Image by wirestock on Freepik
Автор Рут Фландерс
Історія розвитку поняття авторського права - одна з найцікавіших речей у книговидавництві. Часом ми впевнені, що минуле безнадійно застаріло, і навіть намагаємося використати його на службу власним інтересам. Тим не менше, розвинені країни тримаються своєї історії, й тим слугують, насамперед, інтересам власним. Наскільки це справедливо, залежить не лише від цілей, а й від засобів.
В минулій публікації ми розглядали епізод з історії міністерства культури Франції, розташованого в колишньому палаці перших міністрів та, згодом, королівських родичів. Добре відомо, що абсолютна королівська влада у Франції намагалась триматись до останнього і тим самим підвищила потужність удару проти себе з боку революціонерів. Тим часом в Англії відбувались схожі процеси, але англійці змогли пережити їх з меншими втратами.
Не дивно, що статут, який розширює права авторів, було прийнято у Франції лише під час революційних подій, в 1793 році. Англія ж (на той час уже Велика Британія) прийняла цей документ на 83 роки раніше, створивши, де-факто, прецедент для всіх інших - при тому втримала інститут монаршої влади, ще й закріпила за статутом назву на честь тодішньої королеви - останньої з роду Стюартів.
Як і чому так сталось, і що містить у собі цей знаменитий статут - читайте далі.
Бути королем Англії: острів несвободи
Протистояння королів та парламенту - одна з найдавніших британських традицій. Розгортання чисто англійського абсолютизму почалося під час Столітньої війни та війни Троянд (1353-1483) і ознаменувалось приходом на трон аж зовсім не англійця, а валлійця, що й заклав основи явища під назвою “абсолютизм Тюдорів”.
На той час Англія трималася відносно осторонь агресивної політики Ватикану щодо європейських монархів, що й розізлило Рим. Якщо перший з Тюдорів, Генріх VII, відрізнявся вмінням будувати найвитонченіші дипломатичні ходи, то його нащадок, одіозний “король Синя Борода” Генріх VIII, став на позицію повного заперечення католицизму як церковної інституції, насамперед, з його папським центром управління.
Тож, в ході цього протистояння - в тому числі, й династійного, бо не всі Тюдори сповідували одну віру - визначився напрямок, що став вирішальним для подальшої долі Англії. Королева Єлизавета І, або “королева-дівиця”, що твердо трималася англіканських переконань і за своє життя пережила не один замах з боку шпигунів Ватикану, не лишила по собі нащадків.
На той час англійці встигли сяк-так примиритися із колишніми запеклими ворогами - шотландцями з роду Стюартів. Тож, на англійський престол уперше був запрошений шотландець - Яків (Джеймс) І Стюарт, і свободолюбство горців знову набуло чудернацьких форм.
Стюарти: від абсолюту до відносності
Релігійна репутація шотландців на той час, переважно, складалася з кальвіністських переконань, що мали європейське, а точніше, франко-швейцарське походження. Історичні зв'язки дошкульних французів із запеклими ворогами англійської корони - окрема тема, але сталося те, що сталося. На тлі майже загального протестантизму, що мав і власну інквізицію теж, існували Стюарти - шотландський королівський рід, що був схильний до католицьких поглядів.
Попри те, що змовники з числа католиків ледь не підірвали на початку століття англійський парламент, Стюартів терпіли чимало. Однією з причин було приховане досі невдоволення частини англійського суспільства, що продовжувала сповідувати католицизм і була нажахана розмахами експропріацій. Хитання суспільних настроїв, інтриги, що мали кривавий слід, гучні страти - все це підточували позиції англіканства, що намагалося ствердити себе за рахунок впливу короля й перестало відрізнятись від католицизму за методами втілення.
Стюарти затято взялися повертати католицизм, але дечого не врахували. Англіканство, переважно, сповідувала “нова сила” - дрібна аристократія, буржуа та простолюди, що не мали змоги (та й не хотіли більше) обслуговувати задорогі католицькі маєтки, відчувати на собі фінансовий, моральний та змовницький тиск папства, яке відчайдушно намагалося втримати вплив у постренесансній Європі. На англіканство легше було впливати, стаючи частиною духовенства, якому можна було мати родину й почуватися незалежними від ватиканських примх. Крім того, англіканство надало більше прав університетам, та, врешті, друкарству - але й тут є суто англійські тонкощі.
Ще на тему: Толкін і перстень влади: код Середзем'я
Королівський патент та королівський указ
Те. що в Україні зветься ліцензією на видавничу діяльність, в Англії від початку звалося патентом - royal patent grant, тобто, королівська патентна підтримка. І це не те щоби король одноосібно вирішував, кому надавати підтримку, а кому ні. Звісно, королі могли впливати на такі рішення, і навіть думали, що впливають одноосібно, але вирішальна роль, все ж таки, належала церкві. Спочатку - католицькій, яка у Великій Британії була набагато м"якшою щодо змісту видань, аніж, скажімо, іспанська чи португальська церкви.
Тим не менше, англійці, як і всі інші католицькі піддані, могли зазнати переслідувань через читання чи зберігання Біблії. Інші книжки коштували доволі дорого, і володіння хоча б 10-15 друкованими (тим більше, рукописними) виданнями дорівнювало солідній бібліотеці. Дозволити собі книжкову шафу могли хіба що дуже заможні персони, включаючи університетських вчених та адвокатів.
Як би там не було, книжки писались, і не лише не континенті, а от мати з них щось пристойне було майже нездійсненною мрією. Робота письменника вважалась, скоріше, додачею до основного заняття, так чи інакше, пов'язаного зі створенням текстів. Духовні особи, вчені-філософи, доктори канонічного права та інших університетських наук, інколи - правознавці створювали публіцистичні та художні тексти.
Література того часу в Англії була, радше, прагматичною - доволі детально складеною, але такою, що несла, насамперед, корисну інформацію побутового, статистичного чи правового характеру, а вже потім - задоволення. Звісно, друкарські привілеї належали монастирям, але жорстких заборон видавати щось було вкрай мало. Англійці, переважно, користувались офіційними списками Риму, та могли видати те, що було обмежене в інших недружніх країнах - наприклад, в Іспанії чи Франції.
Отже, все залежало від взаємин монархів між собою, а духовні особи, часом, побоювались вступати в конфлікт із троном, бо могли поплатитись за це не лише свободою, а й головою. В критичні моменти англійські королі могли втратити будь-яку чемність, стаючи дуже підозрілими й рішучими. Те саме тривало і після відтіснення католицизму на задвірки соціального життя.
Буржуазна революція і книги
Де-факто, до сімнадцятого століття рядові громадяни не могли брати участі в створенні книжок. Влада статусу була - та й зараз є - однією з найсильніших влад у Великій Британії. Острах потрапити під приціл таємної цензури й тим підставити свою голову лише посилився, коли на трон зійшли Стюарти. Всі розуміли, що відновлення теплої дружби з французами, врешті, призведе до вже знайомих поворотів колеса історії.
Втім, Александр Дюма описує - і ми схильні йому вірити - що французька королівська влада робила все можливе, аби врятувати Карла І від страти “круглоголовими”. Так називали прихильників парламенту, який, врешті, протистав Стюартам аж до крові. Роялісти, або ж “кавалери”. як називали тодішню вищу аристократію та всіх прихильників монарха, програли, вперше - і, сподіваємось, востаннє за всю історію переживши страту короля - й змушені були чекати, доки революціонери пересваряться між собою.
Однією з відмінних рис англійської революції стало пожвавлення громадянського книжкарства. Де-факто. це був самвидав, спрямований на популяризацію поглядів уже тоді різноманітних протестантських течій. Хтось перекладав Біблію, як умів, або писав книжечки настанов “для народу” простою мовою, будучи так званими бродячими або й офіційними проповідниками нових течій.
Непрофесійність тлумачень взяла своє - сторони протиборства зіткнулися й тут, на грунті, який би мав примирити. Врешті, після суспільного хаосу, на який перетворилося правління Кромвеля, до влади - і дивно ж! - знову повернулися Стюарти. Їх знову намагалися скинути за той самий прокатолицизм, і знову вони поверталися - аж доки не були скинуті своїми ж родичами з-за кордону.
Анна: майже суконна війна
В кінці сімнадцятого століття, коли нащадок Стюартів, Яків ІІ, украй жорстоко розправився із повстанцями Монмаута (події яскраво описані в романі Рафаеля Сабатіні “Одісея капітана Блада”), англійське суспільство вирішило остаточно позбавитись так званих профранцузьких королів - а чутки про шалений розмах тамтешнього абсолютизму швидко перетинали Ла-Манш.
Яків І не мав нащадків чоловічого роду. Його старша донька Марія стала дружиною нідерландського принца Вільгельма Оранського, а менша, Анна, що народилась під час правління свого діда Карла ІІ, чекала свого часу, будучи заміжньою за майже невідомим популярній історії принцем Георгом з Данії.
