Книги про фашизм: Європа та США

Автор Марія Заржицька

Випуск 120

Тема фашизму оминала публічності, як не дивно, з того самого часу, коли, здавалося б, перемогли фашизм. Не тільки в радянському, а й в західному суспільстві говорити про фашизм у його конкретних термінах та визначеннях було якось не прийнято. Якщо Радянський Союз вперто змішував поняття фашизму й нацизму, затуляючи друге першим, то в Європі та США так само вперто прикривали фашизм нацизмом. 

Чому ж так? Без книг ажніяк не розібратись - тим паче, книги про фашизм пишуться й публікуються давно, їх начебто ніхто не забороняє, а в північного сусіда, що застосував проти південного весь арсенал обох ідеологій, ці книги парадоксальним чином рекомендують до читання. 

Якщо це політична божевільня, в неї все одно має бути своя логіка, що її, мов застарілу хворобу, довгий час ніхто не хотів зачіпати. Заперечення очевидних речей здоровішими не робить, заборона коментувати лицемірство та безглуздя творить лише нові дабл-бінди, в яких дволикі люди продовжують шизофреногенні - емоційні або розумові - ігри аж до їх логічного розв’язку.

Фашизм, власність та національність

В хронологічному сенсі фашизм виник раніше за нацизм, а його передумовою стала активізація в ХІХ-ХХ ст. народних рухів. Як політичний рух, фашизм виник у Італії часів Муссоліні (1922 - 1943), взявши собі за символ та основу назви фасції - пучок палиць, які носили з собою давньоримські чиновники-ліктори. Ці палиці втілювали в собі  каральний елемент влади, яка базувалась на сімейному тлумаченні суспільного підпорядкування.

“Отец народов”, “батько”, “дуче”, “каудільо” - всі ці сенси часу, де фашизм як права ідеологія начебто протистояв лівій, стали єдиними для обох. Питання водорозділу полягало в ставленні до власності, право на яку в історично складеному контексті визначалось, на думку ідеологів як правих, так і лівих рухів, національністю. 

В ХІХ столітті дійшло до того, що одні національності аж науковим способом виголошувались більш гідними чимось володіти, інші - менш гідними. Втім, якщо заглядати до європейської історії, право на володіння у феодальному суспільстві визначалось, насамперед, військовим обов’язком. 

Військовий обов’язок як абсолют фашистської влади означав можливість панувати, набирати собі рабів та силою брати ресурси, яких об'єктивно бракувало за умов постійної війни та поганих умов господарювання - екстенсивності, тобто, розширення ареалу споживання замість його поглиблення. 

В індивідуальному контексті, людина, що не вміє керувати власними пристрастями є, може, й міцним, але поганим господарем. Об’єктивно існуюче багатство країни не береться до розрахунку як спосіб швидкого отримання ресурсу. В хід іде грабунок, у тому числі, узаконений через штрафи та суди аж до сутяжництва, конфіскації, позички, у тому числі зовнішні, які рано чи пізно передбачають повернення. Країна опиняється під загрозою громадянських війн, золотошукацтва та голодоморів. Цим, зокрема, відзначилась радянська система, що вирішила позбавитись селянства як сили прихованого опору, і тим лише стимулювала розвиток ультраправих рухів.

Фашизм і радянська ідеологія: спільне, відмінне

Цікавим є те, що радянська система постала з лівих рухів декласованого селянства й пролетаріату, приправлених панфілософськими викладками інтелігенції з проблемами рангового табелю та, в основі декабризму, прикладом військової аристократії, далі й ще розбещеної латентною європейською вседозволеністю. 

Частина буржуазії, невдоволена становищем при царизмі періоду Першої Світової, теж підтримала більшовиків, про що потім пошкодувала, та пізно. Тим часом європейські бюргери, послідовні та ощадливі, стали опорою фашистських режимів 20-х-30-х рр. по всій Європі, які потім доєднались до нацизму як колабораціоністські - режими спостереження та співучасті. 

Радянська система боялась фашизму саме через помсту з боку грабованих нею верств, утім, повністю втілюючи в собі фашизм через страх від породження такого типу дволикої реакції, яка, на відміну від нацизму, не виступала проти СРСР відкрито, а чекала нагоди, щоби нанести підступний удар - руками своїми, добре прокачаними, або чужими, готовими виконати наказ, мов раб, лютіший за господаря. 

В СРСР державний терор був узаконеним доти, доки його не очолив лідер з підвищеним рівнем параноїдальності - Йосип Сталін, що сам здійснив низку розбійних та терористичних актів у революційний період та ішов до влади методами камарильї. Його страх перед помстою найближчого оточення вилився у репресії, а національний фактор пов'язувався виключно зі здатністю до опору системі зневласнення.

В цьому сенсі фашистські рухи не знали державності як стримуючого фактору з часів феодальних фронд, але у фашизмі право перехоплювати державну владу силою - навіть через убивство правителя чи посадових осіб - привласнював собі вже не спадкоємець престолу, а будь-хто, наділений маніпулятивною владою лідера, з героїчним кредитом довіри. 

Фашизм та народність

Тим не менше, повстанські рухи були викликані саме презирливим ставленням аристократії до низів, у яких тим часом формувалось - або вже було сформоване - бачення своїх та чужих, у тому числі, по власних колах. Та й це не стало головним у розвитку фашизму як політичного руху. Його підгрунтя - там, куди ми не любимо заглядати, з чим не любимо мати справу, бо це загрожує, ні більше, ні менше, виключенням з найбільш значимої спільноти, від родини до держави, яка у фашизмі вважається вищим втіленням справедливості.

Психоаналіз уперше в європейській історії копнув цей пласт людської психіки, пов’язаний із пристрастями - ід, або несвідоме, в індивідуальному та колективному аспекті (З.Фройд, К.Юнг, А.Адлер). Почуття образи та ненависті через заперечення права на особистість іншого живе на рівні емоцій і, пригнічене соціальними вимогами - але не відпрацьоване - розвивається в силу, здатну керувати таким самим розлюченим натовпом із певною метою. 

Манкуючи почуттям провини, людина або група с фашистськими установками здатні до неймовірних резузьтатів переконання через поняття належного та неприпустимого, через волюнтаристські месседжі до права головного, які здатні цілком панувати в недорозвинених суспільствах, особливо зі зруйнованим зв'язком між минулим та теперішнім хоча б в одній ланці.

Інакше кажучи, фашизм виник на грунті, де соціальний інфантилізм і низький рівень державного розвитку, невміння та небажання контролювати свої пристрасті та критично ставитись до так званої природності поєднався з давніми традиціями кревної помсти та, відповідно, екзальтованого почуття родинності. Фашизм утілив у собі прагнення до безперервної війни за свої інтереси, яке підживлюється суспільним почуттям провини як емоцією, що викликає страх, залежність та ненависть. 

Саме ненависть стає головним джерелом характерного емоційного живлення фашистського суспільства - істерії,  яка акумулюється через жах від споглядання картин смерті. Ці картини не ховають, а нав’язують чи, в окремих випадках бузувірства, демонструють насильно, через маніпулятивні закидання байдужості. Чим страшніший злочин, тим сильніша лють як паливо війни та опору альтернативному існуванню чи сприйняттю світу не через призму помсти. 

Ознаки того, що фашизм поруч

Характерними ознаками відчуття себе в фашистському чи профашистському суспільстві є відчуття задухи, проблем з диханням та ригідності, затиснутості, неприродності, маски (В.Райх), болю та хвороб істеричного походження, від пригніченого страху, гніву, витіснених думок та бажань, які піддаються постійній цензурі та самоцензурі, яка перетікає в самозненависть.

Які ж ключові ознаки фашизму визначили дослідники? 

• Культ особи - екзальтованої, що маніпулює іншими на дитинному рівні через емоційний вплив, у якому суб’єктивне методом хибної логіки раціоналізується як всезагальне, належне всім і кожному, а значить, варте примусу та покарання в разі відмови.
• Мілітаризм як культ війни заради війни, яка вбачається способом існування не лише окремої особи чи групи осіб, але й нації як єдиної родини в оточенні ворогів.
• Тоталітаризм як стеження всіх за всіма, нав’язування єдиного для всіх образу мислення та дій через покору установкам, що насаджуються в свідомість через прямі та жорсткі асоціації лідера або системи з батьківськими фігурами. Ці установки не можуть бути піддані критиці тільки тому, що виходять від осіб, наділених владою.
• Імперіалізм як прагнення навіть малої нації чи держави бути чимось великим у собі, хай навіть ця велич є накрученою через епізоди “славетного минулого”, що тлумачаться виключно на користь такої “величі”, зокрема, як привід зазіхати на колишні чи спірні території.

Головно, імперіалізм проявляється у прагненні наслідувати імперські методи навіть тоді, коли сама імперія вбачається і позиціонується злом, але наслідування та ототожнення себе з агресором формується через механізм амбівалентного почуття ненависті та преклоніння перед культом сили.

Побутовий фашизм, інтрафашизм і особистість

Характерний для фашизму альфа-еротизм, посилений латентним гнівом як емоцією, що засвоюється та придушується на рівні соціального зараження, перетікає в опозиційну ліберальну сферу як гомоеротизм, або перверзія на рівні сприйняття осіб протилежної статі, наділених специфічною маскулінністю, через пошук фемінності та ювенільності. Чоловічість та мужність, культ сили (здатної терпіти “випробування”, чимдалі циничніші), відкидання особистості як унікального, тим цінного творіння, запускають формування протилежного культу вразливості та крихкості - вкрай невротизованого, так само нездатного терпіти будь-які прояви інакшості на мікрорівнях сприйняття. 

Загалом, фашистське суспільство є на диво розпутним, навіть коли активно пропагує доброзвичайність та з екзальтованою алергійністю ставиться до будь-яких проявів сексуального. В ньому, на диво, можна те, чого не можна, за досягнення певної умови - віку, статків, але, більше, статусу. Тим не менше, сексуальні скандали використовуються як спосіб тотальної маніпуляції суспільною свідомістю в найбільш вразливих та тонких її структурах через позбавлення відчуття захищеності. Інакше кажучи, фашистська ідеологія лише змінила спосіб здирати шкіру з жертв, граючи мовчанкою, проговорюванням та оприлюдненням без меж.

Ерік Берн визначив побутовий фашизм як прагнення володіти життям іншого. Маніпулятивність робить доступ до прихованих сфер особистості можливим через почуття обов’язку, звинувачення та страх покарання. Кожен член суспільства має стати палицею фасції, яка, немов ціпок чи молот, падає на порушника чи перетворюється на стрій рекрутів, що нещадно б’є того, кого женуть крізь цей стрій. 

Найголовніше - як то буває в дисфункційній родині - фашизм як суспільно засуджуване, огидне явище приписується іншим, за істеричним механізмом витіснення та проекції - “хто завгодно, тільки не ми”. Цей примітивний механізм є схвалюваним на рівні спільноти, яка ставить групову свідомість беззаперечно вищою за індивідуальну й визнає об’єктивні правила тільки тоді, коли вони відповідають груповим інтересам або можуть бути використані заради таких інтересів.

Незвичайний фашизм

В сучасному фашизмі поняття беспреділу, яке регулювало мафійні сфери минулого, вже, по суті, не існує. Фашизм почав революціонувати сам у собі, піднімаючи низькостатусні шари нагору й нівелюючи саме поняття статусу як необхідності відповідати певним вимогам. Де-факто, нелікована хвороба запустила механізми деструкції суспільства, аналогічні тим, що відбувались у Давній Греції та Давньому Римі. 

І, врешті, найголовніше, що ненавидить фашизм - це інтелект у всіх його вимірах. Розумні, талановиті люди зі здоровою емоційністю, сповнені творчої енергії життя, здатні інтуїтивно оцінювати, абстрактно мислити, критично оцінити те, що відбувається, назвати власним іменем те, що бачать, біле - білим, а чорне - чорним, стають цілями для фашистських прагнень підкорити або знищити непідкорюване, затиснути валом посередності та жалюгідних спроб поставити вовчі голоси.

Фашизм використовує доти, доки йому це вигідно, беручи як належне й викидаючи як висотане. Вічно голодна ідеологія месників, побудована через боргову яму взаємних образ, ще довго обіцяє вгодовувати дволиких - і ховати правду там, робити її небажаною, незрозумілою або неприйнятною там, де достатньо кількох порухів пальця, аби знайти книги про пам'ять, втрати та дорослішання:

• Джейсон Стенлі. Книга «Як діє фашизм. Політика "ми" та "вони"» 
• Умберто Еко «Вічний фашизм» 
• Мадлен Олбрайт «Фашизм. Засторога» 
• Вільям Шірер. Берлінський щоденник. Нотатки іноземного кореспондента (1934–1941).
• Вільгельм Райх «Масова психологія фашизму»
• Ерік Ларсон “Сад чудовиськ”
• Ліон Фейхтвангер “Успіх”
• Роберт Пакстон “Анатомія фашизму” 
• Ханна Арендт “Витоки тоталітаризму”
• Ерік Берн “Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри”.
• Карен Хорні " Невротична особистість нашого часу"
• Абрахам Маслоу "Мотивація та особистість".

Нагадуємо, що на сторінці нашого часопису (веб-версія) ви можете скористатись прямим пошуком у Вікіпедії, аби розширити та поглибити знання про фашизм та інші політичні явища, які впливають на книжковий ринок.

КнижКава в X, Facebook - 

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

час роззирнутись.

Art Book Fair 2026: наступний

Images by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 118 АртКава - спеціальний

Винайти мистецтво в Україні неважко. Важче втримати. Цьогорічний ярмарок мистецької книги, що вдруге проходить на ВДНГ, ризикує бути останнім, і ось чому.

Аудиторію повністю задовольняє пропозиція з інших книжкових форумів, і життєздатні проекти переїдуть саме туди - за умови відповідного позиціонування. 

Аудиторія цьогоріч проголосувала не лише чисельністю, а й увагою, на підступах бачучи відверту, ба навіть, патологічну реципієнтність проекту. Ні для кого не секрет, що люди в стані клінічної депресії - яку б етіологію вона не мала, дистимічну чи шизофренічну - є поглиначами енергії здорових людей, своєрідними чорними дірами,  для ходіння повз які потрібні досвідчені астронавти.

Ба більше, ви ризикуєте опинитись не в стані емпатії чи прийняття, а в такому самому пригніченому стані гніву, що має непередбачувані наслідки, за механізмом психологічного зараження та хибної асоціації з "все-...".

Як це працює? Дуже просто. Вам намагаються видати потворне за мистецьке й переконати в суб'єктивності бачення. Доки ви сумніваєтесь у власній здатності розгледіти Ван Гога, той в іншому павільйоні. Доки ви сумніваєтесь в собі, вами вже намагаються маніпулювати. 

Будь-що потворне є результатом викривлення, збочення, перверзії. Або руйнування чи саморуйнування, що не має сенсу, крім руйнування з ненависті до себе. І можна скільки завгодно кричати про офіційний статус потворного - красившим воно від того не стане.

Тут не допомагає навіть принцип задоволення, бо у випадку потворного воно не має трансцендентності. Потворне замикається в рамках суб'єктивного й осідає на стінках цього міхурця, мов кіптява. 

Інший випадок - навмисне просування потворного, як гіпотеза. Страшна, та, все ж таки, обгрунтована гіпотеза, коли виходити з теми генію та злодійства. І, хоч посередності важче сперечатись із талантом - бо посередність багато хто любить та приймає як гарантію безпеки - потворне має самоціль. Ствердитись як нав'язлива правда, як факт існування, що привертає увагу й западає в душу через негативні враження.

Використати війну та її наслідки як привід просувати потворне - всього лише використати, але користувачі реальності на тому не зупиняються. Їм потрібні не лише емоційні ресурси аудиторії. Вони не застрягають на цифрових сторінках, флікрах та кіндлах. Ім потрібен папір, ще й не абиякий - цупкий та виклично білий, наче відмиті гроші.

Для європейського мислення то є новим та дивним, бо власного ресурсу для таких експериментів замало, а купувати його начебто дорого. В одній тільки Великій Британії - ще й після Брекзиту - закуповувати друкарський папір доводиться на континенті, але, якщо об'єднатись в концерни, то й везти треба буде хіба шо на замовлення.

Яке? Знаючи традиційну британську вимогливість до друкованих видань, якість мистецьких та фотоальбомів, важко уявити собі типового бібліотечного клопа задоволеним  антипечворками, ліпленими більш назло, аніж на продаж.

Більш того, ви маєте це купити за виставлену ціну, бо донати ж... 

Можеш не малювати - не малюй.

Якесь дивне відчуття складається, наче Брекзіт виявився приводом відкрити двері бедламу, та коріння проблеми навіть не в тому, що торгівка-мати, стиснувши зуби, дозволила доньці вийти заміж за принца. Ціна виходу опинилась за межею розуміння, як таке могло статися взагалі.

Втім, загниваючий імперіалізм - дохле сире завжди гниє - не відокремився від доброї старенької разом з Євросоюзом. Більш кризової монархії Велика Британія не знала за весь час існування, і шлюби з медсестрами тому свідчення.

В мистецтві криза відображається через контрадикції. Спроба втримати обличчя на Близькому Сході перетворилась на контрекспансію, де посади почали займати люди, що не мають жодного стосунку до державотворчих основ. Манкуючи почуттям справедливості, ці люди отримали визнання всупереч інтуїції та здоровому глузду. Вважай, за гроші.

Якщо колишньому прем'єру платять багатомільйонний гонорар ще до виходу книги, якщо передові, престижні видання країни перетворюються на рупор утилітарності та несмаку, чого чекати від нішевих видань і так званих крос-культурних проектів, за які, напевно, відповідатимуть, знову ж таки, дівчата, які нічого не вирішують?

Цікаво, що вхід для українських емігрантів позначається таким самим слідом сажі, крім хіба що кольорового прапору, чомусь визначеного асоціюватись із цінностями Великої Британії.

Поняття ліберальної синагоги не таке вже й далеке від консерватизму - чи республіканізму на іншому березі проблеми. Позаминулого року ми вже писали про це в  контексті позірної британської журналістики на експериментальному майданчику. Трампізм, як і будь-яка диктатура, має на меті використання будь-чого заради власних цілей. Незрозуміло тільки, як іслам у цьому експерименті опиняється на підвищених позиціях.

Осередки британського мусульманства на фоні чорно-депресивного та відверто збоченого європейства репрезентують жвавість природних кольорів, камерність та відокремленість від світу розпусти. Якщо це джерело фінансування мети, зрозуміло - але на чому це тримається, крім безмежного в своєму лібералізмі уряду, відстороненого суспільства та короля, чиє розлучення спричинило дипломатичний казус із  обопільними жертвами?

Доки оберти колеса історії не віщують нічого доброго, звернемо увагу на те, що, хоч і приглушене бур'яном, але зросло і має виразність, співзвучну з потребами часу.

Проекти, спрямовані на співіснування різних культур у вузьких просторах, природничий акцент, якому немає рівних у світі, де не завжди є час і хист подивитися собі під ноги, ресайклінг та творення унікального зі звичного, побутового, непоказного, урбаністичний акцент углиб, крізь персоналії та графіку, тематичні та міські часописи - тут українська та британська культури, дійсно, перетнулись. Як і в історичному переданні, попри його належність до певних політичних течій чи режимів, коли старе не руйнується, а імплементується, попри суб'єктивні, здебільшого, штучно загострені та капсулізовані емоції. 

Втім, справді мистецьке на цьому фестивалі розпродавали з коробок, наче воно не повинно було ображати своєю справжністю оту сірину в чорних закарлюках. А Україна тривала за скляними стінами.

Foolscap Editions: Freshers by Sigune Hamann

Foolscap Editions: Building Futures: 

The Counter Architecture of the British Mosque 

by Shahed Saleem

Іван Мельничук, представник проекту Метод Фонд

від Українського Культурного Фонду

Метод Фонд: 

Мистецькі зошити, словники, артбуки.

На фото - срібна добірка творчості українських митців, у т.ч. Анни Звягінцевої - авторки преміальної статуетки для Drahoman Prize

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.

Укрпремія: Drahomán Prize

 Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 117

Робота перекладача стає все більш помітною. Ми бачимо прізвища перекладачів на книжках, вони отримують увагу громадськості на заходах та міжнародні премії поряд із письменниками. Сьогодні приділимо увагу премії для перекладачів, яку заснували в Україні - Drahomán Prize.

Перекладач або тлумач: історичний екскурс

Саме слово drahoman - за поясненням Юрія Прохаська, першого члена Капітули Drahoman Prize, означає "перекладач, тлумач". Втім, чому ж засновники премії обрали саме таку назву? Переконують, що вона є зрозумілою більшості носіїв різних мов. І, дійсно, коли звертаємось до історичних джерел, виявляємо, що слово "драгоман" ще й як давно вживане.

Арабське слово "тарджуман" означало перекладача (й посередника) між східними та західними державами. Саме слово "ман" у перекладі з арабської означає "хто" або "той, хто".

Європейці запозичили арабське слово, вимовивши його на свій лад як dragumanus або dragomanos, звідки воно й потрапило в українську мову. Частина drag перекладається, зокрема, як "дорогий" (румунська, молдовська мови), і це зайвий раз підкреслює роль перекладачів та відкриває перед нами історичне підгрунтя їхнього життя в регіоні.

