Найзапекліші: як Вовчок, Пчілка та Куліш ділили літературну сцену

 

Автор Марія Заржицька

Випуск 130 - спеціальний

Історія української літератури тільки на перший погляд здається марудним стражданням. Насправді, це страждання драматичне — як і годиться справжньому українському характеру, від природи сповненому різнорідних емоцій, пристрастей та бажань, які не завжди можна стримати хорошим походженням, інтелігентним вихованням чи найблагороднішими прагненнями. Сьогодні ви дізнаєтесь, чому Олена Пчілка та Пантелеймон Куліш запекло ворогували із Марко Вовчок, і хто знищив кар’єру однієї з найкращих перекладачок зарубіжної літератури в Україні та Російській імперії.

 

Марко Вовчок: життя без доказів

 

Марія Олександрівна Вілінська походила з родини російських шляхтичів і, перш ніж стати українською Жорж Санд, виховувалась в Харківському приватному пансіоні. Дивно, але той час став для неї можливістю вивчити українську мову на рівні літературної — можливо, тому, що Марія була від природи не лише обдарованою до мов, але й через польське походження родини, яка мешкала в Орловській губернії й мала активні контакти з представниками тодішньої української інтелігенції. 

 

Юна Вілінська народилась у 1833 році, під час подій, які, з одного боку, позначились ліберальними настроями західного походження в середовищі тодішньої аристократії, з іншого — посиленням авторитарних тенденцій з боку царського уряду та боротьби між народовцями й західниками. Дві протиборні політичні сили лише посилювали протистояння через крайнощі, характерні для регіону в цілому.

 

Не дивно, що в домі Вілінських загостював Опанас Маркович, український етнограф та активний член Кирило-Мефодіївського товариства, відомого своїми прагненнями докорінних змін суспільного ладу. Погляди Марії вже тоді були антикріпосницькими: її вітчим Дмитрієв відрізнявся вкрай жорстоким ставленням до близьких та своєї людської власності, так званих “душ”, і типовим для багатьох тодішніх поміщиків розгульним чином щодо власності матеріальної. Не дивно, що родина збідніла й шукала можливості влаштувати дочку яйнайкраще для свого стану.

 

Опанас Маркович був засланий до Орла з тих самих причин, що й Тарас Шевченко, і, працюючи у військового губернатора, познайомився з Марією Вілінською. Коли їй виповнилось 16 років, молода пара одружилась — і це сталось вже в Україні, куди Маркович повернувся після заслання працювати в газеті "Черниговские губернские ведомости". За сім років життя в Чернігові, Києві та Немирові потомственій, добре освіченій аристократці вдалося опанувати ще одну мову — українську, хоча говорити нею в побуті їй не вдавалося так, як місцевим. Тим не менше, своїм літературним талантом вона справила неабияке враження на Пантелеймона Олександровича Куліша з козацького роду Кулішів герба Сліповрон — того самого автора “Чорної ради” та “кулішівки”, першої фонетичної абетки української мови та перекладача Біблії. Вперше побачивши “Народні оповідання” Марії Маркович, Куліш закохався не лише в її талант.

 

Пантелеймон Куліш: серце понад розум

 

На той час Куліш уже був аж якою визнаною персоною як в українських, так і в російських колах інтелігенції. Зокрема, Петро Плетньов, який виконував у Олександра Пушкіна роль літературного агента й розпорядника, запросив Куліша на посаду лектора російської мови для чужоземних студентів Петербурзького університету, де на той час працював ректором. Через свою діяльність у Кирило-Мефодіївському товаристві Куліш теж був заарештований, і його дружина Олександра народила мертву дитину через хвилювання, пов’язані з його тримісячними допитами. 

 

Кохання до Марії накрило пристрастного Куліша аж раптом, натхнене як її словом, так і зовнішністю й манерами. Мабуть, це особливий рок українського чоловіка — кохати гордовитих панянок, яких важко досягти, й це сталося з нещасним Пантелеймоном Олександровичем, враженим Маріїною царською поставою, стриманістю та загадковістю, що не пропускала в себе жодного стороннього й не давала очевидних підстав бути впевненим у взаємності.

 

В 1857 році Куліш випускає “Народні оповідання” Маркович під власним редагуванням та псевдонімом Марко Вовчок, який чи то підтримав, чи запропонував. Досить імовірно, що Марія, натхненна впливом тогочасної французької культури, взяла приклад Жорж Санд і багатьох сучасниць, які воліли друкуватись під чоловічими псевдонімами, аби уникнути зазіхань консервативної публіки на своє життя. Жінка того часу, навіть впливова, багата й аристократична, мусила виконувати роль, як максимум, управительниці маєтку, меценатки та покровительниці освіти, особливо якщо жила в провінції, де мистецька активність викликала хвилі прискіпливої уваги та шаленої заздрості. 

 

Тим не менше, Вовчок не змогла приховати своєї особистості від читацької публіки, бо кожне з її творінь вирізнялось чимось таким, чого досі не було в українській літературі — чисто жіночим, тонким психологізмом, ніжністю, витонченим умінням розчулити найчерствіші душі та проникливим співчуттям, незважаючи на її замкнений, мовчазний характер, що став прообразом для псевдоніму. На час розквіту кар'єри Вовчок Леся Українка тільки готувалася стати відомою письменницею, зате її мати, Олена Пчілка, вже активно займалася національним відродженням — як у власному маєтку, так і в українських спільнотах свого кола.

Олена Пчілка: найфеміністичніша консерваторка

Ольга Петрівна Драгоманова, в майбутньому — Ольга Косач-Квітка, була на 16 років молодшою за Марію Маркович, походила з родини дворян Драгоманових міста Гадяч Полтавської губернії, які свого часу перебували на дипломатичній службі в Богдана Хмельницького. На відміну від родини Вілінських-Дмитрієвих, Ольга не знала жорстокого виховання, але у власному сімейному житті виявилась на диво авторитарною.

 

Її чоловік, Петро Антонович Косач, судовий слідчий, дійсний статський радник та меценат, походив з гербової козацької шляхти, яка отримала всі привілеї російського дворянства. За професією мировий посередник, Петро Антонович і в родинному житті був тихомирною людиною, тоді як Ольга Петрівна ввійшла до історії як владна, неймовірно працьовита українська господиня, сувора мати та підкреслено пильна, аж затята народовиця, що дотримувалась звичаїв далеко не свого кола, починаючи із зовнішнього вигляду й закінчуючи поведінкою, властивою людям не просто з авторитарною, а доволі грубою манерою відстоювати власні інтереси — лінійною, беззаперечною прямотою, нищівними висловами, карною мовчанкою, показовими ігноруваннями та запереченням інакшості навіть у власних дітях. 

 

На відміну від Маркович та Куліша, Олена Пчілка майже весь час свого життя перебувала в Україні та свідомо не бажала знати жодної іншої культури, крім місцевої. З Вовчок вона була знайома не лише через Опанаса Марковича, але й через його земляка Пантелеймона Куліша. Обидва чоловіки кохали Марію та всіляко підтримували її творчість — як старші за віком, редактори та радники, а Куліш кохав ще й істерично, так, як може бути закоханим чоловік іншої жінки, скутий шлюбними заборонами та холодністю самої Марії. 

 

Любовний п’ятикутник: нерідна кров

 

Вона не любила його, хоч і погодилась на зв’язок. Радше за все, амбітній натурі лестила його театральна закоханість, яка могла й розважати, підігрівати кров та заповнювати порожнечу. Втім, Куліш-таки на щось сподівався, благаючи дружину відпустити його й навіть погрожуючи накласти на себе руки, а більше — чекаючи на Вовчок у Берліні, куди вона так і не з’явилась, обравши собі за коханця російського письменника Івана Тургєнєва.

 

Це був шалений удар по самолюбству Куліша, який поклав на вівтар забороненого кохання надто багато — нехтуючи законною дружиною, влаштовуючи дурні сцени ревнощів і загалом, сповідуючи принцип подвійної моралі, коли власні почуття не просто стають, а отримують суб’єктивне право бути важливішими за обов’язок. Марія ж обрала шлях задоволення через таку саму пристрасну натуру, що втомилась терпіти й вирішила віддатись чоловіку, яким не просто захоплювалась, а якого відчувала близьким по духу. Вуса номер один і вуса номер два, схоже, виявились для неї надто задушливими, тоді як Іван Сергійович, що ріс у родині жорстокої поміщиці Варвари Тургєнєвої, вражав Маркович розмахом творчості, тонкою чуйністю та можливостями дивитись на світ глобально, як і годиться панівним верствам.

 

Амбітність та віроломство Марії Олександрівни вразили не тільки розгніваного Куліша, що затявся бути довічним ворогом зрадниці та звинуватив її в тому, що “Народні оповідання” писала не вона, а її чоловік-етнограф. На той час Опанас Маркович, хоч і хворів на туберкульоз, але підтримував дружину, від якої опинився емоційно та фінансово залежним, яка шукала за кордоном можливостей стати перекладачкою світових літературних бестселерів та якій, врешті, допомагав і він. 

 

Хтозна що сталося між Опанасом і Марією — через її стриманість ніхто не міг знати родинних таємниць — але його друзі додумали все, що можна й не можна. Особливо старалася Пчілка, що виступила захисницею обох скривджених і з готовністю повірила Кулішу, який переконав, що знати українську на такому рівні Маркович не знала й знати не могла — більш того, Ольга Петрівна стверджувала це публічно, тоді як підросла Леся Українка, навпаки, зробилася палкою прихильницею таланту Марко Вовчок.

 

Того часу Марія Олександрівна мала змогу — хоч і неповну, бо Тургєнєв, усе ж таки, не міг забути Поліну Віардо — насолоджуватись перевагами зв’язку з автором “Батьків та дітей”. Іван Сергійович, зокрема, познайомив Вовчок із Жулем Верном, перекладачкою якого вона стала, й остаточно розбудив у Марії те, що дрімало під покривом її зовнішньої суворості. Це була палка натура, що могла закохуватись так само швидко й беззастережно, як і минала та закоханість — ще й у чоловіків, набагато молодших за себе, ще й взаємно, і навіть з умовно щасливим фіналом, коли один з них, Михайло Лобач, став її офіційним подружжям. 

 

Труднощі перекладу та кавказький полон

 

Щоправда, амбітність наостанок зіграла злий жарт із Вовчок — отримавши в Санкт-Петербурзі великий контракт на переклад казок Андерсена, письменниця винайняла студенток, яким, врешті, їй стало жаль платити навіть по десять рублів за лист. Отут і проявилась панська натура, за яку одна зі студенток помстилась, підклавши Вовчок переклади іншої відомої особи, Марії Трубнікової, які авторка розпізнала вже в публічному доступі. Скандал виявився для письменниці нищівним. Одразу 19 літераторів третейського суду визнали її винною в плагіаті, хоча вона так і не виказала мстивицю, взявши всю провину на себе і подавшись жити в глушину - і не куди-небудь, а на Кавказ, де і впокоїлась у поважному віці.

 

До речі, в другу половину свого життя зовнішні риси української леді Чаттерлей набули дивовижних змін. Це була не просто типова бровата українськість, а королева Вікторія, що, тим не менш, причаровувала молодиків із першого погляду. Хтось, як Пчілка, до кінця життя вважав її безжальною польсько-російською пані, хтось, як Куліш, обожнював зненависті, але вона продовжувала писати шедеври як українською, так і російською мовами, незалежно від того, був поруч той чи інший чоловік, або не було його. 

 

Пантелеймон Куліш мав не одну драму з жінками, проте, завдяки дружині Ганні Барвінок не раз випливав із незугарних ситуацій. Олена Пчілка досягла висот як захисниця українського народного духу та видавчиня “Першого вінку”, відомого в Україні як збірка феміністичної поезії, а її галицькі зв’язки так і залишились для неї болісним спогадом, чимось рідним із Ольгою Франко, яка, на шкоду для своїх нервів, змогла здійснити мрію. А головне, Пчілка визначним чином продовжила себе в знаменитій дитині — Лесі Українці, яка, хоч і жалілась на виховання Драгоманових, але й завдяки йому спромоглася стати сильніше, ніж їй те назначила природа. 

 

КнижКава в Х, Facebook -

ваш вибір формату.

КнижКава  в Bluesky -

погляд назовні.

 

Сам собі видав: 10 питань Владу Гріньє

Images by Vlad Grinje

 

Інтерв’юєр Марія Заржицька

Випуск 130 + спецрепортаж

Що здатне привернути увагу до творчості письменника в наш час - обгортка, стиль чи сюжет? Ми познайомились із Владом Гріньє на вересневому фестивалі VinBookFest у Вінниці. Його намет вирізнявся великою кількістю книг одного автора. Невже в Андрія Кокотюхи з’явився потужний конкурент?

Як виявилось, Влад Гріньє - псевдонім Володимира Гриненка, вінничанина, що публікує власні книжки з 2017 року, а пише їх ще давніше. Незважаючи на добротний стиль письма, автор оминув шлях традиційного видання та вирішив публікуватись самвидавом. Його книги, зокрема, вийшли у друкарні-видавництві “ТВОРИ” та продаються у вісьми книгарнях Вінниці. 

Книги Гріньє одразу дивують “старим добрим стилем” - кінематографічними описами, інтелектуальними діалогами та напруженою атмосферою, в якій інтрига сполучається зі складними стосунками героїв та важким моральним вибором. Це стиль класичного белетриста, який створив біля двох десятків книг - романи, повісті, збірки в детективному, фантастичному та містичному жанрі, любовну прозу та історії про людей мистецтва. От тільки белетристиці в Україні живеться класично непросто. Майже хутірська пиха читацтва щодо розважального жанру спонукає навіть талановитих оповідачів йти в тінь або вистрибувати звідти зі священними космобластерами.

Гріньє теж не уник видатних учинків: його дебютний роман “Клони” торкнувся тем наукових експериментів у контексті альтернативних ідей з біблійними мотивами. Сам автор називає це частиною “великого задуму” — іншою історією Землі, пов’язаною з книгою «Третє пришестя», виданій торік у складі трилогії. 

Фантастичне переосмислення історії людства починається із Адама та Єви як посланців іншої планети й продовжується місією іншопланетянина Ешона, що є, за твердженням письменника, літературним прообразом Христа і Його апостолів. Виникнення релігії пов’язується зі спробою зробити людей добрішими, а суперечності між людьми — із заселенням Землі вихідцями з трьох різних планет. В цій частині своєї творчості Гріньє спирається на теорію палеоконтакту - перенесення життя з однієї планети на іншу. Передусім, автор позиціонує це як динамічний бойовик із елементами трилера: космічні битви, протистояння цивілізацій, шпигуни, убивства, сутички. Позаземні цивілізації продовжують бути присутніми на Землі й впливати на розвиток людства, зокрема, через своїх посланців — егрегорів та новітні технології. 

Звісно ж, йдеться про альтернативний світ художнього твору, а не проповідь якогось віровчення. Це поки що відокремлює Гріньє від Лафайєта Рона Хаббарда, який після серії фантастичних романів заснував саєнтологію. Втім, авторський підхід спонукає згадати про “Ісуса на Марсі” Філіпа Хосе Фармера, де іншопланетяни готують повернення Христа на Землю, чудеса науково обгрунтовані, а книга Матвія - зовсім не те, до чого ми звикли.

Щодо місії самого письменника, виконати її він намагається самостійно з 2017 року. Його книжки друкувались у різних видавництвах Києва, Вінниці та Житомира. Для продажу книг та захисту своїх прав Гріньє створив власний сайт і кілька суміжних проектів, завдяки яким читачі можуть дізнаватися про творчість автора, вихід новинок і робити замовлення. Зокрема, він пропонує читачам потужну авантюрну лінію в стилі англійського детективу та лондонське фентезі з часопросторовими переміщеннями.  

Сьогодні говоримо з письменником про те, як йому вдалося стати самовидавцем і чого вартує керування настільки обширним авторським проектом.

1. Наскільки успішним виявився ваш дебютний роман і як змінилась лінія творчості?

Особливого успіху в “Клонів” тоді не було: я ще зовсім не знав, як знайомити читача зі своєю книжкою. Для мене це найскладніший задум, тому його продовження поки лишаю «на закуску». Є любовний роман «Спогади про любов», трилер «Тераріум» про політ корабля на Марс, роман про Сальвадора Далі та Галу «Сафарі на планеті, якої немає». Пишу також про Джона Леннона, звертаюся до історії Мони Лізи у власному художньому прочитанні. Завершую своє перше велике фентезі «Петля часу» — приблизно шістсот сторінок. Мені шістдесят три, але я не вважаю вік причиною відмахуватися від того, що цікавить молодших читачів. Хочу розуміти цей інтерес, та й самому мені цікаво працювати в новому жанрі. 

2. Скільки в середньому витрачаєте часу на створення однієї книги?

Для мене головне — мати що сказати. Деякі думки, образи й сюжети складалися десятиліттями. Останні кілька років я, переважно, надаю їм літературної форми.

Тому мені важко визначити середній термін. Якщо рахувати лише час роботи над текстом, за межами цієї відповіді залишиться значна частина життя, протягом якої книга визрівала.

3. Ваші обкладинки можна відзначити вмілим застосуванням сучасних технологій. Чи допомагає вам штучний інтелект під час роботи з текстами, і як саме?

Так, використовую його і не приховую цього. Вважаю штучний інтелект видатним сучасним винаходом, і відмовлятися від його можливостей не бачу сенсу.

Обкладинки створюються за моїми завданнями за допомогою ШІ. У роботі над текстами використовую його для перевірки помилок, пошуку неточностей, уточнень. Водночас працюю і з людським коректором: штучний інтелект поки не може повністю його замінити, а результати його роботи також потребують перевірки.

4. З таким стилем текстів ви могли б публікуватись у провідних видавництвах України, і не тільки. Чому вирішили стати самовидавцем?

Дякую за таку оцінку. Спочатку я надсилав рукописи видавцям. Переважно, у відповідь було мовчання або повідомлення, що моя пропозиція не зацікавила. Тоді вирішив власними силами, у межах своїх можливостей, видавати невеликі тиражі.

Я розумію й видавців: робота з маловідомим автором потребує грошей, часу, організаційних зусиль. Жодних образ із цього приводу не маю.

Зараз основні сили хочу вкладати в самі книжки. Вірю, що коли вони будуть цікаві людям, то поступово знайдуть дорогу до читача. Зі свого боку намагаюся цьому допомагати.

5. Як би ви оцінили результативність вашого проєкту — через окупність книг, кількість задоволених читачів, охоплення ринку чи щось інше?

Поки не ставлю перед собою конкретних комерційних цілей. Навіть сто чи двісті примірників — це значні витрати. На сьогодні вкладені кошти ще не окупилися.

Найбільше сил дають читачі, які повертаються. Знаю у Вінниці щонайменше п’ятьох-сімох людей, які, прочитавши одну-дві мої книжки, поступово придбали практично всі інші. Про таких покупців розповідають і продавці. Для мене це дуже важливо: людину зацікавила книжка, і вона захотіла читати далі.

6. Зазвичай самовидавці переживають труднощі в контактах із книгарнями. Як вам вдалося налагодити співпрацю з такою кількістю точок продажу, і що означає в даному контексті «міні-книгарня»?

Мої міні-книгарні — це невеликі куточки з моїми книжками всередині універмагів та магазинів інших товарів. Називаю їх міні-книгарнями Влада Гріньє — Володимира Гриненка. Так я організував можливість показувати й продавати свої видання. Потроху вони знаходять покупців.

Щодо великих мереж, то я розумію складність роботи з окремим маловідомим автором: це облік, розрахунки, час працівників. До того ж сама поява книжки на полиці ще не означає, що її помітять. Тут є певне замкнуте коло: для продажів потрібна впізнаваність, а щоб її здобути, потрібно дістатися до читача.

Тому беру участь у фестивалях: уже представляв книжки у Вінниці, Львові та Житомирі. Планую участь у заході на ВДНГ у Києві, який перенесли на весну. Є також продаж через «Розетку» та сайт із контактами помічників, які приймають замовлення й відправляють книжки «Новою поштою».

7. Як ви підтримуєте контакти з вашими постійними читачами — спільнота, книжкові клуби, відгуки тощо? Хто ваш читач?

Маю сторінку у Facebook, поки менш як тисячу підписників. Публікую дописи, короткі відео, розповідаю про книжки. Пробую також платну рекламу у Facebook та Instagram, зокрема для вінницької аудиторії. Зворотного зв’язку поки хотілося б більше.

За моїми спостереженнями, основні читачі — люди старші за 35–40 років. Є й ті, кому сімдесят-вісімдесят. Серед них багато освічених людей, людей мистецтва.

Але запам’яталася історія молодої читачки, якій ще немає тридцяти. Вона взяла «Спогади про любов» у дорогу. Спершу їй здалося, що це книжка для значно старших людей, а потім здивувало, наскільки переконливо, на її думку, автор передав психологію молодої жінки. Такі відгуки для мене особливо цінні, адже людські стосунки — головне в моїх книжках незалежно від жанру.

8. Ви пропонуєте свої книги лише в паперовому форматі. Як би ви оцінили успішність продажу електронних книг, чи плануєте додавати інші формати — аудіо, відео?

Так, електронних версій я наразі не продаю. Ще не опанував цей напрям і зараз зосереджений на паперових виданнях.

Я вірю в майбутнє паперової книжки. Мені здається, що частина людей уже втомлюється від екранів і хоче тримати в руках справжню книгу. Це моє особисте відчуття й переконання.

Відео використовую для знайомства читачів із творами. Щодо аудіокнижок — конкретних планів поки не сформулював.

9. Чи плануєте в подальшому активно розвивати детективний жанр, і що для цього потрібно?

Детективи — лише частина того, що мені цікаво писати. До того ж, у моїх творах детективна історія часто переплітається з містикою або фантастикою. Насамперед, «Смертельна елегантність». Це один із моїх найпопулярніших романів, особливо у Вінниці: його продовжують купувати, він уже мав кілька перевидань. У ньому поєднуються детективна інтрига із серійним убивцею, психологічний трилер та історія жіночого суперництва. Працівниці мережі бутиків борються за увагу її власника, сподіваючись стати його обраницею, а згодом — дружиною. Любовні сподівання, ревнощі й особисті інтереси переплітаються з убивствами. Хто за ними стоїть, читач дізнається лише наприкінці. За задумом мені хотілося поєднати складну інтригу в дусі Агати Крісті з напругою сучасного трилера.

Детективна складова є і в «Убивстві в домі шакала»: у замку правителя розслідують убивство шляхом отруєння, до історії причетне вище оточення володаря. Сам правитель має риси одного з відомих диктаторів. Тут розслідування поєднується з фантастичним задумом.

Особливо виразною є детективна побудова в «Тераріумі». Через двісті років корабель летить на Марс. На борту восьмеро людей і тераріум зі зміями. Хтось відкриває засувку, кобра смертельно кусає капітана. Потім стаються інші загадкові смерті. Підозри переходять від одного члена екіпажу до іншого, поступово відкриваються їхні особисті таємниці. У цьому є близький мені принцип детективів Агати Крісті: обмежене коло людей, замкнений простір і небезпека, від якої неможливо просто піти. Тільки замість маєтку чи острова — космічний корабель.

«Острів любові» також побудований на таємницях і несподіваних поворотах. Дія відбувається через сто років: киянин рятує синтетичну дівчину й разом із нею тікає на острів в океані. Подальші події розгортаються на межі фантастики, трилера й детективної історії.

А от «Приватну галерею», де диявол заманює відомих людей до свого замку й перетворює їх на картини, я радше відніс би до містичної прози. Сама наявність таємниці ще не робить твір детективом.

Мені цікаво поєднувати жанри. Розслідування дає змогу поступово відкривати не лише обставини злочину, а й самих людей: їхні почуття, приховані образи, мотиви вчинків. Саме тому детективні лінії виникають у різних моїх книжках, навіть коли основою є фантастика чи любовна історія.

10. Якби довелося звернутись до традиційних видавців, із чого почали б перемовини зараз?

Напевно, запропонував би для розгляду ті романи, які найкраще продаються у Вінниці й уже мають читацький відгук. Тепер я можу розповісти не лише про задум, а й про те, як люди сприймають книжки.

Не виключаю, що знову надішлю свої твори видавцям. Сподіваюся й на знайомства під час фестивалів та виставок. До співпраці відкритий — хотілося б знайти видавця, якого мої книжки зацікавлять і який допоможе їм дійти до ширшого кола читачів.

Ми дякуємо Владу Гріньє за активну участь в проєкті «Сам собі видав». Сподіваємось побачити в ньому письменників, що хочуть розповісти про досвід самостійного видання книг в Україні та за кордоном. Надсилайте ваші пропозиції в редакцію або заповнюйте форму на сторінці вгорі (у веб-версії), з повідомленням «Сам собі видав».  

 

Ще на тему: 

 

Сам собі видав: 10 питань для Таїсії Сосновської

Надбати: скільки коштує книга письменнику

Великий та Жахливий: кейс Акуніна-Булгакова 

КнижКава в Х, Facebook  -

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

погляд назовні.

 

Відсіч-2026: право на гідність, дощ та забуття

 

Images by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 128

 

Житомирський книжковий форум, що проводиться вчетверте на Європейській площі, зробився для видавців та авторів бажаним місцем гостювання. Безумовно, роль грає масштаб, у якому окремих учасників ринку краще видно, але є ще дещо — все більша залученість організаторів та одне одного в те, що робить кожен.

Видавці великі, видавці менше

Набагато легше долати стереотипи, коли представляєш собою велике видавництво чи відомого автора. Цього року великих видавництв на “Відсічі” було, м’яко кажучи, небагато — хіба що в представництвах як частина корпорацій або штату, як-от “Жорж” чи “Віхола”, що не позиціонує себе як видавництво масштабу - скорше, фокусу та глибини тем, а за тим, і відомого бренду.

Тут вимальовується цікава традиція “Відсічі” - формування кола видавців, які спеціалізуються на тих чи інших темах чи являють собою так звану середньобюджетну ринкову ланку. З одного боку, ціни на книжки, представлені під час форуму, не кусаються, з іншого, читач може знайти на таких ярмарках видання, що їх нема або не може бути у великих роздрібних мережах.

Мігрантська література

видавництва "Літературна брама"

 (Житомир)

З іншого боку, значна представленість самовидавців і поетів — а за тим, і видавців, які згоджуються публікувати твори за кошт автора — стає не лише ознакою регіональних книжкових подій, а й українського книговидавництва в часи кризи. Спробуємо зрозуміти, чому так відбувається.

Військова література: в пошуку сміливця

Скарги на імпортні преференції — тобто, на 70 відсотків перекладної літератури в мережах “великої п’ятірки — стали звичною справою, і програми підтримки перекладів сприяють тому як державна ініціатива. В останній немає нічого поганого, крім дисбалансу за рахунок української літератури, яку може побачити світ, і, зокрема, комбатантськоґ літератури, яка вартує, все ж таки, виходу з “зеленого кута”. Створення реєстрових агенцій не дорівнює створенню проекту, який захоче читати значна частина цільової аудиторії, або це перетвориться на черговий пошук фінансування для вузькоколійних видань за рахунок автора.

Тут варто, все ж таки, звернути увагу на західний ринок — а найбільш пропрацьованим у плані літератури військового походження є ринок США. Колишні генерали, командири та солдати видають книгохіти комерційного значення, що розповідають про важливі для суспільства речі — від елементарних навичок самоорганізації та подолання психологічних наслідків бойових дій до створення передових систем управління бізнесами, психології впливу, реклами та пропаганди. Ці книги є результатом акумульованого досвіду, в якому захопливо представлені епізоди військових операцій та біографічні моменти лідерів підрозділів. 

 

Авантюрна серія "Привид" 

Валерія Волосюка, військового льотчика

І, якщо вже українська впливова еліта бере засоби пропаганди з колишнього СРСР — а вона бере, і це неможливо заперечити, бачучи гранітного штибу видання з певним стилем викладу та оформлення — то чому б не брати найкраще впливове, від майже пригодницьких біографічних збірок та фотокниг до дитячих історій, які легко читати й запам’ятовувати, включно із основними подіями Великої війни?

"Білка" та стрілки

Військова література (дуже не люблю, коли її обзивають комбатантською, бо звучить це не впливовіше, аніж банка тушонки) в Україні, попри все, перетворюється на жанрову, завдяки сміливості та дотепності авторів, які не соромляться творити трагікомедій. Військова література в Україні набуває дитячого забарвлення не лише через мову, доступну школярам. Те, як говорить з дитиною батько і мати, завжди має певну різницю. Історії про дітей на війні, тварин на війні, родини на війні стають все більш популярними, хоча не завжди приймаються видавцями за власний рахунок — мовляв, зараз не час. А коли? 

 

Біографічні нариси та дитячі оповідання 

Олени Мокренчук, історикині, майора ЗСУ

Звісно, покласти всі очікування ринку на спеціалізоване видавництво типу “Білки” зручно, але Ірина Білоцерківська буквально в дні форуму оголосила, що не в змозі зараз розглядати всі рукописи, які надходять. Чекати на з’явлення нових зірок, які стануть в один ряд із Віталієм Запекою чи Тамарою Горіха-Зерня - яких крути не крути, а читають - не варто. Чому? Вони є, і їм варто лише надати змогу писати ще і писати для всіх, а не лише для своїх. Хтось залишиться в історії як автор однієї книги, а хтось створить серію, і це нормально.

Біда одна — в якийсь момент і автор, і видавець вмикають системну відповідь, яка прикриває головний страх обох. Не сподобатись системі, що чи існує, чи ні, а працює як пропагандистський довбодятел, що не лише збиває з пантелику, а й віднімає здоровий глузд там, де нестиковки є більш ніж очевидними. Якщо в армії такий сліпий послух може спрацювати, то на цивілці — на жаль, вона є надто різноманітною.

Жанрова література "Відсічі": родовий відмінок

Коли вже до серій, на регіональних форумах, і тільки можна побачити надзвичайно плідних авторів, які, виявляється, існують. Це автори, які живуть і творять поруч із нами, пишуть багато і на диво якісно, а головне, - і знову ж таки — за свій рахунок. Переважно, їх не влаштовує тривалість очікування від видавництв, які купують права в авторів, та й сам процес продажу прав, переважно, незнайомий самовидавцям. Тут чітко проступає потреба “видати книгу” замість “продати права”, бо ж останнє сприймається, як продаж в рабство.

В контексті дитячої літератури самовидавцям існувати простіше. Її купують, бо треба, бо ж не кожен може собі дозволити ретельно й модно проілюстровані видання від зірок ринку. Втім, цього року нішу дитячих видань на “Відсічі” зайняли, переважно, автори, яких публікують, або видавці, які вже традиційно приїжджають на житомирський форум — Віктор Васильчук, “Каламар”, “Час Майстрів”, “Вишенька”. 

 

Зі стендів Віктора Васильчука, "Час Майстрів", "Жорж", "Бук-Друк"

Життя великих: зазирнути в серце

Мені дуже сильно сподобався ухил “Відсічі” до знайомства з авторами біографічного жанру. Раніше до нас приїздив Степан Процюк, вкотре навідується Олена Волинська, та цього року з’явилася Ірина Власенко, в якої нам, хоч і не без перешкод (відео, на жаль, не записалось), але вдалося взяти інтерв’ю про нову книгу, і ось що вона розповіла:

- В чому полягає секрет своєрідного культу Івана Багряного серед сучасників, надзвичайної уваги до його творчості — зокрема, до книги “Тигролови”?

- Іван Багряний був неймовірно щирою, відкритою та доброю людиною. Він створив “Тигролови” за два тижні, бо ця тема його по-справжньому хвилювала, створив із рукописів, які йому “допомагав” упорядковувати його маленький син. Крім того, Багряний написав книгу, яка врятувала тисячі життів українців за кордоном - “Назад до СССР”, в якій він пояснив, чому не хоче повертатись до Радянського Союзу, розповів про катів НКВС, які застосовували проти неугодних найжорстокіші методи “обробки”.

 

Ірина Власенко вже багато років працює над біографічними творами про діячів української літератури, науки та культури, ретельно опрацьовуючи історичні джерела та публікуючись у різних видавців — саме тому її книги, на створення яких йде в середньому від року до двох, мають різний стиль оформлення. Одна з нещодавніх, “По лінії найбільшого опору” про життя Івана Багряного, вийшла в “Українському пріорітеті” і, на щастя, уникла долі більшості книг видавництва, бо якраз була в друку.

Крім того, письменниця анонсувала вихід іще однієї книги, яка виходить за рамки звичних для неї творів та ось-ось має з’явитись у продажу. В роботі залишаються два твори з галузі наукових досягнень українців на світовій арені.

Фемінізм та фемінність

Коли вже братися до творчості жінок, то є сенс хоч інколи заглядати до Creative Women Publishing, які руйнують звичні уявлення про фемінізм та піднімають теми, близькі українським жінкам в традиції та сучасності. Дослідження тем відкритої та латентної пригніченості жінки, яка, з одного боку, вспадкувала паттерни суспільства з рустикальними або колоніальними установками — залежно від їх походження, західними чи східними — а з іншого боку, має тягар пострадянської громадянки з обов’язками вище голови та браком справжньої поваги, постає не демонстративним, а наративним у контексті прагнень жінок розповісти про те, що вони переживають і що відчувають. На українському полі ці пошуки перетворюються на встановлення міжпоколінних та мовних зв’язків — не лише в письменницькому колі, як-от “Перший вінок”, але й в родинному. 

 

Зі стендів видавництва "Відкриття"

Контекст військової літератури тут не останній. На “Відсічі” ми мали змогу почути жінок- психологинь, жінок-піарниць, жінок-біографісток, які намагаються створити не лише обличчя, а й кістяк літератури про війну. Що з цього вийде, час покаже. В усякому разі, чоловіки розповідають про себе, а жінки — не лише про чоловіків, і ми можемо, на відміну від ранішніх поколінь, краще бачити картини війни очима тих, про кого раніше писали інші, зрідка чи в збірках — але чи будемо так добре знати імена та історії, як колись, залежить уже не від держави.

 

КнижКава в Х, Facebook -

ваш вибір формату.

КнижКава  в Bluesky -

погляд назовні.

Від книги до концепту: ілюстрація на Book Forum Lviv 2026

 

Автор Марія Заржицька

 

Випуск 128 АртКава - спеціальний

Із початку свого заснування Львівський книжковий форум проводить ярмарок у Палаці мистецтв. Його сучасна частина містить три поверхи, на яких розташовуються видавничі стенди, простори для відпочинку та виставок і вуличну галерею з кіосками. Якщо порівнювати з “Книжковим Арсеналом”, місця в рази менше, але вільне має, переважно, модерну спрямованість. Втім, цього року BookForum Lviv справив стійке враження архаїчного — і не тільки через ятки старожитностей, що немовби зійшли з фламандських натюрмортів.

Images by @MZarzhytska on X

Класики та сучасники:

Архаїзм — стиль, до якого повертаються через втому від експериментів і неможливість ввести до візуального ряду альтернативні тренди. Якщо з дитячою літературою наші видавці ще ладні експериментувати, то доросла категорія демонструє стабільність або поглиблення вже існуючого концепту. І тут варто почати з класики, яку звикли бачити, переважно, в одноколірних тиснених обгортках та серіями.

Цей безпрограшний варіант кілька років підряд використовує А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, запозичивши його з радянських видань, що, мабуть, обійшлися б власнику в чималеньку чергу, блат або підписку. Останні два варіанти, як правило, були рівнозначними за якість палітурки та паперу, але, все ж таки, за зміст — бо мати в бібліотеці серію поетичних збірок вважалося дуже престижним. Втім, за можливості тоді купували серію одного поета чи письменника, що в теперішніх виданнях зустрінеш не часто.

Тривалий час в оформленні класичних серій на українському ринку панували смаки “Фоліо”, що обирали монохромний стиль із вишуканими шрифтами та лаконічною графікою на суперобкладинках. Втім, із настанням ери технологій харківський гігант, вочевидь, зважився на вкрай невдалі експерименти з так званим народним форматом. Що “Фоліо” точно вдалося — і дивно, чому це не на передових позиціях — оформлення класичної серії з використанням українського живопису, але конкуренцію між ним та “Видавництвом Жупанського” в оформленні зарубіжних серій перехопили “Апріорі”. Сьогодні вони панують в світлому Magnum Opus за рахунок антикви Playfair Display (дизайнер Клаус Крістіансен) та виразних малюнків на обкладинці, які швидко відкладаються в пам’яті потенційного читача.

До класики цього року тяжіють видання Джорджа Мартіна від Stone Publishing, але їх не завжди легко відрізнити від менш іменитих — хіба що за золотими гербовими фігурами. На матові обкладинки з пухкого паперу, звісно, заслуговує не кожен, але “Атена” як молоде видавництво, схильне до переосмислень класичного концепту, втілила задум із мінімальною увагою до контрастності зображень. В деяких виданнях (“Річард ІІ” В.Шекспіра та “Марія Стюарт” Ф.Шіллера) це створило унікальний ефект на межі архаїки та модернізму, але створило невизначеність у сприйнятті текстової частини обкладинки. Втім, розмитість та мерехтливість не завадили “Атені” створити загальний візуальний ряд, що відрізняється беззаперечною елегантністю та натякає на екскурс у видання 70-80-х минулого століття.

КСД зробило драматичний вихід, створивши обкладинки для кримінальних романів з режисерськими кіноефектами. Попри візуальні недоліки класичних видань, сучасний літературний сет у них виглядає краще, ніж учора.

Загалом, книгарняна конкуренція робить свою незлу справу поміж великих видавців, що звикли брати розмаїттям, цінами та охопленням різноманітнх ринків. Турбота про вигляд книги на полицях творить ефект печворку, книгарні за рогом або підкреслено недешевого залу за інтересами, де точно знаєш, куд поклали твою книгу.

Український поп-арт і альтернатива Толкіну

Раптово і дуже переконливо на видавничій сцені з’явився плакатний стиль “Літери в місті”, що запозичив традиції українського текстилю для мотиваторів із народної, письменницької та пісенної творчості. Це своєрідний маніфест, у якому одеська друкарня сформулювала заклики воєнного часу до кожного, хто перетинається з культурним ринком.

Balka Book створила класичний європейський стенд у стилі поп-арт, чим додала специфічного акценту книгам про історію рок-сцени від "Наш Формат".

У той час львівська “Астролябія” продовжує акумулювати в себе доробок Дж.Р.Р.Толкіна в різній ілюстративній подачі. Оскільки сам автор був управним ілюстратором і нерідко конфліктував із видавцями через їхнє небажання включати авторську графіку до його книг, “Астролябія” опублікувала видання з його малюнками — у тому числі, в перекладі Олександра Мокровольського. Маємо на увазі “Гобіт” з ілюстраціями Толкіна в обкладинці та в тексті, куди перекладач включив адаптовані назви та імена персонажів, і де ілюстрації автора вирізняються тією самою архаїчністю, якої він домагався все своє життя. За твердженням видавців, екземплярів цього унікального “Гобіта” залишилось менше 200, і більше перевидаватись він не буде.

Водночас, ілюстрації Алана Лі видаються — принаймні, нам — спрощеною версією толкінівських, а “Сильмариліон” в оформленні Теда Несміта — присвятою стилю автора. Втім, судити про це читачам і фанатам, які можуть зібрати в “Астролябії” хоч і не ідеальний, але український переклад толкініани, якою і зараз займається перекладачка Олена О Лір.

Графіка мови 

Зі “Знаковими виданнями незалежності” в стилі “Інстаграм-Полароїд” щось таки вийшло, але стиль цього дійства так і не здолав радянського колориту. “Яка незалежність, такий і колорит”, - скаже читач, але можна голосувати. Meridian-Czernowitz тримає концепт, але це вже поетика.

 

“Львівська політехніка” оригінальним чином подала новий посібник із мовознавства, тоді як львівський же “Контур” виклав прямо-таки європейську серію книг про мистецтво в його теорії та практиці, з палітурковою експозицією та акцентом на сучасних тенденціях.

“Українська абетка” з малюнками Георгія Нарбута існує на ринку вже шість років, але доробок каліграфа і дизайнера Олексія Чекаля став особливо помітним саме на цьогорічному Форумі видавців. Абетка 1917-19 рр. була вперше видана до 100-ліття Георгія Нарбута, українського графіка та ілюстратора, що був автором перших державних знаків Української Народної Республіки. В “Абетці” поєднаний унікальний авторський стиль “українського Дюрера” та його історичні пошуки літеротворення, взяті з давнього книжкарства.

Арка архітектурності

“Видавництво Старого Лева” звернулось до мозаїчного концепту оформлення роману Еріки Бауейрмайстер “Десять життів і одна книжка”, де візуальні ефекти досягаються способом перетину реальностей. Глядач звертається до класичного дизайну будинків радянської епохи та морського каміння, аж поки не вбачає у людських фігурах те, що відкриває секрет палітурки.

Книга “Фасади. Харків” видавництва АССА з авторством Максима Розенфельда продовжує тенденцію, вперше помічену нами на Вінницькому книжковому фестивалі вересня. Збереження архітектурної пам’яті великих міст України, що опинились під вогнем російських варварів, як ніколи, на часі. Сподіваємось, із часом видавці візьмуться до оцифровки настільки рідкісних та цінних видань.

Видання для дітей: від кольору до стилю

В дитячій літературі цього сезону раптом запанували темні тони. Ірен Роздобудько цієї осені презентує книгу “Ной обирає Чорнобиль” видавництва “Магура”, яке до того було сконцентроване на пошуку нових і нових оригінальних кольорових рішень. Ця книга — єдина в такому стилі серед видань “Магури”, і в цьому, мабуть, є щось від школи Івана Малковича, з його раптовими і дуже вдалими вкрапленнями темних тонів, ретельно опрацьованими контрастами та шрифтами.

До речі, на цьогорічному форумі мистецький альбом “Єрко”, присвячений творчості провідного ілюстратора видавництва, Владислава Єрка, взяв пік видимості. Альбом містить майже весь доробок майстра української дитячої ілюстрації, доповнений його коментарями та дотепними розповідями. 

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.