пʼятниця, 11 жовтня 2024 р.

Світові літературні премії: Нобель (1901)



Image by @MZarzhytska on X & Google AI


Випуск 7

Отримати Нобелівську премію за твір, здавалося б, не хотів тільки лінивий. Втім, найпрестижніша світова винагорода в галузі літератури може принести як широке визнання, так і гірке розчарування. Це стосується і номінантів, і лауреатів, і читачів, що сподіваються побачити у фіналі чергового Кіплінга, Фолкнера чи Маркеса.

Тож, починаємо цикл публікацій про літературні премії саме з Нобеля й розповідаємо все, про що ви, напевне, до сьогодні не мали змоги поміркувати.

Нобелівська премія: основи й статус

В заснуванні "Стокгольмського рудника" існує кілька важливих дат, першою з яких є 1895 рік. Саме цього року Альфред Нобель створив заповіт як наслідок рішення урівноважити своє відкриття динаміту з нечуваним на той час меценатством. Завойовники світу мирними засобами мали преміюватися в п'ятьох галузях, однією з яких стала література.

Шведи недарма відомі як неквапна, розважлива нація. Вся ця розважливість пронизує історію премії від початку й до наших днів. Так, Нобелівський комітет був заснований через два роки після виходу заповіту, в 1897 році. Уже через два місяці Каролінський інститут отримав право на заснування Нобелівської Асамблеї. До неї й досі належать 50 професорів цього шведського університету, а лауреати мають прерогативи отримання медичної допомоги в його стінах.

Через два дні після заснування Асамблеї Шведська академія набула права вручення Нобелівської премії з літератури. Проте, перші Нобелі почали вручатися з 1901 року, оскільки до цього часу організація влагоджувала фінансові питання. Так, в середині 1900 року була заснована Фундація Нобеля, і цього ж року шведський король Оскар ІІ затвердив її статут. 

До того ж, на сучасний розподіл рішень в організації вплинуло розірвання Шведсько-норвезької унії в 1905 році. Таким чином, Шведська академія отримує видиму вагу в оцінці преміантів з літератури, а Норвезький комітет переконується в тому, що внесок кандидата у справу миру є дійсно значущим. 

Літературний Нобель: переваги й проблемні місця

Більшість із нас не задумується над тим, що потрібно зробити автору, аби отримати Нобелівську премію. Найпрестижніша світова нагорода дістається не за твір чи ім'я, а за творчість загалом, - чи то, певним чином окреслений внесок у світову літературу. Це дає змогу сподіватись на максимальну справедливість,  в контексті масштабу та сталості творчого шляху, а також потужності внеску  - навіть якщо автор написав небагато. 

Діалектика сталості та потужності, ймовірно, спричиняє чималу кількість суперечок про те, хто насправді гідний. Втім, ця проблема є дискутивною, на відміну від слабких місць, у яких провідне місце займають часові рамки.

По-перше, це вимоги до моменту створення роботи, які сягають, найближче, року до номінації. Тобто, в сегмент розгляду можуть не потрапити твори, значення яких у справі миру доведене на суспільному рівні. 

По-друге, маємо не раз доведену неможливість отримати премію авторам, що померли до етапу відбору. Зокрема, Іван Франко, Василь Стус та Іван Багряний, хоч і були номіновані, але не розглядалися через передчасну смерть - а часом, через затримки та тяганину, що не враховували реальних обставин їх життя на той момент.

По-третє, це країна походження премії, адже перевагу може бути надано місцевим авторам, особливо коли вони давно її не отримували. Так, за 123 роки існування Нобелівської премії з літератури її отримали 15 скандинавських лауреатів (більше 10%), з них 8 шведів та 4 норвежці. Ця тенденція призупинилась у 1974 році, коли шведи отримували найпрестижнішу винагороду 2 роки поспіль.

Unfair play: спекулятивні моменти

Ще одна помітна річ у врученні Нобелівської премії з літератури, яка здатна викликати істерику - склад країн лауреатів. Прибічники етноцентристських теорій досліджують цей розподіл протягом усього періоду існування премії. Виходять навіть інформативні результати, - проте, робити з них утилітарні чи всеохопні висновки не варто. 

Етнічний фактор має значення, але, скоріше, в сенсі розміру гравця. Байка про левову частку є добре відомою з езопових часів, і дивуватися тут нема чому. Навіть сьогодні, в демократизованому, здавалося б, світі деякі учасники книжкових форумів зізнаються, що розмір має значення. Не забуваймо і про політичні стратегії, в яких певний етнос чи спільнота набувають підтримки великих гравців й так само є відкинутими, коли вже нема потреби.

В конкуренції за право номінуватись існує досить-таки двозначна можливість змінити твір під вимоги незадовго до номінації. Через розмитість офіційних вимог існує заділ для так званих ринкових маневрів, а не якихось суттєвих доробок, що розкривають зміст ідей, виключають хибні міркування чи підвищують якість тексту. 

В усякому разі, не варто ігнорувати настрої окремих персон і суспільні тенденції, де певному фактору надається неприродно провідне значення. 

Ще одна кулуарна тема - списки номінантів. Їхні імена неможливо дізнатись аж до вручення, на відміну від Букерівської премії зі Сполученого Королівства, списки якої публікуються відкрито. Така таємничість має сенс, насамперед, у безпеці автора. Втім, і цей позитивний момент став об'єктом спекуляцій, зокрема, на букмекерському ринку. 

Ставки на Нобеля, анонсовані у відкритих джерелах, вочевидь, маніпулюють суспільною думкою і є недостовірними даними для підняття рейтингів та отримання фінансових зисків. Подібні згадки самі по собі ажніяк не відображають мистецьку цінність твору.  

Номінація: офіційні вимоги та реалії

Процес відбору творів для розгляду в фіналі є тривалим, як і годиться преміям подібного рівня. Винагорода найкращому творцю в дусі ідеалізму призначається 18-ма членами Шведської академії, відомими як De Aderton (вісімнадцять). Проте, це лише орган присудження. Остаточним вибором лауреата завідує Нобелівський комітет з 4-5 осіб, яких обирають із членів академії на три роки.

Хто ж може бути номінований на отримання Нобелівської премії? Тут існують досить-таки стандартні реалії. Письменники, навіть імениті, висуваються за рекомендаціями комітетів у сфері культури, а також лауреатів попередніх років. Зокрема, рекомендантом Василя Стуса у 1985 році став Генріх Белль, але навіть його фігура не завадила звичайній бюрократії. Більше про перипетії подання українських авторів можна дізнатись у публікації від Національної спілки письменників. 

До того ж, будь-який автор може бути й посунутий колегою з регаліями. Окрім членів Шведської академії та аналогічних їм закладів, права подаватись на Нобеля мають професори літератури та філологічних наук, номінанти минулих років і президенти асоціацій, пов'язаних з літературною творчістю в країні.

З більш ніж півтисячі номінантів за півроку лишається п'ять, але чекати результатів їм доводиться аж до жовтня. В цьому місяці шляхом закритого голосування обирається єдиний лауреат, до отримання абсолютної більшості голосів.  І тільки в грудні столиця Швеції готова прийняти переможця для урочистого вручення 11 мільйонів шведських крон і золотої медалі.


Нобелівська премія для письменників: цікаві факти

Незважаючи на те, що Нобель має присуджуватись лише одному кандидату, премію з літератури було поділено між двома чотири рази. Перший розподіл стався у 1904 році між французом Фредеріком Містралем, що писав окситанською мовою (поема "Мірей") та Хосе Ечегарай-і-Ейсагірре - іспаномовним баском (п'єса "Чекова книжка").

В 1917 році Нобелівську премію з літератури ділили данці Карл-Адольф Г'єллерул ("Ідеаліст") та Генрік Понтопіддан ("Із хат"). Останній твір перекладено українською мовою у 1899 р. Українсько-руською видавничою спілкою. 

1966 року перший івритомовний та ідишомовний лауреат, ізраїльський письменник Шмуель Йосеф Агнон розділив винагороду з Неллі (Леоні) Закс - своєю однокрівною, що емігрувала з Берліну до Стокгольму в 1947 році. Агнон був виходцем з Галичини (Бучач, Тернопіль) і є автором "Весільного балдахіну", "Нічного постояльця" та "Історії галицького єврейства". 1930 року він пережив нищівну пожежу в Гамбурзі, коли згоріла вся його бібліотека та рукописи. Неллі Закс ("Затемнення зірок", "Авраам в солончаках") не належала до жодних літературних течій Веймарської республіки й не піддавалася впливу жодних груп. 

У 1974 році серед членів Нобелівського комітету сталася гостра суперечка через дві місцеві кандидатури. Першою з них був Ейвінд Юнсон  ("Романи про Улофа", "Прибій", "Дні його величності"), критик нацизму, учасник Норвезького опору в часи Другої Світової війни. Другим фіналістом став Гаррі Мартінсон, автор поетичної збірки "Аніара",  романів  "Шлях до королівства дзвонів" та "Треба йти", ветеран війни за незалежність Фінляндії (1939-40 рр.), вагабондист і самоучка.

1959 року поетичну збірку, чи то, радше, фантастичний епос "Аніара" про порятунок від атомної катастрофи кілька днів читали по шведському радіо. Мартінсон помер через 4 роки після вручення премії, наклавши на себе руки в лікарні Каролінського університету - за офіційною версією, через критику, що впала на нього після слави. 

Колишній соцтабір представлений письменниками Чеславом Мілошем ("Поневолений розум")та Іво Андричем ("Міст на Дрині"). Поляк Мілош, що народився у Литві та у 30-х роках сприяв її незалежності, був змушений емігрувати до Польщі. Перебуваючи у варшавському гетто, він протистояв нацистській владі й отримав звання Праведника світу. 

І тут особистість Андріча є неабиякою дивиною в списку лауреатів. Боснійський хорват, що боровся проти австрійського уряду екстремістськими методами в організації, причетній до Сараєвського вбивства,  врешті, став дипломатом у спробах замирення Третього Рейху, що закінчилися підписанням колабораційного Троїстого пакту за участю націонал-соціалістичної Німеччини, фашистської Італії та Японської імперії. 

Втім, це ще не все - під час війни Андріч зближається із номенклатурою Тіто, що тоді був лідером антифашистського партизанського руху. В 1945 році він написав "Міст на Дрині", який був виданий в УРСР 1957 року, а в 1961-му отримав Нобелівську премію. 

Нобелівська премія з літератури: найвідоміші здобувачі

Серед зірок світової літератури з Нобелем - Генрік Сенкевич (1905), автор історичних та соціальних романів про Польщу різних періодів, та, зокрема, Україну з польської точки зору, засновник ПЕН-клубу Джон Голсуорсі, автор "Володаря мух" Вільям Голдінг, гонимий за свій стиль Джон Стейнбек ("Грона гніву", "Про людей та мишей") та Юджін Гладстоун О'Ніл.

В цьому ж списку - Ернест Хемінгуей, Бернард Шоу, Габріель Гарсіа Маркес, Томас Манн. Поряд із ними займають місце такі стовпи, як Ромен Роллан, Анатоль Франс, Андре Жід, Альбер Камю. Провідники деколонізації Тоні Моррісон, Рабіндранат Тагор і Пабло Неруда посіли гідне місце поруч із Томасом Стернзом Еліотом, Вільямом Фолкнером та Бертраном Расселом. Серед політиків Нобелівським лауреатом з літератури став Вінстон Черчілль.

Радянський сегмент зайнятий не тільки диссидентами Іваном Буніним, Олександром Солженіциним та Йосипом Бродським, але й Михайлом Шолоховим та Борисом Пастернаком, які теж випили свою гірку чашу. Так, Михайло Шолохов зазнав не лише політичної критики, але й, попри об'єктивність "Тихого Дону", став об'єктом інсинуацій з приводу авторства. Пастернак за життя так і не зміг отримати грошової винагороди - чи то через заборону від радянської влади, чи то від суспільного цькування за "Доктора Живаго", коли його називали зрадником навіть відомі колеги по перу. 

До заснування премії Андерсена в галузі дитячої літератури Нобелівську премію було вручено Редьярду Кіплінгу ("Книга джунглів"), Сельмі Лагерлеф ("Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми" та Морісу Метерлінку ("Синій птах"). 

Серед авторів сучасності - Жозе Сарамаго, Семюел Беккет, Орхан Памук, Боб Ділан, Кадзуо Ішігуро. Жан-Поль Сартр ("Буття і ніщо") відмовився від грошової винагороди заради свободи від обов'язку будь-якій соціальній інституції. 

Попри видиму перевагу чоловіків, жінки теж отримують Нобеля. Тоді як С.Лагерлеф стала першою жінкою-лауреатом, найстаршим здобувачем на сьогодні є Доріс Лессінг, а цьогорічним переможцем - південнокореянка Хан Канг (роман "Вегетаріанка"). Премія лишається найпрестижнішою винагородою в літературних колах і одним, але не єдиним способом заявити про свою творчість широкому загалу.

понеділок, 7 жовтня 2024 р.

Нетривіальне на ВДНГ: балканська література

Images by @MZarzhytska on X


Автор: Марія Заржицька

Випуск 6

Так сталося - і ніхто з пересічних читачів не знає, чому балканська література із давніх давен для нас обмежується казками. І те, по одній-дві. В моїй збірці казок народів світу було аж три.

Коли вже звертатися до української історії, виявиться, що межу ми ділили теж з давніх давен. Небайдужі охоче піднімуть казус Києвця, та й з Житомиром далеко не все ясно. Зараз маємо більш ніж дивне ставлення частини балканців до нашої територіальної цілісності - позаяк вони мають аналогічні проблеми. Втім, і наші любителі випросити халявний бургер у цьому не відстають. 


Капсула й ескапізм

Поняття "не твоя війна" давно вже стало гібридним, але, де-факто, капсульним. В цій капсульності вперто ігнорується все, що невигідно - навіть метафори з підтримуваних культур, як-от "психология временщика" чи литовське "ne mano žirgliai, ne mano karvės" ("не мої коні, не мої корови"), аналогічне нашому "моя хата зкраю".

З іншого боку, втягування в "не твою війну" є способом зчинити дисбаланс як в індивідуальній, так і в суспільній свідомості. Ті самі, здавалося б, надполітичні посили стають інструментом вирізання будь-якої моралі як псевдоістини, що може бути заперечена й підкорена альтернативі за принципом дао. 

Тобто, кожна ідея в метамодерній сфері, навіть найвартіша довіри, може опинитися симулякром в образі білого пальта, з якого, врешті, випадають незугарні киші. Й тут ми всі стаємо заручниками симулякрів, які повторюємо із органічною затятістю, знаючи, що завтра їх можуть змінити на протилежні за значенням. Втім, ця гра так просто не відпускає, і нетривіальна література - доказ тому, чи за змістом, чи за цінністю.

Нетривіальність в метамодерному суспільстві постає в кількох значеннях. Виключний регіон чи регіон виключення, простота чи посередність, vulgar чи сермяжная правда - відтінки, які маємо розрізнити ув екзотичному.


Балканський вимір простору

Широта розбігу - от що спокушає при першій пробі в цьому напрямку. Втім, як слушно зауважив Дмитро Карамазов, "широк человек - я бы сузил". От і я вирішила обмежити апетити, й на фестивалях, що відбувалися у Києві та Львові з різницею в тиждень, зосередитись на тих, хто нам не заграниця.

Та сама Болгарія, що стала для українців Одесою та Лазурним, вражає непізнаністю, варто лише торкнутися теми. Старий український читач - вимогливий читач, і йому треба обов'язкове занурення. З усією гостротою, з перших сторінок, на відчуття унікальності атмосфери. Інакше всі розмови про ідентичність марні.

В Київ та Львів нам привезли не аби кого, а Георгі Господінова. На ВДНГ відбулася пілотна презентація твору "Часосховище" перекладачем Остапом Слівінським. У Львові ж учасники та гості фестивалю мали змогу почути й самого автора. 

До речі, частина книжок  Г.Господінова продається в українських книгарнях дистрибутивом від Orion та Northwestern University Press. Це, звичайно, англомовні видання - "Physics of sorrow", "The Story Smuggler" та "And Other Stories", остання з яких коштує 65 євро у паперовому варіанті.

Щодо перекладних видань, маємо "Природний роман та інші історії" ("Темпора", Київ) і Часосховище від буковинських "Чорних овець". Схоже, на другий твір письменник виплекав усе більш окремішного персонажа, що його важко назвати фокальним. Автор слідує за ним з перших сторінок і попереджає читачів, що психіатр Гаустін утілився в його житті з фантазії-передчуття.

В цьому є одночасно й воннегутівське, і східне, як у Памука в "Моїх дивних думках". Натомість, усе, що згадується після пробного уривку, є вершки та цигарки "Томасян", що їх поглинає головний герой. Нитки є, але спроби намацати хоч якусь канву, хоча би більш-менш відчутну фактуру перетворюються на біг по колу. 

Мабуть, унікальна купівельна група книги - пацієнти з Альцгеймером, і десь там цей твір перетинається із "Веронікою" Коелью, як і стиль. Залишається сподіватись на відгуки співвітчизників - як українців, так і болгар. До речі, болгари в цьому плані є доволі-таки активною аудиторією, - позаяк, більшість казатиме "добре", бо більшість сказала "добре".

Проте, "Часосховище" - вже щось, у порівнянні з дебютом у "Природному романі". Там автор намагається епатувати читача заїждженим способом - через відчуття огиди. І це, вочевидь, є методом емоційної розкачки, адже після природного шоку читач має сприймати навіть пересічний текст як щось рятівне. 

Даремно епатувати на задньому плані, коли ставка робиться на психічні розлади у персонажів. Ця тема завжди є привабливою, ба більш, актуальною, і не лише в спеціалістів. Утім, в Господінова персонажі явно потребують зняття авторського контролю, і тим, більшого розкриття в межах жанру та читача.  

Англійський переклад "Часосховища" виконала теж лауреатка Букерівської премії Анджела Родел, що професійно переклала чимало болгарських творів. Утім, скидається на ознаку часу - робити перекладача спільником у маркетинговій стратегії. Дешево й сердито, тільки чому ж так дорого? На жаль, занурення не відбулося, а з природно виниклою цікавістю до змін ми вже якось упораємось. 

Зі стендів Meridian-Czernowitz та "Видавництва 21"

Екс-Югославія: когнітивний мігрень і орлові

Той самий страх дати персонажам власне життя помітне з перших сторінок роману Владимира Арсенієвича "У трюмі". Офіційні джерела позначають його як сербського письменника, хоча сам В.Арсенієвич зізнався, що не ідентифікує себе ані з Сербією, ані з Хорватією, маючи паспорти обидвох країн і оцінюючи будь-який паспорт чи візу як можливість подорожувати.

Можливо, ця цитата є не достеменно точною, й потрібно дочекатися обіцяних львів'янами записів зустрічей із цьогорічного фестивалю. В усякому разі, В.Арсенієвич онлайн-ефіром наголосив, що ідентичність не є приводом для війни - врозріз тезі про війну ідентичностей, заявлену як один з вимірів україно-російського протистояння.

У контексті спільнот поширення терміну, ідентичність не є оператором суспільної свідомості ані у нас, ані на Балканах. Це треба визнати, як факт, бо то не є синтезуючим поняттям. В захисті себе та країни нами рухають дещо інші орієнтири. Наші аналітичні інструменти є відмінними від західних, і при оперуванні такими поняттями, як "ідентичність", виникає неодмінна плутанина.

Можливо, тому чимало сербських письменників, представлених на українському ринку, позначаються як "хорватські". Окрім стандартного для нас "Литва чи Латвія", "Україна чи Росія", виникає підозра, що вони й самі не завжди розуміють, як себе подавати. А пропонувати їм універсальне, як то в американців чи в турок - смертельний трюк.


Вольєр і фантоми

Повертаючись до дебютного твору В.Арсенієвича на українському ринку, скажемо, що він єдиний тут. Більше не маємо змоги оцінити творчість автора, окрім як "В трюмі". Утім, аудиторія в нас куди більш реактивна, ніж, скажімо, британська чи німецька. І твір про переломну війну має не те щоби сочити нутрощами. Фраза "від потужного випромінювання ненависті батько може розкластися уві сні" і ставрогінська летаргія головного героя більш, ніж красномовні, як і текст на початку. 

Аж раптом шокуюче вивертання подробиць сімейного життя не викликає нічого, крім нападу нудоти. І це не можна пояснити фантомною морською хворобою чи що там, на фоні все більш рядового тексту. Навіщо цей епатаж, що з'їдає насиченість образів і атмосфери в цілому? Можливо, фокальний персонаж - Террі Леннокс, чоловік жінки-мрії з "Довгого прощання" Чендлера? В усякому разі, мене беруть болючі сумніви, читати далі цей твір чи ні. 

Відчуття отруєності текстом не зникає, аж навіть за методом "трьох торкань". Читач має жити всередині цього подружнього вольєру? Ми знаємо смак ненависті, нам не треба його розжовувати. Щось не так, - і це тим дивніше, чим більше дабл-біндів у життєвому шляху цього автора. Розплутати їх - задача, мабуть, дуже уважного біографа. 


Знецінення й заміщення

Сама поява В.Арсенієвича на Львівському форумі, що має виражене національне спрямування, здається чудним. Чому б у такому разі не запросити того ж Лук'яненка чи Прилєпіна? Чи то вони не навезуть гуманітарки й не оцінять снаги українців до боротьби? Доволі-таки уважний серфінг онлайн-джерелами не дає відповіді  ані на те, чи сталися у письменника зміни в його позиції щодо Косово, й що робити з вагабондизмом, окрім як читати Домонтовича. 

Загалом, позиція Арсенієвича - вдала ілюстрація стародавньої приказки "Почати за здоровля, закінчити за упокій". Слова з порожнечі та подвійні послання здатні начисто відібрати пам'ять в аудиторії, творячи ніби дві різні частини сприйняття реальності, в якій одна заперечує другу, чи то, співіснує одна з одною без жодного дискомфорту. На перший погляд, безбар'єрно, але бар'єром є, як завше, тріщина.

Будь-який колонізатор намагається занурити у невігластво знеціненням, присвоюючи нищівні ярлики тому, що в конкретному суспільстві вважається за основи. Будь-яка культура, що ми дозволяємо їй стати "культурою заміщення", може поглинути наші смисли, так само, як і культура, від якої ми затято відгороджуємось і навіть заперечуємо її як таку, що існує. 

В протистоянні екзистенційного вагабонда національній капсульності є одне лиш спільне - вісь психотизму, на якій балансуючи, кожен у цьому суспільстві не соромиться виставляти одне одному діагнози. Гіркота образи вестерна з негативізацією світогляду - та зараза, якою можемо поділитись і ми, але де ж свіже повітря? 


Хорватський вестерн: мама, тато і не-я

Сухий, відчужений, втомлений текст Дубравки Угрешич в "Музеї безумовної капітуляції" продовжує типове для розколотого суспільства порпання у словах, яке так і не проникає в суть речей. Автор намагається описати побут і світовідчуття екзилістів, зібраних на віллі, в очікуванні геніального твору на межі почуттів. Та їх бракує, аж так, що читачеві ніяк не вдається встановити емоційний зв'язок з текстом, від якого досить швидко настає втома. 

"Слова, слова, слова,

Мов постріли в зорю....

(Л.Рубальська, "Даремні слова")

З текстами, зосередженими на одному дециметрі правди, завжди важко. Втім, у "Музеї" Дубравки Угрешич є на що подивитись. Соціологія компаративів, дослідницькі масиви даних і психологічні особливості мешканців умовних зон відчуження, від країни до країни, в яких стався аж дуже характерний розкол із заміщенням однієї частини реальності іншою. Проблему так і не вирішено - від інклюзії, врешті, переходять до ексклюзії, бо немає чим.

"Я хочу знати, конче хочу знати" Томаса Главініча перетворюється у затягненість, монотонію "Життя бажань", ба, навіть, монотиповість діалогів, біля яких картинки навколишнього світу постають такими ж убогими. Повне поринання у світоглядну одновимірність, чи є хоч якісь зачіпки? Хоч щось, здатне втримати інтерес читача далі перших сторінок? 

В цьому контексті проза Ігоря Штікса у "Стільці Еліяху" має той самий смак, хіба що інтеріорізований. Вже знайомий досвідченим читачам "тригер самогубці" одразу виглядає з безпомічних спроб рефлексії головного героя, змістова наповненість якої ажніяк не відповідає його досвіду та соціальному статусу. 


Потоп, вино, don't worry

"Вода, павутина" Нади Гашич створює враження тексту, написаного кількома людьми, і це не мультижанровість. Опис паводку на Трешневці й загребців у ньому, принаймні, талановитий. Ефекту транскультурного впізнавання аж сягнуто - кияни поймуть, та й є кому нам. Втім, далі коїться щось неоковирне. Потуги на триллер, або, як завше, пристрасті за Кінгом переходять у спробу відтворити каляки пубертату. А далі виникає лише думка про гачок, що має тягнути читача крізь стоси маруди.  Класний журнал і рояль, що потонули у чорних водах Сави - більш, ніж доля. І навіть перекладацькі витребеньки не перекрили простецьку дотепність отого потопленого таланту.

Топи не топи, й можна ціле озеро налити, і все з вин розкішних та маніжених, і в кишеню, яка тільки й уміє бути організованою в утечі власника пристойної краватки для вечерь. Срджан Валяревич, ув історії якого, як назло, повторюється один і той самий епізод з італійською покоївкою, змушує читача не спати навіть у страшенній втомі. Або, нарешті, заснути, розчинившись у нехитрій розповіді того, кому тикали офіціянти Рокфеллера - сербського бабака, що малював своє життя на бар-стійці.

Светислав Басара концептує мару існування, на відміну від кундерівської марності такого, в більш ніж теорію змови. Готуйте капелюхи, ви теж - а, якщо не вмієте крутити педалі велосипеда, значить, точно щось замислили. Гра в мафію перетворюється на справжнє інсайдерство, в якому Хлопчаки не мають волі. Навіть Фройд, не кажучи вже про Шевченка, й, звісно, Періс Гілтон, постають прибічниками реваншу, найсправедливішого в римському світі. Це "Фама", й тут є місце для віршів.



Ексклюзивна тема - Менше дітей

Яким повинен бути автор дитячої літератури?