Книги про фашизм: Європа та США

Автор Марія Заржицька

Випуск 120

Тема фашизму оминала публічності, як не дивно, з того самого часу, коли, здавалося б, перемогли фашизм. Не тільки в радянському, а й в західному суспільстві говорити про фашизм у його конкретних термінах та визначеннях було якось не прийнято. Якщо Радянський Союз вперто змішував поняття фашизму й нацизму, затуляючи друге першим, то в Європі та США так само вперто прикривали фашизм нацизмом. 

Чому ж так? Без книг ажніяк не розібратись - тим паче, книги про фашизм пишуться й публікуються давно, їх начебто ніхто не забороняє, а в північного сусіда, що застосував проти південного весь арсенал обох ідеологій, ці книги парадоксальним чином рекомендують до читання. 

Якщо це політична божевільня, в неї все одно має бути своя логіка, що її, мов застарілу хворобу, довгий час ніхто не хотів зачіпати. Заперечення очевидних речей здоровішими не робить, заборона коментувати лицемірство та безглуздя творить лише нові дабл-бінди, в яких дволикі люди продовжують шизофреногенні - емоційні або розумові - ігри аж до їх логічного розв’язку.

Фашизм, власність та національність

В хронологічному сенсі фашизм виник раніше за нацизм, а його передумовою стала активізація в ХІХ-ХХ ст. народних рухів. Як політичний рух, фашизм виник у Італії часів Муссоліні (1922 - 1943), взявши собі за символ та основу назви фасції - пучок палиць, які носили з собою давньоримські чиновники-ліктори. Ці палиці втілювали в собі  каральний елемент влади, яка базувалась на сімейному тлумаченні суспільного підпорядкування.

“Отец народов”, “батько”, “дуче”, “каудільо” - всі ці сенси часу, де фашизм як права ідеологія начебто протистояв лівій, стали єдиними для обох. Питання водорозділу полягало в ставленні до власності, право на яку в історично складеному контексті визначалось, на думку ідеологів як правих, так і лівих рухів, національністю. 

В ХІХ столітті дійшло до того, що одні національності аж науковим способом виголошувались більш гідними чимось володіти, інші - менш гідними. Втім, якщо заглядати до європейської історії, право на володіння у феодальному суспільстві визначалось, насамперед, військовим обов’язком. 

Військовий обов’язок як абсолют фашистської влади означав можливість панувати, набирати собі рабів та силою брати ресурси, яких об'єктивно бракувало за умов постійної війни та поганих умов господарювання - екстенсивності, тобто, розширення ареалу споживання замість його поглиблення. 

В індивідуальному контексті, людина, що не вміє керувати власними пристрастями є, може, й міцним, але поганим господарем. Об’єктивно існуюче багатство країни не береться до розрахунку як спосіб швидкого отримання ресурсу. В хід іде грабунок, у тому числі, узаконений через штрафи та суди аж до сутяжництва, конфіскації, позички, у тому числі зовнішні, які рано чи пізно передбачають повернення. Країна опиняється під загрозою громадянських війн, золотошукацтва та голодоморів. Цим, зокрема, відзначилась радянська система, що вирішила позбавитись селянства як сили прихованого опору, і тим лише стимулювала розвиток ультраправих рухів.

Фашизм і радянська ідеологія: спільне, відмінне

Цікавим є те, що радянська система постала з лівих рухів декласованого селянства й пролетаріату, приправлених панфілософськими викладками інтелігенції з проблемами рангового табелю та, в основі декабризму, прикладом військової аристократії, далі й ще розбещеної латентною європейською вседозволеністю. 

Частина буржуазії, невдоволена становищем при царизмі періоду Першої Світової, теж підтримала більшовиків, про що потім пошкодувала, та пізно. Тим часом європейські бюргери, послідовні та ощадливі, стали опорою фашистських режимів 20-х-30-х рр. по всій Європі, які потім доєднались до нацизму як колабораціоністські - режими спостереження та співучасті. 

Радянська система боялась фашизму саме через помсту з боку грабованих нею верств, утім, повністю втілюючи в собі фашизм через страх від породження такого типу дволикої реакції, яка, на відміну від нацизму, не виступала проти СРСР відкрито, а чекала нагоди, щоби нанести підступний удар - руками своїми, добре прокачаними, або чужими, готовими виконати наказ, мов раб, лютіший за господаря. 

В СРСР державний терор був узаконеним доти, доки його не очолив лідер з підвищеним рівнем параноїдальності - Йосип Сталін, що сам здійснив низку розбійних та терористичних актів у революційний період та ішов до влади методами камарильї. Його страх перед помстою найближчого оточення вилився у репресії, а національний фактор пов'язувався виключно зі здатністю до опору системі зневласнення.

В цьому сенсі фашистські рухи не знали державності як стримуючого фактору з часів феодальних фронд, але у фашизмі право перехоплювати державну владу силою - навіть через убивство правителя чи посадових осіб - привласнював собі вже не спадкоємець престолу, а будь-хто, наділений маніпулятивною владою лідера, з героїчним кредитом довіри. 

Фашизм та народність

Тим не менше, повстанські рухи були викликані саме презирливим ставленням аристократії до низів, у яких тим часом формувалось - або вже було сформоване - бачення своїх та чужих, у тому числі, по власних колах. Та й це не стало головним у розвитку фашизму як політичного руху. Його підгрунтя - там, куди ми не любимо заглядати, з чим не любимо мати справу, бо це загрожує, ні більше, ні менше, виключенням з найбільш значимої спільноти, від родини до держави, яка у фашизмі вважається вищим втіленням справедливості.

Психоаналіз уперше в європейській історії копнув цей пласт людської психіки, пов’язаний із пристрастями - ід, або несвідоме, в індивідуальному та колективному аспекті (З.Фройд, К.Юнг, А.Адлер). Почуття образи та ненависті через заперечення права на особистість іншого живе на рівні емоцій і, пригнічене соціальними вимогами - але не відпрацьоване - розвивається в силу, здатну керувати таким самим розлюченим натовпом із певною метою. 

Манкуючи почуттям провини, людина або група с фашистськими установками здатні до неймовірних резузьтатів переконання через поняття належного та неприпустимого, через волюнтаристські месседжі до права головного, які здатні цілком панувати в недорозвинених суспільствах, особливо зі зруйнованим зв'язком між минулим та теперішнім хоча б в одній ланці.

Інакше кажучи, фашизм виник на грунті, де соціальний інфантилізм і низький рівень державного розвитку, невміння та небажання контролювати свої пристрасті та критично ставитись до так званої природності поєднався з давніми традиціями кревної помсти та, відповідно, екзальтованого почуття родинності. Фашизм утілив у собі прагнення до безперервної війни за свої інтереси, яке підживлюється суспільним почуттям провини як емоцією, що викликає страх, залежність та ненависть. 

Саме ненависть стає головним джерелом характерного емоційного живлення фашистського суспільства - істерії,  яка акумулюється через жах від споглядання картин смерті. Ці картини не ховають, а нав’язують чи, в окремих випадках бузувірства, демонструють насильно, через маніпулятивні закидання байдужості. Чим страшніший злочин, тим сильніша лють як паливо війни та опору альтернативному існуванню чи сприйняттю світу не через призму помсти. 

Ознаки того, що фашизм поруч

Характерними ознаками відчуття себе в фашистському чи профашистському суспільстві є відчуття задухи, проблем з диханням та ригідності, затиснутості, неприродності, маски (В.Райх), болю та хвороб істеричного походження, від пригніченого страху, гніву, витіснених думок та бажань, які піддаються постійній цензурі та самоцензурі, яка перетікає в самозненависть.

Які ж ключові ознаки фашизму визначили дослідники? 

• Культ особи - екзальтованої, що маніпулює іншими на дитинному рівні через емоційний вплив, у якому суб’єктивне методом хибної логіки раціоналізується як всезагальне, належне всім і кожному, а значить, варте примусу та покарання в разі відмови.
• Мілітаризм як культ війни заради війни, яка вбачається способом існування не лише окремої особи чи групи осіб, але й нації як єдиної родини в оточенні ворогів.
• Тоталітаризм як стеження всіх за всіма, нав’язування єдиного для всіх образу мислення та дій через покору установкам, що насаджуються в свідомість через прямі та жорсткі асоціації лідера або системи з батьківськими фігурами. Ці установки не можуть бути піддані критиці тільки тому, що виходять від осіб, наділених владою.
• Імперіалізм як прагнення навіть малої нації чи держави бути чимось великим у собі, хай навіть ця велич є накрученою через епізоди “славетного минулого”, що тлумачаться виключно на користь такої “величі”, зокрема, як привід зазіхати на колишні чи спірні території.

Головно, імперіалізм проявляється у прагненні наслідувати імперські методи навіть тоді, коли сама імперія вбачається і позиціонується злом, але наслідування та ототожнення себе з агресором формується через механізм амбівалентного почуття ненависті та преклоніння перед культом сили.

Побутовий фашизм, інтрафашизм і особистість

Характерний для фашизму альфа-еротизм, посилений латентним гнівом як емоцією, що засвоюється та придушується на рівні соціального зараження, перетікає в опозиційну ліберальну сферу як гомоеротизм, або перверзія на рівні сприйняття осіб протилежної статі, наділених специфічною маскулінністю, через пошук фемінності та ювенільності. Чоловічість та мужність, культ сили (здатної терпіти “випробування”, чимдалі циничніші), відкидання особистості як унікального, тим цінного творіння, запускають формування протилежного культу вразливості та крихкості - вкрай невротизованого, так само нездатного терпіти будь-які прояви інакшості на мікрорівнях сприйняття. 

Загалом, фашистське суспільство є на диво розпутним, навіть коли активно пропагує доброзвичайність та з екзальтованою алергійністю ставиться до будь-яких проявів сексуального. В ньому, на диво, можна те, чого не можна, за досягнення певної умови - віку, статків, але, більше, статусу. Тим не менше, сексуальні скандали використовуються як спосіб тотальної маніпуляції суспільною свідомістю в найбільш вразливих та тонких її структурах через позбавлення відчуття захищеності. Інакше кажучи, фашистська ідеологія лише змінила спосіб здирати шкіру з жертв, граючи мовчанкою, проговорюванням та оприлюдненням без меж.

Ерік Берн визначив побутовий фашизм як прагнення володіти життям іншого. Маніпулятивність робить доступ до прихованих сфер особистості можливим через почуття обов’язку, звинувачення та страх покарання. Кожен член суспільства має стати палицею фасції, яка, немов ціпок чи молот, падає на порушника чи перетворюється на стрій рекрутів, що нещадно б’є того, кого женуть крізь цей стрій. 

Найголовніше - як то буває в дисфункційній родині - фашизм як суспільно засуджуване, огидне явище приписується іншим, за істеричним механізмом витіснення та проекції - “хто завгодно, тільки не ми”. Цей примітивний механізм є схвалюваним на рівні спільноти, яка ставить групову свідомість беззаперечно вищою за індивідуальну й визнає об’єктивні правила тільки тоді, коли вони відповідають груповим інтересам або можуть бути використані заради таких інтересів.

Незвичайний фашизм

В сучасному фашизмі поняття беспреділу, яке регулювало мафійні сфери минулого, вже, по суті, не існує. Фашизм почав революціонувати сам у собі, піднімаючи низькостатусні шари нагору й нівелюючи саме поняття статусу як необхідності відповідати певним вимогам. Де-факто, нелікована хвороба запустила механізми деструкції суспільства, аналогічні тим, що відбувались у Давній Греції та Давньому Римі. 

І, врешті, найголовніше, що ненавидить фашизм - це інтелект у всіх його вимірах. Розумні, талановиті люди зі здоровою емоційністю, сповнені творчої енергії життя, здатні інтуїтивно оцінювати, абстрактно мислити, критично оцінити те, що відбувається, назвати власним іменем те, що бачать, біле - білим, а чорне - чорним, стають цілями для фашистських прагнень підкорити або знищити непідкорюване, затиснути валом посередності та жалюгідних спроб поставити вовчі голоси.

Фашизм використовує доти, доки йому це вигідно, беручи як належне й викидаючи як висотане. Вічно голодна ідеологія месників, побудована через боргову яму взаємних образ, ще довго обіцяє вгодовувати дволиких - і ховати правду там, робити її небажаною, незрозумілою або неприйнятною там, де достатньо кількох порухів пальця, аби знайти книги про пам'ять, втрати та дорослішання:

• Джейсон Стенлі. Книга «Як діє фашизм. Політика "ми" та "вони"» 
• Умберто Еко «Вічний фашизм» 
• Мадлен Олбрайт «Фашизм. Засторога» 
• Вільям Шірер. Берлінський щоденник. Нотатки іноземного кореспондента (1934–1941).
• Вільгельм Райх «Масова психологія фашизму»
• Ерік Ларсон “Сад чудовиськ”
• Ліон Фейхтвангер “Успіх”
• Роберт Пакстон “Анатомія фашизму” 
• Ханна Арендт “Витоки тоталітаризму”
• Ерік Берн “Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри”.
• Карен Хорні " Невротична особистість нашого часу"
• Абрахам Маслоу "Мотивація та особистість".

Нагадуємо, що на сторінці нашого часопису (веб-версія) ви можете скористатись прямим пошуком у Вікіпедії, аби розширити та поглибити знання про фашизм та інші політичні явища, які впливають на книжковий ринок.

КнижКава в X, Facebook - 

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

час роззирнутись.

Нетривіальне: балканська осінь - 2025

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Цього року захоплення українського книжкарства сербською та хорватською літературою, вочевидь, зійшло на “ніт”. Кінець гри в одні ворота мав бути саме таким, і далі все залежить від сміливості кожної ланки зв'язку цього нерівнобедреного трикутника.

Тріщини в стосунках, які ми вперто не хочемо помічати, даються взнаки там, де потрібно безжалісно рубати гордіїв вузол. Хто зробив це, той скинув баласт і може плисти далі, без страху загинути від підводної міни нещирості.

Не можна отак взяти й гулятися з ворогами, що рано чи пізно об'єднаються проти тебе. Ми програли балканську літературну дипломатію тому, що досить брехати собі.

Як співала Вітні Г'юстон, I bow out.

Коли пахне риба

Відверто слабкий роман Меша Селімовича “Острів” (Discursus, 2022) - утомлений текст із глибоко депресивним, ще й нечитабельним словесанням - однією фразою пояснив усе: “Хочу, щоб мені було тяжко”. Laissez passer.

Якщо Книжкова Країна у вересні привернула увагу лиш не найкращим романом боснійського письменника, що, врешті, пов'язав своє життя з Сербією, то Львівський Форум видавців натякав на очевидне. Обидві сторони літературного процесу не знають, що хочуть, і хорватський його елемент, урешті, слідує за вожаком. Все інше - історія.

Тут можна розжитись на політичних прогнозах, але наш часопис, по-перше, не для того створений, по-друге, врахував помилки ворога. Нас цікавить якість, що безпосередньо залежить від концентрації на власних задачах, а в літературі це тексти.

Всі забудуть те, що ви сказали, але ніколи - те, що змусили відчути. На цій мемасній ноті стартуємо до уважного перегляду того, що винесло химерне Львівське море.

Жоміні та й Жоміні

Харківське “Фоліо” зробило хід конем, виставивши на високу полицю два українських видання Ісмаїла Кадаре, з посередницьким перекладом, який за життя контролював сам письменник. Маємо на увазі його французьку складову, бо перекладачів з албанської в нас поки що не діагностовано. 

“Генерала мертвої армії” було видано ще в 2023, але помітним твір став на Форумі видавців - у суперобкладинці та трендовому дизайні, поверх класичної твердої палітурки з золотим тисненням. Тим паче, поруч стояли “Барабани дощу”, випущені в рік смерті автора, що породила стос інформативних, напрочуд жваво написаних некрологів у пресі.

Тут додамо, що Міжнародну Букерівську премію Кадаре отримав через 40 років після виходу “Генерала” - книги про пошуки тіл італійських солдат, що загинули на території Албанії під час італійської окупації 1939 - 41 рр. Неелегантно, але шо ж.

Провідник албанського сюрреалізму, великий письменник маленької країни, автор біля 90 різножанрових текстів, що вивів албанську літературу на світовий рівень знаності, пережив італійську окупацію й комуністичний режим, - зокрема, розрив Албанії з СРСР, внаслідок якого постраждав і сам. 

Книги Ісмаїла Кадаре перекладено більш ніж на 40 мов. Після еміграції 1990 року він тривалий час жив у Франціі, з дружиною Геленою, що була першою жінкою, яка видала роман албанською. Помер письменник на батьківщині, що, врешті, нагородила його орденом “Честь нації”, а з приводу його смерті в 2024 році оголосила дводенну жалобу.

Творчість Кадаре близька прихильникам Кафки, Маркеса та Памука. Метареалізм історії, мова притч, легендарність та епічність, здатність звернутись до колективної свідомості всіх балканських народів просто-таки хірургічні. Кадаре почав свій творчий шлях із віршів, і поетичність є провідним елементом упливу його прози.

"Я твердо сподіваюся на те, що європейська й світова думка усвідомлює, що цей регіон, до якого належить і моя країна, Албанія, може бути джерелом інших новин і місцем для різних досягнень, у тому числі, в галузі мистецтва та літератури", - зазначив письменник у своїй промові під час вручення Man International Booker Prize (газета " Обозреватель, липень 2024)

Трохи Риму поруч

Ще один балканський реверс - “Викреслена” Міхи Мацціні, що вийшла у Видавництві Анетти Антоненко 2024 року і була представлена, в тому числі, на Форумі видавців. Тривалий брак уваги до цього твору, радше, викликаний страхом теми, а за тим, і актуальністю в світлі цифровізацій, що прагнуть контролювати події нашого життя поза межами доступності для нас самих.

Те, що відбувалось у Словенії часів розпаду СФРЮ, вже не виглядає прикрою випадковістю. Зникнення даних про людину з системи - про неправильну, незручну людину - з неможливістю довести тут і зараз, хто ти є, навіть зі стосом документів, змушує замислитись про цінність найважливішого. 

Твір Мацціні знову апелює до однієї з темних європейських традицій, що сягають древніх часів і досі впливають на будь-кого, хто спокусився благами цієї цивілізації. В Давньому Римі існував звичай брати в заручники дітей на завойованих землях - і всі ті інсинуації навколо "дитячого питання", що несуться з кожної праски зараз, є лише атавізмом, добре вкарбованим у нерви кожного підвладного заходянина. Втім, цього разу справа не в набитому харчоблоку.

Особистість, якою нехтують на догоду амбіціям скотомогильника, вступає в бій за родинний зв'язок без жодного блату, й відбувається те, чого ніхто й не очікував. Залишається питання, хто й навіщо кидає ці виклики, й який висновок має осісти в колективному підсвідомому кроликів на заріз. Прийняти спокуту чи залишитись рабами компенсаторного мислення - теж вибір.

Міха Мацціні - словенський поет, письменник та сценарист, дійсний член Європейської кіноакадемії (такий, що має право голосу). До виходу фільму за книгою “ Викреслена” в 2014 році він був майже невідомим за межами Словенії, як письменник.

За 11 років існування на літературному ринку роман було перекладено на 9 мов, у тому числі, хорватську, сербську та італійську. В 2024 році книга вийшла українською у “Видавництві Анетти Антоненко” (Київ), а в цьому році - арабською (Arab Publishing and Distribution, Єгипет).

Фільм “Викреслена” уперше демонструвався в незавершеній версії на фестивалі в Сан-Себастьяні (Іспанія, 2018), наступного року отримав чотири нагороди на батьківщині режисера, з хорватською акторкою Юдітою Франкович Брдар у головній ролі. Щоправда, у кіноверсії ключову персонажку звуть Аною, а не Залою, та це не перешкодило акторці двічі отримати приз за найкращу жіночу роль - в Словенії (Любляна, 2018) та в Хорватії (Пула, 2019) 

Світова прем'єра “Викресленої” відбулася на фестивалі “ Чорні ночі” в Таллінні (2018),  а в 2019 році фільм отримав нагороду на FEST (номінація “Кращий сценарій”, Белград, Сербія) і на Raindance (Лондон, Велика Британія). Крім того, кінострічку було відзначено на фестивалях у Казахстані та Південній Кореї. 

КнижКава в Facebook та Instagram - 

фото й відео з літературних подій.

Жодних коментарів. 

Інтерв'ю, епізоди й пряма мова.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

32 BookForum: pro витривалість

Іmages by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Міфи навколо старшого за походженням форуму про книги все більше стають схожими на орденські планки. Тим, хто любить Львівський Форум видавців, і тим, у кого легковажні наміри, очевидним стає факт застою. І це застійне відчуття, немов тріщини на стелях будинків ув історичному центрі, спонукає все частіше виходити на свіже повітря. 

Головна емоція цьогорічного Форуму видавців - роздратованість. Вона проступила одразу, майже водночас із проблемою звучання, що її, немовби виклик чи, радще, білетик для безробітних, було жбурнуто в напівсонну неквапність форумського істеблішменту. Тоді, як аудіофейли - річ минуча, з роздратованістю все не так.

Відповідальність бути зробила ці дні не те щоби дієвими, а радше, мудрими. З таймінгом у Львові ще гірше, ніж у Києві, й для повноцінної присутності на всіх намічених заходах потрібно мати власного водія. Про пішу доступність, особливо для гостей міста, й мови немає - маршрути, як не крути, доводиться вчити не по картах, а власноніж, бо зумерські вади розвитку даються взнаки навіть там, де дорогу питають, нарешті, українською.

Триста п'ятдесят подій на папері газетного формату - майже історія. Куди ліпша, ніж тиснути в фільтри онлайн-версії, не сподіваючись ні на що, крім співпадіння дат. Більше тисячі учасників (і це, не рахуючи гостей та відвідувачів) у раптом вузьких коридорах Палацу мистецтв із непрацюючим гардеробом - про маршрутку за ціною диліжансу. Пальміра чи П'ємонт, уже неважливо, та різати по півбейгеля не дозволяють собі навіть в Одесі.

Щодо великої різниці між Арсеналом, "Книжковою" та Львівським, один лише неймінг непрозоро натякає на спорідненість. І це все про той час, від якого ми тікаємо, немов у Задзеркаллі - надто повільно, аби не лишатись там, де б'ють. Ми любимо інтелектуальну літературу, класику та критику, але не дозволяємо всім учасникам контроверсій перебувати там, де потрібно висловлюватись конкретно. Ми почали випускати з-за лаштунків перекладача, та забули, яка це фронда. Майже бастарди у суб'єктивному вимірі значень, незроджені говорити без оригіналу.

Будь-який українець, що тямить себе, знає, як то вірити львів'янам. Вони й самі собі не вірять, така вже історія. Інакше як пояснити сусідування ідеологічно натхненного УКУ, що заправляє римську дудку на цьому святі, з не те щоби навіть противниками на одному полі, а й запеклими ворогами - неовідьомською спільнотою та культами, які навіть в Америці названі власним іменем? І це, не кажучи про батлоносні острівці політично налаштованого єврейства та безсоромного колабораціонізму часів Другої Світової, який, за думкою - кого? - повинен розглядатись лише за цією "лінією партії". Всі інші не мають вокабуляру, фрустровані інтерференцією солярних констант у День Вижившого.

Ви не подумайте, ми за культурну дипломатію, що має розпочатись із визнання очевидного. В моді роз'ятрювати рани там, де вони щойно перестали кровити, й тицяти їх попід носа випадковим перехожим із надто благополучною пикою. В моді скликати гостей з окремо визнаних країн-гувернерів, аби зайвий раз нагадати їм, що ніхто їх сюди не запрошував. В моді створювати індиферентно-пихаті спільноти обіженців, середньоградусної карамазовщини, й тут же розбирати сльозу дитини на молекули в позірно-копрофагічних процесах самопідриву. В моді верзти медіанісенітницю, що має чи то сценічний, чи то гіпнотичний ефект з метою соціального зараження. І це не про "чорне дзеркало", а про ідентифікацію з агресором, де стокгольмський синдром - справа вчорашня.

Видавничих подій на Форумі видавців іще менше, ніж на отій вашій торгашеській Книжковій. Тут можна почути сотню імен, яких раніше не чув, і побачити найвідоміших у "Десяти негритятах", де суддя в фіналі обов'язково пристрілить сам себе. Тут можна поринути в перловий розсип видань світової класики у палітурках від "люкс" до "стандарт", але виявиться, що ними прикривають найтемніший бік Місяця. Тут можна відкрити нову зірку й раптом зустріти умовно-дружній космічний корабель, але на Планеті Своїх позірно відсутня гравітація.

І нехай наші емоційні реакції вивісять на вулиці Закер-Мазоха для залучення, - вони все одно повернуться й зроблять те, що потрібно нам. Відкриють курси управління щастям, зроблять кейс на крихкості галицького печива, і, врешті, напишуть щось видатне - бо на те він і Львів. 

Для левів. To be continuum. 

Про результати й дату наступного BookForum у Львові читайте на сторінці події.

КнижКава в Telegram та Х - літературна чверть на дванадцять!

Жодної алгебри. 

Один тиждень - одне сповіщення про початки аналізу

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Труднощі перекладу: про ідеальне звучання тексту і не тільки

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

В читацькій практиці багатьом з нас доводиться зустрічати так звані перекладацькі  неоковирності. Почасти, це пов'язане з масовістю входу нових, недокваліфікованих перекладачів на ринок, що вибухнув чималою кількістю видань за гранти. З іншого боку, книжковий потік, що випускається за кошти видавничих домів, має відрізнятись за якістю перекладу в ліпший бік. Чи так це завжди?

Ми не станемо поповнювати ряди помилочників, які заробляють собі згадки на роздуванні чергового перекладацького скандалу. Існує, все ж таки, вимога кваліфікації - та головне, якості мислення - для читачів, що вважають себе кращими перекладачами, ніж той, з ким видавництво уклало контракт. Інший момент - повторюваність поведінки літературних редакторів і щодо них, але то вже на совісті конкретних видавництв.

Утім, не звернути увагу на якість перекладу не можемо з іншої причини. В очі кидаються не змістові помилки, бо для цього треба читати оригінал. Ми згодні з тим, що спрощена мова - спосіб зробити книгу більш комерційною чи навіть авторський стиль. Проте, мовна збідненість перекладу, вочевидь, вказує на простоту, яка гірша за крадіжку.

Нам тривалий час довелося вивчати психологічні причини цього явища. В час розвитку мови національної, про яку всі говорять, в час видобутку напівзабутих чи навіть забутих словоформ, з'явлення нових (чи добре прикопаних старих) правил орфографії та стилістики ми втрачаємо найважливішу складову рідної мови - художню. І це ознаменувалося зникненням художньої редактури як функції у будь-якому видавництві.

Добре, що останнім часом з'явилося поняття структурного редагування - це, в певній мірі, повертає до необхідності змальовувати текст в його індивідуальності, заданій автором. Опосередненість завжди вказує на масовість, а це ми вже проходили за часів комунізму. І, якщо задача неокапіталістичного ладу - заробляти на однотипних товарах, потрібних типовому мисленню, можна сказати, що світле майбутнє комуністичної ідеї таки справдилось і після її смерті.

Тут ми просто змушені звернутись до певного типу експериментів, що були відомі ще за часів активного існування комуністичних режимів. Потреба вивчати різні мови так гнітить, що частина вчених узялася за відновлення планів побудови вавілонської вежі - створення єдиної мови землян. Однією з цілей було заявлено зникнення мовної переваги усіх націй на планеті, але самі експерименти виявили існування такої мовної переваги за рахунок західноєвропейської мовної структури, на основі якої вони були створені ("сольресоль", "універсалглот", "окциденталь", "інтерлінгва" та ін.). 

Складність образного елементу української мови (як однієї зі слов'янських мов, що зазнала багатосторонніх упливів) є індивідуальністю, і нічим іншим. Така сама індивідуальність, хоч і різного штибу, присутня в інших мовах, хай то західних чи східних - риса, що дозволяє відчути об'ємність картинки, задум автора, емоційну складову твору, без якої неможливо його цілком зрозуміти та оцінити.

Сьогодні маємо величезну кількість людей, які суто за соціальним механізмом відтворення засвоюють медійну мову, з її пропагандистською складовою, що, на перший погляд, може й не бути помітною, аж доки не почне повторюватись із кожної праски. Штампи, кліше, ходульність, навіть канцелярит усе менше вважаються чимось неприпустимим у мовленні, що має створювати націю. Всі ці неприємні, важкі й душні речі активно перетікають у літературу - як в авторський стиль, так і в переклад, що все менше стає художнім.

Схематичність розв'язання соціальних ситуацій, до якої прагнуть люди з небажанням приділяти щиру увагу співрозмовнику, великою мірою переймається саме з медіа та літератури, створеної таким штибом. Навчитись копіювати певні речі неважко, набагато важче виробити стиль, який органічно вписується в оточення, утворює міцні суспільні зв'язки та виражається у мовленні.

Інакше кажучи, мовний стиль книги має відповідати мовному стилю перекладу. Для цього потрібно спиратись не лише на правильність написання чи вживання слів або фраз. Вищий тип мислення перекладача - ідіоматичний, безпосередньо пов'язаний із художнім сприйняттям та здатністю його передавати у тексті, що створюється.

Не забуваймо, що перекладач є, по сути, окремим автором, і переклад у законодавстві про авторське право розглядається як окремий об'єкт авторського права. Ми згадуємо ім'я перекладача, коли наводимо цитати з тексту, поданого мовою перекладу. Ми запам'ятовуємо особливо вдалі переклади творів, які часто видаються, впізнаємо перекладацький стиль в інших творах, добре помічаємо механістичність навіть там, де машинного перекладу не було. 

Тож, настав час виокремити основні "так" і "ні" в перекладному процесі.

1) так - мовна рівноважність, рівноцінність, ні - "обслуговуючий" переклад. Якщо переклад викликає бажання читати оригінал, чудово, але мета цього читання випливає з якості перекладу. 

2) так - доросла мова спілкування з читачем, ні - "дитяче" звучання;

3) так - передача звучання іншої мови через власну, ні - копіювання іноземного тону.

Так само, як автор не є, і не може бути адмінресурсом видавництва, перекладач не може виконувати функцію, що передбачає його використання не за призначенням. Академічний перекладач, що закінчив український виш і має потужну філологічну базу - не те саме, що носій мови, який провів тривалий час за кордоном у нативному мовному оточенні або навіть народився як носій цієї мови. Перекладач-синхроніст, що швидко сприймає промову на слух і перекладає її частинами близько до оригіналу - не те саме, що текстовик, який має змогу тривалий час перебувати один на один з текстом, перечитувати його (в тому числі, вголос),виправляючи помилки та неточності.

Так само, як перекладають текст, перекладають і дизайн - хай навіть за умовами контракту більша частина оригінального вигляду книги має бути збережена. Коли ми вже змогли блискуче виправити очевидні прорахунки дизайну "Жовтоликої", то, певно, зможемо подати проблемні моменти оригінальних текстів так, аби не затягувати полемік з авторами - варто це робити чи не варто, якщо якісний продукт на виході передбачається умовами контракту. 

Тож, теми перекладів не полишаємо, і нагадуємо, що одночасно з Арсеналом Ідей, книжковим форумом "Відсіч" у Житомирі, днями Толкіна в Києві та, мабуть, ще низкою літературно-мистецьких подій 19-21 вересня в Хмельницькому пройде фестиваль "Translatorium", на якому проблема перекладної літератури вкотре обговорюватиметься - в тому числі, в рамках проекту Translate Ukrainе від Українського інституту книги, завдяки якому з української мови в 2024 році було здійснено переклади на 22 мови світу та видано 80 книжок.

КнижКава в Telegram - вівторок звучить інакше!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Книжкова Країна 2025: стенди

Автор Марія Заржицька

Весняний форум на ВДНГ іще триває, але за три дні на ньому можна побачити зміни в порівнянні з минулим роком. Класичні видання українською закріплюють позиції, з’являється неоавантюра і література досвіду, все більше поділена між іноземними та вітчизняними авторами. 

Що ж саме привернуло увагу нашого видання на ВДНГ цього року?

Терапія розлому

Цей форум міг би й не початись, але, усе ж, розпочався. Наша жага до життя в умовах винищення вражає не лише нідерландських замовників піцци у Києві. Шкода, що Джекові Лондону приділили не так вже й багато уваги в перекладі, але бити вовка, виявляється, потрібно не дронами.

Images by @MZarzhytska on X

Занурення до світу кумедної графіки вчить сміятись не тоді, коли цього хоче перформансер, а коли справді смішно. І тут іноземні творці, що називається, в ногу з рекс-коміксами, які, на жаль, зникли в німецьких землях - дай Боже, не безслідно.

Найдотепніше, що слів не тисяча - і всі вони влучні, наче хтось-таки зламав секретні коди до складу природнього.

Невтрачений світ

Ще пару місяців тому й заглядати не хотілось на дитячі полички книгарень - бо стандарт, заданий колись, не підлягає перетворенню на інструкції до серця. А тепер ось радіємо, бо є не лише на що глянути, а й взяти до себе надовго. Майже як кота.

Класичні добірки української та зарубіжної літератури більше не нудні, та й полиця не така вже і висока. Єдине, що залишилось - знайти місце для того всього, і час, аби читати поза межами шкільної програми.

Як зізнаються самі письменники, з часом якраз біда, й товсті книги більше лякають дорослих - мабуть, тому вони розділили збірки на окремі твори, а підписки … мабуть, теж можна знайти. Ми не шукали.

Новий одяг старих тем

Якось мало говорилось на цьому форумі про структуроутворюючу літературу, хоча саме від неї залежить здатність опанування усього іншого. Пошуки нових форм роману навряд чи скидаються на щось більше, ніж обережні розмови про те, як треба. А як треба?

В усякому разі, до нас поволі вертається почуття історизму, без усіх цих розривів у дусі комінтернівських гасел. Відчуття грунту, що вкриває земну кору з усіма її розломами, зсувами та літосферними плитами.

Одного ми ще не позбавились - витіснення, і нас каратимуть за знецінення ті, хто вчить оперувати цим поняттям чомусь нас.

А тепер ще й ненависна усім запланованим головам авантюра. Так-так, саме та, від якої таваріщі в кабінетах заливали щоками стол. Багатотомник Хемінгвея, унікальний в своєму роді для масового книжвидаву. І ще дещо. існуюче проти волі.

Ми відчували, що “Жовтолика” буде лише початком, і це лише початок.

Потенціал зниження полиць, насправді, величезний. Якщо уважно придивитись, немає нічого секретного в пошуку сенсу.

А якщо вишикувати всі стенди в порядку зростання авантюри, то хороші дівчата з рожевими обкладинками опиняться там, де їх, насправді, не так вже й багато. Цього року сентиментальний роман поступається місцем роментезі, а воно, в свою чергу - темній темі, з її пошуками жаху та печалі там, де пропонують. Ми не дивились.

Є іще одна чудова річ - так, чудова річ, насправді. Тема, з якої починаються звинувачення в непристойності та невмінні триматись за повідок власного собаки. І тут ми зробили все, аби воно не з’явилось, але воно з’явилось.

КнижКава в Інстаграм - 

ще більше вінтажних видань

в одному буклеті

Про видавничий світ і медіа: 10 найкращих творів у жанрі фікшн

Image by @MZarzhytska

Світ, в якому книга може стати бестселером або загубитись на бібліотечних полицях, світ, у якому одні стають зірками ток-шоу, а інші - героями журналістських розслідувань. Світ, у якому гроші магната визначають думку мільйонів - такий привабливий і осяйний, із темними згубними закутками… . Про нього пишуть небагато, але, якщо пишуть, то незабутньо. 

Сьогодні презентуємо вибрану нами десятку найкращих творів про видавництво та медіа. В добірці - не лише зірки світової літератури, а й сучасні українські автори.

1908 - 1954

Розпочнемо з найпотужнішого в цій галузі Джека Лондона, що створив образ Мартіна Ідена, письменника з низів, та видав однойменний роман у 1908 році. 

Молодий моряк стає заручником власних почуттів, що змушують його тягнутися за плодами на високих деревах. Він вирішує опанувати ремесло письменника, яке асоціює з освіченістю та успіхом в омріяних для нього колах. 

Низка невдач та поневірянь аж раптом змінюється успіхом, але Мартін зтикається з украй неприємним відкриттям - ним рухала всього лише жага досягнень у вищому світі. Українському читачеві цей образ аж як нагадує Степана Руденка з “Міста” Валер’яна Підмогильного, хіба що почуття честі з Іденом у них різниться.

Роман “Мартін Іден” був екранізований чотири рази. Остання екранізація вийшла 2019 року в Італії (реж. П’єтро Марчелло). В 1999 році твір отримав відзнаку французької газети Le Monde, увійшовши до списку 100 книг століття.

Наступний видатний твір належить Реймонду Чандлеру, “ланцету” художньої криміналістики. В романі “Довге прощання” (1954) Філіп Марлоу, детектив на мілині, несподівано отримує замовлення з авансом. Розслідування приводить його до родини письменника Террі Леннокса, одруженого з “жінкою мрії”, яка змушена терпіти всі вибрики його творчої депресії.

Втім, виявляється все не так просто - Леннокс перебуває на межі життя та смерті в лещатах бандитів, які загрожують спокою акул медіаринку. Нестандартне мислення, розважливість і мудрість рятують Марлоу навіть там, де інший загине безвісти.

На жаль, роман “Довге прощання” маємо лише в англійській версії або старих серійних виданнях 90-х років. Твір став для Чандлера одним зі способів самопідтримки під час смертельної хвороби дружини та отримав у 1955 році премію Едгара Аллана По за найкращий роман. В 1973 році режисер Роберт Олтмен зняв однойменний художній фільм у жанрі постнуару. 

2009 - 2012

Роман Харукі Муракамі “1Q84” (2009 - 2010) входить до сету антиутопій, де паралелі сюжету являють собою ієрогліф у трьох томах. Як і персонаж Дж.Лондона, головний герой Тенго, вчитель математики, має проблеми з ідентичністю. На відміну від Мартіна Ідена, він неамбітний, але почуття вторинності приводить його на шлях злочину. Тенго піддається маніпуляціям свого літературного патрона, що зневажливо ставиться до стилю молодої авторки й просить Тенго частково переписати твір дівчини.

Проте, боротьба за премію Акутагави, де Тенго вважає себе літературним негром, не лишається непоміченою. Головний герой потрапляє під приціл сфери талант-менеджменту, де витончено стежать не лише за ним, а й за його дівчиною Аомаме, донькою релігійних фанатиків.

За романом “1Q84” був знятий документальний серіал з такою самою назвою. Книгу маємо на українському ринку в різних виданнях з 2009 року, починаючи з тритомника від “Фоліо”, але на даний момент роман є одним з найдефіцитніших. 

Серед гонкурівських лауреатів “Правда про справу Гаррі Квеберта” Жоеля Діккера (2012) вирізняється таким стрімким злетом, який тільки можливий у столітті технологій. Втім, комерційний успіх не завадив йому взяти Гран-прі Французької академії мистецтв та отримати Гонкур, але від ліцеїстів. У чому ж справа?

Діккер підняв дуже непросту тему - скандали в світі письменства. Він представив головного героя Маркуса Гольдмана “хлопчиком-мізинчиком”, змушеним блукати коридорами власного слідства, яке мало б зробити його знаменитим. Тінь письменника, біографом якого він визвався бути, постійно збиває його з пантелику.

Роман представлений українському читачеві у 2012 році Видавництвом Старого Лева і екранізований в Канаді кінорежисером і сценаристом Жан-Жаком Анно (Франція-США, 2018).

2013 - 2023

“Сфера” Дейва Еггерса (США, 2013) вразила спільноту гіків, контент-мейкерів та маркетерів одним питанням: “Що далі?” Молода британка Мей Голланд, затуркана невдячним роботодавцем, потрапляє на роботу мрії, але сходи благих намірів приводять її в полон тотальної прозорості, в якому перебувають і клерки, й політики, й могутні медіамагнати. 

Екранізація “Сфери” відбулась, як то кажуть, нарешті - через п'ять років після виходу книги (реж.Джеймс Понсольдт, 2017). Емма Вотсон вперше вирвалася з Хогвартсу, зігравши Мей, а Том Генкс, як завше, зробив глядачам карколомний світоглядний поворот головною чоловічою роллю. 

Зауважимо, що “Сфера” теж увійшла до списку дефіцитних видань в Україні, й придбати її можна хіба що на вторинному ринку - через OLX або соціальні мережі.

Джон Грішем в “Острові Каміно” зачіпає, здавалося б, заїжджену тему крадіжки рукописів. І тут майстер добротного детективу не стримується й додає газу, бо на кону - рукопис Френсіса Скотта Фітцджеральда, вкрадений з підвалів бібліотеки Принстонського університету. 

Грішем, недовго думаючи, застосовує “метод лоха” і вводить у роман жінку, яка змішує всі карти злочинців - молоду письменницю Мерсер Манн, що зазнала невдачі в комерційному книговидавництві.

Смакуючи сир, не забуваймо про мишоловку - і це довів феноменальний роман 2023 року під назвою Жовтолика Ребекки Кван. Мало того, що автор аж раптом змінила стиль, та ще й надавала під дих своїм же роботодавцям - і це далеко не все, що інтригує.

Моцарт і Сальєрі в жіночому виконанні нікого не залишить байдужим. Тендітна стать виступає доволі злагодженим трудовим загоном на ринку американської книги, а поєдинки за право збрехати точаться навколо тієї, кому не припиняють заздрити навіть після смерті.

Історія вкраденого твору й огидного перетворення колишньої волонтерки “Корпусу миру” на літературний симулякр тим більше захоплює в контексті американо-китайських колізій, твіттеропедії та “змови міньонів”, готових виконувати найбезглуздіші приписи.

Російський реверс: назад у 90-ті

З царства дурників, урешті, потрібен вихід у лихе майбутнє. Журналіст Андрій Обнорський, знайомий багатьом за серіалом “Бандитський Петербург” - головний герой роману “Журналіст” російського письменника Андрія Константінова, що мав власну агенцію розслідувань. 

Загадкове самогубство найкращого друга змушує Обнорського розпочати власне слідство, яке відкриває “ящик Пандори” російських спецслужб. Вони прагнуть перетворити незалежного журналіста на власну пішку, але недарма він носить прізвисько “Палестинець”.

В цій сфері невиданий роман українського письменника Любка Дереша “Біжи й кричи” зазнав нищівного удару на батьківщині. Згадки про нього знайти дедалі важче, але все, що ми можемо знати - головний герой, журналіст Федір Могила, апостол російського медіамесії, для якого існує тільки він сам. 

Факт вилучення книги й чорновиків силовими структурами ледь не з-під друкарського станка тим більше кричущий, що твір було анонсовано в 2017 році, коли війна між Росією та Україною, де-факто, була. Роман ще досі не реабілітований, а наслідки сусідського футуризму ми відчуваємо на собі в повному масштабі вже четвертий рік поспіль.

І наостанок, запропонуємо найавантюрнішим читачам збірку детективів, знову ж таки, українського письменника Олександра Вільчинського, під назвою “Шерлок Холмс на Форумі видавців”, де в ролі детектива виступає журналіст Андрій Грабовський, а історії розгортаються від банального до нетривіального. 

Програмне книжкарство у Белграді: одна причина

Image by @MZarzhytska on X

Автор: Марія Заржицька

Програмна частина сучасних книжкових форумів - найкурйозніша читанка, джерело сюрпризів, або чорний ящик гіперсоціалізації. Що ж має відбутись такого, аби читачі обов'язково відвідали захід? 

В українській книжковій сфері це майже повна невідомість широкому загалу - своєрідний ефект білого листа - чи, навпаки, відомість учорашнього дня. Подій пропонується так багато, що вибрати з них найцікавішу не завжди вдається, виходячи з особистих потреб. Раптом відбуваються, на перший погляд, незрозумілі перестановки, - але завжди є чим замінити навіть небажаний захід.

Проспект та респект

Белградський книжковий ярмарок, немов ірландське весілля, розтягується на тиждень. Столів у ньому в десять разів менше, та вони від краю до краю. Так і цього разу - чотири програми з чималою кількістю учасників, що відбуваються у залах на честь видатних сербських письменників, та це лише цукеркова обгортка.

Лискучою фольгою, ба, ще й з візерунками, є назва програми, що триватиме у залі кілька днів. Вона може бути абстрактною чи тематичною, але, за новітніми законами ринку гострих відчуттів, усередині не обов'язково те, що зверху. Втім, вірші - непоганий спосіб налаштуватись на лірику, що не передбачає завчасних суджень.

Поетика ультрасучасності: оточення та розсіяння

В залах "Іво Андрич", "Васко Попа", "Борислав Пекич"  цього року читалися вірші сучасних сербських авторів за програмою "Пісні сонця". Читачеві, не знайомому з тутешньою поезією та її іменами - а український читач, на відміну від російського, саме такий незнайко - програма не розповість майже нічого, та й наша видавнича сфера майже нічого з сербської поезії не видає.

Заявлені одними з перших, поети-перфекціоністи Боян Васіч та Ана Марія Грбич відомі у місцевих колах шанувальників поезії. Ана Марія, редактор "Клуб 2" на радіо "Белград 2" й організатор поетичних вечорів ARGH у столиці, знана в Сербії як поетка за трьома збірками віршів, які не видаються в Інтернеті, - тож, можна лише міркувати про комерційність, кулуарність, чи то, справді, незакінченість її віршів. 

Та сама ситуація з віршами Бояна Васіча, що закликає свою ліричну героїню припасти поглядом до відкритого камбію й пустити в бронхи базилік та м'яту затяту. Поет випустив збірки "Вольфрам" та "Брід", сподіваючись на роль Вільгельма Райха. Наскільки йому це вдалося, не допоможе дізнатись ані видавничий кавертокінг, ані доброчинний флуд у стилі шоу Бенні Хілла. Як повідомляє сайт ярмарку, поетів-таки умовили залишити певну надію на передпродажні публікації, бо брови вже колосяться.

Чи то мовне питання, чи, знову ж таки, перфекціонізм якось впливають на плеядність сербських поетів з академічною освітою в галузі філології. Воїслав Каранович ("Жива решітка", "Син землі", "Раптове світло") отримав нагороду "Печатка міста Сремські Карловці" за збірку "Змієликий" (1989), та це далеко не єдиний його знаковий здобуток. 

А ми завжди думатимемо, що ми щось

Пропустили, забули чи переочили.

Матимемо болісне відчуття, що ми наповнені

Недостатньо, що ми порожні.

Це уривок з єдиного вірша Воїслава Карановича "Ритм", що увійшов до збірки "Позичена дримба" Івана Лучука (Тернопіль, "Богдан", 2012). Відвідала захід і Злата Коцич, що разом із видавцем Деяном Матичем та перекладачем Мірко Магарашевичем говорили про способи та якість перекладу поезії. 

Аберраційний неймінг: початок

Цього разу на ярмарку було приділено максимальну увагу "Атласу, описаному небом" - програмі, презентованій у залі "Іво Андрич". Сербські та іноземні письменники виступали в обрисах теми Горана Петровича - та не лише його магнум-опусу, а й власних доробків. Детальніше розглянемо презентованість іноземних авторів на ярмарку в наступній публікації, а поки що згадаємо про сербських гостей програми "Атлас".

Питання фактчекінгу в сербській медіасфері, й не тільки, є особливо гострим. І приклад тому - виступ проф.Александра Єркова, що відбувся за два місяці перед початком Белградського книжкового ярмарку. XXVIII театральний фестиваль «Град» завершився у францисканській церкві Санта-Марія-ін-Пунта в Будві, що колись її було осквернено наполеонівськими солдатами, а в наш час перетворено на позірне місце. Як вказує джерело, саме там пан професор назвав «Октоих приволасника», виданий друкарнею Црноєвічів 530 років тому, першою кириличною книгою, - хоча, насправді, це "Остромирове Євангеліє" початку XI століття у Київській Русі. 

Важко сказати, наскільки подібне вписується в європейську інтеграцію та регіональність, підкреслену як середземноморський контекст. Втім, реалії, в яких поволі відбувається секуляризація священних текстів (і не лише) на користь різноманітних фондів, що готові вважати себе ледь не стейкхолдерами релігійних організацій, невтішні. Це більш ніж видно по нагородах, в яких насправді авторитетними є текст і академіки.

Церковні видавництва, начебто, присутні - як-от екзильні друкарні Рашко-Призренської та Будимлянсько-Никшичської єпархії. Це взагалі не є характерним для українських книжкових форумів, підживлюваних літературою антирелігійного та антицерковного глуму. Та про видання творів того ж еп.Артемія (Радосавлевича), "Святу Параскеву: Хрест в пустині" та Мирославлево Євангеліє офіційно не згадує ніхто, крім самих друкарень та волонтерів у соцмережах. 

Тема самозакутості, тим не менше, підіймалася на "Підозрілих обличчях". Володимир Кіцманович в поемі "Вогонь та келія" описує св.Василя Острозького (в миру - Стоян Петрович Йованович), що боровся проти отурчування й за православну віру. Професор Єрков узявсь за ваги й тут, спричинивши добра ніяк не демократичним знецінюванням інших творів Кіцмановича на користь релігійності як ошийника. 

Згадуваний нами у попередній публікації Душан Ковачевич за "Іконостас", представлений, знову ж таки, у Будві під кураторством Єркова, назвав Горана Петровича "письменником, що переміг сам себе", а д-р Александар Міланович, якого серія публікацій присвячена авторові "сербської мови Караджича", з її характерними літерами, в похвалі мови Петровича дійшов до абсолютних вершин стилістики. 

Не знаю, чи передбачала Вукова мова, що стала базою для сучасної сербської, глорифікацію, але ж треба згадати, що Горана Петровича ще з зими немає на цьому світі. Так і повернемося до зали "Борислав Пекіч", де знову зачіпалися правові питання, й не лише. 

Гібридна ідеологія та неоадекватність

Письменник, що зазнавав політичних переслідувань, автор 7-томної фантасмагорії «Золоте руно», творів «Захист і останні дні», «Атлантида» та «Час чудес», мабуть, згадувався в контексті книжкарства та ідеології, поем та піратства у цифровому світі. Утилітарність очевидна, бо навмисне затягані теми геноциду й війн усіх потомили, а про чуму та інквізицію й говорити не хочуть, бо ж відгукнеться - крім тих, хто все ж таки зважився. 

Як писав Пекич, "Роки, з'їдені сараною" породили цивілізацію свобідного вибору як особливий тип в'язниці, в якому обирається те, що нестерпне. Саме таким чином шизоістерична свідомість вважає себе здатною хоч щось відчувати - хай то буде несамовитий біль від забивання цвяху чергового симулякра, суспільного розлому чи ілюзорне відчуття кревності, несамовитої, як доісторична тваринна лють. 

"Марципанова лялька" професора Міло Ломпара не видана через конфлікт з італійським видавництвом, бо ж Геббельс. Немає цієї книги на Amazon і в англомовній статті про автора у Вікіпедії. Страх та комплекси сербської літератури стали темою розмови Ломпара з боснійським письменником Мухаремом Баздулем ("Транзит, комета, затемнення", "Посів солі", "Єресь номіналізму"), в контексті відокремлення літератури від ідеології.

Зміст події за участю Жарко Чигоя та Владана Богічевича торкнувся замкненого кола сербського книговидання, в якому й можна заробити на продажу прав за кордон, але цього чомусь не відбувається в масштабах реальної потреби. Дике поле балканського книжкарства не таке вже й дике, якщо глянути в сусіда - й тут, скоріше, проблема з вибором фільтрів, де сито якості давно замінили на парканну сітку-рабицю, з перспективою.

Аберраційний неймінг: фінальний відлік Сашиної тисячі

І, нарешті, апогей цинізму цього ярмарку, від якого виникає одне лише бажання - змусити учасників говорити з дітьми на різноманітні теми під прицілом. У залі, названій на честь поета Йована Йовановича Змая, відбулася програма "Тисячі "чому". Який пан Зозо її укладав, стає зрозумілим після уважного, неквапливого вивчення.

Урош Петрович, співавтор програми «NTC Learning System» та автор концепції «Загадкові питання», популярний лектор у пошуках дитячої креативності, учасник постійного складу в серіали "Фазони й фора", який називають культовим, є почесним членом-засновником товариства "Адлегат", безпосередньо пов'язаного з Фундацією Ршум, що в співпраці з Дитячим культурним центром Белграду організувала онлайн-академію "Сподвижники Сонця". 

І це ще далеко не все. Серед керівників академії - Любивой Ршумович та Матія Бечкович, що його батько до 1944 року належав до тз. "чорних монархістів", або четників - колаборантів з нацистським режимом в Югославії. 

"Адлегат" займається заснування та розвитком бібліотеки Лазича, що її теперішний власник, Віктор Лазич, є засновником асоціації, яка, ні мало, ні багато, відає просуванням сербської культури, літератури та мистецтва. І вся ця геліоцентрична система трималася під час ярмарку на трьох Петровичах - Урошеві, Наді та Ясмінці, чию діяльність стосовно дітей не назвеш інакше, як intimidation (залякування) та втягування в зону помсти. 

Вкрай не раджу заглядати в опус Ясмінки Петрович, чомусь дозволене в Україні проти діючих законів, бо вам гарантовано більше, аніж батьківський невроз. Це відверте знущання з психіки дітей та батьків інакше, як Аушвіцем, не назвеш. А чого чекати від людей, які постійно прагнуть здирати шкіру з людини, яка народжена носити шкіру? 

Bloody art Наді Петрович, що, крім Скоп'є, живе ще й у Флоренції - не останній прийом в іновативному нападі на особисті кордони. Цьому тріо "римського безуму" не вистачало тільки квартету, і знайшлася Александра Йованович, сценарист тін-фільмів "Навмання" та "Лагідний", повний зміст яких не знайти днем з вогнем.

Втім, квартеру організаторам програми здалося мало, й вони додали ще й дитячу танатологію від Володимира Растєгораца, як фінальний акорд у симфонії бузувірства. Й тут заперечувати нищівний шквал кіддінгу в сербському медіапросторі - однієї з найжорстокіших технологій, що калічить психіку як теперішніх, так і майбутніх батьків - стане лише затятий невір.

Хочеться нагадати організаторам та учасникам програми, що в тілі людини 46 хромосом, а 47-ма, справді, належить "дітям сонця" - якщо після таких експериментів вони взагалі народяться. Дабл-бінди є шизофреногенним фактором, про який вони не можуть не знати, академічно паразитуючи на чорнусі.

Наостанок, процитую вірш "Гіганти" Злати Коцич - поетеси, яку поки що можемо читати лише російською, в перекладі О.А.Комкова: 

Что может пила.

Электрическая, о Тесла.

Что – безумная алчность.

Рубка. Резня князей.

Погибли все мои

исполины.

Пала гвардия солнца.

Кто-то потирает руки. Прихоть-прибыль.

Надолго, надёжно схоронена прохлада.

Ад: скрежет земли.

Готово. Пусто пред взором.

Голые лачуги под голым небом.

Голые пни, голая ложь, мол, были гнилые.

Где ты живешь? На Голгофе.

Джерело: vestigia.video.blog

В наступній публікації розглянемо внесок іноземних авторів на Белградському ярмарку. 

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором

Ярмарок у Белграді: сучасність сербської книги

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор: Марія Заржицька

Випуск 12

Література сербських авторів поволі проникає на український ринок. Проте, більшість читачів сучасної прози поки що не в змозі дати їй якусь загальну характеристику. Поза слова без змісту, що ними зараз прийнято хизувати літературні явища, розглянемо презентоване на цьогорічному ярмарку в Белграді з точки зору новизни й впізнаваності.

Одразу скажемо, що сербське суспільство хвилюють майже ті самі речі, що й сторіччя до того. Семантичне значення часу тут різниться з українським, але загальні тенденції, що повертають в пошуки відповідей на питання того часу, є спільними. 

Перша світова війна та здобуття незалежності, комуністичний режим, боротьба з нацизмом та колабораціонізм, протистояння впливу аж занадто старшого брата й кровопускання в міцних обіймах західних друзів як історичні явища доповнюються упертим запереченням апріорних істин, фанатизмом, цинізмом та подвійними іграми на користь принципу маммони. 

В моделі розхитаного суспільства ми відрізняємося лише сторонами відкритого протистояння - та це не означає, що маятник довго лишиться на крайній точці підйому. Слова про дружбу тут давно нічого не важать - ба більше, віддають ненавистю й острахом, злом, здатним злякати найзліших. Так чи інакше, є речі, про які варто й не згадувати, аби зберегти психіку.

Найбезтурботніший помітить, що про Югославію (й Сербію, зокрема) в Радянському Союзі воліли говорити мало, і не лише через стосунки Сталіна з Тіто. Жити в стані безперервного кошмару, викликаного руйнуванням базового відчуття безпеки - своєї особистості як унікальності, вартої життя, свого мешкання, своєї спільноти - є неможливим, але, як показали два з половиною роки війни в Україні, люди звикають до всього.

В усякому разі, ми б не хотіли звикнути до того, що сусід по будинку чи селу може вбити лише за національність, мову, віру чи інші погляди, надихаючись постулатами омерти чи вендетти. Суспільний волюнтаризм - не те, що з'явилося учора чи зникне з закінченням війни. Навпаки, саме він є одним з найпотужніших чинників хронічного військового стану, аж до повного розкладу того, що має бути розділене та завойоване.

Історія сербського суспільства, найхарактернішою ознакою якого є кревність, лише підтверджує те, чого боїмося й ми. Саме над цим у своїх творах міркують автори, що є найвпливовішими в сучасній сербській літературі.

Мілена Маркович, що відкривала цьогорічний ярмарок, є досить своєрідним автором, твори якого мають розповісти більше за публічні інтерв'ю. Під соусом важливості знайдемо  "Змієвбивць. Юнацьке кабаре" (в російському перекладі "Драконоубийцы. Героическое кабаре"). Історія ассасинації австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда членами терористичної організації "Млада Босна", що співпрацювала з таємним товариством "Чорної Руки", є більш ніж модною - ба, навіть тригерною та глорифікуючою, насамперед, для тих, хто прагне привернути увагу читацької громадськості. Втім, не так все просто, як здається на перший погляд.

Деноміналізація в сенсі підміни понять гаптує не одні знамена плямами крові, яка не має проливатись - навіть в ім'я свободи, бо свобода не може бути відірваною від свого початкового значення. В іншому випадку, це гниле яблуко, що ним перекидаються філософи - апологети "руських мальчиків". У випадку "Чорної руки" це завжди наслідок страху, знеславлення та характерних для таких справ недомовок, якими розхитують громадянську свідомість.

Героїзація ульянівщини, під які б історичні розслідування вона б не маскувалась, зі свого крайнього лівого положення так само хутко перетікає в крайнє праве, де перетворюється на розплідник бандерлогів, ладних грозити будь-якій владі, аби грозити. Вони героїзують опір, знову ж таки, як опір, відриваючи це поняття від будь-яких зовнішніх умов і зводячи його до абсолюту як єдиний спосіб боротьби за свої права. Сербія в цьому сенсі має давню традицію злиття суспільно схвалюваних принципів із методами політичної боротьби, які на світовому рівні визнані чорними та провальними.

Якщо демократка Маркович стає на позицію типової сербської матусі, яка виправдовує сина-хама навіть тоді, коли він її б'є, то її колега з республіканського табору, Славіша Павлович - на диво дворукий автор. З одного боку, він пише "Заповіт" (з яким хутко зайшов у Росію і загадково ж хутко вийшов) та "Апостол Апіса", з іншого, продовжує ростити ще хамів, у яких немає нічого святого, крім черепа, кинджалу та бомби - на основі свого "Братства Чорної Руки", що, як і Принцип, відверто героїзуються цим автором.

З ферштеєрами, як і апологетами, на рівні безпринципних держзамовлень усе зрозуміло - як прихильникам, так і противникам такого опору. Надто вже старий метод розлому громадської свідомості, яка перетворюється на павлівський "русский ум", ладний називати чорне білим тільки тому, що сказали. А що ці люди скажуть завтра за гроші чи кому вручать проти тебе кінжал - справді, нецікаво. 

І тут негласна радянська заборона дізнатись про Сербію більше має порушуватись так само систематично, як вони пропагують тримання в остраху будь-якого уряду, який не здатні прийняти хоча б за принципами православного смирення - для цього мають і теологів із професійною фарисейською глухотою. 

На цьому тлі "Великий атлас Сербії" - двомовне товстелезне видання, що продається за ціною подорожі - і "Путівник по сербському менталітету" Момо Капора, та й добре відомий в Україні "Хозарський словник" Мілорада Павича накинуть чималої ваги на поличку балканіста. "Службени Гласник" ("Офіційний вісник") отримало аж три престижні нагороди за географічний фоліант, дві з яких дала Асоціація образотворчих художників прикладного мистецтва та дизайнерів Сербії (УЛУПУДС).

До слова, покійний редактор "Службени гласник" Горан Петрович, є своєрідним текст-символом цьогорічного ярмарку. Його роман в стилі магічного реалізму "Атлас, описаний небом", в якому лише зміст займає дев'ять сторінок, виданий в Україні "Коморою" у 2019 році, з перекладом Алли Татаренко. Попри, на диво, компактний стиль, у творі заховані думки та образи, що якнайбільше описують стан сучасного сербського суспільства.

Історія родини, відокремленої від інших у власному світі будинку без покрівлі, де вони роблять вигляд, що будують дах, а потім розбирають, перетинається з легендою про Вавілонську вежу. Навколо неї людина - всього лише безпорадна, застійна вода, де береги - оточуючі з їхнім. Дзеркальний розподіл кристаллізованої брехні та пекучої правди відображає зацикленість персонажів на собі, своїх переживаннях і на болю одне одного - та вони не міняються, лишаючи оточуючим огорожу, в якій вони звикли себе бачити (1 ).

Сімейну тему продовжує роман Владимира Кецмановича "Фелікс", за яким у Сербії було знято комедійний серіал з елементами крінжу (сценарист - Славіша Павлович). Роман опублікований в Україні "Видавництвом 21" у 2014 році. Ця історія може вважатись сімейною драмою з детективною лінією й навіть триллером, де сюжет пронизаний подіями зі світу ріелторського шахрайства. Фелікс проти Фелікса, як той, що породив Фелікса, врешті, зливається з ним у синдікат крутіїв, а книга отримує національну літературну премію. 

Тільки в Сербії може існувати поняття "письменник-рояліст", з яким не так невдобно бути монархістом - але й тут ховаються секрети історії, та звісно ж, династійні суперечки. Втім, Борислав Пекіч та Душан Ковачевич, насправді, цікаві зовсім не тим. Двоє авторів літературної основи, що перший з них пережив тривалі роки гонінь, а другий став не лише автором комедійних п'єс, а й сценаристом фільмів про життя сербів ув окупації й диктатурі, де заради правди викрадаються особисті речі та створюється нищівний компромат. 

Борислав Пекіч, який зазнав звинувачень і від сербів, і від чорногорців за "недостатню національну спрямованість", рік жив у СФРЮ без паспорту через "Паломництво Арсенія Негована", але там же і того ж року отримав за цей твір премію НІН. Пекіч  є відомим в Україні книгою "Новий Єрусалим. Готична хроніка" (видавництво "Кальварія", 2007, пер. Алли Татаренко). В центрі його авторської уваги - догматизм, фанатизм, гонки за прогресом, епідемії, нищівні війни та злочини проти людства, ілюзорність "цивілізації свободи". 

Фільм «Час чудес» за однойменним твором Б.Пекіча представляв Югославію на Каннському кінофестивалі в 1991 році та отримав нагороду за режисуру. Незважаючи на те, що письменник відмовився приймати британське громадянство, він став автором "Сентиментальної історії Британської імперії" (1992), та врешті, був глорифікований на батьківщині. Премія "Борислав Пекіч" вручається в день смерті автора, 2 липня, щорічно.  

Душан Ковачевич, художній керівник Белградського театру "Звездара", автор "Освітлення в селі" (1978), "Смішної трагедії" (1991), "П'ятизіркового контейнеру" (1999) та "Доктора Шустера" (2000), голова журі ярмарку цього року, є найвідомішим, але не єдиним носієм прізвища, з яким письменник та сценарист Синіша Ковачевич ("Держава мертвих", "Племінники", "Королевич Марко") презентував на ярмарку свій новий роман "Завоювання батьківщини". Окрім вищезгаданих творів, автор відомий  п'єсою "Мілан Недич" - про прем'єра колабораціоністського уряду Югославії в 1941-44 рр., відомою як одна зі спроб "м'якого реваншизму" щодо постатей подібного штибу. 

І тут варто зауважити, що в творенні шизополітичних симулякрів ми з Сербією можемо позмагатись. Це атавістичний страх зачепити інтереси кланів, які починають панувати в родині на користь анклавності, гіршої, ніш сільський бетонний паркан із трьома собацюрами. Гіршої  міни в незалежність важко собі уявити - особливо, коли друзі вже готують запал. А нам лишається чекати на хрестовий похід з портретами Фіделя Кастро, гортаючи жіночу прозу Мір'яни Бобич-Мойсилович та Весни Дедіч.

І хай нас проклянуть феміністи й соцреалісти, але страждання Барбі з перпендикулярними стопами не входять в наші плани. Казус письменників-дипломатів - бо, може, тільки в Сербії письменники найчастіше бувають послами? - є куди більш привабливою читацькою перспективою. 

Так, наприклад, роман Драгана Велікіча "Слідчий", виданий українською мовою - чоловіче віддзеркалення "Щоденникові сербської домогосподарки" Мойсилович, який поки що доступний лише сербською, а ще французькою, італійською та словенською мовами. Обидва захоплюють, обидва епохальні, обидва окреслюють інатність войовничої сербомами, вкриту благими намірами, немов білюсінькою скатертиною на довжелезному родинному столі.

Вук Драшкович ("Російський консул", "Спогади Ісуса", "Молитва", "Суддя") та Емір Кустуріца ("Бачиш, що не бачимо") - інший контрадиктив події, в якій слово вільне, а люди не так. 

В наступній публікації розглянемо програмних авторів з Сербії для цьогорічного ярмарку. 

Висловлюємо глибоку вдячність Аліні @sepagraf за розгорнутий буктюб про "Атлас, написаний небом" Горана Петровича

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net