Статут Анни: як британський парламент виборов авторські права

Images by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор Рут Фландерс

Випуск 96

Історія розвитку поняття авторського права - одна з найцікавіших речей у книговидавництві. Часом ми впевнені, що минуле безнадійно застаріло, і навіть намагаємося використати його на службу власним інтересам. Тим не менше, розвинені країни тримаються своєї історії, й тим слугують, насамперед, інтересам власним. Наскільки це справедливо, залежить не лише від цілей, а й від засобів.

В минулій публікації ми розглядали епізод з історії міністерства культури Франції, розташованого в колишньому палаці перших міністрів та, згодом, королівських родичів. Добре відомо, що абсолютна королівська влада у Франції намагалась триматись до останнього і тим самим підвищила потужність удару проти себе з боку революціонерів. Тим часом в Англії відбувались схожі процеси, але англійці змогли пережити їх з меншими втратами. 

Не дивно, що статут, який розширює права авторів, було прийнято у Франції лише під час революційних подій, в 1793 році. Англія ж (на той час уже Велика Британія) прийняла цей документ на 83 роки раніше, створивши, де-факто, прецедент для всіх інших - при тому втримала інститут монаршої влади, ще й закріпила за статутом назву на честь тодішньої королеви - останньої з роду Стюартів.

Як і чому так сталось, і що містить у собі цей знаменитий статут - читайте далі.

Бути королем Англії: острів несвободи

Протистояння королів та парламенту - одна з найдавніших британських традицій. Розгортання чисто англійського абсолютизму почалося під час Столітньої війни та війни Троянд (1353-1483) і ознаменувалось приходом на трон аж зовсім не англійця, а валлійця, що й заклав основи явища під назвою “абсолютизм Тюдорів”.

На той час Англія трималася відносно осторонь агресивної політики Ватикану щодо європейських монархів, що й розізлило Рим. Якщо перший з Тюдорів, Генріх VII, відрізнявся вмінням будувати найвитонченіші дипломатичні ходи, то його нащадок, одіозний “король Синя Борода” Генріх VIII, став на позицію повного заперечення католицизму як церковної інституції, насамперед, з його папським центром управління.

Тож, в ході цього протистояння - в тому числі, й династійного, бо не всі Тюдори сповідували одну віру - визначився напрямок, що став вирішальним для подальшої долі Англії. Королева Єлизавета І, або “королева-дівиця”, що твердо трималася англіканських переконань і за своє життя пережила не один замах з боку шпигунів Ватикану, не лишила по собі нащадків. 

На той час англійці встигли сяк-так примиритися із колишніми запеклими ворогами - шотландцями з роду Стюартів. Тож, на англійський престол уперше був запрошений шотландець - Яків (Джеймс) І Стюарт, і свободолюбство горців знову набуло чудернацьких форм.

Стюарти: від абсолюту до відносності

Релігійна репутація шотландців на той час, переважно, складалася з кальвіністських переконань, що мали європейське, а точніше, франко-швейцарське походження. Історичні зв'язки дошкульних французів із запеклими ворогами англійської корони - окрема тема, але сталося те, що сталося. На тлі майже загального протестантизму, що мав і власну інквізицію теж, існували Стюарти - шотландський королівський рід, що був схильний до католицьких поглядів.

Попри те, що змовники з числа католиків ледь не підірвали на початку століття англійський парламент, Стюартів терпіли чимало. Однією з причин було приховане досі невдоволення частини англійського суспільства, що продовжувала сповідувати католицизм і була нажахана розмахами експропріацій.  Хитання суспільних настроїв, інтриги, що мали кривавий слід, гучні страти - все це підточували позиції англіканства, що намагалося ствердити себе за рахунок впливу короля й перестало відрізнятись від католицизму за методами втілення.

Стюарти затято взялися повертати католицизм, але дечого не врахували. Англіканство, переважно, сповідувала “нова сила” - дрібна аристократія, буржуа та простолюди, що не мали змоги (та й не хотіли більше) обслуговувати задорогі католицькі маєтки, відчувати на собі фінансовий, моральний та змовницький тиск папства, яке відчайдушно намагалося втримати вплив у постренесансній Європі. На англіканство легше було впливати, стаючи частиною духовенства, якому можна було мати родину й почуватися незалежними від ватиканських примх. Крім того, англіканство надало більше прав університетам, та, врешті, друкарству - але й тут є суто англійські тонкощі. 

Ще на тему: Толкін і перстень влади: код Середзем'я

Королівський патент та королівський указ

Те. що в Україні зветься ліцензією на видавничу діяльність, в Англії від початку звалося патентом - royal patent grant, тобто, королівська патентна підтримка. І це не те щоби король одноосібно вирішував, кому надавати підтримку, а кому ні. Звісно, королі могли впливати на такі рішення, і навіть думали, що впливають одноосібно, але вирішальна роль, все ж таки, належала церкві. Спочатку - католицькій, яка у Великій Британії була набагато м"якшою щодо змісту видань, аніж, скажімо, іспанська чи португальська церкви. 

Тим не менше, англійці, як і всі інші католицькі піддані, могли зазнати переслідувань через читання чи зберігання Біблії. Інші книжки коштували доволі дорого, і володіння хоча б 10-15 друкованими (тим більше, рукописними) виданнями дорівнювало солідній бібліотеці. Дозволити собі книжкову шафу могли хіба що дуже заможні персони, включаючи університетських вчених та адвокатів. 

Як би там не було, книжки писались, і не лише не континенті, а от мати з них щось пристойне було майже нездійсненною мрією. Робота письменника вважалась, скоріше, додачею до основного заняття, так чи інакше, пов'язаного зі створенням текстів. Духовні особи, вчені-філософи, доктори канонічного права та інших університетських наук, інколи - правознавці створювали публіцистичні та художні тексти.

Література того часу в Англії була, радше, прагматичною - доволі детально складеною, але такою, що несла, насамперед, корисну інформацію побутового, статистичного чи правового характеру, а вже потім - задоволення. Звісно, друкарські привілеї належали монастирям, але жорстких заборон видавати щось було вкрай мало. Англійці, переважно, користувались офіційними списками Риму, та могли видати те, що було обмежене в інших недружніх країнах - наприклад, в Іспанії чи Франції.

Отже, все залежало від взаємин монархів між собою, а духовні особи, часом, побоювались вступати в конфлікт із троном, бо могли поплатитись за це не лише свободою, а й головою. В критичні моменти англійські королі могли втратити будь-яку чемність, стаючи дуже підозрілими й рішучими. Те саме тривало і після відтіснення католицизму на задвірки соціального життя.

Буржуазна революція і книги

Де-факто, до сімнадцятого століття рядові громадяни не могли брати участі в створенні книжок. Влада статусу була - та й зараз є - однією з найсильніших влад у Великій Британії. Острах потрапити під приціл таємної цензури й тим підставити свою голову лише посилився, коли на трон зійшли Стюарти. Всі розуміли, що відновлення теплої дружби з французами, врешті, призведе до вже знайомих поворотів колеса історії.

Втім, Александр Дюма описує - і ми схильні йому вірити - що французька королівська влада робила все можливе, аби врятувати Карла І від страти “круглоголовими”. Так називали прихильників парламенту, який, врешті, протистав Стюартам аж до крові. Роялісти, або ж “кавалери”. як називали тодішню вищу аристократію та всіх прихильників монарха, програли, вперше - і, сподіваємось, востаннє за всю історію переживши страту короля - й змушені були чекати, доки революціонери пересваряться між собою.

Однією з відмінних рис англійської революції стало пожвавлення громадянського книжкарства. Де-факто. це був самвидав, спрямований на популяризацію поглядів уже тоді різноманітних протестантських течій. Хтось перекладав Біблію, як умів, або писав книжечки настанов “для народу” простою мовою, будучи так званими бродячими або й офіційними проповідниками нових течій. 

