Каварна книга: “Незломима“ про війну та кохання

Images by Tetyana Chudnovec

Автор: Таїсія Сосновська

Випуск 123

Визначити «Подоляночку» як «ветеранську прозу» було б утилітарно. Війна є надзвичайно важливою канвою роману, але не єдиним предметом розповіді. У центрі — людина зі своїм минулим, любов’ю, образами, родичами, друзями, страхами й очікуваннями. «Незломима» - історія того, що відбувається у зіткненні приватного життя жінки з війною.

Шлях до війська починається не з абстрактного патріотичного пориву, а з дуже приватного болю. Сорокарічна жінка з позивним "Подоляночка" приносить в окопи все своє життя - любов, розчарування, дітей, пам'ять, образи, страхи. Її рішення служити – не лише громадянський вибір, а спроба втекти від безсилля, пошук нового сенсу життя, бажання бути потрібною, прагнення перетворити особистий біль на дію. 

Коротка історія видання

Книга вінницької письменниці Тетяни Чудновець Подоляночка. Незломима була вперше опублікована у 2025 році видавництвом «Орландо». Це художньо-документальна проза, яку можна вважати класичним військово-польовим романом. В основі лежить досвід авторки, ветеранки російсько-української війни, психологині. Скоро після публікації «Подоляночка. Незломима» увійшла до довгого списку премії Книга року BBC-2025.

Без прямої дороги

Роман складається з епізодів, які поступово формують цілісну картину, де надзвичайно цікаво з'єднувати фрагменти, мов пазли.

Читач «Незломимої» рухається лабіринтом пам'яті оповідача. Минуле раптом виникає всередині теперішнього, фронтовий епізод може сусідити зі спогадом про кохання, а побутова деталь — із переживанням смерті. Ця фрагментарність відповідає самій природі людської психіки. Особливо, пам'яті травматичної, яка рідко зберігає події в акуратному календарному порядку. Людина пам'ятає не стільки «що було після чого», скільки запах, голос, погляд, фразу, чиєсь ім'я, жест або момент, коли життя раптом змінило напрямок.

Структура книги змінюється разом із внутрішнім станом героїні. Спочатку оповідь більш рвана, емоційна, стрибкоподібна. Пізніше, в бойовій щоденності, вона вирівнюється. І ця монотонність працює на текст: небезпека припиняє бути винятковою подією і стає буденністю.

Подоляночка й той самий

Одним із найважливіших персонажів книги є чоловік із інтимним позивним. Формально Коханий не перебуває на фронті поруч із героїнею - проте, його образ акумулює значну частину її переживань. Це не типовий поганець, створений лише для того, щоб виправдати жіночий вчинок. Він живий, суперечливий, неідеальний. У ньому є «велика літера», але й звичайна людська недосконалість. Він є ідеальним в очах закоханої жінки. І ця різниця між людиною та образом створює одну з найсильніших емоційних напруг книги.

Зрада руйнує уявлення героїні про власне життя, про любов, про майбутнє. Читача несе на емоційних гірках разом з оповідачкою: наближення і віддалення, надія й розчарування, образа й прив'язаність, бажання відпустити та неможливість відпустити. Любовний трикутник — геометрія стосунків та емоцій, де кожен кут змінює значення двох інших. Це драма залежності від власного почуття. 

Героїня переживає любов, втрату, ревнощі, гнів, надію, приниження, бажання повернути минуле і потребу почати нове життя. Особисте поступово переходить в екзистенційне: що робити людині під час руйнування світу, який вона вважала своїм?

Відповідь героїні — йти.

Канва війни та нитка долі

Війна в книзі Тетяни Чудновець існує через людей, але без плакатних героїв. Люди можуть витримувати те, що здавалося неможливим, і ламатися через, на перший погляд, дрібницю. Поруч із відважними існують боягузливі. Є ті, хто в критичний момент бере на себе відповідальність, і ті, хто намагається сховатися за іншого. Є люди щирі та живі, а є ті, хто намагається відповідати певному образу. Саме ця неоднорідність робить переконливим фронтовий світ «Незломимої». 

І тут проступає найважливіший пласт письменницького антагонізму. Штучні люди створені стереотипами, та армія - не іграшка. Незламними стають не там, де зникає слабкість, а всупереч їй.

Війна як ритуал

Фронтові сцени «Подоляночки» не завжди є кульмінаціями - навпаки, часто подаються буденно. Чергування, побут, розмови, волонтерські епізоди, запахи, речі, випадкові репліки, імена — все це створює повсякденність. І саме ця повсякденність страшніша за пафос. 

Читач спостерігає за війною не з безпечної відстані, а поступово входить у простір, де велике і мале існують одночасно. Спогад про смак їжі, яку нещодавно варив Деда, й сльози - через його смерть та загибель відчайдушної бойової товаришки Янки Вєдьми. Радість, що настав банний день, зазеленіла в окопі цибулька, зацвіли квіти там, де нещодавно лежало мертве тіло. 

Війна не весь час вибухає. Більшість часу вона триває. Людина їсть, спить, говорить, жартує, чекає, працює поруч зі смертю. Поступове вирівнювання ритму оповіді - особливий метод авторки передати механізм фронтового існування: повторюваність як ритуал, як спосіб вижити.

Жінка після зради та перемоги

З одного боку, героїня приходить на війну через особисті мотиви - складні стосунки з Коханим. Вона, він і інша - стандартний трикутник. Він і інша - серед лав захисників нашої держави, а тепер і вона, Подоляночка, там. З іншого, війна змінює її ставлення до цих стосунків. Те, що на початку могло здаватися кінцем світу, поступово набуває іншого масштабу.

Це принципово важливо: війна не «лікує» героїню від кохання, не стирає її минуле, не робить її байдужою. Особиста історія продовжує пульсувати під поверхнею фронтового життя. Коханий залишається як пам'ять, як образ, як незавершене питання, як частина тієї, довоєнної Подоляночки. 

«Незломима» і тріщини

Текст роману виявляється цікавішим за формулу назви. Героїню ламає — емоційно, психологічно, особистісно, але вона продовжує жити, після падіння знову збирає себе, і з часом збирає себе вже не тільки заради себе. Подоляночка стає відповідальною за тих, кому може допомогти. 

Родичі, друзі, близькі люди за межами фронту повертають її до цивільного життя. Діти створюють інший вимір відповідальності: жінка може дозволити собі страх, розпач, біль, але не зламатись остаточно, а її материнство постійно вступає в діалог з військовим досвідом.

Мова книги проста, жива, часто діалектна. Особливо це відчувається в діалогах і самоіронічних відступах. Так, образ «страшнокрасівої героїні» у спортивних штанях і лакових чоботях на підборах, яку донька називає «селом без паспорта», додає тексту «ізюму» — чи, радше, перцю. Авторка не стільки розповідає завершену історію, скільки говорить із читачем — у дорозі, на кухні, після важкого дня, між спогадом і спогадом. Ця розмовність має унікальну силу там, де події різного масштабу опиняються поруч. 

Трансформація 

Вже досвідченому письменнику та журналісту, Тетяні Чудновець вдалося створити масштабну оповідь про те, скільки життів може міститись в одній людині. Коханка, яка проживає зраду. Мати трьох дітей, що переживає за сина та доньку, вже дорослих, і за меншу, якої бракує так само. Ненька, що воює, і донька своєї матері, яка турбується про крихітку-онучку. Подруга, про яку не забувають у шпиталі — несуть їй великі запаси тепла і пиріжки, що пахнуть домом. 

Військовослужбовиця має виконувати наказ, побратимка відповідає за інших. Її страх завжди має ім’я: думка, що щось може статися з близькими, стає нестерпною. Психологиня, яка допомагає іншим пережити травму,  перетворює її на текст. І, коли приватна катастрофа зустрічається з катастрофою колективною, складається одна велика історія.

Ще на тему:

Сам собі видав: 10 питань до Тетяни Чудновець

Каварна книга: "Месопотамія" на межі

Як отримати грант на літературний проект

КнижКава в Х, Facebook -

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

час роззирнутись.

Герой вашого роману: персонаж і фокальність

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька    

Структура великого твору - а роман у часи соцмережевої есеїстики вважається, справді, великим твором - потребує уваги не лише з точки зору ринкових вимог. Читачам неважливо, який буде твір - короткий, довгий, чи такий, що влаштовує обидві категорії читунів. Існують очікування, що вкладаються в поняття жанру та напрямку.

Сьогодні оберемо, як працювати зі структурою, що влаштує видавця.

Точка зору й фокус

Кажуть, одному учневі загальноосвітньої школи (а був він грузином) вдалося довести, що паралельні прямі перетинаються. Коли ми працюємо з персонажним складом роману, пешим на думку, частіше за все, спадає головний герой. Це те альтернативне "Я", де нам хочеться побути, не маючи на те певної можливості у реальному житті. Проходячи етап альтернації, письменник готує до нього своїх майбутніх читачів, одночасно перебуваючи всередині й ззовні свого героя.

Крапка зору

Проблема, з якою стикається читач, як правило, добре відома й письменнику. Фокальний персонаж ходить, говорить і діє так, наче письменник опинився всередині нього і розповідає про те, що відбувається там, у незвіданій до цього моменту душі. Фокальне Я і фокальне Він / Вона мають одну суттєву різницю - мобільність авторського (а значить, і читацького ) погляду, що в першому випадку не змінює фокусу протягом усього сюжету, а в другому - може переключатись від сцени до сцени. 

Останній варіант тим і цікавий, що від автора (а значить, і від читача) потрібна особлива маневреність і небанальне вміння долати перешкоди між світоглядами, мистецтво ігнорувати чи обмежувати бачення токсичних світів, а за потреби це зробити - от як у Зюскінда - набратися певної мужності ... ні, не для експериментів із власною психікою. Вміння опускати завісу там, де це потрібно зробити. Без авторського такту будь-який герой перетвориться на картонну мішень.

Кролик фокусника

Уміння ввести в споглядальний процес є талантом, який описує світ і його події. випереджаючи з'явлення "головних очей" твору. Головний персонаж і фокальний персонаж не завжди є тотожними протягом усього роману, і час від часу читач бачить головного героя зі сторони, очима інших людей, міркуючи про хронологію та характер змін.

В житті є безліч речей, які важко пояснити хоча б без певної долі знань вищого порядку. Розповідати вантажнику про геометрію зась, він або відчуває її, або ні. Реальний герой цікавить його куди більше, ніж епік-фейл Дроссонара, - проте, Дроссонар навряд чи з'явиться там, де вже є мілітарізований Іван, Петро чи Мініахмет, який звільнився з полону і воліє спати поперек ліжка, звісивши чуба на котячий килимок. 

Травматичний досвід спирається на почуття існування, і в цьому тенденції часу проявляються найяскравіше. Проте, якщо вашому читачеві потрібен травматичний досвід задля відчуття того, що він існує, може виникнути питання й про авторську залежність від таких крововкидань.

Терапія фокусом 

Герой чи антигерой, контрадиктив чи аддиктив - так чи інакше, ми створюємо потребу пізнавати певний тип проблем на рівні, який читач опанував до того частково, туманно чи застряг на певному етапі. Витіснення є чудовим захисним механізмом. Проте, якщо воно застосовується лише як звичний тип реагування, ми ризикуємо отримати звичку.

Є речі - тим паче, у повсякденному нашому житті вічних дітей війни - які, концентруючись у своїй надмірності, викликають той чи інший тип розладу свідомості. Людина зосереджується на одній частині реальності, аж надміром, і повністю ігнорує іншу, - як правило, не задумуючись, чому. Це зручно, і все, аж поки у цій милій зручності не виникає каверна болю.

В більшості випадків, ми не знаємо, де той біль береться, при повному, здавалося, благополуччі. Чорна історія розгортається в ментальній дірі, що так і не зашита, чи знову розідрана там, де ми дозволили це з собою зробити. Фантомна справедливість виглядає дуже переконливо, аж доки жах не наросте до відчутного максимуму.

Катарсис і маленькі кроки

Ми не любимо робити маленькі кроки. Це той випадок, коли в нас іще криві - мабуть, без пелюшок! - ніжки, й ми тупцяємо так швидко, як тільки можемо наздогнати дорослого, що здається нам крокуючим телеграфним стовпом. Обвал ринків, особливості дипломатичної вимови чи постави, переконливий вираз обличчя і природність відчуття себе в ситуації, де інші маскуються, не є для нас проблемами, що потребують негайного вирішення. Так само поводяться й старі люди, яким уже нема чого втрачати.

Куди більш дорослою є слухняність, яка не вважає за потрібне аж надто замислюватись над повсякденними задачами. Створити надійний алгоритм їхнього розв'язання здається виходом, що звільняє нас від занурення в буденну математику. Так ми стаємо відмінниками з підвалу, який роззявляє пащу тільки тоді, коли потрібно сходити за картоплею.

Інструментальність огидна. Пам'ятати про це, коли створюєш персонаж, персонажний ряд або мереживо взаємодій, не хочеться у межах задачі, яку потрібно вирішити. Проте, коли цифри оживають, ми ризикуємо забути про мову, а, оживотворивши сухі мовні конструкти, перестаємо думати про виклади літературних творів. 

І, перш ніж створити чергового персонажа, спробуйте переказати того, хто викликає у вас найбільший спротив. Ви, справді, ризикуєте потрапити в залежність.

КнижКава в Telegram - 

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

“Хочу написати роман”: на що чекає ринок?

Image by MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Ми любимо курси літературної майстерності за те, що вони вчать нас писати правильно. Тобто, так, як вимагають канони класичної літератури, яким би новаторським не був наш жанр. Багато хто, справді, отримує на цих курсах поштовх для підйому нагору і навіть публікується.

Проте, письменник, перебуваючи в потоці творчого процесу, не завжди уявляє, що і для кого він пише. Так з’являються нескінченні стоси фентезі, кульгавої пінкертонівщини, рефлексій та інших травмописань, які радше б вилежали й переродилися, ніж загинути в болотах літературних бірж. На жаль, наш письменницький час уже не характеризується кризою чистого аркуша. Це аркуш, уже безнадійно виписаний, обговорений та закоментований сотнями невдах, які бояться поглянути у вічі ринку.

Отже, розмова наша сьогодні буде доволі різкою й безкомпромісною, оскільки справа стосується не лише письменницького майбуття.

Чотири “не”, і п’яте за гроші

Для початку згадаємо постулати, без яких неможливо вийти на ринок.

• не всі книжки хороші, як і не все, що є їстівним, годиться до їжі;

• не всі книжки мають бути виданими, як би того не хотілось авторові, видавцеві й навіть спонсорові;

• не кожен, хто пише, повинен бути читаним, відомим та знаним;

• не все, що ви хочете сказати, має бути сказане, записане чи надруковане.

Отже, “не можу мовчати” може означати “не вмію мовчати”. І це не про ломку інтроверсії, бо інтроверсія - всього лише спосіб пізнання світу зсередини себе, а не мушлю, в якій зручно творити фантазії про світ.

На цьому етапі одразу відмітаємо кілька типів соціального меседжу:

1. Травмописання. Люди, які воліють довіку сидіти у вавках і тягти туди інших, нікому не цікаві. Звучить жорстоко, але факт. Ваші стосунки з батьками, вихователькою дитсадочка, однолітками, ваші сексуальні розлади, харчові травми тощо - ваші проблеми.

2. Замовляння.  Це особливий тип літератури, яка сподівається причарувати літературного агента, весь редакторський колектив і читачів на додачу. Магічне мислення не в моді, - гірш того, зчитується між рядків, переповнених усілякими потойбічними істотами, амулетами й ритуалами.

3. Псевдомесіанство. Прагнення паразитувати на чужих травмах означає незадоволену потребу в увазі до власних, а це відправляє до першого пункту нашого стоп-списку.

Тож, один з найбільших міфів сучасного автора - “мої твори не читають”. Тут питання полягає в тому, скільки часу потрібно фахівцю, аби зрозуміти, що за текст перед ним, і що з ним робити далі, й чи вартий він подальшої уваги, коли в черзі на прочитання стоїть іще кількадесят.

Якщо "ЛГБТ+ - письменник" - єдине, що ви можете про себе сказати, вам, справді, нема чого робити в літературі. Кому прикро, присвятіть час розгляданню чобота Версаче.

Інферно, психо та занавіс

Переходимо до роману як до великої літературної форми, з якою воліє мати справу сучасний, так чи інакше, освічений та поінформований читач. Для початку, спитаємо себе, звідки він, якою мовою говорить, і які принципи сповідує.

Ми про те, якою мовою ви будете говорити з читачем, що збираєтеся змінити в його світогляді та як хочете поєднати свій та його світ. Якщо йдеться про пояснення, одразу відкладайте ручку з папером і, трохи відпочивши, беріться за написання підручників. Можливо, без спеціальної освіти вам це вдасться.

Читач буде почуватись саме так, як ви маєте на увазі. Атмосферність, занурення, ототожнення, катарсис, життєві зміни чи огидний емоційний осадок залежить не тільки від майстерності.

Структура, синопсис, логлайн і фандом - усе це, безперечно, важливо. Втім, читацьке розчарування є підніжкою, яку ви не планували. Деякі автори досить непогано вивчились писати перші сторінки. Вони неначе розставляють пастку, - особливо, коли текст монотонний, з плутаними зворотами та відверто затягнутими епізодами.

Психопатичне в людині, як правило, відокремлене від сфери творчого. Якщо психопатичне проривається у творче, якщо автор починає заповнювати простір замість героя, якщо зникає відчуття гармонії й цілісності сприйняття “автор - оповідь - герой”, книгу відкладуть. Інстинкт самозбереження працює в переважної більшості людей.

Планка й шпагат

Авторська відповідальність лежить у сфері самокритики. А для того, все ж таки, варто потримати написане в столі та не розповідати про нього, якщо можете. Біда в тому, що частина авторів уже до самокритики не здатні, метушачись між самознічевленням та самовпевненістю, приймаючи лише схвальні відгуки й відкидаючи усе, що є критикою. 

Тобто, велика літературна форма є вимогливою. Читач проведе з романом, як мінімум, в пять-десять разів більше часу, ніж з оповіданням чи есе. І тут варто взятись за думку, де саме читач знайде ваш роман. 

Страх бути бібліотечним автором - мабуть, найсильніший у часи яскравих книжкових полиць та бадьорих буктоків. Ще страшніше опинитись у розстрільному списку через порушення кодексу ІА. Мабуть, найжорстокішим методом розправи з автором у сучасному книжкарстві є видання чи преміювання з подальшим кенселінгом усіх благ.

Планка, що ви її собі задали, визначає подальший шлях роботи з твором.

Банально: початок

Ми вже трохи писали про тренди, а тепер зібрали вимоги до сучасної української романістики в такий собі чек-лист.

1. Обсяг роману. Можна писати товсту книжку, можна писати тонку. Страх перед великими й товстими книгами дорівнює, приблизно, страху перед довготривалими, майже родинними стосунками. Можна досягти середнього об’єму, але це вважається еквілібристикою.

2. Терапевтичні можливості. Якщо ви лікар, визначтеся зі спеціалізацією. Поворотність, об’ємність, ототожнення, розвантаження - лише частина інструментарію. Наш час потребує майстрів лікування істерії, а це завжди опір.

3. Фокальність. Я-роман не більш впливовий, ніж Вони-роман, і важливо тримати читача в фокусі світогляду персонажа, що займає певну сцену чи весь твір. Фокальний персонаж ходить, говорить і діє за межами особистості автора й читача. Це людина, якій потрібно повірити. 

4. Криза раціональності. Справді успішним є автор, що примудряється вступити в процес контрперсоналізації, змусивши читача визнати, що не все піддається осмисленню тут і тепер.

5. Вдосконалення. Читач має відкласти книгу повністю прочитаною - неважливо, за який термін, але з відчуттям особистого досягнення. Ніщо так не надихає читати автора знову. І тут. справді, варто боятися галочки в читацькому щоденнику.

Наостанок в сьогоднішньому випуску - поради майстрів та впливових читачів, зібрані “КнижКавою” на весняних літературних подіях.

1. Не переборщити з болем. Переборщити з емоціями від болю - можна (Ірен Роздобудько).

2. Правдивість, чесність, унікальність без тиску емоціями та повтором (Тетяна Білімова)

3. Найкраще перше речення, круте останнє слово (Валентина Комар)

4. Не споживати - проживати (Ірина Власенко).

5. Не загубитись серед видавничого портфелю (Роман Голубовський).

6. Автор повинен бути розумним (Іван Шаран).

7. Аудит в голові означає прибирання (Тамара Горіха Зерня).

8. Якщо ти не знаєш історії - тебе обстрілюють ракетами (Віталій Капранов).

9. Святий обов’язок письменника - надрукувати якомога менше книжок (Віталій Запека)

10. Я не розумію тих письменників і літераторів, які не пишуть (Василь Головецький).

11. Багато читати й не лякатися впливів (Богдана Романцова).

12. Письменницький професіоналізм виявляється у здатності написати антипатичного героя (Остап Слівінський).

Цього Книжкового Арсеналу видавництво Stretovych презентувало книгу “Концентрований курс письменницької майстерності” від 20-ти найвідоміших українських письменників, із кейсовим натхненням та творчим практикумом. Це другий посібник від наших авторів, виданий Дмитром та Світланою Стретовичами після “Пиши сильно”, опублікованого видавництвом Pabulum у 2019 році.

КнижКава у Telegram та Х - не пропустіть нашого вівторка

Нема контакту з видавцем? Пишіть літературному агенту

mariazarzhytska@ukr.net

Премії в Україні: з вуст інсайдерів

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Творення книги завжди має в собі потребу визнання. Письменник, який хоче публікуватись, зробить це обов’язково - за участі видавця чи самостійно. Проте, визнання може прийти набагато пізніше від моменту публікації, й бути виражене зовсім не в тій формі, на яку сподівається автор.

Тут і розпочинаємо відверту, чесну розмову, навіщо авторам бути знаними, чого вони очікують від визнання - слави як такої, чи прожиття з неї, чи то самого факту винагороди за творчий плід, і що таке премія, в їхньому розумінні.

“Гроші - не головне”: курс обміну

У нас чомусь прийнято думати, що письменник має бути бідним. Гірш того, ці очікування справджуються, втілюються в життя - на рівні видавців, авторів та впливових осіб. І справа тут не в комерційності, - бо літератури, на якій нескладно заробити, в нас, на жаль, занадто мало. 

Комерційна література у нас не схвалюється і не преміюється. Вона може бути якісно написаною, але чомусь не в нас. При тому, всі скаржаться на неможливість мати гідний заробіток з книг, всі подаються на публікацію, дехто - на премії. Врешті, виходимо на одну-єдину валюту в цьому питанні - визнання, і тільки.

Що воно таке, визнання для українського автора? Мати гарне друковане видання з власним іменем, за які - ладно вже, що там - півтисячі євро на дорозі не валяються. Плюс, копійчані роялті, на які треба дмухати, мов на тліюче вугілля. А видання, воно нікуди не подінеться. Ще й премійоване.

Орден героїв базару

Біда з цілепокладанням, і тільки, мучить українця спрадавна, з його емоційним ставленням до дійсності й до себе в ній. Про мету думати неприємно, так само, як і про національну ідею, - яка може, й зовсім не відрізняється від сусідської. Та хоча б в плані відмови від добробуту, про який інтелігентній людині й згадувати гидко.

Ні, ми не хочемо бути імперцями. Нам потрібне визнання самого факту нашого існування, що його аж дошкульніше заперечують. Нам потрібне відчуття імені, відчуття особистості, відчуття індивідуальності, яку приймають і з якою готові взаємодіяти на рівних.

А що ж таке рівність у цім ідеалі? Належність до певних спільнот, до списку відзнак, які є “пропуском” до цих спільнот? Можливість без сорому й остраху потиснути руку авторитету, відчуваючи себе на своєму місці? 

Особисто мене в цьому сенсі забавляє одна-єдина різниця в амбіціях західних та наших авторів. Це червона доріжка й червона подушка. І мало хто замислюється про те, за що в Україні преміюють, кому взагалі потрібні ті премії й для чого.

Автори не можуть відповісти на це питання з однієї причини - вони відповідають, як письменники, захоплені процесом творчості як таким. Любов до свого творіння спонукає або випустити його в світ, або закрити в столі, коли є відчуття небезпеки. 

Письменник - не комерсант, не видавець і не літературознавець у широкому контексті. Частина авторів може похвалитись мультизадачністю, але це лише частина. Преміальні комітети складаються з не тільки письменників, і це, справді, дає відчуття реальності поза творчою майстернею.

Що ж таке премія для сучасного українського письменника? Узагальнюючи думки учасників книжкового ринку, почнемо з першої великої події року, де можна їх почути. 

“Нема”, “є” і “буде”: три ката українського терпіння

На Книжковій Країні - 2025, нарешті, визначились, що потрібно українському автору. Це видимість у шквалі видань, які пишніше одне від одного. Побачити автора мають, насамперед, видавці. Якщо це молодий або новий автор, буває недостатньо рукопису, - навіть високої якості.

Тож, премія чи місце в списку кандидатів - шанс бути побаченим та обраним для видавничого портфелю. По суті, це групова рекомендація від осіб, до яких видавці дослухаються. 

Молодий, новий, маловідомий і навіть досвідчений автор може претендувати на премію, - і добре, коли він усвідомлює ціль подання, хоч якось визначає подальший шлях і зміну статусу.

Монополія страху в сучасній українській літературі спонукає багатьох авторів уникати конкуренції з зарубіжними колегами. Книги, які ніхто не бачив, мають можливість бути прочитаними й оціненими в рамках певного конкурсу, і навіть блогери, як голови читацьких профспілок, впливають на цей процес хіба що дуже обмежено.

Цікава, якісна історія плюс текст і зовнішність як результат командної роботи над книгою - безумовно, потужна візитівка. З іншого боку, члени преміальних комітетів переконані, що винагороди не впливають на кількість читачів. Конкуренцій між винагородами немає, бо в більшості комітетів - одні й ті самі судді.

Все це, правда, дуже нагадує приватні клініки, де ми зустрічаємо держлікарів. Кількість українських премій неухильно скорочується, і з 350-ти на початку існування їх залишилось біля 70-ти. Це попри відсутність конкуренції, на відміну від західного книжкарства, де в одній тільки Великобританії можуть обирати лауреатів трьох премій за один сезон. 

Жодного секрету, крім спеціалізації - наприклад, одночасно с Букером іде процес відбору в списки премій Орвелла та Вальтера Скотта. Щоправда, всередині може виявитись зовсім не те, що ми очікуємо, але то вже окрема тема.

Найцікавішим, знову ж таки, є момент винагороди. На Заході кандидати чітко розуміють, на що йдуть - гроші, статус чи закономірність винагороди за чудову роботу. В Україні ж знову контрадикція - з одного боку, несприйняття “премій їжі”, з іншого, це мрія. Зараз говоримо на повному серйозі: є ідеї створення премій, які спонсують ресторани та інші заклади продуктової галузі. В цьому контексті ротація суддів, обмеження критеріїв, закритість чи відкритість голосування мають хіба що декоративне значення.

Жанровість і визначеність

Стосовно того, що писати на премію, відповіла нещодавня нобелівська лауреатка Ольга Токарчук, а ми додамо, що новий український герой та великий український роман можна писати як самостійно, так і під керівництвом куратора. Технічне наставництво не завадить, як і письменницький курс - а це вже точно західний комерційний досвід.

Ми поступово стаємо на шлях рекомендацій, добре це чи погано - в усякому разі, сприяє комунікації, з якою в нас традиційно виникають проблеми через бажання наполягати лише на власній позиції, з якої починаються раптові, неоковирні компроміси. Іншим є те, що інтуїтивних рішень ніхто не відміняв, - ані в нас, ані за кордоном.

Жанрова українська література і соціальні проекти мають стати друзями, а не родичами. І тут аж як потрібна допомога меценатів, які здатні повністю замістити грантову голку. Пошук інвестування й доброчинництва має стати обов’язковою задачею кожного конкурсу, як і скорочення списку критеріїв на користь об’єктивності оцінювання, і участь читачів, не зацікавлених у фінансуванні власного блогу за рахунок впливових кіл.

Жанровість передбачає вибір максимальної віддачі, - хай то буде соціальний роман чи затишне фентезі, мілітарний реалізм чи продуктивний ескапізм. Український герой має давати читачу відчуття існування, правди і кривди, всією своєю харизмою протидіяти дріб’язковості цензурування, що виражає лише студентський комплекс у претендентів на авторитети консекрації.

Сага про інсайти

Обговоривши пастки менталітету, перейдемо до класифікації премій - нарешті, ринок дав нам таку можливість. Державні й недержавні, приватні й змішані премії в Україні є, і вже можна говорити про спільноти - академічні, видавничі, медіа- й читацькі. Літературознавці й письменники можуть складати першу чи окрему спільноту, але варто пам’ятати про багаторукість українського книжкаря.

Щодо критеріїв довіри, останні книжкові події у Києві та Вінниці заявили про конкурентоспроможність премії й знижену ймовірність проявів “синдрому Калитки”. Не менш важливий характер і якість комунікацій, ставлення до літератури досвіду, позиціонування з точки зору належності до певної спільноти чи відсутність обмежень.

Вибір шляху до преміювання не менш складний, ніж пошук видавництва. І тим паче, можна сподіватись, що рукописи без винагороди не залишаться без уваги.

Дякуємо Ірен Роздобудько, Ользі Саліпі, Валентині Комар, Тетяні Білімовій, Віталію Капранову, Віталію Запеці та іншим активним учасникам дискусій на теми сучасної української літератури та книжкового ринку.

КнижКава в Telegram - не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму.

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

VinBookFest2025: майбуття з провінції

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Минув тиждень з дня чергової регіональної події на книжковому ринку, і можна писати висновки, які не спадуть на розум під час великого фестивалю. Це не лише ефект масштабності. Ставки у великих містах робляться на те, аби вразити гостей якнайбільше.

Регіональні фестивалі - скромніші й розважливіші. Тут менше яскравості, епатажу й натовпу, більше часу для вдумливого слухання й спілкування. Проте, видавцям бракує певності щодо читацьких смаків, - або, радше, це страх не вгодити феодалам.

Чому так? Вінниця є однією з сучасних феодальних столиць України, а ми все ще живемо в часи, де дурним бути дешевше. Так і формуються менш ніж посередні ятки торгівця, що радше звернеться до найгрубших, найтемніших почуттів аудиторії, аніж розверне перед нею чемодан Мелькіадеса.

В часи контрколонізації - давайте будемо чесними з собою - влада медіа є надзвичайно потужною для формування паралельної або відгалуженої реальності. Ця влада є особливо потужною у великих містах, провінція менше захоплена нею. І саме тут можна почути соціально-політичну думку поза впливами медіасфери - з вуст креаторів, що, так чи інакше, перебувають в руслі подій і розповідають про них у художній, прийнятній, близькій для багатьох формі.

Зустрічі з досвідченими, талановитими авторами відкривають грані реальності, яку ми не в силах іменувати через розпорошеність, розмитість або зсув термінів. Саме в спілкуванні з творцями, що прожили кілька епох в історії нашої держави, ми бачимо себе в ній такими, як є - живими, хоч і деформованими, причинними.

Питання, що ми їх ставимо письменникам, народжують відповіді з неймовірною концентрацією суспільної думки, з КПД, що тут же відображає трансформацію енергії слова в енергію дії. Наприклад, Тамара Горіха Зерня описує маніпуляцію революційними настроями, що відбувалася на Донбасі як метод підготовки війни, згадує амбіції місцевих жителів щодо посад в жилкомунгоспі, а феномен короля Данила й моавітський синдром Герая все ще поза увагою сучасних дослідників історії. 

Втім, капрановське слово так і лишається шукачем закономірностей, що керують нашим повсякденним життям у системі кривих дзеркал. Оця-то система є добре помітною молодим авторам, що не такі вже й зумери. Їхня сатира виявляється такою самою призматичною, як око Тарантіно і телескоп Маркеса, що вбачає магічний реалізм оббитою сходинкою нагору, замість магічного мислення, що в нього прагнуть запхати зискарі пітьми.

Звісно, письменника не можна вважати філософом чи творцем теорій з претензією на безпомилковість та всеохопність, - бо знов ризикуємо з Хаббарда зробити саєнтолога. І кожен пошук має осмислюватись із точки зору придатності до життя. Коли язичництво й магія довели свою непридатність, це були часи розпаду й занепаду, а не розквіту й добробуту. Сподівання начаклувати перемогу - такі самі смішні, як і гра зі словами, що не можуть бути відірваними від внутрішнього світу людини.

Тут проукраїнське мислення, в якому герой - активний, дієвий, інтелектуально розвинений і чуйність поєднує з хоробрістю - залишило далеко позаду мислення колоніальне чи позадержавне, в якому українцю відводиться роль холопської темноти, закутного месника - чаклуна з травичками, а всі розумні й сильні - москалі, біляки, чи, не приведи Господи, жиди.

Інший, несподіваний акцент українського письменства - герой (і медіатор) в стилі Буковськи, що, пройшовши крізь кола персонального пекла, викликає довіру читача, без осуду та фарисейства, без правильних слів та схвалених реакцій.  

Сфера психо, що ми її так не любимо через потребу вивчати на рівні науки, а не замовлянь, уже описується авторами, які звикли мати з цим справу. "Закони Невриди" Катерини Самойленко розглядаються на рівні політичного фентезі, де висміюється, в тому числі, хронічна віктимність, а "Придуркуватий роман" Віталія Запеки зазирає в "царство буйних", де все, як у людей - навіть світ палат і халатів. 

Жага до панування там, де не знятий нашийник раба, сковує все суспільство одним ланцюгом смерті. Чи будемо ми жити, залежить від того, на що наш внутрішній Піноккіо витратить батьківські кошти. І досвід принижених тут не приховати так само легко, як незручний пост у соціальній мережі. 

КнижКава в Facebook - щотижня й більше

Дізнавайтеся новини 

видавничої спільноти разом з нами

Українська романтична історія: літературний екскурс

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Легка історія про кохання, здається, не є можливою в українській літературі, де герої обов'язково мають пройти крізь море сліз, крові й поту, і навряд чи в цієї історії буде позитивний фінал. Хтозна, що саме спонукає наших сучасних авторів, але факт лишається фактом - у нас є ромкоми, у нас є янг-едалти і дотичні альтернативні жанри, які можуть конкурувати із західними аналогами та навіть перевершити їх за якістю.

Сьогодні зробимо невеличкий огляд на три найпопулярніші історії, презентовані цієї весни на полицях "Книгарні Є" у паперовому, а відтак і в електронному варіанті на різних ресурсах з продажу україномовної літератури.

"Вілла в Сан-Фурсиско", або Синичка без співу

Ярослава Литвин, випускниця КНУКіМ і авторка проекту "Несамовита кухня" для захисників України на фронті, в минулому році порадувала громадськість виходом чергового роману в уже любленому іронічному стилі. 

Примітно, що Ярослава свого часу взяла відзнаку "Коронації слова" за романи "Ігри", "Рік розпусти Клауса Отто Баха" та "Не мій дім",  здобула премію Літературного конкурсу від видавництва "Смолоскип" за "Розу вітрів", але її власна історія покликала її у 2020 році жити за кордон, у польський Вроцлав.

В Польщі Ярославу Литвин хоча б частково почали публікувати у місцевому інтернет-виданні "Salon Literacki" з 2015 року. Через шість років теперішній її книгохіт, випущений "Фабулою", отримав народне визнання. "Вілла в Сан-Фурсіско" увібрала в себе впізнаваний досвід сучасної жінки, що виринає з реальності, створеної за неї іншими.

Image by @MZarzhytska on X

Народження особистості в "історії дорослої дівчинки" приваблює читачок своєю органічністю та вплетеністю в соціально-історичний контекст у нас. Йдеться про відбудову героїнею власного життя там, де ми, як правило, не любимо затримуватись, обираючи вир життя великих міст, із рекламними вогнями легких здобутків.

Якщо вже не так серйозно, то історія тридцятип'ятирічної кралі з "ногами Олександра" змушує сміятись уже з перших рядків. і цей сміх не до вподоби чоловікам занедбаних жінок. За відгуками аудиторії, книгу варто не лише купляти, а й перечитувати. Втім, авторка не уникла й відверто дурної критики "правильнюків", і небажання аудиторії вийти за словник невизначеності.

Текстовий контекст роману, справді, багатий як на жанр. Влучні алюзії, динаміка, характерологія, контрпорівняння - лише частина майстерності, з якою письменниця змальовує історію Синички, підбитої реальністю без голівудських установок. У цьому Ярослава Литвин добряче взяла від найкращої західної прози, створивши розповідь із непередбачуваними поворотами ледь не в кожному абзаці - історію, яку назвемо й рустикальним романом, і постурбаністикою.

"Перші": на межі янг-едалту

Марія Олекса, журналіст і випускаючий редактор на французькому телебаченні, після закінчення курсу на Літосвіті дебютувала з романом, який, хоч і має скромні можливості, але й наповнює тінейджерську лінію видавництва "Віхола" новими здобутками.

Image by @MZarzhytska on X

За розповіддю самої авторки, саммертайм "Перші", присвячений коханню з ліричними нотами, написаний під впливом "Нормальних людей" Саллі Руні та "Неаполітанських романів" Елени Ферранте. Як би там не було, а європейський стиль відчувається. Боязко-правильний, безуглий, депресивний текст на початку дедалі лунає в консонансі з настроєм молоді, загубленої між лицемірним пуританством суспільних вимог та раптовою жорсткістю подій, що не входили в їхні плани. Равликові та Вла доведеться розкритись, інакше ... .

"Апельсин у калюжі": антиутопічний ромтейл

Франківська письменниця Людмила Баран, випускниця "Львівської політехніки" та факультету журналістики ЛНУ, вклала свій досвід аналітика соцмереж ув історію, де розбиваються надії на типове інстаграмне щастя. Темний бік медіабізнесу постає перед читачками одразу й безжально, створюючи настрій очікування драматичної розв'язки.

Image by @MZarzhytska on X

Мікроінфлюенсерка Настя їде на іспанську плантацію "Санні Джус" із своїм креативним директором, за сумісництвом, бойфрендом, що використовує її як модель та фон для самопросування. Зірка барбершопу Влад, що зійшов з конвеєру медіакраси, нічогісінько не тямить у мистецтві, зате його вабить відвертий несмак, де "міс столиця" Настя схожа на плакат у стилі 90-х.

Зустріч з однокурсницею Анею, що стала знаною художницею, та робітником плантації Богданом змушує Настю зробити той самий поворот, якого її тиран від неї аж ніяк не очікував. Настя виривається з готелю вишуканої розпусти у невідомість, яка вабить тим більше, чим більше пригод відбувається по дорозі до себе.

Людмила Баран зізнається, що написала свій "Апельсин" за півтора місяці. Неквапно наростаюча динаміка тексту, акцентування та влучні характеристики з кількох мазків створюють впізнавані образи. 

В наступній публікації на тему зробимо огляд західних ромтейлів, що цього року зайняли перші місця на українських полицях. Дякуємо "Книгарні "Є" за можливість огляду жанрових видань.

КнижКава в Telegram - не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму.

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net