Поетична ілюстрація: весна-літо 2025

Image by @MZarzhytska on X

Автор Рут Фландерс

Мистецька книга і книга митця останнім часом мають все більше перетинів. Художники отримують можливість привернути увагу шанувальників, ілюструючи книги письменників, а творці слова вражають читачів з першого погляду. Тож, у короткому новинному огляді пройдемось по основних тенденціях.

Художник Юрій Нагулко нагадав про себе участю в волонтерському проекті "Між рядками незвіданих тиш" житомирської поетеси Євгенії Юрченко. Автор полотна "Батуринська трагедія" 2015 року створив ілюстрації для видання в стилі art-poetry та у військово-ліричному стилі, з пануванням українських традицій живопису.

Символізм та повітряність кисті Нагулка перекликаються з творчістю литовського митця Мікалоюса Чюрльоніса, а густина і яскравість фарб, кольорові акценти нагадують стиль давньоукраїнських розписів.

Юрій Нагулко, зокрема, ілюстрував метафоричні картки, що їх використовує Євгенія Юрченко в своїй творчості. Це особливий психологічний підхід автора, що базує свою творчість на картинах душевних станів. 

Інший волонтер проекту, Дмитро Михайловський, творить в стилі сучасного мистецтва як продовжувач традицій французького імпресіонізму в українській подачі. Михайловський - майстер гуманістичного портрету, де індивідуальність натури проявляється через емоційні складові. 

Теми свавілля влади та благих намірів, зради присязі та народним прагненням, тиранічної несамовитості та страху бути відвертими, винищення культурних цінностей на догоду амбіціям переможця, так чи інакше, звучали на Книжковому Арсеналі цього року - в колишній фортеці на місці Вознесенської церкви. 

АртКава в Instagram - ще більше візії!

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Як змусити читати свої вірші. Ergo sum

Image by @MZarzhytska

Автор Марія Заржицька   Буття поета, випуск 3

З давніх давен вважалося почесним приймати в себе митців слова, що мандрували від міста до міста, часто з музичними інструментами, та слугували своєрідним містком між землями, віддаленими одне від одного. Поезія супроводжувала побутове, релігійне життя, обряди та ритуали, військові походи, визначні події - від народження до смерті. 

Тема, що ми її торкнулися в попередньому випуску, помалу занурює нас в проблематику творчості поета як такого. Хто він, навіщо він, чому суспільство має віддавати йому певні блага і приділяти не менше, а то й більше уваги, ніж кулінарним добіркам чи коміксам.

Поети: генетичне походження виду

Ще в стародавньому світі гарне виховання передбачало хоча б елементарне вміння віршувати. В європейському середньовічному суспільстві функція, здебільшого, покладалася на мандрівних чи придворних співців та труверів. Школяри та студенти охоче складали поезії, ще й сатиричного вмісту, стаючи частиною культури вагантів. 

На відміну від середньовічної Європи, руські землі були письменними й мали так звану комунікативну поетику, в якій вірш, билина, дума могли складатись в усній формі й так само передаватись. Щось схоже бачимо в ірландській традиції, - але там поети складали привілейований суспільний прошарок, до якого не так просто було потрапити з низів. 

Епіка відтворювала історичні події паралельно з хроністикою, але сучасні тлумачі не завжди мають хист розібратись, що ж саме мали на увазі автори, і нерідко звинувачують їх у брехні через власну раціоналізованість та прогалини в опануванні літературних прийомів того часу. Так, "Слово о полку Ігоревім" піддалося, мабуть, найбільшій кількості інсинуацій, у тому числі, мовного штибу.

Народні пісні виростали з віршів невідомих авторів, а з’явлення знаного поетичного твору чи великого поета означало найважливіший етап розвитку мови - літературний. Так свого часу формували мову в своїх країнах середньовічні поеми та баллади (“Кентерберійські оповідання” Дж.Чосера, “Баллада про Робін Гуда”, “Роман про Лиса”). 

Українське козацьке суспільство виховувало поетів у бойовому віці або після завершення військового життя, водночас, підтримуючи прошарок непридатних до такого, але спроможних творити. Думи оповідали про найвизначніших постатей козацької доби та події, з ними пов'язані, а пісні здатні були підтримувати бойовий дух у війську та поза межами Січі - там, де козаків чекали додому. В часи гніту народжувалися кобзарі, що несли живе слово від хати до хати, зберігаючи й трансформуючи мовні традиції. 

Бути поетом - це… .

Поетика народжується в сфері чуттєвого та чинить найбільший на нього вплив у формі, яка прийнятна людині з народження. В давнину вірші виконувалися нарозспів - ця форма, зокрема, збереглася у різноманітних молитовних практиках. Так, Псалтир складається зі 150 псалмів, більшість яких укладена Давидом, ізраїльським царем. Він славився вмінням не лише віршувати, а й співати, притишаючи тим самим злого духа в цареві Саулі.

Озвучність та музичність - настільки невід’ємні риси поезії, що про них годі й говорити. Саме вони визначають здатність вірша чи поеми бути почутими, прочитаними й повторюваними. Синтонність, поліфонічність та симфонічність визначає те, наскільки потужно та багатогранно пролунає віршований твір, скільки сенсів у ньому відкриється щоразу. 

Монотонність, нотативність та емотивність - ознаки римованого тексту, який лише претендує бути поезією. В той час інтимність та ідіоматика характеризують інтелект вірша, його влучність, здатність підтримати та сформувати вищі рівні мовлення. Компактність думки, ритміка й такт захоплюють увагу читача чи слухача й не відпускають до останньої миті. 

Стиль, мелодика, вичерпність або незавершена відкритість думки впливають на здатність вірша бути крилатим, або цитованим, згаданим у потрібний час, асоційованим та вплетеним у тканину життя не лише знавців, але й звичайних людей. 

Вірш, перекладений на музику, запам'ятовується першим, а читане в абетці - основним. Якщо колискова прокопує грунт, то абетка кладе фундамент, а якими будуть поверхи й дах, залежить від подальшого життя.

Змусити до гармонії

Якщо аналізувати українську поетику, видно, що найзнаменитіші постаті з’являлися під час великих суспільних перетворень. Т.Шевченко творив на зламі кріпосного права, Франко - на розломі галицької ментальності. Другий пік творчості Л.Глібова прийшовся на передреволюційні роки, а В.Сосюра став безпосереднім учасником подій, за які йому потім довелося пошкодувати. 

Комуністична епоха дала Україні поетів, які, попри все, розкривали її сутність, утверждали й давали жити - В.Симоненко, М.Рильський, П.Тичина, Л.Костенко, В.Стус. Їхня громадянська й інтимна лірика викликала спротив ненависників тільки тому, що творила гармонію - навіть якщо поет був переконаний у правильності обраного Україною шляху. 

Ринок талантів і боротьба за виживання

Українська поезія продовжувала вкладатись у музику й робила це навіть у лещатах утисків та партійних ліній (А.Малишко, Ю.Рибчинський, І.Поклад, В.Крищенко, І.Білозір та ін.). Популяризації їхньої творчості, як не дивно, сприяло і радіо, й телебачення з двома місцевими каналами та одним центральним.

90-ті роки позначилися сумішшю розпачливого й гумористичного ставлення до нової дійсності (І.Драч, П.Глазовий). Пошуки кордонів незалежності й заглиблення в урбаністику позначилися з’явленням на поетичній сцені С.Жадана. Пасіонарна лірика й поетика барикад пролунала в збірках О.Забужко, а чоловіча грань інтимності - в поезії Юрка Їздрика.

Через вивільнення української літератури з пут ринковості з’явилася величезна кількість гуртків, конкурсів та премій, мистецьких об’єднань та спільнот, поетичних часописів та блогів, у яких поети роблять себе помітними самостійно або в колі однодумців. 

Поезія настільки відчайдушно рвонула в Інтернет, що одразу стала помітною, й не лише це - видною. Ми знову починаємо лунати потужно та багатоголосно, але імідж поета в Україні так і лишається двоколірним. Він або білий - страждалець у злиднях - або чорний, облещений владними угрупуваннями чи грішми за попсу. 

