Скандальний письменник: так треба?

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Маркетинг і піар є неодмінною частиною життя будь-якої публічної персони. Раніше для письменника вважалось хорошим тоном обмежувати публічність. Тепер небажання розповідати про власну творчість і привертати до себе зайву увагу вважається не лише соціальним відхиленням, а й помилкою в стратегії продажів. 

Скандал є одним з найшвидших і, як вважають агресивні піарники, найдієвішим способом підняття рейтингу публічної персони. Сьогодні поміркуємо над особливостями цієї стратегії та підводним камінням, про яке не розповідають прихильники екстренного успіху.

Скандал як гра: сценарій не за планом

Для початку звернемось до самого поняття «скандал». У психології це прояв деструктивної поведінки, що має публічні наслідки. Найяскравіша ілюстрація - сцена з італійського фільму «Леді Свобода» («La mortadella»), коли головна героїня вривається до ресторану свого нареченого, але італійці в цьому плані мають неабиякий Божий дар.

Якщо розглядати феномен скандалу, нам, як не крути, доведеться зазирнути у власне дитинство. Скандали у дитячому виконанні сприймаються дорослими як гра. Вони вважають себе психологічно підкованими і всіляко намагаються довести це дитині, яка навряд чи розуміє, до чого тут театр. Вона бачить лише неприйняття її емоцій дорослими, які, втім, самі час від часу влаштовують скандали - і робить висновок, що це, мабуть, гра для дорослих.

Отже, узявши за озброєння пропоновані соціальні норми, дитина лише вичікує свого часу, аби застосувати їх у таких самих ситуаціях, як мама, тато та інші значущі персони - в тому числі, вихователі та вчителі.

Одну ложечку

Давайте згадаємо, з чого і за що розпочинаються скандали в дорослих. У будь-якого дозрілого скандалу є три фрустраційні точки. Це задоволення, вплив та гроші. В межах психоаналізу ця схема знаходиться на рівнях Ід, Я та Супер-Я, але з перекладом Ід у нас завжди виникає найбільше проблем.

В межах транзакційного аналізу Внутрішня Дитина, Внутрішній Дорослий та Внутрішні Батьки роблять нам ще й яку послугу в розумінні того, чим є Ід. Центр задоволення фізично існує в нашому мозку, і саме від нас залежить, як, насправді, він облаштований.  Те, від чого ми отримуємо задоволення, впливає на подальші наші дії та блага, допоки не усвідомимо ще один елемент упливу. 

Скандал та маніпуляції

Сам термін «маніпуляція» означає «поводження з чимось», і тут варто спинитись на двох аспектах цього процесу. Позитивний аспект передбачає уміння поводитись із тим, що є предметом. Негативний аспект завжди має на увазі людину як предмет. Тобто, маніпулюючи в негативному сенсі, ми намагаємося використати певні «кнопки» у психіці іншого.

Більшість скандалів публічних людей має доволі передбачуваний сценарій. Він розпочинається на першому рівні нашої структурної схеми, розвивається на другому і сягає піку, аж поки не спиниться, на третьому. Будь-який пропагандист, піарник та медіатор, так чи інакше, розуміє цю схему і використовує її в своїй роботі.

Увага й визнання

Кожній людині хочеться уваги та визнання, що б вона не робила, та конкуренція починає наступати на п’яти вже з народження. Втім, і тут натинаємось на регулюючий вплив дорослого, який вміє - чи не вміє - відрізняти дійсно значущий плач від вимогливого крику. Чим старшими стаємо, тим більш зрілим у нас робиться власний регулятор цієї різниці. 

З дорослішанням усе міцніше розуміємо, що поводитись істерично є неприпустимим, і тим не менш, бачимо, як сильні світу цього мають зиск із такої поведінки. Більш того, ми розуміємо тимчасовість їх благополуччя, але це все одно спокушає.

Гонитва за харизмою

В публічному просторі є безліч людей, які не втрачають своєї привабливості навіть у брудній калюжі. Ми захоплюємося тими, хто вміє висловити власну думку так, щоби її почули, не боячись нікого і залишаючись самими собою. Ми аплодуємо тим, хто зміг вибратись із неприємної ситуації з честю та приписуємо це особливим талантам чи везінню.

Культ харизми та ефект ореолу спокушають день у день (а, бува, й частіше) слідкувати за публічністю певних людей і робити їх неодмінною частиною свого життя. Нам не хочеться докладати зусиль, про які вони розповідають. Нам хочеться володіти секретом їхнього успіху і, водночас, пробиватись у фан-зону будь-якими способами, аж до хейт-трику та поведінки Герострата, що демонстративно зруйнував храм ефеської богині.

Скандал як обвал

У дитинстві - як і в дорослому житті - ми скандалимо, коли у нас усе погано. Ми просто не можемо витримати відсутності цієї-от іграшки чи цукерки, чи інших дій дорослих, які приносять нам незадоволення. Зі зростанням особистість набуває все більшого резерву витримки, але одного разу стається те, що цей резерв пробиває.

У кожної людини є межа терпіння й точка кипіння. Коли у минулі часи ми мали менше доступу до даних, ця межа й точка належали у значній мірі хіба що ближчому оточенню. Зараз чутлива інформація спрямовуються безпосередньо на нас, не лише в експериментальних цілях. Тригери активізуються штучно, під час потрапляння в поле, схоже на травмуюче.

Криза великих даних, намагання швидше отримати джерело брудних прибутків, знищити людей за певною ознакою як те, що заважає отримати певні блага, керують інформаційними системами у найбагатших корпораціях світу. Зажерливість корпорацій та державних органів, де одні прагнуть контролювати все, а інші - ще більше, провокують гіперінфантильну поведінку в суспільстві, де кожна людина прагне сховатись, і кожна - викрити іншого.

Саме тому повідомлення про скандали ми отримуємо першими, саме тому втягування в скандал вважається одним із найдієвіших способів знищити суперника. Брак професійних послуг на ринку публічних відносин тільки поглиблює проблему.

Вплив та блага

Щодо особистості скандаліста, це завжди людина, в якої щось сталося. В житті такої людини відбулась подія, що позбавила її базового відчуття безпеки, й скандальна поведінка здалася єдиним способом відреагування - спочатку захисту, а потім отримання задоволення, впливу та певних благ. Чим брудніший скандал, тим більше ймовірності, що в його учасників, дійсно, кепські справи. 

Частина публічних осіб дозволяє втягнути себе в скандали через банальну жадібність - тобто, суб’єктивне відчуття незадоволеності - або хибне відчуття справедливості, збуджене натисканням на соціальні (чи, бува, персональні) кнопки. Дехто хвилюється за свій соціальний портрет, будучи певним, що так треба, аби не піддали остракізму - тобто, боїться.

Тривожність і адепти прозорості

З припливом демократизації на наш берег викинуло доволі-такі огидні речі, що маскуються під справедливість та чесність. Культ мовчання ув авторитарних суспільствах, культ Я та зацикленість на власному світі в ліберальних системах провокують явища овертокінгу, або гіпервербальності - коли все «потрібно» проговорювати, озвучувати, при тому говорити без бар’єрів, багато, та, більшою мірою, беззмістовно. 

Ребелліонізм та ескапізм виливаються в претензію на всезнайство. Правдолюби перетворюються спочатку на правдорубів, а потім на правдоманів. У них відбувається зсув соцієтального Я, одночасно з крахом авторитетів. Гіперфокусування на потребі змінити щось тут і зараз остаточно зриває запобіжник і фільтри публічності. 

Так-так, ми з вами на рівні Супер-Его, що завжди здається собі безпомилковим. І тут варто сходити в галерею, де кожен з нас відшукає в іншому власні риси.

13 типів скандалістів у літературі

1. Лисий пуп - письменник із видавництвом, зосередженим виключно на його персоні, яка слугує натяком щодо його домінантності у сфері. Часто ця сфера є географічно відмінною від країни його мешкання, а домінантність - лише плодом власної уяви.
2. Мілітарний геній - автор, що, безперечно, розуміється на всіх військових подіях, видах озброєння та бойових операцій, постійно галасує, донатить та гатить напалмом. Про його творчі плоди. як правило, уже нічого не чути.
3. Гола правда - письменник, що вирішив заробляти бали зняттям інтимних бар’єрів. Це стосується не лише змісту творчості, яка набуває відверто порнографічного характеру, а й самопрезентації та публічних висловлювань, які все менше враховують межі.
4. Я, мене й мені - автор, який зосереджений виключно на власних досягненнях та провалах. В його публічності немає місця навіть тим, хто його, так чи інакше, підтримує.
5. Центр Усіляких Пояснень - готовий розповідати про особливості своєї творчості цілодобово, в деталях, ще й задовго до того, коли рукопис набув хоч би якоїсь цілісної форми. Із виходом книги (якщо таке, взагалі, трапляється) потік роз’яснень та інструкцій до читання так і не вдається припинити.
6. Булочка з чілі - мила людинка, що, раптом, випорскує із себе шквал шаленої отрути. Так трапляється з авторами, які звикли бути гіперсоціальними навіть за межами відкритих інформаційних систем.
7. Суперкомунікатор - письменник, який здатен розмовляти з усіма, окрім видавців та літературних агентів, та замовкати саме у той момент, коли ці тварюки, нарешті, відгукнулися. З цього часу в житті суперкомунікатора розпочинається період "кровника", коли вендетта стає змістом і стилем існування. 
8. Покоївка драми - автор, що вважає себе другорядним відносно значущої для нього персони, якій прислуговує (або намагається прислуговувати) підтримкою в конфліктах. 
9. Собака в холлі - письменник із досвідом. як правило, в десяток написаних (і навіть виданих) книг, який вважає за свій обов’язок слугувати пропускним пунктом для новачків. Здебільшого, в його чорному списку опиняються дійсно талановиті автори.
10. Ленін і діти - автор, який носиться з власними образами, подібно до дитини, яка починає хибно вважати себе в родині прийомною. В особливо тяжких випадках такі травмописи набувають не лише об’ємів, а й специфічного змісту.
11. Друг маніяка - письменник, який чомусь вирішив себе здатним проникнути в патологічно хвору душу настільки, що найпалкіші прихильники уже нездатні його читати. Зовсім.
12. Чорна кімната - людина-жахастик, яка вважає своїм обов’язком розривати полон затишних буднів у кожного, хто здається йому недругом жорстокої реальності. 
13. Відкривачка - дуже міцний горішок, який, на ділі, виявляється лише інструментом для зривання кришки у. здавалося б, найміцніших пляшок.

Якщо ви впізнали себе хоча б в одному типі, якщо хоч на якийсь час ви поводились саме так, вам, справді, є місце в літературі. Не піднімається лише той, хто не падає, і вчасна зміна курсу ось-ось врятує ваш «Титанік». Що б не трапилося з вами в теперішньому публічному просторі, скажіть собі, що ваша попередня межа сили існувала в інших умовах. Ті, кому вдасться вижити як творцю та публічній персоні зараз, виявляться надзвичайно сильними людьми. 

А що ж ігнорування?

В гіперінформованому суспільстві без такого механізму, як виключення певної частини реальності, не обійтись. У будь-якому разі, дорослі структури психіки призначені взяти тайм-аут для аналізу ситуації та планування подальших дій. Прицільна гра з масовим підсвідомим - всього лише гра, що має хибний присмак упевненості. Головне, щоб ігнорування певних особистостей чи тем не перетворилось на культ презирства, в якому немає місця елементарному співчуттю чи самокритиці.

КнижКава в Telegram - 
не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 
Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Ніколи та знову: повернення без правил

Автор: Марія Заржицька

Книжковий рік завершується, й час робити висновки про те, чого досяг український видавничий ринок за кордоном. Другий рік війни, в якій ми втрачаємо культурні цінності, але й набуваємо їх, показав головне. Те, наскільки ми готові зустрітися з казусами цього протистояння, і що вони, за великим рахунком, можуть означати для нас.

Останні книжкові форуми сезону, Франкфуртський та Белградський, стали лакмусовим папірцем для труднощів, які не можна долати шаблонно. Ригідність зовсім не дорівнює стійкості, ба більше - приховує проблеми, що рано чи пізно розмиють, здавалося б, надійний грунт.

Цьогоріч Белградський ярмарок став останньою великою подією на закордонному ринку української книги. Форум, що відбувався з 19 по 27 жовтня, кілька років не був відвіданий українською делегацією. Наші видавці приїжджали на нього аж по 2018 рік, незважаючи на ясну позицію сербської сторони у російсько-українській війні.

Парадокс україно-сербських стосунків постає ще більш гострим після цьогорічного франкфуртського конфлікту, в якому наша делегація, за версією ЗМІ, спричинила від'їзд представників Росії з найдемократичнішого форуму в світі. Буквально через день розпочинається Белградський ярмарок, на якому нічого подібного не відбувається.

Здавалося б, розплутати оцей весь дабл-бінд під силу лише досвідченим спеціалістам. Втім, якщо триматись звичайних часових рамок, ця задача є не такою вже складною й для уважних читачів медіа. Тож, почнемо з 2017 року, що передував останньому року присутності України в Белграді перед шестирічним розривом. 

62-й книжковий ярмарок у Белграді відбувся під гаслом "Ключ у книгах". Того року у фокусі ярмарку була література з німецькомовних країн та дві додаткові виставки. Перша стосувалася освіти й навчальних засобів. Друга, під назвою «Медіа маркет», була присвячена сферам масового інформування, комунікаціям і маркетингу. 

Загалом, ситуація, в якій одна країна колишнього соцтабору знайомиться з літературою іншої, та ще й у 20-х роках ХХІ сторіччя, видається більш ніж дивною. Того року наші видавництва були об'єднані на ярмарку під назвою "Українська книжкова полиця". Цей проект існує й понині, але перейшов у сферу дипломатії під патронатом першої леді. 

Чи означає це, що шість років тому Україна презентувала в Белграді виключно стендову добірку видань? Достеменно невідомо, бо це питання, традиційно, має флер недомовленості. В усякому разі, репортажі 2018 року повідомляють нам, від України в Сербії було біля десятка видавництв. 

Цього року 63-й книжковий ярмарок у Белграді пройшов під девізом "Радість читання". На ньому були присутні почесні гості з Марокко, а кореспонденти з України вперше зважилися повідомити про тривожні проблеми взаємин сербських та українських книжкарів.

За твердженням Ірини Джамич, в Україні на той час видавалося близько тридцяти авторів із Сербії, а от українські письменники там були представлені набагато скромніше. Звісно, можна це пояснити специфічною позицією сербської сторони в україно-російському протистоянні, але чому ж постраждала сторона, - тобто, ми, - виявилася настільки щедрою?

Звичайно, можна пояснити й це, широкими дипломатичними жестами, але ж... .

У великій політиці альтруїзму не існує. Будь-які широкі жести передбачають значну віддачу, а виступати добрим пілсудчиком в України поки що не виходить. 

Після 2018 року в цих дивних стосунках настає тривала тиша, - хоч і не сказати, щоби повна бездіяльність. Переклади сербських творів здійснюються й надалі, переважно, силами Алли Татаренко та Андрія Любки, а український бібліотечний фонд отримав подарунок від філолога й перекладача Дмитра Чистяка. Це белградське видання 2018 року, підписане автором Драженом Врховацем, під назвою Неизбежни записи. Изабране мисли, упорядковане Зораном Вучичем і паралельно перекладене болгарською.

В той час на сторінках сербських видань (навіть таких, здавалося б, усеохопних, як Vjesti) присутність української - а на диво, й російської сторони - ніяк не згадується, на користь Марокко, з істориком Абдуллою Мусуфом. Хай там, особливо коли Матія Бечкович упевнено твердить про відсутність поблажливості та фальшивої елітарності. 

В 2019-му наша делегація не приїздить на Белградський форум. Натомість, Україна бере ще й яку активну участь у Франкфуртському та Латвійському книжкових ярмарках.

За словами Олександри Коваль, членкині українського ПЕН, що з липня 2018 року очолила Український інститут книги, до 2019 року стенд України у Франкфурті був доволі бідненьким. Цього ж разу наша делегація вперше представила європейській громадськості програму Translate Ukraine, що мала спонукати іноземців більше дізнаватись про Україну. 

Як повідомляла Богдана Неборак, тодішня керівниця Сектору перекладної літератури УІК (2018-2020), Translate Ukraine стала першою програмою підтримки перекладу іноземних видавців з боку України. Знову атракціон невиданої щедрості? Можна було б так подумати, якби не знати. Втім, зміст самої програми розкриває реальну ситуацію. 

Загалом, УІК має шість програм підтримки української книги, серед яких - промоція нашої літератури за кордоном та підтримка перекладів. До першої згаданої відноситься участь України в книжкових ярмарках, створення глобальної партнерської мережі та заохочення інтересу щодо української літератури. 

Тим не менше, цього року куратором візиту до Сербії було посольство України, а не УІК, фокус інтересу якого змістився в бік спільних програм із Гете-Інститутом. Цей фокус було більш ніж помітно на Франкфуртському книжковому ярмарку - тим паче, що УІК та Гете-інститут його активно промоціювали.

У Франкфурті 2019-го до складу нашої делегації увійшов звільнений на той час із російського полону Олег Сєнцов, активно підтримуваний керівництвом УІК. Утім, цікавим є навіть не цей закономірний факт, а те, що програма Translate Ukraine від початку є грантованою. Тобто, іноземним видавництвам надаються гранти для перекладів української літератури тамтешньою мовою. 

Просто вдумайтесь - у 2019-му році іноземним видавництвам мають платити за переклад україномовних творів. Аналогів такій програмі, справді, нема, й не буде.

За два роки перебування на посаді пані Богдана, справді, ініціювала переклад аж 53 українських видань іноземними мовами, до яких входили й балканські. Твори українських авторів було видано у 24 країнах, а цифра в 53 переклади, за даними 2020 року, складала 30% від загальної кількості творів з України, виданих іншими мовами. Вартість програми на той час складала 4,6 млн.гривень. 

Згідно Translate Ukraine, кожне закордонне видавництво може претендувати на 4 тисячі грантових євро, яких потребують ліцензування і переклад. За словами Б.Неборак, схожа програма існує у багатьох країнах Європи, - за цією логікою, й Україна має отримувати гранти на переклади авторів звідти. 

Тобто, в Україні переклади стимулюються за рахунок грантів, і це в той час, коли поважні особи всього світу вважають за правило хорошого тону вкладатись в освітню та літературну сферу своїх країн. Ми ж ризикуємо не злізти з грантової голки ще довго, - більш того, рухатись у вказаному нею напрямку, поступаючись долею українських видань на користь зарубіжних, у яких вартість видання й промоції на батьківщині значно вища, аніж в Україні. 

Ще небезпечнішою є залежність від цих великих ринків, коливання на яких, так чи інакше, можуть нанести роковий удар по українському книжковому ринку. Попри це, створення додаткових організацій тільки ускладнить проблему. 

Для повноцінного аналізу ситуації повернемось у Франкфурт 2019-го. Словенія знову зазначилася серед покупців прав на українські твори, а Сербія придбала всього лише одну книгу. Того ж року наша делегація бере участь в Латвійському книжковому ярмарку, де зтикається з ринковою перевагою місцевих авторів та розбіжностями в трактовках подій з українських публікацій. 

Що це за розбіжності, достеменно невідомо - та українська сторона взялася трактувати їх як спирання на російський контент.

На Белградському книжковому ярмарку наша делегація опинилася знов у цьому році, - після того, як "Українська книжкова полиця" перетворилась на дипломатичну доріжку півднем Європи. Опинилася з мішком тих самих проблем, які шість років тому згадувала Ірина Джамич. Нерівноцінність, яку так і не подолано, в тому числі, через політичну непослідовність обох сторін.

Мішок проблем притягла й сербська сторона, що й сама зіткнулася з піратством. Нехтування правами власності на місцевому ринку - біда, про яку відкрито говорять лише зараз. В цих умовах активність української сторони більше схожа на проби пера, ніж на щось, здатне поламати шаблони. 

Коли українська політика все яскравіше набуває тих самих рис, що й сербська, планувати щось у грі з наперед відомим результатом немає сенсу. Позаяк Франкфуртський ярмарок став і для нас площадкою легальної торгівлі правами, питання перекладу україномовних творів у Сербії так і лишається, здебільшого, дискутивним. 

Підтримкою українського книговидання в Сербії поки що займається дві ключових інституції - Белградський університет та асоціація КРОКОДИЛ Владіміра Арсенієвича, що привіз до України гуманітарну допомогу та брав віддалену участь у цьогорічному  Львівському форумі видавців.

Так, за сприяння асоціації КРОКОДИЛ українська делегація цьогоріч представила письменників та перекладачів у залах "Іво Андріч", "Васько Попа" та "Борислав Пекіч" - у той час, як Емір Кустуріца виступав куратором російської делегації, час від часу збадьорюваної грайливими кубинськими мотивами. 

І українська, і російська делегації презентували на цьогорічному Белградському ярмарку поетичні збірки. Українську антологію допомагав видавати Лех Кончак, директор Польського інститутут. Професор Людмила Попович, засновник україністичних студій в Белградському університеті, випускниця кафедри слов'янської філології КНУ, приймала участь в презентації разом із письменником та видавцем Зораном Стефановичем, Президентом Асоціації драматургів Сербії.

Стефанович, зокрема, є куратором проекту Растко Україна - мережі цифрових бібліотек, пов'язаних з проектами "Розподілені коректори Європи" та "Проекту Гутенберг Європа" в галузі цифрування та видавничої справи. 

Дискусії щодо перекладу розгорнулись в залі "Борислав Пекіч" - знову ж таки, за участю представників Белградського університету (Юлія Драгойлович, Мілена Іванович), а письменник та перекладач з сербської Андрій Любка - свій роман "Карбід", про вчителя, що намагався безпрецедентним способом пов'язати Україну з Європою. 

Переможець премії Ангелус (2021), збірка історій "Мій дід танцював краще всіх" та "Щасливі голі люди" Катерини Бабкіної стали предметом обговорення стилістики, але є ще один ракурс.

Переклади сербської та української літератури, як і книжкарські зв'язки загалом, мають історію, що сягає своїм корінням куди давніше за 90-ті роки. В сучасності, окрім славіста Алли Татаренко з Львівського національного університету, що була однією з інспіраторів з'явлення української делегації в Белграді цього року, маємо викладача Мілену Іванович та Деяна Айдачича, керівника проекту Растко: Бібліотека сербської культури, з викладацьким досвідом у КНУ, а також Міодрага Сібіновича, члена Спілки літературних перекладачів Сербії. 

Питання подальшого інтересу до видання української літератури в Сербії полягає не лише в аудиторії, яка не виявляє очевидного інтересу. До 2012 року переклади здійснювались активно, в класичному і сучасному напрямку. Водночас, існує як мінімум два сегменти української діаспори, що хочуть читати українською - довоєнна й новоприбула, в той час, як інтереси третього сегменту, т.з. русинського, являють собою досить туманну перспективу.

І, врешті, головне питання для перекладача з української на сербську в теперішніх умовах - фінансування, при наявності величезної кількості тамтешніх видавництв, що, вочевидь, здатні забезпечувати своїх перекладачів. Вочевидь, але чи насправді? За яких умов, наприклад, здійснюється переклад шаленої кількості англомовної літератури? І за яких умов сучасний україно-сербський перекладач фінансуватиметься, скажімо, тим самим Українським інститутом книги?

Якщо матимемо традиційно львівський спосіб торування шляху, результат непередбачуваний. Нетрадиційний харківський теж не обіцяє нічого, крім стосу дріб'язкових правил бездіяльності, - а те, що відбувалося на Белградському ярмарку цього року, лише підтверджує невтішні тенденції. Най правда, хоч із маком. 

Наступного разу спробуємо казки Андерсена - якщо буря не перевісить вивіски.

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Програмне книжкарство у Белграді: одна причина

Image by @MZarzhytska on X

Автор: Марія Заржицька

Програмна частина сучасних книжкових форумів - найкурйозніша читанка, джерело сюрпризів, або чорний ящик гіперсоціалізації. Що ж має відбутись такого, аби читачі обов'язково відвідали захід? 

В українській книжковій сфері це майже повна невідомість широкому загалу - своєрідний ефект білого листа - чи, навпаки, відомість учорашнього дня. Подій пропонується так багато, що вибрати з них найцікавішу не завжди вдається, виходячи з особистих потреб. Раптом відбуваються, на перший погляд, незрозумілі перестановки, - але завжди є чим замінити навіть небажаний захід.

Проспект та респект

Белградський книжковий ярмарок, немов ірландське весілля, розтягується на тиждень. Столів у ньому в десять разів менше, та вони від краю до краю. Так і цього разу - чотири програми з чималою кількістю учасників, що відбуваються у залах на честь видатних сербських письменників, та це лише цукеркова обгортка.

Лискучою фольгою, ба, ще й з візерунками, є назва програми, що триватиме у залі кілька днів. Вона може бути абстрактною чи тематичною, але, за новітніми законами ринку гострих відчуттів, усередині не обов'язково те, що зверху. Втім, вірші - непоганий спосіб налаштуватись на лірику, що не передбачає завчасних суджень.

Поетика ультрасучасності: оточення та розсіяння

В залах "Іво Андрич", "Васко Попа", "Борислав Пекич"  цього року читалися вірші сучасних сербських авторів за програмою "Пісні сонця". Читачеві, не знайомому з тутешньою поезією та її іменами - а український читач, на відміну від російського, саме такий незнайко - програма не розповість майже нічого, та й наша видавнича сфера майже нічого з сербської поезії не видає.

Заявлені одними з перших, поети-перфекціоністи Боян Васіч та Ана Марія Грбич відомі у місцевих колах шанувальників поезії. Ана Марія, редактор "Клуб 2" на радіо "Белград 2" й організатор поетичних вечорів ARGH у столиці, знана в Сербії як поетка за трьома збірками віршів, які не видаються в Інтернеті, - тож, можна лише міркувати про комерційність, кулуарність, чи то, справді, незакінченість її віршів. 

Та сама ситуація з віршами Бояна Васіча, що закликає свою ліричну героїню припасти поглядом до відкритого камбію й пустити в бронхи базилік та м'яту затяту. Поет випустив збірки "Вольфрам" та "Брід", сподіваючись на роль Вільгельма Райха. Наскільки йому це вдалося, не допоможе дізнатись ані видавничий кавертокінг, ані доброчинний флуд у стилі шоу Бенні Хілла. Як повідомляє сайт ярмарку, поетів-таки умовили залишити певну надію на передпродажні публікації, бо брови вже колосяться.

Чи то мовне питання, чи, знову ж таки, перфекціонізм якось впливають на плеядність сербських поетів з академічною освітою в галузі філології. Воїслав Каранович ("Жива решітка", "Син землі", "Раптове світло") отримав нагороду "Печатка міста Сремські Карловці" за збірку "Змієликий" (1989), та це далеко не єдиний його знаковий здобуток. 

А ми завжди думатимемо, що ми щось

Пропустили, забули чи переочили.

Матимемо болісне відчуття, що ми наповнені

Недостатньо, що ми порожні.

Це уривок з єдиного вірша Воїслава Карановича "Ритм", що увійшов до збірки "Позичена дримба" Івана Лучука (Тернопіль, "Богдан", 2012). Відвідала захід і Злата Коцич, що разом із видавцем Деяном Матичем та перекладачем Мірко Магарашевичем говорили про способи та якість перекладу поезії. 

Аберраційний неймінг: початок

Цього разу на ярмарку було приділено максимальну увагу "Атласу, описаному небом" - програмі, презентованій у залі "Іво Андрич". Сербські та іноземні письменники виступали в обрисах теми Горана Петровича - та не лише його магнум-опусу, а й власних доробків. Детальніше розглянемо презентованість іноземних авторів на ярмарку в наступній публікації, а поки що згадаємо про сербських гостей програми "Атлас".

Питання фактчекінгу в сербській медіасфері, й не тільки, є особливо гострим. І приклад тому - виступ проф.Александра Єркова, що відбувся за два місяці перед початком Белградського книжкового ярмарку. XXVIII театральний фестиваль «Град» завершився у францисканській церкві Санта-Марія-ін-Пунта в Будві, що колись її було осквернено наполеонівськими солдатами, а в наш час перетворено на позірне місце. Як вказує джерело, саме там пан професор назвав «Октоих приволасника», виданий друкарнею Црноєвічів 530 років тому, першою кириличною книгою, - хоча, насправді, це "Остромирове Євангеліє" початку XI століття у Київській Русі. 

Важко сказати, наскільки подібне вписується в європейську інтеграцію та регіональність, підкреслену як середземноморський контекст. Втім, реалії, в яких поволі відбувається секуляризація священних текстів (і не лише) на користь різноманітних фондів, що готові вважати себе ледь не стейкхолдерами релігійних організацій, невтішні. Це більш ніж видно по нагородах, в яких насправді авторитетними є текст і академіки.

Церковні видавництва, начебто, присутні - як-от екзильні друкарні Рашко-Призренської та Будимлянсько-Никшичської єпархії. Це взагалі не є характерним для українських книжкових форумів, підживлюваних літературою антирелігійного та антицерковного глуму. Та про видання творів того ж еп.Артемія (Радосавлевича), "Святу Параскеву: Хрест в пустині" та Мирославлево Євангеліє офіційно не згадує ніхто, крім самих друкарень та волонтерів у соцмережах. 

Тема самозакутості, тим не менше, підіймалася на "Підозрілих обличчях". Володимир Кіцманович в поемі "Вогонь та келія" описує св.Василя Острозького (в миру - Стоян Петрович Йованович), що боровся проти отурчування й за православну віру. Професор Єрков узявсь за ваги й тут, спричинивши добра ніяк не демократичним знецінюванням інших творів Кіцмановича на користь релігійності як ошийника. 

Згадуваний нами у попередній публікації Душан Ковачевич за "Іконостас", представлений, знову ж таки, у Будві під кураторством Єркова, назвав Горана Петровича "письменником, що переміг сам себе", а д-р Александар Міланович, якого серія публікацій присвячена авторові "сербської мови Караджича", з її характерними літерами, в похвалі мови Петровича дійшов до абсолютних вершин стилістики. 

Не знаю, чи передбачала Вукова мова, що стала базою для сучасної сербської, глорифікацію, але ж треба згадати, що Горана Петровича ще з зими немає на цьому світі. Так і повернемося до зали "Борислав Пекіч", де знову зачіпалися правові питання, й не лише. 

Гібридна ідеологія та неоадекватність

Письменник, що зазнавав політичних переслідувань, автор 7-томної фантасмагорії «Золоте руно», творів «Захист і останні дні», «Атлантида» та «Час чудес», мабуть, згадувався в контексті книжкарства та ідеології, поем та піратства у цифровому світі. Утилітарність очевидна, бо навмисне затягані теми геноциду й війн усіх потомили, а про чуму та інквізицію й говорити не хочуть, бо ж відгукнеться - крім тих, хто все ж таки зважився. 

Як писав Пекич, "Роки, з'їдені сараною" породили цивілізацію свобідного вибору як особливий тип в'язниці, в якому обирається те, що нестерпне. Саме таким чином шизоістерична свідомість вважає себе здатною хоч щось відчувати - хай то буде несамовитий біль від забивання цвяху чергового симулякра, суспільного розлому чи ілюзорне відчуття кревності, несамовитої, як доісторична тваринна лють. 

"Марципанова лялька" професора Міло Ломпара не видана через конфлікт з італійським видавництвом, бо ж Геббельс. Немає цієї книги на Amazon і в англомовній статті про автора у Вікіпедії. Страх та комплекси сербської літератури стали темою розмови Ломпара з боснійським письменником Мухаремом Баздулем ("Транзит, комета, затемнення", "Посів солі", "Єресь номіналізму"), в контексті відокремлення літератури від ідеології.

Зміст події за участю Жарко Чигоя та Владана Богічевича торкнувся замкненого кола сербського книговидання, в якому й можна заробити на продажу прав за кордон, але цього чомусь не відбувається в масштабах реальної потреби. Дике поле балканського книжкарства не таке вже й дике, якщо глянути в сусіда - й тут, скоріше, проблема з вибором фільтрів, де сито якості давно замінили на парканну сітку-рабицю, з перспективою.

Аберраційний неймінг: фінальний відлік Сашиної тисячі

І, нарешті, апогей цинізму цього ярмарку, від якого виникає одне лише бажання - змусити учасників говорити з дітьми на різноманітні теми під прицілом. У залі, названій на честь поета Йована Йовановича Змая, відбулася програма "Тисячі "чому". Який пан Зозо її укладав, стає зрозумілим після уважного, неквапливого вивчення.

Урош Петрович, співавтор програми «NTC Learning System» та автор концепції «Загадкові питання», популярний лектор у пошуках дитячої креативності, учасник постійного складу в серіали "Фазони й фора", який називають культовим, є почесним членом-засновником товариства "Адлегат", безпосередньо пов'язаного з Фундацією Ршум, що в співпраці з Дитячим культурним центром Белграду організувала онлайн-академію "Сподвижники Сонця". 

І це ще далеко не все. Серед керівників академії - Любивой Ршумович та Матія Бечкович, що його батько до 1944 року належав до тз. "чорних монархістів", або четників - колаборантів з нацистським режимом в Югославії. 

"Адлегат" займається заснування та розвитком бібліотеки Лазича, що її теперішний власник, Віктор Лазич, є засновником асоціації, яка, ні мало, ні багато, відає просуванням сербської культури, літератури та мистецтва. І вся ця геліоцентрична система трималася під час ярмарку на трьох Петровичах - Урошеві, Наді та Ясмінці, чию діяльність стосовно дітей не назвеш інакше, як intimidation (залякування) та втягування в зону помсти. 

Вкрай не раджу заглядати в опус Ясмінки Петрович, чомусь дозволене в Україні проти діючих законів, бо вам гарантовано більше, аніж батьківський невроз. Це відверте знущання з психіки дітей та батьків інакше, як Аушвіцем, не назвеш. А чого чекати від людей, які постійно прагнуть здирати шкіру з людини, яка народжена носити шкіру? 

Bloody art Наді Петрович, що, крім Скоп'є, живе ще й у Флоренції - не останній прийом в іновативному нападі на особисті кордони. Цьому тріо "римського безуму" не вистачало тільки квартету, і знайшлася Александра Йованович, сценарист тін-фільмів "Навмання" та "Лагідний", повний зміст яких не знайти днем з вогнем.

Втім, квартеру організаторам програми здалося мало, й вони додали ще й дитячу танатологію від Володимира Растєгораца, як фінальний акорд у симфонії бузувірства. Й тут заперечувати нищівний шквал кіддінгу в сербському медіапросторі - однієї з найжорстокіших технологій, що калічить психіку як теперішніх, так і майбутніх батьків - стане лише затятий невір.

Хочеться нагадати організаторам та учасникам програми, що в тілі людини 46 хромосом, а 47-ма, справді, належить "дітям сонця" - якщо після таких експериментів вони взагалі народяться. Дабл-бінди є шизофреногенним фактором, про який вони не можуть не знати, академічно паразитуючи на чорнусі.

Наостанок, процитую вірш "Гіганти" Злати Коцич - поетеси, яку поки що можемо читати лише російською, в перекладі О.А.Комкова: 

Что может пила.

Электрическая, о Тесла.

Что – безумная алчность.

Рубка. Резня князей.

Погибли все мои

исполины.

Пала гвардия солнца.

Кто-то потирает руки. Прихоть-прибыль.

Надолго, надёжно схоронена прохлада.

Ад: скрежет земли.

Готово. Пусто пред взором.

Голые лачуги под голым небом.

Голые пни, голая ложь, мол, были гнилые.

Где ты живешь? На Голгофе.

Джерело: vestigia.video.blog

В наступній публікації розглянемо внесок іноземних авторів на Белградському ярмарку. 

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором

Ярмарок у Белграді: сучасність сербської книги

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор: Марія Заржицька

Випуск 12

Література сербських авторів поволі проникає на український ринок. Проте, більшість читачів сучасної прози поки що не в змозі дати їй якусь загальну характеристику. Поза слова без змісту, що ними зараз прийнято хизувати літературні явища, розглянемо презентоване на цьогорічному ярмарку в Белграді з точки зору новизни й впізнаваності.

Одразу скажемо, що сербське суспільство хвилюють майже ті самі речі, що й сторіччя до того. Семантичне значення часу тут різниться з українським, але загальні тенденції, що повертають в пошуки відповідей на питання того часу, є спільними. 

Перша світова війна та здобуття незалежності, комуністичний режим, боротьба з нацизмом та колабораціонізм, протистояння впливу аж занадто старшого брата й кровопускання в міцних обіймах західних друзів як історичні явища доповнюються упертим запереченням апріорних істин, фанатизмом, цинізмом та подвійними іграми на користь принципу маммони. 

В моделі розхитаного суспільства ми відрізняємося лише сторонами відкритого протистояння - та це не означає, що маятник довго лишиться на крайній точці підйому. Слова про дружбу тут давно нічого не важать - ба більше, віддають ненавистю й острахом, злом, здатним злякати найзліших. Так чи інакше, є речі, про які варто й не згадувати, аби зберегти психіку.

Найбезтурботніший помітить, що про Югославію (й Сербію, зокрема) в Радянському Союзі воліли говорити мало, і не лише через стосунки Сталіна з Тіто. Жити в стані безперервного кошмару, викликаного руйнуванням базового відчуття безпеки - своєї особистості як унікальності, вартої життя, свого мешкання, своєї спільноти - є неможливим, але, як показали два з половиною роки війни в Україні, люди звикають до всього.

В усякому разі, ми б не хотіли звикнути до того, що сусід по будинку чи селу може вбити лише за національність, мову, віру чи інші погляди, надихаючись постулатами омерти чи вендетти. Суспільний волюнтаризм - не те, що з'явилося учора чи зникне з закінченням війни. Навпаки, саме він є одним з найпотужніших чинників хронічного військового стану, аж до повного розкладу того, що має бути розділене та завойоване.

Історія сербського суспільства, найхарактернішою ознакою якого є кревність, лише підтверджує те, чого боїмося й ми. Саме над цим у своїх творах міркують автори, що є найвпливовішими в сучасній сербській літературі.

Мілена Маркович, що відкривала цьогорічний ярмарок, є досить своєрідним автором, твори якого мають розповісти більше за публічні інтерв'ю. Під соусом важливості знайдемо  "Змієвбивць. Юнацьке кабаре" (в російському перекладі "Драконоубийцы. Героическое кабаре"). Історія ассасинації австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда членами терористичної організації "Млада Босна", що співпрацювала з таємним товариством "Чорної Руки", є більш ніж модною - ба, навіть тригерною та глорифікуючою, насамперед, для тих, хто прагне привернути увагу читацької громадськості. Втім, не так все просто, як здається на перший погляд.

Деноміналізація в сенсі підміни понять гаптує не одні знамена плямами крові, яка не має проливатись - навіть в ім'я свободи, бо свобода не може бути відірваною від свого початкового значення. В іншому випадку, це гниле яблуко, що ним перекидаються філософи - апологети "руських мальчиків". У випадку "Чорної руки" це завжди наслідок страху, знеславлення та характерних для таких справ недомовок, якими розхитують громадянську свідомість.

Героїзація ульянівщини, під які б історичні розслідування вона б не маскувалась, зі свого крайнього лівого положення так само хутко перетікає в крайнє праве, де перетворюється на розплідник бандерлогів, ладних грозити будь-якій владі, аби грозити. Вони героїзують опір, знову ж таки, як опір, відриваючи це поняття від будь-яких зовнішніх умов і зводячи його до абсолюту як єдиний спосіб боротьби за свої права. Сербія в цьому сенсі має давню традицію злиття суспільно схвалюваних принципів із методами політичної боротьби, які на світовому рівні визнані чорними та провальними.

Якщо демократка Маркович стає на позицію типової сербської матусі, яка виправдовує сина-хама навіть тоді, коли він її б'є, то її колега з республіканського табору, Славіша Павлович - на диво дворукий автор. З одного боку, він пише "Заповіт" (з яким хутко зайшов у Росію і загадково ж хутко вийшов) та "Апостол Апіса", з іншого, продовжує ростити ще хамів, у яких немає нічого святого, крім черепа, кинджалу та бомби - на основі свого "Братства Чорної Руки", що, як і Принцип, відверто героїзуються цим автором.

З ферштеєрами, як і апологетами, на рівні безпринципних держзамовлень усе зрозуміло - як прихильникам, так і противникам такого опору. Надто вже старий метод розлому громадської свідомості, яка перетворюється на павлівський "русский ум", ладний називати чорне білим тільки тому, що сказали. А що ці люди скажуть завтра за гроші чи кому вручать проти тебе кінжал - справді, нецікаво. 

І тут негласна радянська заборона дізнатись про Сербію більше має порушуватись так само систематично, як вони пропагують тримання в остраху будь-якого уряду, який не здатні прийняти хоча б за принципами православного смирення - для цього мають і теологів із професійною фарисейською глухотою. 

На цьому тлі "Великий атлас Сербії" - двомовне товстелезне видання, що продається за ціною подорожі - і "Путівник по сербському менталітету" Момо Капора, та й добре відомий в Україні "Хозарський словник" Мілорада Павича накинуть чималої ваги на поличку балканіста. "Службени Гласник" ("Офіційний вісник") отримало аж три престижні нагороди за географічний фоліант, дві з яких дала Асоціація образотворчих художників прикладного мистецтва та дизайнерів Сербії (УЛУПУДС).

До слова, покійний редактор "Службени гласник" Горан Петрович, є своєрідним текст-символом цьогорічного ярмарку. Його роман в стилі магічного реалізму "Атлас, описаний небом", в якому лише зміст займає дев'ять сторінок, виданий в Україні "Коморою" у 2019 році, з перекладом Алли Татаренко. Попри, на диво, компактний стиль, у творі заховані думки та образи, що якнайбільше описують стан сучасного сербського суспільства.

Історія родини, відокремленої від інших у власному світі будинку без покрівлі, де вони роблять вигляд, що будують дах, а потім розбирають, перетинається з легендою про Вавілонську вежу. Навколо неї людина - всього лише безпорадна, застійна вода, де береги - оточуючі з їхнім. Дзеркальний розподіл кристаллізованої брехні та пекучої правди відображає зацикленість персонажів на собі, своїх переживаннях і на болю одне одного - та вони не міняються, лишаючи оточуючим огорожу, в якій вони звикли себе бачити (1 ).

Сімейну тему продовжує роман Владимира Кецмановича "Фелікс", за яким у Сербії було знято комедійний серіал з елементами крінжу (сценарист - Славіша Павлович). Роман опублікований в Україні "Видавництвом 21" у 2014 році. Ця історія може вважатись сімейною драмою з детективною лінією й навіть триллером, де сюжет пронизаний подіями зі світу ріелторського шахрайства. Фелікс проти Фелікса, як той, що породив Фелікса, врешті, зливається з ним у синдікат крутіїв, а книга отримує національну літературну премію. 

Тільки в Сербії може існувати поняття "письменник-рояліст", з яким не так невдобно бути монархістом - але й тут ховаються секрети історії, та звісно ж, династійні суперечки. Втім, Борислав Пекіч та Душан Ковачевич, насправді, цікаві зовсім не тим. Двоє авторів літературної основи, що перший з них пережив тривалі роки гонінь, а другий став не лише автором комедійних п'єс, а й сценаристом фільмів про життя сербів ув окупації й диктатурі, де заради правди викрадаються особисті речі та створюється нищівний компромат. 

Борислав Пекіч, який зазнав звинувачень і від сербів, і від чорногорців за "недостатню національну спрямованість", рік жив у СФРЮ без паспорту через "Паломництво Арсенія Негована", але там же і того ж року отримав за цей твір премію НІН. Пекіч  є відомим в Україні книгою "Новий Єрусалим. Готична хроніка" (видавництво "Кальварія", 2007, пер. Алли Татаренко). В центрі його авторської уваги - догматизм, фанатизм, гонки за прогресом, епідемії, нищівні війни та злочини проти людства, ілюзорність "цивілізації свободи". 

Фільм «Час чудес» за однойменним твором Б.Пекіча представляв Югославію на Каннському кінофестивалі в 1991 році та отримав нагороду за режисуру. Незважаючи на те, що письменник відмовився приймати британське громадянство, він став автором "Сентиментальної історії Британської імперії" (1992), та врешті, був глорифікований на батьківщині. Премія "Борислав Пекіч" вручається в день смерті автора, 2 липня, щорічно.  

Душан Ковачевич, художній керівник Белградського театру "Звездара", автор "Освітлення в селі" (1978), "Смішної трагедії" (1991), "П'ятизіркового контейнеру" (1999) та "Доктора Шустера" (2000), голова журі ярмарку цього року, є найвідомішим, але не єдиним носієм прізвища, з яким письменник та сценарист Синіша Ковачевич ("Держава мертвих", "Племінники", "Королевич Марко") презентував на ярмарку свій новий роман "Завоювання батьківщини". Окрім вищезгаданих творів, автор відомий  п'єсою "Мілан Недич" - про прем'єра колабораціоністського уряду Югославії в 1941-44 рр., відомою як одна зі спроб "м'якого реваншизму" щодо постатей подібного штибу. 

І тут варто зауважити, що в творенні шизополітичних симулякрів ми з Сербією можемо позмагатись. Це атавістичний страх зачепити інтереси кланів, які починають панувати в родині на користь анклавності, гіршої, ніш сільський бетонний паркан із трьома собацюрами. Гіршої  міни в незалежність важко собі уявити - особливо, коли друзі вже готують запал. А нам лишається чекати на хрестовий похід з портретами Фіделя Кастро, гортаючи жіночу прозу Мір'яни Бобич-Мойсилович та Весни Дедіч.

І хай нас проклянуть феміністи й соцреалісти, але страждання Барбі з перпендикулярними стопами не входять в наші плани. Казус письменників-дипломатів - бо, може, тільки в Сербії письменники найчастіше бувають послами? - є куди більш привабливою читацькою перспективою. 

Так, наприклад, роман Драгана Велікіча "Слідчий", виданий українською мовою - чоловіче віддзеркалення "Щоденникові сербської домогосподарки" Мойсилович, який поки що доступний лише сербською, а ще французькою, італійською та словенською мовами. Обидва захоплюють, обидва епохальні, обидва окреслюють інатність войовничої сербомами, вкриту благими намірами, немов білюсінькою скатертиною на довжелезному родинному столі.

Вук Драшкович ("Російський консул", "Спогади Ісуса", "Молитва", "Суддя") та Емір Кустуріца ("Бачиш, що не бачимо") - інший контрадиктив події, в якій слово вільне, а люди не так. 

В наступній публікації розглянемо програмних авторів з Сербії для цьогорічного ярмарку. 

Висловлюємо глибоку вдячність Аліні @sepagraf за розгорнутий буктюб про "Атлас, написаний небом" Горана Петровича

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net