Автор: Марія Заржицька
Книжковий форум "Відсіч", що на днях відбувся у Житомирі, розбурхав чимало питань у колі читачів, новачків та професіоналів ринку. Ті, хто плавав, переважно, книжковими розкладками та крамничками, проводячи більшу частину часу в діджітал-сегменті (як я, наприклад), навряд чи були шоковані побаченим та почутим. Нарід, як то кажуть, битий - ще й з офлайн-досвідом та чималенькими, не раз дарованими хатніми бібліотеками.
І це лише частина правди про нас. Ми знаємо, що існує купа людей, яких можна сміливо називати неокнигоманами, й які заслуговують, принаймні, на повагу через швидкість та витривалість у цій сфері. Це ті, хто має час і наснагу ходити сучасними книжковими магазинами, хто ризикує регулярно купувати нові видання і так само стрімко їх читати, викладаючи в абуки свої марафонські досягнення.
Це й ті, хто не забуває про перевиданих класиків, у якій би компанії вони не стояли на розкладках. І ті, хто постійно пише книжкові огляди, знімає відео та не соромиться розповідати про читане так, як уміє. Для цього не потрібно бути членкором Українського інституту книги чи Українського культурного фонду. Книга живе собою, а ми - нею.
Література реакції та література осмислення
Перший термінологічний екскурс у світ українського воєнного читання відбувсь аж несподівано, на презентації Сергієм Дзюбою та його командою фильму "Позивний "Бандерас". Одразу скажу, що не маю можливості оцінювати правдивість подій, представлених у фільмі чи в книзі Артемія Кірсанова. В моєму аналітичному доступі - лише якість тексту, детальне знайомство з яким відбудеться або не відбудеться.
Втім, більш-менш знайомі зі методами літагентської оцінки пам'ятають, що знайомство з книгою включає перші десять сторінок або вибіркові уривки тексту на початку, в середині та кінці книги. Особливий інтерес представляють собою уривки, на яких око зупиняється випадково, чи ті, у які воно "влипає".
В усякому разі, росіяни на війні представлені автором дуже реалістично, і це тішить.
Сергій Дзюба, сценаріст фільму "Позивний "Бандерас", виступаючи на сцені форуму, раптом подарував аудиторії літературознавчий перл, що став хоч якимось дороговказом у досить-таки хаотичному полі. Тут і грантова "налітика", і спогади очевидців, і вірші з оповіданнями та романами, й щось на кшталт пропаганди, якої нібито й не потребують, але час від часу беруть - чи то для галочки, чи повторити випале з конспекту.
В усякому разі, мілітарне чтиво ми маємо, і будемо мати ще, аж доки палатиме тема.
Літературою реакції С.Дзюба назвав твори, що виникли у відповідь на стимули, задані самою війною. А от література осмислення виникає вже пізніше, коли штормові хвилі вляглися, і є час раціоналізувати прожите.
Втім, диявол криється в деталях, які є, всього лише навсього, фільтром між першим та другим. Бачити й розуміти - настільки, виявляється, велика різниця, що часу стає аж надто обмаль.
На першому зрізі одразу народжується термін Lyrica bella, чи, точніше, Nerica bella. Це явище, унікальне хоча б тим, що ландскнехти ніколи не створювали жодного мистецтва. Навпаки, вони були його безжальними руйнівниками, й постійно вдавалися до дій, несумісних із законами лицарської честі. Та українську душу так просто не зачорнити, й співаємо ми навіть тоді, коли, здавалося б, уже нічим.
Питання в тому, як довго триватиме спів, підчавлений чоботом з потилиці, й скільки ще непокірних доведеться зникнути, аби добитись хоча б зовнішнього виконання умов щедрих грантодавців.
Риторика реакції, за А.О.Хіршманом, стоїть на трьох китах - збочення, марність та небезпека. На цьому ракурсі осмислення стає аж надто стрімким, і страх, що перетворюється у хронічний, дофамінозалежний біль, добре відомий американським психіатрам, кудись зникає.
Старі кшталти нових диспутів
Неймовірний вихід професора Зубкова, мовні винаходи якого не винаходить навіть всевідомивовий Google, надихнув мене на пошуки хоч якихось відповідностей у старих словниках. Може, знайду, а може, згадаю про неологічний бум початку XX століття, в якому під ананасове шампанське творилися мовні чуда у віршах.
Алогубы, белорозы,
Аловстречный ты драприт
(Авторська алюзія за словником І.Сєвєряніна)
Історія затвердження харківського правопису, на який посилається проф.Микола Зубков, занурює у капосні казуси пореволюційної української історії. І тут рано чи пізно впираєшся носом в есерський френч, який так і шкварчить утямком руйнацького новаторства. Втім, збір хоча б трьох українців на одному квадраті такий запальний, що фінни з капелюхом чарівника нервово дудлять горілку в Карелії.
