Сам собі видав: 10 питань Тетяні Чудновець

Інтерв’юєр Таїсія Сосновська

Випуск 122

Images by Tetyana Chudnovec

Самовидання дарує письменнику абсолютну свободу — аж до контролю над кожною комою, але покладає відповідальність за рух книжки до читача на її автора. Тож, багато письменників відкривають для себе переваги професійної видавничої команди – так званий співвидав. Про обидва досвіди говоримо з Тетяною Чудновець, авторкою саг «Притаманна» та «Подоляночка. Незломима», які успішно продаються в книгарнях та з рук автора.

Тетяна прийшла до літератури стежками кількох професій. Вчителька географії та економіки, яка викладала в школах Житомира, в 2006 році вирішила піти в журналістику й за чотири місяці стала випусковою редакторкою газети «RIA-К». Була головредом видань «Моє місто Козятин» і «Типовий Козятин». Працювала у столичній «Газеті по-українськи», очолювала газету «Перспектива» у Броварах. Із 2009 року й донині адмініструє Facebook-спільноту «Типовий Козятин», яка стала одним із головних інформаційних майданчиків громади.

У 2017 році Тетяна видала свій перший роман – сімейну сагу «Притаманна» і добровільно вступила до лав Збройних Сил України. Служба в 46-му штурмовому батальйоні «Донбас-Україна», врешті, поклала на бійчиню обов’язки командира роти з морально-психологічного забезпечення. Жінка пройшла дві ротації на передовій – у тому числі, старшим стрільцем - і зазнала важкого поранення. Попри контузію й травму хребта, здобула ступінь магістра психології та випустила другий художній роман про досвід війни і кохання – «Незломима».

З Тетяною Чудновець ми познайомилися під час презентації роману «Подоляночка. Незломима» в Центральній бібліотеці імені В. Земляка (м.Житомир). Авторку представляла її близька подруга — Людмила Колесник, бібліотекарка Житомирського ліцею № 27. Атмосфера зовсім не нагадувала офіційний творчий захід. Це була тепла, майже домашня зустріч, де між письменницею та слухачами не існувало жодної дистанції - жіноче коло, в якому говорили не лише про книгу, а й про життя, війну, втрати, любов, материнство, віру та силу жити далі. Коли ж у бібліотеці зникло світло, зустріч не перервалася. Майже половину презентації провели при світлі ліхтариків. І саме тоді особливо відчувалося, що справжнім історіям не потрібні ні сцена, ні прожектори. Достатньо людей, які готові слухати, і авторки, яка не боїться бути щирою.

1. Тетяно, як почалося ваше письменництво? 

Моє письменництво розпочалося ще тоді, коли я не була психологом, а працювала редакторкою та журналісткою. У колі родини я часто й багато розповідала про власне дитинство, згадувала історії з минулого. Врешті-решт, із подачі рідних усні розповіді почали лягати на папір і поступово виросли у справжню, повноцінну книжку — так народилася «Притаманна» у 2017 році. А вже пізніше, коли я пройшла через власні випробування, військову службу та здобула вищу психологічну освіту, слово стало для мене ще й свідомим інструментом зцілення, травматерапії та фіксації прожитого досвіду. 

2. На сьогодні ви маєте досвід видання кількох книжок. За якими критеріями обирали видавництва для кожної з них? 

Кожен етап мого письменництва вимагав свого підходу й відповідних людей поруч. Перша книжка «Притаманна» була шляхом повного самовидання, де я контролювала весь процес від А до Я. А от народження «Подоляночки. Незломимої» стало можливим завдяки тому, що я потрапила на Письменницький курс від Method Writing. Завдяки підтримці Наталі Скорикової та її команди книга почала визрівати й набувати форми. Це був безцінний досвід структурування та глибинної роботи з текстом. Продовженням цієї історії став видавничий договір з Orlando. Для мене було важливо знайти команду, яка розділить цінності книжки, збереже її автентичність і допоможе вийти у великий світ. «Незломима» вже має власну географію: вона побувала зі мною в Іспанії, Німеччині, на «Книжковому Арсеналі» в Києві, на презентаціях у Вінниці та Житомирі, а також була представлена видавництвом на міжнародних книжкових ярмарках у Франкфурті та Лондоні. 

3. Вихід «Притаманної» майже збігся з вашим рішенням піти на фронт. Як це позначилося на її долі? 

Служба повністю змінила фокус моєї уваги та пріоритети. Зазвичай після виходу книжки автор занурюється у презентації, зустрічі з читачами та промоцію. У моєму ж випадку «Притаманна» залишилася жити власним, автономним життям, поки я виконувала завдання на фронті. Вона розходилася без класичного маркетингу — через читацькі рекомендації та «сарафанне радіо». На сьогодні практично весь її наклад уже розпроданий, і мені дуже хочеться, щоб ця історія продовжила своє друковане життя. Вона має особливе значення. Тож, я активно шукаю можливості для видання нового накладу «Притаманної», аби вона знайшла свій шлях до нових читачів. 

4. Що спонукало витрачати власні ресурси на видання та просування книг? 

Для мене це ніколи не було про бізнес чи фінансову вигоду. Це інвестиція в сенси, в збереження пам’яті та в терапію через слово. Коли ти бачиш і проживаєш події такої емоційної та трагічної глибини, письмо стає внутрішньою потребою — зафіксувати це, дати голос власним переживанням та історії. Свої ресурси — ціна за повну свободу слова і можливість бути чесною з читачем. 

5. Ви вже мали досвід самовидання «Притаманної». Що змінилось у вашому підході до видання “Незломимої”? 

Зріс рівень вимогливості до структури та редакційної підготовки. До «Незломимої» я підійшла вже з розумінням того, що авторові необхідна професійна команда — редактори, коректори, дизайнери та видавнича мережа. Якщо перший досвід тримався переважно на власному ентузіазмі, то робота над другою книгою була більш системною: від ретельного шліфування тексту до професійного розповсюдження. 

6. Ви пройшли шлях самовидання та публікації книги у видавництві. Які відкриття дав цей досвід? 

Самовидання дає тотальний контроль над кожною комою та оформленням, але вимагає від автора бути одночасно й менеджером, і логістом, і маркетологом. Видавництво ж дає професійний масштаб, редакційну оптику та вихід на широкі ринки, проте вимагає довіри до команди. Головне відкриття — найкращий результат народжується тоді, коли автор точно знає цінність свого слова, а видавець знає, як це слово якісно донести до аудиторії.

7. Ви опублікували у збірці військової прози «Маленький жовтий екскаватор». Чим відрізнялось видання власної книги від участі у колективній збірці? 

Власна книжка — це персональний простір, де ти повністю несеш відповідальність за кожну сторінку. Участь у колективній збірці військової прози — це звучання у багатоголоссі. Твій текст стає частиною спільного мозаїчного полотна, де досвід різних людей складається в єдину картину боротьби та пережитого. Це відчуття особливої літературної та людської солідарності. 

8. «Подоляночка. Незломима» увійшла до довгого списку премії «Книга року BBC» 2025. Як проходить відбір у цьому конкурсі, та що на практиці дає авторові така відзнака? 

Про те, що мову книжку подали на конкурс, я дізналася вже від видавництва — це стало дуже приємною несподіванкою. Я просто прийняла цей факт і спокійно відпустила ситуацію, без жодних зайвих нервів. А от коли оголосили результати, з'явилося справді дуже тепле відчуття: моє творче дитя визнали однією з 15 найкращих книжок року! Це супер, хоча у глибині душі я й так була впевнена в її силі та цінності. На практиці відтепер на обкладинці «Незломимої» є спеціальна позначка премії. Це додає виданню ваги в очах спільноти та, безумовно, сприяє кращим продажам. А для мене особисто ця відзнака — просто гарний і дуже приємний бонус. 

9. Які рішення з видання та просування книг були б іншими сьогодні? 

Сьогодні я б із самого початку будувала системнішу комунікацію з читачами та медіа ще на етапі написання чи підготовки рукопису. Також я б менше вагалася щодо делегування технічних та організаційних питань фахівцям, аби залишати більше внутрішнього ресурсу для безпосередньої творчості, психологічної практики та громадської діяльності. 

10. Про які сторони Тетяни Чудновець читач ще не знає? 

Читач знає мене перш за все через призму воєнної та гостросоціальної прози, психології та військового досвіду. Але поза цим є й інші сторони: моя любов до тихої творчості, гумору, розробок дитячих і казкових сюжетів, а також фантастичних задумів – зокрема, історій про часові мандрівки. Мало хто бачить і мою щоденну роботу над розвитком ветеранських ініціатив у громаді — той практичний, «невидимий» пласт життя, з якого насправді й народжуються нові сенси.

Як травматерапевтка, Тетяна має досвід консультанта постраждалих від бойових дій у програмі СЕТА, як ветеранка, заснувала разом з однодумцями громадську організацію та супроводжує тих, хто повернувся з війни, у територіальній громаді села Махнівка. У життєвому шляху немає випадкових професій. Книги Тетяни Чудновець сприймаються як чесна розмова, і саме про «Незломиму» детальніше розповімо в огляді наступного тижня.

Ми дякуємо Тетяні Чудновець за активну участь в проєкті «Сам собі видав». Сподіваємось побачити в ньому письменників, що хочуть розповісти про досвід самостійного видання книг в Україні та за кордоном. Надсилайте ваші пропозиції в редакцію або заповнюйте форму на сторінці вгорі (у веб-версії), з повідомленням «Сам собі видав». 

Ще на тему:

Сам собі видав: 10 питань для Тетяни Ковальчук

Угоди в книжкарстві: хто що винен

Надбати: скільки коштує книга письменник

КнижКава в Facebook  - щотижня й більше

Надбати: скільки коштує книга письменнику

Image by @MZarzhytska & Google AI

Автор Марія Заржицька

Випуск 115

Цінотворчий контекст — одна з найболючіших тем не тільки для читача й видавця, а, насамперед, для автора книги. Коли письменник тільки починає створювати новий текст, він украй рідко замислюється, скільки книга буде коштувати на виході. Чи варто творчій людині взагалі перейматись такими питаннями?

Часовимір

Прийнято думати, що письменник і рахунок живуть у паралельних світах. Ми орієнтуємося на поведінку генія і вважаємо її не просто явищем, а зразком для наслідування. Тобто, значна більшість людей просто копіює поведінку тих, кого вважає авторитетом, забуваючи тверезо оцінити можливості власного “Я”.

Інакше кажучи, якщо відомий письменник не рахує і при тому заробляє великі кошти, ми будемо приписувати це виключно геніальності або, як варіант, політиці продажів, побудованій кимось вправним. Тобто, в другому випадку йдеться про суто комерційні проекти, і тут типового українця підстерігає пастка “Я”.

Наша самість, помножена в рази радянською дійсністю без помічників та геройськими установками американських фільмів, умовляє нас бути менеджерами по всьому. Так з’являються письменники, які начебто і пишуть непогано, і створюють досить вдалі комерційні проекти, і примудряються прорватись крізь інтенсивний шум від собі подібних у  літературній бульбашці, ведучи канали, їздячи в тури й зустрічаючись із читачами. Ще одна непогана книга, ще одне слово в українській літературі, а купують чомусь закордонне, і пропонують, насамперед, закордонне, бо те, що письменник сам про себе розповідає — одне, а позиція великого видавничого пальця знову не на його користь.

Часопростір

Якщо дивитись на сторінки українських видавництв перше, ніж писати книгу, то й писати, мабуть, не захочеться. Хороших текстів мало. З одного боку, це стимулює нелінивих — мовляв, у мене точно вийде, з іншого — підприємливих, які швидко вхоплять тренди й напишуть приблизно так само або вмовлять це зробити штучний розум. 

Більш проникливі побачать, що хороший текст письменника, здебільшого, ховається за нудною й однотипною анотацією видавця, що її наче й не видавці писали, а копірайтери зі сколківського підвалу по десять рублів кілознак. Якби не пробні уривки та відгуки, знову ж таки, нелінивих, хтозна скільки хороших текстів лишилося б непоміченими на кращих в світі, найзручніших в світі сторінках видавництв і книгарень.

Частина видавців чесно просить письменників самим скласти анотацію до свого твору, але то ще треба вміти робити, як і писати видавцям листи. Частина видавців чудово розуміє, що від читання стоп’ятсотої анотації про пам’ять, дорослішання та втрати покупець з високою ймовірністю придбає пляшку пива й на цій багатостраждальній ноті закупиться гіркими думами на півроку. Ладно, на місяць, бо читати швидко цілком вписується в концепцію чудового сервісу, який ми маємо надавати незламно.

Дрібниці

Щодо писання книги, яка продасться, потрібно врахувати не тільки час на її створення, а й на редагування. І з цим біда, бо на двох українців у нас тепер по три редактори, ШІ вставляє свої п’ять центів, і в кінцевому підсумку все хочеться покласти на плечі найвідповідальнішої людини в процесі — редактора з видавництва, та на його увагу ще треба заслужити.

Як не прозаїчно це звучить, але редактори теж хочуть працювати менше. Тим паче, редактори, великий видавничий палець яких сам по собі опускається, щойно вони бачать іще роботу. Старі російські казки про безграмотну жіночку, яка ніколи в житті не написала ні півстатті й раптом видала бестселер, інколи збуваються. Майже як “Спортлото”, і це було б круто — щотижня дивитись видавниче бінго на першому національному.

Отже, створити (це драйв, самозабутній — які гроші, був би поруч бутерброд із кавою), відредагувати (для когось це теж драйв, а більше для редакторів, яким ще й платять за те, що вони читають майбутні бестселери) і запакувати. А як запакуєш, коли з кожної праски кричать — потрібні соцмережі та лояльна аудиторія. Вважай, фьючерсний контракт.

Ринок

Ми майже некритично звикли ставитись до видавничих примх. І цей мішечок ліні теж долетів до нас сусідським дроном. Тільки дуже давно, ще до появи соцмереж, і навіть до появи копірайтерів з безкоштовними технічними завданнями. Я чесно не розумію, як письменник-новачок у сучасній літературній сфері може сформувати аудиторію до виходу книги, якщо його прізвище не Мавроді. Якщо відомий блогер аж раптом вирішив написати книгу, це майже принц Гаррі. Він продасть, навіть якщо зіркова п’ятірка йому відмовить. Більш того, видасть.

Ми все ж таки розглядаємо стандартний варіант, коли нема блогу, а треба його робити, бо ринок вимагає — і що казати? Добре, якщо є дотичність до літературної сфери, й можна заїхати на умному слові, а ще й гучно виїхати, на трагічній ноті митця, за яким три квартали неслись папарацці. Добре, коли на цей момент уже все написано, й спільнота з розумінням зітхає — одним писати, іншим продавати. А якщо немає нічого, зовсім нічого?

Для того, аби продати неіснуючу книгу, потрібно мати не лише талант, а й сюжет, який можуть перехопити, роздерибанити, пропустити крізь м’ясорубку ШІ та видати в дещо зміненому вигляді.  Досвід ринку викочує історії про надзвичайно дивні співпадіння, в яких ледь не кожну заяву на публіку можна піддати фактчекінгу, а фальшиві посмішки учасників афер говорять самі за себе. Щоправда, таланту не скопіюєш, а це вже питання часу та життєздатності проектів “ідея-мікс”.

Отже, в обережних авторів усі сподівання лягають на здатність достукатись до видавця, а з цими комунікаціями в нас кожен — герой базару. Можливо, тому видавці починають переводити самопрезентацію в стандартизовані форми. З літагентами ще веселіше: від них можна почути суб’єктивну думку, чому ні, або так, але — і з чистою совістю піти далі по видавцях, з мазохістичною впертістю набуваючи собі шпалери з відмов, як той американський геній.

Добре, якщо автор на цьому етапі порахує витрати на аптеку і почне допрацьовувати. Це вже, вважай, капіталізація авторського продукту, який залучає не тільки бета-рідера з бульбашки (якому добре, коли як у нього), а й рецензента і редактора. Не факт, що видавничому редактору все сподобається, але ж...

Говорили-балакали

Погано, коли автор пише канал замість книги. Втеча від реальності, де рукопис іще сирий, або книга чомусь погано продається, а в неї вкладено більше, ніж у квартиру біля Барабашово, і простіше купити ларьок, аніж отето все, і тираж Сем’янківа, який, здається, ніколи не був у турах, виїдає останні цеглини стіни між депресією і Мном.  Краще вже драма Підмогильного в чаті літагента, який хоч помолиться вслід.

І тут, крім казки про Алі-Бабу, нема чого згадати. Валюта марнославства згоряє ще швидше, ніж павлівські рублі, й треба було в самвидав, та мотивація — і головно, енергія — вся вийшла, як у збірної України після виснажливої перемоги над командою Швайцарії.

Тривіальне й "нє"

Тим часом рідна ненька Україна не те щоби прискіпливо, а досить практично ставиться до авторських роялті. Їх обкладають стандартними податками в 23 відсотки, а видавці чомусь воліють платити аванс саме з роялті, бо отак взяти й заплатити паушал плюс роялті ще Кінг не куплений. 

Отак і виходить, що в українського автора від початку нерівні можливості, як не працюй — то навіщо працювати більше? Дипломат у війні тутсі та хуту працює на власну малярію, й багато таки свідомо це роблять.

І тут хоч скандал закочуй, аби почули. Не оцінять, то хоч проглянуть, за що сир-бір. У всякому разі, на аптеку вистачить. І хай там обійми вусатих імпресаріо — добросердя переможе. Бо ганьбити письменництвом віднині будуть лише відчайдушні домогосподарки. 

КнижКава в X, Facebook - 

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

час роззирнутись.

Ринок проти техногігантів: чого чекати книжковій галузі

 

 

Image by MZarzhytska on X & Google AI

Автор Олекса Кримчій, Марія Заржицька

Випуск 110

6 березня цього року Асоціація американських видавців (AAP) та 13 найбільших видавничих домів (Penguin Random House, HarperCollins, Wiley, Hachette та ін.) подали позов проти піратської бібліотеки Anna’s Archive до суду Нью-Йорка. Ресурс звинувачують у масовому порушенні авторських прав на більш ніж 140 мільйонів текстів. Згідно звинувачень, Anna’s Archive не просто надає доступ до книг безкоштовно, а продає високошвидкісний доступ до піратських даних розробникам ШІ за криптовалюту. 

І тут виявляється цікавий момент: суспільство - в тому числі, й активні гравці книжкового ринку - готові були роками закривати очі на існування Anna’s Archive та їй подібних бібліотек, аж поки це перестало бути ідейним піратством. Щойно мова зайшла про гроші, ринок наполохався, ще й як серйозно.

Автор і переробка: більше, ніж право знати

З точки зору авторів - не всіх, але чималої кількості - якщо їхню книгу десь читають безкоштовно, це не так вже і страшно. Прикро, але хай собі. Втім, коли йдеться про перехоплення текстів для так званого навчання ШІ, маємо на увазі зовсім не етичний контекст. Тобто, не те щоби автори були аж так проти вивчення штучним інтелектом людської мови чи ситуативного мовлення, що більш релевантно. Йдеться про перехоплення стилю, концептів, ідей та апропріацію в так звані “швидкотексти”.

І тут сучасність наступає на горло авторській пісні. Про папір більше не йдеться. По-перше, неліниві ринковики ходять книгарнями, й якесь диво виводить їх на ті самі експропріаторські твори. Для зчитування авторської невпевненості потрібно кілька хвилин, для формування обгрунтованої підозри в груповій експропріації - трохи більше. Тут іде розрахунок на читачів жанру, які не встигли або не мали змоги помітити авторську безсовісність та придбали книгу до того, як її організовано забудуть. З онлайном складніше - там відбувається потужніше розмиття жанру, стилю, методів, а частіше, повне блендування вихідних текстів.

Інакше кажучи, хороший текст можуть перетворити на кілька теж непоганих, сформувати з них читацький фастфуд і напхати його в додатки для безкоштовного читання, що заробляють не на продажу текстів, а на рекламі чи рівнях доступу. Частина текстів перетворюється на вертикальні серіали, і це вже дійсно по-бредберіанськи. 

Автор і корпоративні змови: більше, ніж ШІ

Частину текстів такі додатки беруть у маловідомих або невідомих авторів, які готові бути інгібіторами читацьких емоцій, але значна частина - і це добре помітно - сформована ШІ, з використанням усіх потрібних тригерів та спецефектів. Де-факто, знайти похідний текст украй важко. Творам задають нові назви, змінюють імена персонажів, локації та інші маркери оригіналу.

Така тактика була добре опрацьована в минулі роки алгоритмами соцмереж, які, мабуть, не соромились дізнаватись про авторів та їхні твори більше чи обмінювались даними на корпоративному рівні. З контенту, таргетованого на авторів же - ще й як зухвало - було видно, що алгоритмами та ботами використовувались ті самі маркери оригінальності, про які йшлося вище. Навіть якщо припустити, що алгоритми зібрали в соцмережі готові дані з цими маркерами, вихідний набір все одно треба було звідкись брати.

Тобто, авторів “ввічливо” попередили, що збираються робити, але ця гра м'язів, очевидно, лишила свій слід. Обурення від нападу на особистість перевищило навіть бажання отримувати винагороду за свою працю. Автори готові йти до судів - більш того, йдуть, і йдуть навіть тоді, коли програють.

Кінець благодійності - чи тільки початок?

Будь-яка «тіньова бібліотека» (неважливо, Anna’s Archive чи локальне «Чтиво») зараз розглядається не як благодійність, а як несанкціонована база даних для навчання штучного інтелекту. Так, іноземні видавці наголошують, що безконтрольне поширення книжкових сканів позбавляє українських авторів можливості перекладу іноземними мовами. Закордонні видавництва не хочуть купувати права на те, що вже «гуляє» мережею безкоштовно.

Щоправда, закордонні видавці не врахували одного - української валюти марнославства. Цивілізованому ринку й досі неможливо пояснити, як виживає письменник з “Букнета” чи “Аркуша”, доки цей ринок не наведе бінокль на “Литнет” чи “Author.Today”. З іншого боку, автори, яких злили на піратські сайти, не повинні страждати ані через сам факт, ані через його незнання. Коли з цим стільки років мирилися видавці - прямі розпорядники майнових прав на твори - чому питати з автора?

Крім того, при закритті “Чтива” далеко не вся письменницька спільнота, чиї твори були там, дізналася про це. Сам факт говорить про те, що відбулося лише закриття - тобто, блокування ресурсу. В чиїх руках контент, і де він опиниться завтра - велике питання.

Екологія: велика різниця

Щодо небажання іноземних видавців друкувати “палені” твори, знову ж таки, потрапляємо до різниці ментальностей. У нас - в тому числі, через “пихату гривню” - надрукують і паленку. Відповідь полягає у безлічі природних ресурсів та зовнішньому боргу (хтозна, як його рахують). У них будуть робити ставки на електронку, а що їх робити, коли вже зроблено. 

Є ще одна різниця - дієвий акцент на інклюзію. Згідно Європейського акту про доступність (EAA), з 6 червня 2025 року всі електронні книги та пристрої для читання в ЄС мають бути повністю доступними для людей з порушеннями зору чи дислексією. Це змушує видавців переходити на формат EPUB 3 з вбудованим озвученням та адаптивним верстанням. Платформи, що не відповідають цим стандартам (як старі архіви сканованих PDF на «Чтиві»), автоматично опиняються поза правовим і технічним полем ЄС.

Майбутнє цифрового читання в Європі — це не просто «скан сторінки», а інтерактивний файл, який можна слухати, масштабувати та перекладати в реальному часі за допомогою ШІ. Нас утішають тим, що з 2026 року українці в ЄС (і європейці в Україні) зможуть користуватися цифровими бібліотечними сервісами без додаткової плати за трафік. Це робить хмарні бібліотеки значно доступнішими за офлайн-файли.

Отже, старенька Європа будує систему децентралізованого доступу до книг - в умовах життя громадян, які ще й погіршуються (через епідемії, війни, демобілізуючі хвороби тощо):

• Державні архіви: Рідкісні книги переїжджають до національних цифрових репозитаріїв.
• Бібліотечні додатки: Сучасні книги стають доступними через абонементи в бібліотеках (наприклад, через OverDrive/Libby, яка була офіційним партнером Лейпцизького ярмарку 2026 року). Оскільки Libby не працює з авторами чи видавцями напряму, українські компанії приєднуються до мережі через міжнародних агрегаторів (наприклад, Draft2Digital або Smashwords).
• Легальні сервіси: Видавці створюють власні платформи з підпискою, де ціна за книгу є мінімальною, але автор отримує роялті.

Час анонімних волонтерських архівів минає. На зміну їм мають прийти державні або грантові цифрові бібліотеки.

Замість підтримки піратських сайтів, пропонують розширювати мережу E-read Europe та додавати українські фонди до легальних безкоштовних бібліотек (як-от німецька Onleihe). Під терміном E-read Europe на Лейпцизькому та Лондонському ярмарках 2026 року зазвичай мають на увазі не одну конкретну програму, а цілий вектор цифрової трансформації, який зараз активно фінансується ЄС. Це відповідь європейської спільноти на закриття «сірих» бібліотек: замість анонімних ресурсів пропонуються легальні, інклюзивні та технологічні платформи.

Тобто, друкувати нас за кордоном, скоріше за все, будуть як виключення, і це має бути щось впливове. А що таке вплив? Аби те знати, потрібно не володіти мовами, а говорити ними.

КнижКава в Telegram, X, Facebook - 

тонометр життя.

КнижКава в Threads, Bluesky -

там, де не ходять інші.

Хочете стати нашим колумністом

чи розповісти про книгу, новинку, акцію?

Пишіть головреду:

mariazarzhytska@ukr.net

Угоди в книжкарстві: хто що винен

Images by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор Марія Заржицька                   Репортаж місяця - вересень жовтень листопад 2025

Випуск 94

Літературний ринок передбачає декілька етапів руху твору від автора до читача, і в цьому процесі закладено кілька договірних моментів. Залежно від особливостей проекту, автор планує ці етапи і готується мати справу з контрагентами як рівноправна сторона угоди.

В минулому репортажі місяця ми говорили про важливість визначення права власності на твір. Це стосується не лише моменту, за який найбільше переживають письменники - тобто, підтвердження того, що саме вони є авторами пропонованих ними творів - а й розподілу прав між спіавторами, якщо такі є. 

Крім того, самовидавці можуть укладати угоди з іншими учасниками видавничого процесу - ілюстраторами, верстальниками, книжковими дизайнерами тощо. Сьогодні розглянемо, з якими контрагентами - тобто, сторонами угод - доведеться мати справу автору, і що потрібно врахувати при укладанні домовленостей.

Контрагенти і довіра

В договірному процесі контрагент є особою або організацією, яка укладає з вами угоду на виконання певних робіт або надання послуг. Письменники, що планують видати свій твір, можуть використати кілька шляхів до своєї мрії, й найкоротший із них не завжди виявляється таким.

В репортажі вересня ми розмірковували над тим, що угода, по суті, існує в совісті кожної зі сторін, незалежно від того, була вона зафіксована письмово чи не була. Тобто, відсутність або втрата документу, що підтверджує угоду, не означає неможливості захистити свої інтереси. Цей факт підтверджується Цивільним Кодексом і не потребує жодних доказів - достатньо прочитати відповідну статтю. 

Інший момент - необхідність в доказах, якщо у вас немає документу, що підтверджує угоду. В найгіршому випадку призначається слідство, і не на вашому боці хіба що час, який можна було використати для укладання документу або запиту копії, якщо документ утрачено. 

В найпоширенішому випадку, вам потрібно розуміти, чого саме ви чекаєте від контрагента, що і коли повинні зробити, аби результат вашої співпраці відповідав найкращим очікуванням. Для того і потрібен текст угоди, на який ви спираєтесь, не надто покладаючись на мінливу пам'ять.

Угода - чудовий інструмент управління графіком і структуризації мислення. Саме тому її завжди потрібно читати й перечитувати. Від нас зауважимо: якщо угода нечитабельна, вона є проблемною і потребує втручання, як мінімум, літературного агента. В подальшому ви можете розпочати переговорний процес для зміни умов, відхилити угоду (якщо ще не уклали її та контрагент відмовляється вносити зміни), розірвати угоду (якщо вочевидь маєте на те право) або звернутись до юриста, коли випадок складний і може обернутися судовим розглядом. 

Втім, значна частина письменників, що мають проблемні угоди, не мають можливості одразу залучити юриста, бо вже витратили кошти на самвидав. Цей казус, на відміну від монетизації твору, називається ванітізацією (від англ. vanity publishing - недобросовісне видавництво). Так трапляється з видавництвами, що обіцяють більше, ніж друк твору з редакцією автора - тобто, виплату роялті від кожного проданого екземпляру. 

І тут, насамперед, ідеться про обмануті очікування. Добре, якщо твір якісний, і його потрібно лише надрукувати та забезпечити йому певні умови продажу. Тобто, якщо вам надрукували й дали майданчик, а рекламою й маркетингом змушені займатись ви самі - читайте умови угоди. 

Друкувати завідомо поганий твір, позиціонуючи себе, як видавництво, а не друкарня, і виставляти його на продаж, як мінімум, неетично. Звісно, продаватись він не буде, і автор, що вклав у нього кошти, рано чи пізно отримає рішення зняти з продажу тираж або роками буде чекати, доки цей віз посунеться з мертвоі точки. 

Видавництво, що виплачує авторам роялті, як правило, займається базовим маркетингом. І тут важливо уточнити, скільки триває так званий “період інтересу” до твору - тобто, час, коли його активно просувають. Він завжди менший за час дії майнових прав, які ви передали видавництву, тому враховуйте це при плануванні власних маркетингових активностей.

Чистий самвидав і перші угоди

Самовидавець - якщо він не володар букету талантів - потребує, насамперед, макету книги. Найімовірніше, такий автор звернеться до верстальника чи книжкового дизайнера, який може поєднувати в своїй роботі кілька напрямків діяльності. Без ілюстрації книга може існувати, а без макету це всього лише файл у форматі pdf або текст у блозі. 

Макет потрібен тим, хто хоче реалізовувати свою електронну форму через відомі інтернет-магазини або планує друкувати книгу. Без макету жодна друкарня не розпочне виготовлення книги, тож, потурбуйтесь про те, аби співпрацювати зі спеціалістом, гідним довіри. Це має бути людина, що розбирається в стандартах галузі.

Де-факто, вам одразу потрібно формувати команду проекту, якщо тільки книжковий дизайнер не з тих, хто може все, і з кожним укладати угоди на виконання певних робіт. Якщо це компанія, угода укладається з компанією, якщо це окремі особи на аутсорсингу, договори укладаються з кожним персонально,  містять перелік, особливості виконання робіт, їхню вартість та терміни виконання. 

Інакше кажучи, ви не просто говорите: "Зроби книгу", а детально описуєте, якою хочете її побачити, дослухаєтесь порад спеціаліста або повністю довіряєтесь його майстерності, й цей факт теж має бути зафіксованим. 

В межах проекту виконавець має надати вам план робіт, але перед тим вам потрібно чітко заявити свої очікування. Це може (і навіть рекомендується) оформлювати як бриф. Єдина проблема - далеко не кожен дизайнер вміє проводити опитування замовника. Той теж не завжди може описати, що саме йому потрібно, та й договір підписувати такі люди не завжди хочуть.

Якщо у вас є можливість звернутись до посередника чи винайняти проектного менеджера - в жодному разі не упускайте її. Особливо проблемною є робота з ілюстраторами, і саме в плані укладання угод. Це пов'язано не лише з психологічними особливостями професії, а й інструментами, які будуть застосовуватись. Так, використання ШІ чи похідних технік, у яких можуть бути використані твори інших авторів, потребує особливої уваги.

Інакше кажучи, взяте без дозволу, неліцензоване, неоплачене чи іншим способом не віддячене може загрожувати втратою цілого тиражу, бо його просто заборонять продавати. До того ж, законний ШІ-креатив передбачає фіксацію промптів (творчих запитів до інструменту) та результатів роботи програми як проміжних, а не остаточних, або допоміжних, якщо основа зображення твориться за допомогою інших технік. 

Угоди з видавцями: до та після

До укладення угоди з видавцем потрібно його знайти, й тут важливо не плутати, хто видавець, а хто друкар. Останній нічого вам не редагує, не домальовує і не продає. Ви отримуєте готовий наклад за власний чи спонсорський кошт із макету, який принесли, в кількості, визначеній самостійно, та продаєте його через самостійно обрані канали. 

Від друкаря варто очікувати лише якісного друку, і - от біда! - ілюстрації не завжди виглядають так, як в оригіналі. Це залежить не лише від параметрів друку та паперу, а й від уміння ілюстратора адаптувати зображення під особливості друкованої форми.

До речі, опис якісного друку теж варто зробити самим, ще й порівняти його з умовами угоди, яку укладаєте з друкарем. 

Класичний видавець має опублікувати ваше видання за власний кошт, і це передбачає відбір книги до портфелю, редагування (художнє, структурне, літературне, контекстне - завждли уточнюйте суть термінології, якою зараз чимало граються), коректуру і ті етапи створення книги, про які ми говорили вище. Крім того, видавець продає, пропонує книгарням, організовує рекламу та промо, презентації тощо.

Все те, що має робити видавець, вказано в угоді чорним по білому. Якщо не вказано, а він має це робити, доведеться відкривати рота для захисту своїх інтересів не лише в Фейсбуку чи в Тредсі. Терміни виконання, порядок виплати гонорару та роялті - далеко не все. Зверніть увагу на об'єм прав, який ви передаєте, та на можливості видавця зробити, наприклад, електронну чи аудіоверсію книги.

Категорично неприпустимо ставити автора в боргові умови стосовно публікації книг. На жаль, такі випадки трапляються. Де-факто, з письменником укладають угоду на передачу всіх видів прав, усно обіцяють публікацію та просування й маніпулятивними методами спонукають підписати угоду, яка повністю позбавляє автора можливості розпоряджатися твором на тривалий період. При цьому обмежень у такого видавця майже немає, автор не отримує нічого, крім хіба що кількох власних екземплярів, які змушений продавати самостійно.

Чи варто говорити, що такі угоди не читають, ані на етапі знайомства з ними, ані на етапі укладання? Ключову роль грають симпатії та “хороші стосунки”, які раптом стають гірше ніж поганими, варто письменнику чогось захотіти, навіть за тими крихтами, що милостиво накидані в такій угоді.

Ліки від самовпевненості

Не будемо надто довго спинятись на критиці, бо вона повинна існувати апріорі. Якщо є можливість звернутись до рецензента, включіть його в список ваших авторитетних читачів. Якщо є можливість укласти угоду з рецензентом, зробіть це, бо робота включає не просто читання й власну думку про твір - ви сплачуєте кошти за якісну послугу, і ніхто не повинен вам гарантувати прохід, якщо книга потребує доопрацювання. 

Знову ж таки, рецензент, як правило - літературознавець, і добре, якщо знається на особливостях ринку. Щодо шляху до видавця, знадобиться літературний агент, послуги якого можуть включати довидавничу підготовку твору, презентаційний пакет, пошук видавця та супровід угоди, маркетинговий супровід. Такою є практика літературних агентів в Україні, адаптована під особливості нашого ринку. 

В цій практиці укладається почергово декілька видів угод, з конкретними видами робіт та особливостями оплати, що залежать від виду робіт. Власне агентська угода не передбачає оплати доти, доки не буде укладено угоду з видавцем, а от редакторська, референтська чи маркетингова угода може включати терміни та способи оплати, на яких ви зійдетесь (наперед, частинами чи передплата - післяплата). 

З агентами домовлятись найпростіше, бо, крім вимогливості до твору як такого, вони пропонують гнучкі графіки співпраці та доволі уважно вивчають всі особливості. Крім того, ви обов'язково навчитеся читати угоди та почуватиметесь більш впевнено в контактах з іншими учасниками видавничого процесу. 

Якщо ви бажаєте стати активним учасником наших публікацій про угоди в сфері книжкарства, від вас обов'язковий не лише професійний досвід та вміння ґрунтовно висловити свою думку, а й запит безпосередньо до редакції часопису. Втім, коли ми самі пропонуємо вам бути довіреним коментатором - не прогавте такої нагоди! В будь-якому разі, ви можете лишати коментарі до цієї публікації, аби висвітлити певні моменти детальніше та сприяти письменству й видавцям у пошуку спільної мови. 

Якщо ви вважаєте, що ваші права зазнали шкоди - напишіть нам, і ми всіляко сприятимемо розв'язанню вашої проблеми, залучивши не лише літературного агента, а й правників, які допоможуть розібратись у теоретичних та практичних аспектах захисту інтелектуальної власності. 

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша експертна думка.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Сам собі видав: 10 питань для Олени Ковальчук

Images by Olena Kovalchuk

Інтерв'ю від Марія Заржицька

Випуск 93

Тема самвидаву в українському книжкарстві тим паче загострилась, чим частіше чуємо про кризові явища. Наші творці воліють лишити по собі слід, хай там що, і є сподівання на увагу видавців, які, мов Антей, у критичний момент вхопляться за рідну землю. Тож, продовжуємо інтерв'ювати сміливців, адже пілотна публікація рубрики набула неабиякої популярності серед нашої читацької аудиторії.