Погані вірші - хороша музика

Будь-який фронтмен від сучасної поезії переконливо скаже, що музику можна творити без порожнього капелюха. Звісно, ми навряд чи почуємо історії неуспіху, бо це немодно й засмучує, - але про смуток нам постійно оповідають з радіодинаміків, і досить однотипно. 

Якщо вже згадували українську популярну музику довоєнної епохи, то віршів у ній було напрочуд багато. Настільки багато, що попсою назвати це язик не повертається - ми просто пам’ятаємо, й можемо наспівати навіть уві сні. Тексти могли були складними чи простими, навіть елементарними, як у "Аква Віти", але миттєво відкладалися в пам'яті разом із музикою.

Такої самої ліричності й проникливості набула поетика української рок-культури, переспівати яку мало кому вдається (О.Скрипка, О.Лапоногов, О.Карамазов, А.Кузьменко, С.Вакарчук, Т.Чубай). О.Пономарьов став автором проекту, в якому взяв участь, як поет, але авторство творів не афішується на широкий загал, - і це, справді, проблема української лібреттистики. І.Білик створила феномен, який не піддається скільки-небудь свідомому аналізу літературознавців, а О.Вінник і досі продовжує дратувати Ніно, яка з кимось там п’є вино - вже українською.

Бізнес-поет - пфе, але ж… .

Зі з’явленням соцмереж - та й взагалі, можливості публікуватись онлайн - віршування перейшло зі статусу шухлядного хобі в почесну місію донесення своїх думок широкій громадськості. Поети-старовинники воліють збирати останні копійки на публікацію тоненького збірничка, тоді як частина їхніх колег не соромиться презентувати хоча б частину свого доробку широкій громадськості.

Камерність як була, так і лишиться ознакою життя поета, - проте, громадські читання не оминуть ані талановитих, ані посередніх. Дилемма Моцарта й Сальєрі хвилюватиме не одне покоління, але ховатись Моцарт точно не любив. 

Крах позиціонування

В Україні настільки багато талановитого віршування, що ми можемо обирати з найкращого - проте, чомусь воліємо не помічати очевидних переваг такого життя. Зі з’явленням форумів у нас все більше можливості знайомитись із сучасними поетами, але ми воліємо крутитись біля стендів із дарк-романістикою.

Є ще одна проблема - нерозуміння самими поетами призначення своїх віршів. Це трапляється зі спорадичною поезією, але досвідчені теж не завжди можуть віднайти точку популярності. Для прикладу перелічимо різновиди поезії, що нам трапляється:

• щоденникова

• альбомна

• побутова

• вітальна

• народна

• камерна

• сценічна

• драматична

• бардівська

• труверська

• гумористична

• сатирична

• епіграми

• “пиріжки”

• комедійна

• “поезія блазня”

• пасіонарна

• духовна.

В цій колонці “поезія Ляпіса” виходить на позицію розваги редакторів, та не завше.

Окремо варто згадати поезію для збірок та ту, що може бути видана самостійним накладом - важливо, як, де і кому ви її збираєтеся продавати. Вся ця прагматика буття поета стане предметом наступної публікації в рубриці "Буття поета". Розглянемо, де публікуватись і як бути почутим раніше, ніж почують тебе.

КнижКава в Telegram - не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму.

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Як змусити читати свої вірші. Adsum

Image by Maria Zarzhytska

Автор Марія Заржицька   Буття поета, випуск 2

Поетичність української душі - загальновідома риса. З давніх давен ми розмовляємо віршами та піснями, складаємо билини та думи, без усякої спеціальної освіти чи літературних курсів. Українець може позмагатися з ірландським скальдом за свою віршованість в усьому, чого торкається. Може, тому поезією в нас нікого не здивувати?

Втім, останнім часом незалежна громадська думка уникає поетичності. Засилля масової прози на ринку наче відтіснило поезію та поетів у камерні зали гуртків та конкурсів. Видавництва неохоче беруть поетичні збірки або й узагалі не розглядають, лишаючи співцям слова право публікуватись за свій рахунок.

В серії "Буття поета" заглибимось у це питання з різних сторін, та вирішимо, що робити, аби творчість не лишилася зошитом у шухляді. І головне, спробуємо подолати сором інтелігента перед технологіями, що сприяють знаності ваших віршів у широкій аудиторії. 

Що за нелюбов?

Прихильність до поезії, мабуть, починає зникати в той самий час, коли вправного читуна ставлять на стільчик. Батьки страшенно люблять нами пишатись, і роблять це з найліпших намірів, даючи нам змогу відчути на собі увагу публіки. Втім, найвдячнішою публікою можуть лишитись чомусь вони.

А буває й інше. Юний чтець утомлюється від слави та замовкає надовго. Замовкає і душа його, пригнічена невідомим, або, співаючи по закутках, стихає поволі, набуваючи рис прагматичності, якою живе оточення. До того ж, садочок та школа стають все вимогливішими - вірші вчити потрібно, для ранішників та на оцінку.

На жаль, читання віршів дітьми просто так у нас практикується лише по театральних студіях, - і те, далеко не всюди. А це є золотим стандартом театрального мистецтва, як і уроку літератури.

“Не ляжеш, доки не вивчиш!”

Рядки поета, що наплакав си в своєму житті, врізаються в нашу душу з першого ж вечора шкільної хандри. Тут би гуляти та гратись, а дорослі знов зі своїми віршами. І, як назло, жодного рядка не лізе в голову. Чи то винне довжелецьке завдання з математики, чи детальні роз’яснення підручника з природознавства, хтозна.

На жаль, сучасні шкільні програми не сприяють розвитку поетичності. Підручники з української мови, що на кожному кроці містили віршовані рядки, завзято намагалися відтіснити програмами НУШ, створеними, мабуть, кимось ображеним, що взяв раціоналізацію як основний вид психологічного захисту. 

Втім, правди нема де подіти, й старі підручники поволі вертаються в альтернативи. 

“Думи мої, думи… .”

Щойно дорослішаємо, й розуміння гіркої долі українського поета зростає разом з нами. Накопичується статистика біографій, в яких невеселе дитинство поєднується з фізичним або душевним стражданням, поетичне зростання - з дисидентством або підпіллям. Совістю нації бути невигідно, так.

“Та що за макулатуру ти читаєш?” - зудять родичі та знайомі, щойно побачивши на полиці віршовану збірку, придбану майже за безцінь у когось із місцевих поетів. До соціального тягаря додаються заборони та безглузді зміни державної політики, в якій кожне слово поета стає об’єктом вивчення людей з ненавистю до поезії. 

Небажання заглядати в поетичні збірки посилюється заангажованістю окремих митців, які зважуються продати свій талант у скарбницю можновладця чи перетворюються на посміховисько, починаючи міркувати про те, чого не знають, і здіймати пропагандистські істерики там, де варто було б відповісти поезією.

Дехто вважає, що під впливом поезії людина стає емоційно вразливою, депресивною, замкненою або надто відвертою. В усякому разі, кожному поетові приписують схильність до декадансу. 

Поетика є мелодійністю, й не дивно, що музику не люблять ті, хто уникає віршів. Будь-яка віршованість нагадує про ритм, співзвучність та звучання, змушує замислитись над тим, як ми говоримо, що говоримо і як думаємо взагалі. Вірш проникає там, де проза виявиться надміром, а розмова - марністю.

В наступному випуску звернемось до життєвого досвіду поетів, аби автори змогли взяти з нього те, що відповідає меті їхньої творчості. 

КнижКава в Telegram - не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму.

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Програмне книжкарство у Белграді: одна причина

Image by @MZarzhytska on X

Автор: Марія Заржицька

Програмна частина сучасних книжкових форумів - найкурйозніша читанка, джерело сюрпризів, або чорний ящик гіперсоціалізації. Що ж має відбутись такого, аби читачі обов'язково відвідали захід? 

