Дитяча полиця: книгарняне

Іmages by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька                Репортаж місяця - липень 2025    червень 2025

Нарешті, як і обіцяли, повертаємось до спецрепортажів. Сьогодні той самий день, коли можемо представити результати невеличкого дослідження, проведеного в книгарнях нашого обласного центру. Огляд книжкових полиць із дитячою літературою проводився в пятьох житомирських магазинах - "Книгарні "Є", "КнигоЛенд", "КСД", "Знання" та "Сільпо". Його результати читайте тут та дивіться за посиланнями на YouTube та Instagram в тексті. 

"Майнкрафт" - найпопулярніша підліткова серія техноліту в "Книголенді" та "Сільпо"

Ми недарма обрали саме такий склад магазинів. Перші три входять до всеукраїнських книгарняних мереж і презентують в магазинах те, що відповідає їхній маркетинговій політиці, й, мабуть, ринковій інформації щодо місцевих уподобань. "Знання" є найстарішою книгарнею Житомира, яка існує з радянських часів і досі приваблює покупців особливим вибором навчальної та художньої літератури.

Ілюстровані біографії українських письменників у книгарні "Знання" (м.Житомир). І Шекспір, Віталіку.

Щодо "Сільпо", книжкова поличка житомирського відділення всеукраїнської мережі гіпермаркетів почала розвиватись відносно нещодавно, й доволі швидко набула унікального асортименту. Все починалося з кулінарних книг та бізнес-видань, і, нарешті, доповнилося чимало вишуканою добіркою дитячої літератури за досить-таки пристойними цінами.

Підбірка найкращих казок світу в житомирському "Сільпо". Синя й червона таблетки, обидві для голови.

Наша прогулянка між полиць житомирського магазину мережі "Книгарні "Є", здається, вже звичайна справа. Тут зустрічаємося з письменниками, видавцями та іншими гравцями книжкового ринку на презентаціях, тут купуємо літературу за клубними цінами й тут же збираємо матеріал для підготовки чергового випуску "КнижКави". Що ж розкажуть нам полиці "Книгарні "Є"?

Вивчаючи асортимент літератури для найменших, ми одразу звернули увагу на чималу кількість енциклопедій - загального штибу й тематичних, адаптованих для віку й читання з батьками. Ранній розвиток усе ще в моді, але, врешті, маємо такий вибір оповідей та казок, який задовольнить переважну більшість маленьких читачів - і за якістю ілюстрацій, і за змістом, і тих, хто воліє обирати улюблені історії.

Українська казкова ілюстрація набуває все більшої автентичності, в якій традиції доповнено сучасними технологіями малювання, верстки та паперового виробництва. Саме якість паперу й вартість роботи дизайнера визначає ціну казкового видання, - сюди ж додаються особливості шрифту в тексті та на обкладинці. 

Чим відоміше видавництво, чим міцніші його традиції роботи з дитячою літературою, тим якісніше видання - проте, видавничі доми залишають покупцям чимало приємних вражень та сюрпризів, де пристойна якість і багатий зміст поєднані із доступною ціною.

Повертаючись до енциклопедій, зауважимо вдалий вхід на український ринок тих авторів, які створюють оригінальні, змістовні тексти в зручному поданні, підбірки фотографій, що дивують якістю та масштабністю. Тематичні енциклопедії, що дають відчуття подорожі в часі та просторі, не втрачають популярності, хоча й коштують чимало - проте, це чудовий варіант подарунку. 

Українські автори, наслідуючи досвід вітчизняної енциклопедистики та зарубіжних колег, створююють унікальні видання, які будять в юних дослідниках допотливість та креативність. І, якщо найменшим читачам пропонують книжки-картонки, де картинки розповідають найголовніше, то старші можуть вивчати інженерні досягнення українців, по-справжньому занурюючись в теми.

Класичні видання шкільної бібліотеки в новому форматі тримають ринок упевненістю в тому, що найкращі стилі не згубляться у вирі масової літератури. Щоправда, сильно бракує видимості українських авторів, але про це детальніше поговоримо далі.

Житомирські магазини "КСД" мають відносно скромну площу, порівняно з попереднім варіантом існування точки продажу книг цього видавництва в нашому обласному центрі. Тепер у нас не один великий магазин, а два невеликих, - відповідно, кожному літературному жанру відводиться небагато місця. Втім, читачі розраховують придбати в "КСД" те, чого не видно в інших магазинах, і за ціною, нижчою від середньоринкової - та краще, все ж таки, доводиться замовляти в інтернет-магазині. 

В усякому разі, наше дослідження полиці "КСД" в Житомирі грунтувалось не лише не виборі книг дорослими, а й самими юними читачами. З кожного жанру тут представлено, як мінімум, по одній-дві книги, а подарункове видання творів Всеволода Нестайко, здається, одне таке в місті.

З "КнигоЛендом", розташованим у торгівельному центрі на місці колишнього заводу "Електровимірювач", справи складніші. Тут завжди особливий асортимент, вісь якого важко визначити одразу. Принаймні, можна сказати, що організатори полиць (а значить, і маркетологи мережі) націлені на оригінальність, хоча в деяких випадках ім украй необхідно перефокусуватись із провокативу на вивчення дитячої та сімейної психології.

В "КнигоЛенді", незважаючи на маленьку площу, завжди можна придбати щось, чого точно не зустрінеш в інших магазинах. Тут поволі нарощують асортимент дитячої літератури і все частіше привозять популярні класичні видання в українському перекладі. 

Щоправда, знову ж таки, мало представлені українські автори, - тобто, вони є, але їх майже не видно. Енциклопедичність та казковість і тут поглинає життєві історії, яких так бракує - саме в нашому контексті, мовою, яка звертається до українського культурного коду.

Потрібно зауважити, що в "Книголенді" ламаються стереотипи верхніх та нижніх полиць. Якщо зверху, м'яко кажучи, більшість книг заповнює важкодоступні місця, то знизу можна знайти популярну й затребувану літературу в повних підбірках або видання, що ви його, мабуть, давно шукали. Тут і повне зібрання "Котів-вояків", і "Майнкрафт", і "Мумі-троллі" в автентичному перекладі від "Старого Лева", а трохи вище, серед стосів паперу в яскравих картонках, заповненого літерами, можна віднайти американську та британську класику для дітей - недорого й зі змістом, перекладену шкільною українською. 

Щодо вартості, магазин, як і "Книгарня "Є", орієнтується на збір постійних покупців, для яких діє бонусна система. Проте, обмежена площа змушує покупця витратити чимало зусиль для пошуку літератури за інтересами.

Трохи погралися зі спецефектами. Правда, круто?

З оригінальними виданнями у "КнигоЛенді" непогано, і ми це підтверджуємо, купивши книгу для мальописів саме там. Щодо українських видань поза межами стандартів, хвалимось уже згадуваним нами на "Відсіч.Крим" мальописним екскурсом "Що воно таке: Українська література", тепер ще й поруч з "Культурою: від казок до кіноплівки". Це, як то кажуть, прорив у світ технологій, які викладають в школах, але чомусь забувають розповідати в книжках. 

Десь тут і "Перші будинки" з життя первісних людей, в яких мальописний стиль виконує роль наскельного живопису. Втім, голівудські зірки засяяли й над цією частиною залу житомирського "КнигоЛенду". Дженіфер Аністон - аякже! - розповідає про песика Клайдіо, що, на відміну від неї, смакує життя, а черговий Роберт, цього разу Мучамор (аби не Чон Ду Хван!) - свою версію пригод середньовічного розбійника Робін Гуда, якому шеріф Ноттінгемський знову завадив роздавати гроші бідарям. Чи не з нашого паперу, судячи за високими полицями?

"Сільпо" в цьому сенсі обмежується двома стендами, на яких товар, як то кажуть, представлений лицем. Тільки тут ми побачили дитячий "Кобзар", недорогі добірки чудово ілюстрованих казок для першого читання, несподівано гарне (майже як колишнє) видання чарівних оповідок Шарля Перро, оригінальні історії від українських авторів і грубенькі, хоч і коштовні, видання Marvel з серії "Дому Х".

Здається, мерчендайзери "Сільпо" знаються в цьому. На відміну від нас)

Подорож в "Знання" здивувала, насамперед, умінням продавців створити ефект "машини часу". Тут ніколи не змінюються вже старовинні книжкові шафи та серванти, той самий неповторний запах настояних книжок. Чимало видань, за якими всі скучили, яких більше не видають або видають в обмеженій кількості, а можливість розширення світогляду відкрита для всіх категорій покупців, у тому числі, зі скромним доходом. 

Крім того, магазин відкрив полиці для класичної англомовної літератури в оригіналі та довжелецької перекладної серії найпопулярніших книг поза часом. Загалом, щодо підбірки посібників для вивчення іноземних мов, у "Знання" стійка конкуренція з "Зеленою палаткою", де влітку можна катувати вікінгів, якщо вони раптом знову захочуть правити нами. А от за представленістю недорогих україномовних видань для дошкільнят та школярів "Знання" завше виграють. Крім того, "Знання" почали експериментувати з підлітковою літературою, а, оскільки предмет експериментів, м'яко кажучи, так собі, то й ринковий реверанс вийшов на зразок "ось вам".

Узагальнюючи результати нашого дослідження, скажемо, що провідним жанром літератури для сучасних дітей виявився детектив. Його аж забагато, в різноманітних вікових варіантах, і нас переконують, що Голлі Джексон - пік цього інтересу в 16-річних. Детективи пишуть і зарубіжні, й вітчизняні автори, хоча українські письменники набагато рідше обирають цей жанр, аніж творці з-за кордону. Щоправда, яскравих імен - як авторських, так і персонажних - усе менше.

Брак історій в реалістичному жанрі, з повсякденного українського життя говорить лише про те, що ми занадто орієнтуємось на штучно створений попит, на "рожеві бульки" чи боязке ковзання поверхнею уявного дитячого життя. В таких історіях проглядається лише прагнення самого письменника поринути в "безтурботне" та "нетравматичне" дитинство, замість чесного та сміливого погляду на проблеми, які турбували колись і турбують зараз. 

Небажання зачіпати справді конфліктні та хвилюючі теми виливається у відсутність національних бестселерів, у засилля "пластмасової" мови та поглядів імпортного - ба, навіть уніфікованого, безликого штибу. Обридла жуйка думок споживацького світу, де кожен свідомий громадянин побоюється, за стародавньою звичкою "кабы чего не вышло", тільки в нових умовах постійно не впевнений, що "можна" казати, а чого "не варто" - наче той селянин, який даремно прагне вибитись у вищі світи, зайнявши позицію бюргера з поліційним підходом до суспільного життя, де пояснюючий постійно вимагає чиїхось пояснень і впевнений лише в тому, що цей спосіб існування повинні наслідувати потомки.

Таке невільницьке ставлення дорослих до світу, в якому ігноруються справжні життєві перипетії, а вміння поводитись і говорити вільно та впевнено приписується ворожим або "чужим" культурам, лише підвищує страх, тривожність та відчуття чогось поганого, темного, надзвичайно злого, про що більшість воліє мовчати або оминати це гладенькими, завченими, огидно-лицемірними фразами, покликаними виконувати роль псевдотурботи, маскувати суттєві речі й пригнічувати дійсне волевиявлення.

Багатьом новим книгарням бракує яскравості та масштабності презентацій товарного ряду, в якому добре видно імена, доробки, індивідуальність авторів дитячої літератури, серед яких, за світовими традиціями, провідні місця мають належати вітчизняним письменникам. В цьому сенсі книгарні старого зразку є більш успішними, хоч, бува, й застрягають на тенденціях багаторічної давнини. Та сама "поттеріана" все більш схожа на ленініану, без якої книжкова полиця наче не повинна існувати, і який де Морт це звелів, теж важко припустити. 

В усякому разі, старі книгарні менше орієнтовані на багатство асортименту - радше, уникають враження такого, намагаючись створити справжню видимість. Натомість, нові книгарні відчувають контрадикцію потреби ув асортименті та необхідності економити на торгівельних площах. Здавалося б, увесь асортимент одразу представляти не варто, це лише розгублює покупців - тим не менше, більшість видань стоїть впритул одне до одного, створюючи враження майже суцільної, різнокольорової плями без розпізнавальних знаків.

Слабка представленість українських письменників наштовхує на думки про непозбувний комплекс меншовартості та імпортоманії, яких ми так і не позбулися з радянських часів. Так само небагато живих презентацій від українських авторів дитячої літератури поза межами великих міст та бібліотечних залів. Книгарні співпрацюють з видавництвами, які орієнтовані на блогерський, буктоковий та буктюбовий асортимент. 

Авторам дитячої літератури бракує цільової реклами, яка виводить на перший план досягнення українського письменства в дитячій літературі, й дитячу літературу, як таку. Це при тому, що вибір книг у цьому жанрі на теренах України - один з найкращих в світі, але видань з яскравими авторськими іменами відносно небагато. Перетворитись на літературу віршиків, казок та енциклопедій так само легко, як говорити всюди, що ми вміємо гарно співати пісень у полі за жнивами, замість збирати літаки чи виробляти телевізори власної марки.

Натомість, яскраво презентуються видання провокативного змісту, повторювані від магазину до магазину "модні" видання та імена, що вже нав'язли в зубах та підозріло часто звучать ледь не з кожної праски. Головна "цінність", яка пропагується при цьому - протистояння дітей та батьків, рання дитяча "самостійність" та ранній "розвиток", у якому потрібно пояснювати емоції та, взагалі, надмірно вербалізувати. Про те, як дурно виглядають і звучать такі люди,  чомусь ніхто не говорить. 

Яскравість в ущерб змісту - інша проблема вітчизняного ринку дитячої літератури. З одного боку, величезна кількість пізнавального читання на будь-який вік, смак, інтерес та гаманець, з іншого, справжніх, грунтовних знань, що сприяють підвищенню функціональної грамотності, дається небагато. Відтак, діти з острахом чекають, що на них знову вивалять купу раціоналізованої інформації або розмов ні про шо, з ігноруванням особливостей дитячої психіки, дитячого способу пізнання та справжнього креативного підходу, в якому відносно небагато інструкцій. 

Комунікативні підходи, які пропонуються модними авторами, часто виявляються збідненими, "нормалізованими" (читай, виплодом демократичної цензури) - відтак, скалькованими з мовного коду інших панівних суспільств. На ділі, такі традиції навряд чи існують десь там, крім маскульту т.з. "медійного", вихолощеного мовлення, з його штампами, слоганами та схемами в стилі "Як говорити про...". Тож, якщо не хочемо ростити мімози замість рози, треба, як то кажуть, шось рішать, і якнайскоріше. 

Тут ми й сподіваємось - не без надії! - що український автор дитячої літератури, врешті, визирне з розкладок регіональних видавництв і бібліотек, назустріч активній читацькій аудиторії, яка давно спрагла до живого українського слова. 

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Риси українського героя: традиція та сучасність

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька    

Персонаж і герой - чим вони відрізняються? Кожен письменник упевнений, принаймні, на початку професійного шляху, що це синоніми. Щойно доводиться вписувати персонажів у реалії оточення, ми розуміємо, наскільки це може бути велика різниця. І сьогодні, в завершальному липневому випуску про внутрішню структуру твору, говоримо саме про героїчний аспект персонажності.

Героїзм: історія терміну

Якщо звернутись до походження терміну "герой", ми обов'язково зустрінемось із міфологією як прародичкою сучасної літератури. Допоки люди не вміли писати, вони переповідали одне одному - або навіть переспівували - довгі сказання про тих, чиї вчинки вважали видатними. Кожному хотілося втілити у міфічному герої риси, які просто так у житті не здобути, а потяг до божественного підштовхував наділяти міфологічних героїв вищими, чарівними, неземними рисами. В язичницьких суспільствах люди легко підносилися до богів, саме через бажання магічно отримати недоступні риси чи зробити щось, що виходить за рамки повсякденності.

В давньогрецькому та давньоримському суспільствах (які взаємопов'язані через спільну історію) поняття героя проходило через усе буремне суспільне життя того часу. Герой-завойовник чи герой-подорожній, мандрівник, який був здатен сходити до пекла й вертатись назад, змінити хід історії, а значить, вплинути на сили, які, об'єктивно, були потужніші за нього, герой-повстанець проти рабства чи герой-відчайдушний захисник держави від іноземних завойовників - нам не потрібно називати імена, аби одразу згадати, хто це. Кінцева правота героя в цьому контексті відступає на інший план - постає певна правда, яку хоче розповісти й за яку бореться герой, що опинився у, здавалося, нездоланних обставинах.

Герой: чуття й співчуття

Головне почуття, що його завжди викликає герой - співчуття. Ми можемо розуміти, що Спартак ніколи не виграє війну проти римлян таким способом, але нам не потрібно пояснювати, що підштовхнуло його розпочати повстання, об'єднати навколо себе однодумців і висунути свої умови жорстокій рабовласницькій системі того часу. Ми можемо знати, що шлях Сократа теж лежить через суспільне приниження, заперечення й відкидання його як особистості, і знаємо, що Сократ виживе, а Спартак загине, що у Вільяма Воллеса та Роб Роя є шанс, який поглине  роздробленість, непослідовність та жадібність їхніх братів по крові, - але співчуваємо кожному із тих, хто насмілився протистати суспільному злу, не відкидаючи моментів помилок та рокових рішень.

В сучасному аспекті - окрім війни, звісно - ми шукаємо героїв там само, де й давні греки, адже, наші культури чимало пов'язані ментально. Навіть люди, далекі від спорту, неодмінно переймаються подіями чемпіонату з футболу чи олімпійськими іграми, поєдинками, в яких кожен глядач переносить на спортсмена власне прагнення здолати щось. Це може бути страх перед сильним, хамовитим суперником, пануванням чоловіків у певному виді спорту, травмою, хворобою чи програшем, як таким. Наші почуття обумовлюють інтерес до життєвого шляху спортсмена, і куди менше нас цікавлять лаштунки - хоча й вони додають штрихів до портрету.

Одна моя респондентка зізналась, що полюбляла дивитись поєдинки з японської боротьби саме тому, що її учасники не мали ідеальної спортивної фігури й виглядали абсолютно звичайними чоловіками. Інша звернула увагу на невідомого їй раніше тенісиста тільки тому, що помітила його кульгавість і зусилля, що ними він стримував відчуття болю. Третя респондентка розповіла, що по-справжньому зацікавилась внутрішнім світом відомої плавчині після того, як вона розійшлася з хлопцем, який звинуватив її в байдужості. Більш того, це змусило мою співрозмовницю звернути увагу на світ спорту взагалі, на те, як там виховують особистість, і навіть вступити в конфлікт на захист людини, яку намагалися психологічно травмувати.    

Персонаж і герой

Саме поняття персони виводить нас до поняття індивідуальності, тобто, особистого в людині. Соціальність героя обумовлена його персональністю, і тут нам, як ніколи, знадобиться юнгіанський підхід. В дослідженій ним структурі особистості Карл Густав Юнг спирався на три базові елементи - персона, маска й тінь. У кожного з нас є виключно особистісні риси, їхнє унікальне поєднання, в позитивному та негативному аспектах. Тінь складає те, що ми приховуємо від оточення з певних причин, а маска є способом це приховати, позаяк, що - хороше чи погане. 

В усякому разі, наша психіка, в тому числі, через суспільну призму бачить те, що в тіні, як неприйнятне. Воно може бути об'єктивно прийнятним чи навпаки, але наші внутрішні лінзи бачать все, що в тіні, як скриню, ключик від якої має належати лише нам. Як сказав один мій знайомий герой: "Ти можеш відкривати будь-яку шухляду в моєму будинку, крім однієї". Способом приховати власну тінь були його розмови - майже нескінченні, яскраві та емоційні, приправлені добрячою порцією алкоголю, які мали скінчитись лише тоді, коли він засне. 

Акт і дія

На Книжковій Країні цього року, під час обговорення теми про нового українського героя, торкнулися питання, що є активністю в сучасному контексті. На перший погляд, це питання здається дивним, наче беззмістовним. Будь-який психолог приведе на пам'ять постулати вітчизняної науки, де твердять, що особистість розкривається через діяльність, а елементом будь-якої діяльності є акт, що, в свою чергу, є сукупністю певних дій. 

Соціальний аспект вітчизняної психології, що складалась в умовах матеріалізму, тут є очевидним. Ми не можемо зазирнути у внутрішній світ людини, аж поки вона не розкриється перед нами у певному акті, що приводить внутрішнє у його зовнішнє вираження - тобто, екстериорізує приховані психічні процеси. Часто ми говоримо людям, які мають брак соціальних навичок, аби вони робили щось, що розкриє їх цінність для суспільства, змусить їх розпочати пошуки способів спілкування зі, здавалося б, чужими, незрозумілими, неприємними людьми,які викликають лише бажання відсторонитись і жити у власному, часом, вигаданому світі. 

Якщо звернутись до аспекту українського Одіссея, ми побачимо це. Якщо звернутись до концепту Енея, що його в пику модному тоді Вергілію запропонував Котляревський, ми побачимо це. Якщо звернутись до концепту українського Спартака, з цим складніше, - бо, в силу гуманітарної розвиненості нашого суспільства, цей концепт набув доволі-таки потворних форм, де вчорашній раб поводиться гірше рабовласника, ще й обґрунтовуючи це високими ідеями та детально проробленими теоріями, в яких немає й сліда справжньої людяності.

Героїчність та мілітарність

Поняття мілітарності ми не раз розглядали на сторінках нашого видання. В мілітарному немає нічого того, що властиве людині стосовно прагнення бути героєм війни. Якщо в радянські часи це був суто змагальний аспект холодної війни, в її гонці за озброєннями - соціалістичній чи капіталістичній, бізнесовій, але, в обох випадках, на державному рівні, в обох випадках, прикриваній певною ідеологією, в руслі pro та contra, щодо загрози комунізму. І тут бачимо яскравий приклад найелементарнішої, найгрубішої пропаганди, що будується навколо тотального схвалення чи тотального заперечення певного явища, замість позбавити його життєздатності тверезим, зваженим, еволюційним підходом.

Тобто, якщо звернутись, знову ж таки, до історії нашої літератури, прикладів мілітарності у нас - хоч греблю гати. Щоправда, відверто пропагандистську літературу радянських часів треба ще пошукати, бо навіть того часу спрацював суспільний фільтр на відсіювання ідеологічного пресу, ще й посередньої якості. Кому не ліньки, пошукайте списки радянських письменників, з іменами, яких ніколи не чули, й навряд чи почуєте. 

Звитяга та пасіонарність, вміння долати суспільні контрадикції або перебувати в них на межі власної правди, розкриватись як герой чи антигерой, давати читачеві те саме безпомилкове відчуття істини, яке неможливо створити навіюванням, нагнітанням чи повторенням певних тез, у персонажа виходить тільки через письменницьку майстерність, вільну від тиску суспільної моди й не загублену в капсулі суб'єктивності, що не визнає нічого, насправді існуючого - навіть себе.

Тут навіть вислів Портоса: "Я б'юся тому, що б'юся" є гаслом життя.

У серпневих випусках ми перейдемо саме до аспекту боротьби письменника з ринковими тенденціями, до вміння плисти за течією й проти неї, впливати на видавничі плани та, загалом, на думку видавця щодо ринкових та неринкових книг. А поки що творімо персонажів, які обов'язково потраплять до фокусу читацької уваги. 

КнижКава в Telegram - 

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Технологічна компанія - друг чи ворог письменника?

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька    

Третє тисячоліття в літературі розпочалося стрімким злетом технологій друкарства та розповсюдження контенту. Для того, аби книгу чи статтю опублікували та прочитали, вже не обов'язково звертатись до видавництва, що готує паперові добірки видань. Будь-який письменник може скористатись сучасними технологіями та організувати власне виробництво власних же книг, із мінімальними витратами.

Тим не менше, чимало письменників онлайн-простору (і не тільки) застрягають на другій стадії свого професійного шляху - часткове видання творів, які мають в доробку. Здавалося б, сучасні технології мають значно прискорити й друк, і редагування книг, але багато в кого професійність закінчується розмовами в соцмережах. І це лише прояв звичайного людського відчаю, що викликаний банальними причинами - зіткнення з труднощами, які, здається, неможливо подолати. 

Сьогодні, грунтуючись, у тому числі, на власному досвіді, аналізуємо вплив технологій на письменництво - у їх, здебільшого, корпоративному виконанні, націленому, перш за все, на збір даних про користувачів. Українці страшенно не люблять цю тему, оскільки вона змушує їх задуматись про нематеріальні, необмацувані, начебто, абстрактні речі - інтелектуальна власність, авторські та майнові права, виключне право розпоряджатись власним контентом та право споживача вимагати якісних товарів чи послуг. 

Усе це піднімає на той самий рівень, про який ми любимо говорити, але якого не хочемо досягати - рівень людини, що вправі вимагати до себе уваги, поваги та гідного ставлення, яке виражається не лише в декларативних фразах, а в конкретних учинках.

Редактор та імператори

З чого починаються технології в письменництві? Звісно, з текстового редактора, у якому ми набираємо рукопис, з програмної оболонки, яка дає змогу зберегти файли на певному пристрої, та з самого пристрою - комп'ютера, телефона чи планшета. Тобто, майжe одразу ми зтикаємось, як мінімум, з трьома виробниками сфери ІТ. Усі ці виробники створюють продукти та надають послуги, які, так чи інакше, пов'язані з правами споживача - тобто, нашими повсякденними правами, порушення яких тягне за собою падіння ринкового статусу продавця і збитки. 

Так чи інакше, письменникам доводиться довіряти свою роботу технологіям, які, з одного боку, полегшують роботу з текстом, з іншого, створюють неприємне відчуття залежності від певних моментів. Це може бути нестача електроенергії, перебої з Інтернетом, економічні проблеми компанії-виробника чи зміна ринкових планів - наприклад, припинення підтримки програмного продукту чи його повне зникнення з ринку. Це може бути зникнення самого виробника з ринку чи все більш очевидна загроза такого зникнення, що змушує шукати альтернативні шляхи роботи в технологічному просторі. Врешті, це може бути зосередження найбільших виробників технологічних продуктів на одній території, від благополуччя якої залежить їх майбутнє. 

Історія підказує нам, що будь-яка імперія, будь-який гіперпроект, що агресивно поглинає в себе ресурси, прагне до розпаду - зокрема, внаслідок екстенсивного способу господарювання. Тобто, кризи економічного управління, коли жадібність наступає на горло хазяйновитості й умінню розпоряджатись наявними ресурсами. Пиха, злоба, заздрість, невміння домовлятись та співпрацювати, небажання виявляти повагу всупереч декларованим принципам, цинічне використання ділових партнерів та постійні пошуки зиску зі скрутних ситуацій інших, урешті, топлять самого ініціатора подібних дій. 

Тож, якщо технологічний гігант поводиться на ринку все агресивніше, час задуматись про його потенційний крах. І, головно, про те, що ви будете робити в цьому випадку. І тут підхід Марті Ньюмеєра, що пропонував написати некролог власному бізнесу, як ніколи, доречний. 

Ми не любимо про це думати, але повільне вмирання Microsoft змушує. Варто лише озирнутись назад, аби згадати, скільки втратили користувачі, здавалося б, вічного продукту. Те саме може очікувати на Apple, який схильний закидати безліч створених продуктів через начебто устарілі елементи, які нецікаво адаптувати до нових умов. Урешті, вони вкладають украй невигідні для себе угоди з Google, який поводиться все екстенсивніше, натякаючи на власні ринкові проблеми.

Ця невесела ситуація поглиблюється небажанням місцевих виробників укладатись у власні програмні продукти, які могли б стати альтернативою продуктам гігантів. З іншого боку, агресивна політика монополістів лякає новачків, слабкі уряди та застрашені суспільства, що не витримують ринкових буревіїв та продають їм власні технології. Китайський технологічний світ лишається прерогативою китайців, Росія нам більше не друг, - тож, доводиться або з жахом спостерігати за ринковими змінами, або чекати на своїх технологічних піонерів - за умов усе агресивнішої війни та відтоку мізків за кордон - або сподіватись на волю вищих сил, живучи одним днем. Утім, день втрати ніхто не хоче собі уявляти.

В цій ситуації, звісно, можна повернутись до ери друкарських машинок або рукописного контенту, і жити собі, час від часу набираючи тексти для презентації літературному агенту чи видавництву. Втім, питання збереженості контенту в цифровому просторі, його безпеки та використання так і лишається відкритим.

Штучна інтелектуальність та способи

Якщо зі змінними носіями розібратись неважко, то всілякого роду хмари, які ще кілька років тому вихваляли на кожному кроці, мають кілька особливостей. По-перше, це обмежений простір безкоштовного зберігання контенту, знову ж таки, на серверах компанії, яка надає ці послуги. По-друге, це залежність можливостей платного зберігання від онлайн-розрахунків, з якими теж може статись що завгодно. По-третє, це зосередження контенту на ресурсі компанії, що, так чи інакше, зацікавлена у створенні та просуванні технологій штучного інтелекту та криптовалют, і не збирається питати дозволу авторів на те, щоб використовувати їх за винагороду.

Те саме стосується платформ, на яких ми публікуємо контент, - хай навіть за угоди з видавництвами, але такими, що бояться власних читачів і схильні догоджати будь-яким необгрунтованим доводам, через страх бути витісненими з ринку. Те саме стосується будь-якого сайту, в тому числі, й нашого власного, який залежить від надавача послуг хостингу, який потребує щоденного догляду - власний офіс, який потрібно просувати, аби він не впав на браузерне дно, залишаючись там навіть за прямими запитами. 

Інакше кажучи, книги як такі необізнесменам нецікаві. Їм нема коли їх читати, вони не розуміють більшості написаного там, і знають лише те, що книги є інструментом впливу на громадську думку. Наслідки комерціалізації книжкового ринку на омріяному нами Заході призвели до того, що так званий "середній" текст стає засобом досягнення ринкового успіху. Робота копірайтера не вартує нічого, навіть коли його назвуть технічним письменником і посадять писати все, крім текстів, які не лише продають, а гідно оплачуються - за угодами з компанією, яка в змозі оплатити інтелектуальну працю на свою ж користь. 

Оскільки будь-який бізнесмен прагне до зниження витрат, звісно, середній технологічний бізнесмен буде прагнути до заміни людей, які пишуть середньо, й постійно вимагають ставлення, машинами, навченими писати середньо, ще й за схемами. В цих умовах конкурентоздатними лишаються письменники, які пишуть багатою людською мовою, які володіють солідним набором засобів художньої роботи над текстом, які мають потужний вплив на громадську думку і незалежну, професійну позицію. Водночас, вони можуть стати об'єктом заздрості, ненависті, зазіхань, нападів та крадіжок, спроб перетягнути на свій бік або виконувати чужу волю, несумісну з їхніми принципами.

Якщо подивитись на іноземні ринки письменництва, все відбувається наче за змахами однієї дирижерської палички. Хто не полінується, сходить на російський контент і страшенно здивується. Звідки ця копірка, хто і коли її наклав у таких умовах, годі й думати, якщо не замислюватись про звичайний потяг до пасивного копіювання. Існує в медіа - значить. працює, а в умовах однаковості має спрацювати закон соціального наслідування. Ми так і лишились пострадянським простором, що пасивно перейняв закони капіталістичного світу, забувши додати до них справжнє значення власної особистості.

На західних ринках лякає вбогість і несмак, що, так чи інакше, просочується туди, де не думають про встановлення меж, а міркують з дитячих позицій. Дитина не думає про наслідки, коли бере щось принадне - вона просто бере, бо знає відчуття задоволення. Позиціонування, обговорення та угоди не для неї, вона хоче лише отримати й ні за що не відповідати. Рабство потреб створюється штучно, а викупитись із нього не так вже й дорого, насправді.

Водночас, боятись вовків - не ходити у ліс, і ми пишемо, попри все. Що ж лишається робити в умовах, коли технологічні гіганти свавільні, за безкоштовні сервіси доводиться платити спокоєм та часом на альтернативні дії щодо збереження доробків та протидію несанкціонованим втручанням в особистий простір, а платити за все означає покинути затишний письменницький кабінет і влаштуватись на роботу збирачем польського врожаю?

Місце для вільного розуму

Перше, що врятує слабко організовану творчу натуру - прописування бізнес-процесів. Так-так, письменництво - це ваша власна справа, і вона може бути оформлена як власна справа чи незалежна професійна діяльність. Що і як має працювати в цій діяльності, як організувати віртуальний простір для роботи в умовах війни, як комунікувати з зовнішнім світом, де мають зберігатись документи і як повинні бути організовані комунікації, аби ваша праця була потрібна світу - все це і є бізнес-процеси, якими варто займатись раніше, ніж соцмережами.

Ми недарма приділяємо особливу увагу комунікаціям, оскільки наш часопис видається літературною агенцією, яка будує на цьому ринковий успіх. Наприклад, від стабільної роботи поштового сервісу залежить, як скоро літагент чи видавець отримає ваше відправлення, куди потрапить лист - у чергу для розсилки чи одразу за адресою, як будуть зберігатись листи, і чи зможете ви відшукати потрібний документ серед сотень інших. 

На жаль, в сучасних умовах правильно зроблений запит не гарантує видачі точних і повних результатів, зокрема, через вплив експериментальних технологій та несанкціоновані втручання в особистий простір користувачів, з яких навіть і не думали брати згоду на дослідження їхніх емоцій, реакцій тощо, як то годиться за міжнародними законами та, зокрема, психологічною етикою.

Те, що нам передрікали, збувається на очах - вибіркова видача інформації, обмеження доступу до певних частин інформації, вільно розміщеної в Інтернеті для всіх, таргетування й персоналізація, що зовсім не означають задоволення ваших потреб, а мають на увазі нав'язування потреб інших. У власноруч організованому просторі ми почуваємось упевненіше, і поки що в нас є така можливість - тож, почати треба зі структури власної справи, і, зокрема, зі структури комунікацій.

Ваші поштові сервіси, ваші месенджери, ваші контакти мають складати цілком зрозумілу тільки для вас систему, в якій баланс індивідуальності та універсальних організаційних принципів відповідає вашим потребам. Те саме стосується документів, у яких офлайнова бібліотека має створюватись, насамперед, а потім вже паралельно цифровій. 

Ваші способи роботи з контентом, який потрібен у творчому процесі, мають враховувати сучасні тенденції, коли більшість користувачів не в змозі фінансово встигати за оновленнями, які пропонують і пропонують технологічні компанії. В умовах підвищеної нестабільності, пов'язаної з військовими ризиками, середній користувач навряд чи буде думати про купівлю нового гаджета суто з "модного вироку". Легкі, мобільні пристрої, які неважко носити з собою, виграють - і ми бачимо це по з'явленню на ринку, здавалося б, забутих нетбуків та електронних книг, а планшети - якісні! - продовжують тримати чималу долю ринку.

Ваші методи просування у соцмережах мають підтримувати основний його принцип - продуктивної відсутності. Майже суцільний видавничий спам не приваблює, а втомлює читача. Видавці опиняються в своєму замкненому колі конкуренції, письменники - в спільнотах обговорення себе й, якщо буде настрій, одне одного, читачі - в читацьких клубах, де, знову ж таки, здебільшого, пропонують модну, а не потрібну літературу. В підсумку, капсульність та незнаність, тривога, сум та відчай від незацікавленості чи завищених сподівань в епоху гіперінформованості.

Сегмент правди

Обрати власну нішу означає працювати на цьому клаптику землі так, аби він приніс плоди. А це означає певний період очікування, із зусиллями, які годяться для отримання врожаю. Тож, якщо це поле не організоване, успіху годі й чекати. Без бажання приділяти увагу дрібницям ви ризикуєте втратити великі цінні речі.

Коли ми займаємось рутиною, в нас знижується тривожність, ми зосереджуємось,  і все менше приводів жалітись на РДУГ, вигаданий підприємливим психотерапевтом задля отримання швидкого прибутку. На жаль, більшість сучасних авторів у соцмережах обирають дитинну позицію, що виглядає уникненням зустрічі з дорослим, вимогливим світом, де потрібно бути ретельним, докладати зусиль взаємодії, аби отримати бажаний результат. Проблеми, які були доступні для усвідомлення попередніми поколіннями, постійно піднімаються так, наче про них і не чули. Окрім випрошування уваги, це ні на що більше не схоже, і викликає в дорослих людях більше огиди, аніж бажання спілкуватись.

"Діти технологій" постійно в процесі задоволення потреб - навіть не своїх, а корпорацій, які керують цими технологіями. Алгоритм видачі стрічок постійно підштовхує до участі в розмовах, де запросто можуть обійтись без нас, таргетує контент з урахуванням даних, зібраних про нас - інколи, вражаюче точно. Тож, змусити себе дотримуватись хоча би приблизного контент-плану для соцмереж - уже подвиг. А, якщо ви опрацюєте способи просування через рекламні кабінети, можна подаватись на диплом аналітика даних.

Ми недарма акцентуємо увагу на маркетингових технологіях. Текст, що продає - не те саме, що художній текст, а пошук зацікавленої аудиторії не дорівнює скачуванню підписників за принципом "тут і зараз". Чесно кажучи, автори, що застрягли в соцмережах, стають страшенно нудними. Особливо, коли їх твори потребують роботи, яка відкладається чи перекладається на видавця, що не схвалює та й не схвалює.

Втім, і з творами можна застрягнути на одному місці, якщо не взятись за ті самі бізнес-процеси, управління проектами й часом. Так, часом. Саме тому ми завершуємо цю публікацію на проханні розподіляти зусилля. І пам'ятати про те, що гра на випередження не завжди приносить перемогу. 

КнижКава в Telegram - 

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Автор очима читача: що ми робимо не так

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька    

Під час розквіту соціальних мереж письменники намагаються бути в тренді. Розповіді про свою творчість, про себе, обговорення, диспути та скандали постійно на очах читача, якому вже не потрібно вишукувати інформацію про авторів. Вони самі, охоче і щедро надають її, часто не турбуючись про наслідки.

Сьогодні будемо говорити про те, як бачить нас читач у цій щедрій, абсолютно безкоштовній соціальності, без якої, здавалося б, важко привернути увагу серед натовпу письменників. 

Принци та жебраки: пастка марнославства

Майже кожен автор, який з'являється в літературному середовищі, впевнений, що зможе привернути увагу цільової аудиторії. Зараз для цього не потрібно стукати в двері періодичних видань чи робити запит журналісту, який пише в літературній сфері - хоча й це, насправді, непогано. Більшість авторів, наслідуючи - як їм здається - досвідчених колег, намагаються писати про себе самі, регулярно і стільки, скільки натхнення підкаже.

Важко сказати, кому потрібна ця постійна самопрезентація, крім автора, який не втомлюється говорити. Автори курсів для письменників не завжди самі роблять те, про що твердять, або що бездумно переписали у західних колег. Видавці, які підкреслюють необхідність для авторів мати цільову аудиторію в соціальних мережах, навряд чи мали на увазі базікання, самооголення чи інші способи ексгібіціонізму, що шкодять репутації авторів та відволікають від творчого процесу - можливо, договірного. Читачі, які чекають на нові твори або насолоджуються тими, що вже видані, навряд чи день у день проводитимуть в соцмережі письменника - хіба що час від часу, а шалених фанів у переважної більшості авторів не так вже й багато. 

Звісно, є автори, які вміють захопити публіку, але це, справді, особливі методи. Одні діляться професійними знаннями, інші розповідають цікаві історії, дехто вміє презентувати своє життя так, аби воно доповнювало, а не замінювало творчий доробок. В усякому разі, аккаунти з грамотним піаром завжди приємно читати, як і прості, людські дописи, в яких немає хизування, намагання лізти в очі аудиторії або займатись лише собою.

На жаль, дуже часто трапляється так, що автор, який ще вчора носив на голові лискучу корону, сьогодні ледь не молить про те, щоб його читали, - і це не завжди пов'язане з тим, що читати нема чого. Така поведінка свідчить лише про брак упевненості та внутрішній комплекс жебрака. Те саме добре видно, коли автор  готовий розкидатися грошима заради власної слави, не будучи готовим до гідного представлення своїх творів публіці. 

Читач у вирі: хто тут?

Об'єктивно кажучи, жоден користувач сучасних соціальних мереж не в силах охопити читання хоча б 25% того інформаційного поля, з яким має щільні контакти - підписки, лайки, обміни повідомленнями тощо. І це, не кажучи про відеоконтент, який активно продукує літературна сфера. Тримати традицію розподілу професійних обов'язків стало немодно, але чи вигідно?

Базове правило знаності "Говорити про вас більше мають інші" порушується через упевненість в тому, що цільова аудиторія, здебільшого, мовчатиме. Можливо, бо говорити зараз буває дорого, і не кожен звичайний читач готовий платити таку ціну. Кожен маркетолог знає, як непросто добитись відгуку навіть за якісні послуги, і скільки зусиль треба для цього докласти. На жаль, ми не любимо бути вдячними.

Навіть якщо автор уклався в рекламу і отримав достатню кількість переглядів -  тим паче, покупок - жива аудиторія може збиратись повільно і реагувати на публікований контент час від часу, щойно побачить його в щільно забитій стрічці новин. Це не означає, що писати про себе зовсім не потрібно, але й роздягатись для того, щоби помітили - публічне визнання свого творчого фіаско.

Біллі Мілліган чи... .

Не тільки видавці з літературними агентами та піарниками знають, що талант у літературі не дорівнює вмінню спілкуватись на публіці. Якщо письменник уже встиг зарекомендувати себе як талановитий автор, читачі, можливо, зуміють відокремити публічний образ від творів. Ключове слово у цім реченні - "можливо".

А якщо не встиг? Яким чином довести читачу, що чорноротий скандаліст, який час від часу проявляє ознаки психічної нестабільності на публіці, має право бути читаним і оціненим, як письменник - за своїми професійними якостями?

Інше, цілком обгрунтоване питання читачів: "Чи впливають характер, переконання,  вчинки чи психічні розлади письменника на його творчість?". І тут однозначної відповіді нема.

По-перше, жодна людина не має права ставити діагнози іншій, без професійних знань і персонального обстеження. Тим паче, ніхто не вправі ділитися медичною інформацією про іншу людину без її згоди. Те, що помітно публіці, може формулюватись у побутовий спосіб або взагалі не бути озвученим, але автор обов'язково помітить зміни в своєму соціальному дзеркалі. Не помітні вони лише людям, що мають серйозні порушення в цьому сенсі - через відсутність звички до самокритики, невихованість або психічні розлади, що не дають змоги адекватно відобразити в собі власну соціальну поведінку.

Втім, далеко не кожен автор, що поводиться неадекватно, проб'є собі довідку. Існує безліч умовно нормальних людей, які не звикли аналізувати себе, які мислять і живуть компартментально чи заперечують очевидну істину тільки тому, що вчепились у власну переконаність. Щодо правової сфери, існують поняття дієздатності та осудності - тобто, навіть психічно хвора людина може отримати покарання за неприйнятну поведінку чи інші правопорушення.

Стосовно виховання і самодисципліни, навіть люди з психічними розладами, за певних умов, здатні адаптуватись до свого стану і не публікувати нічого в критичних періодах. Крім того, кожна людина має запаси порядності, яка автоматично не зникає під час психічної хвороби чи важкого психологічного стану, й може розраховувати на певні межі, підтримку близьких людей чи лікарів. 

"Чому вони?"

Здається, улюблене питання авторів, які не звикли більшу частину часу для творчості приділяти собі та власним роботам. Мати критичне мислення важливо, мати власну думку важливо, говорити правду важливо, і вона говориться не завжди так, як це собі уявляють любителі теорій ввічливості. Втім, відчуття огиди у співрозмовника виникає не просто так, і його найважче здолати - тим більше, коли в теперішніх умовах до цього відчуття доєднується страх і паніка.

Щойно автор позбавляє читачів його соціального простору відчуття безпеки, захищеності, щойно починає переходити межі їхнього життя, атакувати їх чорним негативом чи перевантажувати й без того напружені психічні сили, їм уже не до "правди". Так уже влаштована людська психіка, що вона має резерви захисту - як у складній для себе ситуації, так і в ситуації відчуття ненормальності поведінки іншого. Тут коментарів може й не бути взагалі.

Інакше кажучи, будь-який читач, що відчув патологічність поведінки автора під час його комунікацій з публікою, має здолати певний бар'єр, аби зосередитись лише на творчості такого письменника. Коли творчість містить ті самі ознаки, справи кепські. А от коли читач - інквізитор, варто згадати історію.

Й тут маємо торкнутись іншого боку медалі - коли автор написав талановито, а його критикують начебто за відвертість чи форму вираження. Є читачі, які не здатні чути правду в певній формі, не мають навичок контекстного читання чи не здатні до нього, не мають емоційного ресурсу, аби сприйняти певний спосіб вираження думок, але то вже їхні проблеми. 

В будь-якому разі, публічна критика - якщо вона взагалі потрібна - не має вивалювати на світ Божий подробиць за межами обговорення на загал. Зараз ця проста соціальна норма все частіше порушується, але використовують це ті, хто заробляє на скандалах - та зовсім не ті, хто дозволив себе використати. Той, хто хоче критикувати, пише або відгук, або публіцистику. Потрапити в межі професійності складно, та все ж, можливо.

Зауважимо, що любителі обговорювати творчість інших авторів доволі-таки гостро схильні реагувати на критику власних творів, і страшенно занепокоєні будь-якими виходами за межі уявленої ними правильності. Різкі, чесні фрази лякають їх та приводять в стан "червоного Колобка". Більш того, страх працювати над проблемними місцями власних творів змушує їх уникати цієї роботи, займати позицію опору чи ховатися в нескінченних розмовах про те, що вони роблять. 

Проте, якщо ви чесно, з вірою висловилися про те, чого вартує літературне сміття, боятись власної правди означає здатись. Традиції нашого суспільства - і, тим паче, загальнолюдські - передбачають сміливість говорити таку правду, і вона завжди звучить, як поразка для тих, хто звик брехати сам собі. 

КнижКава в Telegram - 

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Герой вашого роману: персонаж і фокальність

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька    

Структура великого твору - а роман у часи соцмережевої есеїстики вважається, справді, великим твором - потребує уваги не лише з точки зору ринкових вимог. Читачам неважливо, який буде твір - короткий, довгий, чи такий, що влаштовує обидві категорії читунів. Існують очікування, що вкладаються в поняття жанру та напрямку.

Сьогодні оберемо, як працювати зі структурою, що влаштує видавця.

Точка зору й фокус

Кажуть, одному учневі загальноосвітньої школи (а був він грузином) вдалося довести, що паралельні прямі перетинаються. Коли ми працюємо з персонажним складом роману, пешим на думку, частіше за все, спадає головний герой. Це те альтернативне "Я", де нам хочеться побути, не маючи на те певної можливості у реальному житті. Проходячи етап альтернації, письменник готує до нього своїх майбутніх читачів, одночасно перебуваючи всередині й ззовні свого героя.

Крапка зору

Проблема, з якою стикається читач, як правило, добре відома й письменнику. Фокальний персонаж ходить, говорить і діє так, наче письменник опинився всередині нього і розповідає про те, що відбувається там, у незвіданій до цього моменту душі. Фокальне Я і фокальне Він / Вона мають одну суттєву різницю - мобільність авторського (а значить, і читацького ) погляду, що в першому випадку не змінює фокусу протягом усього сюжету, а в другому - може переключатись від сцени до сцени. 

Останній варіант тим і цікавий, що від автора (а значить, і від читача) потрібна особлива маневреність і небанальне вміння долати перешкоди між світоглядами, мистецтво ігнорувати чи обмежувати бачення токсичних світів, а за потреби це зробити - от як у Зюскінда - набратися певної мужності ... ні, не для експериментів із власною психікою. Вміння опускати завісу там, де це потрібно зробити. Без авторського такту будь-який герой перетвориться на картонну мішень.

Кролик фокусника

Уміння ввести в споглядальний процес є талантом, який описує світ і його події. випереджаючи з'явлення "головних очей" твору. Головний персонаж і фокальний персонаж не завжди є тотожними протягом усього роману, і час від часу читач бачить головного героя зі сторони, очима інших людей, міркуючи про хронологію та характер змін.

В житті є безліч речей, які важко пояснити хоча б без певної долі знань вищого порядку. Розповідати вантажнику про геометрію зась, він або відчуває її, або ні. Реальний герой цікавить його куди більше, ніж епік-фейл Дроссонара, - проте, Дроссонар навряд чи з'явиться там, де вже є мілітарізований Іван, Петро чи Мініахмет, який звільнився з полону і воліє спати поперек ліжка, звісивши чуба на котячий килимок. 

Травматичний досвід спирається на почуття існування, і в цьому тенденції часу проявляються найяскравіше. Проте, якщо вашому читачеві потрібен травматичний досвід задля відчуття того, що він існує, може виникнути питання й про авторську залежність від таких крововкидань.

Терапія фокусом 

Герой чи антигерой, контрадиктив чи аддиктив - так чи інакше, ми створюємо потребу пізнавати певний тип проблем на рівні, який читач опанував до того частково, туманно чи застряг на певному етапі. Витіснення є чудовим захисним механізмом. Проте, якщо воно застосовується лише як звичний тип реагування, ми ризикуємо отримати звичку.

Є речі - тим паче, у повсякденному нашому житті вічних дітей війни - які, концентруючись у своїй надмірності, викликають той чи інший тип розладу свідомості. Людина зосереджується на одній частині реальності, аж надміром, і повністю ігнорує іншу, - як правило, не задумуючись, чому. Це зручно, і все, аж поки у цій милій зручності не виникає каверна болю.

В більшості випадків, ми не знаємо, де той біль береться, при повному, здавалося, благополуччі. Чорна історія розгортається в ментальній дірі, що так і не зашита, чи знову розідрана там, де ми дозволили це з собою зробити. Фантомна справедливість виглядає дуже переконливо, аж доки жах не наросте до відчутного максимуму.

Катарсис і маленькі кроки

Ми не любимо робити маленькі кроки. Це той випадок, коли в нас іще криві - мабуть, без пелюшок! - ніжки, й ми тупцяємо так швидко, як тільки можемо наздогнати дорослого, що здається нам крокуючим телеграфним стовпом. Обвал ринків, особливості дипломатичної вимови чи постави, переконливий вираз обличчя і природність відчуття себе в ситуації, де інші маскуються, не є для нас проблемами, що потребують негайного вирішення. Так само поводяться й старі люди, яким уже нема чого втрачати.

