Ринок проти техногігантів: чого чекати книжковій галузі

 

 

Image by MZarzhytska on X & Google AI

Автор Олекса Кримчій, Марія Заржицька

Випуск 110

6 березня цього року Асоціація американських видавців (AAP) та 13 найбільших видавничих домів (Penguin Random House, HarperCollins, Wiley, Hachette та ін.) подали позов проти піратської бібліотеки Anna’s Archive до суду Нью-Йорка. Ресурс звинувачують у масовому порушенні авторських прав на більш ніж 140 мільйонів текстів. Згідно звинувачень, Anna’s Archive не просто надає доступ до книг безкоштовно, а продає високошвидкісний доступ до піратських даних розробникам ШІ за криптовалюту. 

І тут виявляється цікавий момент: суспільство - в тому числі, й активні гравці книжкового ринку - готові були роками закривати очі на існування Anna’s Archive та їй подібних бібліотек, аж поки це перестало бути ідейним піратством. Щойно мова зайшла про гроші, ринок наполохався, ще й як серйозно.

Автор і переробка: більше, ніж право знати

З точки зору авторів - не всіх, але чималої кількості - якщо їхню книгу десь читають безкоштовно, це не так вже і страшно. Прикро, але хай собі. Втім, коли йдеться про перехоплення текстів для так званого навчання ШІ, маємо на увазі зовсім не етичний контекст. Тобто, не те щоби автори були аж так проти вивчення штучним інтелектом людської мови чи ситуативного мовлення, що більш релевантно. Йдеться про перехоплення стилю, концептів, ідей та апропріацію в так звані “швидкотексти”.

І тут сучасність наступає на горло авторській пісні. Про папір більше не йдеться. По-перше, неліниві ринковики ходять книгарнями, й якесь диво виводить їх на ті самі експропріаторські твори. Для зчитування авторської невпевненості потрібно кілька хвилин, для формування обгрунтованої підозри в груповій експропріації - трохи більше. Тут іде розрахунок на читачів жанру, які не встигли або не мали змоги помітити авторську безсовісність та придбали книгу до того, як її організовано забудуть. З онлайном складніше - там відбувається потужніше розмиття жанру, стилю, методів, а частіше, повне блендування вихідних текстів.

Інакше кажучи, хороший текст можуть перетворити на кілька теж непоганих, сформувати з них читацький фастфуд і напхати його в додатки для безкоштовного читання, що заробляють не на продажу текстів, а на рекламі чи рівнях доступу. Частина текстів перетворюється на вертикальні серіали, і це вже дійсно по-бредберіанськи. 

Автор і корпоративні змови: більше, ніж ШІ

Частину текстів такі додатки беруть у маловідомих або невідомих авторів, які готові бути інгібіторами читацьких емоцій, але значна частина - і це добре помітно - сформована ШІ, з використанням усіх потрібних тригерів та спецефектів. Де-факто, знайти похідний текст украй важко. Творам задають нові назви, змінюють імена персонажів, локації та інші маркери оригіналу.

Така тактика була добре опрацьована в минулі роки алгоритмами соцмереж, які, мабуть, не соромились дізнаватись про авторів та їхні твори більше чи обмінювались даними на корпоративному рівні. З контенту, таргетованого на авторів же - ще й як зухвало - було видно, що алгоритмами та ботами використовувались ті самі маркери оригінальності, про які йшлося вище. Навіть якщо припустити, що алгоритми зібрали в соцмережі готові дані з цими маркерами, вихідний набір все одно треба було звідкись брати.

Тобто, авторів “ввічливо” попередили, що збираються робити, але ця гра м'язів, очевидно, лишила свій слід. Обурення від нападу на особистість перевищило навіть бажання отримувати винагороду за свою працю. Автори готові йти до судів - більш того, йдуть, і йдуть навіть тоді, коли програють.

Кінець благодійності - чи тільки початок?

Будь-яка «тіньова бібліотека» (неважливо, Anna’s Archive чи локальне «Чтиво») зараз розглядається не як благодійність, а як несанкціонована база даних для навчання штучного інтелекту. Так, іноземні видавці наголошують, що безконтрольне поширення книжкових сканів позбавляє українських авторів можливості перекладу іноземними мовами. Закордонні видавництва не хочуть купувати права на те, що вже «гуляє» мережею безкоштовно.

Щоправда, закордонні видавці не врахували одного - української валюти марнославства. Цивілізованому ринку й досі неможливо пояснити, як виживає письменник з “Букнета” чи “Аркуша”, доки цей ринок не наведе бінокль на “Литнет” чи “Author.Today”. З іншого боку, автори, яких злили на піратські сайти, не повинні страждати ані через сам факт, ані через його незнання. Коли з цим стільки років мирилися видавці - прямі розпорядники майнових прав на твори - чому питати з автора?

Крім того, при закритті “Чтива” далеко не вся письменницька спільнота, чиї твори були там, дізналася про це. Сам факт говорить про те, що відбулося лише закриття - тобто, блокування ресурсу. В чиїх руках контент, і де він опиниться завтра - велике питання.

Екологія: велика різниця

Щодо небажання іноземних видавців друкувати “палені” твори, знову ж таки, потрапляємо до різниці ментальностей. У нас - в тому числі, через “пихату гривню” - надрукують і паленку. Відповідь полягає у безлічі природних ресурсів та зовнішньому боргу (хтозна, як його рахують). У них будуть робити ставки на електронку, а що їх робити, коли вже зроблено. 

Є ще одна різниця - дієвий акцент на інклюзію. Згідно Європейського акту про доступність (EAA), з 6 червня 2025 року всі електронні книги та пристрої для читання в ЄС мають бути повністю доступними для людей з порушеннями зору чи дислексією. Це змушує видавців переходити на формат EPUB 3 з вбудованим озвученням та адаптивним верстанням. Платформи, що не відповідають цим стандартам (як старі архіви сканованих PDF на «Чтиві»), автоматично опиняються поза правовим і технічним полем ЄС.

Майбутнє цифрового читання в Європі — це не просто «скан сторінки», а інтерактивний файл, який можна слухати, масштабувати та перекладати в реальному часі за допомогою ШІ. Нас утішають тим, що з 2026 року українці в ЄС (і європейці в Україні) зможуть користуватися цифровими бібліотечними сервісами без додаткової плати за трафік. Це робить хмарні бібліотеки значно доступнішими за офлайн-файли.

Отже, старенька Європа будує систему децентралізованого доступу до книг - в умовах життя громадян, які ще й погіршуються (через епідемії, війни, демобілізуючі хвороби тощо):

• Державні архіви: Рідкісні книги переїжджають до національних цифрових репозитаріїв.
• Бібліотечні додатки: Сучасні книги стають доступними через абонементи в бібліотеках (наприклад, через OverDrive/Libby, яка була офіційним партнером Лейпцизького ярмарку 2026 року). Оскільки Libby не працює з авторами чи видавцями напряму, українські компанії приєднуються до мережі через міжнародних агрегаторів (наприклад, Draft2Digital або Smashwords).
• Легальні сервіси: Видавці створюють власні платформи з підпискою, де ціна за книгу є мінімальною, але автор отримує роялті.

Час анонімних волонтерських архівів минає. На зміну їм мають прийти державні або грантові цифрові бібліотеки.

Замість підтримки піратських сайтів, пропонують розширювати мережу E-read Europe та додавати українські фонди до легальних безкоштовних бібліотек (як-от німецька Onleihe). Під терміном E-read Europe на Лейпцизькому та Лондонському ярмарках 2026 року зазвичай мають на увазі не одну конкретну програму, а цілий вектор цифрової трансформації, який зараз активно фінансується ЄС. Це відповідь європейської спільноти на закриття «сірих» бібліотек: замість анонімних ресурсів пропонуються легальні, інклюзивні та технологічні платформи.

Тобто, друкувати нас за кордоном, скоріше за все, будуть як виключення, і це має бути щось впливове. А що таке вплив? Аби те знати, потрібно не володіти мовами, а говорити ними.

КнижКава в Telegram, X, Facebook - 

тонометр життя.

КнижКава в Threads, Bluesky -

там, де не ходять інші.

Хочете стати нашим колумністом

чи розповісти про книгу, новинку, акцію?

Пишіть головреду:

mariazarzhytska@ukr.net

Красти, як учений: що не так зі сталим розвитком в Україні

Image by @MZarzhytska & Google AI

Автор Олекса Кримчій

Випуск 109

Ви коли-небудь задумувались, скільки важить контент? Звісно, коли несли на макулатуру видання, які здавалися непотрібними. Тобто, непотрібними вам. Тобто, замість принести до бібліотеки або продати на вторинному ринку можна просто відвезти непотрібне вам до найближчого паперозбірника, отримати за це умовні 15 гривень і з полегшеною совістю йти додому.

Письменство: професійні нероби

Радянська звичка чинити так без усякого сумніву перекочувала в часи боротьби за незалежність - проти чого? - тільки тепер зі сподіванням, що з “нехорошої” літератури обов’язково вийде “хороша”. Ба, навіть не завжди так. Якщо в радянські часи існувала ймовірність повернення книжок на полиці самими макулатурниками, зараз навіть вони бувають чудовими виконавцями.

Ні для кого не секрет, що СРСР будувався руками чудових виконавців, серед яких відсоток українців як слухняного та працелюбного народу відчутно переважав. У цих умовах повага до тексту та до того, хто його створює, мала чи не зрости, чи вмерти, що й сталося - на всіх щаблях, куди проникли прихильники ратної праці.

Писати в Україні давно не вважається роботою, а тим паче, гідною оплати на рівні, скажімо, шахтаря. Коли шахтареві не платять, це трагедія. Коли не платять письменнику, це привід сміятись із самого письменника. Та й сам письменник часто-густо не вважає свою працю роботою. Ставлення до написаного як до власності закінчується тоді, коли потрібно написати перший шкільний реферат.

Без першоджерел - ого!

До речі, ви помітили, що всі гучні справи, пов’язані з плагіатом в Україні, мають спільну проблему - цитування? Здавалося б, що складного: створити список літератури, пронумерувати відповідні джерела, включити до них роботу колеги чи студента… і тут починається найцікавіше.

А хто такий студент? Це ж класичний списувальник або закупівельник чужої інтелектуальної праці, тому вкрасти в нього  - не гріх, а навіть своєрідна честь. Причому до списувальників автоматично зараховується вся студентська маса - за принципом школярства, якому тепер апріорі приписують співпрацю з ШІ у будь-якій галузі, де вимагається створення авторського контенту.

“Ти не можеш цього знати”

Ситуація “шиз”, в якій від учня вимагають переробку величезного об’єму знань, але не залишають жодного права на визнання його власної роботи, породжує нескінченну низку лотерей, в яких замість уміння професійно переказувати авторитетну думку формується вміння майстерно її скатати.

Якби це обмежувалось тільки школою - півбіди. Вища школа, покликана змінювати психологію школяра на психологію інтелігентної людини, напхом напхана тими самими ушлими школярами поважного віку. Частина з них працює на ринку студентських робіт, і добре, якщо професійно. Втім, довести, що професійна робота є купленою, ще потрібно, а це не потрібно нікому - бо інститут заочного навчання просто зникне.

Тож, зупиняємось на цитуванні, як на єдиній опорі самоповаги. З цим біда повсюдно, бо ставлення до нього формує школа, яка вже давно нікого не цитує. Ми ще більш-менш охоче можемо процитувати в соцмережах, коли хочемо набрати ваги собі ж як великим наставникам - а в цих випадках трапляються цілі цитатники. І якщо до профілю без жодної власної думки раптом потрапляє та сама думка власна, звучить вона чомусь прямо протилежно цитованим висловам. 

Пірат зі ступенем: за що боролися?

Повертаючись до випадку Чтива, згадаємо ще одну цікаву деталь. Значну частину його контенту складали так звані наукові тексти та твори, які в літературному світі називають “сирітськими”. Не те щоби їх власників неможливо знайти, а цим ніхто не хоче займатися. За це зараз і податок підвищують - тобто, розшук зниклого автора може розглядатись податковою інспекцією як розслідувальна діяльність, що вимагає переходу з єдиної ставки на загальну систему оподаткування.

Тобто, цю справу потрібно передавати приватним детективним агенціям, які в силу досвіду та професійних зв’язків мають контакти з правоохоронними та іншими державними органами та можуть прослідкувати шлях людини, навіть якщо вона виїхала за кордон після початку повномасштабки чи, не дай Боже, загинула. 

З одного боку, це можливо. З іншого, рядовому пінкертону такого не доручиш, бо робота тонка.

Нуллкойни в мінусовому ступені 

В цій ситуації дивує інше - готовність нести важкі витрати неоплачуваної (!), ще й потенційно штрафної праці на благо суспільства, а саме:

• Купляти видання за свій кошт.

• Жертвувати власною бібліотекою - бо для якісного скану книгу треба розшити, а зшити її назад означає, знову ж таки, додаткові витрати.

• Перевірити якість файлів - розпізнати відсканований текст, тобто, вичитати його на професійному рівні та виправити помилки, перш ніж внести до бази.

До речі, багато хто з цих добровільних кріпаків - бо волонтерами назвати язик не повертається - були частиною мережі “Гуртом” (toloka.to). І тут аргументи закінчуються. Це навіть не рерайт за п’ять копійок, але з ШІ ми воюємо.

Наостанок - і ця мозоль-таки лусне - зауважимо, що більшість українських періодичних видань не тільки не платить своїм авторам, а навіть не укладає скільки-небудь належних угод на публікацію їхніх творів. І витягти людину з такого марнославного рабства часом складніше, аніж з літературних плантацій. 

КнижКава в Telegram та Х - вільний керує часом.

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Не впіймали - не крадій: що робити з українським піратом

Image by @MZarzhytska & Google AI

Автор: Арнольд Лопушанський

Випуск 108

Березнева хвиля від потопленого “Чтива” плавно перетікає у квітень як місяць перетворень в українській книжковій сфері. Закриття некомерційного волонтерського проекту з невідомими бенефіціарами створило черговий прецедент для забуття, вигідного тим, у кого немає очевидного права на український контент.

Загальновідомо, що після потоплення корабля тоне далеко не все, а дещо спливає на поверхню. І перше, що сплило - трупи в Safe Harbour, або завчена безпомічність українського контентмейкера за принципом реактивного видалення.

Не робити нічого, або Пелюшка на голову

Реактивне видалення схоже на прибирання тільки тоді, коли покажуть пальцем. Це навіть не кріпацтво, а чистої води роботика, славетна страшною роллю виконавця. Прогалини в правовому статусі творів означають небажання розбиратися з тим, що погано лежить, а награбоване не тільки грабується, але й переграбовується. Втім, якщо зважити на білявидавничий чи навіть читацький статус класичного книжкового пірата, це страх перед законодавством, яке є не просто незрозумілим чи непрацюючим, але загрозливим.

Крім того, значна частина піратів обгрунтовано побоюється завищених претензій авторів, правовласників чи їхніх представників, ладних застосувати методи гоп-стопу будь-де, куди покажуть пальцем. Класична ситуація з порталом ex.ua, за який не просто судились і бились, але били зверху, руками силових структур, повторилась через кілька років - але тепер уже методом блокування, що набирає все більшої популярності серед правозахисників.

З одного боку, заблокувати, а потім розбиратись, що робити - нормально, коли перемовини не діють. З іншого боку, в нашому книжкарстві не сформовано єдиної претензії до ресурсу-порушника, як це зроблено у випадку Anna`s Archive - ми й досі не знаємо, які видавництва постраждали, крім тих, хто висловився за себе.

Робити щось, або на голову компрес

У випадку “Чтива” спрацював принцип зацікавлених персон, але з’явилась всього лише одна персона - Вахтанг Кіпіані, головний редактор проекту “Історична правда” і засновник однойменного громадського об’єднання. Крім того, Кіпіані заснував Музей-архів преси, який сформовано з унікальних підбірок, що належать йому самому.

З одного боку, як для колишнього (?) члена Народного Руху України, такий інтерес до архивів “Чтива” є цілком обгрунтованим. З іншого боку, виникає тим паче обгрунтоване питання, чому в представників крайнього правого крила української політики ще досі немає цих архивів, і чому вони повинні належати одній політичній силі.

В цьому контексті держава виступає або стороннім спостерігачем - що прямо суперечить її ролі - або активним позбувачем, і за це треба буде відповідати перед тими, хто зараз нічого не читає.

Реєстратура, як в поліклініці

Той, у кого хоч раз пропадала амбулаторна картка, знає, як це. Начебто й фігня повна, та півжиття зникло. Особливо коли опиняєшся за кордоном у клятого німця, і потрібно відновити історію хвороби, як вона є, інакше нічого не пропишуть. Або візьмуть за обстеження стільки, скільки участкова не бере навіть за МСЕК.

Щодо реєстратора доменних імен, той самий у нас так і зветься - Imena.ua. Реєстратор “Чтива” і хостинг-провайдер Mirohost належать спільному інвестору - Internet Invest Group Олександра Ольшанського. І тут ми вступаємо до сфери боротьби за чистоту українського Інтернету, яка живе за принципом… реактивного видалення.

Список 301: до, під час, після

Ідеологи антипіратського процесу, як ми писали вище, обирають найстрашніших виконавців не випадково, бо їхні аналітики володіють настільки великим і детально пропрацьованим стосом даних, що Станіславський. Якщо згадувати, знову ж таки, eх.ua, весь цей процес, де-факто, спрямований не на легалізацію, а на розгром і обмеження значної частини даних під назвою “скарга третього ступеню”.

З одного боку, автори контенту мають право розпоряджатися ним, як хочуть самі. З іншого боку, специфічна ситуація з правами на американському ринку пояснює, чому і як важливі, змістовні, потрібні дані зникають з доступу - навіть платного.

Нарешті, виникає питання, чого коштує Україні раптове пом’якшення статусу.

Легальний пошук: Париж та вмерти

Отже, в готовності виконувати директиви старшокласників щодо дрібноти, розберемо кілька моментів з вікової психології. Сьогодні пересічному українському користувачеві Інтернету для легального пошуку книги, статті чи іншого контенту потрібно:

• Ввести оригінальну назву контенту - тобто, мовою оригіналу.

• Знайти оригінальну назву контенту - тобто, через назву доступною користувачеві мовою, якщо контент публікувався цією мовою;

• Знайти ресурс легального розміщення такого контенту, розпізнавши його серед, можливо, десятку й більше ресурсів незнайомою мовою - можливо, з автоматичним перекладом, але ключове слово “легальний ресурс” (Америка ж складається з юристів, чи не так, містере Дж.Буш?);

• Оцінити власну спроможність платити за чергову підписку, придбати доступ чи купити книгу - при тому, що на одному й тому самому ресурсі відсутні всі три можливості одразу;

• Не лише придбати, а й зберегти доступ до купленого контенту - в умовах, коли він може бути аж раптом вимкнений.

В цих умовах виникають і не три, а безліч питань - тепер вже до українського простору, Тож, почнемо - в сподіванні на те, що вимоги сусідів по планеті вчергове не перетворять нас на дуже, дуже злих батьків.

КнижКава в Telegram та Х - вільний керує часом.

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

"запрет или нет": як насправді ставляться до української літератури в РФ

Image by OleksaK & Google AI

Автор Олекса Кримчій

Випуск 104

В контексті матеріалів лютого навряд чи забудеш про українську літературу в руках ворога, і що з нею може статись на тому боці. Тож, сьогодні розберемось із питанням української "заборонки" в Росії, а саме, зробимо фокус на тому, що ж справді хвилює путінську владу.

Рівні ставлення: від офіційного до приватного

1) офіційний - провінційний

На офіційному рівні в РФ відсутній список заборонених книг, аналогічний за форматом українському. Зате існує ФСЕМ - Федеральний список екстремістських матеріалів, до якого однозначно можна потрапити за реабілітацію нацизму \ націоналізму, і це не тільки Бандера, Борець чи Корчинський. 

Російська книжкова політика не бажає враховувати так званий контекст "розуміння", на який спирається у т.з. посередницькій пропаганді (за участю іноземних експертів чи організацій). Наприклад, книга Василя Шкляра "Чорний ворон", що описує події в Холодному Яру після утворення СРСР та екранізована в Україні, є забороненою на судовому рівні - тобто, спеціальним рішенням. 

Та сама ситуація (хоча офіційного судового рішення немає) стосується екранізованого роману Андрія Кокотюхи "Червоний", в якому ефект призми є ще більш вираженим. В 2017 році фільм "Червоний" в РФ було піддано критиці як пропагандистський, і навіть не через наявність у ньому персонажу, пов'язаного з УПА. Інший персонаж, виключно переконливий - майор Василь Абрамов, начальник табірного пункту, представник МДБ СРСР - не подобається росіянам. 

Та сама біда зачепила й роман Марії Матіос "Солодка Даруся" (в рос.пер. - "Даруся Сладкая", Лимбус-Пресс, 2010). Образ ренегата Дідуха, офіцера НКВС, що безвісти утримує під вартою, гвалтує, а потім оббріхує Маланку перед чоловіком, у тому числі, через румунського прикордонника - більш того, провокує дитину Михайла та Маланки Цвичів виказати, де вони сховали борошно для бойовиків ОУН-УПА. Це наражає маленьку Дарусю на прокляття матері, яка згадує чоловікові жорстоке побиття через Дідуха й у відчаї закінчує життя самогубством.

З іншого боку, не забороненою є література з комуністичною призмою. І, якщо згадати контекст боротьби з комуністами в РФ, це є, як правило, критика влади та суспільства, яке формує ця влада. Тобто, проблемою для російської книжкової політики є частина реальності, в якій ворожі елементи мають бути виключно негативними, а "свої" - виключно позитивними. 

Ще на тему: Великий та Жахливий: кейс Акуніна - Булгакова

Здається, такого не траплялося навіть під час зйомок радянського литовського фільму "Ніхто не хотів помирати" (реж.В.Жалакявічус, 1965) або "Тихий Дон" (реж.С.Герасімов, 1957) за однойменним романом Михайла Шолохова. Те саме стосується антології Генріка Сенкевича й екранізації  "Вогнем та мечем" (реж.Єжі Гофман). За цим же принципом можна заборонити "Стеньку Разина" або "Мазепу", але навіщо - достатньо підтримати таких самих на ворожому боці.

На провінційному ж рівні українська література може - як і в Україні - піддаватись нищенню за мову. Крім того, об'єктом ненависті стає ствердження української державності, тоді як російська державність підкріплюється радянськими концепціями Голодомору та фантасмагоричними постулатами "русского мира", які не мають нічого спільного навіть з дореволюційною російською політикою. Вони, радше, виглядають як прояв сучасного ізоляціонізму та політтеології, що його підживлює, аніж концепт, що здатен втримати докупи розколоті суспільства.

Таке трапляється на окупованих територіях, де нова "влада" набирає до своїх лав тамтешніх "обіженцев" або під час відкритих \ прихованих каральних акцій, що їх нерідко воліють віддавати на откуп "ихтамнетам" або здійснювати руками тих самих ренегатів з місцевого населення. Водночас, руками медійників типу А.Шарія здійснюються маніпулятивні викриття, що базуються на фотографіях до публікацій українських журналістів про нищення української літератури на окупованих територіях. Так, Шарій пропонує аудиторії повністю заперечити цей факт лише на підставі скомпільованого фото - упускаючи аргумент про ілюстративність та неможливість отримати фото з місця подій.

Інквізиторські скасування, на диво, вписуються в сучасне російське законодавство як образа за національною ознакою, але щодо українців та України в літературному контексті дозволяють чинити все, що завгодно. В, де-факто, нічийних окупованих зонах за дії псевдовлади не відповідає ніхто - таким чином, на книгах можна виміщати свої образи, хоч на шкільного вчителя, хоч на сільського голову. 

2) видавничий - читацький

Якщо розібратись із наявністю довоєнних (чи, радше, умовно-довоєнних) українських видань в РФ, їх іще можна знайти - хоч і не на фізичних полицях. Великі книжкові мережі слухняно прибирають усе, що тепер має стосунок до ЗСУ чи ставлення до війни, хай то будуть соціальні романи Жадана, Прохаська чи Андруховича. Це повністю обгрунтовано, коли автори самі відкликали права на продаж, але...

З сексуальним контекстом у РФ теж контрадиктивно, але з радянських часів - більш ніж звично. Наприклад, роман Оксани Забужко "Польові дослідження з українського сексу" неприйнятний, а романи Ірени Карпи (до речі, як і скандальну книгу Оксани Стефанівни) ще досі можна побачити на віртуальних полицях. І тут, знову ж таки, маємо справу із призмою сприйняття, де один тип жінки має право на сексуальність, а інший - ні, крім того, важливо, з ким.

Ще на тему: Відкинуті в РФ: казус Уліцької та українське питання

Чи мають російські читачі зараз доступ до чогось українського, крім "безпечної" класики? Ймовірно, якщо враховувати точковий допродаж решти видань у російському перекладі. Ввезення оригіналів українською може привернути увагу працівників ФСБ, так само, як і замовлення онлайн "повідомляє" системі про інтерес до певних категорій книг. В той же час, на порталі stihi.ru та  proza.ru українці чи знавці мови можуть публікуватись українською, і тут навіть дозволяється певна доза критики.

В час ночі - до бібліотеки?

