Автор Марія Заржицька
Випуск 116 + АртКава
ваш вибір формату.
КнижКава в Bluesky -
час роззирнутись.
Автор Марія Заржицька
Випуск 116 + АртКава
ваш вибір формату.
КнижКава в Bluesky -
час роззирнутись.
Image by @MZarzhytska on X & Google AI
Автор Марія Заржицька
В світі творчості існують випадки, які не мають очевидно послідовного пояснення щодо первинності чи вторинності продуктів. Те, що зазвичай рахується фанфіком чи оммажем, ажніяк не вписується в співпадіння, з якими доводиться мати справу під час порівняння творів.
Проблему збігів у філософському контексті доволі містко описав Платон, який, хоч і був ідеалістом, але зміг зробити те, що не вдалося його колегам з матеріалістичного напрямку. Поняттям ідеї та світу ідей як інформаційного простору поза межами нашої свідомості ми завдячуємо саме цьому давньогрецькому філософу, що описав рух невидимої тканини світу в конвергенції з нейротканинами нашого організму.
Інакше кажучи, якщо ви створили щось, що вже існує в подібному контексті, не маючи з цим контекстом жодного зв'язку і не користуючись ним, як першоджерелом, це є втіленням збігу ідей, який не обгрунтувати нічим іншим, крім дотичностей аж зовсім непрямого характеру.
Так було винайдене радіо, необхідність в якому охопила кілька країн в зв'язку з черговим технологічним стрибком, що передував Першій світовій війні. До того ж, Г.Марконі та О.Попов, де-факто, опрацювали різні функції одного й того самого апарату, давши світу потужний поштовх для розвитку комунікацій на великих відстанях.
В сучасному світі, сповненому інформаційного шуму, автор будь-якого твору зтикається з проблемою створення чогось, абсолютно унікального, не тільки через те, що його творчості передує доробок попередників. Перевантаженість інформацією спрацьовує для мозку як замежеве гальмування, що опускає глибоко в підкорку чимало з того, що ми коли-небудь бачили, чули або читали.
Саме тому ви інколи не можете згадати аж так швидко чиєсь ім’я, назву твору або публікації, джерело і т.п., не кажучи про окремі уривки текстів чи інші фрагменти творів, шо раніше легко відтворювались у пам'яті. Якщо розглядати кожен випадок збігу ідей, виявиться, що кожна така ідея виникала й розвивалася в певних умовах та має індивідуальне значення для її автора, - і, якщо вже вважати автора реципієнтом уже існуючої ідеї, то перетин відбувався в просторі, що змусив забути про сам факт виникнення такого перетину.
Ми говоримо саме про витіснення як психологічний механізм захисту від неприємних ситуацій, спогадів чи асоціацій, яке працює на рівні дитячих структур психіки, і, якщо вже брати межі транзакційного аналізу за Берном, Внутрішньої Дитини. Розблокування може відбутись у стресових умовах, що мають тригери, дотичні до ситуації, коли витіснення спрацювало.
І тут недарма копаємо так глибоко. Інколи авторам доводиться чути, де-факто, безпідставні звинувачення в плагіаті чи іншому виді свідомого запозичення, що виглядає легальним, хоча, насправді, автор не відштовхувався від оригіналу і навіть не був із ним знайомий, а, якщо й був, то дуже поверхнево й мимоплинно. І саме ця поверхневість, що містить певний персональний триггер, спрацьовує в контакті з витісненням на забування і неможливість достеменно згадати, чи був контакт з оригіналом, чи не було.
Крім того, в інформаційно перевантаженому світі можуть виникати явища неправдивих спогадів, схожі зі снами, де ми начебто згадуємо про події, які з нами відбувались, але, насправді, приміряємо на себе чийсь сценарій чи реальну подію, яка трапилась з кимось іншим і справила на нас сильне враження.
Звісно, в сучасному інформаційному просторі, де більшість контактів має цифрове вираження (а, відповідно, й цифровий слід) можна відновити власний або чийсь шлях у цьому просторі - знову ж таки, за певних умов. Наші акаунти зберігаються в нас доти, доки ми їх не видалимо, а інформація з цих (і, власне, копії цих акаунтів) - у корпораціях, що володіють соцмережами, купують в них дані, отримують їх на правах, обумовлених законом або безпідставно, тобто, незаконним шляхом. Те саме стосується й інших юридичних та фізичних осіб, які можуть навмисно відслідковувати збіги в творчості авторів, аби вимагати кошти чи отримувати їх за роздмухування скандалів.
З іншого боку, незважаючи на буцімто вільний доступ до інформації в Інтернеті, ми все зтикаємось із обмеженнями різного штибу. Вони можуть бути галузевими, регіональними чи персональними, залежно від даних, які збирає про вас та чи інша система, залежними від самої системи, яку запрограмовано на переважну видачу чи приховування певних даних. Врешті, самі сучасні системи опинились у соціально-психологічній пастці, яка внеможливлює чи суттєво обмежує пошук збігів, грунтуючи це необхідністю обмежити видачу піратського та іншого неунікального контенту.
І тут виникає питання, навіщо взагалі підтримувати існування такого контенту, якщо система не збирається повідомляти іншим, шо такий контент існує, навіть за кількома прямими, логічно випливними, послідовними запитами? Очевидний абсурд у тому, що піратські ресурси браузер видає - наприклад, у відповідь на запит про книгу, яку, можливо, й продають офіційно, але жителям певного регіону це знати “не потрібно”. Типовий приклад - книжки, які видані в РФ, але ж логічно було б, у такому випадку, не просувати й піратські ресурси.
Тобто, ми зтикаємось із типовими проявами американської суспільної філософії, в якій заохочуються ескапізм та “легальні” крадіжки, водночас із виманюванням величезної кількості реального ресурсу, що належить українському суспільству на легальних підставах - а це література часів СРСР та інша російськомовна література, що мала б стати в нагоді саме тепер - на користь заокеанських бібліотек, в яких нам потім доведеться купувати право на читання цих книг, ще й відповідати за контакти з піратськими сайтами.
Повертаючись до теми приховування збігів, зауважимо, як подібні системи сприяють виникненню й розвитку фанфік-зон. Здається, для чого б це? Автори оригіналів, очевидно, втрачають кошти без ліцензійних договорів із фікрайтерами, й за принципом “судного дня” може статися так - та, ймовірно, й планується - падіння дамоклового меча на голову бідного фікрайтера. Взяти щось вартісне в грошовому виразі навряд чи вдасться, а от використати в різноманітних формах сучасного рабства можуть спробувати. Все залежить від морального рівня самого автора та захисників його прав, якщо такі існують.
В будь-якому разі, коли ваша ідея, виявляється, вже існує, панікувати не варто. Тут важливе чітке усвідомлення місця власного “Я” в цій ситуації. Саме це усвідомлення, а не те, як і яким чином ви будете комусь щось доводити, повинно мати вирішальний вплив на вашу поведінку. Так само автор, який щось подібне створив раніше за вас, не винний в тому. Актуальним залишається питання, що робити далі й як уникнути подібних ситуацій в майбутньому.
По-перше, метод 10 відмінностей працює завжди. По-друге (й навіть, по-перше), ми не вбиваємо двійника іншої людини або тварини. Одного разу чоловікові, чия покійна дружина була разюче схожою на відомого літературного критика, сказали: “То що, критик знову має померти?”. Тому, якщо ви в муках совісті вирішили позбавитися власного доробку, негайно зупиніться і зупиніть того, хто закликає вас це зробити.
Комунікації - те, з чого потрібно розпочинати вирішення задачі, яка не може бути розв'язана власними силами. Тож, по-третє, припиніть доводити самим собі, що в страху великі очі, та залучайте незалежних експертів, що уникнуть грунтування своїх висновків на суб'єктивних чи інших нерелевантних засновках. І, якщо зважитесь на контакт із автором оригіналу, це і буде величезним проривом, здавалося б, невирішуваної ситуації.
На жаль, замовчування проблеми, - можливо, традиційне для когось як намагання уникнути небажаного розвитку подій - не дає нічого, крім ефекту парового котла. В замовчуванні, по суті, немає нічого корисного, крім ілюзії контролю над тим, що має статись. Проте, питання ще й полягає в тому, що говорити.
Людина зі слабким “Я” може впасти в непотрібні виправдання й тим самим зіпсувати собі не лише репутацію, а й майбутнє. Тож, насамперед, звернутись до власного “Я” та його витвору, до історії його виникнення та персональної цінності цього витвору для вас буде не те що доречним, а й життєво необхідним.
Людина з сильним “Я” не буде заперечувати ані цінності власного доробку, ані цінності доробку автора, що має часовий пріорітет, і спробує або розподілити сфери впливу, або кооперуватись, як то й описують продуктивні стратегії розв'язання конфліктів та інших спірних ситуацій. Питання в тому, як саме реалізується продуктивна стратегія, і це не завжди можуть вирішити два автори.
Тут буває аж зовсім недостатньо суто правничих описів патентованого образу (якщо ліцензування відбулося) чи формального співставлення схожостей-відмінностей. Фанати “Шерлока” не витримують і п'яти хвилин очевидної вторинності фільму Гая Річчі, при тому обома руками за контекст, в якому грає Камбербетч, ще й можуть аргументувати свої позиції очевидним намаганням виштовхнути з видачі “Шерлока”, де суто британський гумор ще й обігрує перетини з радянським варіантом. Холмс Річчі виглядає вкрай невпевнено з перших кадрів, і справу не врятувала б навіть приклеєна посмішка.
Інакше кажучи, за будь-який витвір голосує аудиторія, і саме визнання є найвагомішим аргументом.
Що ж робити, коли ви створили щось, живучи в сучасному світі, й хочете переконатись, що ваш витвір є дійсно унікальним? Найпростіше - пошукати збіги онлайн, знову ж таки, пам'ятаючи про обмеження, що їх системи мають, але не надто зволікати з оприлюдненням. Публікація дає змогу, по-перше, встановити відлік часу розповсюдження, по-друге, перевірити, чи не виникнуть заперечення з боку авторів подібного контенту, якщо такий не виявлено під час браузерної оцінки збігів.
Останнім часом з'явились інші потужні інструменти обробки масивів даних - такі, як різноманітні ШІ, в яких є можливість формувати невеликі за об'ємом, послідовні, взаємопов'язані запити в межах однієї теми. Таким способом можна перевірити існування назв, торгівельних марок, псевдонімів, співставити супроводжуючий контент, виявити факт існування того чи іншого бренду в теперішньому часі та його територіальну належність.
Щодо зображень, із цим складніше, коли справа стосується зображення людини. Та й картинки з іншими елементами далеко не завжди можна отримати у видачі за короткий період часу. В цьому випадку лишається офіційне брендування (тобто, ліцензування) як єдиний спосіб територіального захисту свого твору, але в реальності це не завжди доречно, крім комерційних випадків.
Ще на тему: Право ілюстратора: як уникнути помилок в літературному проекті
Наприклад, художня картина містить достатньо складних та унікальних компонентів, аби бути ідентифікованою як твір певного митця. Інколи достатньо оригінального підпису, підробки в якому, за потреби, виявить графологічна експертиза. Тут уже ми торкаємось питань, що висвітлювались на Арт-Фесті С.О.М. в рамках лекторію “Про статус мистецьких підробок” з охопленням питань похідності та брендування.
З книжковими ілюстраціями простіше, але тільки в межах контенту, доступного для перегляду в Інтернеті. Якщо автор прагне монетизувати свій доробок і уникнути ефекту капсульності в онлайні (а саме, інформаційної бульбашки, створеної системою чи в ході користування нею), потрібно а) публікуватись б) ліцензуватись і в) входити до комунікаційного процесу, якщо виник запит щодо збігів чи такі збіги виявлені самостійно в критичній їх масі. Ігнорування запитів чи блокування нічого не дасть, - тим паче, якщо до вас звернулись уже ліцензовані власники схожого контенту, самі або через довірених осіб.
Крім того, нам всім доведеться виробляти в себе нові навички - всім, хто має справу з контентом, якого стає чимдалі більше, а унікальності чимдалі менше. Тобто, публікувати щось нове стає недостатньо, важливо ще й оцінити ідею на ступінь унікальності, а за потреби - унікалізувати її.
Все вищезгадане - зона найближчого розвитку нашого суспільства, в якому проблема розмежувань завжди є нагальною, а задача мирного співіснування - не такою вже й невирішуваною. Цього сезону обговорення проблеми захисту контенту тільки почалося, і не менш важливою є задача уникнути зловживань під виглядом захисту і, врешті, отримання авторами законної й достатньої винагороди за свою працю.
КнижКава в Telegram та Х - літературна чверть на дванадцять!
Жодної алгебри.
Один тиждень - одне сповіщення про початки аналізу
Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні
mariazarzhytska@ukr.net
Іmages by @MZarzhytska on X
Автор Марія Заржицька
Враженнями одного дня важко описати будь-яку подію, адже цього року "КнижКава" побувала на фестивалі, який можна цілком назвати освітнім, вперше. П'ятниця, як можливість відпочити від щільного навчального потоку в подієво-ігровому середовищі, з одного боку, привабила, з іншого, створила задачу зробити цей день змістовним.
Подія, що проходила з 19 по 21 вересня в Мистецькому Арсеналі, проводиться не вперше. Фестиваль був заснований у 2021 році, але майже не відомий за межами Києва для людей, не дотичних до сфери. Оскільки цього року "Арсенал ідей. Різні разом" отримав нагороду European Heritage Awards від організації Europa Nostra, що займається питаннями культурної спадщини - а нагорода, ані менше, ані більше, в категорії "Залучення громадян та підвищення обізнаності" - хотілося б розуміти, наскільки цей захід буде цікавий людям поза межами столичного життя.
Загалом, будь-яка додаткова спроба сучасних батьків занурити дітей в навчальне середовище натинається на їх стійкий опір. Одна з причин - перевантаженість шкільних програм, після яких навіть на прогулянки бракує сил та, головне, настрою. Івентологія, а тим паче, івентоманія дорослих іще не зрозуміла школярам, які обирають засобом розваги втечу до віртуального світу, з тривалістю розмов не довше п'яти хвилин ролику з ТікТоку.
Не дивно, що бажання втекти охоплює щколяра одразу після погляду на книжкові стенди, які б вони не були яскраві та привабливі для нас. Це ми росли з книжками, де мінімум кольору компенсувався об'ємом, змістом та ілюстраціями художнього - а не дизайнерського - рівня. Це нам цікаво розставляти всі ці видання на поличках, ретельно добираючи кольори та формати. Це ми хочемо думати, що будь-яка дитина захоплено зойкне, побачивши всю цю красу, ще й в стінах старовинної фортеці.
Дитина, як і дорослий, - ба, навіть раніше - захоплюється питанням, що з цим усім потрібно робити, а головно, чого від неї чекають. І вік тут не надто має значення, коли провідним авторитетом все ще лишається дорослий.
Безперечно, музейна справа тут, як ніде, на своєму місці - хіба що роки звернень до так званого європейського досвіду навчання неодноразово довели все більшу раціоналізацію цього процесу. Втім, це стандартний європейський погляд на дитину як на маленького дорослого - а, як звернутись до історії, виявиться, що тягнеться він з середньовіччя і має в собі одну-єдину, але системну помилку.
Організація навчального процесу й спілкування в ньому мають враховувати вікові характеристики. Від надміру раціоналізованого, надміру абстрактного мовлення з розмитими поняттями втомиться й дорослий, а дитині взагалі незрозуміло, що криється за всіма цими розлогими обгрунтуваннями. Врешті, вона звикає звучати, як і ми.
Сучасна європейська освіта вивчає емоції, але це не одне й те саме, що відчувати й проживати їх. Типова помилка невротика - відповідати на питання про те, як він себе почуває, тим, що він думає. І, хоч думати всією Україною ми любимо, але тривалий час на німецькім хлібі отак не прожить.
В процесі експозиційної науки музеї - професіонали, й головно, через комунікацію, що тільки й може донести дітям практичний зміст того, що вони бачать на стендах. Неважливо, чи то наукова, чи мистецька колекція, чи розважальна - як-от Музей історії туалету. Можливість взаємодіяти має значення.
Шістнадцать музеїв, здається, можуть хвалитись особливими перевагами. Те, чого не показують в школі - або не роблять в усіх школах, як-от "Ліцей Безмеж" чи Robocode - привертає увагу не лише наочністю, а й інтерактивністю в її фізичному вимірі. Втім, звичні чорнобильські недомовки, скоріше, засмучують, аніж надихають - діти не люблять документів, їм цікаві пригоди й героїчні історії.
Участь у кожній такій події вимагає особливої підготовки - насамперед, педагогічної як способу залучити до теми за допомогою практичних складових, інакше ризикуємо перетворити найігровіший фестиваль на подію для хороших дітей, яких, хоч і чутно, але не видно.
Батьки, схоже, почувалися б тут, як риба у воді, якби не вже сформована київська потреба відіспатись після обстрілів. Тут і улюблені книги, й можливість понатискати кнопки різноманітних приладів, від віртуальної книги до танцюючого робота, - до речі, ми знову ризикуємо працювати на оборонпром цілими поколіннями. А побутову робототехніку нам складуть німці.
Загалом, тут, справді, добре майбутнім письменникам - тільки де їх взяти? Для перебування в просторах можливостей, неможливостей і понадможливостей потрібен час на споглядання, але ж, перед тим, уміння добре орієнтуватись в просторі та часі. Звернення до минулого, сьогодення й майбутнього - тут і зараз, в кількох кроках одне від одного, і сюжети лежать перед носом, і експонати, й тренажери. В цій інтеракції бракує лише одного - навичок діалогу з дорослим, який, врешті, з'являється з-за меж столу й перетинає дистанцію лекційного простору.
Ще за темою: Інтерв'ю з директоркою Книжкового Арсеналу про Літературну лабораторію
Медійникам простіше, вони звикли швидко заходити до комунікаційного процесу - хіба що пояснити медіадитині, навіщо півдня бігати конем заради розмов, доволі непросто. Втім, це польовий досвід, який, принаймні, наочно показує зваби професії. Простіше й учителям, бо вони звикли водити екскурсії, а за ними звикли ходити, хоча б заради переміни обстановки.
Медіаторська функція дорослого, який надає практичного значення всім цим речам - насамперед, через почуття від них - інколи й рятує з відчуття сталості, яке пригнічує навіть досвідченого історіографа суспільних змін. Ця функція полягає в умінні пояснити, навіщо це все - не собі, а їм. І ми давно ризикуємо розділитись на цивілізації недовчених і перевчених, але кілька хвилин в Музеї у темряві розставляє все на свої місця.
Ми страшенно боїмося залишитись без візуалу, намацуючи світ на слух, - коли вхоплене у камеру лишається недоступним в межах простягненої руки. Ми змушені торкатись, аби розпізнати, й, нарешті, розуміємо своїх дітей. Погляд на іноземну книгу в цій системі лишається тільки поглядом на книгу, в якій вже неможливо визначити кольорові схеми.
В усякому разі, це той самий простір для розшифровки складності речей у фізичному світі. Музей математики вчить бути дизайнером буквально за кілька хвилин, в Музейній крамничці Арсеналу можна знайти Ворхола, з його вкрай компактними поясненнями навколишньої дійсності, в "Ігромагу" розумієш, що нічого не розумієш про Pixar - бо французькі розробники створили виключно тематичну гру, яка передбачає занурення до світу мультиплікації. А от з "Салемом" замість "Мафії", справді, моторошно просинатись - хіба що на піратськім кораблі, де ось-ось витоплять із тебе лій на морські хвилі.
Цей простір потребує, як мінімум, трирівневого креативного мислення, в якому час займає провідну позицію. Можливо, недарма "Часолінія" стала знаковим виданням Арсеналу, і кожна історична подія - всього лише вузлик на мотузці, що має бути сплетена в сітку.
До речі, права на ігри настільні ми тепер купуємо, а не створюємо. Гра для дорослих передбачає камерність, хоча би ночівлі у сховищі, де ніщо більше не перемкне увагу, крім чергового ходу й коментаря гравця. І є ще Чорнобиль, з його санкціонованим сталкерством, де в автобус, можливо, й загляне корова двоголова.
Іmage by @MZarzhytska on X
Автор Марія Заржицька
Література, як не крути, постійно тримає нас у сфері психічного. Хочемо ми заглиблюватись у це чи не хочемо, проблеми сьогодення, так чи інакше, потребують письменницької уваги. В тому числі, з точки зору зацікавлення видавця у публікації вашого твору.
Як відомо, більшість видавництв не обмежується художньою літературою. Розділ нон-фікшн, або літератури нехудожньої - публіцистичної чи наукової - присутній в каталогах найбільших видавничих домів, апріорі. Чому ж його потрібно аналізувати перед відправкою рукопису як нехудожнього, так і художнього напрямку?
Інтереси видавничого розділу "Психологія" неодмінно пов'язані з особливостями побудови каталогу художньої літератури. Ключові проблеми там, як правило, одні й ті самі, бо попит на художню літературу формують суспільні інтереси. Звісно, тут можна посперечатись із видавничою політикою, що націлена задовольняти любов до імпорту и працювати на інтереси капіталовкладників, презентуючи інтереси окремих груп як "суспільні". Можна висунути щось контроверсійне або увійти до конкурентної боротьби в темі, як це робить частина українських авторів - і, мабуть, виграти її, якщо групові інтереси знов не переможуть.
Входячи до теми, заданої українському ринку новим посібником "Як написати книгу" (видавництво Stretovych, 2025), обов'язково потрапляємо до рамок структурності та стилю. Можна обирати будь-який напрямок творчості, але, за словами співзасновниці видавництва, Світлани Стретович. від уміння подати текст і, головно, обгрунтувати його залежить авторський успіх. І тут аналіз досвіду роботи різних авторів із письменницькою аудиторією, як ніколи, доречний.
На жаль, баланс презентованості українських та зарубіжних авторів ув останні роки аж надто зсунувся в бік других. Це не означає, що гідних українських авторів нема, як нас намагається переконати частина видавців. Якщо звернути більше нерекомендованої уваги на ринок - особливо, офлайновий - знайдемо, а тим паче, побачимо там, де мережева політика не є можливою за принципом власності книгарні. Це доволі кропіткий шлях аналізу, але принцип Клондайку працює й тут.
Повертаючись, як то кажуть, обличчям до психології, одразу скажемо, що в нас намагаються сформувати мислення людей інших, інакших щодо історичного розвитку нашого суспільства - людей із мисленням західного типу, яке давно зазнало кризи й потребує змін на місці його виникнення. Яка то криза, доволі нескладно визначити за перекладними виданнями, які пропонують у нас на прилавках.
В минулій публікації ми говорили про те, що кожному автору потрібно відвідувати зустрічі з видавцями - на загальних книжкових заходах чи спеціальні презентації. Там розповідають не лише про те, що збираються видати, а й описують актуальний концепт видавництва загалом. Тож, не лінуймося поринути у фокальність, ще й з суспільної точки зору.
До речі, під час зустрічі на "Книжковому Арсеналі" цього року Остап Сливинський говорив про досягнення фокальності у поданні персонажів через уміння описувати антипатичного героя. Причому, не просто описувати, а подавати так, аби читач почав співчувати та співпереживати йому. Типовий приклад - антигерої кінострічки "Залягти на дно в Брюгге", рекомендованої до перегляду Антоніо Лукічем в "Моїх думках про кіно". Персонажі, яким, здавалося б, неможливо співчувати через особливу тяжкість їхніх злочинів, на кінець стрічки зосереджують почуття глядача в одному лише напрямку.
Тут легко впасти до спокуси виправдання, і це бич нашого часу. Втім, і з цим нам доведеться якось порати, аби не втрапити до пастки розколотих суспільств із їхньою фактичною відсутністю будь-якої усталеної думки. Коли ми чорне називаємо білим, і навпаки, психічні розлади неминучі. Задача не брехати собі постає перед кожним, хто соромиться чи боїться визнати необхідність відповідати за лихі вчинки.
Сьогодні знову звернемось до каталогу видавництва "Лабораторія", і недарма. Це один з найбільш деталізованих каталогів серед українських видавців. Один тільки розділ "Психологія" налічує більше 20 підрозділів, і тільки про емоції в ньому набирається більше 60 класичних та сучасних видань. Щоправда, з них хіба що 1 % складуть українські автори, в тому числі, мігранти на Захід. А думки цієї ми не любимо, бо звучить вона вкрай некомпліментарно. І тут треба розбиратись, у чому ж правда.
Пропонуємо розглянути склад українських авторів у розділі "Психологія" від видавництва "Лабораторія" і спитати себе, чи можна туди якось увійти з новим словом. І, головно, наскільки воно є новим і затребуваним саме сьогодні.
1. Оксана Мороз - багатопрофільний спеціаліст із медіакомунікацій та їхньої маніпулятивної складової:
- "Нація овочів? Як інформація змінює мислення і поведінку українців" (Yakaboo Publishing, 2020) - книга, завдяки своєрідному піару якої ми повірили, що авторка емігрувала до США. Зараз про це й сліду немає, а К.С. згадувати неполіткоректно.
- "Як не стати овочем? Інструкція з виживання в інфопросторі" (Vivat, 2021) - книга, що послужила назвою для волонтерського проекту авторки. Важко сказати, чи є ця книга конкурентом "Переконання" Роберта Чалдині, чи працює з ним у своєрідній аргументологічній зв'язці, - але викриттів, певні, буде нам. Так задумано, бо в "невмінні" розповідати про американські гранти ми вже винні.
2. Марк Лівін, співзасновник медіа The Village Ukraine, член українського PEN:
- "Сторітелінг для очей, вух і серця" (Наш Формат, 2020) - мабуть, ще один заб(и)тий посібник для українського письменства, зокрема;
- у співавторстві з Іллею Полудьонним - "Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях" (Наш Формат, 2020), "Як це, війна: психологічний досвід повномасштабного вторгнення" (Наш Формат, 2024);
- у співавторстві з Софією Терлез - "Що зі мною: Як розвинути стійкість і жити якісно" (Vivat, 2025), в рамках волонтерського проекту "Ти як?" Всеукраїнської програми ментального здоров'я, ініційованої Оленою Зеленською;
3. Володимир Станчишин - психолог-психотерапевт, випускник, у тому числі, Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії, починав свою роботу при Центрі "Еммаус" від Українського Католицького Університету" і очолював Центр психічного здоров'я ім.Митрополита Шептицького:
- "Емоційні гойдалки війни" (Віхола, 2022);
- "Для стосунків потрібні двоє" (Віхола, 2021);
- "Стіни в моїй голові" (Віхола, 2020);
- у співавторстві з Оленою Жильцовою - "Soft Skills: Бути собою" (Віхола, 2025).
4. Анна Топіліна - українська перекладачка та феміністична блогерка, співзасновниця першого українського жіночого видавництва Creative Women Publishing:
- "Люби без ілюзій: Як звільнитися від токсичних стереотипів та побудувати здорові стосунки" (Yakaboo Publishing, 2021);
5. Дарка Озерна - медична журналістка, біологиня, ведуча радіопрограми "UA: Радіо Культура", колишній спеціаліст із комунікацій в команді міністра охорони здоров'я Уляни Супрун:
- "Бути о кей: Що важливо знати про психологічне здоров'я" (Yakaboo Publishing, 2020);
- "Книжка для дорослих: Як старшати, але не старіти" (Yakaboo Publishing, 2021);
- "Ви це зможете: 7 складових здорового способу життя" (Yakaboo Publishing, 2020).
6. Євгенія Подобна - журналістка, військкор, головна редакторка редакції документальних програм на телеканалі "UA: Перший", ледь не єдина представниця КНУ ім.Т.Шевченка серед випускників та викладачів "Могилянки" цього списку:
- "Її війна: 25 історій про сміливість, силу та любов" (Vivat, 2024).
7. Настя Мельниченко - дитяча письменниця, правозахисниця, член правозахисної організації STUDENA, ініціаторка флешмобу #яНеБоюсяСказати (про який - чесно! - й говорити зайвий раз не хочеться, але з пісні слів не викинеш):
- "Зрозуміти й здолати булінг" (Vivat, 2024).
8. Вікторія Покатіс - редакторка дайджесту WoMo.ua, співавторка медійного проекту "Незламні":
- "Незламні: Книжка про спротив українських жінок у війні з російськими загарбниками" (Yakaboo Publishing, 2023);
9. Тетяна Трощинська - журналістка, директор департаменту стратегічного аналізу і розвитку соціально впливового контенту на Суспільному Мовленні, в 2024 році отримала премію ім.Георгія Гонгадзе:
- "Любов не минає" - книга про сина, що помер від онкозахворювання у віці 21 року (Yakaboo Publishing, 2025);
10. Марія Фабрічева - психотерапевтка, спеціаліст із транзакційного аналізу, член ЕАТА (Європейської асоціації транзакційного аналізу), співзасновниця УСТА, її українського аналогу:
- "Гора з плечей: Як виявити і подолати 13 психологічних заборон" ("Лабораторія", 2025)
11. Анастасія Левкова - ледь не найвідоміша українська авторка останніх двох років, членкиня українського PEN, із дуже й дуже розкрученою книгою "За Перекопом є земля" (не чув тільки глухий, а не читали потомлені):
- "Спільна мова: Як народжуються й живуть слова" (Портал,2020) - cхоже на філологічне дослідження (бо має наукового консультанта) і може бути цікаве письменникам як одна з призм сучасного погляду на розвиток української мови;
12. Станіслав Арсьонов - тренер з інтегративного харчування (є така наука в нашій контрдипломатичній кухні!), колишній спортсмен та рієлтор, ведучий підкасту Think Clever (Наполеон, справді, хіл):
- "Посібник зі щастя: Як наповнити своє життя достатком і радістю" (Yakaboo Publishing, 2024).
Чим тут підсумуєш, крім бульбівського: "Ну що, синку?". 11 з 12 авторів списку не опубліковані "Лабораторією", і переважна більшість з них не просувається цим видавництвом на масових заходах.
Тут варто повернутись до того, що оголосило видавництво "Лабораторія" в темі видавничих планів "Нонфікшн: психологія" під час Книжкового Арсеналу - 2025 - тоді, як головним меседжем лунало "проживати й відчувати". Про подолання "13 психологічних заборон" М.Фабрічевої згадали в пріорітетному списку на початку заходу, і це, справді, вселяє надію. Втім, є й те, що турбує.
Про фокус видавничого інтересу на деперсоналізації як одному з феноменів сучасного суспільства ми вже говорили в минулій публікації. А от бали в боротьбі за владу над установками нашого суспільства "Лабораторія" чогось віддає, знову ж таки, не нам:
1. Шейлус О`Магоні "Гуру, спільник і скептик: Історії про науку, секс і психоаналіз". Ця книга вже видана "Лабораторією" і доступна на сайті.
2. Alain de Botton, "The Consolations of Pholosophy" - сучасна боеціада з різницею в одну літеру так і лишилася в планах "Лабораторії", чи то через тривалість перемовин, чи то через заперечення самого Боеція.
3. Джеффрі Еб'югел, Дафна Симеон "Відчуття нереальності: розлад деперсоналізації та втрата власного Я". Книгу теж видано "Лабораторією", і український читач, що хоч трохи тямить у психології та психіатрії, якось розбереться - огірком, картоплею чи тими розтриклятими бурачками.
Поки наші гуру вирішують, хто вони такі й що, насправді, думають, звернемось до проблеми терапевтичного письма, якому Остап Сливінський порадив лишатись таким. І ми, справді, розуміємо, про що він, бо метафізика творчості потребує таланту, "неймовірного відчуття стилістичної вправності" (Б.Романцова) і, звісно, традиційної для письменства практики - вміння вести щоденники та листування. Тут ми, як ніхто, в пригоді.
Наостанок, хочеться згадати про видання класиків світової психології в каталозі "Лабораторії" - й це стенфордський екзистенціаліст, професор психіатрії Ірвін Ялом, що його (хоч і не цим виданням) пропагували на вітрині книжкових новинок Арсеналу, батько транзакційного аналізу Ерік Берн, герой гуманістичного напрямку Віктор Франкл (всі три видання - від КСД) та звісно, Зігмунд Фройд зі "Вступом до психоаналізу" від видавництва "Богдан", що ніколи не лишить нас без навчальної книги. А вже наступної публікації поринемо в світ українських бізнес-видань і спробуємо пошукати видавництва для авторів, що мають професійне бачення ринку.
КнижКава в Telegram - кольори вівторку!
Жодного спаму.
Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.
Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні
mariazarzhytska@ukr.net
Іmages by @MZarzhytska on X
Автор Марія Заржицька
Головною проблемою авторів є зовсім не готовий рукопис, і навіть не розгляд цього рукопису видавцем. Важливо вписатись у видавничі плани, а це, здебільшого, не залежить від письменника. Втім, дещо, все ж таки, можна зробити.
Про те, як підвищити свої шанси на потрапляння до видавничого портфелю, розповідаємо в сьогоднішньому гайді для авторів.
Якщо ви вмієте шукати інформацію в Інтернеті та користуватися нею - добре. Тим не менше, більшість успіху комунікацій лежить в площині безпосереднього спілкування або хоча б присутності на презентаціях видавництв під час публічних заходів. Це опенколи, відвідини книгарень вашого міста, куди приїждждають відомі гості, книжкові ярмарки чи форуми з програмою подій, на яких видавничі доми представляють свої плани публіці. Можна поспілкуватись із персоналом видавництв під час події, ставлячи запитання, одразу після них або, підійшовши до стенду видавництва.
І тут вам знадобляться не лише сміливість та елементарні навички комунікацій, а й вміння будувати ділову розмову, виокремлювати головне і, насамперед, не забувати про інтереси співрозмовника. Говоріння від "Я" і про "Я" не приносить успіху. Видавничі плани лежать в сфері інтересів того, хто буде (або не буде) вас публікувати, - і, звісно, просто так, знічев'я, вам про них не розкажуть.
Головна картинка, що розповість про актуальні інтереси видавця - його стенд та зображення на фліпчарті під час конференцій, на яких видавництво ділиться своїми планами з присутніми. Тож, вмикайте резерви мислення, робіть нотатки та не забувайте лишити простір для активних запитань.
Як правило, видавці на публічних виступах починають з провідних тем. Тож, потрібно уважно слухати і брати до відома те, що цікавить видавця саме зараз. Наприклад, видавництво "Лабораторія" на Книжковому Арсеналі цього року розпочали зі згадок про "Посібник з дослідження свого роду" Аліни Ніколаєнко та видатної для нашого часу оповіді "Українське радіо" Вадима Міського й Тамари Гусейнової.
Наступним розділом від "Лабораторії" на "Книжковому Арсеналі" був бізнес, із першою згадкою про посібник "Проблема холодного старту" Ендрю Чена, а саме, про те, як запускати успішні маркетплейси та масштабувати їх до релевантного розміру. Найцікавіше, що книга, презентована в кінці травня цього року, в серпні вже не є доступною на сайті видавництва. Вона торкалася проблем малого бізнесу, стартапів та, зокрема, найму людей - проблеми, що ледь не більше всього турбує підприємця у повсякденній діяльності.
В цьому ж розділі "Лабораторія" презентувала історичний огляд "Назустріч утопії. Економічна історія двадцятого століття" Дж.Бредфорда Делонга, який досліджує тему безпрецедентного багатства в цей період та змін у світоустрої, яке воно спричинило. Наскільки глибоким і грунтовним є це дослідження, що стало бестселером New York Times, можемо лише припускати - але, в усякому разі, примітним є те, що автор має звання професора економіки в Каліфорнійському університеті та був членом фінансового уряду США в адміністрації Білла Клінтона. Книга є досі доступною на сайті видавництва, що придбало права на її публікацію в Україні у PanMacmillan, і явно свідчить про зсув інтересів "Лабораторії" до корпоративних масштабів ринку.
"Поступовість" Грега Бермана та Обрі Фокса була третім виданням на "Книжковому Арсеналі" від видавництва "Лабораторія", що презентувало його інтересі в сфері публікації видань економічного штибу. Про те, як велику проблему може бути вирішено маленькими кроками, говорити давно на часі, адже найпоширенішою помилкою тих, хто починає працювати на себе, є невміння розподіляти час та зусилля.
Те, наскільки розумним є ваш потенційний видавець, розкривається саме під час розмов про війну в публічному просторі. Цього року "Лабораторія" розпочала розділ на гарячу тему з презентації доробку британського військового історика Ентоні Бівора, лауреата Пулітцерівської премії 2014 року за досягнення в області військової літератури. Бівер досліджував останні дні Берліну під час Другої світової війни перед падінням та, зокрема, злочини Радянської Армії в столиці нацистської Німеччини. Книга "Берлін: Падіння - 1945 рік" - це вам не "Зліт і падіння Третього Рейху" Вільяма Ширера. Це падіння, де запах падалі найбільше приваблює стерв'ятника.
В темі теми - "Від руїн до багатства" Реймонда Стоукса, про досвід переможених у війні проти нацизму та фашизму, повоєнних Німеччини та Японії та силу стратегічного мислення, що, на думку автора, стало рушійною в їхньому економічному зростанні. Звісно, й тут можна застосувати теорію Альфреда Адлера, що чимало пояснила про виникнення гітлерівської філософії ще в 30-х роках ХХ століття, - питання в тому, як ми це зробимо.
"Мобілізована нація", знову ж таки, британського історика Ніколаса Старгардта, що описує історичний період 1939 - 1945 рр., має на меті дослідити, що саме спонукало німців воювати проти всього світу, та процеси перетворення людини на нелюда в оповідях різних членів тодішнього німецького суспільства. В усякому разі, філософія виправдання постає перед читачами з перших вуст, а страх перед незбагненним для них, у тому числі, й перед нами - очевиднішим.
Є ще одна річ, яка не може не турбувати автора - претендента на місце у видавничому портфелі. Якщо видавничий дім настільки активно занурений у плани настрашених розповісти про свої страхи, чи цікавою для них буде філософія перемоги? Про те, як ми боялись, і як нас били, здається, говорити все модніше й модніше, аж до навмисного, крикливого та повсякчасного роздирання вавок, усупереч будь-якій доречності та здоровому глузду. Чи робить це сильнішим, уже відповіли наші предки.
Захоплення "Лабораторії" способами опанування дійсності з інших світів помітно в психологічній сфері, де американські посібники з бігу чергуються з одкровеннями гуру та філософськими пошуками нової доби. І тут вихід з аб'юзивних стосунків, як ніколи, на часі. Емі Вайнхаус в оповіді її матері, "Сегун" Клавелла та бункеріада "Бірнелвуд" букерівської лауреатки Елеонор Каттон - мабуть, ніщо, в порівнянні зі спробою відшукати любов у замерзлих Карпатах методом Ларса Мітінга.
Втім, нелюбителів читати в оригіналі втішили майбутнім україномовним варіантом - як і перекладом з італійської книгохіта "Navola" Паоло Пачігалуппі, в дусі Джорджа Мартіна. Кому хочеться класики, "Лабораторія" готова публікувати аж всього Пруста з "Пошуків утраченого часу", і це, справді, надихає.
Щодо українських авторів, "Лабораторія" розкрила наміри видати "Планктон" Кирила Половінка, або книгу про те, як мрії про високе завершуються на дні. Тут же й "Летиція Кур'ята" Віри Курико, на тему україно-російської війни, що розпочалася в 2014 році, й Катерина Єгорушкіна, з пам'яттю та проговоренням травм, і Ліза Бурштин із "Мене звати Дуся", з її пошуками ідентичності крізь амнезію, самоамнезію та відновлення відчуттів.
Загалом, проблема деперсоналізації є однією з провідних у психологічних виданнях "Лабораторії". Питання в тому, як подібне бачення життя й здобуття втраченої життєвої сили вписується в світогляд майбутніх авторів з видавничого портфелю, і чий це підхід, взагалі. Вічна розгубленість західного раціоналізму, його фобії та манії, потяг до резонерства та фіксація на чорному негативізмі, що занурює в депресію цілі пласти суспільства - чи наше воно? Чи ваше? Який післясмак слави від цього має лишитись, не кажучи про настрій, який створюється для читача?
І тут ми завершуємо - бо, справді, виникає потреба ретельно обдумати власні видавничі плани. Ця тема турбуватиме нас увесь серпень, аж до осінніх книжкових подій, де ми знову зустрінемось в українських книжкових спільнотах і будемо шукати способів перетворення літератури в Україні на книги переможців.
КнижКава в Telegram - щотижня!
Жодного спаму.
Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.
Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні
mariazarzhytska@ukr.net
Image by @MZarzhytska on X
Автор Марія Заржицька
Під час розквіту соціальних мереж письменники намагаються бути в тренді. Розповіді про свою творчість, про себе, обговорення, диспути та скандали постійно на очах читача, якому вже не потрібно вишукувати інформацію про авторів. Вони самі, охоче і щедро надають її, часто не турбуючись про наслідки.
Сьогодні будемо говорити про те, як бачить нас читач у цій щедрій, абсолютно безкоштовній соціальності, без якої, здавалося б, важко привернути увагу серед натовпу письменників.
Майже кожен автор, який з'являється в літературному середовищі, впевнений, що зможе привернути увагу цільової аудиторії. Зараз для цього не потрібно стукати в двері періодичних видань чи робити запит журналісту, який пише в літературній сфері - хоча й це, насправді, непогано. Більшість авторів, наслідуючи - як їм здається - досвідчених колег, намагаються писати про себе самі, регулярно і стільки, скільки натхнення підкаже.
Важко сказати, кому потрібна ця постійна самопрезентація, крім автора, який не втомлюється говорити. Автори курсів для письменників не завжди самі роблять те, про що твердять, або що бездумно переписали у західних колег. Видавці, які підкреслюють необхідність для авторів мати цільову аудиторію в соціальних мережах, навряд чи мали на увазі базікання, самооголення чи інші способи ексгібіціонізму, що шкодять репутації авторів та відволікають від творчого процесу - можливо, договірного. Читачі, які чекають на нові твори або насолоджуються тими, що вже видані, навряд чи день у день проводитимуть в соцмережі письменника - хіба що час від часу, а шалених фанів у переважної більшості авторів не так вже й багато.
Звісно, є автори, які вміють захопити публіку, але це, справді, особливі методи. Одні діляться професійними знаннями, інші розповідають цікаві історії, дехто вміє презентувати своє життя так, аби воно доповнювало, а не замінювало творчий доробок. В усякому разі, аккаунти з грамотним піаром завжди приємно читати, як і прості, людські дописи, в яких немає хизування, намагання лізти в очі аудиторії або займатись лише собою.
На жаль, дуже часто трапляється так, що автор, який ще вчора носив на голові лискучу корону, сьогодні ледь не молить про те, щоб його читали, - і це не завжди пов'язане з тим, що читати нема чого. Така поведінка свідчить лише про брак упевненості та внутрішній комплекс жебрака. Те саме добре видно, коли автор готовий розкидатися грошима заради власної слави, не будучи готовим до гідного представлення своїх творів публіці.
Об'єктивно кажучи, жоден користувач сучасних соціальних мереж не в силах охопити читання хоча б 25% того інформаційного поля, з яким має щільні контакти - підписки, лайки, обміни повідомленнями тощо. І це, не кажучи про відеоконтент, який активно продукує літературна сфера. Тримати традицію розподілу професійних обов'язків стало немодно, але чи вигідно?
Базове правило знаності "Говорити про вас більше мають інші" порушується через упевненість в тому, що цільова аудиторія, здебільшого, мовчатиме. Можливо, бо говорити зараз буває дорого, і не кожен звичайний читач готовий платити таку ціну. Кожен маркетолог знає, як непросто добитись відгуку навіть за якісні послуги, і скільки зусиль треба для цього докласти. На жаль, ми не любимо бути вдячними.
Навіть якщо автор уклався в рекламу і отримав достатню кількість переглядів - тим паче, покупок - жива аудиторія може збиратись повільно і реагувати на публікований контент час від часу, щойно побачить його в щільно забитій стрічці новин. Це не означає, що писати про себе зовсім не потрібно, але й роздягатись для того, щоби помітили - публічне визнання свого творчого фіаско.
Не тільки видавці з літературними агентами та піарниками знають, що талант у літературі не дорівнює вмінню спілкуватись на публіці. Якщо письменник уже встиг зарекомендувати себе як талановитий автор, читачі, можливо, зуміють відокремити публічний образ від творів. Ключове слово у цім реченні - "можливо".
А якщо не встиг? Яким чином довести читачу, що чорноротий скандаліст, який час від часу проявляє ознаки психічної нестабільності на публіці, має право бути читаним і оціненим, як письменник - за своїми професійними якостями?
Інше, цілком обгрунтоване питання читачів: "Чи впливають характер, переконання, вчинки чи психічні розлади письменника на його творчість?". І тут однозначної відповіді нема.
По-перше, жодна людина не має права ставити діагнози іншій, без професійних знань і персонального обстеження. Тим паче, ніхто не вправі ділитися медичною інформацією про іншу людину без її згоди. Те, що помітно публіці, може формулюватись у побутовий спосіб або взагалі не бути озвученим, але автор обов'язково помітить зміни в своєму соціальному дзеркалі. Не помітні вони лише людям, що мають серйозні порушення в цьому сенсі - через відсутність звички до самокритики, невихованість або психічні розлади, що не дають змоги адекватно відобразити в собі власну соціальну поведінку.
Втім, далеко не кожен автор, що поводиться неадекватно, проб'є собі довідку. Існує безліч умовно нормальних людей, які не звикли аналізувати себе, які мислять і живуть компартментально чи заперечують очевидну істину тільки тому, що вчепились у власну переконаність. Щодо правової сфери, існують поняття дієздатності та осудності - тобто, навіть психічно хвора людина може отримати покарання за неприйнятну поведінку чи інші правопорушення.
Стосовно виховання і самодисципліни, навіть люди з психічними розладами, за певних умов, здатні адаптуватись до свого стану і не публікувати нічого в критичних періодах. Крім того, кожна людина має запаси порядності, яка автоматично не зникає під час психічної хвороби чи важкого психологічного стану, й може розраховувати на певні межі, підтримку близьких людей чи лікарів.
Здається, улюблене питання авторів, які не звикли більшу частину часу для творчості приділяти собі та власним роботам. Мати критичне мислення важливо, мати власну думку важливо, говорити правду важливо, і вона говориться не завжди так, як це собі уявляють любителі теорій ввічливості. Втім, відчуття огиди у співрозмовника виникає не просто так, і його найважче здолати - тим більше, коли в теперішніх умовах до цього відчуття доєднується страх і паніка.
Щойно автор позбавляє читачів його соціального простору відчуття безпеки, захищеності, щойно починає переходити межі їхнього життя, атакувати їх чорним негативом чи перевантажувати й без того напружені психічні сили, їм уже не до "правди". Так уже влаштована людська психіка, що вона має резерви захисту - як у складній для себе ситуації, так і в ситуації відчуття ненормальності поведінки іншого. Тут коментарів може й не бути взагалі.
Інакше кажучи, будь-який читач, що відчув патологічність поведінки автора під час його комунікацій з публікою, має здолати певний бар'єр, аби зосередитись лише на творчості такого письменника. Коли творчість містить ті самі ознаки, справи кепські. А от коли читач - інквізитор, варто згадати історію.
Й тут маємо торкнутись іншого боку медалі - коли автор написав талановито, а його критикують начебто за відвертість чи форму вираження. Є читачі, які не здатні чути правду в певній формі, не мають навичок контекстного читання чи не здатні до нього, не мають емоційного ресурсу, аби сприйняти певний спосіб вираження думок, але то вже їхні проблеми.
В будь-якому разі, публічна критика - якщо вона взагалі потрібна - не має вивалювати на світ Божий подробиць за межами обговорення на загал. Зараз ця проста соціальна норма все частіше порушується, але використовують це ті, хто заробляє на скандалах - та зовсім не ті, хто дозволив себе використати. Той, хто хоче критикувати, пише або відгук, або публіцистику. Потрапити в межі професійності складно, та все ж, можливо.
Зауважимо, що любителі обговорювати творчість інших авторів доволі-таки гостро схильні реагувати на критику власних творів, і страшенно занепокоєні будь-якими виходами за межі уявленої ними правильності. Різкі, чесні фрази лякають їх та приводять в стан "червоного Колобка". Більш того, страх працювати над проблемними місцями власних творів змушує їх уникати цієї роботи, займати позицію опору чи ховатися в нескінченних розмовах про те, що вони роблять.
Проте, якщо ви чесно, з вірою висловилися про те, чого вартує літературне сміття, боятись власної правди означає здатись. Традиції нашого суспільства - і, тим паче, загальнолюдські - передбачають сміливість говорити таку правду, і вона завжди звучить, як поразка для тих, хто звик брехати сам собі.
КнижКава в Telegram -
не пропустіть нашого вівторка!
Жодного спаму.
Один тиждень - одна новина.
Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні
mariazarzhytska@ukr.net
Image by @MZarzhytska on X
Автор Марія Заржицька
Структура великого твору - а роман у часи соцмережевої есеїстики вважається, справді, великим твором - потребує уваги не лише з точки зору ринкових вимог. Читачам неважливо, який буде твір - короткий, довгий, чи такий, що влаштовує обидві категорії читунів. Існують очікування, що вкладаються в поняття жанру та напрямку.
Сьогодні оберемо, як працювати зі структурою, що влаштує видавця.
Кажуть, одному учневі загальноосвітньої школи (а був він грузином) вдалося довести, що паралельні прямі перетинаються. Коли ми працюємо з персонажним складом роману, пешим на думку, частіше за все, спадає головний герой. Це те альтернативне "Я", де нам хочеться побути, не маючи на те певної можливості у реальному житті. Проходячи етап альтернації, письменник готує до нього своїх майбутніх читачів, одночасно перебуваючи всередині й ззовні свого героя.
Проблема, з якою стикається читач, як правило, добре відома й письменнику. Фокальний персонаж ходить, говорить і діє так, наче письменник опинився всередині нього і розповідає про те, що відбувається там, у незвіданій до цього моменту душі. Фокальне Я і фокальне Він / Вона мають одну суттєву різницю - мобільність авторського (а значить, і читацького ) погляду, що в першому випадку не змінює фокусу протягом усього сюжету, а в другому - може переключатись від сцени до сцени.
Останній варіант тим і цікавий, що від автора (а значить, і від читача) потрібна особлива маневреність і небанальне вміння долати перешкоди між світоглядами, мистецтво ігнорувати чи обмежувати бачення токсичних світів, а за потреби це зробити - от як у Зюскінда - набратися певної мужності ... ні, не для експериментів із власною психікою. Вміння опускати завісу там, де це потрібно зробити. Без авторського такту будь-який герой перетвориться на картонну мішень.
Уміння ввести в споглядальний процес є талантом, який описує світ і його події. випереджаючи з'явлення "головних очей" твору. Головний персонаж і фокальний персонаж не завжди є тотожними протягом усього роману, і час від часу читач бачить головного героя зі сторони, очима інших людей, міркуючи про хронологію та характер змін.
В житті є безліч речей, які важко пояснити хоча б без певної долі знань вищого порядку. Розповідати вантажнику про геометрію зась, він або відчуває її, або ні. Реальний герой цікавить його куди більше, ніж епік-фейл Дроссонара, - проте, Дроссонар навряд чи з'явиться там, де вже є мілітарізований Іван, Петро чи Мініахмет, який звільнився з полону і воліє спати поперек ліжка, звісивши чуба на котячий килимок.
Травматичний досвід спирається на почуття існування, і в цьому тенденції часу проявляються найяскравіше. Проте, якщо вашому читачеві потрібен травматичний досвід задля відчуття того, що він існує, може виникнути питання й про авторську залежність від таких крововкидань.
Герой чи антигерой, контрадиктив чи аддиктив - так чи інакше, ми створюємо потребу пізнавати певний тип проблем на рівні, який читач опанував до того частково, туманно чи застряг на певному етапі. Витіснення є чудовим захисним механізмом. Проте, якщо воно застосовується лише як звичний тип реагування, ми ризикуємо отримати звичку.
Є речі - тим паче, у повсякденному нашому житті вічних дітей війни - які, концентруючись у своїй надмірності, викликають той чи інший тип розладу свідомості. Людина зосереджується на одній частині реальності, аж надміром, і повністю ігнорує іншу, - як правило, не задумуючись, чому. Це зручно, і все, аж поки у цій милій зручності не виникає каверна болю.
В більшості випадків, ми не знаємо, де той біль береться, при повному, здавалося, благополуччі. Чорна історія розгортається в ментальній дірі, що так і не зашита, чи знову розідрана там, де ми дозволили це з собою зробити. Фантомна справедливість виглядає дуже переконливо, аж доки жах не наросте до відчутного максимуму.
Ми не любимо робити маленькі кроки. Це той випадок, коли в нас іще криві - мабуть, без пелюшок! - ніжки, й ми тупцяємо так швидко, як тільки можемо наздогнати дорослого, що здається нам крокуючим телеграфним стовпом. Обвал ринків, особливості дипломатичної вимови чи постави, переконливий вираз обличчя і природність відчуття себе в ситуації, де інші маскуються, не є для нас проблемами, що потребують негайного вирішення. Так само поводяться й старі люди, яким уже нема чого втрачати.
Куди більш дорослою є слухняність, яка не вважає за потрібне аж надто замислюватись над повсякденними задачами. Створити надійний алгоритм їхнього розв'язання здається виходом, що звільняє нас від занурення в буденну математику. Так ми стаємо відмінниками з підвалу, який роззявляє пащу тільки тоді, коли потрібно сходити за картоплею.
Інструментальність огидна. Пам'ятати про це, коли створюєш персонаж, персонажний ряд або мереживо взаємодій, не хочеться у межах задачі, яку потрібно вирішити. Проте, коли цифри оживають, ми ризикуємо забути про мову, а, оживотворивши сухі мовні конструкти, перестаємо думати про виклади літературних творів.
І, перш ніж створити чергового персонажа, спробуйте переказати того, хто викликає у вас найбільший спротив. Ви, справді, ризикуєте потрапити в залежність.
КнижКава в Telegram -
не пропустіть нашого вівторка!
Жодного спаму.
Один тиждень - одна новина.
Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні
mariazarzhytska@ukr.net
Автор Арнольд Лопушанський
Ми давно спостерігаємо за авторами, які хочуть видаватись, і повністю згодні, що самостійне прокладання шляху до видавництва - найкращий спосіб дізнатись, чи готове воно вкладати свої кошти у чергову нетлінку. Загадкове кількамісячне мовчання набагато приємніше відмови, а відмова без коментарів солодша, ніж розгорнута, чесна відповідь.
Не можна позбавляти креатора надій, - нехай сам здогадується, у чому ж річ. І літературний агент зі своїм одвічним умінням влізти на язика тут є лише фактором зриву всіх планів. Цей міфічний звір є страшнішим за коректора, що знайде помилку навіть у ретельно відпрацьованому текстовим редактором машинописі. Незрозуміло що він робить на ринку, де й без нього всі непогано справляються, а 1000 євро в кишені означає вже видану книгу. Вже.
Ми зібрали, як мінімум, п'ять причин ніколи не виходити на літературного агента. І не помічати його, навіть якщо він раптом виростає з-під землі, мов американський гриб. До того ж, їх усіх навчали у канадських компаніях з продажу авторізки паперу, і це далеко не найпідступніша їхня функція.
Отже, причина номер один
Вони фільтрують "безкоштовні" рукописи, але не гребують і платними виданнями. Це дуже підступна тактика нахиляння грошей там, де платити повинні вам. Понад кошти, які вкладуть у вашу нетлінку і роялті, які, можливо, будуть.
За цим виникає причина номер два, що викликає найбільше обурення.
Вони змушують визнати, що ваш рукопис не настільки вже й потрібний усім. Тобто, сенс відправляти десятки однакових листів у різні видавництва, мабуть, існує, але вам доведеться його обгрунтувати. Хоча б на прикладі спаму до вашої електронної скриньки або на телефон від роботів-продажників. Крім того, редактор може просто заснути, читаючи сто п'яте фентезі за день, тому він просто п'є на ніч снодійні.
Причина номер три страшенно болить і авторові, що отримав найвигідніший контракт у світі, й видавцеві, якого заколупують через усім зрозумілі фрази.
Вони наполягають на додержанні ваших прав перед видавцем. Психолог же вам пояснив, що це трикутник Карпмана, і краще вже здатися очевидному аб'юзерові. аніж із жахом чекати перетворення на нього Рятівника.
Причина номер чотири викликає бажання усіх мазохістів створити правозахисну групу.
Вони не дозволяють наступати на одні й ті самі граблі. Тобто, відправляти один і той самий лист видавництвам по черзі чи по колу (а раптом у них вчора був поганий настрій), робити те саме з одним і тим самим варіантом рукопису, який отримує сто тридцять третю відмову за півроку, плакати в соцмережі й просити підтримки, повідомляти читачам, що іще ви сьогодні дописали у свій чорновик, відкривати письменницькі курси, порівнювати себе з колегами по самвидаву й продавати квартиру в сподіванні набрати на 1000 екземплярів, задовольняти мазохістські нахили редакторів, сварячись на них у тих самих соцмережах, які вони так наполегливо рекомендували для довидавничого просування твору.
І. нарешті, причина номер п'ять остаточно вбиває всіляке бажання хоч щось платити цим кровожерам.
Вони переконують працювати з рукописом, який не готовий до видання. Порівнювати себе з кращими, читати якісну літературу в обраному жанрі, шукати оптимальні практики, навіть об'їдати ворога. Запасатися словниками, книгами з письменницької майстерності та психології впливу, не викидати старі книги, найняти, врешті, літературного редактора. Це ще один паскудник. який розіб'є вщент до рисочки вилизаний текст і змусить переробляти стилістику там, де усім видно, а йому чомусь треба пояснювати з окулярами.
Сльози, а не люди. І ось ще що, - підучимо ілюструвати без ШІ. Просто спитайте нас, як.
Жодного спаму.
Один тиждень - одна новина.
Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні
mariazarzhytska@ukr.net
Image by @MZarzhytska on X
Автор Марія Заржицька
Автор і його творіння є частиною одного ланцюга, що має історичний вимір не лише в обраному жанрі. Ми робимо речі, які не є повністю унікальними з технічної точки зору, але в нашому виконанні вони набувають неповторної композиції.
Найбільший страх сучасного автора - викрадення та привласнення його творінь, але чи має він під собою реальну основу? Звісно, в нашому світі можуть відбутись неприємні й навіть дуже страшні речі, коли автор, як Моцарт, гине за свій талант, а заздрісний Сальєрі тішиться хоча б тим, що його геніального конкурента вже немає в живих. Утім, привласнити твір, як виявляється, не так вже й просто.
Історія, описана в романі "Жовтолика", дуже точно вказує на вразливі точки в планах крадіїв. Вони не можуть довести своє авторство і змушені спиратися на власне вміння брехати й підтримку корумпованих кіл у видавничій сфері. Та, врешті, навіть останні відступають, ретельно порахувавши свої втрати від причетності до скандального проекту. Відповідальність за скоєне поступово перекладається на крадія, що не в змозі вкрасти особистість автора.
Вивченням індивідуальних рис творчості письменників займаються і літературознавці, й волонтери, й рядові читачі, які швидко помічають розбіжності між текстами. Поряд із цим існують первинні докази, про які варто потурбуватись кожному автору.
Графологічна й мовознавча експертизи - ваші найпотужніші помічники у випадку затяжних суперечок. У часи розвитку інформаційних технологій багато хто з авторів перестав заводити рукописні чорновики, й даремно. Це зовсім не витрата часу, як здається, і ось чому.
По-перше, будь-яка рукописна діяльність дисциплінує розум і, як би нудно це не звучало, змушує мозок працювати найефективніше. Яким чином? Порівняно з набором тексту, людина здійснює більше тонких, дрібних і складних рухів під час письма. Така робота кінцівок безпосередньо пов'язана зі складною мисленнєвою діяльністю, що набуває потрібної форми водночас із рухами.
Так, аби вивести будь-яку літеру власним стилем, ви змушені придивлятися до того, що пишете, - тобто, зосереджувати зір, а значить, і увагу. Перебування в процесі надихає і вчить визначати слабкі ланки свого тексту. Ось чому досвідчені автори можуть одразу створити текст, який майже не потребує редактури або коректури.
По-друге, у вас формується база, створена власним методом. Одні використовують метод вільних асоціацій, пишучи усе, що спаде їм на думку, без жодного порядку, а потім оформлюють у зв'язний текст. Інші попередньо чи попутно роблять записи, збираючи матеріал, а потім одразу можуть створити цілісний текст або великі частини такого.
По-третє, розібратися у ваших записах здатні лише ви, і, чим складніше система, тим краще. Особливості почерку, структурування записів, примітки, вставки є вашою індивідуальністю, яку не зможе опанувати жодна інша людина.
В західній культурі письменництва існує традиція збереження графологічних доказів як власного авторського архіву. Палити або викидати немислимо, яким би "відстійним", "бездарним" або "небезпечним" не здавався текст. Звісно, кожен автор може зазнавати нападок чи тиску, причому, в несприятливі періоди свого життя. Він може опинитись самотнім, розгубленим чи заляканим, психологічно нестабільним, хворим фізично чи душевно, перебувати в полоні власних ілюзій або піддатись начебто переконливим, та все ж брехливим, неістинним запевненням. Утім, це культура, і ось чому.
Революційний розпач, що панував у нашій країні з початку ХХ століття, що вилився у рядки "Інтернаціоналу", на диво міцно закарбувався у пам'яті мільйонів. Схоже, його автори, дійсно, були талановитими людьми, якщо створили настільки впливовий текст. Постулати "Інтернаціоналу" аж закарбувались у генах неписьменного пролетаріату та інтелігентського прошарку, впевненого в необхідності будувати новий світ на попелі старого. Додав масла у вогонь і Ленін, обізвавши інтелігенцію "лайном" за нерішучість у перетвореннях.
З проривом у 2000-х роках ідеології, що виглядала, мов реванш за втрачене в середині XVII століття, українське суспільство зазнало цензури, яка була незнайома нам від початку його існування. М'яко стелючи, проватиканські рецензенти, в тій чи іншій мірі причетні до певних структур, займали очільні місця там, де тільки можливо піддати загадковий для них український текст пошукам кодів, знаків та смислів.
Сухий, раціоналістичний, виключно розумовий підхід, ще у середні віки розкритикований як схоластика, приречений на поразку, але змиритися з нею не бажає. Так починаються пошуки й навіть визначення "ворожих" наративів, що вносяться до списків, здатних позмагатися з "кодексом істинного арійця". Так з'являються перекручені, обстрижені, опосередковані тексти, "пристойні" думки, пригладжені автори й інші шоу на параді лицемірства.
Революційний розпач, підігрітий інквізиторським палійством, набув месницьких тенденцій після початку повномасштабної війни, коли люди почали нищити цілі бібліотеки, написані "ворожою" мовою. І тут кожен автор змушений поставити собі запитання: чим була для мене бібліотека, якої я позбавився, і чим тепер є мій творчий багаж?
Жоден іноземний ідеолог, що радо виділяє гроші на руйнування, не дозволить собі варварського ставлення до набутого ним же. Коли у вас вимагають обгрунтування за те, що ви маєте у власному архіві, це питання до них, а не до вас.
Комуністична ідеологія може тисячу разів змінитися бюргерством, що не бажає читати нічого складного, а, набувши скільки-небудь прийнятної освіти - й емоційно насиченого, що набуває обрисів небезпеки в темній царині їхніх пристрастей. Тисячу разів неокомунізм буде повертатися, демонструючи метаморфози семінарійного мозку, з вимогою знищити націоналістично-буржуазний доробок. Ті з них, що, врешті, набули світлого минулого за часів неокапіталізму, відчують себе настільки свідомими, що будь-яке "чуже" свідомо чи несвідомо витіснятиметься, і ліберальні кола тут заспівають власну анклавну пісню.
Не відстоювати традицій збереження означає рвати собі нерви, а з обірваними нервами ви навряд чи досягнете чогось значущого. Впорядкування й перегляд власних архівів означає професійне зростання, і тільки. Отже, стіна з книг, зошитів та папок вам ажніяк не завадить в побудові безпечного креативного простору.
Інший серйозний страх сучасного автора - образи, переслідування й фанатизм прихильників. Увесь світ облетіла історія іранського письменника Салмана Рушді, на якого напали під час виступу, спричинивши більше сорока ножових поранень. Що це, й чому раніше ми такого не знали?
Публічність автора в цифровому світі, підтримувана видавцями, має й темні сторони. Визначити межу між самопрезентацією та реаліті-шоу буває вкрай важко без погляду зі сторони, а й без менеджменту. Добре, якщо автор має здоровий глузд, але чимало талановитих людей всерйоз захоплюється чи починає йти на поводу в демонстративності, що несе їх, мов оскаженілий кінь.
Примітно, що й напад на Салмана Рушді, й убивство Джона Леннона сталися на тлі релігійного фанатизму, хоч і з різних напрямків, і в різних обставинах. Примітно, що обидва цих випадки сталися в США, і тут американські патріоти скільки завгодно можуть кричати про позицію жертви. Примітно, що звіряче вбивство Шерон Тейт, дружини режисера Романа Поланскі, сталося там же, і це вже питання про суспільні паттерни, що творять настільки неконтрольоване зло.
Проте, зараз нас цікавить, як захиститись від цього в суспільстві, що переймає такі паттерни, і які в нас є резерви захисту, і що автор має сприймати всерйоз, а що розцінювати як переляк, здатний лише загнати до пастки спецслужб чи кримінальних елементів, які прагнуть поживитись зі здобутків неординарного розуму.
Обережність у публічних висловлюваннях точно не завадить, яким би щирим ви собі не здавались, і які б демократичні принципи цивілізованого суспільства вас би не оточували. Сказати все, що завгодно, без наслідків не вдасться - як і написати. Тому важливо розуміти, за що саме й з чим ви боретесь, і хто береться захищати вашу позицію.
Скандали, що їх активно роздувають в соцмедіа проти авторів, теж відрізняються певним, аж навіть схематичним розвитком, і ці схеми можна прослідкувати у так званих цивілізованих суспільствах. Одна справа - конструктивна критика, коли виходять повноцінні огляди, з прямим або непрямим цитуванням і посиланням на оригінал. Інша справа - критика нищівна, коли поряд із нецензурною лайкою та огидними подробицями постає вперте небажання розповісти, що ж там було насправді, й головно, довести свою позицію.
По-перше, учасники останнього типу дискусій ганьблять самі себе, переключаючи увагу з власної (можливо, підзабутої або посередньої творчості) на темні аспекти своєї особистості. По-друге, вийти з таких скандалів без утрат дуже важко. По-третє, напливає закономірна думка про піар в стилі "антипіар", тобто, свідому кампанію розкручування певного імені, кола чи теми, або про те, що, врешті, учасники скандалу перекинуть усю провину на автора.
І тут виникає досить-таки очевидний висновок про наслідки участі в певних групах, клубах, об'єднаннях тощо, про справжню вартість їхніх грантів, перших місць та згадок у пресі. Вивчати репутацію спільноти, куди вас запрошують, важливо, ще й наперед.
І, нарешті, підходимо до страху, що змушує ні в якому разі не показувати свої рукописи видавцям чи літературним агентам. Це страх критики та розвінчання ідола, страх узятися до справжньої роботи над своїм творінням. Це страх комунікацій, в яких потрібно проявити себе й правильно відреагувати на неконтрольованого іншого. І, головно, багатьох авторів мучить страх відправити рукописи туди, звідки вони, як правило, не повертаються.
Страх довіряти, насправді, руйнує чимало перспективних стосунків - навіть якщо існують речі, які жоден із нас не здатен контролювати.
Поки ви роздумуєте над цим, повернемось до натовпу прихильників, про яких не мріють хіба що одиниці. Голівудський "успішний успіх", створений за допомогою медіаприйомів і медіаприйомчиків, накручує зовсім не повагу до вашої творчості та особистості, а стан залежності, в якому люди починають поводитись дивно, а бува, й зовсім неадекватно.
Досвід медіаперсон з різних сфер говорить про те, що розкрутити ідола можна з кожного, й затяганість людини, врешті, обертається проти неї ж. Психіка людей, так чи інакше, опирається маніпуляціям і насильницьким діям на кшталт нескінченного повторення одного й того самого імені з кожної праски.
Управління присутністю - велика наука, що є спеціальним розділом піар-менеджменту, здатного втримати баланс між "є" та "нема". Те саме стосується міри відвертості, яка впливає на здатність зануритись у творчий процес, і ступеню залученості в дискусії, в тому числі, суспільні й політичні, які впливають на готовність певної частини цільової аудиторії визнавати автора "своїм" та повідомляють про те, на що в цих дискусіях автор орієнтований насправді.
Погодьтеся, дурно виглядає творець, який вдається в нескінченні пояснення своїх позицій чи слідує трендам зі страху бути несприйнятим або відкинутим. Саме тому ми закінчуємо наш невеличкий огляд на ліричній ноті, з переходом до визначної події березня - Всеукраїнського Тижня Поезії, де кожен бажаючий міг представити свої твори широкій громадськості й отримати увагу потенційних видавців.
Жодного спаму.
Один тиждень - одна новина.
Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні
mariazarzhytska@ukr.net