Вінниченко, професійний сибарит та ескапіст, якраз для весни в кримському стилі - з холодним морем, біленьким та декадансом, поки не вграли.

І В'ячеслав Гук, іще живий автор "Саду Галатеї", лауреат італійського часопису "DIOGEN" (2013) - хоч і сіренько, та в модернізм і сенсо-фізіологізм як першовідкривач літературного напрямку.

КнижКава в Instagram ще більше

фото та інтерв'ю з подій.

 

Відсіч.Крим - 2025: дві вежі й третій зайвий

Image by @MZarzhytska on X

Автор Арнольд Лопушанський

Крим для України, водночас, є подарунком долі та яблуком розбрату. Складна історія, що почалася із сусідства - то войовничого, то загарбницького, то дипломатичного - врешті, перетворилась на співжиття, спочатку в межах Російської імперії, потім в СРСР і, нарешті, в незалежній Україні.

Фестиваль, що пройшов 19-25 травня в Житомирі, нагадав нам усім про речі, які не хотілося згадувати - але час усе розставляє на свої місця, попри намагання пропагандистів усе заплутати.

Ментальні пастки: історія

Ситуація в Криму, що більш-менш врівноважилася у 30-х роках ХХ століття, ускладнилася депортацією кримських татар в 1944 році за звинуваченням у колабораціонізмі з гітлерівцями та передачею Криму від РСФСР до УРСР - на перший погляд, з економічних причин. 

Після розпаду СРСР розпочалися одразу дві типово кримські тенденції. З одного боку, частина русифікованих кримчан позиціонувала себе як майбутніх громадян РФ. З іншого боку, частина кримських татар, депортованих за межі півострова, повернулася на півострів, але зіткнулася з труднощами повернення втраченого.

Третя тенденція склалась задовго до кримськотатарської кризи та стосувалась адміністративного утворення, що мало специфічний склад населення, географічно та, у великій мірі, ментально відокремленого від материкової частини. Одним це не заважало відчувати себе частиною України, а іншим давало привід боятися українізації настільки, що економічні переваги відступили на другий план. Більш того, проросійські активісти почали звинувачувати Україну в недостатньому забезпеченні, сподіваючись отримати все потрібне з російської казни, - водночас, не відмовляючись від українських привілеїв як "боргу".

Контрадикція і воля

Кримськотатарська частина населення активізувала боротьбу за національно-територіальне самовизначення, в тому числі, користуючись незгодами Симферополя та Києва. Нагадаємо, що ці міста під час існування СРСР мали республіканське значення, а Крим був автономною областю. 

Щодо врядування, Крим став осередком сил, які позиціонували себе як прокомуністичні, всупереч колишнім комуністам з Києва, - але питання землі постало перед кримчанами суто по-українськи. Незадоволені кримські татари почали самозахоплення, чим іще більше ускладнили ситуацію, досить невизначену в правовому полі. 

Так, Меджліс як представницький орган, був визнаний Україною після окупації Криму з боку РФ. До цього офіційний Київ або займав позицію спостерігача, або, врешті, добирав кримськотатарських лідерів до ради при Президенті України за часів Леоніда Кучми. Той не поспішав легалізувати статус Меджлісу, небезпідставно побоюючись, що в Криму з'явиться паралельна влада, що поволі перебере на себе основну.

Невміння урядів України озвучувати чіткі рішення й домагатись їхнього виконання, врешті, призвело до повної дестабілізації в Криму. Попустительська політика Тимчасового уряду 2013-14 рр., що, на додачу, не бажало визнавати посеред себе відповідальність головнокомандуючого, призвела до втрати Криму, якої могло б і не бути. РФ святкувала перемогу багаторічної операції, проукраїнська частина населення півострова, незалежно від мови та національності, опинилася під загрозою репресій, які не змусили себе чекати. 

Євшан-зілля, чумак за сіллю

Кримські татари так і не змогли оголосити незалежність автономії, яка ще з часів завершення російсько-турецької війни в XVIII ст. вважається неможливою. І, хоч далеко не всі її прагнули, в російського уряду з'явилася підстава тримати усе кримськотатарське населення півострова під прицілом - насамперед, за звинуваченням у тероризмі або екстремізмі, що є підставою для арештів та ув'язнень. 

Частина кримських татар мігрувала на материкову Україну, вчергове переконуючись, що втратили - можливість відчувати себе вільно, мати гідний рівень життя і сподіватись на поступове законодавче вирішення побутових питань. Те саме стосувалося основної частини кримського населення, що підтримувала Україну. На жаль, частина проукраїнських кримчан не змогла виїхати, опинившись під прессингом російської влади - без доступу до медіа та літератури, що могла б підтримувати об'ємний погляд на ситуацію. 

Кримськотатарська спільнота на материку отримала можливість навчатись, писати, перекладати та друкуватись, проводити мистецькі заходи рідною мовою, виконувати національний гімн та надсилати офіційних представників, які обстоюють її інтереси в межах законодавства України. 

Щоправда, автономність кримськотатарської спільноти так і лишилася особливістю - не лише через культурну чи релігійну різницю. Суспільна інкапсуляція, в якій звуження кіл спілкування йде поруч зі зниженням інтересу до інших кіл, посилилась острахом за ідентичність і небажанням торкатись болючих тем. 

Те саме, хоч і в меншій мірі, стосується й кримської спільноти загалом. "Острів'яни" звикли почуватись єдиним цілим, і лише спільні заходи - такі, як фестиваль "Кримський інжир" - давали їм можливість знову відчути себе разом.

Поліський фестиваль: дощ і парасольки

"Відсіч.Крим" проводився уперше цього року в Житомирі, традиційно налаштованому на мультикультурність. Кримські митці - письменники, поети, художники, сценічні виконавці - зібралися в одному арт-просторі, під гаслом "Крим - це Україна". Втім, що маємо насправді?

Українське письменство займає не просто основні, а переважні позиції - не лише у площині творчості, але й в розв'язанні кримських вузлів. Ми бачимо українські прізвища на книгах для дітей і дорослих про Крим, ми бачимо активну перекладацьку діяльність кримських татар щодо української та світової літератури. Ми не бачимо творів, про які говорять закордонні джерела, і, часом, українські, - але не на "Відсічі".

Чому ж так? Невже причина тільки в ставленні до мови, чи до читання теж, чи, може, бракує авторів, здатних писати на рівні? 

І це не єдине питання там, де спільноту представляють жінки, а чоловіків-авторів чомусь немає - хоча, відносно нещодавно були видані збірки з "Кримського інжиру", а сама кримськотатарська література має.чималий доробок в істричномв контексті.

Та сама тенденція в українських кримчан. У нас є Світлана Тараторіна її унікальне бачення найгіршого сценарію з "Дому солі". В нас є автори, що, хоч і не приїхали на захід, і не приїдуть ніколи, але ментально з нами - в творах, надрукованих серіями на кшталт "Класиків та сучасників". 

Врешті, маємо конкурс "Листи до вільного Криму", де пишуть діти різних вікових груп, але немає жодного кримськотатарського прізвища. Що це - пасивність, зневіра, зростання упереджень щодо потреби в літераторах або чиясь свідома протидія? 

В одному тролейбусі

Вибір мовчання, на жаль, стає нормою в нашому суспільстві, а це, як історично відомо, погана ознака. Здається, вся думка навколо кримськотатарської проблеми зависла в "Хайтармі" Ахтема Сеїтаблаєва, та хіба він не дав вичерпну відповідь?

Українці залишаються відкритими, як в контексті життя тут, так і за кордоном. Ми готові співчувати й радіти бажанню вчити нашу мову, все частіше проявляємо інтерес до кримськотатарської, а ментальність сусіда так і лишається таємницею за сімома печатками.

З іншого боку, "звичка до звичного" багато кого лишає у вибраних межах. Нам просто не хочеться, мов дітям у пісочниці. Така свобода - сумна, в ній украй мало справжнього життя.

І, хоч від добра не шукають добра, пошукаємо хоча б людяності. Готовності впізнати в іншому себе. Нам подобається бути експертами в житті сусіда, та й вони не проти, коли за них так управно й гладенько говорять. А чого шукають вони?

Gerai, gerai

Якщо зважити на кадри в УКУ - граматики з високим ступенем точності (ой-йо!) та освіти з високим ступенем копулятивності. Досить імовірно, що кримськотатарська культура збагатиться вже звичними для українського вуха схолазмами й перекладацькими казусами, а в хані Гіреї ми знову впізнаємо пана Володиєвського. Щоправда, польські королі закінчились, а гетьманом у нас, вибачте, знову якийсь хозар. 

Прокатолицька культура обіцяє гарантований білет на Захід, приязнь і стриманість в міжетнічних питаннях, - попри те, що в українському контексті всі європейські заяви набувають кланових кольорів, і це не лише наші проблеми. Кросскультурність ніколи не була сильною стороною Польщі, чи, скажімо, Іспанії, де арабом бути страшно, а турком стрьомно.

Саме тому нашим письменникам варто, нарешті, сісти обличчям до обличчя. Можливо, слідом за дитячою літературою ми перестанемо боятись одне одного й зможемо зробити ті рішучі кроки, яких так бояться наші вороги.

КнижКава в Facebook - щотижня й більше

Дізнавайтеся новини книжкарства

 разом з нами