Непрофесійність тлумачень взяла своє - сторони протиборства зіткнулися й тут, на грунті, який би мав примирити. Врешті, після суспільного хаосу, на який перетворилося правління Кромвеля, до влади - і дивно ж! - знову повернулися Стюарти. Їх знову намагалися скинути за той самий прокатолицизм, і знову вони поверталися - аж доки не були скинуті своїми ж родичами з-за кордону.

Анна: майже суконна війна

В кінці сімнадцятого століття, коли нащадок Стюартів, Яків ІІ, украй жорстоко розправився із повстанцями Монмаута (події яскраво описані в романі Рафаеля Сабатіні “Одісея капітана Блада”), англійське суспільство вирішило остаточно позбавитись так званих профранцузьких королів - а чутки про шалений розмах тамтешнього абсолютизму швидко перетинали Ла-Манш. 

Яків І не мав нащадків чоловічого роду. Його старша донька Марія стала дружиною нідерландського принца Вільгельма Оранського, а менша, Анна, що народилась під час правління свого діда Карла ІІ, чекала свого часу, будучи заміжньою за майже невідомим популярній історії принцем Георгом з Данії.

Цікаво, що Анна Стюарт, як і її сестра, були англіканками, в протилежність поглядам свого батька. Більш того, під час Славетної революції 1688 року обидві, незважаючи на ворожнечу між собою, не підтримали Якова І та його новонародженого сина - свого зведеного брата від третьої батькової дружини. На трон мав зійти принц Вільгельм Оранський, - але, звісно, жоден англієць при розумі не дозволить посісти трон нідерландцю. 

Крім того, факт позірного зрадництва ледь не всього державного апарату королю - тим паче, тих, хто нещодавно приймав драконівські рішення щодо повстанців, яких страчували бузувірськими методами чи продавали в рабство - визнається навіть ліволіберальними істориками. 

Табір Оранського не хотіли бачити при владі, й це стало черговим проявом англійської зваженості. В Англії настав другий епізод жорсткого жіночого правління, але, врешті, все вирішив запас природного здоров”я. 

"Міронтон, міронтон..."

Марія ІІ, що померла в 33 роки, не мала нащадків, зате її сестра Анна вагітніла від свого маловідомого чоловіка аж 18 разів. Дружба з Черчиллями, пригніченими за правління Марії, стала хіба що трохи менш вирішальною гирькою на чаші терезів. Черчіллі, що носили титул герцогів Мальборо, грали ключову роль у війні Англії з Іспанією за французьку спадщину. Вільгельм Оранський завбачливо відмовився від реального правління, і Анна Данська стала королевою Анною І.

На час інтронізації Анна була не просто принцесою, а донькою своєї матері з родини юристів - Анни Гайд, доньки колишнього канцлера казначейства при Карлі І. Саме цей досвід - окрім підтримки Черчіллів - дозволив їй скористатися перевагами Біллю про права (1689), що не лишив Вільгельму Оранському шансів стати королем Англії. Втім, Анна, прийнявши переваги цього документу, була змушена погодитись із обмеженнями королівської влади - зокрема, видавати нові закони, скасовувати чинні та стягувати податки без згоди парламенту.

"Білль, ось летить Білль!"

Парламентські дебати, вибори, подача петицій без побоювань того, що королівська армія рушить на голови своїх же співвітчизників - усе це приніс Білль про права, який заклав основу для майбутнього статут щодо прав копірайту. Тепер отак взяти й розігнати парламент, як робили Тюдори чи старі Стюарти, більше не було ані шансу, ані можливості.

Вперше за всю історію Англії королівська влада всерйоз постала перед необхідністю перемовин із власним же парламентом, який неоднозначно натякав - раптом що, претендентів на трон хоч греблю гати. Анна, що не могла не почуватися винною за зраду батька під час Славетної революції, обрала дипломатичний шлях. 

На той час пожиттєве право “друкувати чи не друкувати” належало з моменту передачі книги видавцям, які, звісно ж, залежали, насамперед, від королівських владних інститутів. До того ж, у Шотландії друкували те, що було неприйнятним в Англії, й навпаки. Франція шалено боялася змін а-ля monarchie de constitution, - тож, незадоволені там могли отримати притулок тут, і треба ж було щось робити після перемоги герцогів Мальборо в іспанській війні.

Тож. лишався останній крок для приведення англійських терезів до рівноваги - об”єднати два сусідні королівства й прийняти закони, які впливали на подальше життя першого острівця конституційної монархії. Варто було врахувати й зміни, що відбулись в англійському парламенті за цей час.

Володарі перснів: чисто кельтський казус

Отже, 1702 року на трон Англії зійшла Анна І Стюарт, користуючись забороною  католикам чи особам, що перебувають з ними в шлюбі, а також їхньому потомству спадкувати престол. 1 травня 1707 року утворилось Сполучене королівство. Ця епоха отримала назву британського Просвітництва. Релігійні війни припинились, - зокрема, завдяки прийняттю двох актів про віротерпимість іще в часи Якова І. Католики відійшли від прямого впливу на суспільне життя - до того ж, англіканці знов зайняли пануючі позиції, отримавши як урядові, так і університетські переваги.

За два роки парламент, аби отримати ще один вирішальний вплив на суспільне життя, розпочав підготовку Статуту про права копірайту (Сopyright Аct). Варто зауважити, що на той час жорсткий розподіл суспільства епохи Карла І перестав існувати. Колишні “кавалери” в парламенті отримали назву “торі” - від ірландського toraidhe - розбійник, що вустами їхніх ворогів наголошувало на методах втілення поглядів торі у підлеглих землях. Ця партія, що згодом отримає назву Консервативної, складалась як з католиків (папістів), так і з англіканців, серед яких вирішальною фігурою був архієпископ Кентерберійський - головна духовна особа в королівстві. 

Шотландські пурітани, що не бажали мати нічого спільного ані з тими, ані з іншими, об”єднались в так звану “партію селян” (whigamore), або вігів (нащадків “круглоголових”). Це заклало основу майбутньої Ліберальної партії Великобританії, що, зокрема, вплинула на з”явлення "Букерівської імперії" (та Букерівської премії) й Британської Ради. До вігів приєдналась значна частина дрібної аристократії (так звані джентрі) та велика буржуазія, але статус, як не дивно, вирішив усе. 

"Справжнім британцям" лишилась роль уболівальників або відсторонених спостерігачів у "битвах скажених". Всі були певні, що ніхто так не постане одне проти одного, як скотти проти айрішів, але ж...  “Старі лицарі” постали проти “нового дворянства”, тепер уже в парламенті - не шкодуючи епітетів одне проти одного, і, тим не менше, приймаючи доленосні закони.

Ще на тему: Світові літературні премії: Букер (1966)

Статут чи Акт про копірайт?

Як не називай, а документ, що визнав за авторами та правовласниками чимало привілеїв, був прийнятий парламентом і дуже чемно (як видно з його тексту) поданий на затвердження королеві Анні. Коли вже про повне найменування, - охочі перекладуть доцільніше - звучить воно приблизно так: “Акт про заохочення обліку через надання авторам та власникам прав копіювати друковані книги на вказаний нижче період часу”.

Як бачимо, - і це підтвердить оригінальний текст акту - англійське судочинство не шкодує часу на пошуки доречних епітетів, у тому числі, на множину, з якої чимало потішився Льюїс Керролл в своїй “Алісі”. Втім, це був - та й зараз є - один з найліпше складених документів, читання якого не утруднює іноземців. До речі, їхні права як авторів та правовласників там теж згадуються.

На жаль, професійних українських перекладів цього Акту досі не видно, а користування російськими тлумаченнями не завжди розкриває повну картину - хіба що в сенсі самого тлумачення. Вміння читати англійський оригінал сприяє якраз-то розумінню того, що бачили - і чого чекали - від нього укладачі. Наприклад, поняття копірайту не тотожне поняттю авторських прав, а терміни “автор” чи “правовласник” - терміну “бенефіціар”. 

В усякому разі, цей Статут припинив видавничу монополію на продаж книг і створив досить непогані на той час умови для отримання авторами та правовласниками належних їм коштів. Поняття бенефіціару як первинної фізичної особи, що отримує кінцеву вигоду від продажу видань - ключове в цьому Акті.

Пропрієтація й належність

Крім того. Акт конкретизує поняття майнових прав щодо інтелектуальної власності, як то кажуть, одним словом - proprietor, що вужче поняття owner і стосується саме авторських прав як особливих щодо такого виду власності. Тобто, отак взяти й забрати права неможливо. Крім того, Акт створює аж ціле коло осіб, що наглядають за його виконанням і виконують функції як перемовників, так і досудових слідчих у справі незаконного продажу чи завищення ціни на книгу.

Зокрема, автору надається право - і не тільки самому, а й за участі посередників - отримувати від видавців та продавців сертифікований запис про актуальні продажі його книг. За відмову зробити такий запис видавець чи продавець книг отримував полистовий штраф, і не так-от, а за рішенням суду, ще й з повідомленням про це у місцевих газетах. Водночас, порушники могли отримати захист в інформаційних реаліях того часу, коли текст статуту до них із якоїсь причини не дійшов, а причин вистачало - від поганих доріг, ще й до віддалених місцевостей, до відсутності налагоджених комунікацій із газетярами.

Отже, в цій практиці превалюють перемовини та досудове розслідування. Із останнім у людини, що не має стосунку до англійського суспільства - та й в самих англійців - голова може піти обертом. Загалом, цінове розслідування могли розпочати більше десятка впливових осіб, включаючи верховних та столичних урядовців, архієпископа Кентерберійського та інших духовних осіб (наприклад, лорд-єпископ Лондона) та посадовців із вищих навчальних закладів - Оксфорда, Кембріджа, Сіонського та Едінбурзького коледжу. 

Ще на тему: Букер: краса по-англійськи

Приватний та публічний домени

Поняття інституту публічного надбання є доволі розмитим - особливо, для суспільства, де ще досі прийнято позбавлятись від книг, які не подобаються. В британському законодавстві поняття публічного домену відштовхується від поняття домену як володіння - виходячи з ще однієї англійської традиції, про яку не пишуть в підручниках. Це домініон, або номінальна належність землі короні, що вирішує, в яку форму власності передавати землю і все, що на ній. 

Де-факто. за Статутом Анни, королівська влада виконала функцію передачі прав: авторам та правовласникам у лізхолд (14 років або 21 рік, залежно від того, чи твір просто написаний, чи вже опублікований) та фріхолд - так звану суспільну власність, яка, знову ж таки, контролюється традиційно, а не як заманеться пану Шарікову. 

Жоден з ключових законів щодо авторського права не скасовується, а вдосконалюється - з урахуванням ембарго, тобто, обмежень на ввіз літератури з ворогуючих країн. В цьому контексті вирізнялись мови імпорту та продажу, й читати французькою або німецькою для освічених верств населення не було проблемою. Втім, якщо б Іспанії здумалось заборонити, наприклад. Сервантеса чи Лопе де Вегу, в Британії він мав би шанс бути виданим. 

Іншим примітним фактом була підтримка самовидавців, зниження бюрократичного тиску на форми документів, які подавались до посадових осіб - скарги, біллі, позови та інформація, і водночас натяк на протидію сутяжництву, через мирне врегулювання або відкладення судового засідання для мирної угоди  - бо кошти, які могли втратити порушники, вартували хіба що менше, ніж репутація.

Королівська лотерея

Нагадаємо, що половина штрафів, які призначалися порушникам згідно Акту про копірайт, мала йти до королівської скарбниці, але призначатись вони могли тільки за судовим вироком. Автор чи правовласник книг, які продовжували видаватись усупереч їхнім правам, мали три місяці на подачу позову - в разі відмови порушників іти на компроміси, але розміри штрафів та суспільний тиск не лишали вибору - хіба що автор був настільки неугодний владі, що на його скарги ніхто не звертав скільки-небудь належної уваги.

В усякому разі, Акт містив право авторів та правовласників публікувати відомості про порушників у пресі - так само, як особи з числа розслідувачів могли повідомити суспільству про тих, хто регулярно завищує ціни на книги або не передає обовязкові 6 екземплярів (зауважимо, на хорошому папері) до бібліотек, одна з яких - Сіонський коледж, а інша - бібліотека колегії адвокатів. 

Цифра в п"ять фунтів за книгу тільки зараз дешевше столичної піци. Раніше це були більш ніж відчутні кошти, що дорівнювали, як мінімум, половині оплати праці гувернантки за рік. Якщо призначався полистовий штраф у пенні за лист незаконного видання або неустойка за відмову надати сертифікат, сума могла бути, мінімум, збільшена в листи однієї книги (book) плюс 20 фунтів неустойки.

Навіть на етапі досудового розслідування порушникам могли призначити відшкодування скаржникам завищеної ціни, а за відмову це зробити - штрафи по п”ять фунтів за книгу із перерахуванням половини суми до королівської скарбниці. 

Надбання та прогалини

Головним надбанням Акту про копірайт було саме виокремлення майнових та немайнових прав автора. Термін в 14 років для неопублікованих книг давав змогу шукати видавця або передавати майнові права на книгу іншому власнику, в разі невдачі. Термін в 21 рік позбавляв видавців монополії на видання, так само давав можливість змінювати власника майнових прав, але специфічна англіканська мораль взяла верх. 

До видання стали прийнятні книги, що їх висміяв свого часу Л.Керролл - за лицемірство та посередність, де справжнє слово коштує тисячу фунтів. Тож, видати хорошу, але обмежену в правах книгу за цим законом виявлялось не просмто ризикованим, а загрожувало повним знищенням тиражу.

Втім, із тлумаченням поняття "макулатура" теж існує волюнтаристський казус. За терміном wasted paper незаконно друковані або незаконно продавані книги підлягали списанню. Чи віддавались вони автору, чи знищувались, залежало невідомо від кого.

Британці, як і раніше, переважно, боялись літературної відвертості, та це не завадило виданням Сполученого Королівства вийти на світовий рівень - Джонатан Свіфт, Даніель Дефо, Томас Гарді, Вальтер Скотт, Оскар Вайльд, Гілберт Кійт Честертон та інші зірки світової класики змогли видати та увіковічнити свої творіння. Текст Акту про копірайт лишається прецедентним - наприклад, Данія випустила свій аналог в 1741 році, а США - в 1790-му. 

КнижКава в Telegram та Х - історія часу на вибір

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

32 BookForum: proтриматись

Іmages by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

В спробі визначити різницю між київськими форумами та, як твердять, їхнім родоначальником ми провели чимало часу. Львівський форум видавців тим і зручний, що дає доволі багато часу перебувати на одному місці. Тим, хто, як і ми цього року, тут уперше, варто приходити заздалегідь, аби ще без натовпу роздивитись привезене видавцями.

Одразу наголосимо, що тут вам не Франкфурт. Якщо на Книжковому арсеналі про місце зустрічі можна хоча би здогадатись, то на Львівському форумі видавців узагалі немає спеціально відведеного майданчика для спілкування видавців та літературних агентів, які хочуть укласти довгострокові угоди з високим ступенем довіри. Холодне кафе біля журналістської зони навряд чи підходить для чогось, крім виходу на свіже повітря. Під час ярмарку ж про спілкування йдеться хіба що в дуже обмеженому форматі. 

Зі стендів Житомирського видавництва "БУК-ДРУК" та агенції іноземних мов "РУНА" (м.Львів)

В контексті зустрічей із закордонними видавцями Книжковий Арсенал поки що лишається єдиним пунктом із більш-менш відпрацьованими процесами - хоча й тут є накладки з листуванням, які треба тримати під контролем, що називається, вручну, не розраховуючи на своєчасність поштових сервісів, які підводять все частіше. Тут ми можемо лише порадити американський посібник із розпродажів квітня - "Життя після Google. Занепад великих даних і становлення блокчейн-економіки" Джорджа Гілдера, випущений BOOKCHEF ще в 2021 році. І на власному досвіді констатувати, що володіння пристроями, для яких, власне, створений Android, уже нічого не гарантує.

В цьому сенсі доволі цікавими стають доробки навколополітичних письменників, у яких можна віднайти чимало корисного матеріалу для бізнес-аналізу - Енн Епплбом, що прийшла на заміну зніяковілому Снайдеру, та навіть Дональд Робертсон із його "Марком Аврелієм", не кажучи вже про Бориса Джонсона, думка якого важлива для нас.

Важко сказати, наскільки широко ця метода спрацює в Країні Суцільних Упереджень, ще й радій віддавати власні оборонні фонди будь-якого штибу, починаючи від ядерної зброї й закінчуючи російськомовними виданнями. Афера століття, схоже, передбачила творення марновірного натовпу, який сам позбавляє себе засобів упливу, виконуючи безглузді настанови тих, хто не в змозі спертись ні на що, крім власної філософії страху.

Те, що всі ми досі перебуваємо в полоні радянського мислення - безспірний факт. Нам потрібно або повністю приймати точку зору автора, або відкинути його, - бажано, на розтопку - навіть не задумавшись про те, що коїмо. Те саме чекає на будь-якого письменника, що втрапив у нещастя бути громадянином країни-шкідника, країни-зрадника чи країни-непереможця. Південне село розміром із цілий півострів, без жодного бажання вивчати мову й культуру остогидлого сусіда, без жодної притомної новини, осередок лютої ненависті, що днями вивалює взаємні претензії довжиною в нескінченну чорну стрічку і не бажає пробачати нікому, навіть собі, вже чекає, як відпрацьована модель засвіченого майбутнього.

Ще на тему: Нетривіальне: балканська література (2024)

І те, що, нарешті, відбуваються хоч і не ідеальні (а часом, і критично помилкові), але спроби визначити поняття рашизму з різних аспектів - уже досягнення. Принаймні, це може бути дзеркалом для контрнаступу там, де ми для цього створені, а не на екрані та в соцмережах. Поняття, що вибудовує наше, а не чиєсь ставлення до цього явища, описуючи його об'єктивно, а не через призму власних уподобань там, де працюють зовсім інші закони.

До речі, якщо вже говорити про святе місце, що не буває порожнім, Львівський форум видавців і тут вирізнився. Це єдиний форум, де можна побачити літературу, що популяризує релігію - щоправда, в специфічному контексті. Прокатолицькі та греко-католицькі видавництва традиційно для свого напрямку не продають оригіналів, тоді як їхні ідеологічні противники пропонують зацікавленій аудиторії широкий асортимент видань Корану. 

Ще на тему: Нетривіальне: східцями Сходу

Знову ж таки, якщо звернутись до історії "Ісламського культурного центру ім.Мухаммада Асада", побачимо ще більш особливий слід, у якому аж зовсім нетрадиційний поворот долі єврейського журналіста, досвідченого юдаїка, створив спільноту, яка має задовольняти, з одного боку, ліберальні прагнення певної частини мусульманського населення, з іншого боку, стає прихистком для тих євреїв, хто не підтримує політику Ізраїля щодо Палестини, й, відповідно, перестає вважатися своїм серед своїх. 

Тут чимало користі може справити доробок експерта. І мова якраз про тих, хто безпосередньо перебував у руслі подій, а саме, дипломатів. Дмитро Чекалкін вкотре представив на ярмарках цього сезону свою працю "Саундчек", якраз на тему Близького Сходу в його ізраїльському контексті. 

У питанні, що приваблює юдея стати мусульманином - адже різниці в догматах, на перший погляд, немає - залишається тільки одна відповідь. Та сама, що, вочевидь, напрошувалась у 90-х роках, коли молодь масово йшла до протестантських спільнот із традиційних християнських конфесій.

Інстинктивне прагнення до спільності перетікає в колективізм там, де потрібно мислити індивідуально. І відповідь на те, чому іслам нового штибу може стати популярним за його традиційними національними межами, давно лежить поза межами шлюбних відносин, де жінка схильна відмовлятись від свого "Я" на користь чоловіка. 

Ліберальний іслам підкорив Боснію, що зробила його соціальним елементом на вітрині демократії, ліберальний іслам поволі підкорює кримськотатарське населення, що знаходить розраду в вірі предків і сподівається заслужити повернення додому хорошою поведінкою. Різниця лише в тому, яким пунктам слідують ті чи інші. 

Правиловір'я - одне з традиційних вірувань сучасного українця, що поволі перетворює хвилину мовчання в загальнонаціональний намаз, а хвилину говоріння переводить у фарисейський коппінг навколо елементарних речей.  "Слава Україні!" вже починає звучати як "Ассалям алейкум", а "батько наш Бандера" як "Мухаммед - пророк Його". Можете кидати в нас камінням, та галицький шаріат не за горами, а суботня кнопка ліфту вбачається всюди, де потрібно бути людиною. В цьому сенсі "Дім солі" Світлани Тараторіної, як для нас - найкраща футуристична оптика.

Відверта політизація греко-католицької спільноти призвела до того, що навіть католики на Львівському форумі видавців змушені стояти за ворітьми. З іншого боку, ця спільнота має потужний пласт дитячої літератури, що доступною мовою розповідає про християнські істини - яскраві, якісні видання для читачів різного віку, а для юнацтва навіть спромоглась на радикальний хід. Щоправда, виконання, як завжди, іноземне, але про особливості того, що не іменується, гомоеротизовані спільноти мають змогу говорити знову і знову, не кажучи вже про дурну цікавість. 

Перверсійні теми в жіночій письменницькій спільноті - ще один вид жертовності, за яку страшно. Та й загалом, пристрастне колупання вавок уже навіть не тренд, а нав'язлива ідея, коли страх знищення перетворюється на аутоагресію та заперечення свідомого права бути іншим. І коли премію отримують за ненависть, вона й стане винагородою. Націоналізація сприйняття є насінням дерева анчар, залежність від якого майже героїнова.

Ще на тему: Нетривіальне: балканська осінь 2025 у Львові

Можете кидати в нас срібняками, але в цьому контексті ми за вивчення економіки - хай там в коміксах. Усе ж краще, ніж розлюбити цей жанр через летаргіків, що в своєму прагненні до смерті напрочуд уникають власної.

Напрочуд. To be perpetuum.

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Нетривіальне: східцями Сходу

 

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Книжковий Арсенал цього року зміцнив позиції літератури, яку називають основоположною, на противагу даркпопу  розрахованому викликати змінені стани свідомості. В пропозиціях вітрини новинок - чимало видань, які створюють уявлення про сьогоденну реальність за допомогою оповідей різних часових періодів.

Східна література, про яку ми вже писали в попередньому випуску «Нетривіального», є знову представленою українському читачу є, хоча і в обмеженій кількості видань. Втім  для знайомства маємо  серію сучасної арабської прози, здатної розв’язати кризу раціональності та відкрити справжні горизонти за фата-морганою  здавалося б, сталих уявлень

«Таємний тунель» Мустафи Селіма - книга, написана виключно простою мовою, що майже одразу створює цілісну картинку. Автор звертається до почуттів середньостатистичної людини в технологічній реальності. Український перекладач Мустафи Селіма Сергій Рибалкін написав розширений огляд про творчість письменника в журналі Folia filologica, застосувавши, зокрема, феноменологічний метод для дослідження суб’єктивного досвіду персонажів, у якому самотність, відчуження та пошуки себе займають ключову роль

В цій же книжковій лінійці від київського видавництва «Ніка-Центр» - єгипетські письменники Хамді Аль-Газзар. з одою таємній владі жінки в східному суспільстві, Карам Сабер з романом «Святиня», про співіснування різних вірувань та культур в арабському світі, й уже відомий нашим читачам Ісам Расім, з ностромічною історією полювальника на зло в африканських пісках.

                        

КнижКава в Інстаграм -  

ще більше нетривіального цим літом

Толкін і перстень влади: код Середзем'я

Image by @MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька        

Репортаж місяця - березень 2024 квітень

Навряд чи існують в світі літератури книги, що пережили не лише сотні видань, а й подань, інтерпретацій та мовознавчих трюків, як твори Толкіна. В літературознавстві склався цілий напрям під назвою "толкіністика", і ці поважні фани відрізняються від молодіжних субкультур хіба що одягом, який не видає в них ані гоббіта, ані ельфа. Сьогодні, в тиждень читання Толкіна, говоримо про особливе явище у житті письменника - його боротьбу за свободу, що надихнула на створення незабутніх образів і подій.

Толкін епічний

З початку війни в Україні не треба пояснювати, хто такі орки, й чому ми так назвали своїх ворогів. Цей влучний толкінізм так міцно зайшов у нашу свідомість, що картинки, змальовані Пітером Джексоном у кіноепопеї "Володар Перснів", лише доповнюють слово, яке виявилось паттерном. Чому так? Може, Толкін - справді, чарівник, той самий Гендальф, що він його уявив, мандруючи швейцарськими горами? 

Джон Рональд Руел Толкін - той самий член оксфордської субкультури, яка вічно знаходиться в дитячій грі під назвою "Пошук скарбів", і знаходить. Він утілив принципи, закладені Льюїсом Керроллом у поданні складного через казку, в представленні того, що раніше здавалося нудним і нецікавим, через авантюрну гру, яку сучасні літературознавці звуть квестом і травелогом, а в прадавніх літературних традиціях вона зветься епосом. 

Толкін був активним дослідником "Беовульфу", "Калевали", "Старшої Едди" та "Молодшої Едди" - легенд, що справили засадничий вплив на свідомість германських та скандинавських народів. Він із дитячим захопленням вивчав мови, які склали основу менталітету британців. Це були не лише давньогерманські, а й кельтські мови - зокрема, валлійська, що вважається найскладнішою. 

Більш того, Толкін був творцем власних мов, які розпочались із дитячих ігор і переросли в його літературну спеціалізацію. Стиль його розповіді - епічно-казковий і водночас простий, легкий для розуміння дітьми й дорослими різного віку та рівня освіти. Толкін вміє інтригувати на ходу, розвиваючи в читача кмітливість та інтуїцію, увагу до деталей, створюючи особливе відчуття теплих батьківських обіймів, у яких не страшне жодне зле чудовисько.

Все своє життя Джон Рональд Руел Толкін боровся з чудовиськами, які намагалися відібрати в нього найцінніше - оцю добру владу над душами читачів, секрет якої вони так і не пізнали.

Толкін едукаційний

Толкін народився там, де расова сегрегація свого часу набере жахаючих обертів - у Південній Африці, де його батько, звичайний банківський клерк, прожив недовге життя в лещатах системи, де неможливо бути по-справжньому багатим. Він зростав у британському Бірмінгемі та його околицях - там, де його мати змушена була з останніх сил тягтись, аби виростити двох дітей в суспільстві завищених вимог. Його життя довгий час перебувало під впливом людей, які вважали себе найсумліннішими католиками, насправді, будучи орденом, що не знав жалю до своїх членів. 

Урешті, Толкін пережив особливий, витончений вид наруги над своїми творами - комерційний та цензурний. Останній з них набував не лише політичного, але й особистого характеру, де заздрість та ненависть були рушійною силою дискредитації автора. Сучасні фарисеї не шкодували жодних сил та засобів, аби звести талановитого автора до власної посередності - за допомогою лестощів, здитинювання й наклепу, який вражає своєю підступністю і досі.

Після смерті матері, Мейбл Толкін з роду Саффілдів (що за принципом, описаним Т.Гарді, опинився осторонь аристократичних кіл), Дж.Р.Р.Толкін та його менший брат Артур Гіларі опинилися під опікою католицького священника, що мав власний бізнес із продажу хереса. Френсіс Хав'єр Морган ще за життя Мейбл Толкін мав на неї величезний вплив. Вона була новонаверненою з англіканців, які свого часу не визнали влади папи римського і створили церкву під головуванням британського монарха.

Важко сказати, що саме спонукало місіс Толкін обрати католицтво, та це й не є предметом нашого дослідження. В усякому разі, є певність, що то був духовний поклик, але скористалися ним люди з сумнівними принципами. І справа не лише в англо-іспанському походженні отця Френсіса. Він займав чільне місце у громаді, яка вважала себе "апостольською", але більше нагадувала закритий орден, що не терпів будь-кого стороннього, вимагав суцільної покори від своїх членів та бажав отримати вплив у лінгвістичних колах Оксфорда, Кембріджа, Ексетер-коледжа тощо.

Схоже, це були не просто католики, а радикальні католики, зв'язки яких ішли вглиб та вшир. Ораторіанці (або "ораторія святого Філіппа") були конгрегацією, заснованою в Римі  1558 року, флорентійцем Філіппо Нері, який, будучи другом папи Лева ХІ та Ігнатія Лойоли, позиціонував себе реформатором. Конгрегація взяла на себе обов'язки, схожі з обов'язками йоаннітів, які, мабуть, на той час уже дратували престол своїм впливом. Опікуючись хворими, ораторіанці відбирали для себе майбутніх членів - священиків та мирян. Від них не вимагали чернечих обітниць, у них були готові вкладати власні кошти (як отець Френсіс - у братів Толкінів), але віддячити вони мали титанічною працею, що перевищувала людські можливості.

Можна сказати, що ораторіанці, на відміну від йоаннітів, мали стати "воїнами пера", зайнявши ключові посади в галузі освіти. Для того їм потрібно було увійти в мовний корпус, набувши освіти, браком якої постійно дорікали католицьких думкарів. І тут проявився римський комплекс наддосягнень, який і досі панує в західних університетах та програмах освіти. Це виснажливе, майже безперервне навчання, порпання в найдрібніших деталях на основі схоластичних міркувань, яке ще й за браком фізичної активності та здорового харчування спричиняє розумову деградацію. 

"Скруджі науки" або навіть гобсеки - так виглядає чимало тих учених, які всерйоз поставилися до вимог британської системи освіти. І тут в нашому дослідженні не обійшлося без апологета цієї системи, який піддав факти біографії Дж.Р.Р.Толкіна досить своєрідній обробці. Йдеться про Гамфрі Карпентера, автора праці "Дж.Р.Р.Толкін: Біографія" - радіожурналіста з Оксфорду, сина місцевого англіканського єпископа та теолога Гаррі Карпентера. 

Колода Карпентера, або Галілей з Бірмінгему

Важко сказати, чому Карпентер за весь час свого медійного життя створив лише одну більш-менш відому працю, і навіщо стільки часу присвятив саме Толкіну. В усякому разі, його подальші спроби прославитись на ринку дитячої літератури наводять на певні здогадки - але це, мабуть, історія в дусі Керролла, що у Карпентера піддається особливому виду остракізму.

З перших сторінок читачеві, який хоч трохи знається на британській літературі, кидається в очі стиль містера Брокльхерста - епізодичного, але досить впливового героя роману Шарлотти Бронте "Джен Ейр". Улесливий тон ретельно оминає гострі кути й накидається зненацька, з перекрутами та наклепами, просуває потрібних людей та опосереднює Толкіна як особистість. Карпентер виставляє його ледь не мракобісом, який тиснув на майбутню дружину щодо її переходу в католицтво і дріб'язково чіплявся до неї, не враховуючи брак її духовного досвіду.

Зокрема, історія стосунків Дж.Р.Р.Толкіна та Едіт Бретт, яка була незаконною донькою своєї матері та членкинею англіканського ордену, що їй забороняли вправлятись на фортепіано більше "прийнятного", нагадує спробу молодої пари вирватись із антиутопії, описаної Маргарет Етвуд в романі "Сповідь служниці". Толкіну було заборонено бачитись із Едіт аж до свого 21-річчя, і автором цієї заборони був, звичайно ж, отець Френсіс. Більш того, юнак не міг навіть писати їй, що виглядало дивним навіть у світлі релігійних і суспільних обмежень на близькі стосунки. 

В усякому разі, поглиблена зайнятість Толкіна мовами у цей час наштовхує на думку, що його намагалися пошити чи то до релігійного, чи до наукового целібату, - а може, в синтез такого - де він виявився б типовим експлуатованим студентом. На той час Толкін уже вступив до Ексетер-коледжу на порівняльне мовознавство, де його викладачем був помічник професора кафедри, Джозеф Райт. Саме йому, за твердженням Карпентера, належить вимога до Толкіна "вчити кельтські мови, бо це гроші".

Загалом, досягнення Джо Райта більше скидаються на макіавеллічну вигадку, задля позиціонування на фоні Толкіна, що вправно створював мови, орієнтувався в лінгвістиці пам'яток європейської літератури і, головно, намалював образи назгулів - пізніше, в романі "Володар Перснів", як вершників, що перетворились на чудовиськ під впливом потягу до безмежної влади. Назгули, водночас, нагадують і давньоримських вершників, з їхньою несамовитою жорстокістю, й лицарів з військово-чернечих орденів, що наводили жах на завойовувані землі.

Іншою другорядною особою, що йому Карпентер приписує ледь не провідну роль у житті Толкіна, є Роберт Кв.Гілсон, син директора школи короля Едварда, в якій Толкін із братом вчилися, і, зокрема, робили перші кроки в напрямку драми. Це ім'я, уславлене хіба що роллю капітана Абсолюта, вип'ячене зі звичною для таких опусів недолугістю, але це ще не все. Драмофоб та шекспіроненависник, що зневажає Керролла - далеко не все, що Карпентер у своїй поблажливій прокрустівській манері намагається закріпити за Толкіном.

Задушливі викиди та вкиди ознаменовуються думкою про читацьку обмеженість Толкіна, що базується на його невдобоваримих для єзуїтської свідомості висловлюваннях. Сповнений солодкавих лестощів текст не може приховати ненависть до таланту, проявляючи її аж раптом, у наклепницьких подробицях. Час від часу Толкін та його найближче оточення постають ледь не патологічними особистостями, що закидають котів камінням, а перехожих - грудочками цукру. "Теплі спогади про сільське дитинство" як "основний мотив творчості Толкіна", що радо бігав у фартушку по лісах без назви, стають вінцем пропаганди, яку інакше, ніж неовікторіанство, не назвати.

Толкін едіторіальний та графічний

Звертаючись до історії видання творів Дж.Р.Р.Толкіна, помічаємо, скільки несподіванок трапилося, на здавалося б, протореному шляху. Його підтримували видавці, що потім робили раптові "комерційні" кроки на догоду сильним світу цього й обмежували письменника в його творчих проявах. Він сподівався укласти найвільніші у своєму житті контракти, які, врешті, оберталися перепродажем прав після краху видавничих та продюсерських проектів. Він був змушений створити детальний заповіт, а його потомки - відкрити власну компанію для захисту прав письменника.

Так, історія публікації пріквелу "Володаря Перснів", під назвою "Гобіт, або Туди і назад" (1937) у видавництві Allen & Unwin мала кілька визначних обертів. Першим і дуже болючим з них був режим економії паперу, введений у Великій Британії на початку Другої світової війни. Окрім купонів на їжу, цей режим (rationing) передбачав обмеження у споживанні непродовольчих товарів, - зокрема, паперу. Закон реалізовувався досить дивно, про що у сатиричній формі писав і Джордж Орвелл, і сам Стенлі Анвін, перший видавець Толкіна у Великобританії та світі.

Примітно, що на друк книг виділялося менше однієї десятої тоннажу паперу, призначеного для друку газет - 22 тисячі проти 250 тис.тон та 50 тис.тон на періодичну пресу. Цей режим тривав аж десять років - із 1939 по 1949 рік, через що перший роман Толкіна, хоч і популярний, мав проблеми з додруком.

Згодом, видавці розтягли витрати читача, перетворивши плани Толкіна видати "Володаря Перснів" одним томом на тритомник, і почали суперечку про ілюстрації, в час розподілення прав між Allen & Unwin та американською Houghton Mifflin Company, видання якої можна придбати й дотепер. Толкін був не лише автором, а й ілюстратором своїх творів, розпочавши із обкладинки та суперобкладинки для "Гобіта" (1937). 

Хтозна, як прозвучало побоювання автора щодо диснеївського стилю видання - втім, сер Стенлі Анвін повністю його підтримав. Американський художник мав відмову, Толкін розпочав власну роботу над ілюстраціями, але й тут на нього чекала пастка. Він не одразу домігся публікації повного комплекту своєї графіки як у США, так і у Великій Британії. Ці історії можна дослідити в англомовному виданні "The Art of the Hobbit" (Harper & Collins Publishers), що було представлене на Книжковій Країні в Києві й містить потужний авторський доробок - нариси, малюнки та мапи.

В листопаді 1940 року значну частину тиражу "Гобіта" було знищено під час бомбардування нацистською авіацією, і до 1943 року британські читачі не мали доступу до книги. Офіційне видання у США з'явилося у 1958 році, через чотири роки після виходу першої книги циклу "Володар Перснів", під назвою "Братство персня" у Великобританії.

Толкін юридичний та тлумачний

З розподілом прав Harper & Collins теж вийшла цікавезна історія, коли компанія придбала британську частину Allen & Unwin у 1990 році, але її австралійська частина лишилась незалежною від гіганта видавничого ринку. З того часу Harper & Collins публікує "Володаря Перснів" та інші твори Толкіна про Середзем'я у різних дизайнерських варіаціях, але з текстами постійно виникають якісь дива. 

Почасти, це пов'язано із незгодами Дж.Р.Р.Толкіна та Вільяма Коллінза, - але є моменти, які викликають чимало питань як у знавців, так і пересічних читачів під час відвідання книгарень. Особливо, це пов'язане з англомовними виданнями, які потребують значної уваги задля уникнення підробок і т.з. "адаптованих варіантів", що не відображають повного задуму автора.

Щодо історії перекладів у СРСР, Росії та Україні, наша толкініана теж потребує продовження, і ми його обов'язково випустимо - попри перешкоди, що стали легендою, пов'язаною з отцем-засновником класичного фентезі. Розглянемо й випадок екранізації життя Толкіна, що українці її не побачили з невідомих причин у 2019 році, й історію заснування компанії Tolkien Estate, яку аж до свого 93-річчя очолював син письменника, Крістофер Толкін. А поки що знайомимось із т.з. "кореневими виданнями" та наявним українським перекладом від львівського видавництва "Астролябія". Історії, нарешті, цього року, виповнюється двадцять один. 

Продовження теми - в спецрепортажі за квітень 2025 року

КнижКава в Telegram - не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму.

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Програмне книжкарство у Белграді: одна причина

Image by @MZarzhytska on X

Автор: Марія Заржицька

Програмна частина сучасних книжкових форумів - найкурйозніша читанка, джерело сюрпризів, або чорний ящик гіперсоціалізації. Що ж має відбутись такого, аби читачі обов'язково відвідали захід? 

В українській книжковій сфері це майже повна невідомість широкому загалу - своєрідний ефект білого листа - чи, навпаки, відомість учорашнього дня. Подій пропонується так багато, що вибрати з них найцікавішу не завжди вдається, виходячи з особистих потреб. Раптом відбуваються, на перший погляд, незрозумілі перестановки, - але завжди є чим замінити навіть небажаний захід.

Проспект та респект

Белградський книжковий ярмарок, немов ірландське весілля, розтягується на тиждень. Столів у ньому в десять разів менше, та вони від краю до краю. Так і цього разу - чотири програми з чималою кількістю учасників, що відбуваються у залах на честь видатних сербських письменників, та це лише цукеркова обгортка.

Лискучою фольгою, ба, ще й з візерунками, є назва програми, що триватиме у залі кілька днів. Вона може бути абстрактною чи тематичною, але, за новітніми законами ринку гострих відчуттів, усередині не обов'язково те, що зверху. Втім, вірші - непоганий спосіб налаштуватись на лірику, що не передбачає завчасних суджень.

Поетика ультрасучасності: оточення та розсіяння

В залах "Іво Андрич", "Васко Попа", "Борислав Пекич"  цього року читалися вірші сучасних сербських авторів за програмою "Пісні сонця". Читачеві, не знайомому з тутешньою поезією та її іменами - а український читач, на відміну від російського, саме такий незнайко - програма не розповість майже нічого, та й наша видавнича сфера майже нічого з сербської поезії не видає.

Заявлені одними з перших, поети-перфекціоністи Боян Васіч та Ана Марія Грбич відомі у місцевих колах шанувальників поезії. Ана Марія, редактор "Клуб 2" на радіо "Белград 2" й організатор поетичних вечорів ARGH у столиці, знана в Сербії як поетка за трьома збірками віршів, які не видаються в Інтернеті, - тож, можна лише міркувати про комерційність, кулуарність, чи то, справді, незакінченість її віршів. 

Та сама ситуація з віршами Бояна Васіча, що закликає свою ліричну героїню припасти поглядом до відкритого камбію й пустити в бронхи базилік та м'яту затяту. Поет випустив збірки "Вольфрам" та "Брід", сподіваючись на роль Вільгельма Райха. Наскільки йому це вдалося, не допоможе дізнатись ані видавничий кавертокінг, ані доброчинний флуд у стилі шоу Бенні Хілла. Як повідомляє сайт ярмарку, поетів-таки умовили залишити певну надію на передпродажні публікації, бо брови вже колосяться.

Чи то мовне питання, чи, знову ж таки, перфекціонізм якось впливають на плеядність сербських поетів з академічною освітою в галузі філології. Воїслав Каранович ("Жива решітка", "Син землі", "Раптове світло") отримав нагороду "Печатка міста Сремські Карловці" за збірку "Змієликий" (1989), та це далеко не єдиний його знаковий здобуток. 

А ми завжди думатимемо, що ми щось

Пропустили, забули чи переочили.

Матимемо болісне відчуття, що ми наповнені

Недостатньо, що ми порожні.

Це уривок з єдиного вірша Воїслава Карановича "Ритм", що увійшов до збірки "Позичена дримба" Івана Лучука (Тернопіль, "Богдан", 2012). Відвідала захід і Злата Коцич, що разом із видавцем Деяном Матичем та перекладачем Мірко Магарашевичем говорили про способи та якість перекладу поезії. 

Аберраційний неймінг: початок

Цього разу на ярмарку було приділено максимальну увагу "Атласу, описаному небом" - програмі, презентованій у залі "Іво Андрич". Сербські та іноземні письменники виступали в обрисах теми Горана Петровича - та не лише його магнум-опусу, а й власних доробків. Детальніше розглянемо презентованість іноземних авторів на ярмарку в наступній публікації, а поки що згадаємо про сербських гостей програми "Атлас".

Питання фактчекінгу в сербській медіасфері, й не тільки, є особливо гострим. І приклад тому - виступ проф.Александра Єркова, що відбувся за два місяці перед початком Белградського книжкового ярмарку. XXVIII театральний фестиваль «Град» завершився у францисканській церкві Санта-Марія-ін-Пунта в Будві, що колись її було осквернено наполеонівськими солдатами, а в наш час перетворено на позірне місце. Як вказує джерело, саме там пан професор назвав «Октоих приволасника», виданий друкарнею Црноєвічів 530 років тому, першою кириличною книгою, - хоча, насправді, це "Остромирове Євангеліє" початку XI століття у Київській Русі. 

Важко сказати, наскільки подібне вписується в європейську інтеграцію та регіональність, підкреслену як середземноморський контекст. Втім, реалії, в яких поволі відбувається секуляризація священних текстів (і не лише) на користь різноманітних фондів, що готові вважати себе ледь не стейкхолдерами релігійних організацій, невтішні. Це більш ніж видно по нагородах, в яких насправді авторитетними є текст і академіки.

Церковні видавництва, начебто, присутні - як-от екзильні друкарні Рашко-Призренської та Будимлянсько-Никшичської єпархії. Це взагалі не є характерним для українських книжкових форумів, підживлюваних літературою антирелігійного та антицерковного глуму. Та про видання творів того ж еп.Артемія (Радосавлевича), "Святу Параскеву: Хрест в пустині" та Мирославлево Євангеліє офіційно не згадує ніхто, крім самих друкарень та волонтерів у соцмережах. 

Тема самозакутості, тим не менше, підіймалася на "Підозрілих обличчях". Володимир Кіцманович в поемі "Вогонь та келія" описує св.Василя Острозького (в миру - Стоян Петрович Йованович), що боровся проти отурчування й за православну віру. Професор Єрков узявсь за ваги й тут, спричинивши добра ніяк не демократичним знецінюванням інших творів Кіцмановича на користь релігійності як ошийника. 

Згадуваний нами у попередній публікації Душан Ковачевич за "Іконостас", представлений, знову ж таки, у Будві під кураторством Єркова, назвав Горана Петровича "письменником, що переміг сам себе", а д-р Александар Міланович, якого серія публікацій присвячена авторові "сербської мови Караджича", з її характерними літерами, в похвалі мови Петровича дійшов до абсолютних вершин стилістики. 

Не знаю, чи передбачала Вукова мова, що стала базою для сучасної сербської, глорифікацію, але ж треба згадати, що Горана Петровича ще з зими немає на цьому світі. Так і повернемося до зали "Борислав Пекіч", де знову зачіпалися правові питання, й не лише. 

Гібридна ідеологія та неоадекватність

Письменник, що зазнавав політичних переслідувань, автор 7-томної фантасмагорії «Золоте руно», творів «Захист і останні дні», «Атлантида» та «Час чудес», мабуть, згадувався в контексті книжкарства та ідеології, поем та піратства у цифровому світі. Утилітарність очевидна, бо навмисне затягані теми геноциду й війн усіх потомили, а про чуму та інквізицію й говорити не хочуть, бо ж відгукнеться - крім тих, хто все ж таки зважився. 

Як писав Пекич, "Роки, з'їдені сараною" породили цивілізацію свобідного вибору як особливий тип в'язниці, в якому обирається те, що нестерпне. Саме таким чином шизоістерична свідомість вважає себе здатною хоч щось відчувати - хай то буде несамовитий біль від забивання цвяху чергового симулякра, суспільного розлому чи ілюзорне відчуття кревності, несамовитої, як доісторична тваринна лють. 

"Марципанова лялька" професора Міло Ломпара не видана через конфлікт з італійським видавництвом, бо ж Геббельс. Немає цієї книги на Amazon і в англомовній статті про автора у Вікіпедії. Страх та комплекси сербської літератури стали темою розмови Ломпара з боснійським письменником Мухаремом Баздулем ("Транзит, комета, затемнення", "Посів солі", "Єресь номіналізму"), в контексті відокремлення літератури від ідеології.

Зміст події за участю Жарко Чигоя та Владана Богічевича торкнувся замкненого кола сербського книговидання, в якому й можна заробити на продажу прав за кордон, але цього чомусь не відбувається в масштабах реальної потреби. Дике поле балканського книжкарства не таке вже й дике, якщо глянути в сусіда - й тут, скоріше, проблема з вибором фільтрів, де сито якості давно замінили на парканну сітку-рабицю, з перспективою.

Аберраційний неймінг: фінальний відлік Сашиної тисячі

І, нарешті, апогей цинізму цього ярмарку, від якого виникає одне лише бажання - змусити учасників говорити з дітьми на різноманітні теми під прицілом. У залі, названій на честь поета Йована Йовановича Змая, відбулася програма "Тисячі "чому". Який пан Зозо її укладав, стає зрозумілим після уважного, неквапливого вивчення.

Урош Петрович, співавтор програми «NTC Learning System» та автор концепції «Загадкові питання», популярний лектор у пошуках дитячої креативності, учасник постійного складу в серіали "Фазони й фора", який називають культовим, є почесним членом-засновником товариства "Адлегат", безпосередньо пов'язаного з Фундацією Ршум, що в співпраці з Дитячим культурним центром Белграду організувала онлайн-академію "Сподвижники Сонця". 

І це ще далеко не все. Серед керівників академії - Любивой Ршумович та Матія Бечкович, що його батько до 1944 року належав до тз. "чорних монархістів", або четників - колаборантів з нацистським режимом в Югославії. 

"Адлегат" займається заснування та розвитком бібліотеки Лазича, що її теперішний власник, Віктор Лазич, є засновником асоціації, яка, ні мало, ні багато, відає просуванням сербської культури, літератури та мистецтва. І вся ця геліоцентрична система трималася під час ярмарку на трьох Петровичах - Урошеві, Наді та Ясмінці, чию діяльність стосовно дітей не назвеш інакше, як intimidation (залякування) та втягування в зону помсти. 

Вкрай не раджу заглядати в опус Ясмінки Петрович, чомусь дозволене в Україні проти діючих законів, бо вам гарантовано більше, аніж батьківський невроз. Це відверте знущання з психіки дітей та батьків інакше, як Аушвіцем, не назвеш. А чого чекати від людей, які постійно прагнуть здирати шкіру з людини, яка народжена носити шкіру? 

Bloody art Наді Петрович, що, крім Скоп'є, живе ще й у Флоренції - не останній прийом в іновативному нападі на особисті кордони. Цьому тріо "римського безуму" не вистачало тільки квартету, і знайшлася Александра Йованович, сценарист тін-фільмів "Навмання" та "Лагідний", повний зміст яких не знайти днем з вогнем.

Втім, квартеру організаторам програми здалося мало, й вони додали ще й дитячу танатологію від Володимира Растєгораца, як фінальний акорд у симфонії бузувірства. Й тут заперечувати нищівний шквал кіддінгу в сербському медіапросторі - однієї з найжорстокіших технологій, що калічить психіку як теперішніх, так і майбутніх батьків - стане лише затятий невір.

Хочеться нагадати організаторам та учасникам програми, що в тілі людини 46 хромосом, а 47-ма, справді, належить "дітям сонця" - якщо після таких експериментів вони взагалі народяться. Дабл-бінди є шизофреногенним фактором, про який вони не можуть не знати, академічно паразитуючи на чорнусі.

Наостанок, процитую вірш "Гіганти" Злати Коцич - поетеси, яку поки що можемо читати лише російською, в перекладі О.А.Комкова: 

Что может пила.

Электрическая, о Тесла.

Что – безумная алчность.

Рубка. Резня князей.

Погибли все мои

исполины.

Пала гвардия солнца.

Кто-то потирает руки. Прихоть-прибыль.

Надолго, надёжно схоронена прохлада.

Ад: скрежет земли.

Готово. Пусто пред взором.

Голые лачуги под голым небом.

Голые пни, голая ложь, мол, были гнилые.

Где ты живешь? На Голгофе.

Джерело: vestigia.video.blog

В наступній публікації розглянемо внесок іноземних авторів на Белградському ярмарку. 

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором

Белградський книжковий ярмарок: історія з ефектом маятнику

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор: Марія Заржицька

Випуск 12

Постінформаційна епоха майстерно навчила нас робити вигляд, що деяких речей не існує, й оминати незручні теми, з надією спертися на тези медіасфери. Натомість, речі, які мають бути вільними, існують поза нашою увагою, бо їх несила осягти після влучних пострілів пропагандистської машини.

Про те, як має бути, в розхитаних суспільствах міркують багато, аж надто багато. Сербія, з її фактичною відсутністю нейтралітету щодо українського питання, демонструє в цьому плані зразок політичної неконгруентності, в якій Україна теж відзначилася подвійною мораллю.

Втім, не будемо детально торкатись історії підковерних помст, залишаючи її для політологів. Одразу розглянемо те, що Сербія запропонувала гостям як іміджевий доробок - тобто, військово-історичну публіцистику, і це не жарт.

Видання медіа-центру "Одбрана" ("Оборона"), що має свій магазин у Белграді, зайшли на передовиці піару одними з перших у соцмережах. Сам факт існування такого магазину, як і медіа-центру, з виданнями, що не є виключно стеллажними, змушує замислитись. Чи то ми в Україні, й справді, відстали від світових трендів, чи комерціалізація оборони ось-ось набуде нечуваних масштабів.

У цьому плані немає перебільшень. Українські магазини продають чимало літератури про війну, частина з яких є художніми творами, а частина - грантовою стеллажкою, і лише невеличка доля ринку належить професійним публіцистам. Безкоштовні журнали у нас можна отримати лише на виборах чи від Свідків Єгови, а сир коштує майже так само, як кіт у мішку.

Так, наприклад,"Одбрана" представила широкій громадськості аж цілий стенд розвідницької публіцистики, що має нашорошити пересічного громадянина.  Втім, біля прилавка "Одбрани" зібрався чималий натовп, в якому, можна було подумати, продають гранати, поламані танки або чек-листи профілю ворога. Незважаючи на сором'язливість фотографів, ми знайшли цікавинки, які б із задоволенням придбали для себе.

"Сторіччя військових нагород у Сербії" Душана М.Бабаца ("Век воjних ознака у Србиjи 1845-1945") описує надбання геральдики, з року введення першої сербської кокарди при Александрові Караджорджевичу до капітуляції нацистської Німеччини та її союзників. Таку саму вагу для дослідників історії мають "Королівське повітроплавство" (1912-1942) і "Найкраща королівська артилерія Сербії", яких в офіційному продажі може й не стати. 

Ще одна помітна публікація - біографія Мілутіна Міланковича, сербського інженера й кліматолога, письменника-фантаста, автора роману "Крізь простір та століття" й розробника новоюліанського календаря, що не був прийнятий основоположниками Православної Церкви, в тому числі, й Сербською (а не лише Російською, як наполягають у нас думати). 

Попри прагнення обновленських рухів зробити Міланковича одним зі своїх символів, його особистість та твори привертають увагу в ширшому контексті - й, схоже, це не єдина книга про вченого, що була представлена цьогоріч у Белграді. Медіа-центр "Одбрана" запропонував покупцям монографію "Мілутін Міланкович та оборона Вітчизни".

Не менш одіозною особистістю в історії Сербії, що його перетворили на біту для небайдужих, є Михайло Пупін (Майкл Ідворскі Пупін) - фізик та хімик, що емігрував до Америки, увійшов до складу Національного консультативного комітету з повітроплавання НАСА й був почесним консулом Королівства Сербії в США до 1920 року. 

Життєвому шляху та доробкам Пупіна присвячено аж кілька видань цьогорічного ярмарку, які можна переглянути на сторінках організації - втім, ефект Білого Кролика змушує нас рухатись далі, за історичною публіцистикою та белетристикою. 

Варто подякувати читачам, які охоче діляться надбаннями й зацікавлені в іноземних авторах. Тим паче, й тема є доволі звичною не лише для регіону, а й для Європи загалом. Наукова дискусія про корені європейської цивілізації в британсько-італійському контексті, що набула ще більшої кулуарності в зв'язку з військовою агресією Росії, продовжується на сербських книжкових розкладках.

В руслі сherchez la femme простір досліджень Брайана Сайкса ("Сім дочок Єви") та Евела Гаспаріні ("Слов'янський матріархат") має здригатись від вулканічних поштовхів, і лише "Доба чуда" британського військового історика Річарда Холмса має якось відвернути стихію. В усякому разі, соціальні очікування сербського суспільства - річ доволі хитка, з його запереченням очевидних речей та старими образами, які штовхають у затиск обіймів учорашніх ворогів та народовольського тероризму, що прикривається "державною необхідністю". Де-факто, з сучасного сербського літератора доволі легко зробити іграшку мафії, яка буде слухняно повторювати постулати ататюркізму та інші витвори мілітарних диктатур, аби тільки втриматись на хвилі марнославства.

З казану пристрастей черпає Неле Карайлич ("Файронт у Сараєво"), книга якого вийшла торік останньою частиною трилогії "Солунська, 28". Дім, що є свідком подій у Белграді від початку ХХ століття, стає своєрідним персонажем альтернативної історії. Схоже, в ній є відповіді на питання, чи здатна культура звернути суспільство зі шляху до мілітарного мороку. 

В наступній публікації розглянемо сучасних сербських авторів, представлених на ярмарку. 

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором