Image by Geografic Guide
Автор: Марія Заржицька
Феномен найвідомішої американської мультинагороди полягає в тому, що більшість її лауреатів не потребують нагадувань про літературну премію за твір. Незважаючи на те, що таємничий відбір викликає чимало роздратування в колах знавців, цей процес має від початку високі стандарти якості.
"Віват, Америка!" - скаже будь-який скептик, побачивши цей світ зсередини. Та й зовні, якщо не знати нічого про Пулітцерівську премію, її лауреати - Маргарет Мітчелл, Вільям Фолкнер, Ернест Хемінгвей, Гарпер Лі та ще ціла плеяда зірок світової величини - розкажуть те, чого в короткій історії не встигнемо розповісти ми.
Джозеф Пулітцер: епос в стилі "вестерн"
Засновник премії, що її присуджують в кількох номінаціях, міг би й після смерті зібрати касу, якби хтось із голівудських режисерів зважився створити про нього художній фільм. Досі цього не сталося, й світ Пулітцера чекає на відчайдуха. Чому?
Здавалося б, історія угорського єврея, що неймовірними фінтами переправивсь до Америки, ще й самотужки плив, аби дістатися берега, є найбанальнішою. І те, що він не міг знайти гідної роботи через незнання мови, і досвід найманця, безхатька, офіціанта й погонича мулів, і притул до бібліотеки як єдиного для потомственого торгівця способа отримати бажану освіту - все це дуже по-американськи, окрім того, що місцеві так і не вхопили в ньому.
Схоже, потрібно було справді вірити в необхідність об'єднання тодішньої Америки, аби настільки цілеспрямовано рухатися в ряди захисників президента Лінкольна. Чи, може то був далекоглядний розрахунок підприємця, що свідомо ніс обтесаний камінь в підвалини держави? Шалена віра в свою справу відрізняла Джозефа Пулітцера на всіх етапах його життя, від злетів до падінь та болісних, але переможних підйомів.
Йому заздрили, його ненавиділи, і недарма - Пулітцер став засновником "жовтої преси", в якій ціль виправдовувала засоби. Більш того, свідомо намагалися загнати в глухий кут, з якого він стільки разів вистрибував. В будь-якому аж геть справедливому вчинку Джозефа Пулітцера проглядалася певна ідея, що мала виправдати його шквальну тактику щодо мети.
Енергійний, невтомний та надзвичайно втомливий для колег, Джозеф Пулітцер з ранніх років страждав на нервове захворювання, що, ймовірно, спричиняло проблеми з зором. Він був тією людиною, що платила гроші не за ухил, а за право служити в армії, - причому, в армії держави, яка зовсім не була для нього рідною.
Більш того, Пулітцер знав, як робити блискучі стратегічні відступи. Після повоєнного бомжування в Нью-Йорку він повернувся до Сент-Луїсу, аби здійснити наступ на свою мрію з уже відпрацьованих позицій армії Півночі. Він відрізнявся талантом приймати вигідні рішення завдяки діловій інтуїції та вмінню отримувати миттєвий прибуток з інформації, що вирувала просто-таки під носом.
Вища школа журналістики: передісторія створення
Те, що ми сьогодні маємо як базис для вручення Пулітцерівської премії - заповіт, фонд, школу журналістики, опікунів та комітет - не могло відбутись без газетярського авантюризму її засновника, що вирішив здобути, як мінімум, четверту владу в США.
Одна лише історія отримання Джозефом Пулітцером першої роботи після найманства в кількох арміях вражає. Він абсолютно не втратив здатності до захопливої риторики - ба більше, займаючись в Сент-Луїсській бібліотеці, вчинив неймовірне для шахових турнірів узагалі. Пулітцер почав критикувати гру редакторів місцевої німецькомовної газети Westlich Post, і це їм так сподобалось, що вони запросили його у видання.
Свої перші видання Дж.Пулітцер купляв з торгів та перепродував, маючи, як журналіст, доступ до інформації про власників, що збанкрутували. Він став видавцем у 25 років, а в 31 рік - власником газети "St.Louis Post-Dispatch" ("Сент-Луїсська поштова депеша"). І з цього, мабуть - а може, й раніше - стартувала його залученість до місцевого істеблішменту, що мав частку в трьох "харчоблоках" економіки США. Це пошта, залізниця та золото.
Якщо з першим у занадто підприємливих гравців 1869 року вийшов потужний прокол, що закінчився Чорною П'ятницею, то другим та третім вони порали будь-якими методами. Втім, спроби використати пресу заради власних інтересів теж закінчувалися чималими фінансовими та репутаційними втратами. Однією з таких історій скористався сам Пулітцер, і ось як це було.
Джей "Смердючка" Гулд та світ його Нью-Йорку
В подібній історії не обходиться без темного героя-спокусника. Ним виявився Джейсон Гоулд, одноплемінник Пулітцера й теж емігрант, хоча й з більш успішною історією. Шахрай з невинним обличчям, Гулд займав досить-таки впливову позицію в Таммані-холлі - Нью-Йоркській штаб-квартирі товариства, що мало значну політичну вагу в демократів - але на Волл-Стріт отримав прізвисько "Смердючка", за свою огидну ділову поведінку.
Розгромно програвши Казначейству США у Чорній П'ятниці, Гулд зміг вибратись із судових процесів, після яких в іншій країні отримав би смертний вирок. Більш того, колишній кожевник та зерновий спекулянт Смердючка став містером Джейсоном Гоулдом, власником мережі залізниць, що їх тоді потребував американський захід, і наклав лапу на Western Union. Ним настільки заволоділа ідея прибрати до рук міжнародний телеграфний сервіс, що він майже повністю виснажив і без того знекровлене видання.
"New York World" - газета, що колись ледь не зникла з ринку преси через публікацію підробних матеріалів щодо Лінкольна - опинилася на торгах після скаженої гонитви Гоулда за Western Union. Джозеф Пулітцер, на диво тих, хто його знав, погодився заплатити Смердючці суму, яку він вимагав за газету. Це були 346 тис.доларів - ціна, якої Пулітцер ще ніколи не платив.
Втім, Пулітцер знав, що робить. Після першого внеску він змусив містера Гоулда оплатити іншу частину ціни, за рахунок доходів, отриманих від видання. Схоже, потомствений торговець недарма вивчав право.
Активізація "жовтої преси" та Вавілонська вежа
Тіньова сторона життя Джозефа Пулітцера виплила, здавалося б, несподівано й поволі, - адже він позиціонував себе як борець за соціальну справедливість, антикорупціонер та незалежний видавець. Золоті сторінки його життя стали поступово перетворюватись на жовті, скоро після придбання "New York World".
Пулітцер не схотів приділити належної уваги своєму здоров'ю, що знову ослабло, на користь бізнесових справ та шляху від четвертої влади до першої. Методи подачі інформації на сторінках видання ставали все більш маніпулятивними та низькопробними, паралельно з процесом обрання до Палати Представників Конгресу США.
В 1885 році Джозеф Пулітцер став членом Палати Представників, що мала право ініціювати податкові закони й виносити імпічмент не лише посадовим особам, а й у т.з. рідкісних випадках - самому Президенту. Скандальна критика від Пулітцера не вщухала. Обурившись пасивністю влади та суспільства щодо встановлення статуї Свободи, він-таки домігся свого.
На той час Пулітцер уже розпочав будівництво першої нью-йоркської вежі з нещасною історією. Це був New York World Building, що виріс вище церкви Сент-Трініті та мав умістити, окрім редакції видання, усіх бажаючих орендувати приміщення в діловому серці Нью-Йорку. Будівля не лише монополізувала вихід до Бруклінського мосту (їй потім закинули це як привід для знесення), а й була обладнана у 1900 році освітлювальною системою, що вивергала яскраві дощі та малювала на небі повідомлення.
Другим етапом "жовтіння" стали пропагандистські перегони з Вільямом Рендолфом Херстом, власником однойменного видання, що не лише публікувало комікс Yellow Kid після його виходу в "New York World", а й виступило в напрямі впливу на прийняття рішення щодо війни з Іспанією "на користь" Куби. Ані Пулітцер, ані Херст не скупилися на роздачу, в тому числі, взаємну, і, врешті, домоглися поставленої цілі. Втім, Yellow Kid повстав проти них самих, у вигляді захисників дітей-розносчиків газет, які страйкували проти способу компенсації своєї праці (1899).
Більш того, на зльоті своєї видавничої та політичної кар'єри Пулітцер зазнав нищівних переслідувань від одноплемінника, власника "The Sun" Чарлза Андерсона Дана та колишнього співробітника Річардсона (The Journalist). Це був типовий напад подвійного штибу, вигідний як сіоністам, так і антисемітам.
Так, Дана взяв за привід одруження Пулітцера з християнкою Кейт Девіс, і, де-факто, перехід до Протестантської Єпископальної Церкви. Попри суперечливі відомості з обох боків конфлікту, можна з упевненістю говорити, що без визнання себе християнином Пулітцеру навряд чи дозволили б одружуватись, ще й у настільки традиційній деномінації.
З боку консервативних кіл "The Sun" Пулітцеру закинули відмову від національності та віри, та ще й обізвали Юдою, в той час як Річардсон паралельно напирав на його єврейство. Схоже, це розбурхало і його дружину, якій знадобились якісь особливі "зізнання". Нападки були такими, що в 43 роки Пулітцер майже відійшов від справ, лишивши собі тільки віддалені керівні функції.
Втім, незадовго до смерті, Джозеф Пулітцер отримав тріумфальну судову перемогу над президентом Рузвельтом та банкіром Морганом у справі французських грошей Панамського каналу.
Яхта "Свобода", вільна від виснажливих шумів "Вежа Тиші" та нью-йоркський особняк стали останніми притулками виснаженого хворобою Пулітцера й місцями народження його заповіту. Його комунікації були суворо засекреченими ним самим - і, схоже, така непробивна секретність перейшла на процес вручення Пулітцерівської премії. Він є найзакритішим з усіх існуючих, навіть у порівнянні з Нобелем.
Заповіт Пулітцера та особливості преміювання
Два мільйони доларів отримав Колумбійський університет, але не просто на справу освіти, як годиться у вищих американських колах. Три четверті суми повинно було піти на заснування Вищої школи журналістики, а залишок - на премію, що її стали вручати з 1917 року. Цей фонд успішно існував до 70-х рр. минулого сторіччя, аж доки не знадобилися додаткові пожертви.
Інтерес Пулітцера до корупції перейшов у визначні маркери отримання премії, як у галузі журналістики, так і художньої літератури. Преміювали дійсно правдиві, щирі й талановиті роботи, аж доки справи не вперлися у війну та зброю. Сумновідомими є відмова комітету нагороджувати Хемінгвея, а також низка маніпуляцій мораллю, що були інструментом тиску та витиску.
З початком 60-х, що раніше вважалося неприйнятним, поволі видобувало місце в колі премійованих. Так, привид Yellow Kid перетворився на Black Ghost, а залякування й епатування читачів увійшло в моду як спосіб накручування популярності, й критикувати все це дедалі важче. Техніка американських письменників є дуже відточеною, а доречність детального розгляду жахаючих тем в художній літературі стає об'єктом не те що контроверсійності, а побутового сутяжництва.
Втім, сьогодні, як і на початку заснування, премія вручається громадянам США за досягнення для Америки, - що, в свідомості пересічного американця, дорівнює досягненням у світових масштабах. Премію розміром у 15 тис.доларів отримують в кількох галузях - література, журналістика, музика й театр, щорічно, у перший понеділок травня.
Переможці з більш ніж 2000 кандидатів оголошуються президентом Колумбійського університету в квітні. Він же входить до наглядової ради, яка має право збільшувати кількість нагород і вручати їх посмертно.
Опікуни Колумбійського університету вручають премію в Нью-Йорку, за поданням комітету, що його члени обираються на трирічний термін. З них дванадцять чоловік відносяться до видавничої сфери, а решта - до наукової, в т.ч., в галузі журналістики. Незважаючи на цю простоту, справді заплутаним є відбірковий етап, у якому біля сотні фахівців працюють у двадцяти незалежних журі.
Пулітцер у журналістиці
Чотирнадцять номінацій, за якими Пулітцерівську премію вручають представникам преси, складають переважну більшість з двадцяти однієї. Премії можуть бути удостоєні навіть карікатури та коментарі, не кажучи вже про новинну та художню фотографію. Єдиною номінацією з золотою медаллю лишається "Служіння суспільству".
Дуже примітною в плані Пулітцерівської ідеології є номінація "За видатні розслідування", серед яких не лише запобігання нецільовому використанню коштів, зловживанню владою та расовій дискримінації, а й виправдання невинних (Джін Міллер (1967), Пол Хендерсон (1982), масштабне розслідування 1987 року (Біббл, Біссінгер, Тульські, Вустендік)), порушення прав у медичній сфері (Мур, Роулс (1977), Халінан, Хедден (1991), The Orange County Register (1996), ЛаПетер Антон, Корм'єр, Брага (2016)), звірства армії США та зловживання в оборонній сфері (Чо Санг-Хун, Хенлі, Мендоза (2000), Салах, Вайс, Махр (2004), Барстоу (2009), Апуццо, Голдман, Салліван (2012)).
Досить кумедні моменти являє номінація "За роз'яснювальний репортаж" - наприклад, розслідування штату New York Times щодо стратегічної оборонної ініціативи, із вивченням питань, пов'язаних із "Зоряними війнами". Того ж самого штибу є історія 1992 року, про дефектний телескоп Габбл (Кейперс, Ліптон), чи роль картоплі-фрі в азійській економічній кризі (Рід, 1999). Окрема, і, мабуть, найтяжча сфера - трампономіка ( Arizona Republic, USA Today (2018), Барстоу, Крейг (2019)).
Два роки тому стався безпрецедентний випадок - одразу всі українські ЗМІ отримали Пулітцерівську премію за "сміливість, витривалість і відданість на війні". В 2023 році золоту нагороду "За служіння суспільству" і "Фотографії термінових новин" отримала агенція Associated Press, що існувала ще за часів Джозефа Пулітцера, і тепер відзначилась завдяки репортажам з Маріуполя в облозі (Мстислав Чернов, Євген Малолєтка, Василиса Степаненко та Лорі Хіннант).
Формат видання, що представляється до нагороди, може бути онлайновим - таке оновлення існує з 2006 року. Те саме стосується і художніх видань.
Пулітцер в художній літературі
Книги американських письменників, бажано, написані про Америку, є чимало відомими серед українських читачів - але все менш, бо аудиторії все більш бракує внутрішнього розуміння американської класики. Виною тому два визначних фактори.
Більшість американської літератури видавалася в радянські часи російською, й, можливо, підпала під теперішню цензуру, що обернулося проти самих пропагандистів. Ця частка була читана, переважно, інтелігенцією, за умови доступу до такої в книжкових магазинах (Хемінгвей, Мітчелл, Пенн Воррен), в бібліотеках або профільно (Стейнбек, Фолкнер, Беллоу, Гарпер Лі). 1966 року нагороду отримала Кетрін Енн Портер, троюрідна сестра письменника О'Генрі (Вільяма Сідні Портера), за збірку оповідань.
Такі імена, як Сінклер Льюїс, сатирик, що відмовився від нагороди у 1926-му, Торнтон Вайлдер (роман "Міст короля Людовіка Святого", 1928, п'єси "Наше містечко"(1938) та "На волосину від загибелі" (1943)), Перл Бак (роман про життя китайських селян "Земля" (1932)) чи рекордсмен різножанрових видань, один з найвідоміших викривачів, Елтон Білл Сінклер ("Зуби дракона", 1943) відомі вузькому колу читачів.
Інший фактор - зростання частки мас-попу та лякаюча повторюваність буквально кількох класичних видань, від однієї торгівельної точки до іншої. На сьогоднішній день, за різними даними, на українську перекладено лише 20 творів з більш ніж 90, премійованих Пулітцерівським комітетом. З них активно обговорюються Джон Апдейк ("Кролик на спочинку", 1991) та Елізабет Страут ("Олівія Кіттерідж", 2009).
Серед читаних Пулітцерівських авторів - Сол Беллоу ("Дар Гумбольдта", 1976), Філіп Рот ("Американська пастораль", 1998), Кормак Маккарті ("Дорога", 2007), Майкл Каннінгем ("Години", 1999).
Головна характеристика пулітцерівських творів - їхня гостра соціальність, що здатна міняти світогляд докорінним чином. Властивий американській літературі парадоксальний гумор та яскрава сатира, потужна мелодраматика й глибока ніжність, що звучить крізь повсякденні деталі, авантюрність і чесність, в якій правду віднаходить сам читач, то згоджуючись, то сперечаючись із героями, динамічність та несподіваність сюжету, наповненого ємними, влучними описами, й досі полонять увагу цінителів.
Немає коментарів:
Дописати коментар