Автор Марія Заржицька
Випуск 127 + АртКава
Цього року Вінницький книжковий фестиваль замінив “Книжкову країну”. То як замінив - ненадовго й барбекю.
“Загадкова” згорнула афіші, та великі видавці не забули, куди їдуть. Взяти з собою найкраще, що лишилось - не вірю. Інакше нам доведеться думати, що найкраще від нас усі ці роки ховали на складах.
Насмілюся припустити - а у вінницьких своїх репортажах я по-тутешньому валю в лоба - що київський синдром східняка так і не відпустив. Вдягтись до столиці якнайкраще, а в селі хай так, стало книжковою модою. Чи то способом розповісти, як хріново, тоді як у вінничан, за визначенням, все чудово. Відкривати в провінції книгарні й не їхати туди… блін, то поставте ятку хоча б книгарні.
Несамвидав: орел та решка
На цьому збляклому - а подекуди зчорнілому - фоні раптом постали самовидавці, й це логічно. Ба більше, на осінньому VinBookFest уже можна говорити про fanity publishing - суто українське явище незалежного друку.
Зі стендів "Бук-Друк"
В усьому світі від vanity крутять носом, бо якість і нуль прибутків, а у нас працює. Як? Усі розуміються - ба більше, переконані - на питанні комерціалізації локального характеру. На відміну від Заходу, обгортки красиві. На відміну від України, там обирають своє.
Український fanity - це вам не інді. Західного комерційного письменника від інді відрізняє наявність гарантованих гонорарів плюс роялті, ага. Інді, яких розпізнають за специфічним викладом пір’я, все давно порахували і йдуть одразу на Amazon. Наш письменник запросто відкриє свій видав, навіть якщо не письменник. Що видав, те видав.
Найцікавіше починається в продажі. Видавництво, хай і не своє, але візьме - можливо, 50 на 50. Принаймні, перші наклади варто виправдати, пробачте, рубльом. З шаленого завзяття письменник стає за прилавок, і все. Все. Більше він не письменник, а дядя / тьотя чудернацького вигляду, з відпрацьованою текстовою складовою й обгортками без комплексів. А що? Беруть же.
Кілька кроків потому - письменники від видавництв. Ті ж намети, ті ж розкладки, обгортки… м-м, ну так, різниця є. Та ж сама ставка на особисту харизму, підкріплену… чим? Видавництвом? You’ll be blessed. У когось виходить, чому?
Вінниця з Житомиром у цьому сенсі склали специфічний тандем, де fanity publishing працює виключно на запити ринку. Автори охоче вкладають доходи від продажу вже виданих книг у нові книги, створюють міцні тутешні спільноти відданих читачів, і це правильно. Розсилка за кордон теж існує, інколи голубиною поштою. Все працює, як?
Можливо, всім просто набридло бачити успішний успіх “столичних”, і хочеться впізнати в отому письменникові трішки себе. В ньому, в його героях, сюжетах та поворотах долі не з київського ЦУМу. Хай там що, але цей своєрідний літнашизм працює як психологічний захист, як український паркан з квітами зла.
Ймовірно, комусь просто не хочеться вимог. Яких вимог? Не як у сусіда, але серійно. Отакої - серійно, коли часом ятку поділити не стає натхнення. Закон протилежності та боротьби єдностей наш, звитяжний.
Віршом по роздоріжжю
Заходячи до поетів, хіба можна скаржитись на долю? Десятки опублікованих за свій рахунок збірок, брежневські регалії до підлоги, два-три намети від сили на одну подію. “Нас не зрозуміли”. Не розумію. Модель героїв базару - а що, є інша?
Едельвейс...
В цьому році я вперше жахнулась від поняття “літературне заробітчанство”. Жити за кордоном, без надії бути виданим на батьківщині, публікуватись за свої - звісно ж, на батьківщині - донатити на війну й отримувати зневажливе мовчання. Ми крок від започину іншоземного українського видання. Будинки там уже скупили.
Бо в світі існує структура суспільства, де орієнтир зверху, хай там що. Навіть тоді, коли ось-ось відкриється Американський інститут книги.
Дитинство на Бейкер-стріт
З ятки пані Галини
Повертаючись до нашенських просторів, зауважу раптові сяйва в безнадії. Мова про дитліт, який згортали, згортали, та й не загорнули, бо лишилось тільки обгорнути. В нас уміють розповідати історії, бо строчити дидактику дорого. В нас уміють створити інститут літературних нянь, бо бути розвагою ще дорожче. В нас хіба що не вміють про тілесність, бо британські вчені скоро почнуть дарувати до своїх видань мікроскопи, але нашо?
Кінематографічно, Хадсон!
І тут вже точно за детектив. На зустрічі про кіно пани режисери та сценаристи зажадали провінційних історій, але так шоб не про сьогодні, бо низзя сміяцця. Не дуже герої виходять… А де виходить, то видавництво не те.
І тут я пропоную надсилати блогерам на читку примірник без обгортки та розпізнавальних знаків. Чистий аркушоблок, хіба що зшитий в потрібному місці - так, щоби Amazon знав, як.
Intermezzo Вадима Карпенка
І тут я не можу не згадати про жіночу прозу - оп’ять-таки з несамвидаву, знову-таки з Києва, і чому видавництва не взяли, мені вже все одно. Я бачу ім’я, бачу спільнокошт зусиль, бачу стиль і рух у напрямку себе. Бачу навіть чоловіка, який спромігся й тут покохати, але така вже його доля.
І сильно-сильно мені у Вінниці подобається формат презентацій. Це зустріч письменника і читача. В провінції легше здаватися тим, ким є, розкрити себе за межами наметових продажів і … відпочити. Так, відпочити.
А от з виходом української книги на екран в нас повна загадка. Шкода, що без “Книжкової” - ми б там розібрались, хто на кому стоїть. Одне око в щілину структури українського кінематографу закипає за три секунди - для порівняння, в книжковій індустрії знадобиться сім. Валімо все на глядача, він не ходить.
ваш вибір формату.
КнижКава в Bluesky -
погляд назовні.
Немає коментарів:
Дописати коментар