Чорно-білий почерк: про що це

Image by @MZarzhytska

Автор Арнольд Лопушанський

В нещодавню старовину володіння мистецтвом калліграфії було шансом здобути посаду писця. Тобто, говорячи сучасною мовою, принтера.

Чи хочу я працювати принтером? О, так. За однієї умови - пенсія згідно табелю о рангах, без пропусків там, де в мене було багато роботи, і без прогулів там, де гуляв сусід по графі.

Жінка-дизайнер-калліграф іще корисніше. Коли я, вибачте, мекнутий, вона віддрукує за мене те, що я, перепрошую, так хочу накалякати на стіні.

Калліграф Калліграфович Пірйовий. Повірте, це звучить гордо.

І ще, я обов'язково поїду навчатись до Праги. Ні, не через пиво. Я куплю собі в Sinsay сімейний альбом зі сторінками, на які нічого неможливо наклеїти, й буду вечорами розмальовувати його, попиваючи біля Влтави коктейль із пінкою.

Україна, звісно, трохи болить - але й це минеться. Обожнюю повстяні обкладинки, вони надають тактильності моїм зашкарублим пальцям.

Я знаю, куди рухається світ - в Париж. Вони продають нам світ, якого ми б зроду не купили, якби не серби. Петрович написав: "Купи в китайця складаний будинок і їдь у поле. Тут все одно не буде ніякого сенсу".

А якого сенсу, вибачте, вам якого?

Я обожнюю пружинні блокноти, з них так легко виривати сторінки. Я хочу розмовляти з японцями про агрус і вірити, що після цьогорічних дощів у мене він виросте, як на картинці.

Муракамі ріс із голови з моєю зачіскою. В мене так само немає шиї, я двошийний.

В моїй графічній історії обов'язково буде кіт з японськими очима - тобто, англієць - і зватимуть його Манго. Мене лякають коти, яких звуть Василь чи Петро. Вони ось-ось захоплять світ, а в мене лише стилус і червоне чорнило.

От тільки фотографуватись на фоні чортових трофеїв я не хочу - бо мені доведеться обійматися з Красовицьким, а він винен мені п'ять баксів.

І те, що я вбачаю в японській грі для дітей кільця Сатурна, тільки на користь мені - бо одного разу я скажу: "Мамо, хочу писати на глянцевих сторінках", і вона, врешті, купить мені ту кляту книжку-розгортку.

Я хочу картону, більше картону. Він нагадуватиме про ящик з іграшками, де я забув пістолет, але намарно.

Відчуваю, як аудиторія напружилась, але що там, це всього лише мемуари. І жовтий буклет, і сірий посібник з декадансу. Вибачте, блакитний.

Я хочу більше білих столиків із темним шоколадом, і можна того чувака з пивом, з Лондона. Вона сидить навпроти нього, точно в позі дипломата, а він, скотина, як завжди, їсть пироги.

До речі, це зона без куріння. Мене звуть Арнольд. Я хочу синій блокнот, шапочку і ручку. Я уже зняв стрес, а ви?

І ще, я хочу бути голубом з "Макдональдса". Бо там постійно рахує накладні мій друг, а це значить, що без роботи я точно не лишусь.

АртКава в Instagram - ще більше візії!

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

10 українських книг про війну

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Тема українського сучасного роману все частіше стає предметом літературних дискусій. Що створювати для людей в умовах війни - те, що відволікає, розвантажує, чи те, що звертає їхню увагу на позамедійну правду? Сьогодні розглядаємо другий аспект проблеми і презентуємо читацькій аудиторії нашу підбірку.

Між мілітарністю та ескапізмом

Під час нещодавньої зустрічі з українськими письменниками Ольга Саліпа зазначила, що українська читацька аудиторія складається, щонайменше, з двох сегментів. Одні не можуть читати про війну взагалі, а інші не можуть читати нічого, крім як про війну. Така біполярність відобразилась в персонажному концепті, розподілившись між двома типами героїв - мілітарізованим та ескапізованим, ворожнеча між якими, здається, є непримиренною. Втім, чи існує якийсь інший шлях у цьому питанні, крім акцентів на крайнощах?

Для ліпшого розуміння того, що відбувається, потрібно звертати увагу на правомірність термінів, що застосовуються в тій чи іншій сфері. Поняття мілітарності та ескапізму - не військові, а медійні. Четверта влада зробила все можливе, аби в громадській свідомості відбулася підміна понять щодо такої, здавалося б, уродженої структури, як захист рідної землі. 

Саме поняття мілітарності відносить нас в епоху гонки озброєнь між двома світами, й, здавалося б, нічого поганого в цьому немає. В дійсності ж, акцент у понятті мілітарності робиться не на захисті своїх інтересів, а на загрозі потенційного нападу. В цих умовах ескапізм виступає проявом пацифізму, - тобто, відмови від будь-якої участі у військових діях, переводячи акцент зла з інтересів промілітарної економіки на війну як таку.

І там, де прагнуть звільнитись від пут розколотого світу. потрібно дослухатись якраз до голосів безпосередніх учасників подій - військових, мирного населення, письменників та журналістів, які розповідають громадськості про те, що відбувається насправді. Сьогоднішня підбірка складається саме з такої літератури.

Що таке “книги про війну”?

Не беручи до уваги пропагандит і очевидно грантові видання, розглянемо літературу про війну в її усталених і сучасних напрямках. Це художня література - проза, поезія - та публіцистика, що складається з документальних видань та літератури досвіду.

Огляд книжкового ринку і дискусії з його учасниками свідчать про існування в Україні двох основних типів художньої літератури про війну. В жанрі художньої прози маємо батальний та соціальний романи, перший з яких зосереджується на зоні бойових дій, а інший - на житті в тилу. 

Сучасність додала нам ще й роман жіночий. Це може бути погляд жінки-захисниці, жінки, яка змушена чекати чи переховуватись разом з сім’єю у безпечних місцях або навіть самотньої жінки, яка втратила усе чи вирішила розпочати своє життя подалі від загрози його повного винищення. 

Мігрантський роман теж має не один, а цілих три напрямки. Емігрантський напрямок зосереджується на долі героя, що не бажає повертатись на батьківщину, але не втрачає свого зв’язку з нею, попри намагання розпочати нове життя. Мігрантський роман розповідає про життя біженців, а ремігрантський описує проблему зворотньої втечі, - ба, навіть зворотнього руху, коли вчорашній мігрант зважається битись проти ворога в лавах захисників України.

Особливим жанром літератури про війну є поезія. Творцями віршованого слова стають як учасники бойових дій, так і ветерани, члени їх сімей чи люди, які ніколи не були на війні, але співпереживають цей досвід в тилу й тримають руку на пульсі суспільних настроїв.

До публіцистичного жанру відносимо, крім згаданого раніше, публікації військових журналістів, медиків, психологів і навіть дітей, які створюють оповідання, вірші, колекції фотографій та малюнків, опублікованих у книжковому форматі.

Тож, нарешті, представляємо нашу добірку книг про українську війну.

Романи та есеїстика

1. Влад Якушев, “Карателі” (ДІПА, 2018).
2. Артем Чех, “Точка нуль” (Vivat, 2017)
3. Тамара Горіха Зерня, “Доця” (“Білка”, 2019).
4. Оля Бражко, “Загадка” (“Гамазин”, 2022).
5. Анна Бугаєва, “Я твій ворог” (“Нора-Друк”, 2025).
6. Любко Дереш, “Погляд медузи. Маленька книга пітьми” (Видавництво Анетти Антоненко, 2024).

Публіцистика, спогади

1. Галина Янченко, “Прихисток” (Саміт-книга, 2024).
2. “13 історій війни” (Ukrainian Warchive, 2024). 
3. Behind blue eyes - 200 фотографій, зроблених дітьми на прифронтових і деокупованих територіях 2002-2024 рр. (вид-во Readellion, 2024).
4. Дарія Китайгородська, “Ми залишаємося” (“Кондор”, 2023). 

КнижКава в Facebook - щотижня й більше

Дізнавайтеся новини 

видавничої спільноти разом з нами

Просто на Покрову: марафон spero

Images by @MZarzhytska on X

Автор: Марія Заржицька  Буття поета, частина 1

Випуск 8

Епоха популяризації книги стала для українських читачів справжнім випробуванням. Як зорієнтуватись у світі нових видань та імен, про які ще вчора ніхто не згадував? Із прозою інформаційна частина ринку ще якось порає, та з поезією справи йдуть, м'яко кажучи, скромно. Переважна більшість поетів змушена видаватись невеликими тиражами за власний кошт, а дехто навіть не публікується в Інтернеті.

Попри це, Україна як була, так і є землею поезії, що живе буквально в кожному - і нам лишається не те що шукати, а ще й вибирати. І, головно, не забувати знайомитись із поетами, що все сміливіше заявляють про себе з різних майданчиків.

Пташиний спів на дубі

Однією з таких ініціатив є Літературно-мистецьке свято "Просто на Покрову", що проходить у м.Коростень Житомирської області вже 18-й сезон. Місто, відоме з давніх часів як  Іскоростень, столиця племені древлян, що в язичницьку епоху вели запекле протистояння з київськими князями, виявляється, є місцем об'єднання українських інтересів. Саме в Коростені затвердили Тризуб Святого Володимира як український герб. Саме Коростень став точкою старту для армії УНР у протистоянні з більшовиками та осередком боротьби з наслідками Чорнобильскої катастрофи.

В Коростені народились композитор Руслан Квінта ("О тебе" (Є.Власова), "Одна калина" (Софія Ротару), "Белые лошади" (Мика Ньютон), "Девочка" (Ірина Білик), "Джимми" (Gallina)), музичний продюсер проектів телеканалу 1+1 "Голос країни" і "Голос.Діти". З Коростеня походить нинішній резидент Німеччини, джазмен Костянтин Кляшторний (збірки Downtown, Led By You, Smooth Jazz та 7x7). Щороку в рамках фестивалю відбувається екскурсія в дім-музей Василя Юхимовича, автора тексту пісні "А льон цвіте". Ця пісня, присвячена материнському чеканню під час війни, стала народною, завдяки Івану Сльоті та поліському ансамблю "Льонок". 

Засновник фестивалю, письменник, заслужений журналіст України та головний редактор газети "Вечірній Коростень" Віктор Васильчук,  теж народився у місті, яке разом зі своїми однодумцями виводить зі стану провінційності у світ мистецтва. Цього разу він презентував козацьку повість "Шалена Богдана", що є опублікованою у видавництві "Час змін-Інформ".

"Просто на Покрову": їдь та читай

Кожної осені місто стає осередком поетичного туризму. Втім, Публічна бібліотека Коростенської МТГ приймає не лише поетів, а й прозаїків, - у тому числі, есеїстів, що мають змогу презентувати свої твори в спеціальних номінаціях. 

В очікуванні марафону

Щоправда, з моменту заснування свято зазнало певної кулуарності. Фестиваль змінив локацію з міського парку на бібліотечні стіни. На жаль, вони не можуть вмістити усіх, хто прагне послухати відомих поетів та письменників або представити свої твори літературознавчій спільноті.

Дуже добре, якщо ви є представником ЗМІ чи видавцем, який ще й пише сам - як-от Ярослав Карпець із видавництва YAR, Василь Головецький, поет та заслужений журналіст України, колишній очільник Житомирської ТРК чи Галина Максимів з Івано-Франківська, член Національної спілки журналістів України. 

На даний момент, фестиваль триває один день, в другу суботу жовтня. За цей час учасники мають не лише познайомитися чи зустрітися вкотре на каві, а й побувати в домі-музеї В.Л.Юхимовича, презентувати свої надбання й дочекатися результатів від журі, з нагородами та черговим екземпляром альманаху "Просто на Покрову". До того ж, фестиваль підтримує юних поетів, для яких створені окремі номінації.

Перші виступи й читання розпочинаються біля музею Василя Юхимовича. Вірші воєнного часу наживо вже доступні на каналі @litagent у YouTube.

Премія Юхимовича: лауреати та засновники

На літературно-мистецьке свято в Коростені приїздять творці з усієї України. Цього року його відвідав ветеран АТО з Хмельниччини Василь Шекера, що отримав премію "За книгу поезій". Цю ж премію взяла львів'янка Вікторія Бондаренко,  а її землячка Галина Фесюк відзначилася в номінації "За любов до України" та, зокрема, до Коростенщини. Оксана Галаєва з Черкас зайняла 3-тє місце у поетичному марафоні за "Доленосні листи". Повний список лауреатів та номінантів, інтерв'ю й презентації творів можна переглянути на сторінці Вечірки в Facebook та YouTube-каналі Коростень ТВ.

Головний приз фестивалю - літературна премія ім.В.Юхимовича, що присуджується Оргкомітетом за книги в галузях публіцистики, поезії та прози. Премію вручають не лише представники від місцевих можновладців, преси та громадських організацій, а й члени обласних відділень Національної спілки письменників України.  Цього року в складі журі був Євген Баран - літературний критик, есеїст, кандидат філологічних наук з Івано-Франківська ("Навздогін дев'яностим", "Шоколадна Україна", "Недописана книга"), 

Зазначимо, що першим головою комітету став Микола Сингаївський, український поет-класик, автор пісні "Чорнобривці посіяла мати", збірок "Земле, чую тебе", "Поступ", "Лоза і камінь" - загалом, більше десятка поетичних збірок й такої самої кількості книжок дитячої поезії. Започаткував премію в 2008 році Віктор Васильчук, що є видавцем для сотень українських авторів. 

"Просто на Покрову": жіноча вірність

Цього року впевнені позиції на поетичній сцені тримали жінки, які отримали чисельну перевагу за кількістю нагород. Жіноча поезія цьогорічного фестивалю відзначилася надзвичайно сильним прожиттям емоцій війни. Творче жіноцтво вразило публіку різноманіттям почуттів - із віку, в якому попередні покоління безтурботно гралися й не осмислювали буття з дорослих, ба навіть, батьківських позицій.

Гнів і ніжність, туга й сподівання, життєві настанови й романтичні історії, ліричні звернення та контраданси - так українська душа співала жіночими вустами з різних куточків країни, підтримуючи своїх чоловіків, синів та онуків. Слабких чоловіків не буває - це довів житомирський поет Олексій Мартиненко, що, незважаючи на інвалідність, доніс публіці напрочуд влучні та гострі вірші в номінації "Оригінальність":

Покажи свої промиті мізки,

Хрін вам, а не судний день, небоги... 

В соціальній тематиці також відзначилися Галина Максимів з Івано-Франківська ("Аукціон душ"), Галина Присяжнюк (есе "Відпустіть мене в Житомир"), Оксана Галаєва ("Ти зміниш Всесвіт"), Ганна Ленок "Прикордонник", Наталія Єфименко "Пишу тобі, мій анголе-солдате", Олександр Зіневич "Смерть-одиначка". Духовно-ліричну ноту піднесли Тетяна Улько з есеєм "Сніжинка", Тетяна Безуса "Зболене "прости", "А листопаду сниться осінь", Леся Дідківська "Мій світ душі", Марія Берляк "Смертне тіло", "Наше сонечко зійшло". Ольга Дуженко й Марія Дорощук зігріли аудиторію віршами на родинну тематику. Втім, і діти не відставали, - ба, навіть наздоганяли досвідчених, згадуючи про тих, кого чекають з війни. 

Загалом, юні поети й есеїсти здивували довершеністю слогу й композиції своїх творів, удумливим ставленням до сюжету й заглибленістю в світ серця - "І не дивись на інших, а дивись на себе", "Я і тато", "Просто на Покрову", "Лялька". Тема віри лунала з вуст до вуст, як і слова надії, й мова любові, що розвіювала чорний дим ненависті, наближаючи перемогу та мир.

Джерелом мудрості фестивалю оголошено 74-річну коростенську поетесу, казкарку й прозаїка Світлану Бароніну. Світлана Петрівна регулярно публікується в газеті "Іскоростень", є автором збірок "Коли співає роса", "Вишнева заметіль", "Соловейкова пісня". На жаль, письменниця не змогла відвідати свято через хворобу, - тож, нагороду отримала з рук почесних гостей. Кураторами свята від можновладців Житомира та Коростеня стали Володимир Арєшонков, Наталія Журбей, Світлана Бондар. 

І наостанок нагадаємо, що КнижКава вирішила започаткувати спеціальну серію публікацій "Буття поета", в якій творці можуть отримати не лише розуміння, а й підтримку. Пошук своєї аудиторії, однодумців, підготовка до видання і ринкові моменти, які лише виглядають непереможними - для вас у нашому часописі. 

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором