Автор Марія Заржицька
Випуск 120
Тема фашизму оминала публічності, як не дивно, з того самого часу, коли, здавалося б, перемогли фашизм. Не тільки в радянському, а й в західному суспільстві говорити про фашизм у його конкретних термінах та визначеннях було якось не прийнято. Якщо Радянський Союз вперто змішував поняття фашизму й нацизму, затуляючи друге першим, то в Європі та США так само вперто прикривали фашизм нацизмом.
Чому ж так? Без книг ажніяк не розібратись - тим паче, книги про фашизм пишуться й публікуються давно, їх начебто ніхто не забороняє, а в північного сусіда, що застосував проти південного весь арсенал обох ідеологій, ці книги парадоксальним чином рекомендують до читання.
Якщо це політична божевільня, в неї все одно має бути своя логіка, що її, мов застарілу хворобу, довгий час ніхто не хотів зачіпати. Заперечення очевидних речей здоровішими не робить, заборона коментувати лицемірство та безглуздя творить лише нові дабл-бінди, в яких дволикі люди продовжують шизофреногенні - емоційні або розумові - ігри аж до їх логічного розв’язку.
Фашизм, власність та національність
В хронологічному сенсі фашизм виник раніше за нацизм, а його передумовою стала активізація в ХІХ-ХХ ст. народних рухів. Як політичний рух, фашизм виник у Італії часів Муссоліні (1922 - 1943), взявши собі за символ та основу назви фасції - пучок палиць, які носили з собою давньоримські чиновники-ліктори. Ці палиці втілювали в собі каральний елемент влади, яка базувалась на сімейному тлумаченні суспільного підпорядкування.
“Отец народов”, “батько”, “дуче”, “каудільо” - всі ці сенси часу, де фашизм як права ідеологія начебто протистояв лівій, стали єдиними для обох. Питання водорозділу полягало в ставленні до власності, право на яку в історично складеному контексті визначалось, на думку ідеологів як правих, так і лівих рухів, національністю.
В ХІХ столітті дійшло до того, що одні національності аж науковим способом виголошувались більш гідними чимось володіти, інші - менш гідними. Втім, якщо заглядати до європейської історії, право на володіння у феодальному суспільстві визначалось, насамперед, військовим обов’язком.
Військовий обов’язок як абсолют фашистської влади означав можливість панувати, набирати собі рабів та силою брати ресурси, яких об'єктивно бракувало за умов постійної війни та поганих умов господарювання - екстенсивності, тобто, розширення ареалу споживання замість його поглиблення.
В індивідуальному контексті, людина, що не вміє керувати власними пристрастями є, може, й міцним, але поганим господарем. Об’єктивно існуюче багатство країни не береться до розрахунку як спосіб швидкого отримання ресурсу. В хід іде грабунок, у тому числі, узаконений через штрафи та суди аж до сутяжництва, конфіскації, позички, у тому числі зовнішні, які рано чи пізно передбачають повернення. Країна опиняється під загрозою громадянських війн, золотошукацтва та голодоморів. Цим, зокрема, відзначилась радянська система, що вирішила позбавитись селянства як сили прихованого опору, і тим лише стимулювала розвиток ультраправих рухів.
Фашизм і радянська ідеологія: спільне, відмінне
Цікавим є те, що радянська система постала з лівих рухів декласованого селянства й пролетаріату, приправлених панфілософськими викладками інтелігенції з проблемами рангового табелю та, в основі декабризму, прикладом військової аристократії, далі й ще розбещеної латентною європейською вседозволеністю.
Частина буржуазії, невдоволена становищем при царизмі періоду Першої Світової, теж підтримала більшовиків, про що потім пошкодувала, та пізно. Тим часом європейські бюргери, послідовні та ощадливі, стали опорою фашистських режимів 20-х-30-х рр. по всій Європі, які потім доєднались до нацизму як колабораціоністські - режими спостереження та співучасті.
Радянська система боялась фашизму саме через помсту з боку грабованих нею верств, утім, повністю втілюючи в собі фашизм через страх від породження такого типу дволикої реакції, яка, на відміну від нацизму, не виступала проти СРСР відкрито, а чекала нагоди, щоби нанести підступний удар - руками своїми, добре прокачаними, або чужими, готовими виконати наказ, мов раб, лютіший за господаря.
В СРСР державний терор був узаконеним доти, доки його не очолив лідер з підвищеним рівнем параноїдальності - Йосип Сталін, що сам здійснив низку розбійних та терористичних актів у революційний період та ішов до влади методами камарильї. Його страх перед помстою найближчого оточення вилився у репресії, а національний фактор пов'язувався виключно зі здатністю до опору системі зневласнення.
В цьому сенсі фашистські рухи не знали державності як стримуючого фактору з часів феодальних фронд, але у фашизмі право перехоплювати державну владу силою - навіть через убивство правителя чи посадових осіб - привласнював собі вже не спадкоємець престолу, а будь-хто, наділений маніпулятивною владою лідера, з героїчним кредитом довіри.
Фашизм та народність
Тим не менше, повстанські рухи були викликані саме презирливим ставленням аристократії до низів, у яких тим часом формувалось - або вже було сформоване - бачення своїх та чужих, у тому числі, по власних колах. Та й це не стало головним у розвитку фашизму як політичного руху. Його підгрунтя - там, куди ми не любимо заглядати, з чим не любимо мати справу, бо це загрожує, ні більше, ні менше, виключенням з найбільш значимої спільноти, від родини до держави, яка у фашизмі вважається вищим втіленням справедливості.
Психоаналіз уперше в європейській історії копнув цей пласт людської психіки, пов’язаний із пристрастями - ід, або несвідоме, в індивідуальному та колективному аспекті (З.Фройд, К.Юнг, А.Адлер). Почуття образи та ненависті через заперечення права на особистість іншого живе на рівні емоцій і, пригнічене соціальними вимогами - але не відпрацьоване - розвивається в силу, здатну керувати таким самим розлюченим натовпом із певною метою.
Манкуючи почуттям провини, людина або група с фашистськими установками здатні до неймовірних резузьтатів переконання через поняття належного та неприпустимого, через волюнтаристські месседжі до права головного, які здатні цілком панувати в недорозвинених суспільствах, особливо зі зруйнованим зв'язком між минулим та теперішнім хоча б в одній ланці.
Інакше кажучи, фашизм виник на грунті, де соціальний інфантилізм і низький рівень державного розвитку, невміння та небажання контролювати свої пристрасті та критично ставитись до так званої природності поєднався з давніми традиціями кревної помсти та, відповідно, екзальтованого почуття родинності. Фашизм утілив у собі прагнення до безперервної війни за свої інтереси, яке підживлюється суспільним почуттям провини як емоцією, що викликає страх, залежність та ненависть.
Саме ненависть стає головним джерелом характерного емоційного живлення фашистського суспільства - істерії, яка акумулюється через жах від споглядання картин смерті. Ці картини не ховають, а нав’язують чи, в окремих випадках бузувірства, демонструють насильно, через маніпулятивні закидання байдужості. Чим страшніший злочин, тим сильніша лють як паливо війни та опору альтернативному існуванню чи сприйняттю світу не через призму помсти.
Ознаки того, що фашизм поруч
Характерними ознаками відчуття себе в фашистському чи профашистському суспільстві є відчуття задухи, проблем з диханням та ригідності, затиснутості, неприродності, маски (В.Райх), болю та хвороб істеричного походження, від пригніченого страху, гніву, витіснених думок та бажань, які піддаються постійній цензурі та самоцензурі, яка перетікає в самозненависть.
Які ж ключові ознаки фашизму визначили дослідники?
- Культ особи - екзальтованої, що маніпулює іншими на дитинному рівні через емоційний вплив, у якому суб’єктивне методом хибної логіки раціоналізується як всезагальне, належне всім і кожному, а значить, варте примусу та покарання в разі відмови.
- Мілітаризм як культ війни заради війни, яка вбачається способом існування не лише окремої особи чи групи осіб, але й нації як єдиної родини в оточенні ворогів.
- Тоталітаризм як стеження всіх за всіма, нав’язування єдиного для всіх образу мислення та дій через покору установкам, що насаджуються в свідомість через прямі та жорсткі асоціації лідера або системи з батьківськими фігурами. Ці установки не можуть бути піддані критиці тільки тому, що виходять від осіб, наділених владою.
- Імперіалізм як прагнення навіть малої нації чи держави бути чимось великим у собі, хай навіть ця велич є накрученою через епізоди “славетного минулого”, що тлумачаться виключно на користь такої “величі”, зокрема, як привід зазіхати на колишні чи спірні території.
Головно, імперіалізм проявляється у прагненні наслідувати імперські методи навіть тоді, коли сама імперія вбачається і позиціонується злом, але наслідування та ототожнення себе з агресором формується через механізм амбівалентного почуття ненависті та преклоніння перед культом сили.
Побутовий фашизм, інтрафашизм і особистість
Характерний для фашизму альфа-еротизм, посилений латентним гнівом як емоцією, що засвоюється та придушується на рівні соціального зараження, перетікає в опозиційну ліберальну сферу як гомоеротизм, або перверзія на рівні сприйняття осіб протилежної статі, наділених специфічною маскулінністю, через пошук фемінності та ювенільності. Чоловічість та мужність, культ сили (здатної терпіти “випробування”, чимдалі циничніші), відкидання особистості як унікального, тим цінного творіння, запускають формування протилежного культу вразливості та крихкості - вкрай невротизованого, так само нездатного терпіти будь-які прояви інакшості на мікрорівнях сприйняття.
Загалом, фашистське суспільство є на диво розпутним, навіть коли активно пропагує доброзвичайність та з екзальтованою алергійністю ставиться до будь-яких проявів сексуального. В ньому, на диво, можна те, чого не можна, за досягнення певної умови - віку, статків, але, більше, статусу. Тим не менше, сексуальні скандали використовуються як спосіб тотальної маніпуляції суспільною свідомістю в найбільш вразливих та тонких її структурах через позбавлення відчуття захищеності. Інакше кажучи, фашистська ідеологія лише змінила спосіб здирати шкіру з жертв, граючи мовчанкою, проговорюванням та оприлюдненням без меж.
Ерік Берн визначив побутовий фашизм як прагнення володіти життям іншого. Маніпулятивність робить доступ до прихованих сфер особистості можливим через почуття обов’язку, звинувачення та страх покарання. Кожен член суспільства має стати палицею фасції, яка, немов ціпок чи молот, падає на порушника чи перетворюється на стрій рекрутів, що нещадно б’є того, кого женуть крізь цей стрій.
Найголовніше - як то буває в дисфункційній родині - фашизм як суспільно засуджуване, огидне явище приписується іншим, за істеричним механізмом витіснення та проекції - “хто завгодно, тільки не ми”. Цей примітивний механізм є схвалюваним на рівні спільноти, яка ставить групову свідомість беззаперечно вищою за індивідуальну й визнає об’єктивні правила тільки тоді, коли вони відповідають груповим інтересам або можуть бути використані заради таких інтересів.
Незвичайний фашизм
В сучасному фашизмі поняття беспреділу, яке регулювало мафійні сфери минулого, вже, по суті, не існує. Фашизм почав революціонувати сам у собі, піднімаючи низькостатусні шари нагору й нівелюючи саме поняття статусу як необхідності відповідати певним вимогам. Де-факто, нелікована хвороба запустила механізми деструкції суспільства, аналогічні тим, що відбувались у Давній Греції та Давньому Римі.
І, врешті, найголовніше, що ненавидить фашизм - це інтелект у всіх його вимірах. Розумні, талановиті люди зі здоровою емоційністю, сповнені творчої енергії життя, здатні інтуїтивно оцінювати, абстрактно мислити, критично оцінити те, що відбувається, назвати власним іменем те, що бачать, біле - білим, а чорне - чорним, стають цілями для фашистських прагнень підкорити або знищити непідкорюване, затиснути валом посередності та жалюгідних спроб поставити вовчі голоси.
Фашизм використовує доти, доки йому це вигідно, беручи як належне й викидаючи як висотане. Вічно голодна ідеологія месників, побудована через боргову яму взаємних образ, ще довго обіцяє вгодовувати дволиких - і ховати правду там, робити її небажаною, незрозумілою або неприйнятною там, де достатньо кількох порухів пальця, аби знайти книги про пам'ять, втрати та дорослішання:
- Джейсон Стенлі. Книга «Як діє фашизм. Політика "ми" та "вони"»
- Умберто Еко «Вічний фашизм»
- Мадлен Олбрайт «Фашизм. Засторога»
- Вільям Шірер. Берлінський щоденник. Нотатки іноземного кореспондента (1934–1941).
- Вільгельм Райх «Масова психологія фашизму»
- Ерік Ларсон “Сад чудовиськ”
- Ліон Фейхтвангер “Успіх”
- Роберт Пакстон “Анатомія фашизму”
- Ханна Арендт “Витоки тоталітаризму”
- Ерік Берн “Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри”.
- Карен Хорні " Невротична особистість нашого часу"
- Абрахам Маслоу "Мотивація та особистість".
Нагадуємо, що на сторінці нашого часопису (веб-версія) ви можете скористатись прямим пошуком у Вікіпедії, аби розширити та поглибити знання про фашизм та інші політичні явища, які впливають на книжковий ринок.
ваш вибір формату.
КнижКава в Bluesky -
час роззирнутись.