Цікаво, що Анна Стюарт, як і її сестра, були англіканками, в протилежність поглядам свого батька. Більш того, під час Славетної революції 1688 року обидві, незважаючи на ворожнечу між собою, не підтримали Якова І та його новонародженого сина - свого зведеного брата від третьої батькової дружини. На трон мав зійти принц Вільгельм Оранський, - але, звісно, жоден англієць при розумі не дозволить посісти трон нідерландцю.
Крім того, факт позірного зрадництва ледь не всього державного апарату королю - тим паче, тих, хто нещодавно приймав драконівські рішення щодо повстанців, яких страчували бузувірськими методами чи продавали в рабство - визнається навіть ліволіберальними істориками.
Табір Оранського не хотіли бачити при владі, й це стало черговим проявом англійської зваженості. В Англії настав другий епізод жорсткого жіночого правління, але, врешті, все вирішив запас природного здоров”я.
"Міронтон, міронтон..."
Марія ІІ, що померла в 33 роки, не мала нащадків, зате її сестра Анна вагітніла від свого маловідомого чоловіка аж 18 разів. Дружба з Черчиллями, пригніченими за правління Марії, стала хіба що трохи менш вирішальною гирькою на чаші терезів. Черчіллі, що носили титул герцогів Мальборо, грали ключову роль у війні Англії з Іспанією за французьку спадщину. Вільгельм Оранський завбачливо відмовився від реального правління, і Анна Данська стала королевою Анною І.
На час інтронізації Анна була не просто принцесою, а донькою своєї матері з родини юристів - Анни Гайд, доньки колишнього канцлера казначейства при Карлі І. Саме цей досвід - окрім підтримки Черчіллів - дозволив їй скористатися перевагами Біллю про права (1689), що не лишив Вільгельму Оранському шансів стати королем Англії. Втім, Анна, прийнявши переваги цього документу, була змушена погодитись із обмеженнями королівської влади - зокрема, видавати нові закони, скасовувати чинні та стягувати податки без згоди парламенту.
"Білль, ось летить Білль!"
Парламентські дебати, вибори, подача петицій без побоювань того, що королівська армія рушить на голови своїх же співвітчизників - усе це приніс Білль про права, який заклав основу для майбутнього статут щодо прав копірайту. Тепер отак взяти й розігнати парламент, як робили Тюдори чи старі Стюарти, більше не було ані шансу, ані можливості.
Вперше за всю історію Англії королівська влада всерйоз постала перед необхідністю перемовин із власним же парламентом, який неоднозначно натякав - раптом що, претендентів на трон хоч греблю гати. Анна, що не могла не почуватися винною за зраду батька під час Славетної революції, обрала дипломатичний шлях.
На той час пожиттєве право “друкувати чи не друкувати” належало з моменту передачі книги видавцям, які, звісно ж, залежали, насамперед, від королівських владних інститутів. До того ж, у Шотландії друкували те, що було неприйнятним в Англії, й навпаки. Франція шалено боялася змін а-ля monarchie de constitution, - тож, незадоволені там могли отримати притулок тут, і треба ж було щось робити після перемоги герцогів Мальборо в іспанській війні.
Тож. лишався останній крок для приведення англійських терезів до рівноваги - об”єднати два сусідні королівства й прийняти закони, які впливали на подальше життя першого острівця конституційної монархії. Варто було врахувати й зміни, що відбулись в англійському парламенті за цей час.
Володарі перснів: чисто кельтський казус
Отже, 1702 року на трон Англії зійшла Анна І Стюарт, користуючись забороною католикам чи особам, що перебувають з ними в шлюбі, а також їхньому потомству спадкувати престол. 1 травня 1707 року утворилось Сполучене королівство. Ця епоха отримала назву британського Просвітництва. Релігійні війни припинились, - зокрема, завдяки прийняттю двох актів про віротерпимість іще в часи Якова І. Католики відійшли від прямого впливу на суспільне життя - до того ж, англіканці знов зайняли пануючі позиції, отримавши як урядові, так і університетські переваги.
За два роки парламент, аби отримати ще один вирішальний вплив на суспільне життя, розпочав підготовку Статуту про права копірайту (Сopyright Аct). Варто зауважити, що на той час жорсткий розподіл суспільства епохи Карла І перестав існувати. Колишні “кавалери” в парламенті отримали назву “торі” - від ірландського toraidhe - розбійник, що вустами їхніх ворогів наголошувало на методах втілення поглядів торі у підлеглих землях. Ця партія, що згодом отримає назву Консервативної, складалась як з католиків (папістів), так і з англіканців, серед яких вирішальною фігурою був архієпископ Кентерберійський - головна духовна особа в королівстві.
Шотландські пурітани, що не бажали мати нічого спільного ані з тими, ані з іншими, об”єднались в так звану “партію селян” (whigamore), або вігів (нащадків “круглоголових”). Це заклало основу майбутньої Ліберальної партії Великобританії, що, зокрема, вплинула на з”явлення "Букерівської імперії" (та Букерівської премії) й Британської Ради. До вігів приєдналась значна частина дрібної аристократії (так звані джентрі) та велика буржуазія, але статус, як не дивно, вирішив усе.
"Справжнім британцям" лишилась роль уболівальників або відсторонених спостерігачів у "битвах скажених". Всі були певні, що ніхто так не постане одне проти одного, як скотти проти айрішів, але ж... “Старі лицарі” постали проти “нового дворянства”, тепер уже в парламенті - не шкодуючи епітетів одне проти одного, і, тим не менше, приймаючи доленосні закони.
Ще на тему: Світові літературні премії: Букер (1966)
Статут чи Акт про копірайт?
Як не називай, а документ, що визнав за авторами та правовласниками чимало привілеїв, був прийнятий парламентом і дуже чемно (як видно з його тексту) поданий на затвердження королеві Анні. Коли вже про повне найменування, - охочі перекладуть доцільніше - звучить воно приблизно так: “Акт про заохочення обліку через надання авторам та власникам прав копіювати друковані книги на вказаний нижче період часу”.
Як бачимо, - і це підтвердить оригінальний текст акту - англійське судочинство не шкодує часу на пошуки доречних епітетів, у тому числі, на множину, з якої чимало потішився Льюїс Керролл в своїй “Алісі”. Втім, це був - та й зараз є - один з найліпше складених документів, читання якого не утруднює іноземців. До речі, їхні права як авторів та правовласників там теж згадуються.
На жаль, професійних українських перекладів цього Акту досі не видно, а користування російськими тлумаченнями не завжди розкриває повну картину - хіба що в сенсі самого тлумачення. Вміння читати англійський оригінал сприяє якраз-то розумінню того, що бачили - і чого чекали - від нього укладачі. Наприклад, поняття копірайту не тотожне поняттю авторських прав, а терміни “автор” чи “правовласник” - терміну “бенефіціар”.
В усякому разі, цей Статут припинив видавничу монополію на продаж книг і створив досить непогані на той час умови для отримання авторами та правовласниками належних їм коштів. Поняття бенефіціару як первинної фізичної особи, що отримує кінцеву вигоду від продажу видань - ключове в цьому Акті.
Пропрієтація й належність
Крім того. Акт конкретизує поняття майнових прав щодо інтелектуальної власності, як то кажуть, одним словом - proprietor, що вужче поняття owner і стосується саме авторських прав як особливих щодо такого виду власності. Тобто, отак взяти й забрати права неможливо. Крім того, Акт створює аж ціле коло осіб, що наглядають за його виконанням і виконують функції як перемовників, так і досудових слідчих у справі незаконного продажу чи завищення ціни на книгу.
Зокрема, автору надається право - і не тільки самому, а й за участі посередників - отримувати від видавців та продавців сертифікований запис про актуальні продажі його книг. За відмову зробити такий запис видавець чи продавець книг отримував полистовий штраф, і не так-от, а за рішенням суду, ще й з повідомленням про це у місцевих газетах. Водночас, порушники могли отримати захист в інформаційних реаліях того часу, коли текст статуту до них із якоїсь причини не дійшов, а причин вистачало - від поганих доріг, ще й до віддалених місцевостей, до відсутності налагоджених комунікацій із газетярами.
Отже, в цій практиці превалюють перемовини та досудове розслідування. Із останнім у людини, що не має стосунку до англійського суспільства - та й в самих англійців - голова може піти обертом. Загалом, цінове розслідування могли розпочати більше десятка впливових осіб, включаючи верховних та столичних урядовців, архієпископа Кентерберійського та інших духовних осіб (наприклад, лорд-єпископ Лондона) та посадовців із вищих навчальних закладів - Оксфорда, Кембріджа, Сіонського та Едінбурзького коледжу.
Ще на тему: Букер: краса по-англійськи
Приватний та публічний домени
Поняття інституту публічного надбання є доволі розмитим - особливо, для суспільства, де ще досі прийнято позбавлятись від книг, які не подобаються. В британському законодавстві поняття публічного домену відштовхується від поняття домену як володіння - виходячи з ще однієї англійської традиції, про яку не пишуть в підручниках. Це домініон, або номінальна належність землі короні, що вирішує, в яку форму власності передавати землю і все, що на ній.
Де-факто. за Статутом Анни, королівська влада виконала функцію передачі прав: авторам та правовласникам у лізхолд (14 років або 21 рік, залежно від того, чи твір просто написаний, чи вже опублікований) та фріхолд - так звану суспільну власність, яка, знову ж таки, контролюється традиційно, а не як заманеться пану Шарікову.
Жоден з ключових законів щодо авторського права не скасовується, а вдосконалюється - з урахуванням ембарго, тобто, обмежень на ввіз літератури з ворогуючих країн. В цьому контексті вирізнялись мови імпорту та продажу, й читати французькою або німецькою для освічених верств населення не було проблемою. Втім, якщо б Іспанії здумалось заборонити, наприклад. Сервантеса чи Лопе де Вегу, в Британії він мав би шанс бути виданим.
Іншим примітним фактом була підтримка самовидавців, зниження бюрократичного тиску на форми документів, які подавались до посадових осіб - скарги, біллі, позови та інформація, і водночас натяк на протидію сутяжництву, через мирне врегулювання або відкладення судового засідання для мирної угоди - бо кошти, які могли втратити порушники, вартували хіба що менше, ніж репутація.
Королівська лотерея
Нагадаємо, що половина штрафів, які призначалися порушникам згідно Акту про копірайт, мала йти до королівської скарбниці, але призначатись вони могли тільки за судовим вироком. Автор чи правовласник книг, які продовжували видаватись усупереч їхнім правам, мали три місяці на подачу позову - в разі відмови порушників іти на компроміси, але розміри штрафів та суспільний тиск не лишали вибору - хіба що автор був настільки неугодний владі, що на його скарги ніхто не звертав скільки-небудь належної уваги.
В усякому разі, Акт містив право авторів та правовласників публікувати відомості про порушників у пресі - так само, як особи з числа розслідувачів могли повідомити суспільству про тих, хто регулярно завищує ціни на книги або не передає обовязкові 6 екземплярів (зауважимо, на хорошому папері) до бібліотек, одна з яких - Сіонський коледж, а інша - бібліотека колегії адвокатів.
Цифра в п"ять фунтів за книгу тільки зараз дешевше столичної піци. Раніше це були більш ніж відчутні кошти, що дорівнювали, як мінімум, половині оплати праці гувернантки за рік. Якщо призначався полистовий штраф у пенні за лист незаконного видання або неустойка за відмову надати сертифікат, сума могла бути, мінімум, збільшена в листи однієї книги (book) плюс 20 фунтів неустойки.
Навіть на етапі досудового розслідування порушникам могли призначити відшкодування скаржникам завищеної ціни, а за відмову це зробити - штрафи по п”ять фунтів за книгу із перерахуванням половини суми до королівської скарбниці.
Надбання та прогалини
Головним надбанням Акту про копірайт було саме виокремлення майнових та немайнових прав автора. Термін в 14 років для неопублікованих книг давав змогу шукати видавця або передавати майнові права на книгу іншому власнику, в разі невдачі. Термін в 21 рік позбавляв видавців монополії на видання, так само давав можливість змінювати власника майнових прав, але специфічна англіканська мораль взяла верх.
До видання стали прийнятні книги, що їх висміяв свого часу Л.Керролл - за лицемірство та посередність, де справжнє слово коштує тисячу фунтів. Тож, видати хорошу, але обмежену в правах книгу за цим законом виявлялось не просмто ризикованим, а загрожувало повним знищенням тиражу.
Втім, із тлумаченням поняття "макулатура" теж існує волюнтаристський казус. За терміном wasted paper незаконно друковані або незаконно продавані книги підлягали списанню. Чи віддавались вони автору, чи знищувались, залежало невідомо від кого.
Британці, як і раніше, переважно, боялись літературної відвертості, та це не завадило виданням Сполученого Королівства вийти на світовий рівень - Джонатан Свіфт, Даніель Дефо, Томас Гарді, Вальтер Скотт, Оскар Вайльд, Гілберт Кійт Честертон та інші зірки світової класики змогли видати та увіковічнити свої творіння. Текст Акту про копірайт лишається прецедентним - наприклад, Данія випустила свій аналог в 1741 році, а США - в 1790-му.
КнижКава в Telegram та Х - історія часу на вибір
Жодного спаму.
Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.
Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні
mariazarzhytska@ukr.net
Немає коментарів:
Дописати коментар