Art Book Fair 2026: наступний

Images by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 118 АртКава - спеціальний

Винайти мистецтво в Україні неважко. Важче втримати. Цьогорічний ярмарок мистецької книги, що вдруге проходить на ВДНГ, ризикує бути останнім, і ось чому.

Аудиторію повністю задовольняє пропозиція з інших книжкових форумів, і життєздатні проекти переїдуть саме туди - за умови відповідного позиціонування. 

Аудиторія цьогоріч проголосувала не лише чисельністю, а й увагою, на підступах бачучи відверту, ба навіть, патологічну реципієнтність проекту. Ні для кого не секрет, що люди в стані клінічної депресії - яку б етіологію вона не мала, дистимічну чи шизофренічну - є поглиначами енергії здорових людей, своєрідними чорними дірами,  для ходіння повз які потрібні досвідчені астронавти.

Ба більше, ви ризикуєте опинитись не в стані емпатії чи прийняття, а в такому самому пригніченому стані гніву, що має непередбачувані наслідки, за механізмом психологічного зараження та хибної асоціації з "все-...".

Як це працює? Дуже просто. Вам намагаються видати потворне за мистецьке й переконати в суб'єктивності бачення. Доки ви сумніваєтесь у власній здатності розгледіти Ван Гога, той в іншому павільйоні. Доки ви сумніваєтесь в собі, вами вже намагаються маніпулювати. 

Будь-що потворне є результатом викривлення, збочення, перверзії. Або руйнування чи саморуйнування, що не має сенсу, крім руйнування з ненависті до себе. І можна скільки завгодно кричати про офіційний статус потворного - красившим воно від того не стане.

Тут не допомагає навіть принцип задоволення, бо у випадку потворного воно не має трансцендентності. Потворне замикається в рамках суб'єктивного й осідає на стінках цього міхурця, мов кіптява. 

Інший випадок - навмисне просування потворного, як гіпотеза. Страшна, та, все ж таки, обгрунтована гіпотеза, коли виходити з теми генію та злодійства. І, хоч посередності важче сперечатись із талантом - бо посередність багато хто любить та приймає як гарантію безпеки - потворне має самоціль. Ствердитись як нав'язлива правда, як факт існування, що привертає увагу й западає в душу через негативні враження.

Використати війну та її наслідки як привід просувати потворне - всього лише використати, але користувачі реальності на тому не зупиняються. Їм потрібні не лише емоційні ресурси аудиторії. Вони не застрягають на цифрових сторінках, флікрах та кіндлах. Ім потрібен папір, ще й не абиякий - цупкий та виклично білий, наче відмиті гроші.

Для європейського мислення то є новим та дивним, бо власного ресурсу для таких експериментів замало, а купувати його начебто дорого. В одній тільки Великій Британії - ще й після Брекзиту - закуповувати друкарський папір доводиться на континенті, але, якщо об'єднатись в концерни, то й везти треба буде хіба шо на замовлення.

Яке? Знаючи традиційну британську вимогливість до друкованих видань, якість мистецьких та фотоальбомів, важко уявити собі типового бібліотечного клопа задоволеним  антипечворками, ліпленими більш назло, аніж на продаж.

Більш того, ви маєте це купити за виставлену ціну, бо донати ж... 

Можеш не малювати - не малюй.

Якесь дивне відчуття складається, наче Брекзіт виявився приводом відкрити двері бедламу, та коріння проблеми навіть не в тому, що торгівка-мати, стиснувши зуби, дозволила доньці вийти заміж за принца. Ціна виходу опинилась за межею розуміння, як таке могло статися взагалі.

Втім, загниваючий імперіалізм - дохле сире завжди гниє - не відокремився від доброї старенької разом з Євросоюзом. Більш кризової монархії Велика Британія не знала за весь час існування, і шлюби з медсестрами тому свідчення.

В мистецтві криза відображається через контрадикції. Спроба втримати обличчя на Близькому Сході перетворилась на контрекспансію, де посади почали займати люди, що не мають жодного стосунку до державотворчих основ. Манкуючи почуттям справедливості, ці люди отримали визнання всупереч інтуїції та здоровому глузду. Вважай, за гроші.

Якщо колишньому прем'єру платять багатомільйонний гонорар ще до виходу книги, якщо передові, престижні видання країни перетворюються на рупор утилітарності та несмаку, чого чекати від нішевих видань і так званих крос-культурних проектів, за які, напевно, відповідатимуть, знову ж таки, дівчата, які нічого не вирішують?

Цікаво, що вхід для українських емігрантів позначається таким самим слідом сажі, крім хіба що кольорового прапору, чомусь визначеного асоціюватись із цінностями Великої Британії.

Поняття ліберальної синагоги не таке вже й далеке від консерватизму - чи республіканізму на іншому березі проблеми. Позаминулого року ми вже писали про це в  контексті позірної британської журналістики на експериментальному майданчику. Трампізм, як і будь-яка диктатура, має на меті використання будь-чого заради власних цілей. Незрозуміло тільки, як іслам у цьому експерименті опиняється на підвищених позиціях.

Осередки британського мусульманства на фоні чорно-депресивного та відверто збоченого європейства репрезентують жвавість природних кольорів, камерність та відокремленість від світу розпусти. Якщо це джерело фінансування мети, зрозуміло - але на чому це тримається, крім безмежного в своєму лібералізмі уряду, відстороненого суспільства та короля, чиє розлучення спричинило дипломатичний казус із  обопільними жертвами?

Доки оберти колеса історії не віщують нічого доброго, звернемо увагу на те, що, хоч і приглушене бур'яном, але зросло і має виразність, співзвучну з потребами часу.

Проекти, спрямовані на співіснування різних культур у вузьких просторах, природничий акцент, якому немає рівних у світі, де не завжди є час і хист подивитися собі під ноги, ресайклінг та творення унікального зі звичного, побутового, непоказного, урбаністичний акцент углиб, крізь персоналії та графіку, тематичні та міські часописи - тут українська та британська культури, дійсно, перетнулись. Як і в історичному переданні, попри його належність до певних політичних течій чи режимів, коли старе не руйнується, а імплементується, попри суб'єктивні, здебільшого, штучно загострені та капсулізовані емоції. 

Втім, справді мистецьке на цьому фестивалі розпродавали з коробок, наче воно не повинно було ображати своєю справжністю оту сірину в чорних закарлюках. А Україна тривала за скляними стінами.

Foolscap Editions: Freshers by Sigune Hamann

Foolscap Editions: Building Futures: 

The Counter Architecture of the British Mosque 

by Shahed Saleem

Іван Мельничук, представник проекту Метод Фонд

від Українського Культурного Фонду

Метод Фонд: 

Мистецькі зошити, словники, артбуки.

На фото - срібна добірка творчості українських митців, у т.ч. Анни Звягінцевої - авторки преміальної статуетки для Drahoman Prize

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.

Укрпремія: Drahomán Prize

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 117

Робота перекладача стає все більш помітною. Ми бачимо прізвища перекладачів на книжках, вони отримують увагу громадськості на заходах та міжнародні премії поряд із письменниками. Сьогодні приділимо увагу премії для перекладачів, яку заснували в Україні - Drahomán Prize.

Перекладач або тлумач: історичний екскурс

Саме слово drahoman - за поясненням Юрія Прохаська, першого члена Капітули Drahoman Prize, означає "перекладач, тлумач". Втім, чому ж засновники премії обрали саме таку назву? Переконують, що вона є зрозумілою більшості носіїв різних мов. І, дійсно, коли звертаємось до історичних джерел, виявляємо, що слово "драгоман" ще й як давно вживане.

Арабське слово "тарджуман" означало перекладача (й посередника) між східними та західними державами. Саме слово "ман" у перекладі з арабської означає "хто" або "той, хто".

Європейці запозичили арабське слово, вимовивши його на свій лад як dragumanus або dragomanos, звідки воно й потрапило в українську мову. Частина drag перекладається, зокрема, як "дорогий" (румунська, молдовська мови), і це зайвий раз підкреслює роль перекладачів та відкриває перед нами історичне підгрунтя їхнього життя в регіоні.

Драгомани: після падіння Візантії

Османська імперія більш ніж охоче брала полонених і дуже неохоче відправляла посланців-турків до європейських дворів (згадаємо полон і смерть молодого султана Джема у Ватикані кінця  XVI ст.). Тож, викуп цінного бранця - і, головно, торги -  було  справою рівня лотереї.

З іншого боку, трансильванський прохід брав свою плату зі втомлених подорожніх. Дорогих гостей частували - зокрема, місцевими винами - і тим розв'язували їм язика, намагаючись дізнатись останні новини та секрети найвпливовіших дворів світу.

Тож, особливо активними і помітними на міжнародній арені були османські драгомани. Їхня вправність, була, зокрема, перейнята запорізькими козаками, що мали в себе власних драгоманів і так само називали їх в офіційних документах Січі. Так, прізвище відомої родини Драгоманових (Михайло Драгоманов - письменник, філософ і мовознавець, громадський діяч і дядько Лесі Українки) походить саме від історичного роду заняття.

Втім, на посади великих драгоманів Османська імперія ставила далеко не тих, за кого збиралася торгуватись. Наприклад, першим великим драгоманом Порти став грек Панайотіс Нікосіас. Православна райя Порти була керована турками, зокрема, за допомогою привілеїв фанаріотам - жителям тоді вже Стамбульського району Фанар, де розташовувалась резиденція Константинопольського патріарха. Сім'ї Маврокордато, Іпсіланті, Кантакузини, Суццо, Караджа і т.п. були найвпливовішими фанаріотськими родинами, з яких, у тому числі, обирали драгоманів.

Драгомани: український контекст

З часом назва "драгоман" застосовувалась до перекладача і писаря не тільки при посольствах в Османській імперії та імперії Великого Війська Степового, а й в діловодстві Речі Посполитої, Війська Запорозького Низового та Російської імперії. Зокрема, Іван Котляревський в поемі "Енеїда" (82-83) оповідає:

Були посли це од Латина,
І всі ассесорського чина,
Один армейський капитан;
Цей скрізь по світу волочився
І по фригійську научився,  — 
В посольстві був як драгоман.

Латинець старший по породі
К Енею рацію начав,
І в нашім, значить, переводі
Буцім-то ось він що сказав:
„Не ворог, хто уже дублений,
Не супостат, чий труп нікчемний
На полі без душі лежить.
Позволь тіла убитой рати,
Як водиться, землі предати..."

Ми недарма робимо таку розлогу історичну прелюдію, адже тема наша якраз-то стосується премії, заснованої кількома сучасними інституціями, що мають на меті розвиток книги і, зокрема, перекладацької справи.

Два інститути, один клуб

Премію Drahomán Prize в Україні заснували в 2020 році три інституції - Український інститут, Український інститут книги та Український PEN. Ба, навіть більше останній, бо всі ключові фігури інших двох інституцій є членами PEN.

Коли вже детальніше розглядати цю тріаду, перші дві інституції є державними і відносяться до Міністерства культури України, а PEN - міжнародною організацією, що має свої філії в різних країнах світу.

За датами заснування, Український інститут є молодшим на рік від УІК - Українського інституту книги (2016), а Український PEN - найстаршою, майже партійною організацією. Першим його президентом у 1989 році став письменник Микола Вінграновський, український письменник-шістдесятник, режисер ("Атомні прелюди", "Світ без війни", "Президент").

Сьогодні бути членом PEN серед українських авторів рахується таким же "мастхев", як і КПРС у минулі роки. Це своєрідна перепустка у світ знаності, з якою ходять навіть державні посадовці - хоча корені цієї партії ростуть не в Україні, а сама організація не є урядовою чи державною.

Сага про свободу

PEN-клуб був заснований в 1921 році письменником Джоном Голсуорсі, лауреатом Нобелівської премії 1932 року ("Сага про Форсайтів", "Острів фарисеїв"). Місцем його заснування був, звісно, Лондон, Голсуорсі - першим президентом, а співзасновницею - Кетрін Емі Доусон-Скотт, британська письменниця та громадська діячка.

Велика Британія спрадавна є землею, де клуби зростають, як гриби після дощу. Заснування PEN відбулося в ті самі роки, що й заснування Ліги Націй - після Першої світової війни, революції в Росії та заснування Радянського Союзу.

Велика Британія, що під час війни перебувала в складі Антанти, хоч і виявилась серед переможців, але відчувала на собі наслідки буремних часів - як ззовні, так і всередині. Вікторіанський суспільний спадок часів королів Едварда VII та Георга V тягнув за собою класичний "пиріг лицемірства", в якому зовнішня благопристойність ховала начинку примітивних прагнень, що їх намагались відтіснити назовні для використання в імперських інтересах.

Якщо Голсуорсі був типовим секулярним ідеалістом того часу, то його сподвижниця Доусон Скотт втілила в собі риси кризового британського жіноцтва  - придушеного моралізмом, депресивного, спіритичного, подекуди сапфічного і вже без сорому того. Ця свобідність підкреслювалась і була маркером революційності, хоча до відкритих цінностей PEN буквально не увійшла.

PEN об'єднав письменників з усього світу, що позиціонували себе борцями за творчу свободу попри війни та політичні суперечності, хоча, насправді, зробився типовим панбританським осередком чвар, інтриг та скандалів, які - зокрема, в Україні - прямо суперечили заявленим принципам. Жаліти суперника чи жертву в PEN так само не прийнято, як і в коронних зіткненнях. Це клуб недарма набув звання "отруйної ручки" за виключну безпринципність, варту, скоріше, французьких найманців, аніж британської еліти.

Польський акцент

Позаяк, переклади мали набути значення, такого самого, як вони мають в британських професійних колах. Знаємо, як важко податись на Букер, не маючи перекладу для розуміння тих, хто його читатиме. Знову ж таки, Букер для українця чомусь мав відкриватись через PEN, і тільки на вході. Письменник Андрій Курков став номінантом і одним з членів Капітули (The Сhapter) Drahoman Prize, але членом і президентом Українського PEN - раніше.

Інша справа - Польський інститут, з якого брали структуру для Українського інституту книги в 2017 році. Цей рік характеризувався гострим зіткненням консервативних та ліберальних течій на політичній арені, та, окрім приходу до влади Дональда  Трампа та Еманюеля Макрона, під час виборів у Північній Ірландії (Велика Британія) перемогла Демократична юніоністська партія - соціал-консервативна, євроскептична і, звісно ж, зразок типового британського консерватизму з його націоналістичними прагненнями.

Польський інститут (принаймні, спочатку) не відмітився членством у PEN, а був заснований у 2004 році міністром культури Вальдемаром Добровським у Кракові. В 2017 році, одночасно з заснуванням УІК, Польський інститут заснував дипломатичну ініціативу "Польська полиця", що стала зразком для подібних в інших національних інститутах. В теперішній Україні цю ініціативу тримає перша леді Олена Зеленська.

Товмачі з української: кого й за що преміювали

На сьогоднішній день переклад в Україні теж поволі, але явно переходить зі статусу приватності (та, подекуди, волонтерства) до статусу легалізації. Вона стосується можливості співпрацювати з видавництвами та авторами на постійній основі як визнаний професіонал, отримувати запрошення на події та номінації до нагород - насамперед, Drahomán Prize., що вручається раз на рік у Києві.

Ми не будемо детально зупинятись на правилах та особливостях премії, які описані тут. Більше цікавить хронологія її вручення, починаючи з 2020 року, коли Drahomán Prize, як і передбачалось, почали отримувати за переклад української літератури на інші мови світу.

• 2020 рік - Клаудія Дате (Німеччина),  переклад поетичної збірки Сергія Жадана “Антена” (видавництво Suhrkamp) та роману Олексія Чупи “Казки мого бомбосховища” (видавництво Haymon Verlag). Заявник: член Капітули Юрій Прохасько, видавництво Haymon Verlag.
• 2021 рік - Богдан Задура (Польща), переклад творів Катерини Бабкіної “Мій дід танцював краще за всіх” (видавництво Warsztaty Kultury), Василя Махна “Вічний Календар” (видавництво Państwowy Instytut Wydawniczy) та Юрія Винничука “Лютеція” (видавництво Warstwy). Заявники: Warsztaty Kultury w Lublinie, Państwowy Instytut Wydawniczy, Wrocławski Dom Literatury.
• 2022 рік - Ірина Дмитришин (Франція) з перекладом роману Сергія Жадана “Інтернат” (Meridian Czernowitz, 2017). Заявник: видавництво Les Édition Noir sur Blanc.
• 2023 рік - Катажина Котинська (Польща)  з перекладом книжки Оксани Забужко «Найдовша подорож» (Комора, 2023) – Oksana Zabużko. Najdłuższa podróż (Agora, 2023). Заявник: Посольство України в Республіці Польща.
• 2024 рік - Ееро Балк (Фінляндія) з перекладом роману Євгенії Кузнєцової “Драбина” (Jevhenija Kuznjetsova: Tikapuut. Aula & Co, 2024). Заявник: Товариство українців у Фінляндії
• 2025 рік - Ніна Мюррей (США) з перекладом англійською мовою драми Лесі Українки «Кассандра». (Lesya Ukrainka. Cassandra. HURI, 2024). Заявники: видавництво Lost Horse Press та Український дослідницький інститут Гарвардського університету. До речі, Мюррей увійшла до лонглиста премії аж з чотирма перекладами різних творів.

Здавалося б, нічого надзвичайного - нагороду отримують професійні перекладачі за роботу з творами так званого "українського канону", але якщо дослідити біографію авторів книг, майже всі вони (окрім Лесі Українки, чисто історично) є членами PEN і перекладені на європейські мови. Євгенія Кузнєцова працювала консультанткою в ООН, з яким PEN має зв’язки через ЮНЕСКО, і навчалася в католицькому єзуїтському університеті Деусто.

Дивним виключенням є цьогорічна переможниця Ніна Мюррей, що якраз і переклала Лесю Українку для американської аудиторії. США традиційно не дружать з ПЕН, але не так щоби дуже. Оксана Луцишина, одна з авторок Мюррей, теж є членом PEN, при тому мешкає в США та викладає українську літературу в Техаському університеті.

До речі, жодна з книг Drahomán Prize не отримала нагороди за переклад для видавництв із Великої Британії. "Касандру" ставили там на сцені в перекладі Ніни Мюррей у 2023 році.

Крім Drahomán Prize, PEN контролює ще чотири види нагород - премію Василя Стуса, Юрія Шевельова, Георгія Гонгадзе та Премію Європейського Союзу. Як то кажуть, коментарі зайві.

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Розійшлися: як насправді Bookmate, Amazon та Storytel почуваються в РФ

Випуск 105

Внаслідок втручання корпоративного ШІ від Google, Мeta й Amazon цей випуск (як і деякі інші сторінки часопису) було понівечено, а текст спотворено з метою дискредитації видання. Цю публікацію довелося видавати в форматі скріншотів, аби читачі бачили оригінальний текст.

Спотворений текст можна побачити після зображень. Він залишається свідченням дурості, злоби, ненависті та вандалізму, які не виправдати жодною корпоративною метою.

Далі наводимо текст, який спотворюється одразу після його розміщення тут:

 

Автор Олекса Кримський Репортаж місяця - грудень січня лютий   

Будь-які несанкціоновані зміни цього тексту належать платформі, яка навмисно допускає присутність особливого програмного забезпечення сторонніх організацій (таких, як Peace Corp) і будуть розглядатися як протизаконне втручання в незалежний контент. Жодних згод на подібні втручання власнику цього контенту не надавав. Просимо читачів включити про всі спотворення та перекручення контенту цієї публікації.

Право на інформацію - одне з базових людських прав, закріплених законодавчо. В умовах війни ми всі, насправді, хочемо знати, як і чим дихає ворожа сторона, проте, від живлення її бюджету нас зупиняє ембарго. Чи можна звернути в цьому випадку - якщо дуже потрібно - "принцип меншого зла", чи, все ж таки, купувати по-білому?

В останньому зимовому репортажі місяця закриваємо російський набір оглядів іноземних сервісів, які позиціонують себе "розлученими" з РФ.

Bookmate: суто ірландське вбивство

Сервіс Bookmate, заснований у 2010 році підприємцями Віктором Фрумкіним та Саймоном Данлопом, пройшов шлях від одного з найперспективніших книжкових проектів Європи до об’єкта жорстких геополітичних обмежень. Станом на сьогодні єдиного «Букмейта» більше не існує — він розділений на дві незалежні, але не такий уже й конфліктні гілки, через санкції та вихід компанії з російського ринку у 2022 році. 

Інакше кажучи, якщо ви користуєтеся сервісом через підписку «Яндекс Плюс», то ним керує Яндекс. Якщо ви використовуєте міжнародну версію додатка (за межами СНД), вона належить ірландській компанії Bookmate Limited. Ось як розподілені права на сервіс у 2026 році.

Міжнародна версія сервісу, яка працює в Європі, Латинській Америці та інших регіонах, належить ірландській компанії Bookmate Limited із головним офісом у Дубліні. Засновники - Саймон Данлоп та Віктор Фрумкін. Компанія розірвала зв'язки з РФ після 2022 року, проте, перебуває під українськими санкціями.

У 2022 році право на використання технологічної платформи та бренду «Букмейт» на території Росії й країни СНД викупив «Яндекс» (ТОВ «Яндекс Плюс»). У вересні 2024 року «Яндекс» провів ребрендинг, а тепер сервіс офіційно називається «Яндекс Книги». 

Про співзасновника:

Віктор Фрумкін — підприємець та інвестор, найбільш відомий як співзасновник міжнародного сервісу електронних книжок Bookmate. Разом із британським підприємцем Саймоном Данлопом він запустив Bookmate у 2010 році. Сервіс став одним із піонерів моделі «читання за передплатою» (як «Netflix для книг»). 

Фрумкін був одним із ключових фігур у холдингу Dream Industries, який свого часу володіє не лише Bookmate, а й іншими відомими проектами, як-от музичний сервіс Zvooq та коворкінг Telegraph. Бізнесмен має значний досвід у сфері приватного капіталу та венчурного капіталу, фокусуючись на технологічних стартах, які масштабуються на міжнародному рівні.

Віктор Фрумкін народився в СРСР, але - і це, у випадку спеціальної торгівлі правами, не дивно - має громадянство Кіпру. В останні роки він активно використовує Bookmate як глобальну платформу з головним офісом в Ірландії, намагаючись дистанціюватися від російського бізнесу після подій 2022 року. Після того, як технологічна платформа Bookmate в РФ була продана «Яндексу», Фрумкін та його партнер Саймон Данлоп зосередилися на експансії сервісу в Європі, Південно-Східній Азії та Латинській Америці.

І знову здравствуйте

Офіційна позиція Фрумкіна полягає в тому, що міжнародна компанія більше не має жодних юридичних чи фінансових зв'язків із російським ринком. Тим не менш, класичне підтвердження чоловіка з двома стільцями "живемо, наче сусіди" як ніде, дотичне до цієї кейсу. Працює складна схема передачі прав, яка дозволила засновникам вийти з російського ринку, а «Яндексу» — отримати готову технологію.

Віктор Фрумкін та Саймон Данлоп не продавали самі компанії Bookmate Limited (Ірландія). Вони продали «Яндексу» виключну ліцензію на використання технологічної платформи Bookmate на території СНД. Тобто «Яндекс» купив «двигун» та програмний код для роботи в регіоні. «Яндекс» отримав право використовувати назву «Букмейт» у Росії та СНД (що він отримав до ребрендингу в «Яндекс Книги» у 2024 році). Фрумкін та Данлоп залишилися за собою бренд Bookmate для всього світу. 

Міжнародна версія сервісу, яка працює в Європі, Латинській Америці та інших регіонах, належить ірландській компанії Bookmate Limited із головним офісом у Дубліні. Після того, як технологічну платформу Bookmate в РФ було продано «Яндексу», Фрумкін та його партнер Саймон Данлоп зосередилися на експансії сервісу ще й у Південно-Східній Азії.

Частина технічної команди, яка розробила сервіс у Москві, перейшла на роботу в «Яндекс», щоб підтримувати платформу. Засновники ж зосередилися на міжнародному офісі в Дубліні. Крім того, ця угода допомогла ірландській компанії Фрумкіна отримати кошти в умовах, коли залучити західні інвестиції для проекту з російським корінням стало неможливо. Фактично, це був спосіб «евакуювати» капітал та інтелектуальну власність на Захід, але при розділенні майна, для якого «Яндекс» однозначно, і тільки зміг отримати всі, хто не встиг вискочити з СНД.

З німецькою оптикою

Попри те, що Фрумкін і Данлоп позиціонують свій бізнес як міжнародний, в Україні до компанії Bookmate Limited (і, відповідно, до її засновників) залишаються питання через тривалий зв’язок з російським ринком у минулому, що відображено в санкційних списках – і тому ретроградна амнезія виглядає більш ніж непереконливо.

Хоча Фрумкін (громадянин Кіпру) намагався повністю розірвати зв’язки з РФ, українські НАЗК та інші регулятори звернули увагу на те, що угода з «Яндексом» відбулася вже після початку повномасштабного вторгнення. Це стало причиною переходу ірландської Bookmate Limited до санкційних списків, після чого продаж технологій російського гіганта трактувався як підтримка економіки агресора.

Станом на 2026 рік ситуація з доступністю міжнародного Bookmate (яким керує Віктор Фрумкін через ірландську компанію) в Україні залишається складною. Компанія Bookmate Limited (Ірландія) все ще під санкціями РНБО України (запровадженими ще у 2023 році терміном на 5–10 років). Причина — продаж технологічної платформи російському «Яндексу» , що було розцінено як співпраця з агресором.

Прямий доступ до домену bookmate.com з українських IP-адрес автоматично заблокований більшістю провайдерів згідно з вимогами НКЕК (Національної комісії, що забезпечує державне регулювання у сферах електронних комунікацій). Скористатись сервісом Віктора Фрумкіна в Україні без VPN та іноземної карти наразі неможливо. Якщо ваш профіль App Store / Google Play зареєстрований в українському регіоні, додаток може бути відсутнім у пошуку або недоступним для завантаження.

Виключна ліцензія та подарунки

А тепер розбираємось у тому, на чому не хочу фокусувати офіційні джерела.

Виключна ліцензія означає, що більше ніхто, крім ліцензії, не може скористатися нею на заявленій території.

«Яндекс» отримав програмний код, частину команди та право на назву. У вересні 2024 року «Яндекс» остаточно відмовився від старої назви, перейменувавши свій сервіс на «Яндекс Книги». Тепер це повністю російський продукт, інтегрований під підписку «Плюс».

 У 2023 році компанію Bookmate Limited (Ірландія) було внесено до санкційних списків України. Причина — продаж технологій «Яндексу», що було розцінено як сприяння цифровій економіці держави-агресора. Через ці санкції доступ до bookmate.com в Україні заблокований провайдерами, додатки видалені з локальних маркетів, а сайт українських банків не завершує платіж за підписку. Українські видавці (як-от Vivat, КСД, ArtHuss) розірвали всі контракти з платформою, тому легального україномовного контенту там майже не залишилося. 

Прямий доступ до домену bookmate.com з українських IP-адрес автоматично заблокований більшістю провайдерів згідно з вимогами НКЕК (Національної комісії, що забезпечує державне регулювання у сферах електронних комунікацій). 

А тепер дивимося, як "треба", та цього разу, про мовне питання.

Amazon: “хороші хлопці” чи знову маркетинг?

Офіційно Amazon у 2026 році є одним із лідерів «технологічної блокади». Гроші компанії не спрямовують до російського бюджету, а її технології працюють начебто на захист української інфраструктури.

Стосунки між Amazon та бюджетом РФ станом на 2026 рік з першого погляду можна охарактеризувати як повний розрив. Компанія припинила пряму діяльність в РФ і, знову ж таки, офіційно стала одним із головних технологічних опонентів російського уряду (який віддавна не приховує свого інтересу до технологій Безоса).

До 2022 року Amazon (через AWS та роздрібну торгівлю) сплачував дані в РФ, зокрема, ПДВ на цифрові послуги (так званий «податок на Google»). Зараз Amazon повністю припинив доставку товарів у Росію та Білорусь. Жодних митних зборів чи ПДВ від продажу товарів до бюджету РФ не надходять. Хмарний сервіс Amazon Web Services припиняє прийом нових клієнтів ще в 2022 році, а влітку 2024 року під тиском санкцій США не обслуговує вже наявних російських клієнтів.

Amazon окремо щось давньо має політику не вести жодного бізнесу з російським урядом, хоча на початку повномасштабного вторгнення вагалося, обмежуючись гуманітарними діями. Тепер команда Amazon Threat Intelligence активно виявляє та публічно розкриває хакерські кампанії ГРУ (наприклад, атаки групи Sandworm). У грудні 2025 року Amazon опублікував великий звіт про те, як російські державні структури намагалися зламати західну енергосистему через хмарні вразливості. 

Крім того, явно зацікавлений у контрольній долі електронного книжкового ринку, Amazon надав Україні допомогу на суму понад 100 доларів США. Таким чином, цей гіперритейлер планує перенести критично важливі державні реєстри та банківські бази в хмару AWS, щоб захистити їх від російських ракетних ударів. 

Amazon вселяко демонструє підтримку санкційних пакетів США та ЄС. Це означає:

Заборону на експорт будь-яких високих технологій, які можуть бути використані у подвійних цілях.

Відсутність офісів, складів чи дата-центрів на території РФ.

Блокування Prime Video та припинення продажу відеогор (наприклад, New World) на російському ринку.

Сервіс самопублікації Amazon KDP (Kindle Direct Publishing), через який автори надають свої книжки самостійно, досі офіційно не підтримується російською мовою. На сайті незалежних авторів великі міжнародні видавництва можуть продавати переклади російських авторів (або оригінали) через професійні облікові записи, які мають інші умови співпраці з Amazon. Ви можете знайти на Amazon твори російських класиків або сучасних письменників, які мають контракти з іноземними видавцями. Такі книжки продаються як звичайний товар, а Amazon виступає лише як торговий майданчик.

"На долині дощ іде, мак червоний не цвіте" і ще історія

Storytel та «Дом історії» — приклад того, як глобальний бізнес не повністю зникає з ринку. Шведська компанія Storytel AB припинила діяльність у Росії ще в жовтні 2022 року. Вони не продавали свій бренд або платформу російським гравцям (як Bookmate). Весь контент і додаток було видалено. Юридично шведський Storytel сьогодні не має жодного стосунку до російського книжкового ринку.

Коли шведи пішли, російська команда Storytel не захотіла розходитися. Вони заснували власне видавництво — «Дом історії» (ТОВ «Евербук»). Генеральний директор — Борис Макаренков (колишній голова Storytel у РФ), головний редактор — Анастасія Завозова (також з колишнього Storytel). Це класичне видавництво, яке спеціалізується на художній літературі (детективи, трилери, фентезі). Вони видають книги в трьох форматах: паперовому, електронному та аудіо.

Борис Макаренков також викупив платформу самвидаву «Літнет» (Litnet), яка до 2022 року мала українських засновників. «Літнет» та «Дом історії» працюють у зв’язку: популярні автори з паперової платформи самвидаву можуть отримувати контракти на нові та аудіокниги в сучасному «Домі історії».

Тому «Дом історії» — це видавництво, а не окремий стрімінговий додаток. Їхні книги (включаючи відомі аудіопостановки) продаються на інших платформах — в електронному та аудіоформаті на «Літрес» та в «Яндекс Книгах» (екс-Букмейт) та звичайних книжкових магазинах.

Отже, Storytel — це шведська компанія, яка пішла з РФ, а «Дом історії» — суто російський проект колишньої команди Storytel, який фінансується Борисом Макаренковим. Між ними немає фінансових зв’язків: шведи не підтримують прибуток від російського видавництва, а «Дом історії» не має доступу до бібліотеки шведського сервісу.

До речі: "я так люблю тебе, коли ти далеко"

Історія Litnet (Литнет) — одна з найдраматичніших у книжковій індустрії після 2022 року. Сервіс був заснований українцями Сергієм Грушком (головне обличчя проєкту) та Андрієм Нечаєвим. Проект починався як «Літ-Ера» у 2015 році. Офіс компанії знаходиться в Києві, де працює більша частина розробників та менеджерів. Платформа стала лідером у сегменті «самвидаву» (SelfPub) лише в СНД, а й успішно експансувалася на ринках Іспанії, Латинської Америки (Litnet.com) та Англії.

Після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну Сергій Грушко зайняв різку антивоєнну позицію. На платформі почали з'являтися банери на підтримку України, а російським письменникам заборонили виводити кошти. Це призвело до колапсу бізнесу в РФ та накопичення боргів перед російськими авторами. Російські автори та читачі почали масово покидати сервіс. У РФ почалося цкування засновників-українців, а сервіс заблокували.

У травні 2022 року Сергій Грушко завершить, що *oh, amore, lontano * (c) він «не може і не хоче» більше володіти бізнесом у Росії. Щоб врятувати російську частину бізнесу (і, за деякими даними, отримати можливість хоча б якось вийти з активів), українські засновники продали російський сегмент Борису Макаренкову (екс-гендиректору Storytel у РФ). Макаренков став 100% власником російської юрособи «Літнет». Грушко та Нечаєв повністю вийшли з російського бізнесу. Сума угоди не розголошувалася, але аналітики припускали, що вона була значно нижчою за ринкову через «надзвичайні потреби», хоча Макаренков стверджує, що придбав свою частину «дорого» саме через борги.

Після продажу російського «Літнета» українські засновники зосередилися на розвитку української мовної версії, яка отримала назву Booknet (Букнет). Booknet.ua сьогодні є найбільшою платформою для українських авторів-початківців та професіоналів. Він працює як незалежний український бізнес із офісом у Києві, але міжнародні версії (іспанська, англійська) залишилися за українською командою під брендом Booknet/Litnet (залежно від регіону).

Підсумок на 2026 рік:

«Літнет» (litnet.com/ru): Повністю російський сервіс. Належить Борису Макаренкову (який також володіє «Домом історії»).

«Букнет» (booknet.ua): Український сервіс, належить Сергію Грушку та команді, активно підтримує українську мову та ЗСУ.

Ось як виглядає їхній зв'язок та поділ станом на 2026 рік:

1.Повне юридичне роз'єднання

У травні 2022 року відбувся остаточний поділ активів.

Litnet (російська версія): Була продана російському бізнесмену Борису Макаренкову. Українські засновники (Сергій Грушко та Андрій Нечаєв) повністю вийшли з капіталу російської юрособи.

Booknet (та міжнародні версії): Залишилися у власності української команди. Назва «Букнет» була обрана як основа для українського ринку, щоб максимально дистанціюватися російському бренду «Літнет».

2. Конкуренція та ідеологія

Сьогодні між сервісами немає жодної співпраці, без прямого конфлікту:

База авторів: Коли сервіси розділилися, тисячі авторів опинилися перед вибором. Українські автори перейшли на Booknet.ua, де публікація російською мовою була обмежена або закрита. Російські автори залишилися в Litnet.

Букнет активно розвиває українську мову та підтримує патріотичні жанри. Litnet натомість став частиною російської видавничої машини (у зв'язку з видавництвом «Дом історії»).

3. Міжнародний ринок (Litnet.com)

Це найбільш заплутана частина їхніх стосунків. Домен litnet.com (іспанська та англійська версії) тривалий час залишався під контролем української команди, відповідно до того, що в РФ бренд «Літнет» належить Макаренкову. Щоб уникнути плутанини та асоціації з Росією, українська команда почала переводити закордонні користувачі на бренд Booknet (наприклад, es.booknet.com замість litnet.com).

Тим не менше, в чесній частині України крок від російської філії «Літнет» сприймається не як вихід із ринку продажів, а як можливість отримати вихід (кеш-аут) від активів у країні агресорів, вже під час повномасштабної війни. Критики вважають, що бізнес мав бути просто закритим, а не переданим місцевому гравцю, який продовжує заробляти на створеній українській платформі. Тим не менше, Грушко стверджував, що це був єдиний спосіб «врятувати» українську частину бізнесу від боргів та претензій, а ціна продажу була значно нижчою за ринкову (фактично «евакуаційною»).

Знайомимося далі: калинка і малинка

Борис Макаренков — це основна фігура сучасного російського книжкового ринку, людина, яка стала головним бенефіціаром виходу західних та українських книжкових сервісів із РФ. Його часто називають «кризовим менеджером» або «скупувачем активів», оскільки саме він консолідував у своїх руках те, що залишилося від іноземних платформ.

Ключові факти та кар'єра

Освіта : Випускник МДІМВ (МГІМО), юрист-міжнародник. Це пояснює його здатність супроводжувати складні угоди з купівлі-продажу іноземних компаній.

Storytel : До 2022 року він був генеральним директором Storytel Russia. Коли шведська компанія вирішила піти з ринку, саме Макаренков став тією фігурою, яка взяла на себе управління залишками команди та контенту.

Власник Litnet : У травні 2022 року він викупив російську частину бізнесу Litnet у Сергія Грушка. Це зробило його власником найбільшої в РФ платформи для самвидаву.

Видавництво «Дом історії»: У 2023 році він запустив нове видавництво, яке стало «духовним спадкоємцем» Storytel, залучивши туди колишніх топ-менеджерів шведського сервісу.

Макаренков опинився в ролі «містка» під час розриву між українськими засновниками та російським ринком. Для Сергія Грушка він був зрозумілим партнером (через довге співробітництво Storytel та Litnet). В українському інфопросторі Макаренкова сприймають як інструмент легалізації виходу українських власників із долі, що стало причиною хвилі обурення навколо подвійної позиції Букнету.

Після відокремлення Макаренков створив замкнутий цикл виробництва книг у РФ:

Litnet: Майданчик, де автори пишуть книги (джерело контенту).

«Дом історії»: Видавництво, яке відбирає хіти з Litnet і видає їх професійно.

T8 Издательские технологии: Потужна типографія та дистриб'ютор, де він є акціонером.

Отже, Бориса Макаренкова визнано людиною, яка користувалася військовою обстановкою та санкціями для побудови власної медіаімперії на базі перехоплених західних та українських технологій. Він не просто менеджер, а повноцінний власник значної частини російського цифрового книжкового ринку.

Не пійман не вір, або Як

Станом на початок 2026 року Бориса Макаренкова не включено до основних міжнародних санкційних списків (SDN-list США або санкційних списків Євросоюзу). Чому так? Західні регулятори фактично фокусуються на державних чиновниках, керівниках оборонних підприємств, олігархах та пропагандистах. 

Макаренков позиціонує себе як приватний підприємець у сфері культури та технологій. Хоча він і викупив активи в компаніях, які рахуються як купівля бізнесу (що виглядає як допомога в «легалізації» виходу), це не є прямим приводом для персональних санкцій з боку США чи ЄС.

В Україні ситуація інша. Діяльність компаній, пов'язаних з Макаренковим, перебуває під пильною увагою:

Інформаційне поле: Українські OSINT-проекти (наприклад, YouControl або Molfar) та НАЗК (Національне агентство з питань запобігання корупції) моніторять подібні угоди.

Непрямі санкції: хоча сам Макаренков не може бути в списку, його компанія (як нові власники колишніх українських чи міжнародних активів) часто стикаються з блокуваннями на території України. Наприклад, доступ до ресурсів, які він викупив, на території України, є обмеженим.

Відсутність офіційних санкцій не означає наявність проблеми. Позаяк, для міжнародного бізнесу Макаренков став «токсичною» фігурою. Більшість західних видавництв (Penguin Random House, HarperCollins та ін.) відмовляються продавати ліцензії на переклад нових книг видавництва Макаренкова “Дом історії”. Оскільки він володіє Літнетом, який зараз повністю відрізняється від західних платіжних систем і хмарних сервісів, його бізнес існує в технологічній ізоляції в РФ.

Сам показ Макаренкова в списку санкцій США/ЄС був одним із аргументів Сергія Грушка (засновника Букнета). Він пояснював, що продаж російської філії Макаренкова був законним правочином із приватною особою , а не з державою чи підсанкційним олігархом. Це була спроба довести, що правочин не порушує міжнародне право, хоча моральне та етичне питання в українському суспільстві залишилося відкритим. Тож Макаренков залишається «чистим» перед законом на Заході, але визнаним «нерукопожатним» в Україні та серед світових видавничих гігантів.

І ще трохи зі скандального українського контексту.

Дені Редд – сучасна британська авторка. Її книжка «The Arctic Curry Club» (у російському перекладі — «Арктичний клуб любителів шоколаду» ) стала одним із «локомотивів» видавництва «Дом історії» в 2023–2024 роках. А що такого, питаєте ви?

Купівля під час санкцій: У той час як великі видавничі будинки (наприклад, Penguin Random House або HarperCollins) припинили співпрацю з РФ, невеликі незалежні видавництва та літературні агенти іноді продовжують продавати права російським видавцям.

Стратегія «Дома історії»: Борис Макаренков та його команда (яка вийшла зі Storytel) зробили ставку саме на таку літературу — якісну, сучасну, європейську «жанрову» прозу (feel-good fiction), яку на все ще можна викупити через менших агентів.

Зв’язок із Bookmate/Storytel: Вихід книги Дені Редд у “Доме історії” проводився з активною рекламою на платформі “Яндекс Книги” (колишній Букмейт). Це яскравий приклад того, як Макаренков використовує свій досвід роботи в Storytel для відбору західних хітів, які були популярні в цифровому форматі.

Врешті, як ми вже писали в новинарні "Мовнюк", книги Редд зникли з російських поліць "під заборону" без пояснення, а через деякий час з'являються - зникають - з'являються в українському видавництві "Книголав". При переході з ареалу в ареал змінюється лише вміст у перекладі назви твору й однієї літери в імені та імені автора. Залишайтеся з нами, бо в нас знову сьогодні вбиту мафію.

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша експертна думка.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Великий та Жахливий: кейс Акуніна - Булгакова

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  грудень  січень  лютий   

Випуск 101 (спеціальний)

Поняття заборони є психологічно сильним. Якщо досліджувати його етимологію, походить воно від слова “борона” - сільськогосподарського інструменту для орання землі та специфічного позначення меж. Борону, ймовірно, клали, як зараз кладуть залізний брусок у на касі супермаркету - між товарами одного та іншого покупця.

Тобто, заборона стосується належності товару, а не мови чи національності покупця. В цьому контексті розглянемо серію маніпуляцій навколо відомих письменників, чиї твори виявились “забороненими” і в Україні, й у Росії.

В минулому репортажі місяця за допомогою діючого законодавства України ми відокремили право та ембарго. Сьогодні звернемо увагу на поняття забороненого та небажаного. 

Борис Акунін: британський радник чи британський зрадник?

Питання про те, чи заборонений в Україні Акунін, на пересічному рівні навіть і не стоїть. Якщо спитати більш-менш начуваних у темі, почуємо відповідь: “Так, звісно, заборонений”, а на питання “ Чому?” - “Бо він пише російською та просуває імперські наративи”. 

Звісно ж, на думку таких експертів, Григорій Шалвович зобов'язаний писати з позиції патріотично налаштованого грузина, якого “душили-душили, душили-душили” - але автор цієї публікації (і ви теж?) не бачили грузина, якого можна отак-от взяти й задушити. Навіть Саакашвілі.

Тим не менше, про це згадувалось - в сенсі, про заборону, а що там заборонялось, уже й не пам'ятає ніхто. Горький би тут мовив, але цю фразу всі знають.

Пропала грамота: без оковитої розбересся?

У 2017-му набув чинності український закон, який зобов’язав імпортерів отримувати дозволи на ввезення книг з Російської Федерації. На початку квітня 2017-го з'явився список видань, які цей орган не дозволив завозити. Окремі томи серії Бориса Акуніна (псевдонім Г.Ш.Чхартішвілі) «Історія Російської держави» - в т.ч. «Від витоків до монгольської навали» та «Ординський період», - на думку Експертної ради, містили «імперські наративи», викривлення історичних фактів та російський погляд на історію України.

Ми не будемо коментувати профільно цей момент, бо не знаємо, що там насправді написано, і чому цей “російський погляд” такий страшний. Зауважимо лише момент зникнення списку видань 2017 року з браузерної видачі, а також неможливість отримати його з сайту Держкомтелерадіо в pdf-форматі, навіть із єдино притомного повідомлення на mdoffice.com.ua від 7 квітня 2017 року. Тож, будемо думати, що то є вплив “російського погляду”.

На додачу, сайт Держкомтелерадіо так само не любить VPN, як і Мінюст РФ, але ми маємо на те право. Тим не менше, вдалося знайти список за 10 січня 2022 року, але відкрити його змогли не одразу. Натискання на скачуваний файл чомусь перекидало в Google Play, із пропозицією встановити Microsoft Copilot. Як то кажуть, “не будь злом”. 

В цьому цікавезному списку - два вищевказані томи Б.Акуніна і, зокрема, “Симфонія пітьми” Чингіза Абдуллаєва, в якій ідеться хіба що про засудження превентивних ударів по Палестинській автономії, але в контексті української політики такі образи виглядають не те щоби смішно, а й страшно. Та, коли Якобсону - чи генералу без імені - прикро, ми особливо радіємо.

Тим паче, коли до списку “відмовлених” потрапляють “700 новых устных тем по английскому языку”. 

“Так был ли мальчик-то?”

Для того, аби розрубати цей гордіїв вузол, звернімо увагу на формулювання Держкомтелерадіо “відмова виданням у ввезенні”. Тобто, Борис Акунін як автор в Україні (й навіть як резидент Великої Британії)  не заборонений - є обмеження на ввезення конкретних видань із Російської Федерації. Крім списку заборонених видань (про який ми писали у "Мовнюку" від 7-14 грудня 2025 року), дозволимо собі використати термін “відмовлені”. До переліку “відмовлених”, скажімо, пригоди Ераста Фандоріна не входять - крім правил ембарго, що забороняють ввезення книжкової продукції з РФ та країн-сателітів (Білорусь, Іран).

Наразі, Борис Акунін оголошений "терористом і екстремістом" у РФ, а його книги вилучають з продажу за правилами “нового крематорію”. У 2024–2025 рр. проти нього відкрили кримінальні справи, а суди Москви оголосили вироки заочно.

Повний “трюм”

Тим не менше, “британський синдром” росіян впливає на український ринок не менш жахливо, аніж “російський погляд”. Книги Акуніна в українському перекладі були, і права на них мало харківське видавництво «Фоліо». Зараз продаються тільки залишки тиражів, а нові проєкти майже не з'являються.

Звісно, стиль Григорія Шалвовича витримає не кожен. Суто на нашу думку, в деяких моментах його “заносить”. Втім, консерватизм чи лібералізм сам по собі не може бути визначником, а власна форма вираження думки опозиційного інтелектуала завжди сильніше за кальковану пропаганду.

“Это какой-то…позор!”

До речі, ще одна лепта до скрині збереження національної пам'яті. Антибулгаковська хвиля минула друга, бо перша трапилась … в 2021 році, як завжди, не одразу після виходу “списку Зорге”. Не одразу, але разом зі скандалом через заяви про нібито «повну заборону Булгакова та Акуніна».

 Держкомтелерадіо лише підтвердило, що обмеження стосуються конкретних видань (російських тиражів), у передмовах або змісті яких містилася антиукраїнська пропаганда або згадувалися особи з санкційних списків.

Художні твори про Ераста Фандоріна ніколи не були заборонені за змістом - ані в Україні, ані в РФ. Після 24 лютого 2022 року будь-яка книга Акуніна, надрукована в Росії, є незаконною для офіційного продажу в Україні, незалежно від її змісту - на рівних правах з іншими книгами, які друкуються там же.

А от з Булгаковим складніше - він же пам'ятник.

Вовки психологів, або Was Ist Das

23 січня 2021 року представник Держкомтелерадіо Сергій Олійник дає агентству «Укрінформ» не менш одіозне інтерв'ю, після якого страшно читати “Котигорошка”. Хвиля кідбейту, що трусила російських психологів за років десять до початку повномасштабки, докотилась і до Києва. Стандартна у таких випадках істерія третього роду розгойдує хвилю публікацій, де ЗМІ діляться на два табори: викривачі та спростовувачі. 

Ми зробили запит на Gemini скласти весь список медіа - учасників обговорень, і ось що вийшло:

1. «Укрінформ» як першоджерело інтерв'ю, де “пояснювалося, що заборонено ввезення конкретних тиражів із РФ через пропаганду, а не самі твори” (цитую формулювання Gemini, адже в списку заборонених видань цих творів, дійсно, нема).
2. «Фокус» (29.01.2021) із публікацією "В Гостелерадио рассказали, почему запретили книги Акунина и «Мастера и Маргариту»". «Українські Новини» та Vgorode опублікували новини про обмеження ввозу російських видань.
3. «Страна.ua» (1.02.2021) активно просуває твердження про повну заборону книг Б.Акуніна про Ераста Фандоріна, пізніше визнає це маніпуляцією.
4. «Главред» запустив аналітику щодо списку видань, які потрапили під обмеження, та причин “відмовленості”
5. «Детектор медіа» з оглядом "Фейк: в Україні заборонили Булгакова, Акуніна та казки про Іллю Муромця".
6. «Без Брехні» зі спростуванням - про те, як росагітпроп використав інтерв'ю С.Олійника.
7. «Радіо Свобода» з аналітикою про культурну політику та спростуванням чуток про “заборону самих творів”. Тобто, інквізиції нема, але як читати?

1. Офіційне інтернет-представництво Президента України. І тут починається найцікавіше з боку ШІ-аналітики - “мінправди” в епоху браузерної кризи . Перше твердження: Володимир Зеленський в лютому 2021 у своєму влозі як головний спростовувач, показує книги Акуніна, придбані в Києві (сподіваємось, не на Кругловці). Друге твердження: У 2023 році російські пранкери зателефонували Акуніну, видаючи себе за Зеленського. Письменник, думаючи, що говорить з президентом України, підтримав її. Цей запис (що “виглядає як відеодзвінок”) спричинив оголошення в РФ Акуніна «терористом» і заборону його творів “за статусом”.
2. Сайт Держкомтелерадіо (comin.gov.ua) — офіційні, але, на жаль, зниклі в невідомому напрямку (принаймні, з Google Chrome та Gemini) роз'яснення різниці між забороною автора та обмеженням імпорту.
3. NV (Новое Время) — писали про реакцію президента (Gemini) та роз'яснювали ще один, на жаль, відсутній текст (різницю між змістом книги та фізичним ввезенням з країни-агресора).
4. «Гордон» — випустили матеріал "Чи забороняли в Україні книжки Булгакова й Акуніна? Головне про скандал"
5. І, нарешті, ВВС (це наша найвласніша знахідка) *смерть на похоронах* про покійного  - або добре, або не читайте.

Париж: підсумувати й померти

Щодо кідбейту, в контексті нашого вже спростування про французький трафік "КнижКави" не можу не згадати Telegram. Варто було зробити там пост потенційної покладності, як аналітична загадка місяця стала на свої місця. І Cherburgnet там теж існує, монсеньори й монсеньорити.

В цьому сенсі не можу не поділитись “висновками” Gemini by Google AI, наданими у відповідь на запит про заборону Акуніна в Україні: 

Резюме: В Україні заборонені не "думки" Акуніна, а російський папір, на якому вони надруковані. Це частина стратегії культурного відмежування від країни-агресора.

Інакше кажучи, якщо ми передрукуємо думки Г.Ш.Чхартішвілі на український папір, вони одразу стануть прийнятними. Хто творець, того і ложка. 

В наступному репортажі місяця торкнемося українського питання "власного вибору", а на весь лютий даруємо читачам насолоду читати триллери Мін'юсту РФ про іноагентів, небажаних та податки.

Якщо ви бажаєте стати активним учасником наших публікацій про право видаватись російською в Україні, від вас обов'язковий не лише професійний досвід та вміння ґрунтовно висловити свою думку, а й запит безпосередньо до редакції часопису. Втім, коли ми самі пропонуємо вам бути довіреним коментатором - не прогавте такої нагоди! В будь-якому разі, ви можете лишати коментарі до цієї публікації, аби висвітлити певні моменти детальніше та сприяти письменству й видавцям у пошуку спільної мови. 

Якщо ви вважаєте, що ваші права зазнали шкоди - напишіть нам, і ми всіляко сприятимемо розв'язанню вашої проблеми, залучивши не лише літературного агента, а й правників, які допоможуть розібратись у теоретичних та практичних аспектах захисту інтелектуальної власності. 

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша експертна думка.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net