Так і стає зубківка до скрипниківки, аж поки математичарка не всмажить кліцу.
Ексклюзивне копадло: дай or die
Арт-директорка Chytomo Books Оксана Гаджій стверджує, що 60% українців не читають жодної книги за рік. Якщо виходити з цієї цифри, то на читацьку аудиторію з різним ступенем активності у нас лишається 40 % населення України, серед яких, імовірно, діти, які не можуть не читати, резиденти невидимих пересічному оку читацьких клубів, книжкові блогери та читачі-марафонці, яким здолати 20 по 500 за місяць, що хайкерам пройти Житомиром від "Ялинки" до вокзалу.
Ну, й ми, звісно. Равлики, а точніше, слимаки, що якось там долають Матіос, бо Галичина ж...
Мені страшно, правда. Одного разу оті 60 % заявлять, що годують нас, і створять ННР - Нечитайлівську Народну Республіку на чолі з сержантом Зароєвичем. Чому Зароєвичем? А тому що копать нужно от забора и до обеда. А обед готовит самая жырная. Копаешь? Копай. Выкопал? Зарой обратно. Разве ты не видишь, что твоя шаурма, товарищ Черпадло, заныканная от старшего по званию, давно готова на корм рыбам?
Повертаючись до теми інклюзивного читача, не можу не згадати читача ексклюзивного. І це не те щоби дитина, яку ми вже забили відтягувати від гаджета. Це читач настільки пересічний, що його вже соромно й помічати - аж доки не зжене зі стільців плакатами. Читач, вимогливий настільки, наскільки має право бути вимогливою людина, що знає правду.
Пандуси їм потрібні, так. І каталогові системи на кшталт пошуку ліків різними аптеками, і передзамовлення книг у бібліотеці, й пільговий термін, і аудіоверсії. Тільки з адаптацією не перетрухайте, бо пам'ять вона така. Раптом просинається серед ночі... .
Пластмасова мова, грантові думки,
Таланти, спотворені сюжетним,
Інклюзивний читач та ДБЛК,
Аудіоадаптація,
Недочуті письменники... .
(Авторський реп)
Не знаю, чи пов'язана ДБЛК (в оригіналі - "детская болезнь левизны коммунизма", описана його ж апологетом В.Леніним) з т.з. "ланцюгом смерті" проекту, але це ламає усталені економічні паттерни. Втім, старожили Житомира попереджали мене про це, ще коли я писала свою першу курсову роботу.
В ланцюгу "гранти - проекти - інклюзія - запит від суспільства" не попит народжує пропозицію, а пропозиція - попит. Може, тому сучасні автори воліють мислити історичними алюзіями.
С`est Amelie, або ПЕН-клуб на сцені Великої реставрації
Виступ Світлани Тараторіної на тему "Фантастичні світи й як їх створити" накидав житомирянам цілий мішок смислів, які доволі точно описують світогляд сучасного читача. Залишившись (хоча б на певний час) без Акуніна, ми конче потребували ретро-детективів із героєм, який би мав уособлювати всю буремність новітніх днів Турбіних.
Схоже на те, що Олександр Тюрін, прототипом якого став "київський Шерлок" Микола Красовський, має вийти в нічну варту замість персів Лукьяненка, немов Фандорін та Бенкендорф ув одній особі, покинутий можновладцями на піку кар'єри.
С.Тараторіна недарма акцентує увагу аудиторії на водоподілі між світами містичного Києва початку ХХ століття. Урбан-фантазійність накриває нас усіх, щойно виходимо за межі власних квадратних метрів, і виходом із пастки "ксенофобія - ксеноманія" може стати прийняття чужого поряд. Не сприйняття, а саме прийняття. Питання про нездоланність і невідворотність лишається відкритим.
Біда в тому, що пітьма нездатна лишатись у межах, яких ми самі не тримаємо.
Тема міфологічного (чи то пак, містичного) світогляду навряд чи потребує проговорення персонажів, які відомі нам з дитинства. Письменники часто-густо спираються на персонажний запит, ігноруючи запит аудиторний. Важливо те, що скажуть вони - і знову я не можу не згадати Марті Ньюмеєра, який, мабуть, і гадки не мав про незворотність зв'язку... .
І квіти Катерини Білокур тут ні до чого, бо не була вона вправною там, де потрібно приймати виклики. Часи аж так не властивої нашому суспільству мізогінії, в якому фемінізм та контрфемінізм сплітаються в одному тиранічному кільці двох змій, відкривають таланти писати всім, кому не лінь. Важливо, як і для кого, а там, де інтерактивність замінює діалог, неважко передбачити результат.
І глорифікація, за висловом С.Процюка, ще нікого не навчила битися головою до стіни.
Немає коментарів:
Дописати коментар