Автор очима читача: що ми робимо не так

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька    

Під час розквіту соціальних мереж письменники намагаються бути в тренді. Розповіді про свою творчість, про себе, обговорення, диспути та скандали постійно на очах читача, якому вже не потрібно вишукувати інформацію про авторів. Вони самі, охоче і щедро надають її, часто не турбуючись про наслідки.

Сьогодні будемо говорити про те, як бачить нас читач у цій щедрій, абсолютно безкоштовній соціальності, без якої, здавалося б, важко привернути увагу серед натовпу письменників. 

Принци та жебраки: пастка марнославства

Майже кожен автор, який з'являється в літературному середовищі, впевнений, що зможе привернути увагу цільової аудиторії. Зараз для цього не потрібно стукати в двері періодичних видань чи робити запит журналісту, який пише в літературній сфері - хоча й це, насправді, непогано. Більшість авторів, наслідуючи - як їм здається - досвідчених колег, намагаються писати про себе самі, регулярно і стільки, скільки натхнення підкаже.

Важко сказати, кому потрібна ця постійна самопрезентація, крім автора, який не втомлюється говорити. Автори курсів для письменників не завжди самі роблять те, про що твердять, або що бездумно переписали у західних колег. Видавці, які підкреслюють необхідність для авторів мати цільову аудиторію в соціальних мережах, навряд чи мали на увазі базікання, самооголення чи інші способи ексгібіціонізму, що шкодять репутації авторів та відволікають від творчого процесу - можливо, договірного. Читачі, які чекають на нові твори або насолоджуються тими, що вже видані, навряд чи день у день проводитимуть в соцмережі письменника - хіба що час від часу, а шалених фанів у переважної більшості авторів не так вже й багато. 

Звісно, є автори, які вміють захопити публіку, але це, справді, особливі методи. Одні діляться професійними знаннями, інші розповідають цікаві історії, дехто вміє презентувати своє життя так, аби воно доповнювало, а не замінювало творчий доробок. В усякому разі, аккаунти з грамотним піаром завжди приємно читати, як і прості, людські дописи, в яких немає хизування, намагання лізти в очі аудиторії або займатись лише собою.

На жаль, дуже часто трапляється так, що автор, який ще вчора носив на голові лискучу корону, сьогодні ледь не молить про те, щоб його читали, - і це не завжди пов'язане з тим, що читати нема чого. Така поведінка свідчить лише про брак упевненості та внутрішній комплекс жебрака. Те саме добре видно, коли автор  готовий розкидатися грошима заради власної слави, не будучи готовим до гідного представлення своїх творів публіці. 

Читач у вирі: хто тут?

Об'єктивно кажучи, жоден користувач сучасних соціальних мереж не в силах охопити читання хоча б 25% того інформаційного поля, з яким має щільні контакти - підписки, лайки, обміни повідомленнями тощо. І це, не кажучи про відеоконтент, який активно продукує літературна сфера. Тримати традицію розподілу професійних обов'язків стало немодно, але чи вигідно?

Базове правило знаності "Говорити про вас більше мають інші" порушується через упевненість в тому, що цільова аудиторія, здебільшого, мовчатиме. Можливо, бо говорити зараз буває дорого, і не кожен звичайний читач готовий платити таку ціну. Кожен маркетолог знає, як непросто добитись відгуку навіть за якісні послуги, і скільки зусиль треба для цього докласти. На жаль, ми не любимо бути вдячними.

Навіть якщо автор уклався в рекламу і отримав достатню кількість переглядів -  тим паче, покупок - жива аудиторія може збиратись повільно і реагувати на публікований контент час від часу, щойно побачить його в щільно забитій стрічці новин. Це не означає, що писати про себе зовсім не потрібно, але й роздягатись для того, щоби помітили - публічне визнання свого творчого фіаско.

Біллі Мілліган чи... .

Не тільки видавці з літературними агентами та піарниками знають, що талант у літературі не дорівнює вмінню спілкуватись на публіці. Якщо письменник уже встиг зарекомендувати себе як талановитий автор, читачі, можливо, зуміють відокремити публічний образ від творів. Ключове слово у цім реченні - "можливо".

А якщо не встиг? Яким чином довести читачу, що чорноротий скандаліст, який час від часу проявляє ознаки психічної нестабільності на публіці, має право бути читаним і оціненим, як письменник - за своїми професійними якостями?

Інше, цілком обгрунтоване питання читачів: "Чи впливають характер, переконання,  вчинки чи психічні розлади письменника на його творчість?". І тут однозначної відповіді нема.

По-перше, жодна людина не має права ставити діагнози іншій, без професійних знань і персонального обстеження. Тим паче, ніхто не вправі ділитися медичною інформацією про іншу людину без її згоди. Те, що помітно публіці, може формулюватись у побутовий спосіб або взагалі не бути озвученим, але автор обов'язково помітить зміни в своєму соціальному дзеркалі. Не помітні вони лише людям, що мають серйозні порушення в цьому сенсі - через відсутність звички до самокритики, невихованість або психічні розлади, що не дають змоги адекватно відобразити в собі власну соціальну поведінку.

Втім, далеко не кожен автор, що поводиться неадекватно, проб'є собі довідку. Існує безліч умовно нормальних людей, які не звикли аналізувати себе, які мислять і живуть компартментально чи заперечують очевидну істину тільки тому, що вчепились у власну переконаність. Щодо правової сфери, існують поняття дієздатності та осудності - тобто, навіть психічно хвора людина може отримати покарання за неприйнятну поведінку чи інші правопорушення.

Стосовно виховання і самодисципліни, навіть люди з психічними розладами, за певних умов, здатні адаптуватись до свого стану і не публікувати нічого в критичних періодах. Крім того, кожна людина має запаси порядності, яка автоматично не зникає під час психічної хвороби чи важкого психологічного стану, й може розраховувати на певні межі, підтримку близьких людей чи лікарів. 

"Чому вони?"

Здається, улюблене питання авторів, які не звикли більшу частину часу для творчості приділяти собі та власним роботам. Мати критичне мислення важливо, мати власну думку важливо, говорити правду важливо, і вона говориться не завжди так, як це собі уявляють любителі теорій ввічливості. Втім, відчуття огиди у співрозмовника виникає не просто так, і його найважче здолати - тим більше, коли в теперішніх умовах до цього відчуття доєднується страх і паніка.

Щойно автор позбавляє читачів його соціального простору відчуття безпеки, захищеності, щойно починає переходити межі їхнього життя, атакувати їх чорним негативом чи перевантажувати й без того напружені психічні сили, їм уже не до "правди". Так уже влаштована людська психіка, що вона має резерви захисту - як у складній для себе ситуації, так і в ситуації відчуття ненормальності поведінки іншого. Тут коментарів може й не бути взагалі.

Інакше кажучи, будь-який читач, що відчув патологічність поведінки автора під час його комунікацій з публікою, має здолати певний бар'єр, аби зосередитись лише на творчості такого письменника. Коли творчість містить ті самі ознаки, справи кепські. А от коли читач - інквізитор, варто згадати історію.

Й тут маємо торкнутись іншого боку медалі - коли автор написав талановито, а його критикують начебто за відвертість чи форму вираження. Є читачі, які не здатні чути правду в певній формі, не мають навичок контекстного читання чи не здатні до нього, не мають емоційного ресурсу, аби сприйняти певний спосіб вираження думок, але то вже їхні проблеми. 

В будь-якому разі, публічна критика - якщо вона взагалі потрібна - не має вивалювати на світ Божий подробиць за межами обговорення на загал. Зараз ця проста соціальна норма все частіше порушується, але використовують це ті, хто заробляє на скандалах - та зовсім не ті, хто дозволив себе використати. Той, хто хоче критикувати, пише або відгук, або публіцистику. Потрапити в межі професійності складно, та все ж, можливо.

Зауважимо, що любителі обговорювати творчість інших авторів доволі-таки гостро схильні реагувати на критику власних творів, і страшенно занепокоєні будь-якими виходами за межі уявленої ними правильності. Різкі, чесні фрази лякають їх та приводять в стан "червоного Колобка". Більш того, страх працювати над проблемними місцями власних творів змушує їх уникати цієї роботи, займати позицію опору чи ховатися в нескінченних розмовах про те, що вони роблять. 

Проте, якщо ви чесно, з вірою висловилися про те, чого вартує літературне сміття, боятись власної правди означає здатись. Традиції нашого суспільства - і, тим паче, загальнолюдські - передбачають сміливість говорити таку правду, і вона завжди звучить, як поразка для тих, хто звик брехати сам собі. 

КнижКава в Telegram - 

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Ромком: імпорт

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Романтична комедія - хіба не найпопулярніше читання влітку, коли хочеться відпочити від інтелектуальної напруги. І, якщо вже досліджувати історію сучасної літератури, ромком як жанр розвинувся на Заході - у кінематографі, особливо, після з'явлення таких зірок, як Мерілін Монро та Одрі Хепберн. 

Сьогодні продовжуємо тему, розпочату в одному з наших попередніх випусків, а заодне, порівнюємо досягнення вітчизняних і західних авторів на полицях наших магазинів.

Вибір всліпу: зустрічаємо за манатками

Нагадаємо, що цей матеріал створено завдяки книгарні "Є", яка люб'язно погодилася надати нам можливість оглянути найпопулярніші цьогорічні видання в жанрі ромкому.

В нашому списку закордонних авторів опинилися четверо письменниць із англомовного світу - двоє американок латинського походження, одна - з азійським корінням і одна британка. Нас цікавила саме поличкова привабливість, якої українським виданням закордонних авторів вистачає з гаком. До того ж, усі книги виявились із Vivat, що входить в п'ятірку найбільших видавництв України. Варто відзначити, що в дизайні Vivat поступається мало кому - на перший погляд. 

"The Wall of Winnipeg And Me": велика гра

Почнемо з Маріани Запати - так літерували іспанське прізвище авторки, й, схоже, недаремно. Письменниця з раннім розвитком (і, мабуть, з англійською нянею) стартувала в публічній літературі фанфіками стилю бойз-бенд, аж поки не вкліпалась у трампамериканське чтиво.

Маріана має власний сайт із наполовину сміливим концептом і добрим десятком книг специфічного змісту. Обгортки в стилі рок-н-рол аж сильно чіпляють хиже до авантюр покоління Х, але щось-таки змушує нашорошитись.

Світ спортивниз зірок, поганих хлопців, комбатантів та звабливих босів-негідників, вочевидь, захоплює розумного автора. «Стіна Вінніпега та я» вийшла на американський ринок у 2-х образах - спортивному та ляльковому, але куди ляльковішим - ба, навіть мультяшним - вийшов український стиль книги.

У видавництві Vivat «Стіна Вінніпега та я» опублікована з ілюстраціями квір-дизайнерки Маші Ґрімм, хоча в самому романі традиційну орієнтацію прирівнюють до закоханості в бидло. Причому, бидло, як завжди, привабливе до нестями, - починаючи від зовнішності мачо до невдячних манер у стилі неодиктатури, де перше питання завжди про їдло.

Культивація жіночого психологічного рабства та вклоніння total love поєднуються з віктимністю дівчинки, що, переживши буття в деструктивній родині, вв'язується в ще ліпшу історію з прислуговуванням футбольній зірці. 

Головна героїня роману Запати поєднує обов’язки секретарки, SMM-менеджера та багатопрофільної домогосподарки, маючи метою кругленьку суму на рахунку. Вона хіба не спить зі своїм босом, про що відверто жалкує. Чи то комплекс "шістки" заважає її протистоянню, чи брак садомазохізму з прихованої в ній люті, але її впертість і несамовитість, вочевидь, шукає гіперавторитета.

Несамовита жорстокість, яку виправдовує героїня "Стіни Вінніпега", шокує читача вже на початку роману. Втім, в руслі греко-римської міфології навряд чи може бути інакше. Дівчина звільняється тільки для того, аби повернутись і продовжити, - тепер уже в руслі жіночої міфології перетворення мачо на пупсика.

Що ж бачимо в українському виданні "Стіни"? Краса по-американськи постає перед нами в мультяшному варіанті, ще й у трьох форматах - паперовому з твердою обкладинкою, твердому з ілюстрованим зрізом та електронному, але це ще не все. Товщина книги прямо-таки безстрашна, як для нашого ринку - 608 сторінок з широчезними полями й добротним папером.

Більш того, на інших ресурсах український читач може придбати аж два з бажаних варіантів оригіналу, ціна якого знижується. Залишається порадити ще нижчу ціну, аби до українського видання можна було докладати набір маркерів і нотатковий папір в довісок. Не знаю, скільки тут важитиме переклад Адріани Федуник, яка вже працювала над подачею українським читачам Фріди Мак-Фадден.

"The Friendzone": порятунок плідності

Інший концепт пропонує читачам Еббі Хіменес, каліфорнійська письменниця з власним бізнесом - достоту кулінарним і дещо евристичним. За даними PBS Books 2024 року, Хіменес є одною з найекспортованіших американських авторок з 1,5 млн. екз. видань по всьому світу та 28 мовами перекладу.

Романтична комедія «Френдзона» розслаблює гарним текстом в найкращих американських традиціях жанру, з прийомом Вілкі Коллінза, де оповідь ведеться від імені кількох персонажів.

Роман Хіменес є своєрідним психологічним простором для аналізу стосунків «хорошого» хлопця та «поганої» дівчини, а також латентного конфлікту культур в американському суспільстві. В команді рятувальників-вогнеборців з’являється новачок, - як завжди, колишній морпіх, подружка якого нещодавно розійшлась із колишнім морпіхом та готується до гістеректомії.

Тут варто зауважити, що з маткою в персонажок романів Запати й Хіменес стосунки одразу не склались Якщо одна не бачить нічого поганого в тому, аби наносити жінкам заборонені удари, то інша шукає собі екстренного задоволення перед операцією, що назавжди позбавить її плідності. Чи вдасться гіперпозитивному хлопцю зробити з пацанки панянку - та ще й собі, а не так, як перед цим - лишається тільки здогадуватись, а ми переходимо до "Випробування нареченої" Хелен Коанг. 

"The Bride Test", "The No-Snow": пиши стильно

Якби автори американських відгуків на книгу Коанг писали правду, це була б "огидна претензія на аутизм і вбогий текст із ниттям за схемою, де, насправді, злобу, ненависть і хамство потрібно назвати своїми словами". Чергова книга Хелен відрізняється, мабуть, особливою нудьгою й вимученістю, наче її менеджер ганяв її по всьому кварталу за безглютеновою булочкою.

Та сама шалена нудьга охоплює під час читання доробку Бет О'Лірі про мультисекса Джозефа Картера, що не приходить на побачення одразу до трьох жінок, з якими зустрічається. Здається, будь-хто не прийшов би, крім любителів збільшувати ставки за каву, розлиту на сукню з відсотками.

Я, справді, й гадки не маю, чому наш вітчизняний видавець усіма силами намагається загримувати таке-от, крім однієї гіпотези - нам демонструють літературні трупи за наш же рахунок.

Все сказане, в тому числі, про те, що гладенький текст без помилок і гострих кутів - ще не текст, і потрібно, все ж таки, витрачатись іще й на критику, а не лише на кравця сімейства голих королів.

Що стосується ромкому як жанру, він і досі має майбутнє. Важливо, чи подолають авторки - та, може, й автори - жах перед реальністю, яку потрібно опановувати, аби писати добре. 

КнижКава в Telegram - 
не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 
Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Літературний маркетинг: як це роблять вони

Image by MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Потреба в тому, аби твори не лише видавали, а й знали, спонукає авторів поширювати свою творчість. Не кожен автор здатен абстрагуватись від свого творіння і перевести фокус уваги на потреби цільової аудиторії. Як не провалити зусилля і зробити себе відомим? Дізнаємось у досвідчених. 

ВДНГ: акцент на книжкарство

Травневий фестиваль “Книжкова Країна-2025” зробив величезний крок у бік літературного ринку. Маємо не один-два за весь час, а до 3-4 заходів за день, аби письменники отримали базові маркетингові знання з перших вуст. Професіонали готові ділитись цими знаннями й співпрацювати з авторами, які хочуть бути відомими. 

Головно, ріст якості таких зустрічей дозволяє думати, що літературний маркетинг у нас, усе ж таки, є. Досвідчені письменники, блогери, власники онлайн-майданчиків і редактори видавництв охоче говорили на цю тему, згадуючи не лише методи, а й кейси.

Ми зібрали поради від провідних видавництв України (BookChef, КСД, Vivat, Віхола), від ресурсу Litosvita і платформи для авторів ANews, які можуть стати в нагоді письменникам, а також додали власний досвід роботи на ринку. Ось що в нас вийшло.

Пироги психолога: зростання й ріст

Якщо вам пощастило влетіти в кролячу нору письменницької долі, приготуйтеся мислити впевнено. Не можна взяти й досягти успіху з мисленням жебрака, що днями займається самосаботажем. Психологічний саміт від BookChef радить, і ми додаємо, що важливо:

• Здолати потяг до магічного мислення. Не існує шансів, які не створите ви. Навіть якщо вам здається, що все пропало, і ви нікому не цікаві - робіть внесок у той момент, коли у вас забракне життєвих сил. Тобто, на “чорний день”.

• Деструктивні думки мають змінитись на конструктивні - наприклад, “якщо потрібно це зробити, як саме, хто це зробить, і, якщо цього не можу я, то кому я можу довіритись?”

• Контроль власного життя передбачає відмову від самосаботажу і повернення прав на його впорядкування, насамперед, собі.

На жаль, теперішньому видавничому ринку бракує професійного психологічного підходу до читачів - і це вже наші висновки. Літератури, створеної професіоналами, вкрай мало, а та, що є, не задовольняє потреб українського читача. Інстапсихологи та бізнес-сектанти “медитативного прозріння” не здатні вберегти людину творчу від грубих помилок в сфері душевного, наражаючи на небезпеку поглибити існуючі проблеми. 

Попри це, письменнику потрібно створювати власний психологічний ресурс, не розмінюючись на мислення жебрака. Якщо читати, то професійне, якщо консультуватись, то з людьми, вартими довіри за стандартами, не залежними від емоційних оцінок та медіаприйомів. 

Те саме стосується підготовки рукопису до пропозицій та видання, співпраці з видавництвами та паралельного продажу власних творів. Читання і курсів мало, важливо сприймати досвід інших і довіряти професіоналам.

Що робити, аби відповіли

Факт про якісну підготовку рукописів, начебто, апріорний, але і видавці, й члени журі літературних премій скаржаться на потік текстів, які неможливо читати. Крім того, в теперішніх умовах обмін матеріалами ведеться, переважно, онлайн - хоча це не означає відсутності потреби в друкованій копії та зберіганні документів, що підтверджують право власності.

Всі з опитаних нами видавництв мають в штаті власних рецензентів, які отримують рукописи з потенціалом. Тобто, аби потрапити на стіл до рецензента, рукопис має бути не лише читабельним, а й зацікавлювати з перших сторінок.

Листування з видавництвами - “слабка ланка” ледь не кожного другого автора. Найпоширенішою причиною невдач із комунікаціями є небажання дописувачів цікавитися іншою стороною, її можливостями та потребами. Спілкування від “Я” приречене. 

Я, вони, ми

Якщо ви справді талант із дурним характером, потрібно мати комунікатора, що не дозволить вам зіпсувати собі майбутнє й витягне з пасток, у яких ви стандартно заплутуєтесь. Кожен такий комунікатор має величезний досвід ринкового спілкування й аналізу помилок - як сторонніх, так і власних.

Тут уже до процесу може підключитись літературний агент, якого ви самі підключите. Видавництва вам його не подарують, бо це людина, незалежна від них, і штатно, і ментально. З іншого боку, літагенти крутяться у вирої подій і мають навички творити взаєморозуміння там, де кожна зі сторін є замкненою в колі власних інтересів.

І, нарешті, літературний агент робить усе можливе, аби ваш твір потрапив на той самий, омріяний стіл рецензента - навіть якщо чарівна паличка підозріло схожа на червону ручку. Він просто не випустить ваш твір з хати в недоречному вигляді. А головно, ви почуваєтесь впевненіше там, де раніше не знали, що сказати.  

До того ж, і мовчання видавництва не завжди означає відмову. Потрібно детально вивчити комунікативний кейс, перш ніж відправляти наступний лист. Схвильований автор, ще й без спеціальних знань, навряд чи може сподіватись на успіх, атакуючи й без того переповнені поштові скриньки видавців.

Вас узяли до друку: що далі?

Уявімо собі найщасливіший день у житті письменника-початківця - вашу книгу погодили, внесли до видавничого портфелю, і вам залишається дочекатись, поки вона опиниться на полицях магазинів. Незалежно від того, чи берете ви участь у підготовці видання, вам потрібно мислити, знову ж таки, реалістично щодо подальшої промоції.

Книга, на яку роблять великі ставки, називається пріорітетною - отже, її будуть просувати в першу чергу серед їй подібних. Вам доведеться сподіватись тільки на те, що видавництво має напрацьовану схему роботи з такими книгами. Молоді видавництва її, як правило, не мають, як і піару, що відповідає рівню комунікацій в сфері. Всьому цьому їм доведеться вчитись разом із авторами.

Великі  й досвідчені видавництва користуються тими самими схемами, що прийняті в усьому світі, включно із власними методами, які забезпечують їм стабільність роботи на ринку. Швидкої новизни ви тут навряд чи дочекаєтесь, але можете бути певні в основі, яка створить видимість вам, вашому твору і вашому бренду.

Власні методи просування мають і видавництва, і кожен автор. Персональний маркетинговий інструментарій можна зібрати без відволікання від процесу творчості. Навряд чи доречно в сучасному світі сприймати продажника як малоосвіченого торгаша, що цинічно поставиться до вашого літературного скарбу. 

Продажник без зайвих емоцій бачить те, чим ви, насправді, можете вразити ринок.

Тренд, бренд, хеппі-енд

Якщо вже говорити про бренд, то, за словами представників видавництва “Віхола”, він є вкладом автора в розвиток самого себе. І це означає, що кожному письменнику, окрім як покладатись на видавництва чи на силу соціальних мереж, потрібно усвідомити себе не просто людиною, яка писала-писала і раптом виграла лотерейний квиток. 

Письменник - це не інвестор, який вкладається в МММ (Можновладну Магічну Можливість). Це професіонал, який прислухається до думки інших професіоналів у своїй галузі - тобто, видавців, якщо розділяє їхні цінності та їхній підхід. З першим варто визначитись ще на етапі вибору видавництва, тоді як друге - питання спірне, і ви можете дискутувати. Найголовніше, пам’ятати, хто в машині водій.

Врешті, від редколегії з Vivat пролунала відповідь, яка хвилює всю спільноту нових авторів. Бренд не дорівнює кількості підписників у соцмережах, так само, як вірусність постів чи рекомендаційний маркетинг є лише факторами інтересу. Другий потрібен в такому форматі, який не виглядає ставкою лише на рекомендації.

І тут поняття ненасильницького просування, що його згадали гості фестивалю з КСД, звучить в унісон із необхідністю для авторів замислитись про те саме. Пропускна здатність соціальних мереж дедалі знижується, і, якщо вихід за межі бульбашки створює надмір піни, то це, скоріше за все, ознака люті. 

“Не будь злим” - девіз Google, який, хоч і багато їсть останнім часом, але знається на успішних продажах. Заробляти гарні роялті можливо, якщо писати багато. За словами представників Litosvita, видавництво бере на себе левову частку страшних речей, з якими творча особистість не готова зіткнутись за родом своїм.

Отже, довіра видавцеві - найважливіше, бо без довіри не йде жодна справа.

Література онлайн і самвидав

Частина письменників так і залишається в тіні, або з власного вибору, або від неможливості достукатись до видавничих домів - знову ж таки, з різних причин. Вартує окремої публікації те, чому деякі автори поза видавничими портфелями не хочуть знати істинного стану своїх справ, і хто сприймає іншу думку як вимогу американського коммандоса забути все, що було до зустрічі з ним. 

Позаяк, психолог лише просить поставитись до себе з повагою, а оглядач продовжує допомагати авторами знайти свій спосіб спілкування з аудиторією. На жаль, електронним книгам і сайтам на цьому фестивалі не було приділено уваги, а от нову платформу для авторів, як “третю силу” поряд із Букнетом і Аркушем, ми побачили.

Платформа ANews для креаторів з’явилась відносно нещодавно, але швидко почала набирати підписників, завдяки відкритості розробників до спілкування з користувачами. Новий письменницький майданчик надає можливість відкрити власний мікроблог, з виходом на соціальні мережі та зовнішніми посиланнями за преміум-підписку. Іншим авторам доведеться ініціювати пошук їхніх творів самими читачами - тобто, навчитись основам контент-маркетингу з інбаундом. 

В цій сфері, справді, важлива соціальна активність письменника, і розробники ANews наголосили на цьому. Підтримувати інших авторів важливо, вчитися у них важливо, як і дякувати за допомогу. Нарощувати свої письменницькі скілли важливо, і в цьому плані Litosvita давно відкрила двері. Нам вдалося побувати на презентації випускників, які розповідали про навички публічності та вміння не загубитись серед видавничого портфелю.

На тему самвидаву наш часопис готує публікацію вже скоро, а поки що нагадаємо про існування різноманітних онлайн-платформ, однією з яких користуємось. Результати від їзди на старенькому американському авто ви можете побачити в Google за директ-запитом “КнижКава” чи за іменем автора цієї публікації. 

КнижКава в Facebook  - щотижня й більше

Будьте у вирої літературних подій разом з нами!

П'ять облич "Жовтоликої"

Image by @MZarzhytska

Автор Марія Заржицька

В темі комерційного книговидавництва ми, нарешті, підійшли до книги, яку, здається, починають всерйоз недолюблювати. "Жовтолика" Ребекки Кван опинилась на українському ринку якось тихо й розмовляла з ринком без особливого шуму. 

Яскраво-жовта обгортка та лаконічний дизайн в українській версії одразу привертали увагу відвідувачів різноманітних книжкових форумів. Мало хто знав, про що книга - яскравих акцій не було, а про її зміст ринок дізнався, переважно, з відгуків.

Втім, і саму авторку, поза теперішні твердження, в Україні мало хто знав. Трилогія "Макова війна" та роман "Вавилон" не користувались аж такою популярністю, та й тепер їх усе рідше можна побачити на полицях книжкових магазинів.

На відміну від "Жовтоликої", яка, навіть заткнута поміж інших яскравих видань, продовжує бути помітною, і не лише - красномовною й переконливою.

Ребекка Кван і золотий злиток

Ребекка Кван, американська письменниця китайського походження, видала "Жовтолику" через рік після свого попереднього роману "Вавилон" ("The Babel, or The Necessity of Violence", Harper Voyagers, 2022), що, базуючись на особливостях англо-китайських відносин, занурює читача у фантазійний світ з яскраво вираженою політичною складовою. В романі "Жовтолика" ("The Yellowface", HarperCollinsPublishers Ltd, 2023) ця політична складова набуває цілком реального підтексту в історії, що стає об'єктом запальних суперечок у світі книговидавництва.

Дія "Жовтоликої" розгортається в наші дні, у великих американських містах з активним студентським і нічним життям. Випускники престижних університетів (як-от Єль та Принстон) не зупиняються в побудові кар'єри та отримують вигідні контракти, які шокують розміром нулів. Насамперед, тому, що ці контракти укладаються з молодими авторами, яких уже готові розкручувати за напрацьованими схемами.

Під сикомором Джуніпер 

Конкуренція за кількість нулів одразу постає червоною ниткою сюжету. Біла американка Джуніпер Сонг, що видала невдалий з точки зору комерції роман "Над сикомором", шалено заздрить своїй успішній подрузі, китаянці Атені Лю (Лін Ень Лю). Атена "крута" не лише тому, що гарна і вміє писати тексти, які "приковують погляд до сторінки" - вона родом з Гонконгу, має знайомства у вищих видавничих колах і навіть фотографію з Енн Хетевей.

В Атени немає друзів, її розставання з хлопцем - білим американцем, що вбачав у ній екзотичну іграшку й маленьку дівчинку - було скандальним. Вона має дорогу квартиру з "інстаграмним" ремонтом, вишуканий винний погрібок, друкарську машинку Remington, пише у блокнотах Moleskin і постійно отримує запрошення на престижні заходи. Її мати майже не цікавиться творчістю доньки - втім, і Джуніпер зазнає подібного ставлення родичів.

Головно, Атена отримала дорогий контракт по закінченні університету, видавши дебютне фентезі "Голос і відлуння", засноване на язичницьких китайських віруваннях. Реклама видання з'являється за півроку до його виходу там, куди, за переконанням Джуніпер, так просто не потрапити. Більш того, Джуніпер озвучує розхожу думку, що в такі видання потрапляють лише через нетрадиційні зв'язки.

У вечір святкування контракту з Netflix Атена й Джуніпер напиваються в дорогому барі за рахунок переможниці, але трапляється геть недолуга річ. Під час продовження свята у власній квартирі Лю гине на очах подруги, вдавившись млинцем. Перед цим Атена встигає похвалитися Джун рукописом нового роману "Останній фронт", про перипетії існування Китайського Трудового Корпусу в Першу світову війну.

З цього моменту, - а вірніше, після виходу Джуніпер з квартири загиблої - інтрига наростає, мов сніжний ком. І це крім того, що розповідь із перших фраз наповнена подробицями та підтекстами, які надзвичайно захоплюють і читача, й дослідника. 

Ефект Кандинського 

Для того, аби зрозуміти колізії між Джуніпер та Атеною, недостатньо лише національного чи расового аспекту. Обидві - випускниці Єльського університету, обидві пишуть на важливі для них теми, але Джун навіть не в змозі презентувати суть своєї книги, тоді як Атена відпрацювала власну методику письменства з унікальним стилем.

Колишня волонтерка "Корпусу Миру", Джун так і лишається в лещатах системи, де вона, за дотепним зауваженням знаної Данієлли Стіл, нічого не вирішує. Вона заздрить, будує злостиві, наклепницькі версії життя подруги, вишукує все нові й нові способи брехні та омани, краде, компілює та підставляє, оцінюючи світ із капсули. 

Прийом "призма самітника" у виконанні автора створив інтеріоризовану картину світогляду сучасного американця як гвинтика постінформаційного суспільства. Персонаж у цій призмі бачить одні речі хворобливо перебільшеними, а інших не помічає взагалі. Наприклад, Джун зовсім не усвідомлює, як могли дізнатись про викрадення нею рукопису Атени - так само, як і не тямить себе у фінальній сцені розбірок з суперницею.

В призмах індивідуальної огранки знаходяться й інші учасники процесу. Так, літературні агенції, що співпрацюють з Джун, зосереджені виключно на комерційних аспектах, і оговтуються щодо репутацій лише тоді, коли на авторку сиплються серйозні звинувачення. Явище, що Ф.Скотт Фітцджералд у "Великому Гетсбі" назвав  "недбалими людьми", повторилося з гротескною неоковирністю.

"Умовно неправдоподібне" автор теж спадкує у Фітцджералда. Публічні війни "Жовтоликої" набувають гротескності через відверті висловлювання, в той час, як у реальному житті соцмережі повняться словами, які нічого не означають. Автор дає персонажам другого і третього плану висловитись, але їхня відвертість, попри токсичні вкидання, розгублює крадійку.

Чому ж Джун Гейворт, "хороша американська дівчинка", є настільки одержимою щодо переваги над загиблою подругою? Чому не вигадує версію про співавторство, яка б могла врятувати її репутацію, та не залагоджує це питання з матір'ю Атени? Чому їй так і не вдається написати бодай щось на рівні надбань подруги?

Агітка Г'юї Лонга: той, що на стіні

Джун теж стає багатою, більше ні в чому собі не відмовляє й користується популярністю - принаймні, на перших порах. Їй вдається подолати анклавний опір китайської спільноти, що піддає остракізму не лише чужинців, а й власних членів, які "посміли" інтегруватись в американське суспільство. Втім, чогось вона, усе ж таки, не розуміє, й це дуже яскраво проявляється у сцені, де Джун відвідує китайський ресторан.

І Джун, і Атена - самітниці, здавалося б, унаслідок професії. Втім, є ще дещо.

Фокусуючи увагу на рукописі Атени, автор домагається самостворення її образу в уяві читача - попри оцінки Джун та інших людей. Цей прийом, або "агітка Г'юї Лонга", був використаний  передвиборчим штабом сенатора від Луїзіани у 1924 році. 

Читаючи "Жовтолику", справді важко не згадати "Все королівське військо" Роберта Пенна Воррена, де Лонг був прототипом головного героя. Тут і суспільна змова видавничих інститутів, і політична глорифікація, й псевдомораль конвеєру слави, й неоліберальна експлуатація громадської думки. Тут і відмова визнавати свою провину хоча б у чомусь, хай то вкрадений рукопис або п'яна вечірка з однокашником - аж до сутяжництва, що завжди відбувається не там.

Мазохістське ставлення головної героїні до суспільних кампаній зневаги та до погроз виглядає потуранням злочинності на вищих рівнях, і не тільки. Воно поєднується з готовністю нищити будь-кого, хто руйнує фарфорову ляльку. Вона вміє розкланюватись усім, навіть найбезглуздішим соціальним вимогам. Її мова схожа на стос готових формул, які лише переставляють у певному порядку, набір фраз, інтонацій, міміки та жестів. Мільйони ляльок-роботів несуть це в маси, наче вірус - легко впізнаваний, але від того не менш огидний.

Подвійність моралі проявляється і в тому, як американська й китайська частини книжкової спільноти приймають Джуніпер. Одні беруть книгу в роботу без жодних запитань, інші не дають права будь-кому зі сторони судити про себе. В натужних пошуках сюжету до наступної книги Джун збирається писати про інші етнічні групи мігрантів, не відчуваючи жодного сорому за профанацію. Вона й не збирається відрізняти китайців від корейців і по-фарисейськи розправляється з незручними акцентами в рукописі Атени. Максималізм, який не задовольняється маленькими кроками, робить величезний стрибок у прірву.

Здається, Джун Гейворд, і справді, була б гарною письменницею. Їй вдається доопрацювати "сирий" рукопис Атени, але ціною, що дорівнює вандалізму. Ламаючи задум авторки, вона приводить його до суспільних знаменників, піддаючись то власним упередженням, то порадам літературних агентів, і створює ще серйознішу базу для підозр оглядачів. 

Саме поняття "Жовтолика" в китайській спільноті означає людину, що натягла на себе обличчя їхнього представника. Джун, мов живий словник Т9, втягує в себе й лінгвобазу Атениного рукопису, й набір слів за темою, але так і лишається осторонь навіть своєї громади.

Фінал роману - типово жіночий. Забувши про все навколо й про саму ідею зіткнення, прекрасні гравчині книжкової комерції виясняють стосунки виключно в руслі помсти одна одній. Врешті, вони не домагаються нічого, крім нічого. Джун іще глибше втягується в свою призму, відчайдушно хапаючись за ілюзії власної уяви.

Та навіть після закриття останньої сторінки "Жовтолика" не припиняє творити казусів. Мабуть, найпотужніший із них пов'язаний з перекладами, які в постінформаційну еру теж набули гротескного значення. 

Тлумач тлумача тлумачеві дав квача

Чого варті прізвища перекладачів поряд із авторськими на обкладинках, ігри зі словесністю та бурхлива реакція суспільної демократури на кожну ідіому, ми вже знаємо. Втім, зазирнути до сусідів завжди цікаво - тим паче, в умовах війни за ідентичність.

Російський видавничий ринок, що дивним чином продовжує визначати модні тенденції на українському ринку, розважив усіх черговим скандалом в "ЕКСМО". Видавництво отримало права на видання "Жовтоликої" з англіцизмом "Йеллоуфейс". Тут важко сперечатись, що краще відображає суть описуваної проблеми, бо це два її різні аспекти. Втім, перчинка, як завше, на дні борщу.

Александр Шабрін, перекладач російського видання і автор книг під псевдонімом Алекс Делавер, змусив російську навколокнижну спільноту багряніти в дискусіях, як вони собі подумали, на користь китайців. І, хоча в статті російської оглядачки Вікторії Артємьєвої відсутній контекст суперечки, його вже можна знайти в соцмережах.

Врешті, фокус дискусій змістився на традиційного "крайнього" видавничої сфери - літературного редактора. Тут "ЕКСМО" чомусь утратило свою не менш традиційну зухвалість і дружно просіло під суспільним натиском, обіцяючи покарати винних і перевидати "Йеллоуфейс" у політкоректній версії. 

Перекладацькі скандали давно стали частиною книжкової комерції, набуваючи метамодерністської забарвленості. Численні мовні корпуси й окремі волонтери цілодобово готові вправлятись у версіях, вигризаючи одне одному серця. Пілотний переклад, врешті, піддається остракізму в дусі давньогрецьких диспутів або середньовічної схоластики. 

В цих диспутах слова й фрази стають приводом для резонерства й спекуляцій. Налякані видавці призначають іншого перекладача, що видає свій варіант тексту, а на "поганий" переклад створюється штучний дефіцит. Це лише збільшує продажі - й оригіналу, й "поганих перекладів", у яких один тлумач хизується перед іншим філологічними трюками.

Лаври Мільтіада

Критика голівудського фіналу книги напрошується, але так і не втримується на плаву після усвідомлення концепту. Автор надзвичайно вправно обігрує тему екранізації "Останнього фронту" в двох контекстах - американському та китайському, причому, останній залишає на розсуд читача. Через власну призму Джун бачить Атену китайською версією Енн Гетевей, а себе - героїнею біографічного фільму, де головну роль відводить актрисі Анні Кендрик. 

Втім, у фінал потрапляють акторки з виключним умінням гри на грані. Одну з них, яка затято вгризається у власні інтереси, не уявиш ніким іншим, крім Люсі Лью, а "чарівна невинність" розподіляється між Джоан Чен та Отем Бест майже з аптекарською точністю.

В цілому, автор блискуче відіграла глухі провали США у протистоянні з Китаєм. І тут роман увійшов у давно підняту Гремом Гріном тему "любовного трикутника", де стара і молода нації борються за право влади над незбагненним ("Тихий американець", 1955). В згадках про Китайський Трудовий Корпус увага наче навмисно переключається з британських на французьких колонізаторів, але принцип терезів спрацьовує і тут.

Піррова перемога Джун у фіналі - теж прояв цього принципу. Вона свідомо не бажає визнавати помилок, і з кожним новим обертом власної брехні все глибше заганяється в "призму самітника". Читач із жахом спостерігає, як Джун Гейворд поволі втрачає об'єктивність у сприйнятті світу, як усе щільніше намагається сховатись у пелюшки виправдань - позаяк, могла випірнути з цього болота ще на початку скандалу. 

Головній персонажці "Жовтоликої" заважає неприязнь до Атени й така сама інфантильна позиція впливового оточення, що йде в глуху оборону замість розслідування й порятунку ситуації. Крім того, Джун успадковує традиційну для свого суспільства нетерпимість до критики, що зхльостує її не лише з недоброзичливцями, а й з професіоналами.

Підсумовуючи огляд, утішимо нелюбителів перечитувати - ви будете це робити. "Жовтолика" є не лише підручником з книговидання та письменницької майстерності. Це книга, що заглиблює в тканину життя й спонукає створювати свою на виході з кокону. 

В Україні "Жовтолику" випущено в 2023 році видавництвом "Жорж" (пер.Ганни Литвиненко), що має права на попередні книги Ребекки Кван - трилогію "Макова війна" й роман "Вавилон". Художня цінність цих книг є настільки непорівнюваною із останнім романом, що ми б створили окремий огляд, але фінансування торгівлі магією не входить в наші плани. 

КнижКава в Telegram - не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму.

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Творча криза: втекти з в’язниці

Автор: Марія Заржицька

Будь-якого понеділка знайдеться тема, якої не хочемо торкатись і відкладаємо на вівторок. А там що? А там ми, з досвідом розгубленості перед купою справ і необхідністю маневрувати від самоутиску. Тож, говоримо, як і раніше тут, про зміну звичних способів бути автором і самозбереження там, де заборонено ламати вашу особистість.

В будь-якому депресивному стані важливо, як людина відчуває себе. Тут важливо не плутати почуття, тобто, наші емоції, й відчуття, що можна представити в образах ситуації. 

Депресія, тобто, стан пригніченості, відчувається не за готовими шаблонами, - втім, якщо ви знайшли образ для свого стану, намагайтеся одразу занотовувати або замальовувати його. Чимало письменників трансформувало свої переживання під час пригнічених станів у твори, що отримали світове визнання.

Знати й визнати

Визнання, і справді, можна створити. Спитайте себе, що для вас важливо. Наявність інтересу, рівень інтересу, якість інтересу - все це можна виміряти й проаналізувати навіть там, де, здавалося б, цей процес від вас не залежить. 

Натомість, багато сучасних авторів задовольняються лише цифрами переглядів на безкоштовних майданчиках для публікацій, які гарантують (і те, не всі), що ваше ім’я та твір вийдуть в пошук за директними запитами. Втім, найбільшу вагу для пошуковиків мають зовнішні посилання та активність у соцмережах, що часто є одним і тим самим процесом. 

При цих словах у багатьох авторів депресія може посилитись, але тільки з однієї причини - ви, не народжені бути промоутером, картаєте себе за це. Шалений ейблізм сучасності стає напрочуд тиранічним, ще й у ринкових умовах. Зайцю погано від того, що він не вовк, а вовку сумно через примерзлий хвіст і прудкість заячих лап.

Це, справді, аболіціоністське задоволення - послати піар-менеджмент рабовласників і дозволити собі жити власним життям.

Зворотний зв’язок павука

В наш час письменників змушують бути гіперсоціальними, або, навпаки, асоціальними, підкидаючи все нові й нові методики захисту особистих кордонів. Все більше молодих авторів скаржаться на дивний підхід видавництв, які, замість тверезої ринкової оцінки пропонованого їм контенту, відправляють письменників у соцмережі, набирати собі прихильників авансом. 

Досить імовірно, що таким непорядним способом вас намагаються використати в якості об’єкта дослідження з маркетингових технологій, навіть не думаючи про те, що означає підірвати довіру читача. Я б радила взагалі не укладати домовленостей з такими видавництвами або переконатись, що це їх єдина помилка в стратегії. У більшості випадків реалії показують системні помилки.

Отже, беремо за правило одразу - автор з ненаписаною книгою, що не має досвіду в сфері маркетингу або продажів, уникає долі київських новобудов. Пишіть синопсиси, редагуйте контент, готуйте його до публікації за правилами, оголошеними видавництвом, збирайте кількість відмов з роздруківкою і архівуванням, - і, якщо хочете, робіть самвидав, але не чіпайте ринок. Будь-ласка, не чіпайте ринок. Жити згідно законів експериментальної країни в літературі не вийде.

Творчість і пресинг цифр

“Ми робимо не лише те, на що здатні”, - скаже будь-хто, змушений поєднувати творчість з безліччю інших справ. І добре, що сучасна людина все більше звертає увагу на те, в яких умовах живе, і що їй потрібно, аби елементарні та соціальні потреби не скніли у кутку. І кожен з нас помічав, як дратується від недосконалості та незавершеності, й, врешті, доходить висновку, що самість - це смерть.

Я, справді, дуже шаную людей, які охоче допомагають своїм знайомим креативщикам у побуті, й творчих особистостей, здатних вирватись із власного фандому для терапії клінінгом, кейтерингом та ландшафтним дизайном. 

Мені страшенно подобаються люди, які питають, скільки часу читач проводить за їхньою книгою, і що буде, коли взагалі не висувати свою особистість поперед книги або проводити час у натхненній роботі замість ліпити злі вареники. Я захоплююся людьми, що пхають носа в аналітику і хочуть знати, що це означає для їхньої роботи. 

Аналітика продажів, та й самі продажі, відбуваються за певними законами, що спираються на знання про цільову аудиторію, але це ще далеко не все. Окрім точних знань, існує чуття клієнта, - так само, як у вас, письменника, є авторська інтуїція. Ви підсвідомо відчуваєте, хто є вашим читачем, і пишете саме для них. Добре, якщо ви можете описати це самим собі або, хоча б у загальних фразах, літературному агенту.

Три типи мовлення

"Мені немає з ким поговорити про мою творчість" означає не те, що вам, насправді, немає з ким поговорити. Ви можете відчувати потребу саме у вашій цільовій аудиторії або нестачу вмінь розповісти про свою творчість.

В останньому контексті є три типи мовлення - авторський, продажний та перформанс. Письменник не турбується про те, як його слова будуть сприйняті читачами. Він відчуває внутрішню потребу сказати саме це, і говорить, не зважаючи на кількість реакцій чи то їх відсутність.

 

Продажник використовує свідомі методи дослідження цільової аудиторії та формує меседжі, що відповідають її характеристикам.

Перформансер працює на розвагу - тобто, звертається до цільової аудиторії в той час, коли вона відпочиває, не вимагаючи здійснити покупку або замислитись над глибокими філософськими питаннями.

Важливо не забувати, що рутинна робота позбавляє болісного відчуття незавершеності, а редагування й коректура добре сполучаються з пошуками нових художніх прийомів та відточуванням стилістики. 

Формування професійного кола й біографії відомих письменників - ще один дієвий спосіб позбавитися відчуття камери-одиначки. Кричати у соцмережевий простір "Я тут не одна така?" і переконатись у тому, що це справді так, можна за хвилину, не чекаючи, доки ці страждальці прокинуться і зважать на ваш голодний крик. 

Письменницькі курси або методички? 

Тут важливо розуміти, чого ви хочете насправді. Якщо ви прагнете навчитись писати за певним зразком, використовуючи певні прийоми, і маєте більш-менш прийнятний хист, у вас вийде, хоча б за законами соціального відтворення. 

Якщо бажаєте підтягнути техніку, - ще й за результатами незалежного читацького аналізу - у вас теж вийде, ще й як. Потрібно лише обрати курси, які дадуть вам бажаний рівень кваліфікації. 

Якщо хочете зорганізувати свою діяльність, курси - особливо, авторські, від успішних письменників - стануть залізобетонною опорою. Єдина проблема в тому, що вічно зайняті письменники рідко ведуть курси, але винахідливі посередники збирають їхні поради - наприклад, у бестселер "Пиши сильно" від найвідоміших українських авторів.

І, врешті, є спосіб, з яким упорається навіть затятий асоціал. Письменницький щоденник, зошити для терапевтичного письма й чорновики. Спалите - посваримось. Шафки вам, і нагадую, що сьогодні останній день для безкоштовного отримання анкети творця. 

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні 
mariazarzhytska@ukr.net