Драгомани: після падіння Візантії

Османська імперія більш ніж охоче брала полонених і дуже неохоче відправляла посланців-турків до європейських дворів (згадаємо полон і смерть молодого султана Джема у Ватикані кінця  XVI ст.). Тож, викуп цінного бранця - і, головно, торги -  було  справою рівня лотереї.

З іншого боку, трансильванський прохід брав свою плату зі втомлених подорожніх. Дорогих гостей частували - зокрема, місцевими винами - і тим розв'язували їм язика, намагаючись дізнатись останні новини та секрети найвпливовіших дворів світу.

Тож, особливо активними і помітними на міжнародній арені були османські драгомани. Їхня вправність, була, зокрема, перейнята запорізькими козаками, що мали в себе власних драгоманів і так само називали їх в офіційних документах Січі. Так, прізвище відомої родини Драгоманових (Михайло Драгоманов - письменник, філософ і мовознавець, громадський діяч і дядько Лесі Українки) походить саме від історичного роду заняття.

Втім, на посади великих драгоманів Османська імперія ставила далеко не тих, за кого збиралася торгуватись. Наприклад, першим великим драгоманом Порти став грек Панайотіс Нікосіас. Православна райя Порти була керована турками, зокрема, за допомогою привілеїв фанаріотам - жителям тоді вже Стамбульського району Фанар, де розташовувалась резиденція Константинопольського патріарха. Сім'ї Маврокордато, Іпсіланті, Кантакузини, Суццо, Караджа і т.п. були найвпливовішими фанаріотськими родинами, з яких, у тому числі, обирали драгоманів.

Драгомани: український контекст

З часом назва "драгоман" застосовувалась до перекладача і писаря не тільки при посольствах в Османській імперії та імперії Великого Війська Степового, а й в діловодстві Речі Посполитої, Війська Запорозького Низового та Російської імперії. Зокрема, Іван Котляревський в поемі "Енеїда" (82-83) оповідає:

Були посли це од Латина,
І всі ассесорського чина,
Один армейський капитан;
Цей скрізь по світу волочився
І по фригійську научився,  — 
В посольстві був як драгоман.

Латинець старший по породі
К Енею рацію начав,
І в нашім, значить, переводі
Буцім-то ось він що сказав:
„Не ворог, хто уже дублений,
Не супостат, чий труп нікчемний
На полі без душі лежить.
Позволь тіла убитой рати,
Як водиться, землі предати..."

Ми недарма робимо таку розлогу історичну прелюдію, адже тема наша якраз-то стосується премії, заснованої кількома сучасними інституціями, що мають на меті розвиток книги і, зокрема, перекладацької справи.

Два інститути, один клуб

Премію Drahomán Prize в Україні заснували в 2020 році три інституції - Український інститут, Український інститут книги та Український PEN. Ба, навіть більше останній, бо всі ключові фігури інших двох інституцій є членами PEN.

Коли вже детальніше розглядати цю тріаду, перші дві інституції є державними і відносяться до Міністерства культури України, а PEN - міжнародною організацією, що має свої філії в різних країнах світу.

За датами заснування, Український інститут є молодшим на рік від УІК - Українського інституту книги (2016), а Український PEN - найстаршою, майже партійною організацією. Першим його президентом у 1989 році став письменник Микола Вінграновський, український письменник-шістдесятник, режисер ("Атомні прелюди", "Світ без війни", "Президент").

Сьогодні бути членом PEN серед українських авторів рахується таким же "мастхев", як і КПРС у минулі роки. Це своєрідна перепустка у світ знаності, з якою ходять навіть державні посадовці - хоча корені цієї партії ростуть не в Україні, а сама організація не є урядовою чи державною.

Сага про свободу

PEN-клуб був заснований в 1921 році письменником Джоном Голсуорсі, лауреатом Нобелівської премії 1932 року ("Сага про Форсайтів", "Острів фарисеїв"). Місцем його заснування був, звісно, Лондон, Голсуорсі - першим президентом, а співзасновницею - Кетрін Емі Доусон-Скотт, британська письменниця та громадська діячка.

Велика Британія спрадавна є землею, де клуби зростають, як гриби після дощу. Заснування PEN відбулося в ті самі роки, що й заснування Ліги Націй - після Першої світової війни, революції в Росії та заснування Радянського Союзу.

Велика Британія, що під час війни перебувала в складі Антанти, хоч і виявилась серед переможців, але відчувала на собі наслідки буремних часів - як ззовні, так і всередині. Вікторіанський суспільний спадок часів королів Едварда VII та Георга V тягнув за собою класичний "пиріг лицемірства", в якому зовнішня благопристойність ховала начинку примітивних прагнень, що їх намагались відтіснити назовні для використання в імперських інтересах.

Якщо Голсуорсі був типовим секулярним ідеалістом того часу, то його сподвижниця Доусон Скотт втілила в собі риси кризового британського жіноцтва  - придушеного моралізмом, депресивного, спіритичного, подекуди сапфічного і вже без сорому того. Ця свобідність підкреслювалась і була маркером революційності, хоча до відкритих цінностей PEN буквально не увійшла.

PEN об'єднав письменників з усього світу, що позиціонували себе борцями за творчу свободу попри війни та політичні суперечності, хоча, насправді, зробився типовим панбританським осередком чвар, інтриг та скандалів, які - зокрема, в Україні - прямо суперечили заявленим принципам. Жаліти суперника чи жертву в PEN так само не прийнято, як і в коронних зіткненнях. Це клуб недарма набув звання "отруйної ручки" за виключну безпринципність, варту, скоріше, французьких найманців, аніж британської еліти.

Польський акцент

Позаяк, переклади мали набути значення, такого самого, як вони мають в британських професійних колах. Знаємо, як важко податись на Букер, не маючи перекладу для розуміння тих, хто його читатиме. Знову ж таки, Букер для українця чомусь мав відкриватись через PEN, і тільки на вході. Письменник Андрій Курков став номінантом і одним з членів Капітули (The Сhapter) Drahoman Prize, але членом і президентом Українського PEN - раніше.

Інша справа - Польський інститут, з якого брали структуру для Українського інституту книги в 2017 році. Цей рік характеризувався гострим зіткненням консервативних та ліберальних течій на політичній арені, та, окрім приходу до влади Дональда  Трампа та Еманюеля Макрона, під час виборів у Північній Ірландії (Велика Британія) перемогла Демократична юніоністська партія - соціал-консервативна, євроскептична і, звісно ж, зразок типового британського консерватизму з його націоналістичними прагненнями.

Польський інститут (принаймні, спочатку) не відмітився членством у PEN, а був заснований у 2004 році міністром культури Вальдемаром Добровським у Кракові. В 2017 році, одночасно з заснуванням УІК, Польський інститут заснував дипломатичну ініціативу "Польська полиця", що стала зразком для подібних в інших національних інститутах. В теперішній Україні цю ініціативу тримає перша леді Олена Зеленська.

Товмачі з української: кого й за що преміювали

На сьогоднішній день переклад в Україні теж поволі, але явно переходить зі статусу приватності (та, подекуди, волонтерства) до статусу легалізації. Вона стосується можливості співпрацювати з видавництвами та авторами на постійній основі як визнаний професіонал, отримувати запрошення на події та номінації до нагород - насамперед, Drahomán Prize., що вручається раз на рік у Києві.

Ми не будемо детально зупинятись на правилах та особливостях премії, які описані тут. Більше цікавить хронологія її вручення, починаючи з 2020 року, коли Drahomán Prize, як і передбачалось, почали отримувати за переклад української літератури на інші мови світу.

• 2020 рік - Клаудія Дате (Німеччина),  переклад поетичної збірки Сергія Жадана “Антена” (видавництво Suhrkamp) та роману Олексія Чупи “Казки мого бомбосховища” (видавництво Haymon Verlag). Заявник: член Капітули Юрій Прохасько, видавництво Haymon Verlag.
• 2021 рік - Богдан Задура (Польща), переклад творів Катерини Бабкіної “Мій дід танцював краще за всіх” (видавництво Warsztaty Kultury), Василя Махна “Вічний Календар” (видавництво Państwowy Instytut Wydawniczy) та Юрія Винничука “Лютеція” (видавництво Warstwy). Заявники: Warsztaty Kultury w Lublinie, Państwowy Instytut Wydawniczy, Wrocławski Dom Literatury.
• 2022 рік - Ірина Дмитришин (Франція) з перекладом роману Сергія Жадана “Інтернат” (Meridian Czernowitz, 2017). Заявник: видавництво Les Édition Noir sur Blanc.
• 2023 рік - Катажина Котинська (Польща)  з перекладом книжки Оксани Забужко «Найдовша подорож» (Комора, 2023) – Oksana Zabużko. Najdłuższa podróż (Agora, 2023). Заявник: Посольство України в Республіці Польща.
• 2024 рік - Ееро Балк (Фінляндія) з перекладом роману Євгенії Кузнєцової “Драбина” (Jevhenija Kuznjetsova: Tikapuut. Aula & Co, 2024). Заявник: Товариство українців у Фінляндії
• 2025 рік - Ніна Мюррей (США) з перекладом англійською мовою драми Лесі Українки «Кассандра». (Lesya Ukrainka. Cassandra. HURI, 2024). Заявники: видавництво Lost Horse Press та Український дослідницький інститут Гарвардського університету. До речі, Мюррей увійшла до лонглиста премії аж з чотирма перекладами різних творів.

Здавалося б, нічого надзвичайного - нагороду отримують професійні перекладачі за роботу з творами так званого "українського канону", але якщо дослідити біографію авторів книг, майже всі вони (окрім Лесі Українки, чисто історично) є членами PEN і перекладені на європейські мови. Євгенія Кузнєцова працювала консультанткою в ООН, з яким PEN має зв’язки через ЮНЕСКО, і навчалася в католицькому єзуїтському університеті Деусто.

Дивним виключенням є цьогорічна переможниця Ніна Мюррей, що якраз і переклала Лесю Українку для американської аудиторії. США традиційно не дружать з ПЕН, але не так щоби дуже. Оксана Луцишина, одна з авторок Мюррей, теж є членом PEN, при тому мешкає в США та викладає українську літературу в Техаському університеті.

До речі, жодна з книг Drahomán Prize не отримала нагороди за переклад для видавництв із Великої Британії. "Касандру" ставили там на сцені в перекладі Ніни Мюррей у 2023 році.

Крім Drahomán Prize, PEN контролює ще чотири види нагород - премію Василя Стуса, Юрія Шевельова, Георгія Гонгадзе та Премію Європейського Союзу. Як то кажуть, коментарі зайві.

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Продати: скільки коштує книга видавцю

Image by MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька

Випуск 114

Велика книжкова манія поволі, але невпинно переходить у Велику книжкову депресію. Читати начебто і хочуть, але вже не можуть. Це як до великого застілля - готували-готували, потомилися і впали.

Проблеми українського видавця ті самі, що і в читача - любов до імпорту, любов “подорожче” і любов до себе (для себе, під себе). Це як “хочу вийти заміж за іноземця, багатого і слухняного, щоб розумів чутливу українську душу”. Цікаво, що чоловіки до іноземок поспішають не хутко.

А що ти їй скажеш, з борщу, який сам і їстимеш?

"Скажіть вашу ціну!"

З любові й ціну породять. “Зтерпиться - злюбиться” працює тільки в сусідів. Нашого бабця й чорти бояться, а тим часом ціна самоти, ціна перетину і ціна консенсусу складають головну між видавцем та читачем цифру. То є ціна угоди, яка, з одного боку, визначається купівельною спроможністю читача, з іншого, здатністю видавця змінити звичну для читача структуру споживання.

“Не буду їсти - куплю книгу” вже не працює, дякувати книгарям. Щоби купити книгу, я вам кажу реально, їсти має бути хліб з хлібом. Я купила собі дорогу - за 100 гривень тоді! - кулінарну енциклопедію, коли їсти мені не те що не було чого, а не було коли. Дуже приємно знати, що в світі є лазанья, цуккіні та фріттата, ще й продавати цю книгу малоімущим. Не повірите, брали. Ридали і брали, хоч на подарунок.

А зараз попробуй кави не налий до книги - ззідять.

Графіка та калліграфія

От беремо рух українського читача від Європи до Азії, про який вперше - нарешті! - заговорили на Книжковій Країні цього року, а на Арсеналі продовжать. Так само Азія йде до читача, готова (і навчена) конкурувати з американським ринком. 

Перекладати з азійських мов нелегко, але ж і цікаво. А ну як письменник знову захоче дізнатись тонкощі українського переказу? І де тому японцю чи китайцю знати українську, але ж знає… 

Швидкий український сервіс знає все, крім того, як змусити читати людей, які вже не можуть. Свого часу тарантінівське “Місто гріхів” було не надто популярним фільмом, радше камерним. А зараз іногородні гості київських подій можуть це відчути. Добре, що можна озброїтись цукеркою, випічкою і книжкою, та чимважче.

Це я про що. Того року з графічними романами не залагодилось.

О першій - до бібліотеки

Коли вже говорити про зміну специфіки попиту, то Клуби Щільного Тексту - далеко не фантастичний сценарій. І кави попити з хлібом, і обговорити, що там було на п’ятсот двадцять п’ятій сторінці. Сандерсон знає, як.

Одне тішить, і, думаю, не одну мене - книги широкого вжитку потихеньку перетопають до бібліотек. Отам за ними буде черга, як колись за любовкою. Варто тільки придивитись до вторинного ринку і сказати собі чесно, як купує український читач. 

В цьому сенсі я тільки за платні читальні зали з кавою і печеньками. Більше під наглядом привітних бібліотекарок просто не полізе. І, коли в бібліотеках у читачів купуватимуть, то менше снаги буде вилучати, бо сказали. Бо будуть це приватні бібліотеки, в яких книжкова політика, вибачте, як треба, а не як кому заманеться.

Серванти й полички

Нещодавно досліджувала зміни ціни книги в порівнянні з СРСР. Так от, за десятитомник класики можна було купити хорошу дитячу зимову куртку, але й за тим і за іншим треба було вибігати. Ціна однієї книги могла дорівнювати двом обідам у їдальні - обідам олігарха. Тим-от, за рубль. Тепер я більше не питаю себе, чому радянські книги стояли в серванті.

Що тепер? Класика є. Хоч така, хоч отака. Українська. “Запихають…”. Вторинний ринок годує “Нову Пошту”, і хай собі. Не дай Боже змушувати купляти в магазинах. Людина має якось від’їсти собі цей стрес.

І коли вже про спільність рис видавця та читача,то ставлення до книг в обох недбале. Видав / купив - продав / придбав - забув. Обоє шопоголіки, один по імпортних правах, другий - по чергових фантіках, створених нашими ж мазярами, бо в країні Оз своє бачення. 

В кожної книги, яка хоче знайти свого українського читача, мають бути брови, губи і нігті. Або, як казала Пиркало, прес бабок і сокира, якщо видання….

Чоловіче? В умовах, коли 80% читачів - жінки, забути книгу й викинути, як телефон чи чохол старої моделі - питання часу. Є час, коли накуплене спротивлюється. Шопоголіки знають. І є ще “ефект підлодки”, коли, скупивши собі власний світ, уже й не хочеться нагору. 

Може, в тому й прикол громадських книжкових їдалень. Поїсти з кимось, кому не байдуже.

КнижКава в Telegram, X, Facebook - 

ваша журнальна полиця.

КнижКава в Threads, Bluesky -

час на читання думок.

Хочете стати нашим колумністом

чи розповісти про книгу, новинку, акцію?

Пишіть головреду:

mariazarzhytska@ukr.net

Венеційський патент: сутичка між митцями Ренесансу

Images by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор Олекса Кримчій

Випуск 97

Ствердження права на інтелектуальну власність сягає доволі давніх часів. Починаючи з індивідуальних привілеїв, творці поступово доходили висновку про необхідність мати захист від змін, пов'язаних зі статусом тих, хто надавав їм такі гарантії. Ця тенденція особливо яскраво відобразилась в італійському законодавстві Ренесансу та, як завжди, загадкових випадках.

Сьогодні розповідаємо про передумови та особливості виникнення Parta Veneziana, або, як його називають в міжнародній практиці, Венеційського патентного статуту. Про нього написано чимало дослідницьких робіт, а ми перенесемо вас у захопливий світ історико-правової авантюри.

Апенини: розклад карт по-середньовічному

Одразу нагадаємо, що в Середні Віки (та, зокрема, в епоху Відродження) держави Італія ще не існувало. Її попередниками були кілька князівств, що опинились за межами Священної Римської імперії, внаслідок розділення інтересів римського папи та германського імператора. 

Італійські королівства та князівства, де-факто, існували самі по собі. В них не було жодного верховного правителя, крім папи римського, що мав у своєму розпорядженні чималу частину центру Апенинського півострова - так звану Папську область. Інші області були землями навколо міст, які багато в чому нагадували поліси стародавнього світу.

Мілан та Флоренція

Межа між італійськими володіннями та Священною Римською імперією була майже визначеною, крім, як завжди, невизначеного Бургундського герцогства. Зокрема, через це Франція та значна частина європейських держав того часу перебували в конфліктних відносинах. 

Північно-західна частина Апенін (включно з материковими землями) була зайнята кількома міні-державами, серед яких було Міланське герцогство та Флорентійська республіка, які розмежовувались відносно невеликою ділянкою суші, зосередженою на торгівлі й банківських операціях (Генуя, Парма, Модена, Лукка та ін.). 

Зокрема, Флоренція була республіканським містом-державою, але з феодалами на чолі. В епоху Високого Відродження такими були князі з роду Медічі, що вели суперництво з міланськими герцогами Сфорца. Крім всього іншого, обидві сім”ї були родичами римських пап, оскільки їхні нащадки час від часу посідали ватиканський престол.

Обидві родини - і Сфорца, і Медічі - спонсорували величезну кількість технологічних розробок того часу, були покровителями  в галузі мистецтва, хоча, літературі приділяли значно менше уваги, ніж візуальній частині культури, яка могла наочно уславити їхні досягнення. Італійська література лишалась відносно незалежною, часто сатиричною і вразливою щодо цензури - при тому, що кожен митець із князівського двору не упускав нагоди щось написати текстом.

Настрої Ватикану були такими самими мінливими, як династії на троні. Тож, стверджувати, що папи римські були цілком незалежні від світської влади, не було й немає підстав. В той час папи яскраво втілювали характерні ознаки феодального ладу, що, водночас, прагнув до децентралізації від королівської влади.

Венеціанська республіка

Венеція була виключно особливою частиною італійської суші, яку, власне, важко назвати сушею. Від початку вона була зведена супертехнологічними методами того часу й розташовувалась окремішно від всього італійського світу на невеличкій ділянці материкових земель. 

Венеціанські володіння, крім власне, міста Венеція, тяглись на Балканський півострів - до тодішніх володінь Угорського та Боснійського королівств (Задар, Дубровник та ряд островів ув Адріатичному морі). На півночі Венеціанська республіка межувала з германським герцогством Крайна і мала надзвичайно зручне положення в Адріатичному басейні, - в тому числі, відносно Папської області, дістатись до якої було простіше, в порівнянні з необхідністю їхати через ворогуючі північно-західні землі.

Венеція була справжньою республікою того часу. Нею правили дожі - поважні особи міста, що збирались у власному однойменному палаці. Життя у Венеції видавалось, хоч і небезпечним з точки зору кліматичних умов, але відносно спокійним для роботи в галузі технологій. 

Тим не менше, митці того часу воліли потрапити, насамперед, під покровительство герцогів, оскільки ті мали можливості утримувати величезні двори. Вся ця пишна, романтична обстановка, сповнена пригод, надихала художників, які приїжджали туди, переважно, в молодому віці. 

Відносний спокій мали митці, що працювали над церковними замовленнями, уникаючи зіткнень при дворах і навколишніх інтриг - але не сказати, щоб зовсім. Наприклад, Андреа Вероккйо, що майже все життя пропрацював над замовленнями духовного напрямку і створив другу з трьох ренесансних статуй біблійного царя Давида, предка Іісуса Христа, в 1482 році - а це був період загострення конфлікту між Медічі та Сфорца - був змушений виїхати де Венеції. Йому навіть довелося покинути роботу над пам”ятником кардиналу П”єтро Фортегуері в Тоскані. 

Тим не менше, Вероккйо встиг заснувати у Флоренції мистецьку школу та стати вчителем Леонардо да Вінчі, що народився тут в 1457 році й провів неабияке авантюрне життя при дворі Медічі та Сфорца, примудрившись стати між ними культурно-дипломатичним містком.

До речі, мистецька міграція до Венеції стала помітнішою після прийняття в 1474 році Венеційського патентного статуту, який, хоч і не виглядав захистом для художників, та лише на перший погляд. Крім того, що статут захищав технології, як такі - а це й особливості створення картин та скульптур - він був гарантією системного захисту для тих, хто працював над оборонними технологіями того часу.

Італійські митці були напрочуд багатофункціональними. Живучи в умовах постійних зіткнень чи то феодалів між собою, чи загрози нападу з півночі, вони розкривали свої творчі здібності по максимуму, розробляючи унікальні фортифікаційні споруди та зброю. 

В цьому сенсі Венеція була для них об”єднавчим фактором, але було й те, від чого вони мали там відмовитись, аби послужити суспільному благу.

Індивідуальне та суспільне: Ренесанс права

Як не дивно, саме Ренесанс зробив рішучий крок в переведенні права власності на можливість стати публічним надбанням. До виникнення Венеційського статуту митцям та розробникам - того часу, майстрам, оскільки свої вміння треба було підтверджувати в професійній спільноті - надавались індивідуальні привілеї (gratiae) на вироблення шедеврів, але прив”язані вони були до міст та земель більше, ніж до держави в цілому. 

Цікавим випадком є надання таких привілеїв у книгодрукарській сфері німецькому емігранту Йоганну Шпейєру. Переїхавши до Венеції з Майнцу, він у 1469 році отримав 5-річну монополію на ексклюзивний друк у місті Венеція та домініонах республіки. Це був перший історично відомий запис про такий привілей, підтриманий урядом однієї з тодішніх європейських держав.

До слова, Йоганн Шпейєр привіз до Венеції технологію, що сприяла швидшому та дешевшому виготовленню книг. Подібні привілеї надавались іммігрантам з Німеччини, Нідерландів та інших італійських держав уже з 14 ст. Нові жителі Венеції привозили з собою винаходи, унікальні технології та мистецтва, що сприяли розвитку міста-держави.

Поволі акумулюючи іноземні та сусідські доробки, венеціанці замислювались про те, як убезпечити себе від втрати контролю над отриманими технологіями. Так у Венеційському статуті з”явилось виключне право держави відчужувати винаходи на власну користь - і, зокрема, цим автори документу підкреслили майнові права розробників. Тобто, права у них не відбирались, а позичались, та й тут існувало чимало казусів.

Виключне право венеційського уряду користуватись винаходом у своїх потребах було, з одного боку, захистом від зміни настроїв митця, з іншого, способом впливу на гільдійні монополії та швидко імплементувати розробку відповідно потреб міста. Це означало, що роботу могли передати будь-кому, хто, з точки зору дожів (Pregadi), був благонадійним громадянином.

З іншого боку, митці мали небувалий до того часу захист від зазіхань на свої технології. Так, вони могли звернутись за таким захистом до будь-якої міської установи, й домогтися повного знищення несанкціонованих копій. Це положення випередило схоже британське більш ніж на два століття. 

Венеційські патенти видавалися безкоштовно, давали право не тільки на володіння винаходом, а й на прибуток від нього, офіційно розмежовували поняття нового та винахідницького, але майже не працювали стосовно незаконного вивезення технологій з інших земель. Це, як завжди, більше стосувалося стародавньої римської практики, де конфлікти між писаним та звичаєвим правом ставали буденними справами - хоча, за римським правом, переважає саме писаний закон.

Кривавий слід прекрасного

Як уже згадувалось, Андреа Вероккйо був другим творцем статуї царя Давида і, водночас, першої, що належала не церкві, а світській родині. Цією родиною були, звісно, Медічі, що вже бачили існуючу на той час Давидову скульптуру роботи Донателло, наставника Вероккйо.

Перша скульптура була створена Донателло в 1404 році й встановлена в кафедральному соборі міста Флоренція - церкві Санта-Марія-дель-Фіоре, в якій на кінець століття станеться одна з найжахливіших подій італійської історії.

Донателло був правчителем одразу двох великих митців - спочатку Леонардо да Вінчі, який пізнавав тонкощі створення шедеврів у Андреа Вероккйо, а потім - Мікеланджело Буонарроті, що вчився у Бертольдо Джованні. Саме Донателло започаткував техніку non finita - “незавершеність”, що лягла в основу скульптурних композицій його учнів та праучнів. У цій техніці частина скульптури залишалася в матеріалі. Зокрема, Мікеланджело використав її в композиції “Битва кентаврів” (1492), на яку його надихнули переживання про долю флорентійських герцогів.

Драматичні події квіткового міста не могли залишити байдужим нікого. В 1478 році, прямо під час літургії - ще й після виходу кардинала зі Святими Дарами - вбивці напали з ножами на сімейство Медічі просто-таки за класичним язичницьким сценарієм. Це були сімейство Пацці, повязані нитками змови з представниками духовенства, у тому числі, в Римі. Під час цієї розправи загинув співправитель Флоренції, Джуліано Медічі, що був покровителем, зокрема, італійського митця Сандро Боттічеллі.

До слова, Джуліано не мав офіційних нащадків, оскільки його син Джуліо не був законним. Тим не менше, Джуліо Медічі потім стане папою Климентом VII, а образ його батька, красеня й сибарита Джуліано, святотатницьки вбитого перед алтарем, буде увіковічнений в портреті кисті Боттічеллі (Sandro Botticelli "Giuliano de'Medici (1453-1478)", Berline Art Gallery).

Його брат, який запам”ятався в історії прізвиськом Лоренцо Пишний, був покровителем Леонардо, а потім і Мікеланджело. Щоправда, з Леонардо в сімейства Медічі склались суперечливі стосунки. Що б про нього не подейкували, геній просто-таки мистецьки захоплювався жінками - та й тими, що подобались його патронам. 

Лоренцо Пишний скористався нагодою покращити стосунки зі своїм конкурентом, герцогом Сфорца, і відправив да Вінчі до Мілану - з подарунком, який створив сам митець. То була срібна ліра в формі кінської голови. Того ж 1482 року Леонардо почав роботу над скульптурою на честь батька Лодовіко Сфорца, покійного герцога Франческо. 

Це була одна з найвиснажливіших робіт. Леонардо витратив на неї десять років і не закінчив, змушений тікати з Мілану від наступу французів під проводом Карла VII. Класичний вандалізм - французи, діставшись шедевру, не зберегли його, а понівечили модель для статуї правителя, використавши її як мішень для стрільби. І це був не поодинокий випадок з їх боку. В 1483 році французькі найманці познущались над тілом англійського монарха Річарда ІІІ, вбитого в останній баталії Троянд.

В той час Мікеланджело, що народився на рік пізніше прийняття Венеційського статуту, прожив у Медічі від 1490 року до смерті, підтримуючі товариські стосунки з усіма членами сімейства. “Битва кентаврів” стала для нього останньою роботою під патронатом Лоренцо Пишного, що помер у 1492-му. Через два роки князівська родина змушена була тікати від диктатури колишнього проповідника Франческо Савонароли, а сам Мікеланджело перебрався до Венеції. 

У столиці Морської імперії Мікеланджело створив три скульптури й встиг попрацювати як фортифікатор. Свого “Давида” - третю й найзнаменитішу статую царя псалмів - він звів лише 1504 року, коли повернувся до Флоренції. Статую Давида було представлено публіці на площі Сіньйорія, звідки вона переїхала до Академії витончених мистецтв міста Флоренція.

На той час Мікеланджело досяг зрілого тридцятирічного віку та став суперником Леонардо, якому тоді було біля п”ятдесяти. Різниця у віці не завадила їм зійтися в словесній сутичці, приводом для якої став … Данте.

Леонардо та Мікеланджело: таємниця конфлікту

Італійський біограф та мистецтвознавець Джорджо Вазарі, зокрема, розповідає про чисто флорентійський вуличний випадок. Ми ж розглядаємо його завдяки Келлі Гров”єр з ВВС Сulture, яка згадала суперечку в публікації про суперництво відомих митців. 

І ось що сталося - в 1503 році, за рік до створення третього “Давида”, Мікеланджело перебував на вулиці рідного міста, де йому раптом дісталася честь тлумачити “Божественну комедію” Данте. І дісталася вустами майстра, якого він, як людину, терпіти не міг.  Відчувши глум маестро, Мікеланджело вигукнув: “Поясни це сам, конячий скульптор, який ганебно кинув свою роботу!".

І тут полягає питання - через що саме розсварились митці, які майже не перетинались в придворному житті? Леонардо було за що не любити, ще й за те, що він став двірцевим скульптором Сфорца, в якого ледь не відбив коханку - Чечілію Галлерані, що стала прообразом знаменитої “Дами з горностаєм”. Він так само працював над фортифікацією та зброєю, як і Мікеланджело - ба, навіть більше, створивши прототип танку. 

Чи були підстави думати, що хтось із митців обділив іншого - в час перетину технологій на одному полі? В усякому разі, обидва володіли однією технікою, залежали від одного феодала і, головно, побували у Венеції.

Втім, особистість Лодовіко Сфорца хоч трохи проливає світло на цю загадкову історію. Він був одним з найбільших імпортерів зброї свого часу й залишився найвпливовішою людиною в Італії після смерті Лоренцо Пишного. Виникало чимало підстав думати, що він був замішаний як у змові Пацці, де Лоренцо ледь вдалося вижити, так і надавав таємну підтримку фанатику Савонаролі, чия влада значно послабила Флорентійську республіку. Зневажене прекрасне могло досить елементарним чином перекочувати до скарбниці Сфорца.

На користь цього факту слугує інший: після розгрому Медічі Мікеланджело не відправляється до міланського двору, а тікає до Венеції, де має змогу захистити свої доробки. Фактором страху тут був навіть не стільки дурнуватий юнак Карл VIII, а сам Лодовіко Сфорца. З 1482 року він протримав да Вінчі на службі в колегії герцогських інженерів, але увіковічнення батькової пам'яті, схоже, цікавило його набагато менше, ніж зброя - ба, навіть, сприймалось як шпигунський хід Медічі.

Це виглядає аж кумедним, але шалено працьовитий Леонардо за 10 років перебування у Сфорца зміг створити лише коня для скульптури герцога Франческо - модель з глини, висотою 7.4 м. Її так і назвали - “Кінь Леонардо”, бо наробила вона клопоту хіба трохи менше, ніж “Мона Ліза”.

Чому ж Мікеланджело так шкодував про згублену модель статуї? В біографії Франческо Сфорца є момент, коли він виступав на боці Флоренції проти Міланського герцогства, і, тим не менше, врятував Мілан від розгрому з боку венеційців - ще й уклав з ними угоду, аби стати першим Сфорца на посту правителя Міланської республіки. Крім того, на цей час він зміг залучити на свій бік Козімо Медічі, батька Лоренцо Пишного, та укласти в ті ж часи мирну угоду з французами та неаполітанцями - найбільшим італійським королівством на півострові.

Крім того, Франческо Сфорца покровительствував літераторам - зокрема, поетам - чим задав тон своєму сину Лодовіко, що за життя підтримував винахідника друкарських “рухливих” букв Памфіліо Кастальді. Звести статую “хитрого флорентійця”, що з низів зійшов на трон влади, було честю - ще й у техніці, якою нащадки Донателло володіли бездоганно.

Ця незавершена техніка наче сміялась над суперниками, коли вони зійшлися в фресковій дуелі на протилежних стінах Палаццо Веккьо - осередку правителів Флоренції. Свої сцени ані Леонардо, ані Мікеланджело так і не завершили.

Здолати “коня Леонардо” теж не вдалося жодному митцю аж до сьогодні. Кінь без володаря з 1999  року стоїть на Міланському іподромі Сан-Сіро, реконструйований жінкою-скульптором Ніною Акаму. 

КнижКава в Telegram та Х - майже детективна історія

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Статут Анни: як британський парламент виборов авторські права

Images by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор Рут Фландерс

Випуск 96

Історія розвитку поняття авторського права - одна з найцікавіших речей у книговидавництві. Часом ми впевнені, що минуле безнадійно застаріло, і навіть намагаємося використати його на службу власним інтересам. Тим не менше, розвинені країни тримаються своєї історії, й тим слугують, насамперед, інтересам власним. Наскільки це справедливо, залежить не лише від цілей, а й від засобів.

В минулій публікації ми розглядали епізод з історії міністерства культури Франції, розташованого в колишньому палаці перших міністрів та, згодом, королівських родичів. Добре відомо, що абсолютна королівська влада у Франції намагалась триматись до останнього і тим самим підвищила потужність удару проти себе з боку революціонерів. Тим часом в Англії відбувались схожі процеси, але англійці змогли пережити їх з меншими втратами. 

Не дивно, що статут, який розширює права авторів, було прийнято у Франції лише під час революційних подій, в 1793 році. Англія ж (на той час уже Велика Британія) прийняла цей документ на 83 роки раніше, створивши, де-факто, прецедент для всіх інших - при тому втримала інститут монаршої влади, ще й закріпила за статутом назву на честь тодішньої королеви - останньої з роду Стюартів.

Як і чому так сталось, і що містить у собі цей знаменитий статут - читайте далі.

Бути королем Англії: острів несвободи

Протистояння королів та парламенту - одна з найдавніших британських традицій. Розгортання чисто англійського абсолютизму почалося під час Столітньої війни та війни Троянд (1353-1483) і ознаменувалось приходом на трон аж зовсім не англійця, а валлійця, що й заклав основи явища під назвою “абсолютизм Тюдорів”.

На той час Англія трималася відносно осторонь агресивної політики Ватикану щодо європейських монархів, що й розізлило Рим. Якщо перший з Тюдорів, Генріх VII, відрізнявся вмінням будувати найвитонченіші дипломатичні ходи, то його нащадок, одіозний “король Синя Борода” Генріх VIII, став на позицію повного заперечення католицизму як церковної інституції, насамперед, з його папським центром управління.

Тож, в ході цього протистояння - в тому числі, й династійного, бо не всі Тюдори сповідували одну віру - визначився напрямок, що став вирішальним для подальшої долі Англії. Королева Єлизавета І, або “королева-дівиця”, що твердо трималася англіканських переконань і за своє життя пережила не один замах з боку шпигунів Ватикану, не лишила по собі нащадків. 

На той час англійці встигли сяк-так примиритися із колишніми запеклими ворогами - шотландцями з роду Стюартів. Тож, на англійський престол уперше був запрошений шотландець - Яків (Джеймс) І Стюарт, і свободолюбство горців знову набуло чудернацьких форм.

Стюарти: від абсолюту до відносності

Релігійна репутація шотландців на той час, переважно, складалася з кальвіністських переконань, що мали європейське, а точніше, франко-швейцарське походження. Історичні зв'язки дошкульних французів із запеклими ворогами англійської корони - окрема тема, але сталося те, що сталося. На тлі майже загального протестантизму, що мав і власну інквізицію теж, існували Стюарти - шотландський королівський рід, що був схильний до католицьких поглядів.

Попри те, що змовники з числа католиків ледь не підірвали на початку століття англійський парламент, Стюартів терпіли чимало. Однією з причин було приховане досі невдоволення частини англійського суспільства, що продовжувала сповідувати католицизм і була нажахана розмахами експропріацій.  Хитання суспільних настроїв, інтриги, що мали кривавий слід, гучні страти - все це підточували позиції англіканства, що намагалося ствердити себе за рахунок впливу короля й перестало відрізнятись від католицизму за методами втілення.

Стюарти затято взялися повертати католицизм, але дечого не врахували. Англіканство, переважно, сповідувала “нова сила” - дрібна аристократія, буржуа та простолюди, що не мали змоги (та й не хотіли більше) обслуговувати задорогі католицькі маєтки, відчувати на собі фінансовий, моральний та змовницький тиск папства, яке відчайдушно намагалося втримати вплив у постренесансній Європі. На англіканство легше було впливати, стаючи частиною духовенства, якому можна було мати родину й почуватися незалежними від ватиканських примх. Крім того, англіканство надало більше прав університетам, та, врешті, друкарству - але й тут є суто англійські тонкощі. 

Ще на тему: Толкін і перстень влади: код Середзем'я

Королівський патент та королівський указ

Те. що в Україні зветься ліцензією на видавничу діяльність, в Англії від початку звалося патентом - royal patent grant, тобто, королівська патентна підтримка. І це не те щоби король одноосібно вирішував, кому надавати підтримку, а кому ні. Звісно, королі могли впливати на такі рішення, і навіть думали, що впливають одноосібно, але вирішальна роль, все ж таки, належала церкві. Спочатку - католицькій, яка у Великій Британії була набагато м"якшою щодо змісту видань, аніж, скажімо, іспанська чи португальська церкви. 

Тим не менше, англійці, як і всі інші католицькі піддані, могли зазнати переслідувань через читання чи зберігання Біблії. Інші книжки коштували доволі дорого, і володіння хоча б 10-15 друкованими (тим більше, рукописними) виданнями дорівнювало солідній бібліотеці. Дозволити собі книжкову шафу могли хіба що дуже заможні персони, включаючи університетських вчених та адвокатів. 

Як би там не було, книжки писались, і не лише не континенті, а от мати з них щось пристойне було майже нездійсненною мрією. Робота письменника вважалась, скоріше, додачею до основного заняття, так чи інакше, пов'язаного зі створенням текстів. Духовні особи, вчені-філософи, доктори канонічного права та інших університетських наук, інколи - правознавці створювали публіцистичні та художні тексти.

Література того часу в Англії була, радше, прагматичною - доволі детально складеною, але такою, що несла, насамперед, корисну інформацію побутового, статистичного чи правового характеру, а вже потім - задоволення. Звісно, друкарські привілеї належали монастирям, але жорстких заборон видавати щось було вкрай мало. Англійці, переважно, користувались офіційними списками Риму, та могли видати те, що було обмежене в інших недружніх країнах - наприклад, в Іспанії чи Франції.

Отже, все залежало від взаємин монархів між собою, а духовні особи, часом, побоювались вступати в конфлікт із троном, бо могли поплатитись за це не лише свободою, а й головою. В критичні моменти англійські королі могли втратити будь-яку чемність, стаючи дуже підозрілими й рішучими. Те саме тривало і після відтіснення католицизму на задвірки соціального життя.

Буржуазна революція і книги

Де-факто, до сімнадцятого століття рядові громадяни не могли брати участі в створенні книжок. Влада статусу була - та й зараз є - однією з найсильніших влад у Великій Британії. Острах потрапити під приціл таємної цензури й тим підставити свою голову лише посилився, коли на трон зійшли Стюарти. Всі розуміли, що відновлення теплої дружби з французами, врешті, призведе до вже знайомих поворотів колеса історії.

Втім, Александр Дюма описує - і ми схильні йому вірити - що французька королівська влада робила все можливе, аби врятувати Карла І від страти “круглоголовими”. Так називали прихильників парламенту, який, врешті, протистав Стюартам аж до крові. Роялісти, або ж “кавалери”. як називали тодішню вищу аристократію та всіх прихильників монарха, програли, вперше - і, сподіваємось, востаннє за всю історію переживши страту короля - й змушені були чекати, доки революціонери пересваряться між собою.

Однією з відмінних рис англійської революції стало пожвавлення громадянського книжкарства. Де-факто. це був самвидав, спрямований на популяризацію поглядів уже тоді різноманітних протестантських течій. Хтось перекладав Біблію, як умів, або писав книжечки настанов “для народу” простою мовою, будучи так званими бродячими або й офіційними проповідниками нових течій. 

Непрофесійність тлумачень взяла своє - сторони протиборства зіткнулися й тут, на грунті, який би мав примирити. Врешті, після суспільного хаосу, на який перетворилося правління Кромвеля, до влади - і дивно ж! - знову повернулися Стюарти. Їх знову намагалися скинути за той самий прокатолицизм, і знову вони поверталися - аж доки не були скинуті своїми ж родичами з-за кордону.

Анна: майже суконна війна

В кінці сімнадцятого століття, коли нащадок Стюартів, Яків ІІ, украй жорстоко розправився із повстанцями Монмаута (події яскраво описані в романі Рафаеля Сабатіні “Одісея капітана Блада”), англійське суспільство вирішило остаточно позбавитись так званих профранцузьких королів - а чутки про шалений розмах тамтешнього абсолютизму швидко перетинали Ла-Манш. 

Яків І не мав нащадків чоловічого роду. Його старша донька Марія стала дружиною нідерландського принца Вільгельма Оранського, а менша, Анна, що народилась під час правління свого діда Карла ІІ, чекала свого часу, будучи заміжньою за майже невідомим популярній історії принцем Георгом з Данії.

Цікаво, що Анна Стюарт, як і її сестра, були англіканками, в протилежність поглядам свого батька. Більш того, під час Славетної революції 1688 року обидві, незважаючи на ворожнечу між собою, не підтримали Якова І та його новонародженого сина - свого зведеного брата від третьої батькової дружини. На трон мав зійти принц Вільгельм Оранський, - але, звісно, жоден англієць при розумі не дозволить посісти трон нідерландцю. 

Крім того, факт позірного зрадництва ледь не всього державного апарату королю - тим паче, тих, хто нещодавно приймав драконівські рішення щодо повстанців, яких страчували бузувірськими методами чи продавали в рабство - визнається навіть ліволіберальними істориками. 

Табір Оранського не хотіли бачити при владі, й це стало черговим проявом англійської зваженості. В Англії настав другий епізод жорсткого жіночого правління, але, врешті, все вирішив запас природного здоров”я. 

"Міронтон, міронтон..."

Марія ІІ, що померла в 33 роки, не мала нащадків, зате її сестра Анна вагітніла від свого маловідомого чоловіка аж 18 разів. Дружба з Черчиллями, пригніченими за правління Марії, стала хіба що трохи менш вирішальною гирькою на чаші терезів. Черчіллі, що носили титул герцогів Мальборо, грали ключову роль у війні Англії з Іспанією за французьку спадщину. Вільгельм Оранський завбачливо відмовився від реального правління, і Анна Данська стала королевою Анною І.

На час інтронізації Анна була не просто принцесою, а донькою своєї матері з родини юристів - Анни Гайд, доньки колишнього канцлера казначейства при Карлі І. Саме цей досвід - окрім підтримки Черчіллів - дозволив їй скористатися перевагами Біллю про права (1689), що не лишив Вільгельму Оранському шансів стати королем Англії. Втім, Анна, прийнявши переваги цього документу, була змушена погодитись із обмеженнями королівської влади - зокрема, видавати нові закони, скасовувати чинні та стягувати податки без згоди парламенту.

"Білль, ось летить Білль!"

Парламентські дебати, вибори, подача петицій без побоювань того, що королівська армія рушить на голови своїх же співвітчизників - усе це приніс Білль про права, який заклав основу для майбутнього статут щодо прав копірайту. Тепер отак взяти й розігнати парламент, як робили Тюдори чи старі Стюарти, більше не було ані шансу, ані можливості.

Вперше за всю історію Англії королівська влада всерйоз постала перед необхідністю перемовин із власним же парламентом, який неоднозначно натякав - раптом що, претендентів на трон хоч греблю гати. Анна, що не могла не почуватися винною за зраду батька під час Славетної революції, обрала дипломатичний шлях. 

На той час пожиттєве право “друкувати чи не друкувати” належало з моменту передачі книги видавцям, які, звісно ж, залежали, насамперед, від королівських владних інститутів. До того ж, у Шотландії друкували те, що було неприйнятним в Англії, й навпаки. Франція шалено боялася змін а-ля monarchie de constitution, - тож, незадоволені там могли отримати притулок тут, і треба ж було щось робити після перемоги герцогів Мальборо в іспанській війні.

Тож. лишався останній крок для приведення англійських терезів до рівноваги - об”єднати два сусідні королівства й прийняти закони, які впливали на подальше життя першого острівця конституційної монархії. Варто було врахувати й зміни, що відбулись в англійському парламенті за цей час.

Володарі перснів: чисто кельтський казус

Отже, 1702 року на трон Англії зійшла Анна І Стюарт, користуючись забороною  католикам чи особам, що перебувають з ними в шлюбі, а також їхньому потомству спадкувати престол. 1 травня 1707 року утворилось Сполучене королівство. Ця епоха отримала назву британського Просвітництва. Релігійні війни припинились, - зокрема, завдяки прийняттю двох актів про віротерпимість іще в часи Якова І. Католики відійшли від прямого впливу на суспільне життя - до того ж, англіканці знов зайняли пануючі позиції, отримавши як урядові, так і університетські переваги.

За два роки парламент, аби отримати ще один вирішальний вплив на суспільне життя, розпочав підготовку Статуту про права копірайту (Сopyright Аct). Варто зауважити, що на той час жорсткий розподіл суспільства епохи Карла І перестав існувати. Колишні “кавалери” в парламенті отримали назву “торі” - від ірландського toraidhe - розбійник, що вустами їхніх ворогів наголошувало на методах втілення поглядів торі у підлеглих землях. Ця партія, що згодом отримає назву Консервативної, складалась як з католиків (папістів), так і з англіканців, серед яких вирішальною фігурою був архієпископ Кентерберійський - головна духовна особа в королівстві. 

Шотландські пурітани, що не бажали мати нічого спільного ані з тими, ані з іншими, об”єднались в так звану “партію селян” (whigamore), або вігів (нащадків “круглоголових”). Це заклало основу майбутньої Ліберальної партії Великобританії, що, зокрема, вплинула на з”явлення "Букерівської імперії" (та Букерівської премії) й Британської Ради. До вігів приєдналась значна частина дрібної аристократії (так звані джентрі) та велика буржуазія, але статус, як не дивно, вирішив усе. 

"Справжнім британцям" лишилась роль уболівальників або відсторонених спостерігачів у "битвах скажених". Всі були певні, що ніхто так не постане одне проти одного, як скотти проти айрішів, але ж...  “Старі лицарі” постали проти “нового дворянства”, тепер уже в парламенті - не шкодуючи епітетів одне проти одного, і, тим не менше, приймаючи доленосні закони.

Ще на тему: Світові літературні премії: Букер (1966)

Статут чи Акт про копірайт?

Як не називай, а документ, що визнав за авторами та правовласниками чимало привілеїв, був прийнятий парламентом і дуже чемно (як видно з його тексту) поданий на затвердження королеві Анні. Коли вже про повне найменування, - охочі перекладуть доцільніше - звучить воно приблизно так: “Акт про заохочення обліку через надання авторам та власникам прав копіювати друковані книги на вказаний нижче період часу”.

Як бачимо, - і це підтвердить оригінальний текст акту - англійське судочинство не шкодує часу на пошуки доречних епітетів, у тому числі, на множину, з якої чимало потішився Льюїс Керролл в своїй “Алісі”. Втім, це був - та й зараз є - один з найліпше складених документів, читання якого не утруднює іноземців. До речі, їхні права як авторів та правовласників там теж згадуються.

На жаль, професійних українських перекладів цього Акту досі не видно, а користування російськими тлумаченнями не завжди розкриває повну картину - хіба що в сенсі самого тлумачення. Вміння читати англійський оригінал сприяє якраз-то розумінню того, що бачили - і чого чекали - від нього укладачі. Наприклад, поняття копірайту не тотожне поняттю авторських прав, а терміни “автор” чи “правовласник” - терміну “бенефіціар”. 

В усякому разі, цей Статут припинив видавничу монополію на продаж книг і створив досить непогані на той час умови для отримання авторами та правовласниками належних їм коштів. Поняття бенефіціару як первинної фізичної особи, що отримує кінцеву вигоду від продажу видань - ключове в цьому Акті.

Пропрієтація й належність

Крім того. Акт конкретизує поняття майнових прав щодо інтелектуальної власності, як то кажуть, одним словом - proprietor, що вужче поняття owner і стосується саме авторських прав як особливих щодо такого виду власності. Тобто, отак взяти й забрати права неможливо. Крім того, Акт створює аж ціле коло осіб, що наглядають за його виконанням і виконують функції як перемовників, так і досудових слідчих у справі незаконного продажу чи завищення ціни на книгу.

Зокрема, автору надається право - і не тільки самому, а й за участі посередників - отримувати від видавців та продавців сертифікований запис про актуальні продажі його книг. За відмову зробити такий запис видавець чи продавець книг отримував полистовий штраф, і не так-от, а за рішенням суду, ще й з повідомленням про це у місцевих газетах. Водночас, порушники могли отримати захист в інформаційних реаліях того часу, коли текст статуту до них із якоїсь причини не дійшов, а причин вистачало - від поганих доріг, ще й до віддалених місцевостей, до відсутності налагоджених комунікацій із газетярами.

Отже, в цій практиці превалюють перемовини та досудове розслідування. Із останнім у людини, що не має стосунку до англійського суспільства - та й в самих англійців - голова може піти обертом. Загалом, цінове розслідування могли розпочати більше десятка впливових осіб, включаючи верховних та столичних урядовців, архієпископа Кентерберійського та інших духовних осіб (наприклад, лорд-єпископ Лондона) та посадовців із вищих навчальних закладів - Оксфорда, Кембріджа, Сіонського та Едінбурзького коледжу. 

Ще на тему: Букер: краса по-англійськи

Приватний та публічний домени

Поняття інституту публічного надбання є доволі розмитим - особливо, для суспільства, де ще досі прийнято позбавлятись від книг, які не подобаються. В британському законодавстві поняття публічного домену відштовхується від поняття домену як володіння - виходячи з ще однієї англійської традиції, про яку не пишуть в підручниках. Це домініон, або номінальна належність землі короні, що вирішує, в яку форму власності передавати землю і все, що на ній. 

Де-факто. за Статутом Анни, королівська влада виконала функцію передачі прав: авторам та правовласникам у лізхолд (14 років або 21 рік, залежно від того, чи твір просто написаний, чи вже опублікований) та фріхолд - так звану суспільну власність, яка, знову ж таки, контролюється традиційно, а не як заманеться пану Шарікову. 

Жоден з ключових законів щодо авторського права не скасовується, а вдосконалюється - з урахуванням ембарго, тобто, обмежень на ввіз літератури з ворогуючих країн. В цьому контексті вирізнялись мови імпорту та продажу, й читати французькою або німецькою для освічених верств населення не було проблемою. Втім, якщо б Іспанії здумалось заборонити, наприклад. Сервантеса чи Лопе де Вегу, в Британії він мав би шанс бути виданим. 

Іншим примітним фактом була підтримка самовидавців, зниження бюрократичного тиску на форми документів, які подавались до посадових осіб - скарги, біллі, позови та інформація, і водночас натяк на протидію сутяжництву, через мирне врегулювання або відкладення судового засідання для мирної угоди  - бо кошти, які могли втратити порушники, вартували хіба що менше, ніж репутація.

Королівська лотерея

Нагадаємо, що половина штрафів, які призначалися порушникам згідно Акту про копірайт, мала йти до королівської скарбниці, але призначатись вони могли тільки за судовим вироком. Автор чи правовласник книг, які продовжували видаватись усупереч їхнім правам, мали три місяці на подачу позову - в разі відмови порушників іти на компроміси, але розміри штрафів та суспільний тиск не лишали вибору - хіба що автор був настільки неугодний владі, що на його скарги ніхто не звертав скільки-небудь належної уваги.

В усякому разі, Акт містив право авторів та правовласників публікувати відомості про порушників у пресі - так само, як особи з числа розслідувачів могли повідомити суспільству про тих, хто регулярно завищує ціни на книги або не передає обовязкові 6 екземплярів (зауважимо, на хорошому папері) до бібліотек, одна з яких - Сіонський коледж, а інша - бібліотека колегії адвокатів. 

Цифра в п"ять фунтів за книгу тільки зараз дешевше столичної піци. Раніше це були більш ніж відчутні кошти, що дорівнювали, як мінімум, половині оплати праці гувернантки за рік. Якщо призначався полистовий штраф у пенні за лист незаконного видання або неустойка за відмову надати сертифікат, сума могла бути, мінімум, збільшена в листи однієї книги (book) плюс 20 фунтів неустойки.

Навіть на етапі досудового розслідування порушникам могли призначити відшкодування скаржникам завищеної ціни, а за відмову це зробити - штрафи по п”ять фунтів за книгу із перерахуванням половини суми до королівської скарбниці. 

Надбання та прогалини

Головним надбанням Акту про копірайт було саме виокремлення майнових та немайнових прав автора. Термін в 14 років для неопублікованих книг давав змогу шукати видавця або передавати майнові права на книгу іншому власнику, в разі невдачі. Термін в 21 рік позбавляв видавців монополії на видання, так само давав можливість змінювати власника майнових прав, але специфічна англіканська мораль взяла верх. 

До видання стали прийнятні книги, що їх висміяв свого часу Л.Керролл - за лицемірство та посередність, де справжнє слово коштує тисячу фунтів. Тож, видати хорошу, але обмежену в правах книгу за цим законом виявлялось не просмто ризикованим, а загрожувало повним знищенням тиражу.

Втім, із тлумаченням поняття "макулатура" теж існує волюнтаристський казус. За терміном wasted paper незаконно друковані або незаконно продавані книги підлягали списанню. Чи віддавались вони автору, чи знищувались, залежало невідомо від кого.

