Укрпремія: Премія книжкових блогерів

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 108 (спеціальний)

Холодна весна і цінова криза поки що не можуть завадити розвитку книжкової справи в Україні. Книги публікують, книги читають, і на цей процес неабияк впливають селфмедіа - блогери та їх спільноти.

Сьогодні розглядаємо історію та особливості ще молодої премії, яка вперше з’явилась на “Книжковій країні” - всенародному книжковому ярмарку, що проходить двічі на рік, навесні та восени на ВДНГ.

Фестиваль і блогери

"Книжкова країна" - один з небагатьох галузевих заходів, де блогерська думка присутня особливо широко і яскраво. Блогери активно з’являються серед дійових осіб на зустрічах з аудиторією, блогери організовують власні івенти, на яких розповідають про специфіку своєї роботи - бо “бути блогером”, як і “ бути письменником” у нас помалу визнається за роботу. Блогери отримують можливість скласти своєрідну президію, яка виголошує переможця блогерської ж премії.

Що за очікування?

Країна в курсі, що блогери працюють на видавців. Не працювати на видавця означає ризик переходу до категорії соціальних або маркетингових проектів, які годують самі себе. 

Країна в курсі, що блогери свідомо брешуть про книжки, тим паче, блогери самі в цьому свідомо зізнаються. Цьогорічна подія за участю Діми Персика та Якобз Монарх, урешті, виявила вразливе місце бульбашки в цьому плані, але воно завжди те саме.

Країна в курсі, що блогери мають свої чесні уподобання й власні емоції, не підфарбовані спецефектами, мають позицію, відмінну від соціально-орієнтованої, соціально-прийнятної чи соціально схвалюваної. Цьогорічне вручення премії супроводжували бурхливі обговорення на захист позицій української книги, яку намагаються оминути і видавці, й блогери - навіть розповіли, чому.

Українська книга - як і книга взагалі - займає в суспільстві батьківські позиції. Вона виходить на них, щойно авторське дітище потрапляє на очі суспільства як видання. З батьками в нас зараз прийнято не те щоби сваритись, а випилювати їх з поля уваги як фактор впливу на те, в чому живемо.

І тим не менше, вони існують, і цього року Премія блогерів удруге поспіль зробила вибір на користь української книги. Не просто так, а з новою сегментацією - премію за перекладну вручатимуть восени.

Коли і як заснували

Премія блогерів була заснована 2024 року, через два роки після повномасштабного вторгнення, спеціально для фестивалю “Книжкова Країна”, який передбачає демократичний формат та, відповідно, найширшу представленість спільнот зі своїми уподобаннями. 

Координаторкою премії стала Катерина Рець - арт-менеджерка Mercury Art Center, авторка бакалаврської роботи на тему фентезі в Українському Католицькому Університеті. Однією з цілей премії було заявлене створення відчуття причетності блогерської аудиторії до вибору книжки року.

На додачу, за перший склад журі було об'явлено голосування в соцмережі Facebook на сторінці фестивалю. До першого складу журі (як і в подальшому) увійшло 10 блогерів. До цьогорічного складу “дожило” п’ять - Юлія Типусяк, Надія Панченко, Дмитро Катеруша, Валентина Комар і Тетяна Гонченко.

Тут ми трішко лишимо читачам простір для детективних докопувань і перейдемо, власне, до вимог премії.

Хто може подаватись

Питання полягає, скоріше, в тому, хто може подавати, але про це трохи згодом. Базова умова - книга, видана в Україні. Тобто, не має значення, з України автор чи з-за кордону, але - перекладена українською і, схоже, не самвидав. Коли вже про останній, то він має пройти попередній шлях.

У випадку самвидаву потрібно, все ж таки, бути не лише улюбленцями книгарень, але зайти (знову ж, через їхні двері) до спільноти блогерів, яка читатиме. Якщо це виключно наша думка, правте в коментарях. 

Серед трьох на даний момент шортлистів - жодного самвидаву, й чимало цікавих книг від українських видавництв із очевидним лідерством. Чи впливає на це “смаківщина”, важко сказати, бо всі ці книжки, так чи інакше, зайняли передові позиції до шортлиста через піар.

Отже, публікація в українському видавництві на папері - передовиці піару - блогерська спільнота - шортлист.

Ще на тему: Книжкова Країна 2026: боривітер і прайси

Трохи світла

На захист нашої провидавничої гіпотези наведемо декілька аргументів:

• Премію блогерів 2024 року отримує Ребекка Кван із романом "Жовтолика" про сутінки видавничого бізнесу

• Премію блогерів 2025 року отримує Любко Дереш із романом "Погляд медузи" - куратор і упорядник письменницького курсу "Риба", автор загубленого в невідомості роману "Біжи і кричи". Шортлист року тут.

• Премію блогерів 2026 року отримує Артур Дронь зі збіркою "Гемінгвей нічого не знає", молодий ветеран, колишній івент-менеджер видавництва "Старого Лева", "норвезький відмовник" за спробу європейців зазирнути в нутрощі війни. 

NB: Тут можна переглянути наші ставки на Премію блогерів - 2026 (пост готується до розширення в SMM-постогляд - слідкуйте за оновленнями часопису в Facebook і головреда в Х (Twitter), буде тільки там).

Варто зауважити, що голосування за номінантів і переможців відбувається закритим шляхом, після врахування думки читачів. Журі нараховує бали, але сама схема переведення читацьких голосів у бали поки що лишається неясною. Принаймні, для широкої громадськості.

Ще на тему: Про видавничий світ і медіа: 10 найкращих творів у жанрі фікшн

Премія книжкових блогерів: як роздають

Не можна сказати, що тільки блогери й упливають на преміювання. Після потрапляння до лонглиста з пропозицій членів журі по три книги кожен розпочинається голосування читачів. У ході голосування формується рейтинг, із якого в подальшому випливає шортлист.

Де і як цей рейтинг формується, де саме проходить голосування і як взяти в ньому участь, здається очевидною відповіддю. Треба бути частиною аудиторії члена журі, досить активною і широко представленою для того, аби вплинути на цей рейтинг.

Інакше кажучи, за своїх потрібно просити, бо як не просиш - полетиш, як Карпа до Парижу. Все це, справді, народно, і аж зовсім по-нашому. Тож, починати треба, як завше, з партійного питання.

Наживо: відеорепортаж із вручення Премії блогерів - 2026 за українську книгу

Хто має це робити

У випадку, якщо ви - автор, і маєте вже опубліковану книгу, але видавець іще маленький, або йому не до вас, треба планувати власну піар-стратегію. Інакше кажучи, не самому, бо творчий процес ризикує загинути.

Звісно, жодна людина при розумі не стане днями сидіти в блогах, ще й лояльну аудиторію формувати. Йти проти уподобань видавця в такому процесі важко, але якщо вже опублікували - можливо.  

Графік блогера є доволі щільним, якщо вірити статистиці прочитання ними книг непростого змісту. Інтуїція читача тут грає неабияку роль, хоч довіряти інтуїції зараз не завжди модно. Тим не менше, літературному піарнику варто пробувати, і головне - навіщо.

Скільки-скільки?

Улюбленцям видавничої спільноти в цьому сенсі неважко з математикою. Навіть потрапляння в шортлист уже ставить жирну галочку проти графи “народ “за”, і ЗМІ точно не забудуть - принаймні, в перший місяць. З урахуванням кризових явищ Премія блогерів є ще одним способом додати роялті на власний рахунок.

А тепер увага на вашу угоду, панове автори. За скільки ваш видавець поворушить пальцем, за тим і його піарник? І скільки вам коштуватиме винаймання власного Валентина, що топитиме за вас у коментах?

Остання каменюка в город вічного бідаря - нашо, і якою є ваша валюта. На цьому все, і до наступної Укрпремії. 

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша премія.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

"Книжкова Країна" 26-го: боривітер і прайси

Image by MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька

Випуск 111

Цього квітня про “Книжкову Країну” можна говорити прислівниками. Наприклад, занадто або несподівано. Занадто холодно, несподівано вітряно, занадто мерчу, несподівано багато жінок і т.п. Умовити читача на більший закуп можна було хіба що дареним коньяком у чай, бо знижки перестали були чарівною таблеткою антипогодного маркетингу.

До речі, ви помітили, як мало зараз говорять про маркетинг? Це навіть непристойно вже, за наявності ШІ-агентів, які все вже придумали.

Капітан Україна: давні весла й нова мітла

Інтерес до античності став провідною темою “Кольорової”. Прапрадавні часи в фокусі уваги тих, хто ще вчора захоплено шукав сліди фейрі в домах зі скла та бетону, виглядають більш неіж переконливо. Виявляється, наш читач розумний, освічений і вміє грунтовно вести дискусії в ареопагах. І тут, аби не знати історію, можна було б дивуватись.

Свого часу Греція була одним з перших колонізаторів праукраїнських земель. В язичницькі часи вона зайшла сюди як господар, у християнські змушена була миритись із князівською владою, чинити на неї духовний вплив та виконувати в Київській Русі культурно-просвітницьку роль. 

Те, що відбувається зараз, ладно було б назвати українським Відродженням, якби не згадка про те, що Ренесанс відбувся як противага кризовій католицькій моралі, яка не знайшла в собі сили побачити в пастві людей і тим самим штовхнула їх до античних людиноцентристських пошуків.

У всякому разі, сил правого - а більше, ультраправого консерватизму, що намагався під лінійку розкреслити українську  свідомість - не вистачило, аби втримати суспільний баланс. І не буде за визначенням, бо закон терезів цього не передбачає. 

Життя та удача: Орфей незламний

Цього року переклад в Україні став з обслуговуючого дослідницьким, і в цьому є велика заслуга Євгена Матковського, що взявся за “Аргонавтику” і вписав у неї другу, тлумачну частину. Видавництво “Колесо життя” представило античний фоліант окремою подією, за участю очільника профільної кафедри Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка.  

Леся Звонська, доктор філологічних наук, перекладач із давньогрецької мови, дала змогу гостям відчути себе студентами кафедри, які довго-довго прогулювали уроки античної літератури. Майже в кожного на радянській полиці стояла “Іліада” та “Одісея”, майже кожен у неї обережно заглядав і сахався від хитромудрих строф, чекаючи на Котляревського. 

Та от настали часи, коли до Греції відправляються не тільки на море чи апельсини, коли численні українські Еврідіки та Пенелопи змушені чекати на своїх героїв, а Медеї - сприяти Ясонам у погоні за золотом. Країна в загрозі переходу війни з гострої до хронічної стадії потребує не тільки міфу, а і його переосмислення.

Епіка, педагогіка, орфеїстика

Зберігши оригінальну гекзаметричну мову Аполонія Родоського, український перекладач “Аргонавтики” зайшов у русло інтересу, який розвинувся на світовому рівні. Кінематографічний вихід “Одісеї” від Кріса Нолана важко затьмарити, але спроби є, і, звісно, будуть, як передвісники занепаду тираній, демократій, республік та імперій. 

Епічність книговидання може набути різних форм, але звернення до педагогічних основ за межами професії хоч трохи тішить. Так, “Колесо життя” випустило в світ “Архіпедагогіку”, яка провадить сходинками науки в західному світі, а орфеїстика й аргонавтика в художньому виконанні є в нас. У цьому сенсі згадували і Юрія Андруховича (“Дванадцять обручів”, “Рекреація”), і Сергія Жадана (“Інтернат”), і, коли вже так, то згадаємо Тараса Прохаська з його “Некрополем”. 

Видавництва: криза диспропорції

Звірополіс українського ціноутворення на книги буде нашою провідною темою аж до “Арсеналу в кінці травня. Численні дискусії спонукали на експрес-, а за тим уже і детальніший економічний аналіз, на якому американці заробили гроші ще у часи Великої депресії. 

Український ринок трусить класичний біполярний розлад. Це, можна сказати, наш національний вид розладу, під що би він там не маскувався - аутизм чи РДУГ, але непристойним МДП він поки що виглядати не хоче. Коливання настрою хіба що не зачіпають артбук-сферу, яка вирішила просто помалювати на стінах і дати це зробити іншим.

І читачі, які все ж таки хочуть бути у фарватері цінностей видавця, поводяться аж не відмінно. Купують (або не купують), приходять (або не приходять), дають зворотній зв’язок (або мовчать). Який човен, таке і плавання, що почули, те й зрозуміли.

Премія блогерів: драстуй, зброє

Того року премія впливових читачів скаржилась на одне фентезі та нестачу авторів. Цього року, за словами Олексія Рафаловича, довелось викреслювати й чути, що “Книга Еміля” буде в фіналі. Більш того, на цей рік блогери розповіли, як насправді працює їх премія.

Сама по собі книжкова бульбашка, за чіткими обрисами від жіночої більшості, складається з маси своїх “бульбашок” з уявленнями про те, які книжки є популярними. І це неправильно, правильно отам - на екрані з шортлистом. Тут нагадаємо, що жоден блогер не має знати бал, який поставив інший член журі.

Оскільки цього року на “Кольоровій” багато про екранізацію, то вона потрапила до уваги блогерів теж, у контексті невідомо за що знаної Лени Дани і точно знаної “Луни” Пилипа, в якого придбали права на екранізацію завдяки знайомству в підкасті. 

Непозбувний брак довіри до української літератури вилився в емоційний спіч, але ми тому раді. Просування укрліту більше не повинно асоціюватись із харчовим насильством та іншими національними травмами. Чи то колонізаційними, якщо вірити ще непризваним чоловікам. 

   

КнижКава в Telegram, X, Facebook - 

ваш конус вітру.

КнижКава в Threads, Bluesky -

там, де відкритий простір

Хочете стати нашим колумністом

чи розповісти про книгу, новинку, акцію?

Пишіть головреду:

mariazarzhytska@ukr.net

Укрпремія: "Своя Полиця" від Книгарні Є

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 107 (спеціальний)

Чи може український автор сподіватись на гідне визнання від власного суспільства? Після оголошення шортлиста Букерівської премії згадуємо про нагороди, які отримують письменники в Україні. Що це за премії, чи відповідають вони запитам сучасності й чому є об'єктом прагнення, дізнаємось у весняній серії репортажів нашого часопису.

Сьогодні - про премію "Своя Полиця" для жанрової літератури.

Премія книгарів: чому це круто

Жанрова література від українських авторів привертає все більше уваги й, сподіваємося, стане системним явищем. Що це означає? Світова література в напрямку, популярному серед більшості читачів, прагне народжувати серійних письменників. Це автори, які створюють не одну, а кілька взаємопов'язаних книг жанру, хай то фантастика, фентезі, детективи чи любовні романи. 

В більшості випадків, плідність жанрового письменника означає досвід, умотивованість і певну швидкість. Останнє стосується створення нового шедевру в порівнянні з тими, хто вирішує, писати далі чи ні. З іншого боку, неможливо передбачити, чи буде письменник автором однієї книги, й чи закарбується вона у віках або зіграє роль ситуативного лікаря.

На питання про те, як продаються книги, краще всього можуть відповісти ті, хто їх продає - тобто, книгарі. Від них залежить, чи помітним буде твір для читача, що не зтикається з рекламою й не має часу досліджувати полиці бібліотечного масштабу. Саме з книгарями досвідчені читачі змагаються за власний смак, інтуїтивно вишукуючи те, чого потребує душа. Саме книгарі надають свої торгівельні площі письменникам для презентацій та урочистих подій, а читачам  - для зустрічей з авторами, знаючи, як це піднімає престиж магазинів. Саме книгарі воліють обирати, що нам читати сьогодні, й далеко не кожен з них керується при цьому високою концепцією.

На побутовому рівні, бізнес - це про гроші, але ж про країну, яка виходить з тенет колонізації. Створювати жанрову літературу означає присвятити час письменству й керувати цим часом, як у країнах з тривалим досвідом держави. Така література задовольняє потреби читача, що хоче пізнавати легко. 

Книжкова премія "Своя Полиця" з'явилась наступного року після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. В жовтні 2023 її засновники оголосили про створення спеціальної нагороди для жанрових письменників. Цього ж місяця відбулася перша презентація "Своєї полиці" у Львові, й через кілька днів - у Києві.

Премію створила одна з найбільших книготорговельних мереж в Україні - "Книгарня Є" (засновники - Роман Цуприк та Юлія Олійник, вони ж - власники видавництва "Потяг").

Премія для видавництва чи видавництво для премії?

Можна подумати, що видавці заснували премію для того, аби публікувати книжки потенційних переможців, але з цим далеко не все ясно. Видавництво засновників "Книгарні Є" позиціонувало себе як нового гравця, що спеціалізується на перекладній літературі, хіба що забуло додати "жодної романтики". 

До речі, видавництво "Потяг" існує з 2011 року, та з піаром щось не склалося. Наприкінці липня 2025-го - тобто, через рік після вручення першої премії "Своя Полиця" - Український інститут книги оголосив у мережі Facebook про створення нового видавництва, чим викликав неабияке здивування читачів. У відповідь на коментарі про справжній вік "Потягу" УІК подав створення як "активну фазу" з анонсом першої книги.

З часу заснування - і це логічно - "Потяг" не створив окремого сайту, публікуючи інформацію про нові видання  у соцмережах та на офіційній сторінці "Книгарні Є". Тож, прагнув "Потяг" видавати українське чи не прагнув, залишається питанням, у руслі конкуренції з тими, хто вже видає. Тут варто підкреслити, що базовою умовою отримання премії "Своя Полиця" є вперше опублікована паперова книга.

Якщо зважити на відсутність у "Потяга" електронних версій - та й взагалі, спрямованість "Книгарні Є" на папір - можна подумати, що ця мережа уникає електронки, але це не так. На даний момент, там можна придбати більше 8000 електронних книг за доступною, а інколи, дуже доступною ціною - в тому числі, й книги переможців премії "Своя полиця". Попри е-забобони, полегшено зітхаємо, адже є надія на збереження україномовних книг під обстрілами. Тим не менше, засновники "Своєї полиці" поки що лишають прохід тільки для паперових книг і, мабуть, місце для альтернативної премії. 

Класика і брак жанру

На "Свою Полицю" можна подавати дорослі жанрові романи без фантастичної та з фантастичною компонентою. Так з'явилось ділення на дві категорії - "Реалісти" та "Ілюзіоністи", що мабуть, викликає чимало суперечок. Покоління Х точно заявить, що це по-радянськи, але обирати не доводиться - треба подаватись, куди беруть, а там, як то кажуть, язик до Києва доведе.

До речі, "Своя Полиця", як би не нагадувала "Букер", але в головному організована за принципом Гонкурів. Розглядаються твори тільки вітчизняних авторів українською мовою, видані вперше. Тут важливо не переплутати свій статус зі статусом автора-новачка. Тобто, подаватись на "Свою Полицю" можуть і досвідчені автори, головне - перше видання книги, бо перевидання не приймаються. Тут "Полиця", вочевидь, залишає неочевидний простір для бабусі, в якої болить нога, і новачкам треба проявити просто-таки зоряні навички адаптації.

Інакше кажучи, якщо ви - жанровий письменник, подавайтесь, але не дивуйтесь.

Назад до школи: від оцінок до вподобань

Основний принцип побудови журі "Своєї Полиці" - класичний, з урахуванням етапів довгого та короткого списків.  Воно позиціонує себе як відкрите, тобто, відоме широкому загалу в основному складі. Спосіб голосування - закритий, тобто, один член журі не повинен знати, які оцінки поставив інший член журі.

На першому етапі твори кандидатів розглядають так звані волонтери - мікроблогер, бібліотекар та працівник книгарні "Є". Це найзагадковіший етап, оскільки загал не знає, які саме блогери, бібліотекарі, а тим паче, хто з персоналу книгарні бере участь в голосуванні. Тут "Полиця" дуже схожа на "Букер", хіба що Велика Британія не схильна аж так покладатись на думку блогерів. Проте, українська премія продемонструвала на етапі короткого списку ледь не оксфордські статути.

До журі короткого списку ввійшло аж двоє доцентів.  Перший - з Києво-Могилянської Академії, літературознавець і критик, головний редактор видавництва "Смолоскип" Ростислав Семків, другий - колишній викладач зарубіжної літератури в Донбаському педагогічному університеті, директор філій "Книгарні Є" в Слов'янську, а згодом, в Тернополі, Віктор Разживін. Кураторкою проекту стала жанрова письменниця Олена Кузьміна.  

Крім того, журі шортлиста "Полиці" цього року представляють Лілія Галка, авторка блогу "Книжкові історії" та суддя категорії "Реалісти". Компанія "Ілюзіоністів" є повністю жіночою. Це Альона Силіна, кураторка літоб'єднання "Зоряна фортеця", Дарина Мозгова, співзасновниця блогу "У безхвостої відьми" й Олена Сторожук, директорка з маркетингу книгарні "Є". 

Мікроблогер Артем Адаменко був єдиним молодим чоловіком, якого з премією від початку щось пов'язувало - адже на той час він уже керував проектом "Пірнай у слово" і вів авторський подкаст "Поговоримо про це". Втім, жіноча компанія "Полиці", мабуть, виявилась не дуже привітною, - а, якщо згадати конфлікти книгарні з самовидавцями й подальший відхід Адаменка в їх кола, інтрига хоч трохи прояснюється. На теперішній час чоловіки молодше 50-ті у центрі прийняття рішень "Полиці" відсутні, або пам'ятаємо про перший етап. 

Критерії оцінювання "Полиця" теж тримає відкритими - сюжет, персонажі, мова, світобудова твору та, в разі подачі до категорії "Ілюзіоністи", фантастичні припущення. Переможцями стають власне переможці та номінанти. Вибір номінантів визначають книжкові клуби проекту (не плутати з книжковими клубами "Книгарні Є", бо так заявлено), власне, "Книгарня Є" та читачі. 

До кожної категорії додається особлива номінація. У "Реалістів" це "Найяскравіший дебют", а в "Ілюзіоністів" - "Вибір кураторки", тобто, письменниці Олени Кузьміної. В цьому сенсі, легше бути новачком-фантастом, але не факт. 

Шанси та нагорода: рахунок на мільйон

Якщо враховувати суб'єктивний фактор, то вплив продажників та блогерів на результати більш ніж очевидний, і перший етап може перетворитись на непрохідний бар'єр. І це з урахуванням того, що книга вже опублікована, й, можливо, входить до асортименту "Книгарні Є". Тут кандидату доведеться витратити час на аналіз імовірності потрапляння в шортлист через пошук книг переможців минулого року на сайті книгарні. Одначе, розділ "Акція" існує, і це єдиний розділ для нагороджених.

Щодо нагороди, теж не все чудово, якщо чекати за свої досягнення щось більше, ніж валюту марнославства. Призовий фонд премії від однієї з найбільших та найпопулярніших українських книгарень складає 20000... ні, не доларів, і навіть не фунтів стерлінгів. Гривень, приблизно по 400 євро на переможця в кожній категорії. Тобто, по десять тисяч гривень, що дорівнює вартості нового ноутбука старої моделі чи розміру винагороди автору-початківцю. Звісно, можна міряти айфонами чи смарт-годинниками, з яких, мабуть, можна диктувати тексти на бігу.

Інші номінанти (покоління Х сміється в платочок) отримують книжками - тобто, подарунковими сертифікатами на літературу з "Книгарні Є", вартістю від 500 до 3000 гривень. Тож, маємо типово українську премію, в якій реальний статус автора не завжди відповідає нагороді, а нескінченні "вибори" стають сходами з Поштової площі на Майдан Незалежності. В цьому легко переконатись, якщо проаналізувати попередні досягнення авторів. 

Маленькі хазяйки великого дому: чи варто заходити

Відповідь на це питання, мабуть, знайдеться в подорожі героя роману Джона Віндема "День тріффідів", але є одна біда. Цю фантастичну книжку в Україні можна купити хіба що в оригіналі або прослухати українською - сподіваємось, безкарно. Впевнені: заходити на “Полицю” варто, як варто стукатись до будь-якого видавництва, що публікує жанри - тим паче, до видавництв, дружніх до проекта. Якщо пошукати договір, де авторська винагорода не лише виплачується, а розподіляється відповідно до ринкової цінності твору, то розширювати письменницький технопарк буде не так боляче.

Очевидною перевагою "Своєї Полиці" є активний піар кандидатів, але з критикою не все добре. Доценти висловлюються лише на етапі нагородження - традиційно коротко, а рецензії колег грішать безпечними абстракціями та надмірним фокусом на другорядних деталях. У підсумку, зміст книги й рецензії на загал може істотно різнитись.

Тож, важливо потурбуватись про текст, який не чинить опору, бо жанрова література, яку неможливо читати - не жанрова. Тут нам довелося об'єднати думку двох стовпів "Полиці". Додамо звідти ж, що Шевченківська премія стає на диво жанровою.

І ще одна важлива деталь. Натхненням до ідеї "Полиці" став проект "Всі.Свої", але, якщо так - все піде не так.

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша премія.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Великий та Жахливий: кейс Акуніна - Булгакова

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  грудень  січень  лютий   

Випуск 101 (спеціальний)

Поняття заборони є психологічно сильним. Якщо досліджувати його етимологію, походить воно від слова “борона” - сільськогосподарського інструменту для орання землі та специфічного позначення меж. Борону, ймовірно, клали, як зараз кладуть залізний брусок у на касі супермаркету - між товарами одного та іншого покупця.

Тобто, заборона стосується належності товару, а не мови чи національності покупця. В цьому контексті розглянемо серію маніпуляцій навколо відомих письменників, чиї твори виявились “забороненими” і в Україні, й у Росії.

В минулому репортажі місяця за допомогою діючого законодавства України ми відокремили право та ембарго. Сьогодні звернемо увагу на поняття забороненого та небажаного. 

Борис Акунін: британський радник чи британський зрадник?

Питання про те, чи заборонений в Україні Акунін, на пересічному рівні навіть і не стоїть. Якщо спитати більш-менш начуваних у темі, почуємо відповідь: “Так, звісно, заборонений”, а на питання “ Чому?” - “Бо він пише російською та просуває імперські наративи”. 

Звісно ж, на думку таких експертів, Григорій Шалвович зобов'язаний писати з позиції патріотично налаштованого грузина, якого “душили-душили, душили-душили” - але автор цієї публікації (і ви теж?) не бачили грузина, якого можна отак-от взяти й задушити. Навіть Саакашвілі.

Тим не менше, про це згадувалось - в сенсі, про заборону, а що там заборонялось, уже й не пам'ятає ніхто. Горький би тут мовив, але цю фразу всі знають.

Пропала грамота: без оковитої розбересся?

У 2017-му набув чинності український закон, який зобов’язав імпортерів отримувати дозволи на ввезення книг з Російської Федерації. На початку квітня 2017-го з'явився список видань, які цей орган не дозволив завозити. Окремі томи серії Бориса Акуніна (псевдонім Г.Ш.Чхартішвілі) «Історія Російської держави» - в т.ч. «Від витоків до монгольської навали» та «Ординський період», - на думку Експертної ради, містили «імперські наративи», викривлення історичних фактів та російський погляд на історію України.

Ми не будемо коментувати профільно цей момент, бо не знаємо, що там насправді написано, і чому цей “російський погляд” такий страшний. Зауважимо лише момент зникнення списку видань 2017 року з браузерної видачі, а також неможливість отримати його з сайту Держкомтелерадіо в pdf-форматі, навіть із єдино притомного повідомлення на mdoffice.com.ua від 7 квітня 2017 року. Тож, будемо думати, що то є вплив “російського погляду”.

На додачу, сайт Держкомтелерадіо так само не любить VPN, як і Мінюст РФ, але ми маємо на те право. Тим не менше, вдалося знайти список за 10 січня 2022 року, але відкрити його змогли не одразу. Натискання на скачуваний файл чомусь перекидало в Google Play, із пропозицією встановити Microsoft Copilot. Як то кажуть, “не будь злом”. 

В цьому цікавезному списку - два вищевказані томи Б.Акуніна і, зокрема, “Симфонія пітьми” Чингіза Абдуллаєва, в якій ідеться хіба що про засудження превентивних ударів по Палестинській автономії, але в контексті української політики такі образи виглядають не те щоби смішно, а й страшно. Та, коли Якобсону - чи генералу без імені - прикро, ми особливо радіємо.

Тим паче, коли до списку “відмовлених” потрапляють “700 новых устных тем по английскому языку”. 

“Так был ли мальчик-то?”

Для того, аби розрубати цей гордіїв вузол, звернімо увагу на формулювання Держкомтелерадіо “відмова виданням у ввезенні”. Тобто, Борис Акунін як автор в Україні (й навіть як резидент Великої Британії)  не заборонений - є обмеження на ввезення конкретних видань із Російської Федерації. Крім списку заборонених видань (про який ми писали у "Мовнюку" від 7-14 грудня 2025 року), дозволимо собі використати термін “відмовлені”. До переліку “відмовлених”, скажімо, пригоди Ераста Фандоріна не входять - крім правил ембарго, що забороняють ввезення книжкової продукції з РФ та країн-сателітів (Білорусь, Іран).

Наразі, Борис Акунін оголошений "терористом і екстремістом" у РФ, а його книги вилучають з продажу за правилами “нового крематорію”. У 2024–2025 рр. проти нього відкрили кримінальні справи, а суди Москви оголосили вироки заочно.

Повний “трюм”

Тим не менше, “британський синдром” росіян впливає на український ринок не менш жахливо, аніж “російський погляд”. Книги Акуніна в українському перекладі були, і права на них мало харківське видавництво «Фоліо». Зараз продаються тільки залишки тиражів, а нові проєкти майже не з'являються.

Звісно, стиль Григорія Шалвовича витримає не кожен. Суто на нашу думку, в деяких моментах його “заносить”. Втім, консерватизм чи лібералізм сам по собі не може бути визначником, а власна форма вираження думки опозиційного інтелектуала завжди сильніше за кальковану пропаганду.

“Это какой-то…позор!”

До речі, ще одна лепта до скрині збереження національної пам'яті. Антибулгаковська хвиля минула друга, бо перша трапилась … в 2021 році, як завжди, не одразу після виходу “списку Зорге”. Не одразу, але разом зі скандалом через заяви про нібито «повну заборону Булгакова та Акуніна».

 Держкомтелерадіо лише підтвердило, що обмеження стосуються конкретних видань (російських тиражів), у передмовах або змісті яких містилася антиукраїнська пропаганда або згадувалися особи з санкційних списків.

Художні твори про Ераста Фандоріна ніколи не були заборонені за змістом - ані в Україні, ані в РФ. Після 24 лютого 2022 року будь-яка книга Акуніна, надрукована в Росії, є незаконною для офіційного продажу в Україні, незалежно від її змісту - на рівних правах з іншими книгами, які друкуються там же.

А от з Булгаковим складніше - він же пам'ятник.

Вовки психологів, або Was Ist Das

23 січня 2021 року представник Держкомтелерадіо Сергій Олійник дає агентству «Укрінформ» не менш одіозне інтерв'ю, після якого страшно читати “Котигорошка”. Хвиля кідбейту, що трусила російських психологів за років десять до початку повномасштабки, докотилась і до Києва. Стандартна у таких випадках істерія третього роду розгойдує хвилю публікацій, де ЗМІ діляться на два табори: викривачі та спростовувачі. 

Ми зробили запит на Gemini скласти весь список медіа - учасників обговорень, і ось що вийшло:

1. «Укрінформ» як першоджерело інтерв'ю, де “пояснювалося, що заборонено ввезення конкретних тиражів із РФ через пропаганду, а не самі твори” (цитую формулювання Gemini, адже в списку заборонених видань цих творів, дійсно, нема).
2. «Фокус» (29.01.2021) із публікацією "В Гостелерадио рассказали, почему запретили книги Акунина и «Мастера и Маргариту»". «Українські Новини» та Vgorode опублікували новини про обмеження ввозу російських видань.
3. «Страна.ua» (1.02.2021) активно просуває твердження про повну заборону книг Б.Акуніна про Ераста Фандоріна, пізніше визнає це маніпуляцією.
4. «Главред» запустив аналітику щодо списку видань, які потрапили під обмеження, та причин “відмовленості”
5. «Детектор медіа» з оглядом "Фейк: в Україні заборонили Булгакова, Акуніна та казки про Іллю Муромця".
6. «Без Брехні» зі спростуванням - про те, як росагітпроп використав інтерв'ю С.Олійника.
7. «Радіо Свобода» з аналітикою про культурну політику та спростуванням чуток про “заборону самих творів”. Тобто, інквізиції нема, але як читати?

1. Офіційне інтернет-представництво Президента України. І тут починається найцікавіше з боку ШІ-аналітики - “мінправди” в епоху браузерної кризи . Перше твердження: Володимир Зеленський в лютому 2021 у своєму влозі як головний спростовувач, показує книги Акуніна, придбані в Києві (сподіваємось, не на Кругловці). Друге твердження: У 2023 році російські пранкери зателефонували Акуніну, видаючи себе за Зеленського. Письменник, думаючи, що говорить з президентом України, підтримав її. Цей запис (що “виглядає як відеодзвінок”) спричинив оголошення в РФ Акуніна «терористом» і заборону його творів “за статусом”.
2. Сайт Держкомтелерадіо (comin.gov.ua) — офіційні, але, на жаль, зниклі в невідомому напрямку (принаймні, з Google Chrome та Gemini) роз'яснення різниці між забороною автора та обмеженням імпорту.
3. NV (Новое Время) — писали про реакцію президента (Gemini) та роз'яснювали ще один, на жаль, відсутній текст (різницю між змістом книги та фізичним ввезенням з країни-агресора).
4. «Гордон» — випустили матеріал "Чи забороняли в Україні книжки Булгакова й Акуніна? Головне про скандал"
5. І, нарешті, ВВС (це наша найвласніша знахідка) *смерть на похоронах* про покійного  - або добре, або не читайте.

Париж: підсумувати й померти

Щодо кідбейту, в контексті нашого вже спростування про французький трафік "КнижКави" не можу не згадати Telegram. Варто було зробити там пост потенційної покладності, як аналітична загадка місяця стала на свої місця. І Cherburgnet там теж існує, монсеньори й монсеньорити.

В цьому сенсі не можу не поділитись “висновками” Gemini by Google AI, наданими у відповідь на запит про заборону Акуніна в Україні: 

Резюме: В Україні заборонені не "думки" Акуніна, а російський папір, на якому вони надруковані. Це частина стратегії культурного відмежування від країни-агресора.

Інакше кажучи, якщо ми передрукуємо думки Г.Ш.Чхартішвілі на український папір, вони одразу стануть прийнятними. Хто творець, того і ложка. 

В наступному репортажі місяця торкнемося українського питання "власного вибору", а на весь лютий даруємо читачам насолоду читати триллери Мін'юсту РФ про іноагентів, небажаних та податки.

Якщо ви бажаєте стати активним учасником наших публікацій про право видаватись російською в Україні, від вас обов'язковий не лише професійний досвід та вміння ґрунтовно висловити свою думку, а й запит безпосередньо до редакції часопису. Втім, коли ми самі пропонуємо вам бути довіреним коментатором - не прогавте такої нагоди! В будь-якому разі, ви можете лишати коментарі до цієї публікації, аби висвітлити певні моменти детальніше та сприяти письменству й видавцям у пошуку спільної мови. 

Якщо ви вважаєте, що ваші права зазнали шкоди - напишіть нам, і ми всіляко сприятимемо розв'язанню вашої проблеми, залучивши не лише літературного агента, а й правників, які допоможуть розібратись у теоретичних та практичних аспектах захисту інтелектуальної власності. 

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша експертна думка.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Сам собі видав: 10 питань для Олени Ковальчук

Images by Olena Kovalchuk

Інтерв'ю від Марія Заржицька

Випуск 93

Тема самвидаву в українському книжкарстві тим паче загострилась, чим частіше чуємо про кризові явища. Наші творці воліють лишити по собі слід, хай там що, і є сподівання на увагу видавців, які, мов Антей, у критичний момент вхопляться за рідну землю. Тож, продовжуємо інтерв'ювати сміливців, адже пілотна публікація рубрики набула неабиякої популярності серед нашої читацької аудиторії.

З Оленою Ковальчук ми познайомилися під час цьогорічного форуму “Відсіч” в Житомирі. На своєму стенді в “Авторському дворику” вона презентувала власні книги, видані за власний же кошт - “Пригоди Тосі” (ФОП Стасюк Л.С., 2021) та дві книги того самого видавництва, що побачили світ у 2025 році - “Софіко: чотирилапе серце” та поетична збірка військового часу “Обпечені крила”. До речі, видавництво, в якому публікується пані Олена, засноване, зокрема, літературною творчою спілкою “ЕЛІТЕР”, що популяризує талановитих авторів.

Перше, що здивувало - автор дитячої літератури був змушений видаватись навіть не у рідному місті, а в сусідній області. Для авторів з Житомира ця практика є нерідкою, але, здебільшого, книги за межами області публікуються у Вінниці, з якою налагоджені міцні культурні зв'язки. З іншого боку, твори письменниці приваблюють читачів зворушливістю та легкістю стилю, а деякі з них проілюстровані юними читачами. Вона - волонтерка в ГО “Територія здоров'я, краси та успіху” й активно популяризує в місті одну з найдієвіших методик подолання хвороб опорно-рухового апарату - скандинавську ходьбу.

Пані Олена, що майже тридцять років працює педагогом, ще й заступником директора ліцею “Сяйво”, неспроста вийшла за межі звичних шляхів. Можна було весь час присвятити учням початкових класів та родині, можна було згодитись на будь-які умови, аби книги невідомого автора почали публікувати. На жаль, якщо порівнювати зі Львовом, де діє потужна письменницька спільнота, для Житомира є характерною окремішність творців дитячої літератури, а за тим, і маловідомість. 

Ми вирішили дізнатись, чому Олена Ковальчук обрала шлях самвидаву, як їй вдається суміщати щоденну важку працю, творчість, благодійність та родинне життя і долати труднощі, які потребують, здавалося б, непідйомних зусиль. 

Якщо розглядати власну творчість як проєкт, що для цього потрібно?

Мотивація. З точки зору саморозвитку, автор чітко має розуміти, для чого це потрібно і хотіти цього. Не обійтись без плану дій та коштів. Найголовніше, люди, які будуть підтримувати або виконувати частину роботи над творчим продуктом.  

Що сковує вас, як творця в повсякденному житті, й як ви розкриваєте свій потенціал?

За час війни накопичилася втома, загострюються давні хвороби. Пригнічують звістки про щоденні смерті українців, особливо, дітей,  невідомість щодо кінця війни. Мої ліки - молитва, читання Біблії, моя родина. Якщо у них все добре, то у мене виростають крила. 

Зцілює турбота про ближніх (і це не тільки члени родини), волонтерська діяльність, улюблена робота з моїми учнями. Особливе місце в цьому списку займає спорт. З 2019 року захопилася скандинавською ходьбою, стала тренером, готую інших до змагань, іноді сама беру в них участь.

І, нарешті, спілкування з природою. Дуже люблю ліс, річку, гори, сумую за морем. З 2022 року доглядаю клумбу біля під’їзду, хоча мешкаю на третьому поверсі. Вирощую кімнатні рослини, допомагаю батькам на городі.

На додачу, розповім про такі цілющі речі, як слухання музики, читання книг, перегляд фільмів, зрідка - відвідування театру чи виставки. Врешті, зустрічі з друзями та подарунок для себе. Найчастіше, це смаколик, інколи - косметолог чи перукарня, нова вишиванка чи сукня. 

Як ви прийняли рішення видаватись самостійно? 

Це рішення довго приймалося. Перша моя книжечка «Пригоди Тосі» була першим досвідом. У мене було велике бажання її видати в пам'ять про свою бабусю, але я не знала, з чого розпочати. Побачила рекламу від видавця, написала. Наступного дня отримала відповідь. Так розпочалася наша співпраця. 

Пізніше я подала до часопису цього видавця кілька своїх поезій і оповідання. Втім, якість залишала бажати кращого: помилки в тексті, нема відомостей про авторів. А мені дуже сподобалися твори інших письменників, і хотілося спілкування з ними. 

Друга книга – збірка поезій «Обпечені крила». Я розуміла, що видавництва видають лише вірші знаних поетів, а мене читають лише друзі у соціальних мережах. Почала збирати кошти і думати про ілюстрації до поезій. Зробила ще один непростий для мене крок – презентація книги. Я вже чітко знала, якою хочу бачити свою книгу. 

Третя книга – «Софіко – чотирилапе серце». Я дала собі термін – шість місяців. Якщо за цей час жодне видавництво не захоче видавати мою книгу, то це буде моїм подарунком до 50-річчя.

Я не знаю, чи виживу завтра, тому часу чекати, коли мене помітять, не маю. Періодично надсилаю твори на конкурси. Участь у них є досвідом і практикою письма. Збираю кошти на нову книгу.  

Вам, як і багатьом житомирським письменникам, довелось видаватись не в Житомирі. Чому так сталось у вашому випадку, та чим вас привабили хмельницькі друкарі? 

Напевно, я не знайшла на той час свого видавця в Житомирі. Приходила, домовлялися, надсилала електронну версію, а її губили. Тиша, час іде. Вже після книжкового форуму «Відсіч» маю інформацію щодо надійного видавництва з Житомира, про яке не знала. Хмельницькі друкарі відгукнулися швидко. Вони відповідальні, ціни у них прийнятні.

Чого вартує бути водночас автором, редактором та дизайнером власних книг? 

Звісно, потрібні кошти. Я відкладаю невелику суму з зарплати, на свята рідних прошу замість презентів дарувати кошти на видання книги. Про прибуток не йдеться, це більше про вклад у культуру, про слід, який залишає людина після себе, про можливість заявити світу, що українці – творча нація. 

Потрібні також певні навички роботи з технікою, кілька людей, які почитають текст і зможуть побачити в ньому плюси і мінуси, підтримати.

Василь Сухомлинський був педагогом і письменником, як і ви. Скільки традиційного у вас в цьому контексті та що нового пропонує ваш творчий підхід?

О, для мене честь таке порівняння. Ще будучи студенткою факультету педагогіки, я мріяла бути схожою на нього. Його книги «Серце віддаю дітям» та  «Сто порад учителю» були моїми помічниками перші 10 років педагогічної діяльності. Потім подарувала їх молодій колезі. В основі моєї роботи – любов до дітей. Саме заради них стараюся бути прикладом для наслідування. Залучаю до створення книг, тренувань скандинавською ходьбою. Поєдную навчання і екскурсії, провідую хворих і підтримую тих, у кого щось не виходить. Часом казка народжується під час уроку, але не вистачає часу її записати. Головне, що вона допомогла зрозуміти, надала впевненості моїм учням.  

За можливості зробити внесок до підручника (оповідання, вірш, навчальні вправи тощо), чому навчили б? 

Якби така можливість була, погодилася б. Мої твори для дітей сучасні і вчать основним моральним принципам, які записані в Біблії. 

Чого у вас більше, індивідуального чи колективного, і як це впливає на творчість?

Важко сказати. Завжди піклувалася про когось більше, ніж про себе. Люблю бути в колективі, а творити на самоті. Після роботи також хочеться побути півгодини на самоті, щоб відпочити. Поезія народжується як відгук на певні події, емоції. Казка чи оповідання - під певний запит, проблему.  

Як залучили юних ілюстраторів до створення ваших книжок? Яким був результат втілення ідеї?

Мені хотілося підтримати дітей в умовах війни, створити щось спільне з ними, показати значення їхньої творчості і спонукати до подальшого розвитку. Результат – видана книга з їхніми ілюстраціями, яку діти отримали від мене у подарунок, спільне чаювання, спільна презентація книги.   

Як, на вашу думку, вплинуть меценатські або грантові кошти на розвиток творчого проєкту?

Творчість із шухляди побачить світ. Це можливість здійснити чиюсь мрію і мотивувати на подальшу творчість. 

До збірки поезій  Олени Ковальчук “Обпечені крила” ілюстрації створювали Богдан Палійчук, Марта Логовська, Аніта Гончарук, Мирослав Фурлет, Дана Коротинська. Всі книги письменниці можна переглянути та замовити на її персональній сторінці olenak_book в Instagram.

Ми дякуємо Олені Ковальчук за активну участь в проєкті "Сам собі видав". Сподіваємось побачити в ньому письменників, що хочуть розповісти про досвід самостійного видання книг в Україні та за кордоном. Надсилайте ваші пропозиції в редакцію або заповнюйте форму на сторінці вгорі (у веб-версії), з повідомленням "Сам собі видав".

КнижКава в Facebook  - щотижня й більше

Діізнавайтесь новини видавничої спільноти разом з нами!

32 BookForum: pro витривалість

Іmages by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Міфи навколо старшого за походженням форуму про книги все більше стають схожими на орденські планки. Тим, хто любить Львівський Форум видавців, і тим, у кого легковажні наміри, очевидним стає факт застою. І це застійне відчуття, немов тріщини на стелях будинків ув історичному центрі, спонукає все частіше виходити на свіже повітря. 

Головна емоція цьогорічного Форуму видавців - роздратованість. Вона проступила одразу, майже водночас із проблемою звучання, що її, немовби виклик чи, радще, білетик для безробітних, було жбурнуто в напівсонну неквапність форумського істеблішменту. Тоді, як аудіофейли - річ минуча, з роздратованістю все не так.

Відповідальність бути зробила ці дні не те щоби дієвими, а радше, мудрими. З таймінгом у Львові ще гірше, ніж у Києві, й для повноцінної присутності на всіх намічених заходах потрібно мати власного водія. Про пішу доступність, особливо для гостей міста, й мови немає - маршрути, як не крути, доводиться вчити не по картах, а власноніж, бо зумерські вади розвитку даються взнаки навіть там, де дорогу питають, нарешті, українською.

Триста п'ятдесят подій на папері газетного формату - майже історія. Куди ліпша, ніж тиснути в фільтри онлайн-версії, не сподіваючись ні на що, крім співпадіння дат. Більше тисячі учасників (і це, не рахуючи гостей та відвідувачів) у раптом вузьких коридорах Палацу мистецтв із непрацюючим гардеробом - про маршрутку за ціною диліжансу. Пальміра чи П'ємонт, уже неважливо, та різати по півбейгеля не дозволяють собі навіть в Одесі.

Щодо великої різниці між Арсеналом, "Книжковою" та Львівським, один лише неймінг непрозоро натякає на спорідненість. І це все про той час, від якого ми тікаємо, немов у Задзеркаллі - надто повільно, аби не лишатись там, де б'ють. Ми любимо інтелектуальну літературу, класику та критику, але не дозволяємо всім учасникам контроверсій перебувати там, де потрібно висловлюватись конкретно. Ми почали випускати з-за лаштунків перекладача, та забули, яка це фронда. Майже бастарди у суб'єктивному вимірі значень, незроджені говорити без оригіналу.

Будь-який українець, що тямить себе, знає, як то вірити львів'янам. Вони й самі собі не вірять, така вже історія. Інакше як пояснити сусідування ідеологічно натхненного УКУ, що заправляє римську дудку на цьому святі, з не те щоби навіть противниками на одному полі, а й запеклими ворогами - неовідьомською спільнотою та культами, які навіть в Америці названі власним іменем? І це, не кажучи про батлоносні острівці політично налаштованого єврейства та безсоромного колабораціонізму часів Другої Світової, який, за думкою - кого? - повинен розглядатись лише за цією "лінією партії". Всі інші не мають вокабуляру, фрустровані інтерференцією солярних констант у День Вижившого.

Ви не подумайте, ми за культурну дипломатію, що має розпочатись із визнання очевидного. В моді роз'ятрювати рани там, де вони щойно перестали кровити, й тицяти їх попід носа випадковим перехожим із надто благополучною пикою. В моді скликати гостей з окремо визнаних країн-гувернерів, аби зайвий раз нагадати їм, що ніхто їх сюди не запрошував. В моді створювати індиферентно-пихаті спільноти обіженців, середньоградусної карамазовщини, й тут же розбирати сльозу дитини на молекули в позірно-копрофагічних процесах самопідриву. В моді верзти медіанісенітницю, що має чи то сценічний, чи то гіпнотичний ефект з метою соціального зараження. І це не про "чорне дзеркало", а про ідентифікацію з агресором, де стокгольмський синдром - справа вчорашня.

Видавничих подій на Форумі видавців іще менше, ніж на отій вашій торгашеській Книжковій. Тут можна почути сотню імен, яких раніше не чув, і побачити найвідоміших у "Десяти негритятах", де суддя в фіналі обов'язково пристрілить сам себе. Тут можна поринути в перловий розсип видань світової класики у палітурках від "люкс" до "стандарт", але виявиться, що ними прикривають найтемніший бік Місяця. Тут можна відкрити нову зірку й раптом зустріти умовно-дружній космічний корабель, але на Планеті Своїх позірно відсутня гравітація.

І нехай наші емоційні реакції вивісять на вулиці Закер-Мазоха для залучення, - вони все одно повернуться й зроблять те, що потрібно нам. Відкриють курси управління щастям, зроблять кейс на крихкості галицького печива, і, врешті, напишуть щось видатне - бо на те він і Львів. 

Для левів. To be continuum. 

Про результати й дату наступного BookForum у Львові читайте на сторінці події.

КнижКава в Telegram та Х - літературна чверть на дванадцять!

Жодної алгебри. 

Один тиждень - одне сповіщення про початки аналізу

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net