Куди більш дорослою є слухняність, яка не вважає за потрібне аж надто замислюватись над повсякденними задачами. Створити надійний алгоритм їхнього розв'язання здається виходом, що звільняє нас від занурення в буденну математику. Так ми стаємо відмінниками з підвалу, який роззявляє пащу тільки тоді, коли потрібно сходити за картоплею.

Інструментальність огидна. Пам'ятати про це, коли створюєш персонаж, персонажний ряд або мереживо взаємодій, не хочеться у межах задачі, яку потрібно вирішити. Проте, коли цифри оживають, ми ризикуємо забути про мову, а, оживотворивши сухі мовні конструкти, перестаємо думати про виклади літературних творів. 

І, перш ніж створити чергового персонажа, спробуйте переказати того, хто викликає у вас найбільший спротив. Ви, справді, ризикуєте потрапити в залежність.

КнижКава в Telegram - 

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Букер: краса по-англійськи

Image by @MZarzhytska on X

Автор Арнольд Лопушанський

Одна з найпрестижніших світових премій цього року знову вручала нагороди у міжнародному форматі. International Booker Prize 2025 виявив надзвичайну, як для нього, широту охоплення, і в короткому списку опинились навіть ті, на кого тут годі чекати.

А чого ж чекати авторам, які прагнуть потрапити хоч би на довгий список? В першій публікації про історію Букерівської премії ми описували умови та правила, згадавши найвидатніших номінантів за увесь час існування нагороди. Настав час зазирнути в сьогодення і визначити певні тенденції - літературні й часові.

Біда в тому - а може, й щастя - що британці зібралися вчити нас критиці, ще й у межах наших же літературних курсів. Чи це натяк, що критичне мислення в Україні несформоване як таке - тоді на чому вони грунтують таке переконання? - чи ми повинні критикувати, як вони, але в такому разі, виникає бажання повторити питання знову.

В усякому разі, невтішні тенденції в британській літературі сьогодення змушують глядіти не лише в її минуле та повторювати вже давно завчені тексти про англійські традиції. Більш того, нещодавня книга Бориса Джонсона змушує згадати наших же президентів-письменників - і, якщо Леонід Кучма написав книгу “Україна - не Росія”, запропонувати британцям змінити назву книги прем’єра на “Британія - не Америка”.

Загалом, британці славляться витонченим умінням принижувати, але, за британським же прислів’ям, “без твоєї згоди тебе не принизять”. Тим паче, ті, хто про існування української літератури, за їхніми зізнаннями на наших форумах, дізнався відносно нещодавно. Тобто, перед початком критичного процесу потрібно володіти предметом критики, а не писати пальцем на дошці, як ті керолівські присяжні. І спитати, що ж ми, насправді, думаємо - і, головно, почути правду без невротичних сіпань.

Краса критичних концептів заливає очі майже одразу після перших хвилин читання букерівських новин. Театралізація текстів, які без неї наче й не живуть, і ретельно підібраний гуманістичний словник не рятують від тужливого відчуття неовікторіанства, що ось-ось прорветься крізь діру в лататті. Коли вже премія Вальтера Скотта перетворилась на трампівський гей-відстійник, чому б усій країні не потопитись у лайні, мов той горе-магрекер?

Найцікавіше, що Британська Рада точно впевнена у чималій кількості бажаючих стати копрофілами. Це настільки давня хвороба, що мовні курси ми воліємо купляти у друкованій формі. Принаймні, це хоч якийсь доказ компетентності.

Гнилий душок неовікторіанства вражає кожного, хто хоч би кінчик носа сунув на сучасний літературний ринок Великобританії. І це вже не поділ на консерваторів та лейбористів, яким намагаються грати задля формування виборчих упереджень. Саме британський консерватизм породив їхній же специфічний лібералізм, у якому можна все, чого не варто, і де Юсупов заганяє під лід Распутіна, бо Україна ж - не Росія.

Криза ліберальної ідеології - це вам не кривий рот сучасного британського плаксія, який безпомічно дивиться на те, що з ним роблять, ще й будує для того багатоповерховий концепт, який спалять його ж замовники.  

Криза ліберальної ідеології - це вам не кінець матріархату, в якому життя після Єлизавет існує лише в гардеробах не-принцесс. І це навіть не типово британське марновірство, коли ім’я нового короля воліють зайвий раз не згадувати вголос.

Криза ліберальної ідеології - це перетворення королеви на служницю, тільки й всього. Короля, за свідченнями математиків ХІХ століття, вже не потрібно перетворювати.

Цьогорічний Букер у міжнародному форматі довів, що британське суспільство таки вміє прохати про допомогу, хоча не завше воліє відповідати на подібні заклики. Отже, згадаємо короткий список International Booker Prize 2025.

• “Світильник серця” Бану Муштак (Індія) - переможець.

• “Калькуляція гучності” Сольвей Балле (Данія)

• “Маленький човен” Венсана Делакруа (Франція) - вибір “КнижКави”

• “Перфекція” Вінченцо Латроніко (Італія), перекладачка якого увійшла до суддівського списку International Booker Prize 2026

• “Око Великого Птаха” Хіромі Кавакамі (Японія)

• “Леопардовий капелюх” Анн Сер (Франція).

Отже, в короткому списку цього року опинились аж двоє французів, одна данка, один італієць, одна японка та одна індійка, з яких, звісно, перемогла індійка, з чимало футуристичною, реверсивною оповіддю про життя жінок в постколоніальній глибинці. Емансипація жінок та матріархат майбутнього виявилися двома контртемами, але перемогло, все ж таки, вміння розповідати. До того ж, душорозривна історія на фоні нудного тексту виграє завжди.

Жіночий “день бабака” Сольвей Балле чудово театралізований, але туманно проговорений критиками як загадка одного дня героїні. Чи варто занурюватись у нього, питань не виникає, а чи варто продовжувати, вже й не згадаєш. Потреба озвучення - що саме хотіла озвучити ця жінка? І як це зробити, коли її ніхто не хоче слухати?

Знудження технократичним світом і комунікаційний колапс у Вінченцо Латроніко перетворюється в суцільний брендинг, хіба що без етикеток. Потік свідомості замінюється потоком речей, але переварити його ще важче, ніж оливкові кісточки замість оливок. В усякому разі, радимо наш метод - якщо відчуваєте, що нейде, закривайте книгу.  

Безум, емоційне донорство та самогубство піднімаються як теми, що вартують уваги, в “Леопардовому капелюсі” Анн Сер. Тут, здається, не виникає проблем із зануренням, бо всі ми, так чи інакше, демонструємо ознаки патологій. Те, що здається для багатьох нормальним у повсякденному житті, виявляється лише звичним, а так і привертає увагу як викривлення, з яким змирились - у собі чи в інших. Бич нашого часу, деперсоналізація, що входить в ознаки патологічного душевного стану, продовжує ганяти нас коридорами свідомості, доки не впадемо без сил або, все ж таки, почнемо згадувати, у чому збрехали собі.  

Втомлена, розгублена імперія в світоглядній кризі, де вдома погано, а в сусідів іще гірше, знуджена славетним минулим і спрагла до пригод, з першими ознаками старечих розладів, які підточують і без того хиткі її підвалини, ховається за рожево-блакитними обгортками “видань для робітничого класу”. І, якщо у вас виникає питання, чи добре ви поїли перед читанням чергового букерівського шедевру - поїжте. Добряче.

КнижКава в Telegram - 
не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 
Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net