Укрпремія: Drahomán Prize

 Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 117

Робота перекладача стає все більш помітною. Ми бачимо прізвища перекладачів на книжках, вони отримують увагу громадськості на заходах та міжнародні премії поряд із письменниками. Сьогодні приділимо увагу премії для перекладачів, яку заснували в Україні - Drahomán Prize.

Перекладач або тлумач: історичний екскурс

Саме слово drahoman - за поясненням Юрія Прохаська, першого члена Капітули Drahoman Prize, означає "перекладач, тлумач". Втім, чому ж засновники премії обрали саме таку назву? Переконують, що вона є зрозумілою більшості носіїв різних мов. І, дійсно, коли звертаємось до історичних джерел, виявляємо, що слово "драгоман" ще й як давно вживане.

Арабське слово "тарджуман" означало перекладача (й посередника) між східними та західними державами. Саме слово "ман" у перекладі з арабської означає "хто" або "той, хто".

Європейці запозичили арабське слово, вимовивши його на свій лад як dragumanus або dragomanos, звідки воно й потрапило в українську мову. Частина drag перекладається, зокрема, як "дорогий" (румунська, молдовська мови), і це зайвий раз підкреслює роль перекладачів та відкриває перед нами історичне підгрунтя їхнього життя в регіоні.

Драгомани: після падіння Візантії

Османська імперія більш ніж охоче брала полонених і дуже неохоче відправляла посланців-турків до європейських дворів (згадаємо полон і смерть молодого султана Джема у Ватикані кінця  XVI ст.). Тож, викуп цінного бранця - і, головно, торги -  було  справою рівня лотереї.

З іншого боку, трансильванський прохід брав свою плату зі втомлених подорожніх. Дорогих гостей частували - зокрема, місцевими винами - і тим розв'язували їм язика, намагаючись дізнатись останні новини та секрети найвпливовіших дворів світу.

Тож, особливо активними і помітними на міжнародній арені були османські драгомани. Їхня вправність, була, зокрема, перейнята запорізькими козаками, що мали в себе власних драгоманів і так само називали їх в офіційних документах Січі. Так, прізвище відомої родини Драгоманових (Михайло Драгоманов - письменник, філософ і мовознавець, громадський діяч і дядько Лесі Українки) походить саме від історичного роду заняття.

Втім, на посади великих драгоманів Османська імперія ставила далеко не тих, за кого збиралася торгуватись. Наприклад, першим великим драгоманом Порти став грек Панайотіс Нікосіас. Православна райя Порти була керована турками, зокрема, за допомогою привілеїв фанаріотам - жителям тоді вже Стамбульського району Фанар, де розташовувалась резиденція Константинопольського патріарха. Сім'ї Маврокордато, Іпсіланті, Кантакузини, Суццо, Караджа і т.п. були найвпливовішими фанаріотськими родинами, з яких, у тому числі, обирали драгоманів.

Драгомани: український контекст

З часом назва "драгоман" застосовувалась до перекладача і писаря не тільки при посольствах в Османській імперії та імперії Великого Війська Степового, а й в діловодстві Речі Посполитої, Війська Запорозького Низового та Російської імперії. Зокрема, Іван Котляревський в поемі "Енеїда" (82-83) оповідає:

Були посли це од Латина,
І всі ассесорського чина,
Один армейський капитан;
Цей скрізь по світу волочився
І по фригійську научився,  — 
В посольстві був як драгоман.

Латинець старший по породі
К Енею рацію начав,
І в нашім, значить, переводі
Буцім-то ось він що сказав:
„Не ворог, хто уже дублений,
Не супостат, чий труп нікчемний
На полі без душі лежить.
Позволь тіла убитой рати,
Як водиться, землі предати..."

Ми недарма робимо таку розлогу історичну прелюдію, адже тема наша якраз-то стосується премії, заснованої кількома сучасними інституціями, що мають на меті розвиток книги і, зокрема, перекладацької справи.

Два інститути, один клуб

Премію Drahomán Prize в Україні заснували в 2020 році три інституції - Український інститут, Український інститут книги та Український PEN. Ба, навіть більше останній, бо всі ключові фігури інших двох інституцій є членами PEN.

Коли вже детальніше розглядати цю тріаду, перші дві інституції є державними і відносяться до Міністерства культури України, а PEN - міжнародною організацією, що має свої філії в різних країнах світу.

За датами заснування, Український інститут є молодшим на рік від УІК - Українського інституту книги (2016), а Український PEN - найстаршою, майже партійною організацією. Першим його президентом у 1989 році став письменник Микола Вінграновський, український письменник-шістдесятник, режисер ("Атомні прелюди", "Світ без війни", "Президент").

Сьогодні бути членом PEN серед українських авторів рахується таким же "мастхев", як і КПРС у минулі роки. Це своєрідна перепустка у світ знаності, з якою ходять навіть державні посадовці - хоча корені цієї партії ростуть не в Україні, а сама організація не є урядовою чи державною.

Сага про свободу

PEN-клуб був заснований в 1921 році письменником Джоном Голсуорсі, лауреатом Нобелівської премії 1932 року ("Сага про Форсайтів", "Острів фарисеїв"). Місцем його заснування був, звісно, Лондон, Голсуорсі - першим президентом, а співзасновницею - Кетрін Емі Доусон-Скотт, британська письменниця та громадська діячка.

Велика Британія спрадавна є землею, де клуби зростають, як гриби після дощу. Заснування PEN відбулося в ті самі роки, що й заснування Ліги Націй - після Першої світової війни, революції в Росії та заснування Радянського Союзу.

Велика Британія, що під час війни перебувала в складі Антанти, хоч і виявилась серед переможців, але відчувала на собі наслідки буремних часів - як ззовні, так і всередині. Вікторіанський суспільний спадок часів королів Едварда VII та Георга V тягнув за собою класичний "пиріг лицемірства", в якому зовнішня благопристойність ховала начинку примітивних прагнень, що їх намагались відтіснити назовні для використання в імперських інтересах.

Якщо Голсуорсі був типовим секулярним ідеалістом того часу, то його сподвижниця Доусон Скотт втілила в собі риси кризового британського жіноцтва  - придушеного моралізмом, депресивного, спіритичного, подекуди сапфічного і вже без сорому того. Ця свобідність підкреслювалась і була маркером революційності, хоча до відкритих цінностей PEN буквально не увійшла.

PEN об'єднав письменників з усього світу, що позиціонували себе борцями за творчу свободу попри війни та політичні суперечності, хоча, насправді, зробився типовим панбританським осередком чвар, інтриг та скандалів, які - зокрема, в Україні - прямо суперечили заявленим принципам. Жаліти суперника чи жертву в PEN так само не прийнято, як і в коронних зіткненнях. Це клуб недарма набув звання "отруйної ручки" за виключну безпринципність, варту, скоріше, французьких найманців, аніж британської еліти.

Польський акцент

Позаяк, переклади мали набути значення, такого самого, як вони мають в британських професійних колах. Знаємо, як важко податись на Букер, не маючи перекладу для розуміння тих, хто його читатиме. Знову ж таки, Букер для українця чомусь мав відкриватись через PEN, і тільки на вході. Письменник Андрій Курков став номінантом і одним з членів Капітули (The Сhapter) Drahoman Prize, але членом і президентом Українського PEN - раніше.

Інша справа - Польський інститут, з якого брали структуру для Українського інституту книги в 2017 році. Цей рік характеризувався гострим зіткненням консервативних та ліберальних течій на політичній арені, та, окрім приходу до влади Дональда  Трампа та Еманюеля Макрона, під час виборів у Північній Ірландії (Велика Британія) перемогла Демократична юніоністська партія - соціал-консервативна, євроскептична і, звісно ж, зразок типового британського консерватизму з його націоналістичними прагненнями.

Польський інститут (принаймні, спочатку) не відмітився членством у PEN, а був заснований у 2004 році міністром культури Вальдемаром Добровським у Кракові. В 2017 році, одночасно з заснуванням УІК, Польський інститут заснував дипломатичну ініціативу "Польська полиця", що стала зразком для подібних в інших національних інститутах. В теперішній Україні цю ініціативу тримає перша леді Олена Зеленська.

Товмачі з української: кого й за що преміювали

На сьогоднішній день переклад в Україні теж поволі, але явно переходить зі статусу приватності (та, подекуди, волонтерства) до статусу легалізації. Вона стосується можливості співпрацювати з видавництвами та авторами на постійній основі як визнаний професіонал, отримувати запрошення на події та номінації до нагород - насамперед, Drahomán Prize., що вручається раз на рік у Києві.

Ми не будемо детально зупинятись на правилах та особливостях премії, які описані тут. Більше цікавить хронологія її вручення, починаючи з 2020 року, коли Drahomán Prize, як і передбачалось, почали отримувати за переклад української літератури на інші мови світу.

• 2020 рік - Клаудія Дате (Німеччина),  переклад поетичної збірки Сергія Жадана “Антена” (видавництво Suhrkamp) та роману Олексія Чупи “Казки мого бомбосховища” (видавництво Haymon Verlag). Заявник: член Капітули Юрій Прохасько, видавництво Haymon Verlag.
• 2021 рік - Богдан Задура (Польща), переклад творів Катерини Бабкіної “Мій дід танцював краще за всіх” (видавництво Warsztaty Kultury), Василя Махна “Вічний Календар” (видавництво Państwowy Instytut Wydawniczy) та Юрія Винничука “Лютеція” (видавництво Warstwy). Заявники: Warsztaty Kultury w Lublinie, Państwowy Instytut Wydawniczy, Wrocławski Dom Literatury.
• 2022 рік - Ірина Дмитришин (Франція) з перекладом роману Сергія Жадана “Інтернат” (Meridian Czernowitz, 2017). Заявник: видавництво Les Édition Noir sur Blanc.
• 2023 рік - Катажина Котинська (Польща)  з перекладом книжки Оксани Забужко «Найдовша подорож» (Комора, 2023) – Oksana Zabużko. Najdłuższa podróż (Agora, 2023). Заявник: Посольство України в Республіці Польща.
• 2024 рік - Ееро Балк (Фінляндія) з перекладом роману Євгенії Кузнєцової “Драбина” (Jevhenija Kuznjetsova: Tikapuut. Aula & Co, 2024). Заявник: Товариство українців у Фінляндії
• 2025 рік - Ніна Мюррей (США) з перекладом англійською мовою драми Лесі Українки «Кассандра». (Lesya Ukrainka. Cassandra. HURI, 2024). Заявники: видавництво Lost Horse Press та Український дослідницький інститут Гарвардського університету. До речі, Мюррей увійшла до лонглиста премії аж з чотирма перекладами різних творів.

Здавалося б, нічого надзвичайного - нагороду отримують професійні перекладачі за роботу з творами так званого "українського канону", але якщо дослідити біографію авторів книг, майже всі вони (окрім Лесі Українки, чисто історично) є членами PEN і перекладені на європейські мови. Євгенія Кузнєцова працювала консультанткою в ООН, з яким PEN має зв’язки через ЮНЕСКО, і навчалася в католицькому єзуїтському університеті Деусто.

Дивним виключенням є цьогорічна переможниця Ніна Мюррей, що якраз і переклала Лесю Українку для американської аудиторії. США традиційно не дружать з ПЕН, але не так щоби дуже. Оксана Луцишина, одна з авторок Мюррей, теж є членом PEN, при тому мешкає в США та викладає українську літературу в Техаському університеті.

До речі, жодна з книг Drahomán Prize не отримала нагороди за переклад для видавництв із Великої Британії. "Касандру" ставили там на сцені в перекладі Ніни Мюррей у 2023 році.

Крім Drahomán Prize, PEN контролює ще чотири види нагород - премію Василя Стуса, Юрія Шевельова, Георгія Гонгадзе та Премію Європейського Союзу. Як то кажуть, коментарі зайві.

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Надбати: скільки коштує книга письменнику

Автор Марія Заржицька

Випуск 115

Цінотворчий контекст — одна з найболючіших тем не тільки для читача й видавця, а, насамперед, для автора книги. Коли письменник тільки починає створювати новий текст, він украй рідко замислюється, скільки книга буде коштувати на виході. Чи варто творчій людині взагалі перейматись такими питаннями?

Часовимір

Прийнято думати, що письменник і рахунок живуть у паралельних світах. Ми орієнтуємося на поведінку генія і вважаємо її не просто явищем, а зразком для наслідування. Тобто, значна більшість людей просто копіює поведінку тих, кого вважає авторитетом, забуваючи тверезо оцінити можливості власного “Я”.

Інакше кажучи, якщо відомий письменник не рахує і при тому заробляє великі кошти, ми будемо приписувати це виключно геніальності або, як варіант, політиці продажів, побудованій кимось вправним. Тобто, в другому випадку йдеться про суто комерційні проекти, і тут типового українця підстерігає пастка “Я”.

Наша самість, помножена в рази радянською дійсністю без помічників та геройськими установками американських фільмів, умовляє нас бути менеджерами по всьому. Так з’являються письменники, які начебто і пишуть непогано, і створюють досить вдалі комерційні проекти, і примудряються прорватись крізь інтенсивний шум від собі подібних у  літературній бульбашці, ведучи канали, їздячи в тури й зустрічаючись із читачами. Ще одна непогана книга, ще одне слово в українській літературі, а купують чомусь закордонне, і пропонують, насамперед, закордонне, бо те, що письменник сам про себе розповідає — одне, а позиція великого видавничого пальця знову не на його користь.

Часопростір

Якщо дивитись на сторінки українських видавництв перше, ніж писати книгу, то й писати, мабуть, не захочеться. Хороших текстів мало. З одного боку, це стимулює нелінивих — мовляв, у мене точно вийде, з іншого — підприємливих, які швидко вхоплять тренди й напишуть приблизно так само або вмовлять це зробити штучний розум. 

Більш проникливі побачать, що хороший текст письменника, здебільшого, ховається за нудною й однотипною анотацією видавця, що її наче й не видавці писали, а копірайтери зі сколківського підвалу по десять рублів кілознак. Якби не пробні уривки та відгуки, знову ж таки, нелінивих, хтозна скільки хороших текстів лишилося б непоміченими на кращих в світі, найзручніших в світі сторінках видавництв і книгарень.

Частина видавців чесно просить письменників самим скласти анотацію до свого твору, але то ще треба вміти робити, як і писати видавцям листи. Частина видавців чудово розуміє, що від читання стоп’ятсотої анотації про пам’ять, дорослішання та втрати покупець з високою ймовірністю придбає пляшку пива й на цій багатостраждальній ноті закупиться гіркими думами на півроку. Ладно, на місяць, бо читати швидко цілком вписується в концепцію чудового сервісу, який ми маємо надавати незламно.

Дрібниці

Щодо писання книги, яка продасться, потрібно врахувати не тільки час на її створення, а й на редагування. І з цим біда, бо на двох українців у нас тепер по три редактори, ШІ вставляє свої п’ять центів, і в кінцевому підсумку все хочеться покласти на плечі найвідповідальнішої людини в процесі — редактора з видавництва, та на його увагу ще треба заслужити.

Як не прозаїчно це звучить, але редактори теж хочуть працювати менше. Тим паче, редактори, великий видавничий палець яких сам по собі опускається, щойно вони бачать іще роботу. Старі російські казки про безграмотну жіночку, яка ніколи в житті не написала ні півстатті й раптом видала бестселер, інколи збуваються. Майже як “Спортлото”, і це було б круто — щотижня дивитись видавниче бінго на першому національному.

Отже, створити (це драйв, самозабутній — які гроші, був би поруч бутерброд із кавою), відредагувати (для когось це теж драйв, а більше для редакторів, яким ще й платять за те, що вони читають майбутні бестселери) і запакувати. А як запакуєш, коли з кожної праски кричать — потрібні соцмережі та лояльна аудиторія. Вважай, фьючерсний контракт.

Ринок

Ми майже некритично звикли ставитись до видавничих примх. І цей мішечок ліні теж долетів до нас сусідським дроном. Тільки дуже давно, ще до появи соцмереж, і навіть до появи копірайтерів з безкоштовними технічними завданнями. Я чесно не розумію, як письменник-новачок у сучасній літературній сфері може сформувати аудиторію до виходу книги, якщо його прізвище не Мавроді. Якщо відомий блогер аж раптом вирішив написати книгу, це майже принц Гаррі. Він продасть, навіть якщо зіркова п’ятірка йому відмовить. Більш того, видасть.

Ми все ж таки розглядаємо стандартний варіант, коли нема блогу, а треба його робити, бо ринок вимагає — і що казати? Добре, якщо є дотичність до літературної сфери, й можна заїхати на умному слові, а ще й гучно виїхати, на трагічній ноті митця, за яким три квартали неслись папарацці. Добре, коли на цей момент уже все написано, й спільнота з розумінням зітхає — одним писати, іншим продавати. А якщо немає нічого, зовсім нічого?

Для того, аби продати неіснуючу книгу, потрібно мати не лише талант, а й сюжет, який можуть перехопити, роздерибанити, пропустити крізь м’ясорубку ШІ та видати в дещо зміненому вигляді.  Досвід ринку викочує історії про надзвичайно дивні співпадіння, в яких ледь не кожну заяву на публіку можна піддати фактчекінгу, а фальшиві посмішки учасників афер говорять самі за себе. Щоправда, таланту не скопіюєш, а це вже питання часу та життєздатності проектів “ідея-мікс”.

Отже, в обережних авторів усі сподівання лягають на здатність достукатись до видавця, а з цими комунікаціями в нас кожен — герой базару. Можливо, тому видавці починають переводити самопрезентацію в стандартизовані форми. З літагентами ще веселіше: від них можна почути суб’єктивну думку, чому ні, або так, але — і з чистою совістю піти далі по видавцях, з мазохістичною впертістю набуваючи собі шпалери з відмов, як той американський геній.

Добре, якщо автор на цьому етапі порахує витрати на аптеку і почне допрацьовувати. Це вже, вважай, капіталізація авторського продукту, який залучає не тільки бета-рідера з бульбашки (якому добре, коли як у нього), а й рецензента і редактора. Не факт, що видавничому редактору все сподобається, але ж...

Говорили-балакали

Погано, коли автор пише канал замість книги. Втеча від реальності, де рукопис іще сирий, або книга чомусь погано продається, а в неї вкладено більше, ніж у квартиру біля Барабашово, і простіше купити ларьок, аніж отето все, і тираж Сем’янківа, який, здається, ніколи не був у турах, виїдає останні цеглини стіни між депресією і Мном.  Краще вже драма Підмогильного в чаті літагента, який хоч помолиться вслід.

І тут, крім казки про Алі-Бабу, нема чого згадати. Валюта марнославства згоряє ще швидше, ніж павлівські рублі, й треба було в самвидав, та мотивація — і головно, енергія — вся вийшла, як у збірної України після виснажливої перемоги над командою Швайцарії.

Тривіальне й "нє"

Тим часом рідна ненька Україна не те щоби прискіпливо, а досить практично ставиться до авторських роялті. Їх обкладають стандартними податками в 23 відсотки, а видавці чомусь воліють платити аванс саме з роялті, бо отак взяти й заплатити паушал плюс роялті ще Кінг не куплений. 

Отак і виходить, що в українського автора від початку нерівні можливості, як не працюй — то навіщо працювати більше? Дипломат у війні тутсі та хуту працює на власну малярію, й багато таки свідомо це роблять.

І тут хоч скандал закочуй, аби почули. Не оцінять, то хоч проглянуть, за що сир-бір. У всякому разі, на аптеку вистачить. І хай там обійми вусатих імпресаріо — добросердя переможе. Бо ганьбити письменництвом віднині будуть лише відчайдушні домогосподарки. 

КнижКава в X, Facebook - 

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

час роззирнутись.

Продати: скільки коштує книга видавцю

Image by MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька

Випуск 114

Велика книжкова манія поволі, але невпинно переходить у Велику книжкову депресію. Читати начебто і хочуть, але вже не можуть. Це як до великого застілля - готували-готували, потомилися і впали.

Проблеми українського видавця ті самі, що і в читача - любов до імпорту, любов “подорожче” і любов до себе (для себе, під себе). Це як “хочу вийти заміж за іноземця, багатого і слухняного, щоб розумів чутливу українську душу”. Цікаво, що чоловіки до іноземок поспішають не хутко.

А що ти їй скажеш, з борщу, який сам і їстимеш?

"Скажіть вашу ціну!"

З любові й ціну породять. “Зтерпиться - злюбиться” працює тільки в сусідів. Нашого бабця й чорти бояться, а тим часом ціна самоти, ціна перетину і ціна консенсусу складають головну між видавцем та читачем цифру. То є ціна угоди, яка, з одного боку, визначається купівельною спроможністю читача, з іншого, здатністю видавця змінити звичну для читача структуру споживання.

“Не буду їсти - куплю книгу” вже не працює, дякувати книгарям. Щоби купити книгу, я вам кажу реально, їсти має бути хліб з хлібом. Я купила собі дорогу - за 100 гривень тоді! - кулінарну енциклопедію, коли їсти мені не те що не було чого, а не було коли. Дуже приємно знати, що в світі є лазанья, цуккіні та фріттата, ще й продавати цю книгу малоімущим. Не повірите, брали. Ридали і брали, хоч на подарунок.

А зараз попробуй кави не налий до книги - ззідять.

Графіка та калліграфія

От беремо рух українського читача від Європи до Азії, про який вперше - нарешті! - заговорили на Книжковій Країні цього року, а на Арсеналі продовжать. Так само Азія йде до читача, готова (і навчена) конкурувати з американським ринком. 

Перекладати з азійських мов нелегко, але ж і цікаво. А ну як письменник знову захоче дізнатись тонкощі українського переказу? І де тому японцю чи китайцю знати українську, але ж знає… 

Швидкий український сервіс знає все, крім того, як змусити читати людей, які вже не можуть. Свого часу тарантінівське “Місто гріхів” було не надто популярним фільмом, радше камерним. А зараз іногородні гості київських подій можуть це відчути. Добре, що можна озброїтись цукеркою, випічкою і книжкою, та чимважче.

Це я про що. Того року з графічними романами не залагодилось.

О першій - до бібліотеки

Коли вже говорити про зміну специфіки попиту, то Клуби Щільного Тексту - далеко не фантастичний сценарій. І кави попити з хлібом, і обговорити, що там було на п’ятсот двадцять п’ятій сторінці. Сандерсон знає, як.

Одне тішить, і, думаю, не одну мене - книги широкого вжитку потихеньку перетопають до бібліотек. Отам за ними буде черга, як колись за любовкою. Варто тільки придивитись до вторинного ринку і сказати собі чесно, як купує український читач. 

В цьому сенсі я тільки за платні читальні зали з кавою і печеньками. Більше під наглядом привітних бібліотекарок просто не полізе. І, коли в бібліотеках у читачів купуватимуть, то менше снаги буде вилучати, бо сказали. Бо будуть це приватні бібліотеки, в яких книжкова політика, вибачте, як треба, а не як кому заманеться.

Серванти й полички

Нещодавно досліджувала зміни ціни книги в порівнянні з СРСР. Так от, за десятитомник класики можна було купити хорошу дитячу зимову куртку, але й за тим і за іншим треба було вибігати. Ціна однієї книги могла дорівнювати двом обідам у їдальні - обідам олігарха. Тим-от, за рубль. Тепер я більше не питаю себе, чому радянські книги стояли в серванті.

Що тепер? Класика є. Хоч така, хоч отака. Українська. “Запихають…”. Вторинний ринок годує “Нову Пошту”, і хай собі. Не дай Боже змушувати купляти в магазинах. Людина має якось від’їсти собі цей стрес.

І коли вже про спільність рис видавця та читача,то ставлення до книг в обох недбале. Видав / купив - продав / придбав - забув. Обоє шопоголіки, один по імпортних правах, другий - по чергових фантіках, створених нашими ж мазярами, бо в країні Оз своє бачення. 

В кожної книги, яка хоче знайти свого українського читача, мають бути брови, губи і нігті. Або, як казала Пиркало, прес бабок і сокира, якщо видання….

Чоловіче? В умовах, коли 80% читачів - жінки, забути книгу й викинути, як телефон чи чохол старої моделі - питання часу. Є час, коли накуплене спротивлюється. Шопоголіки знають. І є ще “ефект підлодки”, коли, скупивши собі власний світ, уже й не хочеться нагору. 

Може, в тому й прикол громадських книжкових їдалень. Поїсти з кимось, кому не байдуже.

КнижКава в Telegram, X, Facebook - 

ваша журнальна полиця.

КнижКава в Threads, Bluesky -

час на читання думок.

Хочете стати нашим колумністом

чи розповісти про книгу, новинку, акцію?

Пишіть головреду:

mariazarzhytska@ukr.net

Укрпремія: Премія книжкових блогерів

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 108 (спеціальний)

Холодна весна і цінова криза поки що не можуть завадити розвитку книжкової справи в Україні. Книги публікують, книги читають, і на цей процес неабияк впливають селфмедіа - блогери та їх спільноти.

Сьогодні розглядаємо історію та особливості ще молодої премії, яка вперше з’явилась на “Книжковій країні” - всенародному книжковому ярмарку, що проходить двічі на рік, навесні та восени на ВДНГ.

Фестиваль і блогери

"Книжкова країна" - один з небагатьох галузевих заходів, де блогерська думка присутня особливо широко і яскраво. Блогери активно з’являються серед дійових осіб на зустрічах з аудиторією, блогери організовують власні івенти, на яких розповідають про специфіку своєї роботи - бо “бути блогером”, як і “ бути письменником” у нас помалу визнається за роботу. Блогери отримують можливість скласти своєрідну президію, яка виголошує переможця блогерської ж премії.

Що за очікування?

Країна в курсі, що блогери працюють на видавців. Не працювати на видавця означає ризик переходу до категорії соціальних або маркетингових проектів, які годують самі себе. 

Країна в курсі, що блогери свідомо брешуть про книжки, тим паче, блогери самі в цьому свідомо зізнаються. Цьогорічна подія за участю Діми Персика та Якобз Монарх, урешті, виявила вразливе місце бульбашки в цьому плані, але воно завжди те саме.

Країна в курсі, що блогери мають свої чесні уподобання й власні емоції, не підфарбовані спецефектами, мають позицію, відмінну від соціально-орієнтованої, соціально-прийнятної чи соціально схвалюваної. Цьогорічне вручення премії супроводжували бурхливі обговорення на захист позицій української книги, яку намагаються оминути і видавці, й блогери - навіть розповіли, чому.

Українська книга - як і книга взагалі - займає в суспільстві батьківські позиції. Вона виходить на них, щойно авторське дітище потрапляє на очі суспільства як видання. З батьками в нас зараз прийнято не те щоби сваритись, а випилювати їх з поля уваги як фактор впливу на те, в чому живемо.

І тим не менше, вони існують, і цього року Премія блогерів удруге поспіль зробила вибір на користь української книги. Не просто так, а з новою сегментацією - премію за перекладну вручатимуть восени.

Коли і як заснували

Премія блогерів була заснована 2024 року, через два роки після повномасштабного вторгнення, спеціально для фестивалю “Книжкова Країна”, який передбачає демократичний формат та, відповідно, найширшу представленість спільнот зі своїми уподобаннями. 

Координаторкою премії стала Катерина Рець - арт-менеджерка Mercury Art Center, авторка бакалаврської роботи на тему фентезі в Українському Католицькому Університеті. Однією з цілей премії було заявлене створення відчуття причетності блогерської аудиторії до вибору книжки року.

На додачу, за перший склад журі було об'явлено голосування в соцмережі Facebook на сторінці фестивалю. До першого складу журі (як і в подальшому) увійшло 10 блогерів. До цьогорічного складу “дожило” п’ять - Юлія Типусяк, Надія Панченко, Дмитро Катеруша, Валентина Комар і Тетяна Гонченко.

Тут ми трішко лишимо читачам простір для детективних докопувань і перейдемо, власне, до вимог премії.

Хто може подаватись

Питання полягає, скоріше, в тому, хто може подавати, але про це трохи згодом. Базова умова - книга, видана в Україні. Тобто, не має значення, з України автор чи з-за кордону, але - перекладена українською і, схоже, не самвидав. Коли вже про останній, то він має пройти попередній шлях.

У випадку самвидаву потрібно, все ж таки, бути не лише улюбленцями книгарень, але зайти (знову ж, через їхні двері) до спільноти блогерів, яка читатиме. Якщо це виключно наша думка, правте в коментарях. 

Серед трьох на даний момент шортлистів - жодного самвидаву, й чимало цікавих книг від українських видавництв із очевидним лідерством. Чи впливає на це “смаківщина”, важко сказати, бо всі ці книжки, так чи інакше, зайняли передові позиції до шортлиста через піар.

Отже, публікація в українському видавництві на папері - передовиці піару - блогерська спільнота - шортлист.

Ще на тему: Книжкова Країна 2026: боривітер і прайси

Трохи світла

На захист нашої провидавничої гіпотези наведемо декілька аргументів:

• Премію блогерів 2024 року отримує Ребекка Кван із романом "Жовтолика" про сутінки видавничого бізнесу

• Премію блогерів 2025 року отримує Любко Дереш із романом "Погляд медузи" - куратор і упорядник письменницького курсу "Риба", автор загубленого в невідомості роману "Біжи і кричи". Шортлист року тут.

• Премію блогерів 2026 року отримує Артур Дронь зі збіркою "Гемінгвей нічого не знає", молодий ветеран, колишній івент-менеджер видавництва "Старого Лева", "норвезький відмовник" за спробу європейців зазирнути в нутрощі війни. 

NB: Тут можна переглянути наші ставки на Премію блогерів - 2026 (пост готується до розширення в SMM-постогляд - слідкуйте за оновленнями часопису в Facebook і головреда в Х (Twitter), буде тільки там).

Варто зауважити, що голосування за номінантів і переможців відбувається закритим шляхом, після врахування думки читачів. Журі нараховує бали, але сама схема переведення читацьких голосів у бали поки що лишається неясною. Принаймні, для широкої громадськості.

Ще на тему: Про видавничий світ і медіа: 10 найкращих творів у жанрі фікшн

Премія книжкових блогерів: як роздають

Не можна сказати, що тільки блогери й упливають на преміювання. Після потрапляння до лонглиста з пропозицій членів журі по три книги кожен розпочинається голосування читачів. У ході голосування формується рейтинг, із якого в подальшому випливає шортлист.

Де і як цей рейтинг формується, де саме проходить голосування і як взяти в ньому участь, здається очевидною відповіддю. Треба бути частиною аудиторії члена журі, досить активною і широко представленою для того, аби вплинути на цей рейтинг.

Інакше кажучи, за своїх потрібно просити, бо як не просиш - полетиш, як Карпа до Парижу. Все це, справді, народно, і аж зовсім по-нашому. Тож, починати треба, як завше, з партійного питання.

Наживо: відеорепортаж із вручення Премії блогерів - 2026 за українську книгу

Хто має це робити

У випадку, якщо ви - автор, і маєте вже опубліковану книгу, але видавець іще маленький, або йому не до вас, треба планувати власну піар-стратегію. Інакше кажучи, не самому, бо творчий процес ризикує загинути.

Звісно, жодна людина при розумі не стане днями сидіти в блогах, ще й лояльну аудиторію формувати. Йти проти уподобань видавця в такому процесі важко, але якщо вже опублікували - можливо.  

Графік блогера є доволі щільним, якщо вірити статистиці прочитання ними книг непростого змісту. Інтуїція читача тут грає неабияку роль, хоч довіряти інтуїції зараз не завжди модно. Тим не менше, літературному піарнику варто пробувати, і головне - навіщо.

Скільки-скільки?

Улюбленцям видавничої спільноти в цьому сенсі неважко з математикою. Навіть потрапляння в шортлист уже ставить жирну галочку проти графи “народ “за”, і ЗМІ точно не забудуть - принаймні, в перший місяць. З урахуванням кризових явищ Премія блогерів є ще одним способом додати роялті на власний рахунок.

А тепер увага на вашу угоду, панове автори. За скільки ваш видавець поворушить пальцем, за тим і його піарник? І скільки вам коштуватиме винаймання власного Валентина, що топитиме за вас у коментах?

Остання каменюка в город вічного бідаря - нашо, і якою є ваша валюта. На цьому все, і до наступної Укрпремії. 

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша премія.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Ринок проти техногігантів: чого чекати книжковій галузі

 

 

Image by MZarzhytska on X & Google AI

Автор Олекса Кримчій, Марія Заржицька

Випуск 110

6 березня цього року Асоціація американських видавців (AAP) та 13 найбільших видавничих домів (Penguin Random House, HarperCollins, Wiley, Hachette та ін.) подали позов проти піратської бібліотеки Anna’s Archive до суду Нью-Йорка. Ресурс звинувачують у масовому порушенні авторських прав на більш ніж 140 мільйонів текстів. Згідно звинувачень, Anna’s Archive не просто надає доступ до книг безкоштовно, а продає високошвидкісний доступ до піратських даних розробникам ШІ за криптовалюту. 

І тут виявляється цікавий момент: суспільство - в тому числі, й активні гравці книжкового ринку - готові були роками закривати очі на існування Anna’s Archive та їй подібних бібліотек, аж поки це перестало бути ідейним піратством. Щойно мова зайшла про гроші, ринок наполохався, ще й як серйозно.

Автор і переробка: більше, ніж право знати

З точки зору авторів - не всіх, але чималої кількості - якщо їхню книгу десь читають безкоштовно, це не так вже і страшно. Прикро, але хай собі. Втім, коли йдеться про перехоплення текстів для так званого навчання ШІ, маємо на увазі зовсім не етичний контекст. Тобто, не те щоби автори були аж так проти вивчення штучним інтелектом людської мови чи ситуативного мовлення, що більш релевантно. Йдеться про перехоплення стилю, концептів, ідей та апропріацію в так звані “швидкотексти”.

І тут сучасність наступає на горло авторській пісні. Про папір більше не йдеться. По-перше, неліниві ринковики ходять книгарнями, й якесь диво виводить їх на ті самі експропріаторські твори. Для зчитування авторської невпевненості потрібно кілька хвилин, для формування обгрунтованої підозри в груповій експропріації - трохи більше. Тут іде розрахунок на читачів жанру, які не встигли або не мали змоги помітити авторську безсовісність та придбали книгу до того, як її організовано забудуть. З онлайном складніше - там відбувається потужніше розмиття жанру, стилю, методів, а частіше, повне блендування вихідних текстів.

Інакше кажучи, хороший текст можуть перетворити на кілька теж непоганих, сформувати з них читацький фастфуд і напхати його в додатки для безкоштовного читання, що заробляють не на продажу текстів, а на рекламі чи рівнях доступу. Частина текстів перетворюється на вертикальні серіали, і це вже дійсно по-бредберіанськи. 

Автор і корпоративні змови: більше, ніж ШІ

Частину текстів такі додатки беруть у маловідомих або невідомих авторів, які готові бути інгібіторами читацьких емоцій, але значна частина - і це добре помітно - сформована ШІ, з використанням усіх потрібних тригерів та спецефектів. Де-факто, знайти похідний текст украй важко. Творам задають нові назви, змінюють імена персонажів, локації та інші маркери оригіналу.

Така тактика була добре опрацьована в минулі роки алгоритмами соцмереж, які, мабуть, не соромились дізнаватись про авторів та їхні твори більше чи обмінювались даними на корпоративному рівні. З контенту, таргетованого на авторів же - ще й як зухвало - було видно, що алгоритмами та ботами використовувались ті самі маркери оригінальності, про які йшлося вище. Навіть якщо припустити, що алгоритми зібрали в соцмережі готові дані з цими маркерами, вихідний набір все одно треба було звідкись брати.

Тобто, авторів “ввічливо” попередили, що збираються робити, але ця гра м'язів, очевидно, лишила свій слід. Обурення від нападу на особистість перевищило навіть бажання отримувати винагороду за свою працю. Автори готові йти до судів - більш того, йдуть, і йдуть навіть тоді, коли програють.

Кінець благодійності - чи тільки початок?

Будь-яка «тіньова бібліотека» (неважливо, Anna’s Archive чи локальне «Чтиво») зараз розглядається не як благодійність, а як несанкціонована база даних для навчання штучного інтелекту. Так, іноземні видавці наголошують, що безконтрольне поширення книжкових сканів позбавляє українських авторів можливості перекладу іноземними мовами. Закордонні видавництва не хочуть купувати права на те, що вже «гуляє» мережею безкоштовно.

Щоправда, закордонні видавці не врахували одного - української валюти марнославства. Цивілізованому ринку й досі неможливо пояснити, як виживає письменник з “Букнета” чи “Аркуша”, доки цей ринок не наведе бінокль на “Литнет” чи “Author.Today”. З іншого боку, автори, яких злили на піратські сайти, не повинні страждати ані через сам факт, ані через його незнання. Коли з цим стільки років мирилися видавці - прямі розпорядники майнових прав на твори - чому питати з автора?

Крім того, при закритті “Чтива” далеко не вся письменницька спільнота, чиї твори були там, дізналася про це. Сам факт говорить про те, що відбулося лише закриття - тобто, блокування ресурсу. В чиїх руках контент, і де він опиниться завтра - велике питання.

Екологія: велика різниця

Щодо небажання іноземних видавців друкувати “палені” твори, знову ж таки, потрапляємо до різниці ментальностей. У нас - в тому числі, через “пихату гривню” - надрукують і паленку. Відповідь полягає у безлічі природних ресурсів та зовнішньому боргу (хтозна, як його рахують). У них будуть робити ставки на електронку, а що їх робити, коли вже зроблено. 

Є ще одна різниця - дієвий акцент на інклюзію. Згідно Європейського акту про доступність (EAA), з 6 червня 2025 року всі електронні книги та пристрої для читання в ЄС мають бути повністю доступними для людей з порушеннями зору чи дислексією. Це змушує видавців переходити на формат EPUB 3 з вбудованим озвученням та адаптивним верстанням. Платформи, що не відповідають цим стандартам (як старі архіви сканованих PDF на «Чтиві»), автоматично опиняються поза правовим і технічним полем ЄС.

Майбутнє цифрового читання в Європі — це не просто «скан сторінки», а інтерактивний файл, який можна слухати, масштабувати та перекладати в реальному часі за допомогою ШІ. Нас утішають тим, що з 2026 року українці в ЄС (і європейці в Україні) зможуть користуватися цифровими бібліотечними сервісами без додаткової плати за трафік. Це робить хмарні бібліотеки значно доступнішими за офлайн-файли.

Отже, старенька Європа будує систему децентралізованого доступу до книг - в умовах життя громадян, які ще й погіршуються (через епідемії, війни, демобілізуючі хвороби тощо):

• Державні архіви: Рідкісні книги переїжджають до національних цифрових репозитаріїв.
• Бібліотечні додатки: Сучасні книги стають доступними через абонементи в бібліотеках (наприклад, через OverDrive/Libby, яка була офіційним партнером Лейпцизького ярмарку 2026 року). Оскільки Libby не працює з авторами чи видавцями напряму, українські компанії приєднуються до мережі через міжнародних агрегаторів (наприклад, Draft2Digital або Smashwords).
• Легальні сервіси: Видавці створюють власні платформи з підпискою, де ціна за книгу є мінімальною, але автор отримує роялті.

Час анонімних волонтерських архівів минає. На зміну їм мають прийти державні або грантові цифрові бібліотеки.

Замість підтримки піратських сайтів, пропонують розширювати мережу E-read Europe та додавати українські фонди до легальних безкоштовних бібліотек (як-от німецька Onleihe). Під терміном E-read Europe на Лейпцизькому та Лондонському ярмарках 2026 року зазвичай мають на увазі не одну конкретну програму, а цілий вектор цифрової трансформації, який зараз активно фінансується ЄС. Це відповідь європейської спільноти на закриття «сірих» бібліотек: замість анонімних ресурсів пропонуються легальні, інклюзивні та технологічні платформи.

Тобто, друкувати нас за кордоном, скоріше за все, будуть як виключення, і це має бути щось впливове. А що таке вплив? Аби те знати, потрібно не володіти мовами, а говорити ними.

КнижКава в Telegram, X, Facebook - 

тонометр життя.

КнижКава в Threads, Bluesky -

там, де не ходять інші.

Хочете стати нашим колумністом

чи розповісти про книгу, новинку, акцію?

Пишіть головреду:

mariazarzhytska@ukr.net

Красти, як учений: що не так зі сталим розвитком в Україні

Image by @MZarzhytska & Google AI

Автор Олекса Кримчій

Випуск 109

Ви коли-небудь задумувались, скільки важить контент? Звісно, коли несли на макулатуру видання, які здавалися непотрібними. Тобто, непотрібними вам. Тобто, замість принести до бібліотеки або продати на вторинному ринку можна просто відвезти непотрібне вам до найближчого паперозбірника, отримати за це умовні 15 гривень і з полегшеною совістю йти додому.

Письменство: професійні нероби

Радянська звичка чинити так без усякого сумніву перекочувала в часи боротьби за незалежність - проти чого? - тільки тепер зі сподіванням, що з “нехорошої” літератури обов’язково вийде “хороша”. Ба, навіть не завжди так. Якщо в радянські часи існувала ймовірність повернення книжок на полиці самими макулатурниками, зараз навіть вони бувають чудовими виконавцями.

Ні для кого не секрет, що СРСР будувався руками чудових виконавців, серед яких відсоток українців як слухняного та працелюбного народу відчутно переважав. У цих умовах повага до тексту та до того, хто його створює, мала чи не зрости, чи вмерти, що й сталося - на всіх щаблях, куди проникли прихильники ратної праці.

Писати в Україні давно не вважається роботою, а тим паче, гідною оплати на рівні, скажімо, шахтаря. Коли шахтареві не платять, це трагедія. Коли не платять письменнику, це привід сміятись із самого письменника. Та й сам письменник часто-густо не вважає свою працю роботою. Ставлення до написаного як до власності закінчується тоді, коли потрібно написати перший шкільний реферат.

Без першоджерел - ого!

До речі, ви помітили, що всі гучні справи, пов’язані з плагіатом в Україні, мають спільну проблему - цитування? Здавалося б, що складного: створити список літератури, пронумерувати відповідні джерела, включити до них роботу колеги чи студента… і тут починається найцікавіше.

А хто такий студент? Це ж класичний списувальник або закупівельник чужої інтелектуальної праці, тому вкрасти в нього  - не гріх, а навіть своєрідна честь. Причому до списувальників автоматично зараховується вся студентська маса - за принципом школярства, якому тепер апріорі приписують співпрацю з ШІ у будь-якій галузі, де вимагається створення авторського контенту.

“Ти не можеш цього знати”

Ситуація “шиз”, в якій від учня вимагають переробку величезного об’єму знань, але не залишають жодного права на визнання його власної роботи, породжує нескінченну низку лотерей, в яких замість уміння професійно переказувати авторитетну думку формується вміння майстерно її скатати.

Якби це обмежувалось тільки школою - півбіди. Вища школа, покликана змінювати психологію школяра на психологію інтелігентної людини, напхом напхана тими самими ушлими школярами поважного віку. Частина з них працює на ринку студентських робіт, і добре, якщо професійно. Втім, довести, що професійна робота є купленою, ще потрібно, а це не потрібно нікому - бо інститут заочного навчання просто зникне.

Тож, зупиняємось на цитуванні, як на єдиній опорі самоповаги. З цим біда повсюдно, бо ставлення до нього формує школа, яка вже давно нікого не цитує. Ми ще більш-менш охоче можемо процитувати в соцмережах, коли хочемо набрати ваги собі ж як великим наставникам - а в цих випадках трапляються цілі цитатники. І якщо до профілю без жодної власної думки раптом потрапляє та сама думка власна, звучить вона чомусь прямо протилежно цитованим висловам. 

Пірат зі ступенем: за що боролися?

Повертаючись до випадку Чтива, згадаємо ще одну цікаву деталь. Значну частину його контенту складали так звані наукові тексти та твори, які в літературному світі називають “сирітськими”. Не те щоби їх власників неможливо знайти, а цим ніхто не хоче займатися. За це зараз і податок підвищують - тобто, розшук зниклого автора може розглядатись податковою інспекцією як розслідувальна діяльність, що вимагає переходу з єдиної ставки на загальну систему оподаткування.

Тобто, цю справу потрібно передавати приватним детективним агенціям, які в силу досвіду та професійних зв’язків мають контакти з правоохоронними та іншими державними органами та можуть прослідкувати шлях людини, навіть якщо вона виїхала за кордон після початку повномасштабки чи, не дай Боже, загинула. 

З одного боку, це можливо. З іншого, рядовому пінкертону такого не доручиш, бо робота тонка.

Нуллкойни в мінусовому ступені 

В цій ситуації дивує інше - готовність нести важкі витрати неоплачуваної (!), ще й потенційно штрафної праці на благо суспільства, а саме:

• Купляти видання за свій кошт.

• Жертвувати власною бібліотекою - бо для якісного скану книгу треба розшити, а зшити її назад означає, знову ж таки, додаткові витрати.

• Перевірити якість файлів - розпізнати відсканований текст, тобто, вичитати його на професійному рівні та виправити помилки, перш ніж внести до бази.

До речі, багато хто з цих добровільних кріпаків - бо волонтерами назвати язик не повертається - були частиною мережі “Гуртом” (toloka.to). І тут аргументи закінчуються. Це навіть не рерайт за п’ять копійок, але з ШІ ми воюємо.

Наостанок - і ця мозоль-таки лусне - зауважимо, що більшість українських періодичних видань не тільки не платить своїм авторам, а навіть не укладає скільки-небудь належних угод на публікацію їхніх творів. І витягти людину з такого марнославного рабства часом складніше, аніж з літературних плантацій. 

КнижКава в Telegram та Х - вільний керує часом.

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Укрпремія: "Своя Полиця" від Книгарні Є

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 107 (спеціальний)

Чи може український автор сподіватись на гідне визнання від власного суспільства? Після оголошення шортлиста Букерівської премії згадуємо про нагороди, які отримують письменники в Україні. Що це за премії, чи відповідають вони запитам сучасності й чому є об'єктом прагнення, дізнаємось у весняній серії репортажів нашого часопису.

Сьогодні - про премію "Своя Полиця" для жанрової літератури.

Премія книгарів: чому це круто

Жанрова література від українських авторів привертає все більше уваги й, сподіваємося, стане системним явищем. Що це означає? Світова література в напрямку, популярному серед більшості читачів, прагне народжувати серійних письменників. Це автори, які створюють не одну, а кілька взаємопов'язаних книг жанру, хай то фантастика, фентезі, детективи чи любовні романи. 

В більшості випадків, плідність жанрового письменника означає досвід, умотивованість і певну швидкість. Останнє стосується створення нового шедевру в порівнянні з тими, хто вирішує, писати далі чи ні. З іншого боку, неможливо передбачити, чи буде письменник автором однієї книги, й чи закарбується вона у віках або зіграє роль ситуативного лікаря.

На питання про те, як продаються книги, краще всього можуть відповісти ті, хто їх продає - тобто, книгарі. Від них залежить, чи помітним буде твір для читача, що не зтикається з рекламою й не має часу досліджувати полиці бібліотечного масштабу. Саме з книгарями досвідчені читачі змагаються за власний смак, інтуїтивно вишукуючи те, чого потребує душа. Саме книгарі надають свої торгівельні площі письменникам для презентацій та урочистих подій, а читачам  - для зустрічей з авторами, знаючи, як це піднімає престиж магазинів. Саме книгарі воліють обирати, що нам читати сьогодні, й далеко не кожен з них керується при цьому високою концепцією.

На побутовому рівні, бізнес - це про гроші, але ж про країну, яка виходить з тенет колонізації. Створювати жанрову літературу означає присвятити час письменству й керувати цим часом, як у країнах з тривалим досвідом держави. Така література задовольняє потреби читача, що хоче пізнавати легко. 

Книжкова премія "Своя Полиця" з'явилась наступного року після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. В жовтні 2023 її засновники оголосили про створення спеціальної нагороди для жанрових письменників. Цього ж місяця відбулася перша презентація "Своєї полиці" у Львові, й через кілька днів - у Києві.

Премію створила одна з найбільших книготорговельних мереж в Україні - "Книгарня Є" (засновники - Роман Цуприк та Юлія Олійник, вони ж - власники видавництва "Потяг").

Премія для видавництва чи видавництво для премії?

Можна подумати, що видавці заснували премію для того, аби публікувати книжки потенційних переможців, але з цим далеко не все ясно. Видавництво засновників "Книгарні Є" позиціонувало себе як нового гравця, що спеціалізується на перекладній літературі, хіба що забуло додати "жодної романтики". 

До речі, видавництво "Потяг" існує з 2011 року, та з піаром щось не склалося. Наприкінці липня 2025-го - тобто, через рік після вручення першої премії "Своя Полиця" - Український інститут книги оголосив у мережі Facebook про створення нового видавництва, чим викликав неабияке здивування читачів. У відповідь на коментарі про справжній вік "Потягу" УІК подав створення як "активну фазу" з анонсом першої книги.

З часу заснування - і це логічно - "Потяг" не створив окремого сайту, публікуючи інформацію про нові видання  у соцмережах та на офіційній сторінці "Книгарні Є". Тож, прагнув "Потяг" видавати українське чи не прагнув, залишається питанням, у руслі конкуренції з тими, хто вже видає. Тут варто підкреслити, що базовою умовою отримання премії "Своя Полиця" є вперше опублікована паперова книга.

Якщо зважити на відсутність у "Потяга" електронних версій - та й взагалі, спрямованість "Книгарні Є" на папір - можна подумати, що ця мережа уникає електронки, але це не так. На даний момент, там можна придбати більше 8000 електронних книг за доступною, а інколи, дуже доступною ціною - в тому числі, й книги переможців премії "Своя полиця". Попри е-забобони, полегшено зітхаємо, адже є надія на збереження україномовних книг під обстрілами. Тим не менше, засновники "Своєї полиці" поки що лишають прохід тільки для паперових книг і, мабуть, місце для альтернативної премії. 

Класика і брак жанру

На "Свою Полицю" можна подавати дорослі жанрові романи без фантастичної та з фантастичною компонентою. Так з'явилось ділення на дві категорії - "Реалісти" та "Ілюзіоністи", що мабуть, викликає чимало суперечок. Покоління Х точно заявить, що це по-радянськи, але обирати не доводиться - треба подаватись, куди беруть, а там, як то кажуть, язик до Києва доведе.

До речі, "Своя Полиця", як би не нагадувала "Букер", але в головному організована за принципом Гонкурів. Розглядаються твори тільки вітчизняних авторів українською мовою, видані вперше. Тут важливо не переплутати свій статус зі статусом автора-новачка. Тобто, подаватись на "Свою Полицю" можуть і досвідчені автори, головне - перше видання книги, бо перевидання не приймаються. Тут "Полиця", вочевидь, залишає неочевидний простір для бабусі, в якої болить нога, і новачкам треба проявити просто-таки зоряні навички адаптації.

Інакше кажучи, якщо ви - жанровий письменник, подавайтесь, але не дивуйтесь.

Назад до школи: від оцінок до вподобань

Основний принцип побудови журі "Своєї Полиці" - класичний, з урахуванням етапів довгого та короткого списків.  Воно позиціонує себе як відкрите, тобто, відоме широкому загалу в основному складі. Спосіб голосування - закритий, тобто, один член журі не повинен знати, які оцінки поставив інший член журі.

На першому етапі твори кандидатів розглядають так звані волонтери - мікроблогер, бібліотекар та працівник книгарні "Є". Це найзагадковіший етап, оскільки загал не знає, які саме блогери, бібліотекарі, а тим паче, хто з персоналу книгарні бере участь в голосуванні. Тут "Полиця" дуже схожа на "Букер", хіба що Велика Британія не схильна аж так покладатись на думку блогерів. Проте, українська премія продемонструвала на етапі короткого списку ледь не оксфордські статути.

До журі короткого списку ввійшло аж двоє доцентів.  Перший - з Києво-Могилянської Академії, літературознавець і критик, головний редактор видавництва "Смолоскип" Ростислав Семків, другий - колишній викладач зарубіжної літератури в Донбаському педагогічному університеті, директор філій "Книгарні Є" в Слов'янську, а згодом, в Тернополі, Віктор Разживін. Кураторкою проекту стала жанрова письменниця Олена Кузьміна.  

Крім того, журі шортлиста "Полиці" цього року представляють Лілія Галка, авторка блогу "Книжкові історії" та суддя категорії "Реалісти". Компанія "Ілюзіоністів" є повністю жіночою. Це Альона Силіна, кураторка літоб'єднання "Зоряна фортеця", Дарина Мозгова, співзасновниця блогу "У безхвостої відьми" й Олена Сторожук, директорка з маркетингу книгарні "Є". 

Мікроблогер Артем Адаменко був єдиним молодим чоловіком, якого з премією від початку щось пов'язувало - адже на той час він уже керував проектом "Пірнай у слово" і вів авторський подкаст "Поговоримо про це". Втім, жіноча компанія "Полиці", мабуть, виявилась не дуже привітною, - а, якщо згадати конфлікти книгарні з самовидавцями й подальший відхід Адаменка в їх кола, інтрига хоч трохи прояснюється. На теперішній час чоловіки молодше 50-ті у центрі прийняття рішень "Полиці" відсутні, або пам'ятаємо про перший етап. 

Критерії оцінювання "Полиця" теж тримає відкритими - сюжет, персонажі, мова, світобудова твору та, в разі подачі до категорії "Ілюзіоністи", фантастичні припущення. Переможцями стають власне переможці та номінанти. Вибір номінантів визначають книжкові клуби проекту (не плутати з книжковими клубами "Книгарні Є", бо так заявлено), власне, "Книгарня Є" та читачі. 

До кожної категорії додається особлива номінація. У "Реалістів" це "Найяскравіший дебют", а в "Ілюзіоністів" - "Вибір кураторки", тобто, письменниці Олени Кузьміної. В цьому сенсі, легше бути новачком-фантастом, але не факт. 

Шанси та нагорода: рахунок на мільйон

Якщо враховувати суб'єктивний фактор, то вплив продажників та блогерів на результати більш ніж очевидний, і перший етап може перетворитись на непрохідний бар'єр. І це з урахуванням того, що книга вже опублікована, й, можливо, входить до асортименту "Книгарні Є". Тут кандидату доведеться витратити час на аналіз імовірності потрапляння в шортлист через пошук книг переможців минулого року на сайті книгарні. Одначе, розділ "Акція" існує, і це єдиний розділ для нагороджених.

Щодо нагороди, теж не все чудово, якщо чекати за свої досягнення щось більше, ніж валюту марнославства. Призовий фонд премії від однієї з найбільших та найпопулярніших українських книгарень складає 20000... ні, не доларів, і навіть не фунтів стерлінгів. Гривень, приблизно по 400 євро на переможця в кожній категорії. Тобто, по десять тисяч гривень, що дорівнює вартості нового ноутбука старої моделі чи розміру винагороди автору-початківцю. Звісно, можна міряти айфонами чи смарт-годинниками, з яких, мабуть, можна диктувати тексти на бігу.

Інші номінанти (покоління Х сміється в платочок) отримують книжками - тобто, подарунковими сертифікатами на літературу з "Книгарні Є", вартістю від 500 до 3000 гривень. Тож, маємо типово українську премію, в якій реальний статус автора не завжди відповідає нагороді, а нескінченні "вибори" стають сходами з Поштової площі на Майдан Незалежності. В цьому легко переконатись, якщо проаналізувати попередні досягнення авторів. 

Маленькі хазяйки великого дому: чи варто заходити

Відповідь на це питання, мабуть, знайдеться в подорожі героя роману Джона Віндема "День тріффідів", але є одна біда. Цю фантастичну книжку в Україні можна купити хіба що в оригіналі або прослухати українською - сподіваємось, безкарно. Впевнені: заходити на “Полицю” варто, як варто стукатись до будь-якого видавництва, що публікує жанри - тим паче, до видавництв, дружніх до проекта. Якщо пошукати договір, де авторська винагорода не лише виплачується, а розподіляється відповідно до ринкової цінності твору, то розширювати письменницький технопарк буде не так боляче.

Очевидною перевагою "Своєї Полиці" є активний піар кандидатів, але з критикою не все добре. Доценти висловлюються лише на етапі нагородження - традиційно коротко, а рецензії колег грішать безпечними абстракціями та надмірним фокусом на другорядних деталях. У підсумку, зміст книги й рецензії на загал може істотно різнитись.

Тож, важливо потурбуватись про текст, який не чинить опору, бо жанрова література, яку неможливо читати - не жанрова. Тут нам довелося об'єднати думку двох стовпів "Полиці". Додамо звідти ж, що Шевченківська премія стає на диво жанровою.

І ще одна важлива деталь. Натхненням до ідеї "Полиці" став проект "Всі.Свої", але, якщо так - все піде не так.

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша премія.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net