Бібліотечна ж політика щодо українських книг в Росії характеризується стандартними списками на вилучення і так званий "фондовий саркофаг", звідки їх можна взяти хіба що за спеціальним дозволом. У відкритих джерелах дізнатись про такі вилучення майже неможливо, крім загальних інструкцій, а список ФСЕМ на сайті російського Мін'юсту може бути недоступним за вже знайомими й нам правилами VPN-фаєрволлу. 

Ще на тему: Небажані в РФ: від ФСЕМ до антиутопійної колумністики

Тож, активно вступаємо до ери "ШІ-свободи", де доведеться виборювати правду в нейромереж із претензією на особистісність. І багато чого залежить, насправді, не від уміння писати промпти, а від інтуїтиву на запрограмовану брехню, яка вимотує ресурси в умовах обмеженості часу й очікуваної прибутковості. Так, про долю певних книжок та авторів тепер усе частіше доведеться питати не в браузері, а в ШІ, а для формування якісного наративу витрачати ще більше часу, ніж раніше. Ера "дозованої правди" розкриває свої зручненькі обійми - і це куди небезпечніше за стандартні заборони.

КнижКава в Telegram та Х - час керує грошима!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Великий та Жахливий: кейс Акуніна - Булгакова

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  грудень  січень  лютий   

Випуск 101 (спеціальний)

Поняття заборони є психологічно сильним. Якщо досліджувати його етимологію, походить воно від слова “борона” - сільськогосподарського інструменту для орання землі та специфічного позначення меж. Борону, ймовірно, клали, як зараз кладуть залізний брусок у на касі супермаркету - між товарами одного та іншого покупця.

Тобто, заборона стосується належності товару, а не мови чи національності покупця. В цьому контексті розглянемо серію маніпуляцій навколо відомих письменників, чиї твори виявились “забороненими” і в Україні, й у Росії.

В минулому репортажі місяця за допомогою діючого законодавства України ми відокремили право та ембарго. Сьогодні звернемо увагу на поняття забороненого та небажаного. 

Борис Акунін: британський радник чи британський зрадник?

Питання про те, чи заборонений в Україні Акунін, на пересічному рівні навіть і не стоїть. Якщо спитати більш-менш начуваних у темі, почуємо відповідь: “Так, звісно, заборонений”, а на питання “ Чому?” - “Бо він пише російською та просуває імперські наративи”. 

Звісно ж, на думку таких експертів, Григорій Шалвович зобов'язаний писати з позиції патріотично налаштованого грузина, якого “душили-душили, душили-душили” - але автор цієї публікації (і ви теж?) не бачили грузина, якого можна отак-от взяти й задушити. Навіть Саакашвілі.

Тим не менше, про це згадувалось - в сенсі, про заборону, а що там заборонялось, уже й не пам'ятає ніхто. Горький би тут мовив, але цю фразу всі знають.

Пропала грамота: без оковитої розбересся?

У 2017-му набув чинності український закон, який зобов’язав імпортерів отримувати дозволи на ввезення книг з Російської Федерації. На початку квітня 2017-го з'явився список видань, які цей орган не дозволив завозити. Окремі томи серії Бориса Акуніна (псевдонім Г.Ш.Чхартішвілі) «Історія Російської держави» - в т.ч. «Від витоків до монгольської навали» та «Ординський період», - на думку Експертної ради, містили «імперські наративи», викривлення історичних фактів та російський погляд на історію України.

Ми не будемо коментувати профільно цей момент, бо не знаємо, що там насправді написано, і чому цей “російський погляд” такий страшний. Зауважимо лише момент зникнення списку видань 2017 року з браузерної видачі, а також неможливість отримати його з сайту Держкомтелерадіо в pdf-форматі, навіть із єдино притомного повідомлення на mdoffice.com.ua від 7 квітня 2017 року. Тож, будемо думати, що то є вплив “російського погляду”.

На додачу, сайт Держкомтелерадіо так само не любить VPN, як і Мінюст РФ, але ми маємо на те право. Тим не менше, вдалося знайти список за 10 січня 2022 року, але відкрити його змогли не одразу. Натискання на скачуваний файл чомусь перекидало в Google Play, із пропозицією встановити Microsoft Copilot. Як то кажуть, “не будь злом”. 

В цьому цікавезному списку - два вищевказані томи Б.Акуніна і, зокрема, “Симфонія пітьми” Чингіза Абдуллаєва, в якій ідеться хіба що про засудження превентивних ударів по Палестинській автономії, але в контексті української політики такі образи виглядають не те щоби смішно, а й страшно. Та, коли Якобсону - чи генералу без імені - прикро, ми особливо радіємо.

Тим паче, коли до списку “відмовлених” потрапляють “700 новых устных тем по английскому языку”. 

“Так был ли мальчик-то?”

Для того, аби розрубати цей гордіїв вузол, звернімо увагу на формулювання Держкомтелерадіо “відмова виданням у ввезенні”. Тобто, Борис Акунін як автор в Україні (й навіть як резидент Великої Британії)  не заборонений - є обмеження на ввезення конкретних видань із Російської Федерації. Крім списку заборонених видань (про який ми писали у "Мовнюку" від 7-14 грудня 2025 року), дозволимо собі використати термін “відмовлені”. До переліку “відмовлених”, скажімо, пригоди Ераста Фандоріна не входять - крім правил ембарго, що забороняють ввезення книжкової продукції з РФ та країн-сателітів (Білорусь, Іран).

Наразі, Борис Акунін оголошений "терористом і екстремістом" у РФ, а його книги вилучають з продажу за правилами “нового крематорію”. У 2024–2025 рр. проти нього відкрили кримінальні справи, а суди Москви оголосили вироки заочно.

Повний “трюм”

Тим не менше, “британський синдром” росіян впливає на український ринок не менш жахливо, аніж “російський погляд”. Книги Акуніна в українському перекладі були, і права на них мало харківське видавництво «Фоліо». Зараз продаються тільки залишки тиражів, а нові проєкти майже не з'являються.

Звісно, стиль Григорія Шалвовича витримає не кожен. Суто на нашу думку, в деяких моментах його “заносить”. Втім, консерватизм чи лібералізм сам по собі не може бути визначником, а власна форма вираження думки опозиційного інтелектуала завжди сильніше за кальковану пропаганду.

“Это какой-то…позор!”

До речі, ще одна лепта до скрині збереження національної пам'яті. Антибулгаковська хвиля минула друга, бо перша трапилась … в 2021 році, як завжди, не одразу після виходу “списку Зорге”. Не одразу, але разом зі скандалом через заяви про нібито «повну заборону Булгакова та Акуніна».

 Держкомтелерадіо лише підтвердило, що обмеження стосуються конкретних видань (російських тиражів), у передмовах або змісті яких містилася антиукраїнська пропаганда або згадувалися особи з санкційних списків.

Художні твори про Ераста Фандоріна ніколи не були заборонені за змістом - ані в Україні, ані в РФ. Після 24 лютого 2022 року будь-яка книга Акуніна, надрукована в Росії, є незаконною для офіційного продажу в Україні, незалежно від її змісту - на рівних правах з іншими книгами, які друкуються там же.

А от з Булгаковим складніше - він же пам'ятник.

Вовки психологів, або Was Ist Das

23 січня 2021 року представник Держкомтелерадіо Сергій Олійник дає агентству «Укрінформ» не менш одіозне інтерв'ю, після якого страшно читати “Котигорошка”. Хвиля кідбейту, що трусила російських психологів за років десять до початку повномасштабки, докотилась і до Києва. Стандартна у таких випадках істерія третього роду розгойдує хвилю публікацій, де ЗМІ діляться на два табори: викривачі та спростовувачі. 

Ми зробили запит на Gemini скласти весь список медіа - учасників обговорень, і ось що вийшло:

1. «Укрінформ» як першоджерело інтерв'ю, де “пояснювалося, що заборонено ввезення конкретних тиражів із РФ через пропаганду, а не самі твори” (цитую формулювання Gemini, адже в списку заборонених видань цих творів, дійсно, нема).
2. «Фокус» (29.01.2021) із публікацією "В Гостелерадио рассказали, почему запретили книги Акунина и «Мастера и Маргариту»". «Українські Новини» та Vgorode опублікували новини про обмеження ввозу російських видань.
3. «Страна.ua» (1.02.2021) активно просуває твердження про повну заборону книг Б.Акуніна про Ераста Фандоріна, пізніше визнає це маніпуляцією.
4. «Главред» запустив аналітику щодо списку видань, які потрапили під обмеження, та причин “відмовленості”
5. «Детектор медіа» з оглядом "Фейк: в Україні заборонили Булгакова, Акуніна та казки про Іллю Муромця".
6. «Без Брехні» зі спростуванням - про те, як росагітпроп використав інтерв'ю С.Олійника.
7. «Радіо Свобода» з аналітикою про культурну політику та спростуванням чуток про “заборону самих творів”. Тобто, інквізиції нема, але як читати?

1. Офіційне інтернет-представництво Президента України. І тут починається найцікавіше з боку ШІ-аналітики - “мінправди” в епоху браузерної кризи . Перше твердження: Володимир Зеленський в лютому 2021 у своєму влозі як головний спростовувач, показує книги Акуніна, придбані в Києві (сподіваємось, не на Кругловці). Друге твердження: У 2023 році російські пранкери зателефонували Акуніну, видаючи себе за Зеленського. Письменник, думаючи, що говорить з президентом України, підтримав її. Цей запис (що “виглядає як відеодзвінок”) спричинив оголошення в РФ Акуніна «терористом» і заборону його творів “за статусом”.
2. Сайт Держкомтелерадіо (comin.gov.ua) — офіційні, але, на жаль, зниклі в невідомому напрямку (принаймні, з Google Chrome та Gemini) роз'яснення різниці між забороною автора та обмеженням імпорту.
3. NV (Новое Время) — писали про реакцію президента (Gemini) та роз'яснювали ще один, на жаль, відсутній текст (різницю між змістом книги та фізичним ввезенням з країни-агресора).
4. «Гордон» — випустили матеріал "Чи забороняли в Україні книжки Булгакова й Акуніна? Головне про скандал"
5. І, нарешті, ВВС (це наша найвласніша знахідка) *смерть на похоронах* про покійного  - або добре, або не читайте.

Париж: підсумувати й померти

Щодо кідбейту, в контексті нашого вже спростування про французький трафік "КнижКави" не можу не згадати Telegram. Варто було зробити там пост потенційної покладності, як аналітична загадка місяця стала на свої місця. І Cherburgnet там теж існує, монсеньори й монсеньорити.

В цьому сенсі не можу не поділитись “висновками” Gemini by Google AI, наданими у відповідь на запит про заборону Акуніна в Україні: 

Резюме: В Україні заборонені не "думки" Акуніна, а російський папір, на якому вони надруковані. Це частина стратегії культурного відмежування від країни-агресора.

Інакше кажучи, якщо ми передрукуємо думки Г.Ш.Чхартішвілі на український папір, вони одразу стануть прийнятними. Хто творець, того і ложка. 

В наступному репортажі місяця торкнемося українського питання "власного вибору", а на весь лютий даруємо читачам насолоду читати триллери Мін'юсту РФ про іноагентів, небажаних та податки.

Якщо ви бажаєте стати активним учасником наших публікацій про право видаватись російською в Україні, від вас обов'язковий не лише професійний досвід та вміння ґрунтовно висловити свою думку, а й запит безпосередньо до редакції часопису. Втім, коли ми самі пропонуємо вам бути довіреним коментатором - не прогавте такої нагоди! В будь-якому разі, ви можете лишати коментарі до цієї публікації, аби висвітлити певні моменти детальніше та сприяти письменству й видавцям у пошуку спільної мови. 

Якщо ви вважаєте, що ваші права зазнали шкоди - напишіть нам, і ми всіляко сприятимемо розв'язанню вашої проблеми, залучивши не лише літературного агента, а й правників, які допоможуть розібратись у теоретичних та практичних аспектах захисту інтелектуальної власності. 

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша експертна думка.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Свіжий слід: зникнення е-книг про латвійського лікаря у Великій Британії

İmage by @MZarzhytska on X & Google Aİ

Автор Марія Заржицька  

Випуск 100

Літагентське видання не може обійтись без ексклюзивних історій. Саме тому в наших інтерв'ю відтепер з'являється нова, супердинамічна рубрика "Свіжий слід". В ній з'являтимуться - нарешті! - автори, яким є що розповісти. Особливо, коли про це вже говорять.

Протягом  останніх місяців 2025 року ми стежили за розвитком інтригуючої історії в блозі української письменниці Рут Фландерс (авантюрні лонгселери "Тайна Садовой Башни", "Дочь мытаря", " "Талисман Бригиты" з серії "Тюдоріада"). З 2023 року авторка публікувала в своєму блозі серію неодетективів із головним героєм, лікарем-гастроентерологом Віллом Боткінсом. Пілотний запуск проекту через соцмережу Х був доволі успішним, але в цьому році автор без пояснень відключив доступ до всіх книг про латвійського лікаря, пояснивши це необхідністю відредагувати перше видання.

З одного боку, текст, і справді, потребує редагування. Як зізнається сама авторка, то був результат терапевтичного письма, спрямованого на відновлення письменницьких навичок після травми. З іншого боку, готуючи один з матеріалів, ми раптом виявили співпадіння назви й задуму серії "Казуси Боткінса" з романом російської письменниці Людмили Уліцької "Казус Кукоцького".

Нам це здалося, безперечно, підозрілим. Задумайтесь - різниця полягає всього лише в одному слові та одній букві назви, а професія головного героя відрізняється всього лише... на спеціалізацію. 

Звісно ж, у світовій літературі існує, принаймні, п'ять романів, назви яких побудовані за тією самою змістовою схемою ("Казус Беньяміна» Фредеріка Пажака, «Казус доктора Фройда» Майкла Коніґа, «Казус Шперк»  Сергія Лойко, «Казус Пажитнова» Ігоря Свинаренка) та два публіцистичних твори, один з яких, «Казус Гітлера», створений авторським колективом під редакцією Ю. Бєлова, а інший, "Казус Вагнера" належить самому Фрідріху Ніцше. 

Звісно ж, можна подумати, що назви цих книг відносяться до загальновживаних чи описових назв або являють собою певну класифікацію, але почуття інтриги все одно не відпустило. Тож, ми вирішили спитати в автора - одного з небагатьох в Україні, що пише російською літературною мовою - що сталось насправді.

Рут, куди подівся ваш Вілл?

Він загинув.

Тобто?

На це неоднозначно натякають події, описані в мігрантській збірці "Мені є що заперечити", від імені ризької однокласниці Вілла, Ілзе Вейдемане (Вейдеман).

Проте, Вілл зник не тільки з вашого письменницького майбутнього, але також з минулого...

Саме з минулого він нікуди не зникав.

Зізнаємося: ми зібрали довідки про Вілла Боткінса у самого Gemini. І цей АІ запевняє, що жодного Вілла Боткінса не існує!

Вілл завжди мав проблеми з İntelligence. До того ж, за життя Боткінса ніякого Джемінай... так здається, це звати? …не існувало.

Ну добре, добре. Ви наважилися зіграти з читачами у гру а-ля Конан Дойль, та...

І? Я не люблю повторювати за Конан Дойлем, але іноді в мене виходить.

Вже знаємо, Джемінай нам про все доповів. Навіщо ви вкрали назву циклу в іноагента РФ Людмили Улицької?

Як я можу не вкрасти назву у німецького іноагента, якщо в РФ я, ймовірно, вважаюсь британським іноагентом?

На жаль, Джемінай запевняє, що вас також не існує.

Ось бачите.

Найгірше, ви вкрали задум. Навіщо, адже вас все одно викрили б, рано чи пізно?

Ось бачите!

З вами неможливо розмовляти, але ми продовжуємо. Чи не означає зникнення Боткінса з вашого портфеля те, що вам висунули офіційну претензію?

Жодної претензії не існує. Людмила Улицька написала геніальний роман.

А ви, отже, так собі?

Так, собі. Я розраховувала на літагента, що ніколи нічого не пам'ятає.

Вибачте, я забула зарядити пістолет. То про що ж то ми?

"Це". Правильно говорити "це". Ви хотіли спитати мене, з чого я це взяла.

О, так. З чого це ви взяли? Маю на увазі, чи ви читали "Казус Кукоцького"?

Мене вмовляли подивитися фільм, але я не здалася.

Мама?

Мама. Щойно чую фразу "ой, таааакииий фіііільм", я ховаюся.

Від мами не сховаєшся. Сподіваюся, ви змусили її сміятися, як усіх?

Моя мама сміється не як всі, але нічого не знає. Вона ставила б надто багато запитань.

Звучить обнадійливо.

Більше того, мама – єдина, хто відповідає на цю фразу: "То що, вже й поговорити не можна?"

Чудово. Адже у Вілла Боткінса теж є мама!

Це не змінює суті справи, авторко Гуся Попо. До речі, як поясните зникнення піонера вашої ілюстраторської діяльності? Знову Паніковський?

Паралельна творчість. До того ж, мій – кольоровий.

Це посилює його становище. Я куплю. І не здумайте вимовити "Гусь-Непродаюсь"!

Попо – Le Silpo. Так ліпше?

Я недаремно написала на вас пародію. Ідіть, ви сьогодні дуже втомилися топити сусідів.

Коли вже так, я виявила смертельну пастку пластикових стель із галогеновими лампочками. Спробуйте тільки знищити Боткінса!

Його вже знищено. Все інше – гра тіней.

Текст цього інтерв'ю в найгарячішому оригіналі можна прочитати в соціальній мережі Х, де він був опублікований в ніч на вівторок.

КнижКава в Telegram та Х - час керує грошима!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Книжкові ярмарки, на які ви ще встигнете: січень - березень

İmage by MZarzhytska on X & Google Aİ

Автор Марія Заржицька  

Випуск 99

Календар книжкаря - мастхев у світі вигідних надбань, хай то буде крута угода на переклад чи придбання рідкісних книг. Тож, у цьому році починаємо знайомити вас зі світовими книжковими ярмарками сезонно - так, аби ви встигли хоч щось планувати в позапланові часи.  

Трішки ретроспективи

В 2024 році ми торкнулися теми ярмарків, і доволі грунтовно. Так, у жовтні-листопаді “КнижКава” опублікувала серію пілотних репортажів, що стосувались Франкфуртського й Белградського книжкових ярмарків та подій на перетині Західної та Південно-Східної Європи.  

В минулому році наш часопис висвітлював події на українських книжкових заходах та можливості для українських авторів і видавців залучити грантову підтримку для видання книг за кордоном.

Цього року, відзначивши традиційно суперечливу позицію Німеччини та Сербії щодо сепаратизму, розширимо мапу наших оглядів. І першою великою подією, до якої вже готується чимало книжкарів, стане ярмарок у Лондоні.

Лондонський книжковий ярмарок 

Щороку в столиці Великої Британії - тепер у виставковому центрі Olympia району Хаммерсміт - відбувається London Book Fair (LBF). Це головний весняний захід, або, як його ще називають, хаб для торгівлі авторськими правами. 

Дати проведення заходу - плаваючі, з березня по квітень, тому поточний графік заходу треба відстежувати з кінця осені попереднього року. Так видавці зможуть потрапити до національного стенду від Українського інституту книги, що виглядає зручним через групову організацію заходу.

На жаль, в цьому році реєстрація на безкоштовну участь видавців через УІК вже завершилась, але ще можна зареєструватись на незалежну участь через сайт ярмарку. Є варіанти як для видавців, так і для інших ринкових дієвців, які планують ефективно витратити свій час. 

Цьогорічний захід відбудеться 10-12 березня 2026 року. Зокрема, українське видавництво Stretovych в минулому році обрало ще один, хоч і специфічний, шлях просування на британському книжковому ринку - навчання в програмі для незалежних видавців з різних країн, організоване Британською Радою.

Тож, чекаємо на оголошення повного списку видавців з національного стенду від УІК, повідомлень в медіа від інших учасників та зауважимо, що на LBF автори не можуть презентувати свої роботи на стендах - як, наприклад, на українському фестивалі “Книжкова Країна”. Авторам рекомендують статус відвідувача та самостійний пошук контактів з агентами, які працюють в місцевому Центрі міжнародних прав.

В минулому році LBF відбувався 11–13 березня 2025 року і продемонстрував ознаки наростаючої кризи традиційного ринку. Дехто з видавців (як-от Spines), уже не соромлячись, запропонував ШІ в якості автора, тоді як 8080 Books, видавничий підрозділ Microsoft, вперше відвідав LBF. Інтерес до читання картинками ознаменувався «Світом під загрозою» (“One World Under Doom”) від Marvel та «Бетмен: Тиша 2» (“Batman: Hush 2”) від DC.

Повторимось, що LBF є головним хабом для купівлі-продажу прав, але, якщо ви прагнете увійти до цього процесу раніше, варто відвідати Вільнюський книжковий ярмарок, який в 2025 році відбувався з 27 лютого по 2 березня. В ньому теж відкрився Міжнародний центр прав, а сам ярмарок відбудеться з 26 лютого по 1 березня у виставковому центрі LITEXPO.

Ще на тему: Угоди в книжкарстві: хто що винен

Вільнюський книжковий ярмарок

Програма 26-го Вільнюського міжнародного книжкового ярмарку (Vilniaus knygų mugė 2025) на ювілейну 25-ту річницю в сучасному форматі була особливо масштабною. Тема року: «Слово в пошуках людини» (The word in search of human), зокрема, підкреслювала повернення до людяності в епоху цифрових технологій. 

Подія відбулась із екологічним фокусом та яскравим арт-акцентом - зустрічі з ілюстраторами, виставка музичної продукції та живі виступи артистів. До речі, литовські співорганізатори брали активну участь у київському Book Art Fest.

Як зазначає видання Читомо, спеціальна програма 27-го Вільнюського книжкового ярмарку Vilnius Fellowship Programme буде присвячена дитячій літературі.

Ще на тему: Київський Ярмарок Мистецької Книги 2025 (Kyiv Book Art Fair 2025)

Азійський вояж: від моря до моря

Ви здивуєтесь, але у видавничому світі існують люди, що живуть на книжкових заходах. І це зручно, якщо спланувати свою подорож, як Марко Поло, адже до Лондона потрібно залітати з перемогою. На тих, хто хоче - і має змогу розпочати - свій ринковий рух з азійського світу, чекають:

• Каїрський міжнародний книжковий ярмарок. В 2025 році захід відбувся з 23 січня по 5 лютого. Цей ярмарок є найстарішим та найбільшим в арабському світі - тож, якщо ви хочете видавати нетривіальну літературу або запропонувати тутешньому читачу власні видання, час прискоритись, адже ярмарок починається… завтра! Щоправда, триває він до 3 лютого, адже араби ніколи і нікуди не поспішають.

• New Delhi World Book Fair минулого року проходив у Делі (Індія) з 1 по 9 лютого, в освітньому контексті, а в цьому році закінчився позавчора та запам'ятався безладами на  безкоштовному стенді. Втім, ви ще встигнете завантажити купу корисних матеріалів, у тому числі, з торгівлі правами.

• Taipei International Book Exhibition минулого року відбувався 4-9 лютого у Тайбеї, Тайвань. Темою 2025 року було “Слідуй за своїми читацькими фанами” ( "Follow Your Fancy in Reading"), з Італією в якості почесного гостя. Цього року на Тайвань можна летіти прямо з Каїру за квитками Emirate Airlines, адже ярмарок відбудеться, згідно законів місцевої незламності, з 3 по 8 лютого.

Ще на тему: Нетривіальне: Близький, Далекий Схід

Також цього сезону: комікси

Якщо ви - справді ризикована людина, і невизначеність для вас є філіалом Діснейленду, відвідайте Festival International de la Bande Dessinée d'Angoulême - Ангулемський Міжнародний фестиваль коміксів у Франції. Цього року він запланований на 29 січня - 1 лютого 2026 року. 

Тож, коли ви - фанат, автор або видавець коміксів, саме на цей фестиваль можна вилетіти з теплого Каїра, аби, принаймні, дізнатись на місці, чим закінчились управлінські баталії, які тягнуться аж по цей рік.

Минулий 52-й фестиваль відбувся з 30 січня по 2 лютого 2025 року. Один з найпрестижніших заходів графічної літератури сфокусувався одразу на двох чутливих темах:  культура коміксів Іспанії та історична жіноча перемога в головній номінації.

До делегації почесного гостя увійшло більше 100 іспанських коміксистів  Барселона як центр комікс-культури була представлена кількома виставками. Крім того, відбулася Виставка Супермена - ретроспектива з декораціями емблематичних локацій Метрополіса.

Гран-прі міста Ангулем в 2025 році отримала французька художниця Анук Рікар (Anouk Ricard), з серіями «Анна і Фрога» та «Аніман», обійшовши Кетрін Мерісс та Елісон Бекдел, і це вперше в історії, коли до фіналу конкурсу потрапило одразу троє жінок.

Наприкінці 2025 року в середовищі фестивалю розігралася криза. Причиною стали проблеми з фінансами та звинувачення в “браку прозорості”, надмірній комерційності та токсичному менеджменті, що призвело до відмови в частині урядового фінансування на 2026-й рік. Як пише видання Entrevue, петицію про бойкот підписало 2300 осіб, включаючи переможницю. 

Нагадаємо, що 1 вересня 2025 року на київському фестивалі PicConference в Мистецькому Арсеналі було присвячене культурі коміксів. Учасники мали змогу зустрітись із професіоналами індустрії та взяти участь у майстер-класах із самопрезентації.

КнижКава в Telegram та Х - час керує грошима!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net