"запрет или нет": як насправді ставляться до української літератури в РФ

Image by OleksaK & Google AI

Автор Олекса Кримчій

Випуск 104

В контексті матеріалів лютого навряд чи забудеш про українську літературу в руках ворога, і що з нею може статись на тому боці. Тож, сьогодні розберемось із питанням української "заборонки" в Росії, а саме, зробимо фокус на тому, що ж справді хвилює путінську владу.

Рівні ставлення: від офіційного до приватного

1) офіційний - провінційний

На офіційному рівні в РФ відсутній список заборонених книг, аналогічний за форматом українському. Зате існує ФСЕМ - Федеральний список екстремістських матеріалів, до якого однозначно можна потрапити за реабілітацію нацизму \ націоналізму, і це не тільки Бандера, Борець чи Корчинський. 

Російська книжкова політика не бажає враховувати так званий контекст "розуміння", на який спирається у т.з. посередницькій пропаганді (за участю іноземних експертів чи організацій). Наприклад, книга Василя Шкляра "Чорний ворон", що описує події в Холодному Яру після утворення СРСР та екранізована в Україні, є забороненою на судовому рівні - тобто, спеціальним рішенням. 

Та сама ситуація (хоча офіційного судового рішення немає) стосується екранізованого роману Андрія Кокотюхи "Червоний", в якому ефект призми є ще більш вираженим. В 2017 році фільм "Червоний" в РФ було піддано критиці як пропагандистський, і навіть не через наявність у ньому персонажу, пов'язаного з УПА. Інший персонаж, виключно переконливий - майор Василь Абрамов, начальник табірного пункту, представник МДБ СРСР - не подобається росіянам. 

Та сама біда зачепила й роман Марії Матіос "Солодка Даруся" (в рос.пер. - "Даруся Сладкая", Лимбус-Пресс, 2010). Образ ренегата Дідуха, офіцера НКВС, що безвісти утримує під вартою, гвалтує, а потім оббріхує Маланку перед чоловіком, у тому числі, через румунського прикордонника - більш того, провокує дитину Михайла та Маланки Цвичів виказати, де вони сховали борошно для бойовиків ОУН-УПА. Це наражає маленьку Дарусю на прокляття матері, яка згадує чоловікові жорстоке побиття через Дідуха й у відчаї закінчує життя самогубством.

З іншого боку, не забороненою є література з комуністичною призмою. І, якщо згадати контекст боротьби з комуністами в РФ, це є, як правило, критика влади та суспільства, яке формує ця влада. Тобто, проблемою для російської книжкової політики є частина реальності, в якій ворожі елементи мають бути виключно негативними, а "свої" - виключно позитивними. 

Ще на тему: Великий та Жахливий: кейс Акуніна - Булгакова

Здається, такого не траплялося навіть під час зйомок радянського литовського фільму "Ніхто не хотів помирати" (реж.В.Жалакявічус, 1965) або "Тихий Дон" (реж.С.Герасімов, 1957) за однойменним романом Михайла Шолохова. Те саме стосується антології Генріка Сенкевича й екранізації  "Вогнем та мечем" (реж.Єжі Гофман). За цим же принципом можна заборонити "Стеньку Разина" або "Мазепу", але навіщо - достатньо підтримати таких самих на ворожому боці.

На провінційному ж рівні українська література може - як і в Україні - піддаватись нищенню за мову. Крім того, об'єктом ненависті стає ствердження української державності, тоді як російська державність підкріплюється радянськими концепціями Голодомору та фантасмагоричними постулатами "русского мира", які не мають нічого спільного навіть з дореволюційною російською політикою. Вони, радше, виглядають як прояв сучасного ізоляціонізму та політтеології, що його підживлює, аніж концепт, що здатен втримати докупи розколоті суспільства.

Таке трапляється на окупованих територіях, де нова "влада" набирає до своїх лав тамтешніх "обіженцев" або під час відкритих \ прихованих каральних акцій, що їх нерідко воліють віддавати на откуп "ихтамнетам" або здійснювати руками тих самих ренегатів з місцевого населення. Водночас, руками медійників типу А.Шарія здійснюються маніпулятивні викриття, що базуються на фотографіях до публікацій українських журналістів про нищення української літератури на окупованих територіях. Так, Шарій пропонує аудиторії повністю заперечити цей факт лише на підставі скомпільованого фото - упускаючи аргумент про ілюстративність та неможливість отримати фото з місця подій.

Інквізиторські скасування, на диво, вписуються в сучасне російське законодавство як образа за національною ознакою, але щодо українців та України в літературному контексті дозволяють чинити все, що завгодно. В, де-факто, нічийних окупованих зонах за дії псевдовлади не відповідає ніхто - таким чином, на книгах можна виміщати свої образи, хоч на шкільного вчителя, хоч на сільського голову. 

2) видавничий - читацький

Якщо розібратись із наявністю довоєнних (чи, радше, умовно-довоєнних) українських видань в РФ, їх іще можна знайти - хоч і не на фізичних полицях. Великі книжкові мережі слухняно прибирають усе, що тепер має стосунок до ЗСУ чи ставлення до війни, хай то будуть соціальні романи Жадана, Прохаська чи Андруховича. Це повністю обгрунтовано, коли автори самі відкликали права на продаж, але...

З сексуальним контекстом у РФ теж контрадиктивно, але з радянських часів - більш ніж звично. Наприклад, роман Оксани Забужко "Польові дослідження з українського сексу" неприйнятний, а романи Ірени Карпи (до речі, як і скандальну книгу Оксани Стефанівни) ще досі можна побачити на віртуальних полицях. І тут, знову ж таки, маємо справу із призмою сприйняття, де один тип жінки має право на сексуальність, а інший - ні, крім того, важливо, з ким.

Ще на тему: Відкинуті в РФ: казус Уліцької та українське питання

Чи мають російські читачі зараз доступ до чогось українського, крім "безпечної" класики? Ймовірно, якщо враховувати точковий допродаж решти видань у російському перекладі. Ввезення оригіналів українською може привернути увагу працівників ФСБ, так само, як і замовлення онлайн "повідомляє" системі про інтерес до певних категорій книг. В той же час, на порталі stihi.ru та  proza.ru українці чи знавці мови можуть публікуватись українською, і тут навіть дозволяється певна доза критики.

В час ночі - до бібліотеки?

Бібліотечна ж політика щодо українських книг в Росії характеризується стандартними списками на вилучення і так званий "фондовий саркофаг", звідки їх можна взяти хіба що за спеціальним дозволом. У відкритих джерелах дізнатись про такі вилучення майже неможливо, крім загальних інструкцій, а список ФСЕМ на сайті російського Мін'юсту може бути недоступним за вже знайомими й нам правилами VPN-фаєрволлу. 

Ще на тему: Небажані в РФ: від ФСЕМ до антиутопійної колумністики

Тож, активно вступаємо до ери "ШІ-свободи", де доведеться виборювати правду в нейромереж із претензією на особистісність. І багато чого залежить, насправді, не від уміння писати промпти, а від інтуїтиву на запрограмовану брехню, яка вимотує ресурси в умовах обмеженості часу й очікуваної прибутковості. Так, про долю певних книжок та авторів тепер усе частіше доведеться питати не в браузері, а в ШІ, а для формування якісного наративу витрачати ще більше часу, ніж раніше. Ера "дозованої правди" розкриває свої зручненькі обійми - і це куди небезпечніше за стандартні заборони.

КнижКава в Telegram та Х - час керує грошима!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Небажані в РФ: від ФСЕМ до антиутопійної колумністики

Image by OleksaK & Google AI

Автор Олекса Кримчій

Випуск 103

Система обмеження свободи висловлювань у Росії - складний волюнтаристський механізм. Якщо раніше цензура мала вибірковий характер, то в 2026 році вона охоплює всю книжкову сферу — від бібліотечних фондів до історії пошуку в браузері. 

Ієрархія обмежень: Іноагенти vs Небажані

Російське законодавство розділяє авторів та організації за двома основними типами:

• Іноагенти - автори, чиї книги все ще можна знайти в продажу, але з суворими маркуваннями.

• "Небажані" організації - будь-яка співпраця з ними тягне за собою кримінальну відповідальність (до 5 років реєстрації волі за ст.284.1 КК РФ).

Кожен з цих суб'єктів може виявитись автором матеріалів, унесених до ФСЕМ, або визначатись як підслідний, згідно законодавства РФ, яке застосовується до публікацій, наприклад, проти СВО чи на підтримку України, а й вкупі з критикою влади тягне на кримінал.

Федеральний список екстремістських матеріалів (ФСЕМ)

Це «чорний список» найвищого рівня, що включає понад 5500 пунктів. Згідно з нормами (зокрема, за правилами бібліотек та ст. 13.53 КоАП РФ), документи з ФСЕМ фактично, виведені з вільного обігу.  Їх не можна ксерокопіювати, експонувати на виставках чи передавати через міжбібліотечні абонементи. 

Видача книг із цього списку можлива, наприклад, лише для наукових робіт або проведення експертизи. Спроба навмисного пошуку екстремістських матеріалів в Інтернеті тепер тягне за собою адміністративну відповідальність.

Статус «небажаної» організації означає повне стирання її присутності в інформаційному полі РФ. Зберігання матеріалів таких організацій «з наказом розповсюдження» вже визнано правопорушенням.

Чи бувають у ФСЕМ помилки

Питання про те, які письменники несправедливо опинились у списку ФСЕМ, є досить гострим, оскільки вважається, що цей реєстр використовують як інструмент цензури та політичного тиску. Насправді, використовується не сам реєстр, а поняття, з ним пов'язані - фашизм, нацизм, екстремізм, націоналізм, релігійний радикалізм тощо.

Опиняються у ФСЕМ, переважно, на цілком обгрунтованих підставах - навіть оркописи - але сидіти в приємній компанії Гітлера, Муссоліні, російських націоналістів, антисемітів та конспірологів можна без прямого потрапляння до “розстрілки”. 

Наприклад, якщо іноагент не просто отримав гроші з-за кордону, а відверто зайняв певну політичну позицію, ще й співпрацює з “небажаними” ЗМІ, на нього можуть відкрити кримінальну справу з вироком, який передбачає ув'язнення. Поки що без екстрадицій, але поняття прецедентів і показових розправ у політиці, все ж таки, існує. 

В розгляді практичного застосування “небажанки” нам допоможе кейс Дмитрія Глуховського, журналіста, колишнього працівника Euronews  та Russia Today, автора знаменитої антиутопічної серії «Метро 2033», який був суджений заочно, а його творчість визнали такою, що дискредитує Росію. Використаємо аналітику з трьох перспектив: офіційної російської пропаганди, незалежної журналістики та власної публіцистики автора.

360.ru— Пропагандит і “бабки”

Це джерело представляє позицію, емоційно прихильну до російської влади - такий собі чуттєвий прокурор медійника. Сергій Довлатов, як і більшість його колег по табору, не соромиться використовувати маніпулятивні епітети - наприклад, «Юда», «ворог народу» чи «досвідчений русофоб», і звинувачує Глуховського в «зраді довіри росіян».

Публікація фокусується на кримінальному переслідуванні Глуховського (8 років колонії за «фейки» про російську армію) та його статус «іноагента». Втім, автор приділив левову частку уваги фінансам конкурента: мовляв, письменник отримав мільйони від західних компаній і «таємно» розпродав нерухомість у Москві перед еміграцією.

Ситуація майже класична - “розчарований росіянин”, врешті, після хандри починає пінити Волгу, і в когось виходить із берегів. Все б нічого, але Глуховський емігрує до Ізраїлю і вже звідти остаточно займає стандартне положення американського футболу.

Тим не менше, Довлатов старанно уникає цієї теми, а береться дискредитувати письменника як особистість через антивоєнну позицію. Хоч як літературні здобутки визнаються, але Глуховський обклеєний ярликами-симулякрами, за якими читач не бачить реальної проблеми.

Holod.media - рефлексія віктиму

Видання «Холод», що позиціонує себе як незалежне ЗМІ, пропонує інтелектуальний аналіз трансформації Глуховського з популярного фантаста на політичного емігранта та дисидента. Це велике інтерв'ю, де Глуховський розмірковує про причини війни, про те, як Росія «сповзла у фашизм», і про прем'єру в лондонському Marylebone Theatre п'єси «Біла фабрика» (режиссер - Максим Діденко) за своїм однойменним твором, сюжет якого нагадує “Список Шіндлера”. 

В публікації російський метроном, зокрема, критикує системний російський лібералізм, в творчості, вочевидь, тримається схваленості та victim line, але чомусь не уникає демонізації - й це сумно, справді. Втім, Зинаїда Пронченко втримує матеріал на аналітиці, співчутливій до позиції автора. 