Британці, як і раніше, переважно, боялись літературної відвертості, та це не завадило виданням Сполученого Королівства вийти на світовий рівень - Джонатан Свіфт, Даніель Дефо, Томас Гарді, Вальтер Скотт, Оскар Вайльд, Гілберт Кійт Честертон та інші зірки світової класики змогли видати та увіковічнити свої творіння. Текст Акту про копірайт лишається прецедентним - наприклад, Данія випустила свій аналог в 1741 році, а США - в 1790-му. 

КнижКава в Telegram та Х - історія часу на вибір

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Скандал в Пале-Роялі: суперечка про права чи політична дуель?

 

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор Марія Заржицька

Випуск 95

Виявляється, не лише Київ стає центром архітектурних суперечок. Там, де нове зтикається зі старим, а утилітарне бачення - з мистецьким, скандалів не оминути, і хто, як не парижани, це знають. Сьогодні згадуємо одне з найгучніших зіткнень на мистецькому грунті - протистояння навколо скульптурної групи “Два рівні”, більше відомої як “колони Бюрена”, що знаходяться перед Міністерством культури Франції, розташованому в палаці Пале-Рояль.

Резиденція: від кардиналів до масонів

Палац Пале-Рояль добре відомий шанувальникам творчості Олександра Дюма - старшого. Ця велична будівля, зведена в 1628 році для першого міністра Людовіка ХІІІ, кардинала Рішельє, фігурує в трилогії “Три мушкетери”, спочатку як резиденція “сірого кардинала”, а потім - його наступника, за чутками, не менш закоханого в королеву, аніж його попередник. Саме за часів кардінала Джуліо Мазаріні Пале-Рояль став своєрідним центром розвитку французької культури.

Кардінал Мазаріні, продовжуючи політику свого попередника Рішельє - і не тільки, бо це була на той час перевірена практика зміцнення абсолютизму - підвищував податки, що було, звичайно ж, використане групою придворних заколотників під назвою Фронда як привід для перехоплення влади. На два роки їм навіть вдалося відсторонити Мазаріні, але він повернувся, аби стати першим міністром уже при молодому королі, відомому як Людовік ХІV, або Король-Сонце.

Ці події доволі детально й захопливо описуються в сіквелах “Три мушкетери: двадцять років потому” і “Три мушкетери: десять років потому”, де Пале-Рояль стає одним з осередків сюжетних інтриг. До того ж, кардинал Мазаріні, на відміну від свого попередника, що був, по суті, меценатом самого себе, приділяв значну увагу розвитку бібліотечної справи, в якій Рішельє відзначився хіба що передачею власної бібліотеки Сорбонні.

Утративши через Фронду свою першу бібліотеку, Мазаріні почав знову їі збирати. Ще за часів першої зібрання книг він мав власного бібліографа, Габріеля Ноде, який допоміг йому зібрати більше 40000 видань та рукописів та став автором “Порад для біблітекаря”, першого посібника з бібліотечної справи, твору “Політична бібліографія” та інших праць, співзвучних з потребами того часу. На жаль, Ноде не вдалося стати відновлювачем другої бібліотеки в Пале-Роялі, бо на шляху до Парижу він помер.

Окрім паризького екземпляру рідкісної Біблії Гутенберга, Мазаріні належали більше 40000 видань, зібраних Ноде по всій Європі. Бібліотека Мазаріні вижила під час Французької Революції, як і Пале-Рояль, - зокрема, через те, що його тодішній резидент, герцог Орлеанський, став на сторону революціонерів. 

Рівність: перші ознаки

З боку герцогів Орлеанських, це була не дивина. Ще Людовік ХІV намагався замирити цю неофрондистську гілку своїх родичів, надавши їм Пале-Рояль в якості резиденції. Тут уважний та досвідчений читач одразу згадає події, описувані в перших томах “Анжеліки” Анн та Сержа Голонів, де герцог Орлеанський був одним з найпідступніших інтриганів, який, хоч і не тримався тодішньої Фронди, але був уразливий щодо неї через особисті амбіції молодшого брата короля.

Герцоги Орлеанські припинили своє існування як аристократи під час Французької революції, ставши звичайними громадянами з прізвищем Егаліте. Філіп Егаліте, колишній герцог Луї Філіп Жозеф д’Орлеан, ще в 1771 році став Великим магістром Великого сходу Франції та вирізнявся ліберальними поглядами. Втім, зрада сюзерену не оминула і його долі. Він загинув у політичних сутичках між революціонерами, страчений ними за звинуваченням у змові - втім, навіть роялісти віддали шану його шляхетності на ешафоті.

За часів останнього герцога Орлеанського Пале-Рояль набув досить специфічної слави. Лібералізм герцога спонукав його не лише відкрити сади палацу для відвідання всіма бажаючими, не лише додати до існуючого мольєрівського театру ляльковий, а й наповнити його людьми, що готові були днями гуляти серед шаленого багатства, засідати в кав'ярнях, читаючи там газети, книги та журнали й тут же їх обговорюючи. 

Тим часом, в аркадах палацу збиралися паризькі повії, й це стало першою ознакою занепаду грандіозного проекту. Ті самі повії, після падіння Наполеона під натиском військ Російської імперії, розважали переможців, а сам Пале-Рояль на чотири роки став Офіцерським клубом для російського гарнізону.

Паризькі добудови: початок

Підходячи, власне, до історії з колонами, зауважимо, що колони Бюрена були не першою спробою доповнити будівлю епохи барокко. Першим добудовником став сам Філіп Егаліте, який перед відкриттям садів Пале-Роялю для громадського доступу поставив у його дворі колонади з лавками. Щодо проекту Даніеля Бюрена, він ознаменував пік французького постмодернізму в кінці ХХ століття, що в образотворчому мистецтві позначив себе одним з напрямків під гучною назвою “концептуалізм”.

В 1986 році Даніель Бюрен, відомий на той час концептуаліст, що заперечував існування мистецтва поза його контекстом, звів у дворі Пале-Роялю, на той час уже резиденції Міністерства культури Франції, 260 паралельних колон різної висоти, але в одному стилі. Цей стиль належав Бюрену як впізнаваний - контрастні смуги, в яких обов'язково присутній білий колір.

Ще в 1969 році Бюрен оголосив себе поза системою тодішнього мистецтва, відмовившись створювати “вигадані” картини. Він виклав свої погляди в декларації, вже будучи учасником товариства BMPT (Buren, Mosset, Parmentier, Toroni), що утворило свою назву від прізвищ відомих концептуалістів. Вони критикували художні інституції за сталість візуальних стандартів, експериментуючи з колективним авторством, але зберігаючи власні стилі та контроль авторів над творами.

Те, що показане

Втім, те, що створив Бюрен в Пале-Роялі, викликало сутички на вищому державному рівні. Тодішній міністр культури Франції Франсуа Леотар був готовий власноруч знищити колони, зведення яких підтримував попередній міністр Жак Ланг, який, в свою чергу, втілював ідею президента Франсуа Міттерана. Завадити зведенню колон, що виглядали, м'яко кажучи, дивно на фоні бароккової пам'ятки, намагався Жак Шірак, який на той момент був мером Парижа.

Де-факто, вищі французькі кола зійшлися в майже класичній сутичці політичного протиборства. Соціалісти підтримували зведення коло Бюрена, голлісти були категорично проти, але на остаточне рішення залишити творіння Бюрена в спокої могли вплинути, що називається, навпаки, солдафонські наміри Леотара, колишнього міністра оборони. Серця парижан цього б не витримали, й колони Бюрена  - якого, крім несмаку, ще й звинуватили в продажності владі - лишились у дворі Пале-Роялю.

До речі, Леотар був єдиним антиголлістом у цій ситуації, а саме, представником Союзу за французьку демократію, створеного, зокрема, на противагу голлістам за підтримки Жіскар д'Естена, попередника Міттерана на президентському посту.

Мистецький скандал, хоч і, врешті, осів на дно суспільних настроїв, став знаковим для всього франкомовного суспільства. Так, у канадському фільмі "Bon cop, bad cop" поліцейський з Онтаріо робить їдке зауваження своєму колезі з Квебеку в суперечці про хокейні правила: "Рівень не той". 

Жодних васалів: Бюрен протестує знову

Втім, "Два рівня" недовго перебували в спокої. ХХІ століття і розвиток постмодернізму - ба, навіть його криза, що відобразилась у творчості Бенксі - спонукали до висунення іншого концепту. Омаж є присвятою творчості певного митця, і саме цей спосіб виконання похідного твору намагався використати паризький вуличний митець Le Module De Zeer у 2018 році, обклеївши галерейні колони Пале-Роялю смугами, перпендикулярними смугам колон Бюрена.

Надзвичайно відомий на той час митець аж зовсім не був задоволений таким знаком вклоніння і затребував видалити смуги LMDZ. Міністерство культури Франції змушено було погодитись на його вимоги, підкресливши, що воно є осередком не лише культури, а й авторських прав. Утім, дещо вони - як і Бюрен - все ж таки, не наголосили.

Під час існування товариства ВМРТ до нього входив нині покійний художник Мішель Пармантьє, що створював об'єкти, співзвучні з творчістю Бюрена. Це були якраз горизонтальні смуги, в тому числі, чорно-білої гами. Втім, саме Пармантьє був каталізатором розпаду товариства, першим оголосивши про припинення його існування. Схоже, це настільки засмутило Бюрена, що він став заперечувати існування коли-небудь товариства ВМРТ як такого.

Щодо самого Бюрена, він лишився королем напрямку. Його новий витвір знову розташувався у владних колах. В 2021 році він установив скляні панелі кольорів французького прапору на даху Єлисейського палацу - тобто, резиденції теперішнього президента Франції Емманюеля Макрона. Сам або в співавторстві, Бюрен створив біля десятка книг про власне мистецтво (зокрема,  «Les Écrits (1965–2016), «Ponctuations» (2008) та  «Comme un jeu d’enfant» (2014) ), ставши ілюстратором до них. 

Про скандал з LMDZ майже не говорять, хоча про нього в 2018 році згадали навіть індійські газети, майже дослівно перебравши тексти з французьких видань. Двір Пале-Роялю, що до колон Бюрена був місцем парковки урядових машин, відвідуваний туристами, які жваво фотографуються на фоні колон, а те, що лишається після них, мабуть, прибирає мадам Помпадур. 

Концептуальний напрямок, що захищає ідею, виражену в мистецькому образі, - той, що був озвучений Джозефом Кошутом як сила ідеї, а не матеріалу, - відступає перед несподіваним натиском нового бачення. Так, днями в столиці України відкрилася виставка фламандсько-українського мистецтва, де ключовим є маніфест Яна ван Вунсела. Він вказує на системний характер мистецтва, що "завжди штучним і ніколи - спонтанним".

КнижКава в Telegram та Х - майже детективна історія

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net