Автор: Арнольд Лопушанський
Березнева хвиля від потопленого “Чтива” плавно перетікає у квітень як місяць перетворень в українській книжковій сфері. Закриття некомерційного волонтерського проекту з невідомими бенефіціарами створило черговий прецедент для забуття, вигідного тим, у кого немає очевидного права на український контент.
Загальновідомо, що після потоплення корабля тоне далеко не все, а дещо спливає на поверхню. І перше, що сплило - трупи в Safe Harbour, або завчена безпомічність українського контентмейкера за принципом реактивного видалення.
Не робити нічого, або Пелюшка на голову
Реактивне видалення схоже на прибирання тільки тоді, коли покажуть пальцем. Це навіть не кріпацтво, а чистої води роботика, славетна страшною роллю виконавця. Прогалини в правовому статусі творів означають небажання розбиратися з тим, що погано лежить, а награбоване не тільки грабується, але й переграбовується. Втім, якщо зважити на білявидавничий чи навіть читацький статус класичного книжкового пірата, це страх перед законодавством, яке є не просто незрозумілим чи непрацюючим, але загрозливим.
Крім того, значна частина піратів обгрунтовано побоюється завищених претензій авторів, правовласників чи їхніх представників, ладних застосувати методи гоп-стопу будь-де, куди покажуть пальцем. Класична ситуація з порталом ex.ua, за який не просто судились і бились, але били зверху, руками силових структур, повторилась через кілька років - але тепер уже методом блокування, що набирає все більшої популярності серед правозахисників.
З одного боку, заблокувати, а потім розбиратись, що робити - нормально, коли перемовини не діють. З іншого боку, в нашому книжкарстві не сформовано єдиної претензії до ресурсу-порушника, як це зроблено у випадку Anna`s Archive - ми й досі не знаємо, які видавництва постраждали, крім тих, хто висловився за себе.
Робити щось, або на голову компрес
У випадку “Чтива” спрацював принцип зацікавлених персон, але з’явилась всього лише одна персона - Вахтанг Кіпіані, головний редактор проекту “Історична правда” і засновник однойменного громадського об’єднання. Крім того, Кіпіані заснував Музей-архів преси, який сформовано з унікальних підбірок, що належать йому самому.
З одного боку, як для колишнього (?) члена Народного Руху України, такий інтерес до архивів “Чтива” є цілком обгрунтованим. З іншого боку, виникає тим паче обгрунтоване питання, чому в представників крайнього правого крила української політики ще досі немає цих архивів, і чому вони повинні належати одній політичній силі.
В цьому контексті держава виступає або стороннім спостерігачем - що прямо суперечить її ролі - або активним позбувачем, і за це треба буде відповідати перед тими, хто зараз нічого не читає.
Реєстратура, як в поліклініці
Той, у кого хоч раз пропадала амбулаторна картка, знає, як це. Начебто й фігня повна, та півжиття зникло. Особливо коли опиняєшся за кордоном у клятого німця, і потрібно відновити історію хвороби, як вона є, інакше нічого не пропишуть. Або візьмуть за обстеження стільки, скільки участкова не бере навіть за МСЕК.
Щодо реєстратора доменних імен, той самий у нас так і зветься - Imena.ua. Реєстратор “Чтива” і хостинг-провайдер Mirohost належать спільному інвестору - Internet Invest Group Олександра Ольшанського. І тут ми вступаємо до сфери боротьби за чистоту українського Інтернету, яка живе за принципом… реактивного видалення.
Список 301: до, під час, після
Ідеологи антипіратського процесу, як ми писали вище, обирають найстрашніших виконавців не випадково, бо їхні аналітики володіють настільки великим і детально пропрацьованим стосом даних, що Станіславський. Якщо згадувати, знову ж таки, eх.ua, весь цей процес, де-факто, спрямований не на легалізацію, а на розгром і обмеження значної частини даних під назвою “скарга третього ступеню”.
З одного боку, автори контенту мають право розпоряджатися ним, як хочуть самі. З іншого боку, специфічна ситуація з правами на американському ринку пояснює, чому і як важливі, змістовні, потрібні дані зникають з доступу - навіть платного.
Нарешті, виникає питання, чого коштує Україні раптове пом’якшення статусу.
Легальний пошук: Париж та вмерти
Отже, в готовності виконувати директиви старшокласників щодо дрібноти, розберемо кілька моментів з вікової психології. Сьогодні пересічному українському користувачеві Інтернету для легального пошуку книги, статті чи іншого контенту потрібно:
Ввести оригінальну назву контенту - тобто, мовою оригіналу.
Знайти оригінальну назву контенту - тобто, через назву доступною користувачеві мовою, якщо контент публікувався цією мовою;
Знайти ресурс легального розміщення такого контенту, розпізнавши його серед, можливо, десятку й більше ресурсів незнайомою мовою - можливо, з автоматичним перекладом, але ключове слово “легальний ресурс” (Америка ж складається з юристів, чи не так, містере Дж.Буш?);
Оцінити власну спроможність платити за чергову підписку, придбати доступ чи купити книгу - при тому, що на одному й тому самому ресурсі відсутні всі три можливості одразу;
Не лише придбати, а й зберегти доступ до купленого контенту - в умовах, коли він може бути аж раптом вимкнений.
В цих умовах виникають і не три, а безліч питань - тепер вже до українського простору, Тож, почнемо - в сподіванні на те, що вимоги сусідів по планеті вчергове не перетворять нас на дуже, дуже злих батьків.
Немає коментарів:
Дописати коментар