Автор Марія Заржицька Щомісячний репортаж 11/2026
Випуск 131
Останні кілька років книжковий ринок демонструє цікаву тенденцію. Крім того, що поріг входу на нього знизився до рекордних позначок “швидко”, професійні стіни стали майже всюди прохідними. Письменниками стають навіть політики, не кажучи про державних службовців, які раніше воліли займатись небезпечними справами у дуже вільний від роботи час.
Важко сказати, хто став більшим прикладом для українців — оптимістичний Борис Джонсон чи песимістичний Леонід Кучма, книга якого, подейкують, розлютила особисто Путіна. В усякому разі, довгий час після двох революцій писати в нас політикам було якось немодно. І тут ми наче забули про власну історію.
Українська народна публіка
Володимир Винниченко був і є, мабуть, найяскравішим прикладом письменника, якому краще було б лишатися в своїй професійній сфері. Якщо його соратник Михайло Грушевський хоча би присвячував значну частину професійного часу історії держави, то Винниченко зайшов у політику шляхом Володимира Ілліча. Ще студентом він долучився до національного та соціалістичного руху, згодом — до РУП (Революційної Української Партії), яка стала першою політичною партією тодішньої України.
Прийнято думати, що письменники йдуть до політики не від великого таланту. Винниченкові вдалося зламати цей стереотип, в усякому разі, якістю таланту літератора, створивши цілу низку визначних творів у дополітичному, державницькому та емігрантському житті. Він чудово панував мовою, але його інтелігентність та розум натнулись на грубість і цинізм політичного життя.
Вінниченко прагнув соціалістичних реформ, але навряд чи міг керувати чимось більш серйозним за літературний гурт — до того ж, його світоглядний конфлікт із Петлюрою зайшов у глухий кут обопільного нерозуміння того, як треба будувати нове суспільство.
Звісно ж, президент УНР Михайло Грушевський міг би зарадити цьому — адже він тривалий час провів у політичних колах Галичини, яка зазнала впливу Західної Європи, зокрема, Австрійської імперії, з її показовим реформаторством. Утім, вся Україна не готова була жити по-австрійськи й навіть по-галицьки, як показала родинна ситуація іншого письменника, розбитого політикою — Івана Франка. Дістатися розуму Грушевського не міг навіть Петлюра, не кажучи вже про Вінниченка, який гадки не мав, що робити з життям власної родини.
Тут будь-який скептик зауважить: більшість літераторів має проблеми в родинному та особистому житті, бо такі вони є, творчі люди. Так, але не всі творчі люди йдуть у політику чинити докорінні зміни — і, якщо такий письменник трапляється, то, скоріше за все, він є політиком у минулому.
Фактор Джонсона
Приклад Вінстона Черчілля, якого в літературі не згадував хіба що лінивий, свідчить про те, що можна лишитись у пам’яті людства успішним, впливовим політиком та письменником, якого час від часу хочеться перечитувати. Він отримав Нобелівську премію з літератури, й тут багато хто спитає себе: то в чому ж справа — в книзі чи в Черчіллі?
Якщо брати до уваги пана Адольфа Гітлера, він, здається, блискавично вирішив дві ключові задачі впливу на маси — створив “Його боротьбу” та Націонал-соціаличну партію Німеччини, звідки третє випливало начебто саме собою. Тут Гітлер чітко простежив шлях Леніна, який по дорозі в політику встиг написати стільки, наче передчував фатальний постріл у голову та тривалий час скніння в Гірках без жодної надії на відновлення розуму. Сталін та його послідники не писали нічого, принаймні, публічного — та сама карма перейшла і на сучасну Росію, в якій краще говорити, ніж писати до і після посади, а тим паче, на ній.
Фактор Віктора
Довгий час після виходу першої президентської праці часів незалежності Україна (не Росія) тримала щільну професійну стіну між політикою та письменством. Перша ж спроба оприлюднити наукову дисертацію ввійшла до історії новітніх українських революцій як позірний плагіат чи афроакадемізм, що й до цих пір трусить політичний істеблішмент — але вже як спосіб показати політикам, на якій крихкій гілці вони сидять.
Водночас, український політикум продовжував спроби поєднання письменства із державотворчою діяльністю. Можливо, це наша українська мрія, але, якщо згадувати Павла Загребельного та Бориса Олійника, які побували депутатами за радянських часів, Дмитра Павличка з його законотворчою та дипломатичною діяльністю, Марію Матіос як народну депутатку, ця мрія здійсненна хіба що сполучними шляхами таланту й бачення в політиці того, чого не бачать інші. З іншого боку, вимір утрат поки що не визначений в остаточних межах.
Фактор Гавела
Ранній Народний Рух привів до знаття в українській літературі авторів, які стали відомими, перш за все, з телевізійних екранів як політики — Володимир Яворівський, Іван Драч, Степан Хмара. Потім вже, коли дим засідань політичних інтриг розвіявся, суспільство згадало про факт їх існування як письменників, але якось вже невдобно було порівнювати довгий метр із коротким. Так само автори публіцистичного жанру, які були чи є в політиці, вже не розглядаються в Україні як щось, варте прискіпливої уваги — написав, то й написав.
У той же час Борис Джонсон — і ми знову змушені лоскотати мрії видатних українців — отримує шквал критики за видані художні твори, тоді як його вважають краще журналістом, аніж романістом, але платять за харизму. Вацлав Гавел, Джеффрі Арчер (який ще встиг і плідно посидіти), Андре Мальро та Мануель Васкес Монтальбан доповнюють список тих, хто увійшов у сучасну літературу як колишній політик.
Кулуари й мемуари
На Заході прийнято й навіть корисно писати мемуари — всі це знають, а дехто вміє робити це комерційно. Наприклад, Санна Марін, колишня фінська прем’єрка, зробила це з суто фінським драйвом, виправдавшись перед дітоцентричною громадою за дискотечні епізоди мемуарами про сміливість. В цьому сенсі від колишнього КВН-щика Володимира Зеленського, здається, нема чого очікувати — але ж “Не той піджак” та “Я кому сказав” колись можуть бути хітами.
І тут цікава річ постає: ера Зеленського відкрила досхочу можливостей писати, майже за принципом Адама Сміта, в якому ринок сам визначає, кого прочитають, а на кого почекають. Зараз у нас активно пишуть дипломати, переважно, опозиційні - й пишуть, нарешті, для людей, як-то Дмитро Кулеба чи Дмитро Чекалкін. В певному сенсі, це прикрашає сучасних петлюрівців, хоча й не зцілює від важколікованих хвороб.
Правизна капіталу
В той же час певна частина політиків та державних посадовців просто не може не писати. Побачити Париж і не вмерти було б неможливо, якби не література, і тут маємо провести чітку межу між прагненням розповісти про пережите, формою та технікою викладу та пошуком можливостей бути відомим. Частина колишніх урядників прагне відмежуватись від попереднього досвіду і знайти в літературі себе як особистість, іншим удається суміщати державну посаду й літературну діяльність, переважно, в галузі соціальної політики та освіти.
Тут теж маємо певні традиції — Антон Макаренко та Василь Сухомлинський творили паралельні, ще й потужні освітні процеси саме в Україні, змушені порати з наслідками революцій та воєн, малограмотності та спротиву інтелектуальним упливам, працювати в сільському чи відверто девіантному середовищі, з якого надалі поставали повноцінні члени суспільства, ті самі люди, яким удавалось тримати хиткого титана під назвою СРСР за його глиняні ноги — люди, які могли б стати опорою для української незалежності, якби наша політика була б не такою соціальною.
ФОП, ПЕП, топ, геп
В усякому разі, бачимо майбутній шлях українського письменника-посадовця — чи то колишнього політика — як спосіб перестати бути функцією або, принаймні, метод відхилення від її графіку. До того ж, поняття “колишній політик” в українській системі координат більше не існує. Політично значущі персони входять до кола інтересів проєвропейської системи цінностей, за яку боремось.
Інакше кажучи, будь-який письменник із політичним минулим, теперішнім або найближчим майбутнім стає фактором ризику в співпраці з будь-яким учасником літературного ринку. Це не означає неможливостей, а лише ризики, які кожен видавець, автор чи літературний агент має ретельно зважити та нести з певною мірою відповідальності — або відмовитись від проекту, якщо під вагою факторів цей проект виявляється надто ризиковим. Хто, як і чому — головні питання відповідальності літератури, про яку й досі не втомлюємось говорити.
ваш вибір формату.
КнижКава в Bluesky -
погляд назовні.