В українській книжковій сфері це майже повна невідомість широкому загалу - своєрідний ефект білого листа - чи, навпаки, відомість учорашнього дня. Подій пропонується так багато, що вибрати з них найцікавішу не завжди вдається, виходячи з особистих потреб. Раптом відбуваються, на перший погляд, незрозумілі перестановки, - але завжди є чим замінити навіть небажаний захід.

Проспект та респект

Белградський книжковий ярмарок, немов ірландське весілля, розтягується на тиждень. Столів у ньому в десять разів менше, та вони від краю до краю. Так і цього разу - чотири програми з чималою кількістю учасників, що відбуваються у залах на честь видатних сербських письменників, та це лише цукеркова обгортка.

Лискучою фольгою, ба, ще й з візерунками, є назва програми, що триватиме у залі кілька днів. Вона може бути абстрактною чи тематичною, але, за новітніми законами ринку гострих відчуттів, усередині не обов'язково те, що зверху. Втім, вірші - непоганий спосіб налаштуватись на лірику, що не передбачає завчасних суджень.

Поетика ультрасучасності: оточення та розсіяння

В залах "Іво Андрич", "Васко Попа", "Борислав Пекич"  цього року читалися вірші сучасних сербських авторів за програмою "Пісні сонця". Читачеві, не знайомому з тутешньою поезією та її іменами - а український читач, на відміну від російського, саме такий незнайко - програма не розповість майже нічого, та й наша видавнича сфера майже нічого з сербської поезії не видає.

Заявлені одними з перших, поети-перфекціоністи Боян Васіч та Ана Марія Грбич відомі у місцевих колах шанувальників поезії. Ана Марія, редактор "Клуб 2" на радіо "Белград 2" й організатор поетичних вечорів ARGH у столиці, знана в Сербії як поетка за трьома збірками віршів, які не видаються в Інтернеті, - тож, можна лише міркувати про комерційність, кулуарність, чи то, справді, незакінченість її віршів. 

Та сама ситуація з віршами Бояна Васіча, що закликає свою ліричну героїню припасти поглядом до відкритого камбію й пустити в бронхи базилік та м'яту затяту. Поет випустив збірки "Вольфрам" та "Брід", сподіваючись на роль Вільгельма Райха. Наскільки йому це вдалося, не допоможе дізнатись ані видавничий кавертокінг, ані доброчинний флуд у стилі шоу Бенні Хілла. Як повідомляє сайт ярмарку, поетів-таки умовили залишити певну надію на передпродажні публікації, бо брови вже колосяться.

Чи то мовне питання, чи, знову ж таки, перфекціонізм якось впливають на плеядність сербських поетів з академічною освітою в галузі філології. Воїслав Каранович ("Жива решітка", "Син землі", "Раптове світло") отримав нагороду "Печатка міста Сремські Карловці" за збірку "Змієликий" (1989), та це далеко не єдиний його знаковий здобуток. 

А ми завжди думатимемо, що ми щось

Пропустили, забули чи переочили.

Матимемо болісне відчуття, що ми наповнені

Недостатньо, що ми порожні.

Це уривок з єдиного вірша Воїслава Карановича "Ритм", що увійшов до збірки "Позичена дримба" Івана Лучука (Тернопіль, "Богдан", 2012). Відвідала захід і Злата Коцич, що разом із видавцем Деяном Матичем та перекладачем Мірко Магарашевичем говорили про способи та якість перекладу поезії. 

Аберраційний неймінг: початок

Цього разу на ярмарку було приділено максимальну увагу "Атласу, описаному небом" - програмі, презентованій у залі "Іво Андрич". Сербські та іноземні письменники виступали в обрисах теми Горана Петровича - та не лише його магнум-опусу, а й власних доробків. Детальніше розглянемо презентованість іноземних авторів на ярмарку в наступній публікації, а поки що згадаємо про сербських гостей програми "Атлас".

Питання фактчекінгу в сербській медіасфері, й не тільки, є особливо гострим. І приклад тому - виступ проф.Александра Єркова, що відбувся за два місяці перед початком Белградського книжкового ярмарку. XXVIII театральний фестиваль «Град» завершився у францисканській церкві Санта-Марія-ін-Пунта в Будві, що колись її було осквернено наполеонівськими солдатами, а в наш час перетворено на позірне місце. Як вказує джерело, саме там пан професор назвав «Октоих приволасника», виданий друкарнею Црноєвічів 530 років тому, першою кириличною книгою, - хоча, насправді, це "Остромирове Євангеліє" початку XI століття у Київській Русі. 

Важко сказати, наскільки подібне вписується в європейську інтеграцію та регіональність, підкреслену як середземноморський контекст. Втім, реалії, в яких поволі відбувається секуляризація священних текстів (і не лише) на користь різноманітних фондів, що готові вважати себе ледь не стейкхолдерами релігійних організацій, невтішні. Це більш ніж видно по нагородах, в яких насправді авторитетними є текст і академіки.

Церковні видавництва, начебто, присутні - як-от екзильні друкарні Рашко-Призренської та Будимлянсько-Никшичської єпархії. Це взагалі не є характерним для українських книжкових форумів, підживлюваних літературою антирелігійного та антицерковного глуму. Та про видання творів того ж еп.Артемія (Радосавлевича), "Святу Параскеву: Хрест в пустині" та Мирославлево Євангеліє офіційно не згадує ніхто, крім самих друкарень та волонтерів у соцмережах. 

Тема самозакутості, тим не менше, підіймалася на "Підозрілих обличчях". Володимир Кіцманович в поемі "Вогонь та келія" описує св.Василя Острозького (в миру - Стоян Петрович Йованович), що боровся проти отурчування й за православну віру. Професор Єрков узявсь за ваги й тут, спричинивши добра ніяк не демократичним знецінюванням інших творів Кіцмановича на користь релігійності як ошийника. 

Згадуваний нами у попередній публікації Душан Ковачевич за "Іконостас", представлений, знову ж таки, у Будві під кураторством Єркова, назвав Горана Петровича "письменником, що переміг сам себе", а д-р Александар Міланович, якого серія публікацій присвячена авторові "сербської мови Караджича", з її характерними літерами, в похвалі мови Петровича дійшов до абсолютних вершин стилістики. 

Не знаю, чи передбачала Вукова мова, що стала базою для сучасної сербської, глорифікацію, але ж треба згадати, що Горана Петровича ще з зими немає на цьому світі. Так і повернемося до зали "Борислав Пекіч", де знову зачіпалися правові питання, й не лише. 

Гібридна ідеологія та неоадекватність

Письменник, що зазнавав політичних переслідувань, автор 7-томної фантасмагорії «Золоте руно», творів «Захист і останні дні», «Атлантида» та «Час чудес», мабуть, згадувався в контексті книжкарства та ідеології, поем та піратства у цифровому світі. Утилітарність очевидна, бо навмисне затягані теми геноциду й війн усіх потомили, а про чуму та інквізицію й говорити не хочуть, бо ж відгукнеться - крім тих, хто все ж таки зважився. 

Як писав Пекич, "Роки, з'їдені сараною" породили цивілізацію свобідного вибору як особливий тип в'язниці, в якому обирається те, що нестерпне. Саме таким чином шизоістерична свідомість вважає себе здатною хоч щось відчувати - хай то буде несамовитий біль від забивання цвяху чергового симулякра, суспільного розлому чи ілюзорне відчуття кревності, несамовитої, як доісторична тваринна лють. 

"Марципанова лялька" професора Міло Ломпара не видана через конфлікт з італійським видавництвом, бо ж Геббельс. Немає цієї книги на Amazon і в англомовній статті про автора у Вікіпедії. Страх та комплекси сербської літератури стали темою розмови Ломпара з боснійським письменником Мухаремом Баздулем ("Транзит, комета, затемнення", "Посів солі", "Єресь номіналізму"), в контексті відокремлення літератури від ідеології.

Зміст події за участю Жарко Чигоя та Владана Богічевича торкнувся замкненого кола сербського книговидання, в якому й можна заробити на продажу прав за кордон, але цього чомусь не відбувається в масштабах реальної потреби. Дике поле балканського книжкарства не таке вже й дике, якщо глянути в сусіда - й тут, скоріше, проблема з вибором фільтрів, де сито якості давно замінили на парканну сітку-рабицю, з перспективою.

Аберраційний неймінг: фінальний відлік Сашиної тисячі

І, нарешті, апогей цинізму цього ярмарку, від якого виникає одне лише бажання - змусити учасників говорити з дітьми на різноманітні теми під прицілом. У залі, названій на честь поета Йована Йовановича Змая, відбулася програма "Тисячі "чому". Який пан Зозо її укладав, стає зрозумілим після уважного, неквапливого вивчення.

Урош Петрович, співавтор програми «NTC Learning System» та автор концепції «Загадкові питання», популярний лектор у пошуках дитячої креативності, учасник постійного складу в серіали "Фазони й фора", який називають культовим, є почесним членом-засновником товариства "Адлегат", безпосередньо пов'язаного з Фундацією Ршум, що в співпраці з Дитячим культурним центром Белграду організувала онлайн-академію "Сподвижники Сонця". 

І це ще далеко не все. Серед керівників академії - Любивой Ршумович та Матія Бечкович, що його батько до 1944 року належав до тз. "чорних монархістів", або четників - колаборантів з нацистським режимом в Югославії. 

"Адлегат" займається заснування та розвитком бібліотеки Лазича, що її теперішний власник, Віктор Лазич, є засновником асоціації, яка, ні мало, ні багато, відає просуванням сербської культури, літератури та мистецтва. І вся ця геліоцентрична система трималася під час ярмарку на трьох Петровичах - Урошеві, Наді та Ясмінці, чию діяльність стосовно дітей не назвеш інакше, як intimidation (залякування) та втягування в зону помсти. 

Вкрай не раджу заглядати в опус Ясмінки Петрович, чомусь дозволене в Україні проти діючих законів, бо вам гарантовано більше, аніж батьківський невроз. Це відверте знущання з психіки дітей та батьків інакше, як Аушвіцем, не назвеш. А чого чекати від людей, які постійно прагнуть здирати шкіру з людини, яка народжена носити шкіру? 

Bloody art Наді Петрович, що, крім Скоп'є, живе ще й у Флоренції - не останній прийом в іновативному нападі на особисті кордони. Цьому тріо "римського безуму" не вистачало тільки квартету, і знайшлася Александра Йованович, сценарист тін-фільмів "Навмання" та "Лагідний", повний зміст яких не знайти днем з вогнем.

Втім, квартеру організаторам програми здалося мало, й вони додали ще й дитячу танатологію від Володимира Растєгораца, як фінальний акорд у симфонії бузувірства. Й тут заперечувати нищівний шквал кіддінгу в сербському медіапросторі - однієї з найжорстокіших технологій, що калічить психіку як теперішніх, так і майбутніх батьків - стане лише затятий невір.

Хочеться нагадати організаторам та учасникам програми, що в тілі людини 46 хромосом, а 47-ма, справді, належить "дітям сонця" - якщо після таких експериментів вони взагалі народяться. Дабл-бінди є шизофреногенним фактором, про який вони не можуть не знати, академічно паразитуючи на чорнусі.

Наостанок, процитую вірш "Гіганти" Злати Коцич - поетеси, яку поки що можемо читати лише російською, в перекладі О.А.Комкова: 

Что может пила.

Электрическая, о Тесла.

Что – безумная алчность.

Рубка. Резня князей.

Погибли все мои

исполины.

Пала гвардия солнца.

Кто-то потирает руки. Прихоть-прибыль.

Надолго, надёжно схоронена прохлада.

Ад: скрежет земли.

Готово. Пусто пред взором.

Голые лачуги под голым небом.

Голые пни, голая ложь, мол, были гнилые.

Где ты живешь? На Голгофе.

Джерело: vestigia.video.blog

В наступній публікації розглянемо внесок іноземних авторів на Белградському ярмарку. 

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором