Статут Анни: як британський парламент виборов авторські права

Image by wirestock on Freepik

Автор Рут Фландерс

Історія розвитку поняття авторського права - одна з найцікавіших речей у книговидавництві. Часом ми впевнені, що минуле безнадійно застаріло, і навіть намагаємося використати його на службу власним інтересам. Тим не менше, розвинені країни тримаються своєї історії, й тим слугують, насамперед, інтересам власним. Наскільки це справедливо, залежить не лише від цілей, а й від засобів.

В минулій публікації ми розглядали епізод з історії міністерства культури Франції, розташованого в колишньому палаці перших міністрів та, згодом, королівських родичів. Добре відомо, що абсолютна королівська влада у Франції намагалась триматись до останнього і тим самим підвищила потужність удару проти себе з боку революціонерів. Тим часом в Англії відбувались схожі процеси, але англійці змогли пережити їх з меншими втратами. 

Не дивно, що статут, який розширює права авторів, було прийнято у Франції лише під час революційних подій, в 1793 році. Англія ж (на той час уже Велика Британія) прийняла цей документ на 83 роки раніше, створивши, де-факто, прецедент для всіх інших - при тому втримала інститут монаршої влади, ще й закріпила за статутом назву на честь тодішньої королеви - останньої з роду Стюартів.

Як і чому так сталось, і що містить у собі цей знаменитий статут - читайте далі.

Бути королем Англії: острів несвободи

Протистояння королів та парламенту - одна з найдавніших британських традицій. Розгортання чисто англійського абсолютизму почалося під час Столітньої війни та війни Троянд (1353-1483) і ознаменувалось приходом на трон аж зовсім не англійця, а валлійця, що й заклав основи явища під назвою “абсолютизм Тюдорів”.

На той час Англія трималася відносно осторонь агресивної політики Ватикану щодо європейських монархів, що й розізлило Рим. Якщо перший з Тюдорів, Генріх VII, відрізнявся вмінням будувати найвитонченіші дипломатичні ходи, то його нащадок, одіозний “король Синя Борода” Генріх VIII, став на позицію повного заперечення католицизму як церковної інституції, насамперед, з його папським центром управління.

Тож, в ході цього протистояння - в тому числі, й династійного, бо не всі Тюдори сповідували одну віру - визначився напрямок, що став вирішальним для подальшої долі Англії. Королева Єлизавета І, або “королева-дівиця”, що твердо трималася англіканських переконань і за своє життя пережила не один замах з боку шпигунів Ватикану, не лишила по собі нащадків. 

На той час англійці встигли сяк-так примиритися із колишніми запеклими ворогами - шотландцями з роду Стюартів. Тож, на англійський престол уперше був запрошений шотландець - Яків (Джеймс) І Стюарт, і свободолюбство горців знову набуло чудернацьких форм.

Стюарти: від абсолюту до відносності

Релігійна репутація шотландців на той час, переважно, складалася з кальвіністських переконань, що мали європейське, а точніше, франко-швейцарське походження. Історичні зв'язки дошкульних французів із запеклими ворогами англійської корони - окрема тема, але сталося те, що сталося. На тлі майже загального протестантизму, що мав і власну інквізицію теж, існували Стюарти - шотландський королівський рід, що був схильний до католицьких поглядів.

Попри те, що змовники з числа католиків ледь не підірвали на початку століття англійський парламент, Стюартів терпіли чимало. Однією з причин було приховане досі невдоволення частини англійського суспільства, що продовжувала сповідувати католицизм і була нажахана розмахами експропріацій.  Хитання суспільних настроїв, інтриги, що мали кривавий слід, гучні страти - все це підточували позиції англіканства, що намагалося ствердити себе за рахунок впливу короля й перестало відрізнятись від католицизму за методами втілення.

Стюарти затято взялися повертати католицизм, але дечого не врахували. Англіканство, переважно, сповідувала “нова сила” - дрібна аристократія, буржуа та простолюди, що не мали змоги (та й не хотіли більше) обслуговувати задорогі католицькі маєтки, відчувати на собі фінансовий, моральний та змовницький тиск папства, яке відчайдушно намагалося втримати вплив у постренесансній Європі. На англіканство легше було впливати, стаючи частиною духовенства, якому можна було мати родину й почуватися незалежними від ватиканських примх. Крім того, англіканство надало більше прав університетам, та, врешті, друкарству - але й тут є суто англійські тонкощі. 

Ще на тему: Толкін і перстень влади: код Середзем'я

Королівський патент та королівський указ

Те. що в Україні зветься ліцензією на видавничу діяльність, в Англії від початку звалося патентом - royal patent grant, тобто, королівська патентна підтримка. І це не те щоби король одноосібно вирішував, кому надавати підтримку, а кому ні. Звісно, королі могли впливати на такі рішення, і навіть думали, що впливають одноосібно, але вирішальна роль, все ж таки, належала церкві. Спочатку - католицькій, яка у Великій Британії була набагато м"якшою щодо змісту видань, аніж, скажімо, іспанська чи португальська церкви. 

Тим не менше, англійці, як і всі інші католицькі піддані, могли зазнати переслідувань через читання чи зберігання Біблії. Інші книжки коштували доволі дорого, і володіння хоча б 10-15 друкованими (тим більше, рукописними) виданнями дорівнювало солідній бібліотеці. Дозволити собі книжкову шафу могли хіба що дуже заможні персони, включаючи університетських вчених та адвокатів. 

Як би там не було, книжки писались, і не лише не континенті, а от мати з них щось пристойне було майже нездійсненною мрією. Робота письменника вважалась, скоріше, додачею до основного заняття, так чи інакше, пов'язаного зі створенням текстів. Духовні особи, вчені-філософи, доктори канонічного права та інших університетських наук, інколи - правознавці створювали публіцистичні та художні тексти.

Література того часу в Англії була, радше, прагматичною - доволі детально складеною, але такою, що несла, насамперед, корисну інформацію побутового, статистичного чи правового характеру, а вже потім - задоволення. Звісно, друкарські привілеї належали монастирям, але жорстких заборон видавати щось було вкрай мало. Англійці, переважно, користувались офіційними списками Риму, та могли видати те, що було обмежене в інших недружніх країнах - наприклад, в Іспанії чи Франції.

Отже, все залежало від взаємин монархів між собою, а духовні особи, часом, побоювались вступати в конфлікт із троном, бо могли поплатитись за це не лише свободою, а й головою. В критичні моменти англійські королі могли втратити будь-яку чемність, стаючи дуже підозрілими й рішучими. Те саме тривало і після відтіснення католицизму на задвірки соціального життя.

Буржуазна революція і книги

Де-факто, до сімнадцятого століття рядові громадяни не могли брати участі в створенні книжок. Влада статусу була - та й зараз є - однією з найсильніших влад у Великій Британії. Острах потрапити під приціл таємної цензури й тим підставити свою голову лише посилився, коли на трон зійшли Стюарти. Всі розуміли, що відновлення теплої дружби з французами, врешті, призведе до вже знайомих поворотів колеса історії.

Втім, Александр Дюма описує - і ми схильні йому вірити - що французька королівська влада робила все можливе, аби врятувати Карла І від страти “круглоголовими”. Так називали прихильників парламенту, який, врешті, протистав Стюартам аж до крові. Роялісти, або ж “кавалери”. як називали тодішню вищу аристократію та всіх прихильників монарха, програли, вперше - і, сподіваємось, востаннє за всю історію переживши страту короля - й змушені були чекати, доки революціонери пересваряться між собою.

Однією з відмінних рис англійської революції стало пожвавлення громадянського книжкарства. Де-факто. це був самвидав, спрямований на популяризацію поглядів уже тоді різноманітних протестантських течій. Хтось перекладав Біблію, як умів, або писав книжечки настанов “для народу” простою мовою, будучи так званими бродячими або й офіційними проповідниками нових течій. 

Непрофесійність тлумачень взяла своє - сторони протиборства зіткнулися й тут, на грунті, який би мав примирити. Врешті, після суспільного хаосу, на який перетворилося правління Кромвеля, до влади - і дивно ж! - знову повернулися Стюарти. Їх знову намагалися скинути за той самий прокатолицизм, і знову вони поверталися - аж доки не були скинуті своїми ж родичами з-за кордону.

Анна: майже суконна війна

В кінці сімнадцятого століття, коли нащадок Стюартів, Яків ІІ, украй жорстоко розправився із повстанцями Монмаута (події яскраво описані в романі Рафаеля Сабатіні “Одісея капітана Блада”), англійське суспільство вирішило остаточно позбавитись так званих профранцузьких королів - а чутки про шалений розмах тамтешнього абсолютизму швидко перетинали Ла-Манш. 

Яків І не мав нащадків чоловічого роду. Його старша донька Марія стала дружиною нідерландського принца Вільгельма Оранського, а менша, Анна, що народилась під час правління свого діда Карла ІІ, чекала свого часу, будучи заміжньою за майже невідомим популярній історії принцем Георгом з Данії.

Цікаво, що Анна Стюарт, як і її сестра, були англіканками, в протилежність поглядам свого батька. Більш того, під час Славетної революції 1688 року обидві, незважаючи на ворожнечу між собою, не підтримали Якова І та його новонародженого сина - свого зведеного брата від третьої батькової дружини. На трон мав зійти принц Вільгельм Оранський, - але, звісно, жоден англієць при розумі не дозволить посісти трон нідерландцю. 

Крім того, факт позірного зрадництва ледь не всього державного апарату королю - тим паче, тих, хто нещодавно приймав драконівські рішення щодо повстанців, яких страчували бузувірськими методами чи продавали в рабство - визнається навіть ліволіберальними істориками. 

Табір Оранського не хотіли бачити при владі, й це стало черговим проявом англійської зваженості. В Англії настав другий епізод жорсткого жіночого правління, але, врешті, все вирішив запас природного здоров”я. 

"Міронтон, міронтон..."

Марія ІІ, що померла в 33 роки, не мала нащадків, зате її сестра Анна вагітніла від свого маловідомого чоловіка аж 18 разів. Дружба з Черчиллями, пригніченими за правління Марії, стала хіба що трохи менш вирішальною гирькою на чаші терезів. Черчіллі, що носили титул герцогів Мальборо, грали ключову роль у війні Англії з Іспанією за французьку спадщину. Вільгельм Оранський завбачливо відмовився від реального правління, і Анна Данська стала королевою Анною І.

На час інтронізації Анна була не просто принцесою, а донькою своєї матері з родини юристів - Анни Гайд, доньки колишнього канцлера казначейства при Карлі І. Саме цей досвід - окрім підтримки Черчіллів - дозволив їй скористатися перевагами Біллю про права (1689), що не лишив Вільгельму Оранському шансів стати королем Англії. Втім, Анна, прийнявши переваги цього документу, була змушена погодитись із обмеженнями королівської влади - зокрема, видавати нові закони, скасовувати чинні та стягувати податки без згоди парламенту.

"Білль, ось летить Білль!"

Парламентські дебати, вибори, подача петицій без побоювань того, що королівська армія рушить на голови своїх же співвітчизників - усе це приніс Білль про права, який заклав основу для майбутнього статут щодо прав копірайту. Тепер отак взяти й розігнати парламент, як робили Тюдори чи старі Стюарти, більше не було ані шансу, ані можливості.

Вперше за всю історію Англії королівська влада всерйоз постала перед необхідністю перемовин із власним же парламентом, який неоднозначно натякав - раптом що, претендентів на трон хоч греблю гати. Анна, що не могла не почуватися винною за зраду батька під час Славетної революції, обрала дипломатичний шлях. 

На той час пожиттєве право “друкувати чи не друкувати” належало з моменту передачі книги видавцям, які, звісно ж, залежали, насамперед, від королівських владних інститутів. До того ж, у Шотландії друкували те, що було неприйнятним в Англії, й навпаки. Франція шалено боялася змін а-ля monarchie de constitution, - тож, незадоволені там могли отримати притулок тут, і треба ж було щось робити після перемоги герцогів Мальборо в іспанській війні.

Тож. лишався останній крок для приведення англійських терезів до рівноваги - об”єднати два сусідні королівства й прийняти закони, які впливали на подальше життя першого острівця конституційної монархії. Варто було врахувати й зміни, що відбулись в англійському парламенті за цей час.

Володарі перснів: чисто кельтський казус

Отже, 1702 року на трон Англії зійшла Анна І Стюарт, користуючись забороною  католикам чи особам, що перебувають з ними в шлюбі, а також їхньому потомству спадкувати престол. 1 травня 1707 року утворилось Сполучене королівство. Ця епоха отримала назву британського Просвітництва. Релігійні війни припинились, - зокрема, завдяки прийняттю двох актів про віротерпимість іще в часи Якова І. Католики відійшли від прямого впливу на суспільне життя - до того ж, англіканці знов зайняли пануючі позиції, отримавши як урядові, так і університетські переваги.

За два роки парламент, аби отримати ще один вирішальний вплив на суспільне життя, розпочав підготовку Статуту про права копірайту (Сopyright Аct). Варто зауважити, що на той час жорсткий розподіл суспільства епохи Карла І перестав існувати. Колишні “кавалери” в парламенті отримали назву “торі” - від ірландського toraidhe - розбійник, що вустами їхніх ворогів наголошувало на методах втілення поглядів торі у підлеглих землях. Ця партія, що згодом отримає назву Консервативної, складалась як з католиків (папістів), так і з англіканців, серед яких вирішальною фігурою був архієпископ Кентерберійський - головна духовна особа в королівстві. 

Шотландські пурітани, що не бажали мати нічого спільного ані з тими, ані з іншими, об”єднались в так звану “партію селян” (whigamore), або вігів (нащадків “круглоголових”). Це заклало основу майбутньої Ліберальної партії Великобританії, що, зокрема, вплинула на з”явлення "Букерівської імперії" (та Букерівської премії) й Британської Ради. До вігів приєдналась значна частина дрібної аристократії (так звані джентрі) та велика буржуазія, але статус, як не дивно, вирішив усе. 

"Справжнім британцям" лишилась роль уболівальників або відсторонених спостерігачів у "битвах скажених". Всі були певні, що ніхто так не постане одне проти одного, як скотти проти айрішів, але ж...  “Старі лицарі” постали проти “нового дворянства”, тепер уже в парламенті - не шкодуючи епітетів одне проти одного, і, тим не менше, приймаючи доленосні закони.

Ще на тему: Світові літературні премії: Букер (1966)

Статут чи Акт про копірайт?

Як не називай, а документ, що визнав за авторами та правовласниками чимало привілеїв, був прийнятий парламентом і дуже чемно (як видно з його тексту) поданий на затвердження королеві Анні. Коли вже про повне найменування, - охочі перекладуть доцільніше - звучить воно приблизно так: “Акт про заохочення обліку через надання авторам та власникам прав копіювати друковані книги на вказаний нижче період часу”.

Як бачимо, - і це підтвердить оригінальний текст акту - англійське судочинство не шкодує часу на пошуки доречних епітетів, у тому числі, на множину, з якої чимало потішився Льюїс Керролл в своїй “Алісі”. Втім, це був - та й зараз є - один з найліпше складених документів, читання якого не утруднює іноземців. До речі, їхні права як авторів та правовласників там теж згадуються.

На жаль, професійних українських перекладів цього Акту досі не видно, а користування російськими тлумаченнями не завжди розкриває повну картину - хіба що в сенсі самого тлумачення. Вміння читати англійський оригінал сприяє якраз-то розумінню того, що бачили - і чого чекали - від нього укладачі. Наприклад, поняття копірайту не тотожне поняттю авторських прав, а терміни “автор” чи “правовласник” - терміну “бенефіціар”. 

В усякому разі, цей Статут припинив видавничу монополію на продаж книг і створив досить непогані на той час умови для отримання авторами та правовласниками належних їм коштів. Поняття бенефіціару як первинної фізичної особи, що отримує кінцеву вигоду від продажу видань - ключове в цьому Акті.

Пропрієтація й належність

Крім того. Акт конкретизує поняття майнових прав щодо інтелектуальної власності, як то кажуть, одним словом - proprietor, що вужче поняття owner і стосується саме авторських прав як особливих щодо такого виду власності. Тобто, отак взяти й забрати права неможливо. Крім того, Акт створює аж ціле коло осіб, що наглядають за його виконанням і виконують функції як перемовників, так і досудових слідчих у справі незаконного продажу чи завищення ціни на книгу.

Зокрема, автору надається право - і не тільки самому, а й за участі посередників - отримувати від видавців та продавців сертифікований запис про актуальні продажі його книг. За відмову зробити такий запис видавець чи продавець книг отримував полистовий штраф, і не так-от, а за рішенням суду, ще й з повідомленням про це у місцевих газетах. Водночас, порушники могли отримати захист в інформаційних реаліях того часу, коли текст статуту до них із якоїсь причини не дійшов, а причин вистачало - від поганих доріг, ще й до віддалених місцевостей, до відсутності налагоджених комунікацій із газетярами.

Отже, в цій практиці превалюють перемовини та досудове розслідування. Із останнім у людини, що не має стосунку до англійського суспільства - та й в самих англійців - голова може піти обертом. Загалом, цінове розслідування могли розпочати більше десятка впливових осіб, включаючи верховних та столичних урядовців, архієпископа Кентерберійського та інших духовних осіб (наприклад, лорд-єпископ Лондона) та посадовців із вищих навчальних закладів - Оксфорда, Кембріджа, Сіонського та Едінбурзького коледжу. 

Ще на тему: Букер: краса по-англійськи

Приватний та публічний домени

Поняття інституту публічного надбання є доволі розмитим - особливо, для суспільства, де ще досі прийнято позбавлятись від книг, які не подобаються. В британському законодавстві поняття публічного домену відштовхується від поняття домену як володіння - виходячи з ще однієї англійської традиції, про яку не пишуть в підручниках. Це домініон, або номінальна належність землі короні, що вирішує, в яку форму власності передавати землю і все, що на ній. 

Де-факто. за Статутом Анни, королівська влада виконала функцію передачі прав: авторам та правовласникам у лізхолд (14 років або 21 рік, залежно від того, чи твір просто написаний, чи вже опублікований) та фріхолд - так звану суспільну власність, яка, знову ж таки, контролюється традиційно, а не як заманеться пану Шарікову. 

Жоден з ключових законів щодо авторського права не скасовується, а вдосконалюється - з урахуванням ембарго, тобто, обмежень на ввіз літератури з ворогуючих країн. В цьому контексті вирізнялись мови імпорту та продажу, й читати французькою або німецькою для освічених верств населення не було проблемою. Втім, якщо б Іспанії здумалось заборонити, наприклад. Сервантеса чи Лопе де Вегу, в Британії він мав би шанс бути виданим. 

Іншим примітним фактом була підтримка самовидавців, зниження бюрократичного тиску на форми документів, які подавались до посадових осіб - скарги, біллі, позови та інформація, і водночас натяк на протидію сутяжництву, через мирне врегулювання або відкладення судового засідання для мирної угоди  - бо кошти, які могли втратити порушники, вартували хіба що менше, ніж репутація.

Королівська лотерея

Нагадаємо, що половина штрафів, які призначалися порушникам згідно Акту про копірайт, мала йти до королівської скарбниці, але призначатись вони могли тільки за судовим вироком. Автор чи правовласник книг, які продовжували видаватись усупереч їхнім правам, мали три місяці на подачу позову - в разі відмови порушників іти на компроміси, але розміри штрафів та суспільний тиск не лишали вибору - хіба що автор був настільки неугодний владі, що на його скарги ніхто не звертав скільки-небудь належної уваги.

В усякому разі, Акт містив право авторів та правовласників публікувати відомості про порушників у пресі - так само, як особи з числа розслідувачів могли повідомити суспільству про тих, хто регулярно завищує ціни на книги або не передає обовязкові 6 екземплярів (зауважимо, на хорошому папері) до бібліотек, одна з яких - Сіонський коледж, а інша - бібліотека колегії адвокатів. 

Цифра в п"ять фунтів за книгу тільки зараз дешевше столичної піци. Раніше це були більш ніж відчутні кошти, що дорівнювали, як мінімум, половині оплати праці гувернантки за рік. Якщо призначався полистовий штраф у пенні за лист незаконного видання або неустойка за відмову надати сертифікат, сума могла бути, мінімум, збільшена в листи однієї книги (book) плюс 20 фунтів неустойки.

Навіть на етапі досудового розслідування порушникам могли призначити відшкодування скаржникам завищеної ціни, а за відмову це зробити - штрафи по п”ять фунтів за книгу із перерахуванням половини суми до королівської скарбниці. 

Надбання та прогалини

Головним надбанням Акту про копірайт було саме виокремлення майнових та немайнових прав автора. Термін в 14 років для неопублікованих книг давав змогу шукати видавця або передавати майнові права на книгу іншому власнику, в разі невдачі. Термін в 21 рік позбавляв видавців монополії на видання, так само давав можливість змінювати власника майнових прав, але специфічна англіканська мораль взяла верх. 

До видання стали прийнятні книги, що їх висміяв свого часу Л.Керролл - за лицемірство та посередність, де справжнє слово коштує тисячу фунтів. Тож, видати хорошу, але обмежену в правах книгу за цим законом виявлялось не просмто ризикованим, а загрожувало повним знищенням тиражу.

Втім, із тлумаченням поняття "макулатура" теж існує волюнтаристський казус. За терміном wasted paper незаконно друковані або незаконно продавані книги підлягали списанню. Чи віддавались вони автору, чи знищувались, залежало невідомо від кого.

Британці, як і раніше, переважно, боялись літературної відвертості, та це не завадило виданням Сполученого Королівства вийти на світовий рівень - Джонатан Свіфт, Даніель Дефо, Томас Гарді, Вальтер Скотт, Оскар Вайльд, Гілберт Кійт Честертон та інші зірки світової класики змогли видати та увіковічнити свої творіння. Текст Акту про копірайт лишається прецедентним - наприклад, Данія випустила свій аналог в 1741 році, а США - в 1790-му. 

КнижКава в Telegram та Х - історія часу на вибір

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Скандал в Пале-Роялі: суперечка про права чи політична дуель?

 

Image by kstudio on Freepic

Автор Марія Заржицька

Виявляється, не лише Київ стає центром архітектурних суперечок. Там, де нове зтикається зі старим, а утилітарне бачення - з мистецьким, скандалів не оминути, і хто, як не парижани, це знають. Сьогодні згадуємо одне з найгучніших зіткнень на мистецькому грунті - протистояння навколо скульптурної групи “Два рівні”, більше відомої як “колони Бюрена”, що знаходяться перед Міністерством культури Франції, розташованому в палаці Пале-Рояль.

Резиденція: від кардиналів до масонів

Палац Пале-Рояль добре відомий шанувальникам творчості Олександра Дюма - старшого. Ця велична будівля, зведена в 1628 році для першого міністра Людовіка ХІІІ, кардинала Рішельє, фігурує в трилогії “Три мушкетери”, спочатку як резиденція “сірого кардинала”, а потім - його наступника, за чутками, не менш закоханого в королеву, аніж його попередник. Саме за часів кардінала Джуліо Мазаріні Пале-Рояль став своєрідним центром розвитку французької культури.

Кардінал Мазаріні, продовжуючи політику свого попередника Рішельє - і не тільки, бо це була на той час перевірена практика зміцнення абсолютизму - підвищував податки, що було, звичайно ж, використане групою придворних заколотників під назвою Фронда як привід для перехоплення влади. На два роки їм навіть вдалося відсторонити Мазаріні, але він повернувся, аби стати першим міністром уже при молодому королі, відомому як Людовік ХІV, або Король-Сонце.

Ці події доволі детально й захопливо описуються в сіквелах “Три мушкетери: двадцять років потому” і “Три мушкетери: десять років потому”, де Пале-Рояль стає одним з осередків сюжетних інтриг. До того ж, кардинал Мазаріні, на відміну від свого попередника, що був, по суті, меценатом самого себе, приділяв значну увагу розвитку бібліотечної справи, в якій Рішельє відзначився хіба що передачею власної бібліотеки Сорбонні.

Утративши через Фронду свою першу бібліотеку, Мазаріні почав знову їі збирати. Ще за часів першої зібрання книг він мав власного бібліографа, Габріеля Ноде, який допоміг йому зібрати більше 40000 видань та рукописів та став автором “Порад для біблітекаря”, першого посібника з бібліотечної справи, твору “Політична бібліографія” та інших праць, співзвучних з потребами того часу. На жаль, Ноде не вдалося стати відновлювачем другої бібліотеки в Пале-Роялі, бо на шляху до Парижу він помер.

Окрім паризького екземпляру рідкісної Біблії Гутенберга, Мазаріні належали більше 40000 видань, зібраних Ноде по всій Європі. Бібліотека Мазаріні вижила під час Французької Революції, як і Пале-Рояль, - зокрема, через те, що його тодішній резидент, герцог Орлеанський, став на сторону революціонерів. 

Рівність: перші ознаки

З боку герцогів Орлеанських, це була не дивина. Ще Людовік ХІV намагався замирити цю неофрондистську гілку своїх родичів, надавши їм Пале-Рояль в якості резиденції. Тут уважний та досвідчений читач одразу згадає події, описувані в перших томах “Анжеліки” Анн та Сержа Голонів, де герцог Орлеанський був одним з найпідступніших інтриганів, який, хоч і не тримався тодішньої Фронди, але був уразливий щодо неї через особисті амбіції молодшого брата короля.

Герцоги Орлеанські припинили своє існування як аристократи під час Французької революції, ставши звичайними громадянами з прізвищем Егаліте. Філіп Егаліте, колишній герцог Луї Філіп Жозеф д’Орлеан, ще в 1771 році став Великим магістром Великого сходу Франції та вирізнявся ліберальними поглядами. Втім, зрада сюзерену не оминула і його долі. Він загинув у політичних сутичках між революціонерами, страчений ними за звинуваченням у змові - втім, навіть роялісти віддали шану його шляхетності на ешафоті.

За часів останнього герцога Орлеанського Пале-Рояль набув досить специфічної слави. Лібералізм герцога спонукав його не лише відкрити сади палацу для відвідання всіма бажаючими, не лише додати до існуючого мольєрівського театру ляльковий, а й наповнити його людьми, що готові були днями гуляти серед шаленого багатства, засідати в кав'ярнях, читаючи там газети, книги та журнали й тут же їх обговорюючи. 

Тим часом, в аркадах палацу збиралися паризькі повії, й це стало першою ознакою занепаду грандіозного проекту. Ті самі повії, після падіння Наполеона під натиском військ Російської імперії, розважали переможців, а сам Пале-Рояль на чотири роки став Офіцерським клубом для російського гарнізону.

Паризькі добудови: початок

Підходячи, власне, до історії з колонами, зауважимо, що колони Бюрена були не першою спробою доповнити будівлю епохи барокко. Першим добудовником став сам Філіп Егаліте, який перед відкриттям садів Пале-Роялю для громадського доступу поставив у його дворі колонади з лавками. Щодо проекту Даніеля Бюрена, він ознаменував пік французького постмодернізму в кінці ХХ століття, що в образотворчому мистецтві позначив себе одним з напрямків під гучною назвою “концептуалізм”.

В 1986 році Даніель Бюрен, відомий на той час концептуаліст, що заперечував існування мистецтва поза його контекстом, звів у дворі Пале-Роялю, на той час уже резиденції Міністерства культури Франції, 260 паралельних колон різної висоти, але в одному стилі. Цей стиль належав Бюрену як впізнаваний - контрастні смуги, в яких обов'язково присутній білий колір.

Ще в 1969 році Бюрен оголосив себе поза системою тодішнього мистецтва, відмовившись створювати “вигадані” картини. Він виклав свої погляди в декларації, вже будучи учасником товариства BMPT (Buren, Mosset, Parmentier, Toroni), що утворило свою назву від прізвищ відомих концептуалістів. Вони критикували художні інституції за сталість візуальних стандартів, експериментуючи з колективним авторством, але зберігаючи власні стилі та контроль авторів над творами.

Те, що показане

Втім, те, що створив Бюрен в Пале-Роялі, викликало сутички на вищому державному рівні. Тодішній міністр культури Франції Франсуа Леотар був готовий власноруч знищити колони, зведення яких підтримував попередній міністр Жак Ланг, який, в свою чергу, втілював ідею президента Франсуа Міттерана. Завадити зведенню колон, що виглядали, м'яко кажучи, дивно на фоні бароккової пам'ятки, намагався Жак Шірак, який на той момент був мером Парижа.

Де-факто, вищі французькі кола зійшлися в майже класичній сутичці політичного протиборства. Соціалісти підтримували зведення коло Бюрена, голлісти були категорично проти, але на остаточне рішення залишити творіння Бюрена в спокої могли вплинути, що називається, навпаки, солдафонські наміри Леотара, колишнього міністра оборони. Серця парижан цього б не витримали, й колони Бюрена  - якого, крім несмаку, ще й звинуватили в продажності владі - лишились у дворі Пале-Роялю.

До речі, Леотар був єдиним антиголлістом у цій ситуації, а саме, представником Союзу за французьку демократію, створеного, зокрема, на противагу голлістам за підтримки Жіскар д'Естена, попередника Міттерана на президентському посту.

Мистецький скандал, хоч і, врешті, осів на дно суспільних настроїв, став знаковим для всього франкомовного суспільства. Так, у канадському фільмі "Bon cop, bad cop" поліцейський з Онтаріо робить їдке зауваження своєму колезі з Квебеку в суперечці про хокейні правила: "Рівень не той". 

Жодних васалів: Бюрен протестує знову

Втім, "Два рівня" недовго перебували в спокої. ХХІ століття і розвиток постмодернізму - ба, навіть його криза, що відобразилась у творчості Бенксі - спонукали до висунення іншого концепту. Омаж є присвятою творчості певного митця, і саме цей спосіб виконання похідного твору намагався використати паризький вуличний митець Le Module De Zeer у 2018 році, обклеївши галерейні колони Пале-Роялю смугами, перпендикулярними смугам колон Бюрена.

Надзвичайно відомий на той час митець аж зовсім не був задоволений таким знаком вклоніння і затребував видалити смуги LMDZ. Міністерство культури Франції змушено було погодитись на його вимоги, підкресливши, що воно є осередком не лише культури, а й авторських прав. Утім, дещо вони - як і Бюрен - все ж таки, не наголосили.

Під час існування товариства ВМРТ до нього входив нині покійний художник Мішель Пармантьє, що створював об'єкти, співзвучні з творчістю Бюрена. Це були якраз горизонтальні смуги, в тому числі, чорно-білої гами. Втім, саме Пармантьє був каталізатором розпаду товариства, першим оголосивши про припинення його існування. Схоже, це настільки засмутило Бюрена, що він став заперечувати існування коли-небудь товариства ВМРТ як такого.

Щодо самого Бюрена, він лишився королем напрямку. Його новий витвір знову розташувався у владних колах. В 2021 році він установив скляні панелі кольорів французького прапору на даху Єлисейського палацу - тобто, резиденції теперішнього президента Франції Емманюеля Макрона. Сам або в співавторстві, Бюрен створив біля десятка книг про власне мистецтво (зокрема,  «Les Écrits (1965–2016), «Ponctuations» (2008) та  «Comme un jeu d’enfant» (2014) ), ставши ілюстратором до них. 

Про скандал з LMDZ майже не говорять, хоча про нього в 2018 році згадали навіть індійські газети, майже дослівно перебравши тексти з французьких видань. Двір Пале-Роялю, що до колон Бюрена був місцем парковки урядових машин, відвідуваний туристами, які жваво фотографуються на фоні колон, а те, що лишається після них, мабуть, прибирає мадам Помпадур. 

Концептуальний напрямок, що захищає ідею, виражену в мистецькому образі, - той, що був озвучений Джозефом Кошутом як сила ідеї, а не матеріалу, - відступає перед несподіваним натиском нового бачення. Так, днями в столиці України відкрилася виставка фламандсько-українського мистецтва, де ключовим є маніфест Яна ван Вунсела. Він вказує на системний характер мистецтва, що "завжди штучним і ніколи - спонтанним".

КнижКава в Telegram та Х - майже детективна історія

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Угоди в книжкарстві: хто що винен

Image by nensuria on Freepik

Автор Марія Заржицька                   Репортаж місяця - вересень жовтень листопад 2025

Літературний ринок передбачає декілька етапів руху твору від автора до читача, і в цьому процесі закладено кілька договірних моментів. Залежно від особливостей проекту, автор планує ці етапи і готується мати справу з контрагентами як рівноправна сторона угоди.

В минулому репортажі місяця ми говорили про важливість визначення права власності на твір. Це стосується не лише моменту, за який найбільше переживають письменники - тобто, підтвердження того, що саме вони є авторами пропонованих ними творів - а й розподілу прав між спіавторами, якщо такі є. 

Крім того, самовидавці можуть укладати угоди з іншими учасниками видавничого процесу - ілюстраторами, верстальниками, книжковими дизайнерами тощо. Сьогодні розглянемо, з якими контрагентами - тобто, сторонами угод - доведеться мати справу автору, і що потрібно врахувати при укладанні домовленостей.

Контрагенти і довіра

В договірному процесі контрагент є особою або організацією, яка укладає з вами угоду на виконання певних робіт або надання послуг. Письменники, що планують видати свій твір, можуть використати кілька шляхів до своєї мрії, й найкоротший із них не завжди виявляється таким.

В репортажі вересня ми розмірковували над тим, що угода, по суті, існує в совісті кожної зі сторін, незалежно від того, була вона зафіксована письмово чи не була. Тобто, відсутність або втрата документу, що підтверджує угоду, не означає неможливості захистити свої інтереси. Цей факт підтверджується Цивільним Кодексом і не потребує жодних доказів - достатньо прочитати відповідну статтю. 

Інший момент - необхідність в доказах, якщо у вас немає документу, що підтверджує угоду. В найгіршому випадку призначається слідство, і не на вашому боці хіба що час, який можна було використати для укладання документу або запиту копії, якщо документ утрачено. 

В найпоширенішому випадку, вам потрібно розуміти, чого саме ви чекаєте від контрагента, що і коли повинні зробити, аби результат вашої співпраці відповідав найкращим очікуванням. Для того і потрібен текст угоди, на який ви спираєтесь, не надто покладаючись на мінливу пам'ять.

Угода - чудовий інструмент управління графіком і структуризації мислення. Саме тому її завжди потрібно читати й перечитувати. Від нас зауважимо: якщо угода нечитабельна, вона є проблемною і потребує втручання, як мінімум, літературного агента. В подальшому ви можете розпочати переговорний процес для зміни умов, відхилити угоду (якщо ще не уклали її та контрагент відмовляється вносити зміни), розірвати угоду (якщо вочевидь маєте на те право) або звернутись до юриста, коли випадок складний і може обернутися судовим розглядом. 

Втім, значна частина письменників, що мають проблемні угоди, не мають можливості одразу залучити юриста, бо вже витратили кошти на самвидав. Цей казус, на відміну від монетизації твору, називається ванітізацією (від англ. vanity publishing - недобросовісне видавництво). Так трапляється з видавництвами, що обіцяють більше, ніж друк твору з редакцією автора - тобто, виплату роялті від кожного проданого екземпляру. 

І тут, насамперед, ідеться про обмануті очікування. Добре, якщо твір якісний, і його потрібно лише надрукувати та забезпечити йому певні умови продажу. Тобто, якщо вам надрукували й дали майданчик, а рекламою й маркетингом змушені займатись ви самі - читайте умови угоди. 

Друкувати завідомо поганий твір, позиціонуючи себе, як видавництво, а не друкарня, і виставляти його на продаж, як мінімум, неетично. Звісно, продаватись він не буде, і автор, що вклав у нього кошти, рано чи пізно отримає рішення зняти з продажу тираж або роками буде чекати, доки цей віз посунеться з мертвоі точки. 

Видавництво, що виплачує авторам роялті, як правило, займається базовим маркетингом. І тут важливо уточнити, скільки триває так званий “період інтересу” до твору - тобто, час, коли його активно просувають. Він завжди менший за час дії майнових прав, які ви передали видавництву, тому враховуйте це при плануванні власних маркетингових активностей.

Чистий самвидав і перші угоди

Самовидавець - якщо він не володар букету талантів - потребує, насамперед, макету книги. Найімовірніше, такий автор звернеться до верстальника чи книжкового дизайнера, який може поєднувати в своїй роботі кілька напрямків діяльності. Без ілюстрації книга може існувати, а без макету це всього лише файл у форматі pdf або текст у блозі. 

Макет потрібен тим, хто хоче реалізовувати свою електронну форму через відомі інтернет-магазини або планує друкувати книгу. Без макету жодна друкарня не розпочне виготовлення книги, тож, потурбуйтесь про те, аби співпрацювати зі спеціалістом, гідним довіри. Це має бути людина, що розбирається в стандартах галузі.

Де-факто, вам одразу потрібно формувати команду проекту, якщо тільки книжковий дизайнер не з тих, хто може все, і з кожним укладати угоди на виконання певних робіт. Якщо це компанія, угода укладається з компанією, якщо це окремі особи на аутсорсингу, договори укладаються з кожним персонально,  містять перелік, особливості виконання робіт, їхню вартість та терміни виконання. 

Інакше кажучи, ви не просто говорите: "Зроби книгу", а детально описуєте, якою хочете її побачити, дослухаєтесь порад спеціаліста або повністю довіряєтесь його майстерності, й цей факт теж має бути зафіксованим. 

В межах проекту виконавець має надати вам план робіт, але перед тим вам потрібно чітко заявити свої очікування. Це може (і навіть рекомендується) оформлювати як бриф. Єдина проблема - далеко не кожен дизайнер вміє проводити опитування замовника. Той теж не завжди може описати, що саме йому потрібно, та й договір підписувати такі люди не завжди хочуть.

Якщо у вас є можливість звернутись до посередника чи винайняти проектного менеджера - в жодному разі не упускайте її. Особливо проблемною є робота з ілюстраторами, і саме в плані укладання угод. Це пов'язано не лише з психологічними особливостями професії, а й інструментами, які будуть застосовуватись. Так, використання ШІ чи похідних технік, у яких можуть бути використані твори інших авторів, потребує особливої уваги.

Інакше кажучи, взяте без дозволу, неліцензоване, неоплачене чи іншим способом не віддячене може загрожувати втратою цілого тиражу, бо його просто заборонять продавати. До того ж, законний ШІ-креатив передбачає фіксацію промптів (творчих запитів до інструменту) та результатів роботи програми як проміжних, а не остаточних, або допоміжних, якщо основа зображення твориться за допомогою інших технік. 

Угоди з видавцями: до та після

До укладення угоди з видавцем потрібно його знайти, й тут важливо не плутати, хто видавець, а хто друкар. Останній нічого вам не редагує, не домальовує і не продає. Ви отримуєте готовий наклад за власний чи спонсорський кошт із макету, який принесли, в кількості, визначеній самостійно, та продаєте його через самостійно обрані канали. 

Від друкаря варто очікувати лише якісного друку, і - от біда! - ілюстрації не завжди виглядають так, як в оригіналі. Це залежить не лише від параметрів друку та паперу, а й від уміння ілюстратора адаптувати зображення під особливості друкованої форми.

До речі, опис якісного друку теж варто зробити самим, ще й порівняти його з умовами угоди, яку укладаєте з друкарем. 

Класичний видавець має опублікувати ваше видання за власний кошт, і це передбачає відбір книги до портфелю, редагування (художнє, структурне, літературне, контекстне - завждли уточнюйте суть термінології, якою зараз чимало граються), коректуру і ті етапи створення книги, про які ми говорили вище. Крім того, видавець продає, пропонує книгарням, організовує рекламу та промо, презентації тощо.

Все те, що має робити видавець, вказано в угоді чорним по білому. Якщо не вказано, а він має це робити, доведеться відкривати рота для захисту своїх інтересів не лише в Фейсбуку чи в Тредсі. Терміни виконання, порядок виплати гонорару та роялті - далеко не все. Зверніть увагу на об'єм прав, який ви передаєте, та на можливості видавця зробити, наприклад, електронну чи аудіоверсію книги.

Категорично неприпустимо ставити автора в боргові умови стосовно публікації книг. На жаль, такі випадки трапляються. Де-факто, з письменником укладають угоду на передачу всіх видів прав, усно обіцяють публікацію та просування й маніпулятивними методами спонукають підписати угоду, яка повністю позбавляє автора можливості розпоряджатися твором на тривалий період. При цьому обмежень у такого видавця майже немає, автор не отримує нічого, крім хіба що кількох власних екземплярів, які змушений продавати самостійно.

Чи варто говорити, що такі угоди не читають, ані на етапі знайомства з ними, ані на етапі укладання? Ключову роль грають симпатії та “хороші стосунки”, які раптом стають гірше ніж поганими, варто письменнику чогось захотіти, навіть за тими крихтами, що милостиво накидані в такій угоді.

Ліки від самовпевненості

Не будемо надто довго спинятись на критиці, бо вона повинна існувати апріорі. Якщо є можливість звернутись до рецензента, включіть його в список ваших авторитетних читачів. Якщо є можливість укласти угоду з рецензентом, зробіть це, бо робота включає не просто читання й власну думку про твір - ви сплачуєте кошти за якісну послугу, і ніхто не повинен вам гарантувати прохід, якщо книга потребує доопрацювання. 

Знову ж таки, рецензент, як правило - літературознавець, і добре, якщо знається на особливостях ринку. Щодо шляху до видавця, знадобиться літературний агент, послуги якого можуть включати довидавничу підготовку твору, презентаційний пакет, пошук видавця та супровід угоди, маркетинговий супровід. Такою є практика літературних агентів в Україні, адаптована під особливості нашого ринку. 

В цій практиці укладається почергово декілька видів угод, з конкретними видами робіт та особливостями оплати, що залежать від виду робіт. Власне агентська угода не передбачає оплати доти, доки не буде укладено угоду з видавцем, а от редакторська, референтська чи маркетингова угода може включати терміни та способи оплати, на яких ви зійдетесь (наперед, частинами чи передплата - післяплата). 

З агентами домовлятись найпростіше, бо, крім вимогливості до твору як такого, вони пропонують гнучкі графіки співпраці та доволі уважно вивчають всі особливості. Крім того, ви обов'язково навчитеся читати угоди та почуватиметесь більш впевнено в контактах з іншими учасниками видавничого процесу. 

Якщо ви бажаєте стати активним учасником наших публікацій про угоди в сфері книжкарства, від вас обов'язковий не лише професійний досвід та вміння ґрунтовно висловити свою думку, а й запит безпосередньо до редакції часопису. Втім, коли ми самі пропонуємо вам бути довіреним коментатором - не прогавте такої нагоди! В будь-якому разі, ви можете лишати коментарі до цієї публікації, аби висвітлити певні моменти детальніше та сприяти письменству й видавцям у пошуку спільної мови. 

Якщо ви вважаєте, що ваші права зазнали шкоди - напишіть нам, і ми всіляко сприятимемо розв'язанню вашої проблеми, залучивши не лише літературного агента, а й правників, які допоможуть розібратись у теоретичних та практичних аспектах захисту інтелектуальної власності. 

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша експертна думка.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Сам собі видав: 10 питань для Олени Ковальчук

Images by Olena Kovalchuk

Інтерв'ю від Марія Заржицька

Тема самвидаву в українському книжкарстві тим паче загострилась, чим частіше чуємо про кризові явища. Наші творці воліють лишити по собі слід, хай там що, і є сподівання на увагу видавців, які, мов Антей, у критичний момент вхопляться за рідну землю. Тож, продовжуємо інтерв'ювати сміливців, адже пілотна публікація рубрики набула неабиякої популярності серед нашої читацької аудиторії.

З Оленою Ковальчук ми познайомилися під час цьогорічного форуму “Відсіч” в Житомирі. На своєму стенді в “Авторському дворику” вона презентувала власні книги, видані за власний же кошт - “Пригоди Тосі” (ФОП Стасюк Л.С., 2021) та дві книги того самого видавництва, що побачили світ у 2025 році - “Софіко: чотирилапе серце” та поетична збірка військового часу “Обпечені крила”. До речі, видавництво, в якому публікується пані Олена, засноване, зокрема, літературною творчою спілкою “ЕЛІТЕР”, що популяризує талановитих авторів.

Перше, що здивувало - автор дитячої літератури був змушений видаватись навіть не у рідному місті, а в сусідній області. Для авторів з Житомира ця практика є нерідкою, але, здебільшого, книги за межами області публікуються у Вінниці, з якою налагоджені міцні культурні зв'язки. З іншого боку, твори письменниці приваблюють читачів зворушливістю та легкістю стилю, а деякі з них проілюстровані юними читачами. Вона - волонтерка в ГО “Територія здоров'я, краси та успіху” й активно популяризує в місті одну з найдієвіших методик подолання хвороб опорно-рухового апарату - скандинавську ходьбу.

Пані Олена, що майже тридцять років працює педагогом, ще й заступником директора ліцею “Сяйво”, неспроста вийшла за межі звичних шляхів. Можна було весь час присвятити учням початкових класів та родині, можна було згодитись на будь-які умови, аби книги невідомого автора почали публікувати. На жаль, якщо порівнювати зі Львовом, де діє потужна письменницька спільнота, для Житомира є характерною окремішність творців дитячої літератури, а за тим, і маловідомість. 

Ми вирішили дізнатись, чому Олена Ковальчук обрала шлях самвидаву, як їй вдається суміщати щоденну важку працю, творчість, благодійність та родинне життя і долати труднощі, які потребують, здавалося б, непідйомних зусиль. 

Якщо розглядати власну творчість як проєкт, що для цього потрібно?

Мотивація. З точки зору саморозвитку, автор чітко має розуміти, для чого це потрібно і хотіти цього. Не обійтись без плану дій та коштів. Найголовніше, люди, які будуть підтримувати або виконувати частину роботи над творчим продуктом.  

Що сковує вас, як творця в повсякденному житті, й як ви розкриваєте свій потенціал?

За час війни накопичилася втома, загострюються давні хвороби. Пригнічують звістки про щоденні смерті українців, особливо, дітей,  невідомість щодо кінця війни. Мої ліки - молитва, читання Біблії, моя родина. Якщо у них все добре, то у мене виростають крила. 

Зцілює турбота про ближніх (і це не тільки члени родини), волонтерська діяльність, улюблена робота з моїми учнями. Особливе місце в цьому списку займає спорт. З 2019 року захопилася скандинавською ходьбою, стала тренером, готую інших до змагань, іноді сама беру в них участь.

І, нарешті, спілкування з природою. Дуже люблю ліс, річку, гори, сумую за морем. З 2022 року доглядаю клумбу біля під’їзду, хоча мешкаю на третьому поверсі. Вирощую кімнатні рослини, допомагаю батькам на городі.

На додачу, розповім про такі цілющі речі, як слухання музики, читання книг, перегляд фільмів, зрідка - відвідування театру чи виставки. Врешті, зустрічі з друзями та подарунок для себе. Найчастіше, це смаколик, інколи - косметолог чи перукарня, нова вишиванка чи сукня. 

Як ви прийняли рішення видаватись самостійно? 

Це рішення довго приймалося. Перша моя книжечка «Пригоди Тосі» була першим досвідом. У мене було велике бажання її видати в пам'ять про свою бабусю, але я не знала, з чого розпочати. Побачила рекламу від видавця, написала. Наступного дня отримала відповідь. Так розпочалася наша співпраця. 

Пізніше я подала до часопису цього видавця кілька своїх поезій і оповідання. Втім, якість залишала бажати кращого: помилки в тексті, нема відомостей про авторів. А мені дуже сподобалися твори інших письменників, і хотілося спілкування з ними. 

Друга книга – збірка поезій «Обпечені крила». Я розуміла, що видавництва видають лише вірші знаних поетів, а мене читають лише друзі у соціальних мережах. Почала збирати кошти і думати про ілюстрації до поезій. Зробила ще один непростий для мене крок – презентація книги. Я вже чітко знала, якою хочу бачити свою книгу. 

Третя книга – «Софіко – чотирилапе серце». Я дала собі термін – шість місяців. Якщо за цей час жодне видавництво не захоче видавати мою книгу, то це буде моїм подарунком до 50-річчя.

Я не знаю, чи виживу завтра, тому часу чекати, коли мене помітять, не маю. Періодично надсилаю твори на конкурси. Участь у них є досвідом і практикою письма. Збираю кошти на нову книгу.  

Вам, як і багатьом житомирським письменникам, довелось видаватись не в Житомирі. Чому так сталось у вашому випадку, та чим вас привабили хмельницькі друкарі? 

Напевно, я не знайшла на той час свого видавця в Житомирі. Приходила, домовлялися, надсилала електронну версію, а її губили. Тиша, час іде. Вже після книжкового форуму «Відсіч» маю інформацію щодо надійного видавництва з Житомира, про яке не знала. Хмельницькі друкарі відгукнулися швидко. Вони відповідальні, ціни у них прийнятні.

Чого вартує бути водночас автором, редактором та дизайнером власних книг? 

Звісно, потрібні кошти. Я відкладаю невелику суму з зарплати, на свята рідних прошу замість презентів дарувати кошти на видання книги. Про прибуток не йдеться, це більше про вклад у культуру, про слід, який залишає людина після себе, про можливість заявити світу, що українці – творча нація. 

Потрібні також певні навички роботи з технікою, кілька людей, які почитають текст і зможуть побачити в ньому плюси і мінуси, підтримати.

Василь Сухомлинський був педагогом і письменником, як і ви. Скільки традиційного у вас в цьому контексті та що нового пропонує ваш творчий підхід?

О, для мене честь таке порівняння. Ще будучи студенткою факультету педагогіки, я мріяла бути схожою на нього. Його книги «Серце віддаю дітям» та  «Сто порад учителю» були моїми помічниками перші 10 років педагогічної діяльності. Потім подарувала їх молодій колезі. В основі моєї роботи – любов до дітей. Саме заради них стараюся бути прикладом для наслідування. Залучаю до створення книг, тренувань скандинавською ходьбою. Поєдную навчання і екскурсії, провідую хворих і підтримую тих, у кого щось не виходить. Часом казка народжується під час уроку, але не вистачає часу її записати. Головне, що вона допомогла зрозуміти, надала впевненості моїм учням.  

За можливості зробити внесок до підручника (оповідання, вірш, навчальні вправи тощо), чому навчили б? 

Якби така можливість була, погодилася б. Мої твори для дітей сучасні і вчать основним моральним принципам, які записані в Біблії. 

Чого у вас більше, індивідуального чи колективного, і як це впливає на творчість?

Важко сказати. Завжди піклувалася про когось більше, ніж про себе. Люблю бути в колективі, а творити на самоті. Після роботи також хочеться побути півгодини на самоті, щоб відпочити. Поезія народжується як відгук на певні події, емоції. Казка чи оповідання - під певний запит, проблему.  

Як залучили юних ілюстраторів до створення ваших книжок? Яким був результат втілення ідеї?

Мені хотілося підтримати дітей в умовах війни, створити щось спільне з ними, показати значення їхньої творчості і спонукати до подальшого розвитку. Результат – видана книга з їхніми ілюстраціями, яку діти отримали від мене у подарунок, спільне чаювання, спільна презентація книги.   

Як, на вашу думку, вплинуть меценатські або грантові кошти на розвиток творчого проєкту?

Творчість із шухляди побачить світ. Це можливість здійснити чиюсь мрію і мотивувати на подальшу творчість. 

До збірки поезій  Олени Ковальчук “Обпечені крила” ілюстрації створювали Богдан Палійчук, Марта Логовська, Аніта Гончарук, Мирослав Фурлет, Дана Коротинська. Всі книги письменниці можна переглянути та замовити на її персональній сторінці olenak_book в Instagram.

Ми дякуємо Олені Ковальчук за активну участь в проєкті "Сам собі видав". Сподіваємось побачити в ньому письменників, що хочуть розповісти про досвід самостійного видання книг в Україні та за кордоном. Надсилайте ваші пропозиції в редакцію або заповнюйте форму на сторінці вгорі (у веб-версії), з повідомленням "Сам собі видав".

КнижКава в Facebook  - щотижня й більше

Діізнавайтесь новини видавничої спільноти разом з нами!

Як отримати грант на літературний проєкт: Європа

Image by freepik on Freepik

Автор Марія Заржицька

11 листопада в Києві пройшов 7-й міжнародний ярмарок грантів. Літературна агенція "КнижКава" побувала на цьому заході як гість, з метою знайти можливості для нових авторів та нещодавно відкритих видавництв, а саме, публікуватись за кордоном з підтримкою державних та недержавних інституцій.

На ярмарку було представлено більше 20-ти різноманітних програм підтримки - як від держави, так і від закордонних інституцій, і значна частина з них стосувалась підтримки літературного сектору. Ми знайшли, як мінімум, два способи стабільного розвитку творчого проекту, який підтриманий, насамперед, українським видавцем.

Розкуркулити німця, або Чому в Європі тісно

Почнемо з програми "Креативна Європа", яка цього року активізувала громадські зусилля із залучення грантошукачів. Європейські гранти традиційно приваблюють українського книжкаря, і так само традиційно містять камені спотикання, що їх можна, принаймні, спробувати обійти, націлившись на якісну презентацію, знову ж таки, якісної української літератури за кордоном.

Загальний бюджет програми "Креативна Європа" - 2,4 млрд. євро, що складає приблизно 4% державного бюджету України на 2025 рік і витрат на безпеку та оборону на 2026 рік. Річний бюджет цієї найбільшої європейської програми для культури та креативного сектору - всього 380 млн.євро, та це ще далеко не останнє зменшення суми, яка розподіляється між учасниками проекту (або, точніше, конкурсу) “Поширення європейських літературних творів”. Бюджет конкурсу складає всього лише 5 млн.євро на 40 проектів, які планується підтримати.

З урахуванням того, що мінімальний грант на проект складає 100000 євро, залучити таку підтримку потенційно можуть 3800 проектів, але конкурувати їм - тобто малим книжкарям та новачкам галузі - доведеться з великими видавцями, які можуть отримати до 500000 євро грантових коштів. Та й, врешті, це найадекватніший підхід благодійницької справи.

З іншого боку, можна сподіватись на європейську економність, яка навряд чи передбачає ставки на 15 перекладних українських видань одразу, а радше, задовольнити потреби якомога більшої кількості прохачів, що будуть пропонувати по 5 видань.

Нова європейська географія і ми

Ще трішки елементарної математики полягає в орієнтовній кількості країн-претендентів та першочерговості розгляду заявок відповідно цього списку. Логічно, що першочергову увагу отримають країни, що першими вступили до ЄС і мають високий рейтинг реалізованості та цільового використання грантових коштів. 

Кому це здається гаданням на кавовій гущі - повірте, нам теж, але кава схожа на колумбійську. І тут ми, як ніхто, готові до перевірки гіпотез. Тож, почнімо, й прихопимо з собою апельсинову палочку для візерунків.

Якщо рахувати з 2004 року, українським представникам доведеться конкурувати з проектами таких країн-новачків у Європейському Союзі:

1. Естонія
2. Кіпр
3. Литва
4. Латвія
5. Мальта
6. Польща
7. Словаччина.
8. Словенія.

Крім того, грантодавці можуть стимулювати представників країн, які зовсім нещодавно вступили до ЄС та мають стратегічне значення для європейської політики. Тут у дію вступає “принцип Євробачення”, коли підтримують хоч і слабкий та одноразовий, але так званий проект швидкого виграшу. Практика відверто дратуючих та нікчемних проектів - хеппенінг, і стати розмінною монетою в такій грі дуже гірко.

Звісно, до гри вступає фактор конкуренції ще й всередині сегменту асоційованих членів ЄС. Тобто, більша активність країни в обраній вами сфері - наприклад, літературна - має значення. Інакше кажучи, якщо “перші” чи "улюбленики" не запропонували літературних проектів або вони не складають особливої цікавості для грантодавця (наприклад, мала представленість культури даної країни в Європі, слабка залученість діаспори в читання власної літератури, малоактивний власний ринок літератури (торгівля перекладними виданнями не рахується)), то шанси українських проектів значно зростають. 

Наприклад, в англомовному сегменті доведеться конкурувати за увагу грантодавців із проектами з Польщі, Словаччини, Словенії, але останню (і навіть перших, якщо дивитись на поточну ситуацію) запросто можуть випередити проекти з Хорватії та Болгарії як більш активні ринки. Знову ж таки, якщо ви претендуєте на переклад для Великобританії та Ірландії, й Литва висуне свій привабливий проект, його, скоріше за все, розглянуть в першу чергу.

Якщо розглядати сегмент асоційованих членів ЄС, до якого входить і Україна, то цьогорічні тренди на кшталт Ісландії або Албанії можуть суттєво поламати плани видатись за рахунок європейських грантів, не кажучи про сербський фактор, яким традиційно маніпулюють не на нашу користь.

Ще на тему: Ніколи та знову: повернення без правил

Тлумача на плаху, або Як пройти мовний бар'єр

Все описане в попередньому розділі означає необхідність для грантошукача моніторити конкурентні ринки й бути виключно уважним до їхніх потреб. Наприклад, однією з вимог конкурсу "Поширення європейських літературних творів" є 20-30% оплати праці перекладача від суми гранту, а це мінімум 5000 євро для найменшого проекту - по 1000 євро за кожен із 5 творів. Тобто, перекладач має знатись не просто на мові, а на її варіанті для конкретного регіону, не кажучи про історію та культуру, - тим паче, якщо в тексті йдеться про конкретну країну чи регіон.

З іншого боку, якщо брати, наприклад, німецьку чи французьку мови, у вас не буде можливості зробити індивідуальний варіант для кожної з країн-носіїв, тому потрібно буде адаптувати переклад у балансі розуміння та локалізації, ринків, на яких плануєте представити книгу, та культурній присутності української діаспори, яка стане потенційним помічником у продажі твору.

Тож, кандидатура перекладача буде розглядатись не менш уважно, аніж джерела отримання вами власної частки коштів у проекті, бо цей перекладач ще й має бути зареєстрованим у базі даних програми “Креативна Європа”.

Держава та бізнес: право мецената

До речі, в межах проекту “Поширення європейських літературних творів” можна просити підтримки для публікації творів українською мовою за кордоном - для поширення серед біженців та мігрантів. Переконайтесь, що в обраному вами регіоні достатньо осередків, які стануть потенційними покупцями або читачами (вільні полиці, бібліотеки тощо). 

Втім, якщо проект аж надто специфічний, можливо, краще пошукати підтримки його перекладу на державному рівні. Все ж таки, “Креативна Європа” - програма, спрямована не лише на інтеграцію, а й, певним чином, уніфікацію читацького досвіду. Тобто, ваш проект може застрягнути вже на етапі фільтрації, як такий, що призначений, переважно, на потреби певної держави. 

І тут потрібно буде шукати видавця в цій державі - тобто, особу чи організацію, що згодяться співпрацювати в рамках державної грантової програми. Типовий приклад - Translate Ukraine від Українського Інституту Книги, який приваблює часткою, не закладеною в програмі від КЄ, а саме, вибором мов, покриттям витрат на придбання перекладних прав, на купівлю прав для видання перекладу і витрати на створення перекладу. Останній момент викликає чимало спотикань при вивченні пропозиції від КЄ, бо їх часто плутають з витратами на оплату праці перекладача.

Де-факто, державна пропозиція від УІК ціною в 8000 євро з необмеженою кількістю заявок від одного видавця може здатися вигідною, якби не прихований казус. І полягає він якраз там, де сидить фазан - тобто, перекладач. УІК відшкодовує фактично понесені витрати, а в рамках пропонованої суми оплата праці перекладача може виявитись мізерною, оскільки видавець намагатиметься вкласти в суму, насамперед, вартість макету електронної книги. 

Звучить дивно, але така Європа. Права в нас купити можна, за тамтешніми мірками, менш ніж дешево, перекладача з енциклопедичними знаннями - теж, а левову частку заробітку може отримати іноземний дизайнер з його майже ручною роботою.

Авторам брати участь у таких проектах украй ризиковано без уже оформленої угоди з українським видавцем, який і укладає ліцензійну угоду з видавцем закордонним. Із іншого боку, закордонний видавець прагнутиме купити права дешевше, тобто, безпосередньо в автора, та наскільки це дешево обійдеться авторам, що не звикли читати угод навіть українською, невідомо.

Ще на тему: Угоди в книжкарстві: що таке правовласність

З іншого боку, іноземний видавець хоче гарантій якості, яка вже є, тому відправити автора на грант майже нічого не коштує. 

І навіть, незважаючи на це, не всі іноземні видавці згоджуються на участь в державних програмах підтримки. Далеко не кожен воліє опинитись в рамках такого контролю чи отримувати перевагу над конкурентами за рахунок державного протекторату. Втім, якщо ваш проект є цікавим такому видавцю, але він не має достатньо коштів для його реалізації - знайте, він їх має, але вміє рахувати.

Навіть якщо ви знайшли за кордоном корінного українця, що має там видавничий бізнес, за правилами УІК, він має бути юридичною особою. Прокатити варіант з ФОПом, що друкує книжки, як у нас, не вийде - до того ж, витрати на друк, маркетинг та рекламу УІК не покриває. Де-факто, за рахунок УІК вийде на совість придбати права, перекласти і сформувати електронку, максимум, з двох книг. 

У подальшому, якщо набратись терпіння, можна думати про конкурс від КЄ, але коли у видавця набереться п'ять книг, які він хоче випустити друком. Саме друком, а не в електронній формі, бо конкурс від КЕ покриває витрати на друк. Безумовно, в рамках такого підходу доведеться знову робити переклад, але вже на іншу мову. 

Знову ж таки, не гарантуємо, що такий підхід для молодого видавця на сто відсотків вигорить, але це виглядає - і, сподіваємось, є - грунтовнішим, аніж штампувати низькоякісні переклади, що осядуть хіба що в бібліотеках, якщо не будуть вилучені з продажу. 

Таким чином, видавець отримує ще й позитивну історію проектів, яка є важливою для отримання переваги під час розгляду грантових заявок на конкурс від КЕ.

Незалежний проект на старті: з чого почати

Щодо письменників, які хочуть отримати європейський грант як фізична особа, потрібно напрацювати ті самі 5 книг і запропонувати їх для перекладу. Єдина проблема для самовидавців - витрати на створення книги. Тут або кошти, або видавця шукати, або самим ставати юридичними особами, а це залучення партнерів та податковий розклад.

Знову ж таки, знайдений вами закордонний видавець може дати відповідь, яка має на увазі щось інше, ніж гроші, але ж... .

Тож, якщо ваш проект цікавий, але недопрацьований з ринкової точки зору, грант Culture Moves Europe може стати в нагоді. Це проект для фізичних осіб - тобто, для авторів, що мають певні напрацювання і професійні зв'язки за кордоном. Проект міжнародної мобільності для творчих людей потребує партнера в країні, де ви збираєтесь працювати над проектом. Це людина, що свідомо готова стати вашим партнером та запросить вас до країни на офіційній основі.

Якщо ви потурбувались укласти з такою людиною договір про співпрацю - тобто, про характер участі в проекті, розподіл прав та винагороди - це безперечна перевага при отриманні гранту на подорож та проживання. Він, хоч і невеликий, але дає відчуття певної фінансової незалежності, й, насамперед, покриває витрати на подорож. 

Після роботи в такому проекті шанси отримати видавця за кордоном зростають в досить-таки відчутне число разів. І це означає, що війна, по суті, менше впливає на ваш проект, аніж могла б.

Безперечно, реалізація настільки комплексного плану потребує певної експертності, бо ви маєте почуватись упевнено навіть в рамках грантових програм. І, оскільки комплексний план завжди будується з маленьких кроків, ми завжди раді в цьому посприяти. 

КнижКава в Telegram та Х - літературна чверть на дванадцять!

Жодної алгебри. 

Один тиждень - одне сповіщення про початки аналізу

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Арт-простір: книги, в яких творчість не має меж

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Колись ми починали цю рубрику із книг про мистецтво, і не тільки. Артбуки як спосіб унікального авторського самовираження поволі займають ексклюзивні місця на полицях українських читачів. Утім, як вони створюються? Із чого починається небанальний погляд на власну творчість та відчуття унісону з дизайнером - якщо ви, все ж таки, довірите створення образу книги людині зі сторони?

Почнімо з елементарного - розробка ідеї, коли вже братися до концепту. В українському книговидавництві є два підходи, кожен з яких не виключає іншого. Перший відображає вашу готовність до тривалих пошуків свого стартового майданчика, інший - максимальну довіру видавцю, який оцінив перспективність вашої книги та готовий вкластись в неї від А до Я.

І справа тут зовсім не в коштах, а в тому, як видавець взаємодіє з ринком. Якщо він звик робити ставки на касовість, чи то пак, продаваність, а не на унікальну купівельну групу, вам, скоріше за все, доведеться це робити теж або шукати видавця, що має цей сегмент ринку вже або в найближчій перспективі.

Тож, перший підхід полягає в тому, що ви можете прийти до видавця з власним концептом та навіть власним дизайнером чи ілюстратором. Все залежить від того, як впишетесь в стиль і бачення конкретного видавця - і ваша книга, і ваш митець, якому ще потрібно запропонувати й гідну оплату. Якщо ви самі взялися ілюструвати - й не тільки ілюструвати, а створювати образ книги та її архітектуру, готовий професійний концепт лише підвищить ваші шанси бути виданими.

Проза життя тут абсолютно буденна - основну частку вартості книги складає дизайн та графічна частина. При тому зовнішність книги має відповідати її наповненості, змісту та рівню, й краще, коли перше буде скромнішим за друге. В іншому випадку, ризикуєте розчарувати читачів, які не збиралися купляти рядові видання за ціною фоліанту.

І тут доведеться вступити до нелегкого процесу обміну досвідом, в ході якого побачите найкращий спосіб презентувати власну ідею на загал. Починаючи зсередини, мало хто помиляється, бо обкладинка народжується останньою, а ілюстрації витримуються в певному стилі від початку.

Занурення читача в світ книги схоже на перше запрошення до будинку. Колір та фактура обкладинки, паперу, ілюстрації на обкладинці та титульних листах, шрифти та елементи декору і є початком дизайну, до якого потрібно ще мати й спеціальні знання з книговидання. Вони дають бачення того, якою буде ергономіка книги, як і де нею користуватись та друкувати.

Корисна література на цьому етапі - “Видавничий бізнес зсередини” Тетяни Верби (Баланс-Букс, 2015) та “Генератор ідей” Ірини Журахівської (ArtHuss, 2025). Перша витримала кілька перевидань і вважається одним з базових друкованих посібників для того, хто хоче розумітись на основах роботи книжкового ринку. Друга представлена цього року в стендовому асортименті видавництва на Книжковій Країні й стосується транслокації уяви в процесі моделювання простору. 

Інакше кажучи, ви зможете подати і навіть створити власний концепт книги, якщо маєте навички організації простору навколо себе й тримаєте руку на пульсі нових ідей в дизайні. Це стосується й архітектури, яка оточує нас повсюдно, від коробки для взуття до упаковки суперколекції чи моновидання.

На цьому етапі не завадить відкрити для себе особливості світобачення в різних часових вимірах. Книги, що сприятимуть такому баченню - “Часолінія” (Мистецький Арсенал,2024 ), “М'яке місто” Девіда Сіма (ArtHuss, 2023), “Гриб наприкінці світу: про можливість життя на руїнах капіталізму” Анни Льовенгаупт Цзин (IST Publishing, 2025), “Епоха магічного переосмислення” Аманди Монтел (Vivat, 2025), “Нотатки з українського оптимізму” (Stretovych, 2025).

Тут уже плавно переходимо до вплетення картинки в картину. Чесно кажучи, ми не є прихильниками теорій елітарності якогось із українських книжкових форумів, бо не знайшли жодного елементу, що свідчив би про її втілення. Це не лише відеоряд, а й те, як ми лунаємо, про що говоримо і які ідеї озвучуємо. Тож, запрошуємо до золотоносних пісків українського Клондайку там, де він і має розпочинатись - на виставці досягнень народного господарства. 

І, коли вже ваш твір має ознаки кінематографічності, час утворити з нього візуальний продукт. Незамінні видання є в ArtHuss, i це, насамперед, “Режисура оповіді” Френсіса Глебаса (2025), “Створення персонажів для індустрії розваг” Кеннета Андерсона та ін. (2023), “Дитячі книжки-картинки: мистецтво візуальної оповіді” Мартіна Солсбері та Морага Стайлза (2023) та вже класика жанру від видавництва “Академперіодика НАНУ” - добірка Людмили Гутник “Український кіноплакат 1947 - 1994 років”.

Повертаючись до цьогорічного “Арсеналу ідей”, згадаємо дитячі стенди з “Henrik Ibsens: En folkefiende \ Генрік Ібсен: Ворог народу” Каре Конраді, “Numbers” (Fabulatorio, 2024),  “Art is a voice” автора й ілюстратора Кріпи (Ektara Trust, 2024) як спосіб спростити бачення до ключових елементів візуалізації. 

КнижКава в Telegram та Х - видавничої кризи не існує!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Авторське право: випадковий збіг ідей і як з цим бути

Іmage by wirestock on Freepik

Автор Марія Заржицька

В світі творчості існують випадки, які не мають очевидно послідовного пояснення щодо первинності чи вторинності продуктів. Те, що зазвичай рахується фанфіком чи оммажем, ажніяк не вписується в співпадіння, з якими доводиться мати справу під час порівняння творів.

Ейдетика і айдентика: дві руки брендингу

Проблему збігів у філософському контексті доволі містко описав Платон, який, хоч і був ідеалістом, але зміг зробити те, що не вдалося його колегам з матеріалістичного напрямку. Поняттям ідеї та світу ідей як інформаційного простору поза межами нашої свідомості ми завдячуємо саме цьому давньогрецькому філософу, що описав рух невидимої тканини світу в конвергенції з нейротканинами нашого організму.

Інакше кажучи, якщо ви створили щось, що вже існує в подібному контексті, не маючи з цим контекстом жодного зв'язку і не користуючись ним, як першоджерелом, це є втіленням збігу ідей, який не обгрунтувати нічим іншим, крім дотичностей аж зовсім непрямого характеру.

Так було винайдене радіо, необхідність в якому охопила кілька країн в зв'язку з черговим технологічним стрибком, що передував Першій світовій війні. До того ж, Г.Марконі та О.Попов, де-факто, опрацювали різні функції одного й того самого апарату, давши світу потужний поштовх для розвитку комунікацій на великих відстанях. 

Інфошум та витіснення

В сучасному світі, сповненому інформаційного шуму, автор будь-якого твору зтикається з проблемою створення чогось, абсолютно унікального, не тільки через те, що його творчості передує доробок попередників. Перевантаженість інформацією спрацьовує для мозку як замежеве гальмування, що опускає глибоко в підкорку чимало з того, що ми коли-небудь бачили, чули або читали.

Саме тому ви інколи не можете згадати аж так швидко чиєсь ім’я, назву твору або публікації, джерело і т.п., не кажучи про окремі уривки текстів чи інші фрагменти творів, шо раніше легко відтворювались у пам'яті. Якщо розглядати кожен випадок збігу ідей, виявиться, що кожна така ідея виникала й розвивалася в певних умовах та має індивідуальне значення для її автора, - і, якщо вже вважати автора реципієнтом уже існуючої ідеї, то перетин відбувався в просторі, що змусив забути про сам факт виникнення такого перетину.

Ми говоримо саме про витіснення як психологічний механізм захисту від неприємних ситуацій, спогадів чи асоціацій, яке працює на рівні дитячих структур психіки, і, якщо вже брати межі транзакційного аналізу за Берном, Внутрішньої Дитини. Розблокування може відбутись у стресових умовах, що мають тригери, дотичні до ситуації, коли витіснення спрацювало.

І тут недарма копаємо так глибоко. Інколи авторам доводиться чути, де-факто, безпідставні звинувачення в плагіаті чи іншому виді свідомого запозичення, що виглядає легальним, хоча, насправді, автор не відштовхувався від оригіналу і навіть не був із ним знайомий, а, якщо й був, то дуже поверхнево й мимоплинно. І саме ця поверхневість, що містить певний персональний триггер, спрацьовує в контакті з витісненням на забування і неможливість достеменно згадати, чи був контакт з оригіналом, чи не було.

Крім того, в інформаційно перевантаженому світі можуть виникати явища неправдивих спогадів, схожі зі снами, де ми начебто згадуємо про події, які з нами відбувались, але, насправді, приміряємо на себе чийсь сценарій чи реальну подію, яка трапилась з кимось іншим і справила на нас сильне враження.

Діджітал: корпоратизація свободи

Звісно, в сучасному інформаційному просторі, де більшість контактів має цифрове вираження (а, відповідно, й цифровий слід) можна відновити власний або чийсь шлях у цьому просторі - знову ж таки, за певних умов. Наші акаунти зберігаються в нас доти, доки ми їх не видалимо, а інформація з цих (і, власне, копії цих акаунтів) - у корпораціях, що володіють соцмережами, купують в них дані, отримують їх на правах, обумовлених законом або безпідставно, тобто, незаконним шляхом. Те саме стосується й інших юридичних та фізичних осіб, які можуть навмисно відслідковувати збіги в творчості авторів, аби вимагати кошти чи отримувати їх за роздмухування скандалів.

З іншого боку, незважаючи на буцімто вільний доступ до інформації в Інтернеті, ми все  зтикаємось із обмеженнями різного штибу. Вони можуть бути галузевими, регіональними чи персональними, залежно від даних, які збирає про вас та чи інша система, залежними від самої системи, яку запрограмовано на переважну видачу чи приховування певних даних. Врешті, самі сучасні системи опинились у соціально-психологічній пастці, яка внеможливлює чи суттєво обмежує пошук збігів, грунтуючи це необхідністю обмежити видачу піратського та іншого неунікального контенту.

Морганатичний брак, або Нашо вам ці борошна

І тут виникає питання, навіщо взагалі підтримувати існування такого контенту, якщо система не збирається повідомляти іншим, шо такий контент існує, навіть за кількома прямими, логічно випливними, послідовними запитами? Очевидний абсурд у тому, що піратські ресурси браузер видає - наприклад, у відповідь на запит про книгу, яку, можливо, й продають офіційно, але жителям певного регіону це знати “не потрібно”. Типовий приклад - книжки, які видані в РФ, але ж логічно було б, у такому випадку, не просувати й піратські ресурси.

Тобто, ми зтикаємось із типовими проявами американської суспільної філософії, в якій заохочуються ескапізм та “легальні” крадіжки, водночас із виманюванням величезної кількості реального ресурсу, що належить українському суспільству на легальних підставах - а це література часів СРСР та інша російськомовна література, що мала б стати в нагоді саме тепер - на користь заокеанських бібліотек, в яких нам потім доведеться купувати право на читання цих книг, ще й відповідати за контакти з піратськими сайтами.

Повертаючись до теми приховування збігів, зауважимо, як подібні системи сприяють виникненню й розвитку фанфік-зон. Здається, для чого б це? Автори оригіналів, очевидно, втрачають кошти без ліцензійних договорів із фікрайтерами, й за принципом “судного дня” може статися так - та, ймовірно, й планується - падіння дамоклового меча на голову бідного фікрайтера. Взяти щось вартісне в грошовому виразі навряд чи вдасться, а от використати в різноманітних формах сучасного рабства можуть спробувати. Все залежить від морального рівня самого автора та захисників його прав, якщо такі існують.

Рівняння й порівняння

В будь-якому разі, коли ваша ідея, виявляється, вже існує, панікувати не варто. Тут важливе чітке усвідомлення місця власного “Я” в цій ситуації. Саме це усвідомлення, а не те, як і яким чином ви будете комусь щось доводити, повинно мати вирішальний вплив на вашу поведінку. Так само автор, який щось подібне створив раніше за вас, не винний в тому. Актуальним залишається питання, що робити далі й як уникнути подібних ситуацій в майбутньому.

По-перше, метод 10 відмінностей працює завжди. По-друге (й навіть, по-перше), ми не вбиваємо двійника іншої людини або тварини. Одного разу чоловікові, чия покійна дружина була разюче схожою на відомого літературного критика, сказали: “То що, критик знову має померти?”. Тому, якщо ви в муках совісті вирішили позбавитися власного доробку, негайно зупиніться і зупиніть того, хто закликає вас це зробити.

Інкапсуляція та бульбашки

Комунікації - те, з чого потрібно розпочинати вирішення задачі, яка не може бути розв'язана власними силами. Тож, по-третє, припиніть доводити самим собі, що в страху великі очі, та залучайте незалежних експертів, що уникнуть грунтування своїх висновків на суб'єктивних чи інших нерелевантних засновках. І, якщо зважитесь на контакт із автором оригіналу, це і буде величезним проривом, здавалося б, невирішуваної ситуації.

На жаль, замовчування проблеми, - можливо, традиційне для когось як намагання уникнути небажаного розвитку подій - не дає нічого, крім ефекту парового котла. В замовчуванні, по суті, немає нічого корисного, крім ілюзії контролю над тим, що має статись. Проте, питання ще й полягає в тому, що говорити.

Людина зі слабким “Я” може впасти в непотрібні виправдання й тим самим зіпсувати собі не лише репутацію, а й майбутнє. Тож, насамперед, звернутись до власного “Я” та його витвору, до історії його виникнення та персональної цінності цього витвору для вас буде не те що доречним, а й життєво необхідним.

Людина з сильним “Я” не буде заперечувати ані цінності власного доробку, ані цінності доробку автора, що має часовий пріорітет, і спробує або розподілити сфери впливу, або кооперуватись, як то й описують продуктивні стратегії розв'язання конфліктів та інших спірних ситуацій. Питання в тому, як саме реалізується продуктивна стратегія, і це не завжди можуть вирішити два автори.

Тут буває аж зовсім недостатньо суто правничих описів патентованого образу (якщо ліцензування відбулося) чи формального співставлення схожостей-відмінностей. Фанати “Шерлока”  не витримують і п'яти хвилин очевидної вторинності фільму Гая Річчі, при тому обома руками за контекст, в якому грає Камбербетч, ще й можуть аргументувати свої позиції очевидним намаганням виштовхнути з видачі “Шерлока”, де суто британський гумор ще й обігрує перетини з радянським варіантом. Холмс Річчі виглядає вкрай невпевнено з перших кадрів, і справу не врятувала б навіть приклеєна посмішка.

Інакше кажучи, за будь-який витвір голосує аудиторія, і саме визнання є найвагомішим аргументом. 

Першість має сміливий, а визнання...

Що ж робити, коли ви створили щось, живучи в сучасному світі, й хочете переконатись, що ваш витвір є дійсно унікальним? Найпростіше - пошукати збіги онлайн, знову ж таки, пам'ятаючи про обмеження, що їх системи мають, але не надто зволікати з оприлюдненням. Публікація дає змогу, по-перше, встановити відлік часу розповсюдження, по-друге, перевірити, чи не виникнуть заперечення з боку авторів подібного контенту, якщо такий не виявлено під час браузерної оцінки збігів.

Останнім часом з'явились інші потужні інструменти обробки масивів даних - такі, як різноманітні ШІ, в яких є можливість формувати невеликі за об'ємом, послідовні, взаємопов'язані запити в межах однієї теми. Таким способом можна перевірити існування назв, торгівельних марок, псевдонімів, співставити супроводжуючий контент, виявити факт існування того чи іншого бренду в теперішньому часі та його територіальну належність. 

Щодо зображень, із цим складніше, коли справа стосується зображення людини. Та й картинки з іншими елементами далеко не завжди можна отримати у видачі за короткий період часу. В цьому випадку лишається офіційне брендування (тобто, ліцензування) як єдиний спосіб територіального захисту свого твору, але в реальності це не завжди доречно, крім комерційних випадків.

Ще на тему: Право ілюстратора: як уникнути помилок в літературному проекті

Наприклад, художня картина містить достатньо складних та унікальних компонентів, аби бути ідентифікованою як твір певного митця. Інколи достатньо оригінального підпису, підробки в якому, за потреби, виявить графологічна експертиза. Тут уже ми торкаємось питань, що висвітлювались на Арт-Фесті С.О.М. в рамках лекторію “Про статус мистецьких підробок” з охопленням питань похідності та брендування.

З книжковими ілюстраціями простіше, але тільки в межах контенту, доступного для перегляду в Інтернеті. Якщо автор прагне монетизувати свій доробок і уникнути ефекту капсульності в онлайні (а саме, інформаційної бульбашки, створеної системою чи в ході користування нею), потрібно а) публікуватись б) ліцензуватись і в) входити до комунікаційного процесу, якщо виник запит щодо збігів чи такі збіги виявлені самостійно в критичній їх масі. Ігнорування запитів чи блокування нічого не дасть, - тим паче, якщо до вас звернулись уже ліцензовані власники схожого контенту, самі або через довірених осіб.

Крім того, нам всім доведеться виробляти в себе нові навички - всім, хто має справу з контентом, якого стає чимдалі більше, а унікальності чимдалі менше. Тобто, публікувати щось нове стає недостатньо, важливо ще й оцінити ідею на ступінь унікальності, а за потреби - унікалізувати її. 

Все вищезгадане - зона найближчого розвитку нашого суспільства, в якому проблема розмежувань завжди є нагальною, а задача мирного співіснування - не такою вже й невирішуваною. Цього сезону обговорення проблеми захисту контенту тільки почалося, і не менш важливою є задача уникнути зловживань під виглядом захисту і, врешті, отримання авторами законної й достатньої винагороди за свою працю. 

КнижКава в Telegram та Х - літературна чверть на дванадцять!

Жодної алгебри. 

Один тиждень - одне сповіщення про початки аналізу

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net