Сезони: мистецтво культурної дипломатії

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

Мистецькі заходи в Україні не тільки розширюють, а й спеціалізують свої формати. Для того, аби учасники отримали комплексне бачення проблем, що обговорюються під час дискусій, на них запрошують державних діячів, представників державних та громадських організацій, іноземних митців, і головно, фокусують увагу на новому для багатьох явищі - культурній дипломатії.

Арсенал: персонажі й дійові особи

Тривалий час дипломатія була, переважно, закритою темою для суспільного обговорення. Заходи, що відбувались, мали, переважно, конкурсний чи експозиційний характер, а безпосередніх учасників культурно-дипломатичних процесів можна було зустріти хіба що в кабінетах, за спеціальними запрошеннями. Під час війни - і це, на перший погляд, є вкрай дивним - державні діяч вийшли в люди, як звичайні відвідувачі або навіть учасники подій, а громадські інституції, пов'язані з культурою та впливом на неї, заговорили відкритіше й простіше.

Перші дива сталися наприкінці 29 травня - 1 червня в Мистецькому Арсеналі, коли найбільший книжковий форум країни, що передбачає участь зарубіжних видавців, відвідали президент України Володимир Зеленський та його затятий опозиціонер Петро Порошенко, з акцентом на видавництво ArtHuss, прем'єр-міністр Денис Шмигаль, а в подіях взяли участь люди, про яких ми раніше чули хіба що з екранів телевізорів. Як показали останні події, смерть політика полюбила його дім, але гарантій нема навіть для гарантів.

Іmage by @MZarzhytska on X

Книжковий Арсенал був тією подією, на якій зацікавлену громадськість ввели в поняття культурної дипломатії за допомогою поняття перекладу. Важко сказати, чому саме такий спосіб залучення, - адже Україна не входить до переліку країн з обмеженими знаннями мов чи труднощами в розумінні співрозмовників з-за кордону. Можливо, вбивство російського посла Карлова під час перекладу його промови в Стамбулі стало фактором остраху для всіх дипломатів, а заодне, й перекладачів - але цей страх має очевидні джерела. Ми, насправді, ніколи не можемо знати, чим обернуться для нас найчудовіші, найщиріші й найдобріші слова, що відповідають діям - і для того чимало гірких прикладів у світовій історії.

Сучасний вандалізм: фобіоманія

З іншого боку, під час виходу в західний комунікаційний простір ми наразились на бридке явище постійної оцінки слів, з яких витягуються неоковирні змісти - часом, потрібні певним політичним колам для роздування чергового скандалу. Це явище, що є свідченням, скоріше, невротизації, аніж демократизації суспільства чи потреби в якихось особливих комунікаційних підходах, використовується як спосіб приниження "слабкої" сторони та видурювання якомога більшого об'єму інформації. 

Коли за слова, ще й витлумачені як кому заманеться, ув'язнюють, катують і місяцями тягають по судах усупереч законодавству й правам людини, не поважаючи ані чину, ані віку, це говорить про ігнорування власних державних інтересів, і тільки. В такій ситуації, хто і що насправді сказав, що, де-факто, відбулося, вже не розглядається без участі медійних "тлумачів", які сприймаються, мов істина в останній інстанції, й сперечатися з ними означає підривати суспільні устої.

Страх і пов'язані з ним явища є інструментом керування суспільствами, які розглядаються, знову ж таки, як інструмент досягнення певних інтересів. Це не про демократію, якщо згадати піночетівські установки, якими й досі керуються в країнах Латинської Америки. Страх за своє існування є джерелом депресивних тенденцій у європейському мистецтві, що ще й не знало тих масштабних винищувальних дій, які терпимо ми, а вже готове померти й потягти за собою ще тисячі наляканих, обізлених і загнаних до клінічного смутку.

В цьому сенсі культурна дипломатія "про мистецтво" є ще й способом зниження суспільної тривожності, - хоча й тут українські дипломати вирізнились, запропонувавши банально кулінарний підхід. 

Мистецтво робити настрій

Колишній очільник МЗС Дмитро Кулеба та шеф-кухар, співвласник ресторанів Lucky, Shef`s Table та співзасновник міжнародної франшизи ресторанів Nai Володимир Ярославський презентували на цьогорічному Книжковому Арсеналі спільну книгу "Дипломатична кухня воєнного часу: за лаштунками світової політики" від видавництва #книголав. Тоді як жінки в дипломатії переконані, що ми - не країна борщу, чоловіки сперечаються саме за борщ, або, радше, як його приготувати. 

Іmage by @MZarzhytska on X

Більш того, автори книги пропонують лікувати іноземцям фобії саме незвичними стравами - як-то вареники з вишнями чи холодець, які в свідомості європейця взагалі не існують, як сполучення несумісних продуктів чи страва, що обманює очікування. "Варене тісто з ягодами" чи "желе, що повинно бути солодким" - і нам стає зрозуміло, скільки свободи тлумачити світ має пересічний європеєць, замкнений в межах удільного князівства з власними правилами життя.

І загалом, як твердять співавтори - а вони на цьому знаються безпосередньо - кулінарія є можливістю "все забути, відволіктись та зосередитись на процесі приготування їжі", тим паче, що українська кухня має потужні терапевтичні резерви. Для іноземців вона нетехнологічна, запаморочлива й відбирає багато трудового ресурсу (наприклад, у порівнянні з італійською кухнею), але, тим самим, вирівнює настрій та змушує звертати увагу на дрібниці.

Зі свого боку, Дмитро Кулеба та Володимир Ярославський характеризують українську дипломатію як міцну та дуже дієву. В ній, де-факто - і ми в цьому переконалися, слухаючи промови учасників подій та українських послів із різних країн онлайн - існує проста, дохідлива, звичайна мова, зрозуміла будь-якому учаснику переговорів та інших дипломатичних зустрічей. Ми можемо бути переконливими та відвертими, і нас не потрібно вчити правилам прямолінійності - радше, спокійно стерпіти щирість або небажання загострювати ситуацію там, де потрібно бути терплячими. 

Нам і самим треба вчитись повазі до себе як до відмінних, що мають беззаперечне, ще й історичне право на власну традицію в будь-якій сфері суспільного життя. Тим часом, українські діячі літератури та мистецтва активно спілкуються на заходах іноземними мовами й дають іноземцям стільки місця висловитись, скільки й не снилося їм самим за кордоном.

З іншого боку, ми не втомимось повторювати слова простого житомирського автомеханіка про те, що країною і досі керують "кухаркині діти", й очікувати "сценарію Керенського" там, де на нього недвозначно натякають. Як би там не було, і яку б хвилю вчергове не підняла вже відома українській громадськості Corriere de la Serra, наші державці лишають нам стоси книг - абисьте не посмажити на них сала. 

Арт-події: поза увагою та без бою

З іншого боку, ми починаємо активно уникати іноземних способів самовираження, відчуваючи потребу нелюбимих нами змін. Ми закриваємось у мушлі, знову ж таки, не наших уявлень про себе, відгороджуючись від світу вишитими лаштунками або підкреслено чорним одягом, який у "Віднесених вітром" висміяли навіть американці. Ми вихоплюємо з європейського мистецтва депресивну складову, наче не помічаючи унікальних технік гри з кольорами та формами, й захоплюємось технологіями ШІ, тоді як західні митці до останнього борються за людську ідентичність олівцями, маркерами та фарбами. 

Іmage by @MZarzhytska on X & Jesus Cisneros

Звісно, коли місто тиждень обстрілюють різноманітними видами зброї, вчергове нажахуючи весь світ жертвами серед мирного населення, не до виставок і форумів - але, як не дивно, до чергової книжкової події. Книжкову галузь піарять так, що вже й стидно од людей не прийти на "Країну" чи не податись у ще прицільніше бомблений Харків під крило фонду "Відродження". Утім, мистецькі заходи ще й досі мають недостатньо уваги громадськості та медіа, залишаючись прерогативою вузьких кіл, про які розповідають хіба що соцмережі та галузеві видання, що їх не побачиш у масовому продажі. 

В нас немає громадських видань про мистецтво, в нас немає громадських видань про моду та дизайн, - хоча раніше були величезні сподівання, що з проектів Бурда-Україна та Murator наша журнальна галузь розквітне до власних ініціатив. Зникло й те, що було, і залучати на мистецькі заходи сегмент суспільства "звичайні громадяни" майже нема кому. Ми застрягли на кулуарності, і лише активність у соцмедіа рятує мистецьку галузь від незнаності. 

Дипломатія на бруньках

Цьогорічний вересень продовжив започатковане навесні. з 29 серпня по 7 вересня в Києві тривала конференція та виставка PicConference для ілюстраторів та дизайнерів, одночасно  в сусідньому залі - Ukrainian Fashion Week, а 5 вересня, в  найближчому до столиці обласному центрі України, Житомирі, пройшов Міжнародний форум культурної дипломатії Art for Peace, побувати на якому хоч і не мрієш, а мусиш.

Чесно кажучи, ми були приємно здивовані якістю розмов, де суто державницькі терміни звучали все рідше, а мова публічності - все частіше. Зміст заходів перестав бути загадковим, схованим за розлогими фразами та декларативом, і це, на нашу думку, своєрідне досягнення військового часу. Громадськості потрібна не спрощена, а саме проста мова, якою вправно володіють культурні дипломати, і розуміння мети існування величезної кількості організацій в культурній сфері.

Іmage by @MZarzhytska on X

За нашими підрахунками, на заході в Житомирі побувало троє представників Українського Культурного Фонду та ще п'ять - від інших організацій, що так чи інакше, дотичні до розвитку української культури тут і за кордоном, ректори та викладачі п'яти навчальних закладів, два з яких - іноземні, більше десяти культурних менеджерів із різних сфер галузі, двоє художників та троє музикантів. 

Частина митців не змогла взяти онлайн-участь у заході через повітряну тривогу - тож, ми не почули ані Бориса Перренуда, професора диригування та завідуючого кафедрою Віденського університету, ані художниці та композиторки Аліси Кобзар, що викладає в австрійському університеті Грацу, ані Олени Михайленко, дослідниці соціокультурної економіки та викладачки в університетах Канади.

Тим не менше, основна частина онлайн-учасників - а це посол України в Республіці Корея Дмитро Пономаренко, голова Українсько-австрійського культурно-освітнього центру в Відні Зоряна Столярчук, голова ГО "Українська родина" та директорка закордонного представництва журналу Busimess Woman Віта Михайлова з Туреччини, де працює українська суботня школа для переселенців, та Керенза Пікок, британська скрипалька, що підтримала українських митців флешмобом "Вербова дощечка" - виступили перед глядачами, розповівши про те, чого очікують від подібних заходів. Увагу всіх учасників було зосереджено на понятті культурної дипломатії, перше визначення якої дав гість із Японії, художник та громадський діяч Каджуто Сугіта - вивчення історії та культури одне одного і встановлення щирих зв'язків.

Культурна дипломатія: пазли

Варто зауважити, що пан Сугіта вп'яте відвідує Україну та Житомир, зокрема, й цікавиться козацькою культурою в порівнянні з культурою японських самураїв. Цього разу він добирався до нас із міста Отака 52 години, аби відвідати форум та знову зустрітись із учасниками студій в Житомирському Центрі дитячої творчості, що представили свої роботи на пленері наступного дня. Ще раніше його співвітчизник, уже покійний композитор Рючі Сакамото, почав писати в Житомирі п'єсу, присвячену розбомбленому росіянами, перед тим відремонтованому ліцею № 25 в центрі міста, неподалік від Житомирської наукової бібліотеки.

Щодо визначення поняття культурної дипломатії, інші учасники форуму додали власні елементи, створивши повну картину:

- посланець рівності у презентації культури (Надія Юшкевич, голова ГО "МО "Надія є", авторка проекту "Мистецтво заради миру", Житомир);

- знайомство, спільна мова та довіра (Галина Чибуровська, експертка УКФ з міжнародної культурної дипломатії, Житомир);

- можливість права голосу на міжнародній арені (Лілія Шевченко, членкиня Громадської Ради при МЗС України, амбасадорка УКФ та Українського жіночого фонду);

- взаємодоповнююче середовище вивчення людей, які жили у певній місцевості (Людмила Зубко, громадська діячка, підприємиця, депутатка Житомирської міської ради);

- сприяння соціалізації українців за кордоном (Володимир Марченко, ректор НАККІМ, композитор та аранжувальник);

- спільні цінності та сенси (Ірина Вакуліна, диригентка, співзасновниця Центру музичного розвитку "ТЕМРО" та Львівського дитячого оркестру, представниця УКУ);

- створення додаткової вартості, того, що має попит, інновативні пропозиції (Микола Ульянов, керівник Бюро програми ЄС "Креативна Європа" в Україні;

- державна дія, промоція України за кордоном (Катя Тейлор, засновниця ГО і агенції з менеджменту культури "Port of Culture", авторка премії "Women in Arts" для ООН Жінки.

Планета Гендер: як витлумачити сигнали?

І тут жіночий елемент культурної дипломатії знову на сцені. Так було на Мистецькому Арсеналі, де до вищезгаданого "чоловічого" заходу доєднався ще й змішаний, на тему перекладу. Проте, на сцені про жіноче обличчя дипломатії чоловіків певний час не було - вони мались на увазі як один з подружжя, і це начебто відповідало дипломатичному етикету, де чоловіки й жінки проводять різні за змістом заходи. Ми вже звикли до активності Олени Зеленської, яка є, за словами учасників, драйвером дипломатії в Україні, а за суспільним визнанням - успішною ініціаторкою проекту "Українська книжкова поличка", що вже охопив 18 країн світу. Втім, коли до Житомира завітала експертка з культурної дипломатії та гендерної рівності Лілія Шевченко, полісяни навіть оком не зморгнули.

Загалом, дипломатія є вкрай консервативною сферою в питаннях рівності, й тому є свої причини. Тривалий час про дружин дипломатів ми нічого не знали взагалі, й не повинні були знати. Цьогорічний Книжковий Арсенал привів на громадську сцену не лише директора департаменту публічної дипломатії та комунікацій МЗС Вікторію Ляліну-Бойко, заступницю міністра МЗС та посла України в Естонії Мар'яну Бецу, а й Тетяну Сибігу, дружину міністра МЗС, який був послом України в Туреччині з 2016 по 2021 рік - активну громадську діячку, співзасновницю Асоціації "Подружжя українських дипломатів" що презентувала два спільних з Іриною Матяш видання на тему жінок в дипломатії, зі спогадами кар'єрних дипломаток та подружжів, нарисами про Олену Зеленську та Сафінар Джемілєву. В проекті "Жіноче обличся дипломатії", взяло участь житомирське видавництво "Бук-Друк", що вперше видало китайську казку від польської дипломатки Казімєри Іллаковичівни (1888 - 1983), з сатирою на події 1917 року в Росії.  

Іmages by @MZarzhytska on X

Мистецький форум в Житомирі продовжив започатковане у Києві, розширивши жіночу присутність аж до більшості, презентувавши їхню комунікативну та організаторську функцію в підтримці мистецьких проектів та, зокрема, дослідницьку діяльність у галузі філософії. Ми нарахували аж трьох докторів філософії, двоє з яких - жінки, включаючи модераторку заходу, журналістку Ладу Тесфайє. Сподіваємось, це сприятиме розвитку мистецтва як такого, з виведенням його за рамки ілюстративної присутності на офіційних заходах.

Згуртованість і розломи

Загалом, учасники форуму підняли чимало цікавезних тем, обговорення яких вистачить до наступного року. Це й соціальна згуртованість завдяки образотворчому мистецтву та музиці (в тому числі, спільне музикування), і необхідність розвивати навички комунікації на вищих рівнях, аби ваш проект побачили не лише в Україні, а й за кордоном. Про культуру листування чимало говорила Лілія Шевченко - керівниця служби освіти та підготовки документів НАККІМ (Національної академії керівних кадрів культури й мистецтва). До речі, ця академія, за словами її ректора Валерія Марченко, готує майбутніх міністрів культури, що співають, і це не може не лякати.

Міністри культури, які виховуються на території заповідника під назвою "Києво-Печерська Лавра", у вищому навчальному закладі, що пробачає студентам недостатні знання з математики та допомагає державним діячам культури Азербайджану отримати профільну освіту (до речі, лавсторі подружжя Алієвих увійшла до тем на Книжковому Арсеналі цього року), в теперішніх умовах просто не виживуть без навичок дипломатії. Вона, в тому числі, покликана визначати й відмежовувати поняття власності, легітимності та належності від понять "хочу", "можу" й "буду". І якщо випускників шкіл під час НМТ змушують візуально згадувати пам'ятки історії та архітектури, математика цих знань не може бути механічною чи оминати власні ж закони.

Ми обов'язково публікуватимемо ще матеріали на тему культурної дипломатії, що перемагає без зброї, сприяє душевній рівновазі, гуманізації свідомості та цілепокладанню в умовах, коли з'являється чергове "втрачене покоління". Як висловився житомирський художник Юрій Камишний, що вразив індійського державця мовою реалізму в скульптурі, "мистецтво - мова Бога". Коли ми чуємо, що нам говорить Творець крізь мистецтво, у нас формується довіра до світу й зникає модна нині "зброєвіра", що полишає за собою лише чорний колір випалених душ. 

КнижКава в Telegram та Х - медіаміст вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Труднощі перекладу: про ідеальне звучання тексту і не тільки

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

В читацькій практиці багатьом з нас доводиться зустрічати так звані перекладацькі  неоковирності. Почасти, це пов'язане з масовістю входу нових, недокваліфікованих перекладачів на ринок, що вибухнув чималою кількістю видань за гранти. З іншого боку, книжковий потік, що випускається за кошти видавничих домів, має відрізнятись за якістю перекладу в ліпший бік. Чи так це завжди?

Ми не станемо поповнювати ряди помилочників, які заробляють собі згадки на роздуванні чергового перекладацького скандалу. Існує, все ж таки, вимога кваліфікації - та головне, якості мислення - для читачів, що вважають себе кращими перекладачами, ніж той, з ким видавництво уклало контракт. Інший момент - повторюваність поведінки літературних редакторів і щодо них, але то вже на совісті конкретних видавництв.

Утім, не звернути увагу на якість перекладу не можемо з іншої причини. В очі кидаються не змістові помилки, бо для цього треба читати оригінал. Ми згодні з тим, що спрощена мова - спосіб зробити книгу більш комерційною чи навіть авторський стиль. Проте, мовна збідненість перекладу, вочевидь, вказує на простоту, яка гірша за крадіжку.

Нам тривалий час довелося вивчати психологічні причини цього явища. В час розвитку мови національної, про яку всі говорять, в час видобутку напівзабутих чи навіть забутих словоформ, з'явлення нових (чи добре прикопаних старих) правил орфографії та стилістики ми втрачаємо найважливішу складову рідної мови - художню. І це ознаменувалося зникненням художньої редактури як функції у будь-якому видавництві.

Добре, що останнім часом з'явилося поняття структурного редагування - це, в певній мірі, повертає до необхідності змальовувати текст в його індивідуальності, заданій автором. Опосередненість завжди вказує на масовість, а це ми вже проходили за часів комунізму. І, якщо задача неокапіталістичного ладу - заробляти на однотипних товарах, потрібних типовому мисленню, можна сказати, що світле майбутнє комуністичної ідеї таки справдилось і після її смерті.

Тут ми просто змушені звернутись до певного типу експериментів, що були відомі ще за часів активного існування комуністичних режимів. Потреба вивчати різні мови так гнітить, що частина вчених узялася за відновлення планів побудови вавілонської вежі - створення єдиної мови землян. Однією з цілей було заявлено зникнення мовної переваги усіх націй на планеті, але самі експерименти виявили існування такої мовної переваги за рахунок західноєвропейської мовної структури, на основі якої вони були створені ("сольресоль", "універсалглот", "окциденталь", "інтерлінгва" та ін.). 

Складність образного елементу української мови (як однієї зі слов'янських мов, що зазнала багатосторонніх упливів) є індивідуальністю, і нічим іншим. Така сама індивідуальність, хоч і різного штибу, присутня в інших мовах, хай то західних чи східних - риса, що дозволяє відчути об'ємність картинки, задум автора, емоційну складову твору, без якої неможливо його цілком зрозуміти та оцінити.

Сьогодні маємо величезну кількість людей, які суто за соціальним механізмом відтворення засвоюють медійну мову, з її пропагандистською складовою, що, на перший погляд, може й не бути помітною, аж доки не почне повторюватись із кожної праски. Штампи, кліше, ходульність, навіть канцелярит усе менше вважаються чимось неприпустимим у мовленні, що має створювати націю. Всі ці неприємні, важкі й душні речі активно перетікають у літературу - як в авторський стиль, так і в переклад, що все менше стає художнім.

Схематичність розв'язання соціальних ситуацій, до якої прагнуть люди з небажанням приділяти щиру увагу співрозмовнику, великою мірою переймається саме з медіа та літератури, створеної таким штибом. Навчитись копіювати певні речі неважко, набагато важче виробити стиль, який органічно вписується в оточення, утворює міцні суспільні зв'язки та виражається у мовленні.

Інакше кажучи, мовний стиль книги має відповідати мовному стилю перекладу. Для цього потрібно спиратись не лише на правильність написання чи вживання слів або фраз. Вищий тип мислення перекладача - ідіоматичний, безпосередньо пов'язаний із художнім сприйняттям та здатністю його передавати у тексті, що створюється.

Не забуваймо, що перекладач є, по сути, окремим автором, і переклад у законодавстві про авторське право розглядається як окремий об'єкт авторського права. Ми згадуємо ім'я перекладача, коли наводимо цитати з тексту, поданого мовою перекладу. Ми запам'ятовуємо особливо вдалі переклади творів, які часто видаються, впізнаємо перекладацький стиль в інших творах, добре помічаємо механістичність навіть там, де машинного перекладу не було. 

Тож, настав час виокремити основні "так" і "ні" в перекладному процесі.

1) так - мовна рівноважність, рівноцінність, ні - "обслуговуючий" переклад. Якщо переклад викликає бажання читати оригінал, чудово, але мета цього читання випливає з якості перекладу. 

2) так - доросла мова спілкування з читачем, ні - "дитяче" звучання;

3) так - передача звучання іншої мови через власну, ні - копіювання іноземного тону.

Так само, як автор не є, і не може бути адмінресурсом видавництва, перекладач не може виконувати функцію, що передбачає його використання не за призначенням. Академічний перекладач, що закінчив український виш і має потужну філологічну базу - не те саме, що носій мови, який провів тривалий час за кордоном у нативному мовному оточенні або навіть народився як носій цієї мови. Перекладач-синхроніст, що швидко сприймає промову на слух і перекладає її частинами близько до оригіналу - не те саме, що текстовик, який має змогу тривалий час перебувати один на один з текстом, перечитувати його (в тому числі, вголос),виправляючи помилки та неточності.

Так само, як перекладають текст, перекладають і дизайн - хай навіть за умовами контракту більша частина оригінального вигляду книги має бути збережена. Коли ми вже змогли блискуче виправити очевидні прорахунки дизайну "Жовтоликої", то, певно, зможемо подати проблемні моменти оригінальних текстів так, аби не затягувати полемік з авторами - варто це робити чи не варто, якщо якісний продукт на виході передбачається умовами контракту. 

Тож, теми перекладів не полишаємо, і нагадуємо, що одночасно з Арсеналом Ідей, книжковим форумом "Відсіч" у Житомирі, днями Толкіна в Києві та, мабуть, ще низкою літературно-мистецьких подій 19-21 вересня в Хмельницькому пройде фестиваль "Translatorium", на якому проблема перекладної літератури вкотре обговорюватиметься - в тому числі, в рамках проекту Translate Ukrainе від Українського інституту книги, завдяки якому з української мови в 2024 році було здійснено переклади на 22 мови світу та видано 80 книжок.

КнижКава в Telegram - вівторок звучить інакше!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Яким повинен бути автор дитячої літератури?

Іmages by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька                Репортаж місяця - серпень  липень   червень 2025

Цьогоріч проблему якісної літератури для дітей та підлітків окреслено як існуючу. Видання привабливих книг не врятувало батьків від остраху перед інформаційними технологіями, що поглинають увагу підростаючого покоління та створюють специфічний образ мислення, названий психологами "кліповим". Графічні романи та комікси тільки переміщують це мислення із електронного дисплею на папір, не розв'язуючи задачі втримування, переключення та розподілу уваги в навчальному процесі та повсякденні.

Дитяча література, як і сама дитина, має вікові періоди та етапи розвитку, в кожній країні, зокрема. Існує народна традиція, літературна казка, письменницька спеціалізація, класика та сучасність. Крім того, далеко не кожен автор літератури для дітей вважається (і вважає себе) дитячим письменником. Сьогодні займаємось усвідомленням понять, які допоможуть сформувати комплексне мислення на ринку дитячої літератури та, можливо, вибрати власний жанр і стати автором книг для дітей.

Термінологія: від прадавен до сучасності

Можливо, ви здивуєтесь, але тривалий час поняття дитячої літератури існувало лише для літературознавців. Маємо на увазі його теоретичний аспект, який вивчає літературу для дітей як галузеве явище. У свідомості пересічного читача це поняття, начебто, не потребує детальних роз'яснень. І так все зрозуміло, література для дітей означає літературу для дітей, нічого більше.

В цьому сенсі ми поринули до архівних глибин, вирішивши уважніше погортати шкільні посібники та енциклопедії. В час відсутності медійного інтересу до старих видань відкриваються надзвичайно цікаві подробиці розвитку дитліту в Україні. Можливо, той, хто напише колись дослідження чи посібник з цієї теми, здивується, що дитяча література як явище не досліджується взагалі.

По-перше, історичні особливості з'явлення літератури для дітей не передбачають необхідності існування літературної мови. Достатньо мови національної, якою створюються колискові, примовлянки, віршики, оповідки, байки, казки тощо. Усна традиція дитячої літератури може існувати настільки довго, наскільки немає потреби в читанні й перечитуванні. Наприклад, Шарль Перро почав свою діяльність з укладання казкових збірок лише в XVII ст., а знамениті "Дитячі та сімейні казки" братів Гримм були створені на початку XIX ст. 

Чи означає це, що діти Європи - принаймні, до епохи Просвітництва - не читали книг? Зовсім ні, але потреба в такому читанні була суттєво обмежена як вартістю книг, так і особливостями освітнього процесу того часу, сконцентрованого, здебільшого, на релігійній літературі, що перебувала в руках католицького духовенства або, переписана й перекладена протестантськими проповідниками, визначалась як єдино потрібна для читання. 

Інший аспект проблеми - діти того часу рано ставали дорослими, а світобачення середньовічної людини, по великому рахунку, не сильно відрізнялось від того, що ми зараз уважаємо дитячим. Епоси й сатиричні поеми того часу були зрозумілі переважній більшості населення, що володіла мовою твору або мала доступ до перекладу. 

Букварі та енциклопедії створювались, переважно, релігійними діячами, що мали доступ не лише до писемності та калліграфії, а й до наукових, університетських знань у різних напрямках. Більш того, мати в себе енциклопедію (скажімо, унікальне для того часу видання "Енциклопедії Ісідора Севільського") вважалося ознакою не лише рівня освіти, а й статків.

Авторської дитячої літератури довгий час не існувало взагалі. Перші помітні зсуви в цьому напрямку відбулися за часів Відродження, коли Еразм Роттердамський створив свою "Похвалу глупоті", з'явились перші утопії (Т.Кампанелла, Ф.Рабле), які взяли жанрову назву від твору англійського мислителя, філософа та політика Томаса Мора, страченого ідеологічними противниками в період Реформації. 

Пізніше, з розвитком англіканського світобачення та його особливостей, що характеризують потребу в створенні окремішного, суворо регламентованого та, водночас, опосередненого суспільства, з'явилася література для дітей, створена значною мірою в оксфордській та кембріджській школах, де католицькі кола продовжували ідеологічну боротьбу з протестанськими, а целібатики - з сімейними авторами, що не завадило, де-факто, целібатному Керроллові створити масштабну сатиричну дилогію про Алісу, на основі своєї дружби з родиною Тенніелів та знань про суспільство того часу, а Толкіну, з його чималою родиною та купою сімейних проблем - стати батьком фентезі.

Втім, Ганс Хрістіан Андерсен та Ернст Гофман з'явилися іще раніше, і знову ж таки, в суспільствах, де бюргерська ідеологія сусідувала з упередженнями старої аристократії, створюючи особливий тип суспільної душноти, яка охопила тодішні начебто просвічені, реформаторські суспільства, затверджуючи буржуазний острах втратити нажите через потребу вирізнитись і бути справжньою індивідуальністю.

Дитліт: український аспект розвитку

Наше суспільство тривалий час проіснувало навіть у колонізованому вигляді завдяки потужному пласту народної літератури для дітей, яка проіснувала, переважно, в усній формі до ХІХ століття, коли письменники й видавці почали активно збирати фольклор. З'явилися літературні казки, створені самими письменниками на основі почутого або вигадані ними ж на фольклорній та сучасній основі. Літератори тієї епохи не були дитячими письменниками, - радше, час від часу створювали щось для дітей, або такі твори народжувалися спонтанно.

Знову ж таки, дитяча література була доступною заможним верствам населення, й навіть діти чиновників у Російській імперії часом змушені були задовольнятись однією-двома книгами. Мрія про книжку з картинками була дорогою як для вихованця звичайної англійської чи французької, так і російської школи, а дістатись до енциклопедії означало на цілий вечір потрапити до іншого світу.  

Досвід Лесі Українки вважається унікальним для свого часу - але, насправді, тодішній прошарок інтелігенції прагнув до такого стану, створюючи різномовні та перекладні бібліотеки, утворюючи видавничі та літературно-критичні спільноти, продовжуючи займатися пошуком та укладанням фольклорних здобутків. Сама Леся Українка, як і вже класичні її сучасники  (Олена Пчілка, Іван Франко, Володимир Винниченко та ін.) стали авторами творів для дітей.

Професійні дитячі письменники з'явились в Україні за радянських часів, коли було сформовано конкретну задачу виховання майбутнього покоління в руслі постулатів комунізму. Вважається, що тон радянському дитячому письменству задав І.Бонч-Бруєвич, з його дитленініаною, яка, втім, так і не знайшла продовження в інших авторів комуністичної епохи. Письменники зосередились на суспільних потребах свого часу, описуючи пригоди повсякденного дитячого життя, в соцреалістичній, фантастичній чи напівказковій формах, поступово формуючи національні літературні пласти в республіках з найвищим інтересом до письменницької діяльності.

Головною ознакою таланту, попри намагання партійних ідеологів керувати процесом, стало вміння захопити дитячу увагу і втримувати її аж всупереч намаганням батьків обмежити час із книжкою. Щоправда, українських авторів, переважно, вивчали у школі - отже, шукали в бібліотеках, бо зустріти на полицях україномовного дитячого автора, не маючи особливих виходів на книжкаря, було вкрай важко.

Тим не менше, ще в російськомовній, але вже чимало національній "Энциклопедии школьника" 1995 року від київського видавництва "Основа" (з кольоровою лишень обгорткою та сторінками з газетного паперу) згадуються, хоч і довідково, Остап Вишня, Платон Воронько, Олесь Гончар, Євген Гребінка, Наталя Забіла, Павло Загребельний та цілий ряд інших українських і світових авторів, - поряд зі статтями про американський футбол, безробітних, відеокасетне телебачення, й, нарешті, Біблію, Євангеліє та релігійні свята без нищівної ідеологічної складової. Крім того, це одне з небагатьох видань, в якому є окрема стаття на п'ять сторінок про дитячі журнали, першим серед яких згадано київський "Барвінок". 

А от спеціалізовану шкільну енциклопедію про літературу та мистецтво було видано 1996 року в Мінську, видавництвом "Харвест" - теж російськомовну, скромну за дизайном і об'ємом, але вкрай розгорнуту в міжнародному аспекті. Тут наведено короткі біографії світових зірок літератури, цікавої для дітей (від Данте до Чапека, включаючи навіть Міцкевича, Лонгфелло та О'Генрі), тут дізнаємось про те, що таке літературний щоденник, літературний маніфест, штампи та кліше, мовні експерименти, плагіат та псевдонім. І тут же маємо невеличку публікацію про національну та літературну мову, з акцентом уваги на розвиток мови в німецькому суспільстві.

Якщо вже порівнювати нашу (то й сусідську) мовну кризу з німецькою, то й корені термінологічних негараздів, мабуть, потрібно шукати там - бо картопля родить, а звідки вона росте, ніхто не думає. Поняття дитячої літератури, літератури для дітей, дитячої класичної та сучасної літератури мають увійти в дослідницькі сети як базові - бо без них ми так і не розберемось, яким має бути дитячий письменник.

Дороговкази - шкільні та ринкові

Ми доволі-таки упереджено ставимось до шкільних посібників, якими програмно нагороджують дітей від класу до класу, бо в нас їх, справді, багато. Це й паперові нушівські видання з першого по четвертий клас ("Позакласне читання", "Золотий віночок" та друковані зошити), й електронні підручники різних років, куди, все ж таки, недарма включені саме ці письменники, серед яких і класики, й сучасники. Це розповіді про письменників, з біографічними статтями, які активно видавали на початку 2000-х як довідники для школярів, педагогів та студентів, - і, мабуть, можна відшукати зараз.

Те, що потрібно сучасному українському авторові - а саме, мовна й сюжетна насиченість, зануреність у контекст, драматургійність та усвідомлення сталості літературного розвитку - є в цих простих, недорогих і здавалося би, буденних виданнях. І тут ми підходимо до проблеми портрету автора дитячої літератури. Якщо це класик, то на кого він схожий, або що нового хоче сказати? Якщо сучасник, які проблеми дитячого життя він може подати так, аби висмикнути цільову аудиторію від блогерів хоча б на півгодини щодня?

Походження, розвиток, відгалуження та спеціалізація в літературі визначають те, з ким письменник буде спілкуватись через власні твори та в якій мірі присвятить себе саме цьому жанру. Наприклад, поеми, п'єси, сценки, байки майже зникли з літературної сучасності, зосередженої на раціональних пошуках і відстороненні від "надто складної" емоційної сфери життя, звертаючи увагу виключно на її тлумаченні. А це прямий удар по якості дитячої літератури, яка просто не здатна бути "розумовою".

Книги, письменник і літературний жанр створюють єдине ціле, в якому автор відкривається читачам не іменем чи біографічними подробицями, а твором як соціальним портретом. Читач і через багато років шукатиме того письменника, що відкрив йому багатство мови через душевне тепло та розквіт уяви, яка раптом розчиняє загублені двері колективного несвідомого. Нам більше не потрібно шукати дотичностей - ось вона, правда, і спогади, яких ніхто у нас не відніме.

Наостанок, пропонуємо сучасну біотеку дитячих авторів, укладеною дослідницько-видавничим проектом "БараБука" і нагадуємо про те, що цієї осені літературі для дітей та підлітків буде приділено особливу увагу. Так станеться на VіnBookFest 13-14 вересня в Ввнниці та на книжковому форумі "Відсіч", що пройде 20-21 вересня у м.Житомир та збере видавців і письменників з усієї України, а також розгляне твори нових авторів, які надішлють їх оргкомітету до 15 вересня цього року. 

  КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Український бізнесліт: після інституту і не тільки

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

Весь світ дивується українській працездатності бізнесу під час війни, але ніхто не в змозі це пояснити - навіть ми самі. Більш того, українська бізнес-література існує, і це можна виявити протягом геологічних розкопок тривалістю в один день.

Сьогодні розповідаємо про частину нашого книжкового ринку, що замовчується ледь не більше, ніж Розстріляне Відродження під час СРСР. В чому ж причина? Для розуміння нам довелося звернутись до каталогів Українського інституту книги, що на цьому Книжковому Арсеналі повідомив про недостатнє фінансування книгозакупівель державою.

Спочатку, все ж таки, елементарний аналіз. Коли вже зважати на статистику, наведену УІК на травневому Арсеналі, фінансування видавничого ринку як такого повинно мати певний стосунок або розподілятися за тематиками статей фінансування. Бізнес - це те, що стосується оборони, соціальної сфери, медицини, освіти й культури неодмінно, в тій чи іншій мірі. Втім, насамперед, бізнес відноситься до понять економічних, і фінансувати видання бізнес-літератури (не кажучи вже про закупівлі для бібліотек) означає сприяння росту економіки держави. 

Натомість, маємо, як завжди, те, що маємо. Торгівля перемогла виробництво і тут, бо на полицях - а, відповідно, і в каталогах - бачимо, насамперед, іноземні видання про бізнес (знову ж таки, за кордоном), а закупити вдосталь таких книжок для бібліотек не дозволяють вітчизняні освітні програми, і це логічно.

Іmage by @MZarzhytska on X

В цьому сенсі, провідною цільовою аудиторією іноземної бізнес-літератури залишаються самі бізнесмени, що, за логікою продавців, мають методом проб і помилок впроваджувати іноземні технології у себе в господарстві. Втім, більшості зараз не до цього, як і не до картопляних бунтів. Кожен мисливець бажає знати, а провідних аналітиків війна забирає. 

В усякому разі, доля іноземної методи ажніяк і ажніколи - більш того, ніде - не перевищує власну. Тут і ходити далеко не треба. Німецький книжковий ринок, як і будь-який європейський, до іноземного ставиться не те щоби з певною насторогою, а з конкретними обмеженнями, які, хіба що, не стосуються певної частини мігрантів або дотованої частини нетрадиційного для них літературного ринку.

Як би там не було, до бізнес-літератури ми звертаємось, насамперед, із освітньою метою. Підручники для вищих навчальних закладів не замінять практичних посібників там, де вони затребувані, насамперед - у середовищі практикуючих бізнесменів або тих, хто готується ними стати. І тут особливо цінним є досвід тих, хто вже понабивав гулі й готовий професійно розповісти про це нам, своїм співвітчизникам.

Щоправда, ми зовсім не знаємо пріорітетів держави в цьому напрямку, аж поки не побачимо їх на власні очі. Література про бізнес в Україні не виділяється в окремі розділи навіть у каталогах провідних українських видавництв. У каталозі Українського Інституту Книги за минулий рік вона знаходиться - тобто, її можна знайти - в каталозі книг для дорослих, методом елементарної прокрутки таблиці. Ми не пошкодували для цього часу, і, врешті, з півтори тисячі видань різного штибу знайшли аж 11 книг українських авторів про бізнес. 

Перший український автор бізнес-літератури трапився нам під номером 426. Це Катерина Миронюк, з ІТ-довідником "Створи і запусти прибутковий SAAS-бізнес" 2019  року видання, від видавництва української бізнес-літератури "Кінцевий бенефіціар", яке спеціалізується на випуску профільної літератури українських авторів. 

Далі за червневим списком УІК 2022 року маємо наступне:

430. Віталій Нечипоренко. 55 даю бізнесу. - К.: Кінцевий бенефіціар, 2021. - 176 с.

1315. Катерина Зарембо. Писати аналітику може кожен: Мистецтво переконливого тексту. - К.: Віхола, 2021. - 224с.

1341. Ігор Маркевич, Наталя Улинець, Евеліна Комарницька, Яна Паладієва. 20 українських стартапів: історії успіху. - К.: Лабораторія, 2021. - 208 с.

1379. Савва Лібкін, Антон Фрідлянд. Бізнес по-одеськи. Як побудувати мережу, не втративши себе. - К.: Букшеф, 2021. - 272 с.

1413. Тімур Ворона. Дмитро Дубілет. Бізнес на здоровому глузді. 50 ідей, як домогтися свого. - К.: Букшеф, 2020. - 256 с.

1516. Максим Гайовий. Від дірявих кедів до мільйонів доларів. Неймовірна історія Слави Медведенка. - К.: Наш формат, 2020. - 160 с.

1709. Сергій Біденко, Ірина Золотаревич. Репутаційний антистрес: Інструктор для власників і топ-менеджерів бізнесу. - К.: Якабу, 2021. - 224 с.

1749. Андрій Степура. WOW-виступ по-українськи. - Х.: Моноліт, 2020. - 304 с.

1754. Андрій Оністрат, Валентина Хамайко. Сім’я: бізнес-проєкт ХХІ століття. - Х.: Моноліт, 2022. - 320 с.

1755. Андрій Оністрат. Як я про$рав банк. - Х.: Моноліт, 2020. - 288 с.

В цьому контексті невидимими новинками виявляються саме ті книги, які мали б бути відомими набагато раніше за провідні іноземні видання уіківського каталогу. І, відповідно, представлені на стендах, але поки що ми цього не бачимо. До того ж, це книги, насамперед, не бібліотечні (бо бібліотеки відвідують, переважно, студенти та безробітні шукачі нових шляхів), а магазинні, - тобто, ті, яки ми маємо бачити не лише на стендах книжкових заходів, а й у книгарнях. Про окремий відділ для українського бізнесліту йдеться далеко не в кожній - і це, мабуть, радикальне рішення.

Коли вже вважати витрати на бізнес-літературу капітальними видатками, то хай це буде і для підприємців, які набагато рідше схильні смажити на книжках діряві кеди. Можливо, тоді втрачена в 2022 році стаття закупівель для державних бібліотек з'явиться там, де вона має бути, а не ляже на плечі тих, хто видає ці книжки ледь не на голому ентузіазмі. На експериментальних просторах колишнього соцтабору це вже відбувається, і не без крові.

Дарувати книжки бібліотекам зараз, справді, дорого - їх може більше не побачити ніхто, бо 20 людей на одне видання є далеко не єдиним фактором розчинення книги в просторі. Мало того, що видавнича політика в Україні стосовно бізнес-літератури не задовольняє інтересів вітчизняного читача, то ще й пріорітети держави, яка робить потенційно видимі новинки невидимими, очевидно, схиляються в бік імпорту. І це теж про деколонізацію, так.

Про літературу дізнаються тільки тоді, коли про неї говорять, і бібліотечної справи це стосується теж. Немає сенсу накачувати бібліотеки книгами, про які ніхто не знає, а, відповідно, не може співставити вигоду від знайомства з книгою напрокат або в читальному залі та від її купівлі - тим паче, тут конкуренцію бібліотечній тиші складають книгарні-кав'ярні, де, хоч і ризикують, але почуваються в спільноті. Ініціативи читання книг про бізнес у книжкових клубах теж тільки зароджуються, і тут уже справа залежить від організаторів та їхнього бажання збирати спеціальну аудиторію. 

А ми пропонуємо список видань, які можна придбати в книгарнях за рогом. В цьому списку знов король - копірайтинг і письменництво загалом. Як і раніше, але вже від наших авторів, панують посібники з управління проектами, продажів і - вау, нарешті! - клієнтської аналітики. І, звісно, труди наших державців. Як завше, масштабні, але цього разу, одним томом. 

КнижКава в Telegram - кольори вівторку!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Видавничі плани: навіщо письменнику психологія

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

Література, як не крути, постійно тримає нас у сфері психічного. Хочемо ми заглиблюватись у це чи не хочемо, проблеми сьогодення, так чи інакше, потребують письменницької уваги. В тому числі, з точки зору зацікавлення видавця у публікації вашого твору.

Як відомо, більшість видавництв не обмежується художньою літературою. Розділ нон-фікшн, або літератури нехудожньої - публіцистичної чи наукової - присутній в каталогах найбільших видавничих домів, апріорі. Чому ж його потрібно аналізувати перед відправкою рукопису як нехудожнього, так і художнього напрямку?

Інтереси видавничого розділу "Психологія" неодмінно пов'язані з особливостями побудови каталогу художньої літератури. Ключові проблеми там, як правило, одні й ті самі, бо попит на художню літературу формують суспільні інтереси. Звісно, тут можна посперечатись із видавничою політикою, що націлена задовольняти любов до імпорту и працювати на інтереси капіталовкладників, презентуючи інтереси окремих груп як "суспільні". Можна висунути щось контроверсійне або увійти до конкурентної боротьби в темі, як це робить частина українських авторів - і, мабуть, виграти її, якщо групові інтереси знов не переможуть. 

Входячи до теми, заданої українському ринку новим посібником "Як написати книгу" (видавництво Stretovych, 2025),  обов'язково потрапляємо до рамок структурності та стилю. Можна обирати будь-який напрямок творчості, але, за словами співзасновниці видавництва, Світлани Стретович. від уміння подати текст і, головно, обгрунтувати його залежить авторський успіх. І тут аналіз досвіду роботи різних авторів із письменницькою аудиторією, як ніколи, доречний.

На жаль, баланс презентованості українських та зарубіжних авторів ув останні роки аж надто зсунувся в бік других. Це не означає, що гідних українських авторів нема, як нас намагається переконати частина видавців. Якщо звернути більше нерекомендованої уваги на ринок - особливо, офлайновий - знайдемо, а тим паче, побачимо там, де мережева політика не є можливою за принципом власності книгарні. Це доволі кропіткий шлях аналізу, але принцип Клондайку працює й тут. 

Повертаючись, як то кажуть, обличчям до психології, одразу скажемо, що в нас намагаються сформувати мислення людей інших, інакших щодо історичного розвитку нашого суспільства - людей із мисленням західного типу, яке давно зазнало кризи й потребує змін на місці його виникнення. Яка то криза, доволі нескладно визначити за перекладними виданнями, які пропонують у нас на прилавках.

В минулій публікації ми говорили про те, що кожному автору потрібно відвідувати зустрічі з видавцями - на загальних книжкових заходах чи спеціальні презентації. Там розповідають не лише про те, що збираються видати, а й описують актуальний концепт видавництва загалом. Тож, не лінуймося поринути у фокальність, ще й з суспільної точки зору.

До речі, під час зустрічі на "Книжковому Арсеналі" цього року Остап Сливинський говорив про досягнення фокальності у поданні персонажів через уміння описувати антипатичного героя. Причому, не просто описувати, а подавати так, аби читач почав співчувати та співпереживати йому. Типовий приклад - антигерої кінострічки "Залягти на дно в Брюгге", рекомендованої до перегляду Антоніо Лукічем в "Моїх думках про кіно". Персонажі, яким, здавалося б, неможливо співчувати через особливу тяжкість їхніх злочинів, на кінець стрічки зосереджують почуття глядача в одному лише напрямку. 

Тут легко впасти до спокуси виправдання, і це бич нашого часу. Втім, і з цим нам доведеться якось порати, аби не втрапити до пастки розколотих суспільств із їхньою фактичною відсутністю будь-якої усталеної думки. Коли ми чорне називаємо білим, і навпаки, психічні розлади неминучі. Задача не брехати собі постає перед кожним, хто соромиться чи боїться визнати необхідність відповідати за лихі вчинки.

Сьогодні знову звернемось до каталогу видавництва "Лабораторія", і недарма. Це один з найбільш деталізованих каталогів серед українських видавців. Один тільки розділ "Психологія" налічує більше 20 підрозділів, і тільки про емоції в ньому набирається більше 60 класичних та сучасних видань. Щоправда, з них хіба що 1 %  складуть українські автори, в тому числі, мігранти на Захід. А думки цієї ми не любимо, бо звучить вона вкрай некомпліментарно. І тут треба розбиратись, у чому ж правда.

Пропонуємо розглянути склад українських авторів у розділі "Психологія" від видавництва "Лабораторія" і спитати себе, чи можна туди якось увійти з новим словом. І, головно, наскільки воно є новим і затребуваним саме сьогодні.

1. Оксана Мороз - багатопрофільний спеціаліст із медіакомунікацій та їхньої маніпулятивної складової:

- "Нація овочів? Як інформація змінює мислення і поведінку українців" (Yakaboo Publishing, 2020) - книга, завдяки своєрідному піару якої ми повірили, що авторка емігрувала до США. Зараз про це й сліду немає, а К.С. згадувати неполіткоректно.

- "Як не стати овочем? Інструкція з виживання в інфопросторі" (Vivat, 2021) - книга, що послужила назвою для волонтерського проекту авторки. Важко сказати, чи є ця книга конкурентом "Переконання" Роберта Чалдині, чи працює з ним у своєрідній аргументологічній зв'язці, - але викриттів, певні, буде нам. Так задумано, бо в "невмінні" розповідати про американські гранти ми вже винні. 

2. Марк Лівін, співзасновник медіа The Village Ukraine, член українського PEN:

- "Сторітелінг для очей, вух і серця" (Наш Формат, 2020) - мабуть, ще один заб(и)тий посібник для українського письменства, зокрема;

- у співавторстві з Іллею Полудьонним - "Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях" (Наш Формат, 2020), "Як це, війна: психологічний досвід повномасштабного вторгнення" (Наш Формат, 2024);

- у співавторстві з Софією Терлез - "Що зі мною: Як розвинути стійкість і жити якісно" (Vivat, 2025), в рамках волонтерського проекту "Ти як?" Всеукраїнської програми ментального здоров'я, ініційованої Оленою Зеленською;

3. Володимир Станчишин - психолог-психотерапевт, випускник, у тому числі, Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії, починав свою роботу при Центрі "Еммаус" від Українського Католицького Університету" і очолював Центр психічного здоров'я ім.Митрополита Шептицького:

- "Емоційні гойдалки війни" (Віхола, 2022);

- "Для стосунків потрібні двоє" (Віхола, 2021);

- "Стіни в моїй голові" (Віхола, 2020);

- у співавторстві з Оленою Жильцовою - "Soft Skills: Бути собою" (Віхола, 2025).

4. Анна Топіліна - українська перекладачка та феміністична блогерка, співзасновниця першого українського жіночого видавництва Creative Women Publishing:

 - "Люби без ілюзій: Як звільнитися від токсичних стереотипів та побудувати здорові стосунки" (Yakaboo Publishing, 2021);

5. Дарка Озерна - медична журналістка, біологиня, ведуча радіопрограми "UA: Радіо Культура", колишній спеціаліст із комунікацій в команді міністра охорони здоров'я Уляни Супрун:

- "Бути о кей: Що важливо знати про психологічне здоров'я" (Yakaboo Publishing, 2020);

- "Книжка для дорослих: Як старшати, але не старіти" (Yakaboo Publishing, 2021);

- "Ви це зможете: 7 складових здорового способу життя" (Yakaboo Publishing, 2020).

6. Євгенія Подобна - журналістка, військкор, головна редакторка редакції документальних програм на телеканалі "UA: Перший", ледь не єдина представниця КНУ ім.Т.Шевченка серед випускників та викладачів "Могилянки" цього списку:

- "Її війна: 25 історій про сміливість, силу та любов" (Vivat, 2024).

7. Настя Мельниченко - дитяча письменниця, правозахисниця, член правозахисної організації STUDENA, ініціаторка флешмобу #яНеБоюсяСказати (про який - чесно! - й говорити зайвий раз не хочеться, але з пісні слів не викинеш):

-  "Зрозуміти й здолати булінг" (Vivat, 2024). 

8. Вікторія Покатіс - редакторка дайджесту WoMo.ua, співавторка медійного проекту "Незламні":

- "Незламні: Книжка про спротив українських жінок у війні з російськими загарбниками" (Yakaboo Publishing, 2023);

9. Тетяна Трощинська - журналістка, директор департаменту стратегічного аналізу і розвитку соціально впливового контенту на Суспільному Мовленні, в 2024 році отримала премію ім.Георгія Гонгадзе:

- "Любов не минає" - книга про сина, що помер від онкозахворювання у віці 21 року (Yakaboo Publishing, 2025);

10. Марія Фабрічева - психотерапевтка, спеціаліст із транзакційного аналізу, член ЕАТА (Європейської асоціації транзакційного аналізу), співзасновниця УСТА, її українського аналогу: 

- "Гора з плечей: Як виявити і подолати 13 психологічних заборон" ("Лабораторія", 2025) 

11. Анастасія Левкова - ледь не найвідоміша українська авторка останніх двох років, членкиня українського PEN, із дуже й дуже розкрученою книгою "За Перекопом є земля" (не чув тільки глухий, а не читали потомлені):

- "Спільна мова: Як народжуються й живуть слова" (Портал,2020) - cхоже на філологічне дослідження (бо має наукового консультанта) і може бути цікаве  письменникам як одна з призм сучасного погляду на розвиток української мови;

12. Станіслав Арсьонов - тренер з інтегративного харчування (є така наука в нашій контрдипломатичній кухні!), колишній спортсмен та рієлтор, ведучий підкасту Think Clever (Наполеон, справді, хіл):  

- "Посібник зі щастя: Як наповнити своє життя достатком і радістю" (Yakaboo Publishing, 2024). 

Чим тут підсумуєш, крім бульбівського: "Ну що, синку?". 11 з 12 авторів списку не опубліковані "Лабораторією", і переважна більшість з них не просувається цим видавництвом на масових заходах. 

Тут варто повернутись до того, що оголосило видавництво "Лабораторія" в темі видавничих планів "Нонфікшн: психологія" під час Книжкового Арсеналу - 2025 - тоді, як головним меседжем лунало "проживати й відчувати". Про подолання "13 психологічних заборон" М.Фабрічевої згадали в пріорітетному списку на початку заходу, і це, справді, вселяє надію. Втім, є й те, що турбує. 

Про фокус видавничого інтересу на деперсоналізації як одному з феноменів сучасного суспільства ми вже говорили в минулій публікації. А от бали в боротьбі за владу над установками нашого суспільства "Лабораторія" чогось віддає, знову ж таки, не нам:

1. Шейлус О`Магоні "Гуру, спільник і скептик: Історії про науку, секс і психоаналіз". Ця книга вже видана "Лабораторією" і доступна на сайті.

2.  Alain de Botton, "The Consolations of Pholosophy" - сучасна боеціада з різницею в одну літеру так і лишилася в планах "Лабораторії", чи то через тривалість перемовин, чи то через заперечення самого Боеція.

3. Джеффрі Еб'югел, Дафна Симеон "Відчуття нереальності: розлад деперсоналізації та втрата власного Я". Книгу теж видано "Лабораторією", і український читач, що хоч трохи тямить у психології та психіатрії, якось розбереться - огірком, картоплею чи тими розтриклятими бурачками.

Поки наші гуру вирішують, хто вони такі й що, насправді, думають, звернемось до проблеми терапевтичного письма, якому Остап Сливінський порадив лишатись таким. І ми, справді, розуміємо, про що він, бо метафізика творчості потребує таланту, "неймовірного відчуття стилістичної вправності" (Б.Романцова) і, звісно, традиційної для письменства практики - вміння вести щоденники та листування. Тут ми, як ніхто, в пригоді.

Наостанок, хочеться згадати про видання класиків світової психології в каталозі "Лабораторії" - й це стенфордський екзистенціаліст, професор психіатрії Ірвін Ялом, що його (хоч і не цим виданням) пропагували на вітрині книжкових новинок Арсеналу, батько транзакційного аналізу Ерік Берн, герой гуманістичного напрямку Віктор Франкл (всі три видання - від КСД) та звісно, Зігмунд Фройд зі "Вступом до психоаналізу" від видавництва "Богдан", що ніколи не лишить нас без навчальної книги. А вже наступної публікації поринемо в світ українських бізнес-видань і спробуємо пошукати видавництва для авторів, що мають професійне бачення ринку. 

КнижКава в Telegram - кольори вівторку!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Видавничі плани: як потрапити до портфелю мрії

 Іmages by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

Головною проблемою авторів є зовсім не готовий рукопис, і навіть не розгляд цього рукопису видавцем. Важливо вписатись у видавничі плани, а це, здебільшого, не залежить від письменника. Втім, дещо, все ж таки, можна зробити.

Про те, як підвищити свої шанси на потрапляння до видавничого портфелю, розповідаємо в сьогоднішньому гайді для авторів.

Очно: говори, і я тебе почую

Якщо ви вмієте шукати інформацію в Інтернеті та користуватися нею - добре. Тим не менше, більшість успіху комунікацій лежить в площині безпосереднього спілкування або хоча б присутності на презентаціях видавництв під час публічних заходів. Це опенколи, відвідини книгарень вашого міста, куди приїждждають відомі гості, книжкові ярмарки чи форуми з програмою подій, на яких видавничі доми представляють свої плани публіці. Можна поспілкуватись із персоналом видавництв під час події, ставлячи запитання, одразу після них або, підійшовши до стенду видавництва.

І тут вам знадобляться не лише сміливість та елементарні навички комунікацій, а й вміння будувати ділову розмову, виокремлювати головне і, насамперед, не забувати про інтереси співрозмовника. Говоріння від "Я" і про "Я" не приносить успіху. Видавничі плани лежать в сфері інтересів того, хто буде (або не буде) вас публікувати, - і, звісно, просто так, знічев'я, вам про них не розкажуть.

Головна картинка, що розповість про актуальні інтереси видавця - його стенд та зображення на фліпчарті під час конференцій, на яких видавництво ділиться своїми планами з присутніми. Тож, вмикайте резерви мислення, робіть нотатки та не забувайте лишити простір для активних запитань.

Аналізуємо це, аналізуємо не те

Як правило, видавці на публічних виступах починають з провідних тем. Тож, потрібно уважно слухати і брати до відома те, що цікавить видавця саме зараз. Наприклад, видавництво "Лабораторія" на Книжковому Арсеналі цього року розпочали зі згадок про "Посібник з дослідження свого роду" Аліни Ніколаєнко та видатної для нашого часу оповіді "Українське радіо" Вадима Міського й Тамари Гусейнової.

Грошовий розділ: окуляри нічного бачення

Наступним розділом від "Лабораторії" на "Книжковому Арсеналі" був бізнес, із першою згадкою про посібник "Проблема холодного старту" Ендрю Чена, а саме, про те, як запускати успішні маркетплейси та масштабувати їх до релевантного розміру. Найцікавіше, що книга, презентована в кінці травня цього року, в серпні вже не є доступною на сайті видавництва. Вона торкалася проблем малого бізнесу, стартапів та, зокрема, найму людей - проблеми, що ледь не більше всього турбує підприємця у повсякденній діяльності. 

В цьому ж розділі "Лабораторія" презентувала історичний огляд "Назустріч утопії. Економічна історія двадцятого століття" Дж.Бредфорда Делонга, який досліджує тему безпрецедентного багатства в цей період та змін у світоустрої, яке воно спричинило. Наскільки глибоким і грунтовним є це дослідження, що стало бестселером New York Times, можемо лише припускати - але, в усякому разі, примітним є те, що автор має звання професора економіки в Каліфорнійському університеті та був членом фінансового уряду США в адміністрації Білла Клінтона. Книга є досі доступною на сайті видавництва, що придбало права на її публікацію в Україні у PanMacmillan, і явно свідчить про зсув інтересів "Лабораторії" до корпоративних масштабів ринку.

"Поступовість" Грега Бермана та Обрі Фокса була третім виданням на "Книжковому Арсеналі" від видавництва "Лабораторія", що презентувало його інтересі в сфері публікації видань економічного штибу. Про те, як велику проблему може бути вирішено маленькими кроками, говорити давно на часі, адже найпоширенішою помилкою тих, хто починає працювати на себе, є невміння розподіляти час та зусилля.

Війна: ракурс опанування

Те, наскільки розумним є ваш потенційний видавець, розкривається саме під час розмов про війну в публічному просторі. Цього року "Лабораторія" розпочала  розділ на гарячу тему з презентації доробку британського військового історика Ентоні Бівора, лауреата Пулітцерівської премії 2014 року за досягнення в області військової літератури. Бівер досліджував останні дні Берліну під час Другої світової війни перед падінням та, зокрема, злочини Радянської Армії в столиці нацистської Німеччини. Книга "Берлін: Падіння - 1945 рік" - це вам не "Зліт і падіння Третього Рейху" Вільяма Ширера. Це падіння, де запах падалі найбільше приваблює стерв'ятника. 

В темі теми - "Від руїн до багатства" Реймонда Стоукса, про досвід переможених у війні проти нацизму та фашизму, повоєнних Німеччини та Японії та силу стратегічного мислення, що, на думку автора, стало рушійною в їхньому економічному зростанні. Звісно, й тут можна застосувати теорію Альфреда Адлера, що чимало пояснила про виникнення гітлерівської філософії ще в 30-х роках ХХ століття, - питання в тому, як ми це зробимо. 

"Мобілізована нація", знову ж таки, британського історика Ніколаса Старгардта, що описує історичний період 1939 - 1945 рр., має на меті дослідити, що саме спонукало німців воювати проти всього світу, та процеси перетворення людини на нелюда в оповідях різних членів тодішнього німецького суспільства. В усякому разі, філософія виправдання постає перед читачами з перших вуст, а страх перед незбагненним для них, у тому числі, й перед нами - очевиднішим. 

Є ще одна річ, яка не може не турбувати автора - претендента на місце у видавничому портфелі. Якщо видавничий дім настільки активно занурений у плани настрашених розповісти про свої страхи, чи цікавою для них буде філософія перемоги? Про те, як ми боялись, і як нас били, здається, говорити все модніше й модніше, аж до навмисного, крикливого та повсякчасного роздирання вавок, усупереч будь-якій доречності та здоровому глузду. Чи робить це сильнішим, уже відповіли наші предки.

Психологія: від науки до життя

Захоплення "Лабораторії" способами опанування дійсності з інших світів помітно в психологічній сфері, де американські посібники з бігу чергуються з одкровеннями гуру та філософськими пошуками нової доби. І тут вихід з аб'юзивних стосунків, як ніколи, на часі. Емі Вайнхаус в оповіді її матері, "Сегун" Клавелла та бункеріада "Бірнелвуд" букерівської лауреатки Елеонор Каттон - мабуть, ніщо, в порівнянні зі спробою відшукати любов у замерзлих Карпатах методом Ларса Мітінга. 

Втім, нелюбителів читати в оригіналі втішили майбутнім україномовним варіантом - як і перекладом з італійської книгохіта "Navola" Паоло Пачігалуппі, в дусі Джорджа Мартіна. Кому хочеться класики, "Лабораторія" готова публікувати аж всього Пруста з "Пошуків утраченого часу", і це, справді, надихає.

А що ж ми?

Щодо українських авторів, "Лабораторія" розкрила наміри видати "Планктон" Кирила Половінка, або книгу про те, як мрії про високе завершуються на дні. Тут же й "Летиція Кур'ята" Віри Курико, на тему україно-російської війни, що розпочалася в 2014 році, й Катерина Єгорушкіна, з пам'яттю та проговоренням травм, і Ліза Бурштин із "Мене звати Дуся", з її пошуками ідентичності крізь амнезію, самоамнезію та відновлення відчуттів. 

Загалом, проблема деперсоналізації є однією з провідних у психологічних виданнях "Лабораторії". Питання в тому, як подібне бачення життя й здобуття втраченої життєвої сили вписується в світогляд майбутніх авторів з видавничого портфелю, і чий це підхід, взагалі. Вічна розгубленість західного раціоналізму, його фобії та манії, потяг до резонерства та фіксація на чорному негативізмі, що занурює в депресію цілі пласти суспільства - чи наше воно? Чи ваше? Який післясмак слави від цього має лишитись, не кажучи про настрій, який створюється для читача?

І тут ми завершуємо - бо, справді, виникає потреба ретельно обдумати власні видавничі плани. Ця тема турбуватиме нас увесь серпень, аж до осінніх книжкових подій, де ми знову зустрінемось в українських книжкових спільнотах і будемо шукати способів перетворення літератури в Україні на книги переможців. 

КнижКава в Telegram - щотижня!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Дитяча полиця: книгарняне

Іmages by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька                Репортаж місяця - липень 2025    червень 2025

Нарешті, як і обіцяли, повертаємось до спецрепортажів. Сьогодні той самий день, коли можемо представити результати невеличкого дослідження, проведеного в книгарнях нашого обласного центру. Огляд книжкових полиць із дитячою літературою проводився в пятьох житомирських магазинах - "Книгарні "Є", "КнигоЛенд", "КСД", "Знання" та "Сільпо". Його результати читайте тут та дивіться за посиланнями на YouTube та Instagram в тексті. 

"Майнкрафт" - найпопулярніша підліткова серія техноліту в "Книголенді" та "Сільпо"

Ми недарма обрали саме такий склад магазинів. Перші три входять до всеукраїнських книгарняних мереж і презентують в магазинах те, що відповідає їхній маркетинговій політиці, й, мабуть, ринковій інформації щодо місцевих уподобань. "Знання" є найстарішою книгарнею Житомира, яка існує з радянських часів і досі приваблює покупців особливим вибором навчальної та художньої літератури.

Ілюстровані біографії українських письменників у книгарні "Знання" (м.Житомир). І Шекспір, Віталіку.

Щодо "Сільпо", книжкова поличка житомирського відділення всеукраїнської мережі гіпермаркетів почала розвиватись відносно нещодавно, й доволі швидко набула унікального асортименту. Все починалося з кулінарних книг та бізнес-видань, і, нарешті, доповнилося чимало вишуканою добіркою дитячої літератури за досить-таки пристойними цінами.

Підбірка найкращих казок світу в житомирському "Сільпо". Синя й червона таблетки, обидві для голови.

Наша прогулянка між полиць житомирського магазину мережі "Книгарні "Є", здається, вже звичайна справа. Тут зустрічаємося з письменниками, видавцями та іншими гравцями книжкового ринку на презентаціях, тут купуємо літературу за клубними цінами й тут же збираємо матеріал для підготовки чергового випуску "КнижКави". Що ж розкажуть нам полиці "Книгарні "Є"?

Вивчаючи асортимент літератури для найменших, ми одразу звернули увагу на чималу кількість енциклопедій - загального штибу й тематичних, адаптованих для віку й читання з батьками. Ранній розвиток усе ще в моді, але, врешті, маємо такий вибір оповідей та казок, який задовольнить переважну більшість маленьких читачів - і за якістю ілюстрацій, і за змістом, і тих, хто воліє обирати улюблені історії.

Українська казкова ілюстрація набуває все більшої автентичності, в якій традиції доповнено сучасними технологіями малювання, верстки та паперового виробництва. Саме якість паперу й вартість роботи дизайнера визначає ціну казкового видання, - сюди ж додаються особливості шрифту в тексті та на обкладинці. 

Чим відоміше видавництво, чим міцніші його традиції роботи з дитячою літературою, тим якісніше видання - проте, видавничі доми залишають покупцям чимало приємних вражень та сюрпризів, де пристойна якість і багатий зміст поєднані із доступною ціною.

Повертаючись до енциклопедій, зауважимо вдалий вхід на український ринок тих авторів, які створюють оригінальні, змістовні тексти в зручному поданні, підбірки фотографій, що дивують якістю та масштабністю. Тематичні енциклопедії, що дають відчуття подорожі в часі та просторі, не втрачають популярності, хоча й коштують чимало - проте, це чудовий варіант подарунку. 

Українські автори, наслідуючи досвід вітчизняної енциклопедистики та зарубіжних колег, створююють унікальні видання, які будять в юних дослідниках допотливість та креативність. І, якщо найменшим читачам пропонують книжки-картонки, де картинки розповідають найголовніше, то старші можуть вивчати інженерні досягнення українців, по-справжньому занурюючись в теми.

Класичні видання шкільної бібліотеки в новому форматі тримають ринок упевненістю в тому, що найкращі стилі не згубляться у вирі масової літератури. Щоправда, сильно бракує видимості українських авторів, але про це детальніше поговоримо далі.

Житомирські магазини "КСД" мають відносно скромну площу, порівняно з попереднім варіантом існування точки продажу книг цього видавництва в нашому обласному центрі. Тепер у нас не один великий магазин, а два невеликих, - відповідно, кожному літературному жанру відводиться небагато місця. Втім, читачі розраховують придбати в "КСД" те, чого не видно в інших магазинах, і за ціною, нижчою від середньоринкової - та краще, все ж таки, доводиться замовляти в інтернет-магазині. 

В усякому разі, наше дослідження полиці "КСД" в Житомирі грунтувалось не лише не виборі книг дорослими, а й самими юними читачами. З кожного жанру тут представлено, як мінімум, по одній-дві книги, а подарункове видання творів Всеволода Нестайко, здається, одне таке в місті.

З "КнигоЛендом", розташованим у торгівельному центрі на місці колишнього заводу "Електровимірювач", справи складніші. Тут завжди особливий асортимент, вісь якого важко визначити одразу. Принаймні, можна сказати, що організатори полиць (а значить, і маркетологи мережі) націлені на оригінальність, хоча в деяких випадках ім украй необхідно перефокусуватись із провокативу на вивчення дитячої та сімейної психології.

В "КнигоЛенді", незважаючи на маленьку площу, завжди можна придбати щось, чого точно не зустрінеш в інших магазинах. Тут поволі нарощують асортимент дитячої літератури і все частіше привозять популярні класичні видання в українському перекладі. 

Щоправда, знову ж таки, мало представлені українські автори, - тобто, вони є, але їх майже не видно. Енциклопедичність та казковість і тут поглинає життєві історії, яких так бракує - саме в нашому контексті, мовою, яка звертається до українського культурного коду.

Потрібно зауважити, що в "Книголенді" ламаються стереотипи верхніх та нижніх полиць. Якщо зверху, м'яко кажучи, більшість книг заповнює важкодоступні місця, то знизу можна знайти популярну й затребувану літературу в повних підбірках або видання, що ви його, мабуть, давно шукали. Тут і повне зібрання "Котів-вояків", і "Майнкрафт", і "Мумі-троллі" в автентичному перекладі від "Старого Лева", а трохи вище, серед стосів паперу в яскравих картонках, заповненого літерами, можна віднайти американську та британську класику для дітей - недорого й зі змістом, перекладену шкільною українською. 

Щодо вартості, магазин, як і "Книгарня "Є", орієнтується на збір постійних покупців, для яких діє бонусна система. Проте, обмежена площа змушує покупця витратити чимало зусиль для пошуку літератури за інтересами.

Трохи погралися зі спецефектами. Правда, круто?

З оригінальними виданнями у "КнигоЛенді" непогано, і ми це підтверджуємо, купивши книгу для мальописів саме там. Щодо українських видань поза межами стандартів, хвалимось уже згадуваним нами на "Відсіч.Крим" мальописним екскурсом "Що воно таке: Українська література", тепер ще й поруч з "Культурою: від казок до кіноплівки". Це, як то кажуть, прорив у світ технологій, які викладають в школах, але чомусь забувають розповідати в книжках. 

Десь тут і "Перші будинки" з життя первісних людей, в яких мальописний стиль виконує роль наскельного живопису. Втім, голівудські зірки засяяли й над цією частиною залу житомирського "КнигоЛенду". Дженіфер Аністон - аякже! - розповідає про песика Клайдіо, що, на відміну від неї, смакує життя, а черговий Роберт, цього разу Мучамор (аби не Чон Ду Хван!) - свою версію пригод середньовічного розбійника Робін Гуда, якому шеріф Ноттінгемський знову завадив роздавати гроші бідарям. Чи не з нашого паперу, судячи за високими полицями?

"Сільпо" в цьому сенсі обмежується двома стендами, на яких товар, як то кажуть, представлений лицем. Тільки тут ми побачили дитячий "Кобзар", недорогі добірки чудово ілюстрованих казок для першого читання, несподівано гарне (майже як колишнє) видання чарівних оповідок Шарля Перро, оригінальні історії від українських авторів і грубенькі, хоч і коштовні, видання Marvel з серії "Дому Х".

Здається, мерчендайзери "Сільпо" знаються в цьому. На відміну від нас)

Подорож в "Знання" здивувала, насамперед, умінням продавців створити ефект "машини часу". Тут ніколи не змінюються вже старовинні книжкові шафи та серванти, той самий неповторний запах настояних книжок. Чимало видань, за якими всі скучили, яких більше не видають або видають в обмеженій кількості, а можливість розширення світогляду відкрита для всіх категорій покупців, у тому числі, зі скромним доходом. 

Крім того, магазин відкрив полиці для класичної англомовної літератури в оригіналі та довжелецької перекладної серії найпопулярніших книг поза часом. Загалом, щодо підбірки посібників для вивчення іноземних мов, у "Знання" стійка конкуренція з "Зеленою палаткою", де влітку можна катувати вікінгів, якщо вони раптом знову захочуть правити нами. А от за представленістю недорогих україномовних видань для дошкільнят та школярів "Знання" завше виграють. Крім того, "Знання" почали експериментувати з підлітковою літературою, а, оскільки предмет експериментів, м'яко кажучи, так собі, то й ринковий реверанс вийшов на зразок "ось вам".

Узагальнюючи результати нашого дослідження, скажемо, що провідним жанром літератури для сучасних дітей виявився детектив. Його аж забагато, в різноманітних вікових варіантах, і нас переконують, що Голлі Джексон - пік цього інтересу в 16-річних. Детективи пишуть і зарубіжні, й вітчизняні автори, хоча українські письменники набагато рідше обирають цей жанр, аніж творці з-за кордону. Щоправда, яскравих імен - як авторських, так і персонажних - усе менше.

Брак історій в реалістичному жанрі, з повсякденного українського життя говорить лише про те, що ми занадто орієнтуємось на штучно створений попит, на "рожеві бульки" чи боязке ковзання поверхнею уявного дитячого життя. В таких історіях проглядається лише прагнення самого письменника поринути в "безтурботне" та "нетравматичне" дитинство, замість чесного та сміливого погляду на проблеми, які турбували колись і турбують зараз. 

Небажання зачіпати справді конфліктні та хвилюючі теми виливається у відсутність національних бестселерів, у засилля "пластмасової" мови та поглядів імпортного - ба, навіть уніфікованого, безликого штибу. Обридла жуйка думок споживацького світу, де кожен свідомий громадянин побоюється, за стародавньою звичкою "кабы чего не вышло", тільки в нових умовах постійно не впевнений, що "можна" казати, а чого "не варто" - наче той селянин, який даремно прагне вибитись у вищі світи, зайнявши позицію бюргера з поліційним підходом до суспільного життя, де пояснюючий постійно вимагає чиїхось пояснень і впевнений лише в тому, що цей спосіб існування повинні наслідувати потомки.

Таке невільницьке ставлення дорослих до світу, в якому ігноруються справжні життєві перипетії, а вміння поводитись і говорити вільно та впевнено приписується ворожим або "чужим" культурам, лише підвищує страх, тривожність та відчуття чогось поганого, темного, надзвичайно злого, про що більшість воліє мовчати або оминати це гладенькими, завченими, огидно-лицемірними фразами, покликаними виконувати роль псевдотурботи, маскувати суттєві речі й пригнічувати дійсне волевиявлення.

Багатьом новим книгарням бракує яскравості та масштабності презентацій товарного ряду, в якому добре видно імена, доробки, індивідуальність авторів дитячої літератури, серед яких, за світовими традиціями, провідні місця мають належати вітчизняним письменникам. В цьому сенсі книгарні старого зразку є більш успішними, хоч, бува, й застрягають на тенденціях багаторічної давнини. Та сама "поттеріана" все більш схожа на ленініану, без якої книжкова полиця наче не повинна існувати, і який де Морт це звелів, теж важко припустити. 

В усякому разі, старі книгарні менше орієнтовані на багатство асортименту - радше, уникають враження такого, намагаючись створити справжню видимість. Натомість, нові книгарні відчувають контрадикцію потреби ув асортименті та необхідності економити на торгівельних площах. Здавалося б, увесь асортимент одразу представляти не варто, це лише розгублює покупців - тим не менше, більшість видань стоїть впритул одне до одного, створюючи враження майже суцільної, різнокольорової плями без розпізнавальних знаків.

Слабка представленість українських письменників наштовхує на думки про непозбувний комплекс меншовартості та імпортоманії, яких ми так і не позбулися з радянських часів. Так само небагато живих презентацій від українських авторів дитячої літератури поза межами великих міст та бібліотечних залів. Книгарні співпрацюють з видавництвами, які орієнтовані на блогерський, буктоковий та буктюбовий асортимент. 

Авторам дитячої літератури бракує цільової реклами, яка виводить на перший план досягнення українського письменства в дитячій літературі, й дитячу літературу, як таку. Це при тому, що вибір книг у цьому жанрі на теренах України - один з найкращих в світі, але видань з яскравими авторськими іменами відносно небагато. Перетворитись на літературу віршиків, казок та енциклопедій так само легко, як говорити всюди, що ми вміємо гарно співати пісень у полі за жнивами, замість збирати літаки чи виробляти телевізори власної марки.

Натомість, яскраво презентуються видання провокативного змісту, повторювані від магазину до магазину "модні" видання та імена, що вже нав'язли в зубах та підозріло часто звучать ледь не з кожної праски. Головна "цінність", яка пропагується при цьому - протистояння дітей та батьків, рання дитяча "самостійність" та ранній "розвиток", у якому потрібно пояснювати емоції та, взагалі, надмірно вербалізувати. Про те, як дурно виглядають і звучать такі люди,  чомусь ніхто не говорить. 

Яскравість в ущерб змісту - інша проблема вітчизняного ринку дитячої літератури. З одного боку, величезна кількість пізнавального читання на будь-який вік, смак, інтерес та гаманець, з іншого, справжніх, грунтовних знань, що сприяють підвищенню функціональної грамотності, дається небагато. Відтак, діти з острахом чекають, що на них знову вивалять купу раціоналізованої інформації або розмов ні про шо, з ігноруванням особливостей дитячої психіки, дитячого способу пізнання та справжнього креативного підходу, в якому відносно небагато інструкцій. 

Комунікативні підходи, які пропонуються модними авторами, часто виявляються збідненими, "нормалізованими" (читай, виплодом демократичної цензури) - відтак, скалькованими з мовного коду інших панівних суспільств. На ділі, такі традиції навряд чи існують десь там, крім маскульту т.з. "медійного", вихолощеного мовлення, з його штампами, слоганами та схемами в стилі "Як говорити про...". Тож, якщо не хочемо ростити мімози замість рози, треба, як то кажуть, шось рішать, і якнайскоріше. 

Тут ми й сподіваємось - не без надії! - що український автор дитячої літератури, врешті, визирне з розкладок регіональних видавництв і бібліотек, назустріч активній читацькій аудиторії, яка давно спрагла до живого українського слова. 

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net