Novayagazeta.eu - Авторська колонка 

Посилання веде на профіль Глуховського - колумніста «Нової газети Європа» як першоджерела його думок. Тут зібрані його програмні тексти, такі як «Харків — Москва», «Депобедизація» та промова в суді. Письменник та медійник претендує на роль публіциста, який зі знанням справи аналізує мілітаристські міфи РФ, і, схоже, йому це вдається - м'яко, але переконливо. Це його власний майданчик досвіду без цензури, який нівелює відчуття перцепційного розколу. Для державних структур Глуховський - і досі кримінальний злочинець та зрадник, чий комерційний успіх використовується проти нього як доказ «продажності».

Голоси та голови

Кажуть, письменникам усе можна пробачити, крім утечі в політику. Глуховський опинився на вкрай невигідній позиції для російського емігранта, - втім, знав, на що йде. Його популізм, урешті, поборола невмируща письменницька думка, та в Україні він і досі не видається. Статус іноагента чи то дозволяє, чи то не дозволяє робити це, але повернення до Росії означає для нього долю “політичного”.

В усякому разі, ця історія допомагає чіткіше визначити основні риси цензурної політики РФ:

• Фасадна толерантність. Росія ненавидить націоналізм, сепаратизм та тероризм, у тому числі, російський, але використовує націоналістів, сепаратистів та терористів для військових та медійних операцій проти України, аби потім знищити цих суб'єктів, як свідків - чи, як у випадку з “Вагнером”, опричнину, якою хіба що можна тримати в покорі сербський відстійник.

• Псевдолюбов. Росія ненавидить ненависть, але чинить агресію з ненавистю, яка повністю вписується у власні макіавелістські заборони. При цьому вона вимагає безумовної любові громадян як відсутності почуття страху - майже релігійний об'єкт. Орхан Памук в романі “Сніг” подавав такий підхід до громадян у власній державі як садомазогенний, а Орвел, здається, вже все сказав, бо дуже мило.

• Псевдомесія - Росія ненавидить релігійний радикалізм, але вперше в історії являє собою суспільно-політичний феномен, який намагається застосувати ортодоксальність як етонім “священної війни”. Особливо конвергентно це виглядає в тандемі з “дружнім” балканським фанатизмом, від якого відмежовувались навіть у дореволюційній імперії.

• Змова теорій. Росія ненавидить теорії змов, але дозволяє громадянам думати, що весь світ змовився проти них, віктимізуючи покоління з метою агресивного самозахисту, спрямованого на пошук джерел для війни як самоціль.

• Підміна понять. У РФ під визначення екстремізму підпадає будь-яка критика влади або історичні факти, які не подобаються Кремлю. З суспільної свідомості майже зникли поняття популізму, плутократії та корпоративної журналістики, а націоналізм критикується лише у ворога. 

• Цензура і самоцензура. Де-факто, на книжковому ринку РФ працює sanitary alarm -  список очищення культурного поля від інакодумців чи за принципом “кабы чего не вышло”, який часто-густо просувають самі видавці та книгарі під впливом усезагального почуття страху.

Небажані: що це означає для кожного в Росії

Співпраця з «небажаними» в РФ тягне за собою кримінальну відповідальність, тоді як статус іноагента — це жорсткий адміністративний контроль, підкріплений можливістю брати з «мічених» дані за підвищеними ставками й створювати враження повної невизначеності.

В той же час, поняття небажаності більше стосується ЗМІ як майданчиків для просування впливу авторитетних персон з літературної спільноти. Тут не те щоби розмістити публікацію або дати інтерв'ю загрожує головою, а й цитата чи репост - голосом. 

Твори іноагентів у РФ можна впізнати за написом, а небажаних заборонено видавати взагалі. Тобто, ЗМІ, на яких робиться фокус, не можуть бути оприлюднені в РФ. Не можна репостити та донатити їх (до 5 років позбавлення волі (ст. 284.1 УК РФ)), брати участь у їхніх проектах - а це такі ресурси, як "Медуза", "Дождь", The Insider, "Важные истории", The Moscow Times, "Радио Свобода", "Хроники.медиа" (Литва), RISE Moldova (Асоціація репортерів-дослідників і редакційної безпеки, Молдова) та ін.), які, здебільшого, й самі не візьмуть, якщо не за темником - будьмо відверті. 

Станом на початок 2026 року реєстрі ФСЕМ перебуває понад 230 організацій, у т.ч., великі міжнародні фонди та правозахисні групи. Всі банківські рахунки та майно організацій зі ФСЕМ заморожуються, й навіть пошук в Інтернеті та збереження їхніх матеріалів є правопорушенням.

Де-факто, вільно розпорядитись інформацією в РФ із заборонених джерел означає, як мінімум, загрозу бюрократичних тортур та аеропортних посиділок з агентами ФСБ, що, як ми вже писали, нікуди не поспішають.

А що ж із книгами?

Термін «небажана література» у Росії юридично неоднорідний. У законодавстві немає єдиного списку книг із такою назвою, але є кілька механізмів, за якими книга може  опинитись під забороною чи обмеженням. На початку 2026 року обмеження виглядають як Федеральний список екстремістських матеріалів (ФСЕМ), рішення суду та вільне волевиявлення окремих видавців.

Найсуворіший рівень заборони - книги, визнані судом екстремістськими, а саме призначені для оприлюднення документи або інформація в інших носіях, які закликають до здійснення екстремістської діяльності, обґрунтовують або виправдовують таку діяльність. Сюди входять праці керівників націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, фашистської партії Італії, публікації, що обґрунтовують або виправдовують злочини, спрямовані на повне чи часткове знищення будь-якої етнічної, соціальної, расової, національної чи релігійної груп (2002, № 114-ФЗ, ст. 1, п. 3).

Виробництво, зберігання з використанням збуту та розповсюдження цих матеріалів не допускається. На офіційному сайті Мін'юсту РФ - понад 5500 пунктів, включаючи пісні “втраченого покоління” російсько-української війни.

Статтею 13.53 КоАП РФ передбачено адміністративну відповідальність за умисне здійснення пошуку в інформаційно-телекомунікаційній мережі "Інтернет" свідомо екстремістських матеріалів, включених до опублікованого федерального списку екстремістських матеріалів або зазначених у п. 3 ст. 1 Закону про протидію екстремізму. Карається також забезпечення доступу до них, у тому числі з використанням програмно-апаратних засобів доступу до інформаційних ресурсів та інформаційно-телекомунікаційних мереж із обмеженим доступом

Документи, включені у ФСЕМ, не підлягають ніяким видам копіювання та експонування, видачі за міжбібліотечним об’єднанням (МВА), за міжнародним міжбібліотечним об’єднанням (ММБА) і через службу електронної доставки документів (ЕДД), а також транспортуванню з одного видання бібліотеки в другому. і навпаки. У виключних випадках ці матеріали видаються для проведення порівняльної експертизи на присутність екстремістської інформації - увага! - у знову виявлених матеріалах, а не для реабілітації опірних джерел.

Крім того, з ними можна проводити науково-дослідницьку роботу й готувати антиекстремістські пропагандистські акції, але в Бурятії, як правило, такого не трапляється.

Щодо книг "іноагентів" та "небажаних організацій", тут, як ми вже зазначали, працює логіка статусу автора чи видавця. Термін “небажана література”, заявлений Федеральним списком екстремістських матеріалів (ФСЕМ), веде до значення “небажаний - такий, що загрожує безпеці РФ. 

Як працює цензура РФ-2026: реалії

Книги в РФ можуть вилучити з продажу не лише за списками ФСЕМ (у які минулого року не ввійшло жодного відомого й гідного довіри імені) чи рішенням судів проти ІА. Частина видавничих домів перетворюється на “книжкові санстанції”, а, оскільки питанням “чистоти” й “дотримання правил”, здебільшого, стурбовані жінки, то самоцензура набуває нечуваних садомазохістичних масштабів. 

Переконати жінку-видавця в тому, що творчість автора є віддільною від його особистості, а тематика творів - подільною, майже неможливо. Коли діями керує страх і синдром “підписної”, ці дії набувають характеру саморуйнування, але здається, для гібридної війни це обопільна норма.

Інакше кажучи, якщо видавничим бізнесом керує чендлерівська “жінка мрії”, будь-який автор може опинитись під прицілом її тремтячих рук. Тож, тримаймося здорового глузду і будьмо в курсі того, що чекає нас за найгіршого сценарію.

КнижКава в Telegram та Х - час керує грошима!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net