З Оленою Ковальчук ми познайомилися під час цьогорічного форуму “Відсіч” в Житомирі. На своєму стенді в “Авторському дворику” вона презентувала власні книги, видані за власний же кошт - “Пригоди Тосі” (ФОП Стасюк Л.С., 2021) та дві книги того самого видавництва, що побачили світ у 2025 році - “Софіко: чотирилапе серце” та поетична збірка військового часу “Обпечені крила”. До речі, видавництво, в якому публікується пані Олена, засноване, зокрема, літературною творчою спілкою “ЕЛІТЕР”, що популяризує талановитих авторів.

Перше, що здивувало - автор дитячої літератури був змушений видаватись навіть не у рідному місті, а в сусідній області. Для авторів з Житомира ця практика є нерідкою, але, здебільшого, книги за межами області публікуються у Вінниці, з якою налагоджені міцні культурні зв'язки. З іншого боку, твори письменниці приваблюють читачів зворушливістю та легкістю стилю, а деякі з них проілюстровані юними читачами. Вона - волонтерка в ГО “Територія здоров'я, краси та успіху” й активно популяризує в місті одну з найдієвіших методик подолання хвороб опорно-рухового апарату - скандинавську ходьбу.

Пані Олена, що майже тридцять років працює педагогом, ще й заступником директора ліцею “Сяйво”, неспроста вийшла за межі звичних шляхів. Можна було весь час присвятити учням початкових класів та родині, можна було згодитись на будь-які умови, аби книги невідомого автора почали публікувати. На жаль, якщо порівнювати зі Львовом, де діє потужна письменницька спільнота, для Житомира є характерною окремішність творців дитячої літератури, а за тим, і маловідомість. 

Ми вирішили дізнатись, чому Олена Ковальчук обрала шлях самвидаву, як їй вдається суміщати щоденну важку працю, творчість, благодійність та родинне життя і долати труднощі, які потребують, здавалося б, непідйомних зусиль. 

Якщо розглядати власну творчість як проєкт, що для цього потрібно?

Мотивація. З точки зору саморозвитку, автор чітко має розуміти, для чого це потрібно і хотіти цього. Не обійтись без плану дій та коштів. Найголовніше, люди, які будуть підтримувати або виконувати частину роботи над творчим продуктом.  

Що сковує вас, як творця в повсякденному житті, й як ви розкриваєте свій потенціал?

За час війни накопичилася втома, загострюються давні хвороби. Пригнічують звістки про щоденні смерті українців, особливо, дітей,  невідомість щодо кінця війни. Мої ліки - молитва, читання Біблії, моя родина. Якщо у них все добре, то у мене виростають крила. 

Зцілює турбота про ближніх (і це не тільки члени родини), волонтерська діяльність, улюблена робота з моїми учнями. Особливе місце в цьому списку займає спорт. З 2019 року захопилася скандинавською ходьбою, стала тренером, готую інших до змагань, іноді сама беру в них участь.

І, нарешті, спілкування з природою. Дуже люблю ліс, річку, гори, сумую за морем. З 2022 року доглядаю клумбу біля під’їзду, хоча мешкаю на третьому поверсі. Вирощую кімнатні рослини, допомагаю батькам на городі.

На додачу, розповім про такі цілющі речі, як слухання музики, читання книг, перегляд фільмів, зрідка - відвідування театру чи виставки. Врешті, зустрічі з друзями та подарунок для себе. Найчастіше, це смаколик, інколи - косметолог чи перукарня, нова вишиванка чи сукня. 

Як ви прийняли рішення видаватись самостійно? 

Це рішення довго приймалося. Перша моя книжечка «Пригоди Тосі» була першим досвідом. У мене було велике бажання її видати в пам'ять про свою бабусю, але я не знала, з чого розпочати. Побачила рекламу від видавця, написала. Наступного дня отримала відповідь. Так розпочалася наша співпраця. 

Пізніше я подала до часопису цього видавця кілька своїх поезій і оповідання. Втім, якість залишала бажати кращого: помилки в тексті, нема відомостей про авторів. А мені дуже сподобалися твори інших письменників, і хотілося спілкування з ними. 

Друга книга – збірка поезій «Обпечені крила». Я розуміла, що видавництва видають лише вірші знаних поетів, а мене читають лише друзі у соціальних мережах. Почала збирати кошти і думати про ілюстрації до поезій. Зробила ще один непростий для мене крок – презентація книги. Я вже чітко знала, якою хочу бачити свою книгу. 

Третя книга – «Софіко – чотирилапе серце». Я дала собі термін – шість місяців. Якщо за цей час жодне видавництво не захоче видавати мою книгу, то це буде моїм подарунком до 50-річчя.

Я не знаю, чи виживу завтра, тому часу чекати, коли мене помітять, не маю. Періодично надсилаю твори на конкурси. Участь у них є досвідом і практикою письма. Збираю кошти на нову книгу.  

Вам, як і багатьом житомирським письменникам, довелось видаватись не в Житомирі. Чому так сталось у вашому випадку, та чим вас привабили хмельницькі друкарі? 

Напевно, я не знайшла на той час свого видавця в Житомирі. Приходила, домовлялися, надсилала електронну версію, а її губили. Тиша, час іде. Вже після книжкового форуму «Відсіч» маю інформацію щодо надійного видавництва з Житомира, про яке не знала. Хмельницькі друкарі відгукнулися швидко. Вони відповідальні, ціни у них прийнятні.

Чого вартує бути водночас автором, редактором та дизайнером власних книг? 

Звісно, потрібні кошти. Я відкладаю невелику суму з зарплати, на свята рідних прошу замість презентів дарувати кошти на видання книги. Про прибуток не йдеться, це більше про вклад у культуру, про слід, який залишає людина після себе, про можливість заявити світу, що українці – творча нація. 

Потрібні також певні навички роботи з технікою, кілька людей, які почитають текст і зможуть побачити в ньому плюси і мінуси, підтримати.

Василь Сухомлинський був педагогом і письменником, як і ви. Скільки традиційного у вас в цьому контексті та що нового пропонує ваш творчий підхід?

О, для мене честь таке порівняння. Ще будучи студенткою факультету педагогіки, я мріяла бути схожою на нього. Його книги «Серце віддаю дітям» та  «Сто порад учителю» були моїми помічниками перші 10 років педагогічної діяльності. Потім подарувала їх молодій колезі. В основі моєї роботи – любов до дітей. Саме заради них стараюся бути прикладом для наслідування. Залучаю до створення книг, тренувань скандинавською ходьбою. Поєдную навчання і екскурсії, провідую хворих і підтримую тих, у кого щось не виходить. Часом казка народжується під час уроку, але не вистачає часу її записати. Головне, що вона допомогла зрозуміти, надала впевненості моїм учням.  

За можливості зробити внесок до підручника (оповідання, вірш, навчальні вправи тощо), чому навчили б? 

Якби така можливість була, погодилася б. Мої твори для дітей сучасні і вчать основним моральним принципам, які записані в Біблії. 

Чого у вас більше, індивідуального чи колективного, і як це впливає на творчість?

Важко сказати. Завжди піклувалася про когось більше, ніж про себе. Люблю бути в колективі, а творити на самоті. Після роботи також хочеться побути півгодини на самоті, щоб відпочити. Поезія народжується як відгук на певні події, емоції. Казка чи оповідання - під певний запит, проблему.  

Як залучили юних ілюстраторів до створення ваших книжок? Яким був результат втілення ідеї?

Мені хотілося підтримати дітей в умовах війни, створити щось спільне з ними, показати значення їхньої творчості і спонукати до подальшого розвитку. Результат – видана книга з їхніми ілюстраціями, яку діти отримали від мене у подарунок, спільне чаювання, спільна презентація книги.   

Як, на вашу думку, вплинуть меценатські або грантові кошти на розвиток творчого проєкту?

Творчість із шухляди побачить світ. Це можливість здійснити чиюсь мрію і мотивувати на подальшу творчість. 

До збірки поезій  Олени Ковальчук “Обпечені крила” ілюстрації створювали Богдан Палійчук, Марта Логовська, Аніта Гончарук, Мирослав Фурлет, Дана Коротинська. Всі книги письменниці можна переглянути та замовити на її персональній сторінці olenak_book в Instagram.

Ми дякуємо Олені Ковальчук за активну участь в проєкті "Сам собі видав". Сподіваємось побачити в ньому письменників, що хочуть розповісти про досвід самостійного видання книг в Україні та за кордоном. Надсилайте ваші пропозиції в редакцію або заповнюйте форму на сторінці вгорі (у веб-версії), з повідомленням "Сам собі видав".

Ще на тему:

Сам собі видав: 10 питань для Alina Ross

Яким повинен бути автор дитячої літератури

Український самвидав: витоки, проблеми та перспективи

КнижКава в Facebook  - щотижня й більше

Діізнавайтесь новини видавничої спільноти разом з нами!

Фанфіки і піратство: де межа добра і зла?

 

Іmage by @MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька

2025-й рік в Україні став роком активизації боротьби за авторські права, і не лише. В нас прокидається почуття власності не лише на речі, які ми вчора вважали за щось другорядне, таке, що не підлягає активному захисту - як-от вкрадені гроші чи велосипед. Інакше кажучи, ми самі не бажали вимірювати наші авторські права в одиницях власності, й цим користувалися всі, хто вважав це способом заробити.

Очевидний доказ тому - численні угоди, які автори підписують, не глядючи, й тим жахають будь-кого, хто спромігся прочитати хоча б третину тексту.

Щодо публічного аспекту проблеми, зазначимо позитивні зміни, з яких почалась осіння "Книжкова Країна" цього року. Так, фікрайтерка Тетяна Гринько, засновниця онлайн-платформи UWURead та її колега по перу, авторка фентезі "Загублений принц" Наталя Кош підняли дискутивне питання про те, як видати фанфік без порушення авторських прав.

Під час заходу прозвучало чимало цікавих моментів, пов'язаних із визначенням фанфіку як письменницького жанру, а також виокремлення цього поняття з кола так званих похідних творів - перекладу, інтерпретації, ретелінгу (переказу, хоча з останнім у дівчат вийшла окрема дефініція, й доведеться-таки визначитись, чим же англомовний термін в руках дієвця вирізняється від рідного нам переказу, який може бути не менш художнім, аніж оригінал), адаптації, імітації, пародії та супертексту. 

І тут ми, справді, за супертекст, - хоч постмодернова епоха все менше схиляється до оригінальності, та все більше хилиться на бік оригіналу як своєрідного ресурсу, з якого черпають автори, готові свідомо визнати себе другорядними.

Другорядність - щось інакше за посередність, яка, все ж таки, може бути оригінальністю, хоч і з доволі скромними текстовими можливостями. Другорядний автор не просто відмовляється створювати оригінальні тексти, а готовий свідомо працювати на популярність автора оригінальних текстів. Питання полягає в тому, як це регламентується.

Коли вже розглядати процес фікрайтингу з точки зору використання твору іншого автора - а твір набуває майнових прав одночасно з авторськими, якщо немає інших угод - можна скільки завгодно робити реверанси з термінологією, але факт залишається фактом. Перш, ніж користуватися речами іншої людини, ми просимо на це дозволу - тобто, вступаємо в процес комунікацій, тяжко зненависнілий зумерам усього світу.

Інакше кажучи, якщо автор не зробив вам зауваження за користування його твором, це не означає, що він не зробить його ніколи. В світі людей, які не вважають чимось позірним брати речі іншої людини без дозволу, існує певний градус наївності. Так, вони схильні щиро вважати, що автори (та, відповідно навколишні представники індустрії - видавці, літературні агенти, власники книгарень, представники регулюючи органів тощо) настільки зайняті власною справою або власним сегментом світового літературного ринку, що ніколи не поцікавляться долею свого тексту поза межами своєї сфери впливу.

Найпростіший інструмент виявлення авторського тексту або частин авторського тексту деінде, крім легального видання - не тільки браузер, бо компанії, втягнуті в користувацький таргетинг впливу та торгівлю даними, далеко не завжди прагнуть виявляти пов'язані структури. 

Допіру "бабусиним" інструментом оцінки тексту на унікальність були різноманітні програми антиплагіату. Зі з'явленням та розвитком штучного інтелекту можливості комплексного пошуку з утворенням змістовної та, головно, об'ємної й різносторонньої відповіді виросли в сотні, а для кого -  в тисячі й мільйони разів, помножених на грошові одиниці часу. 

Штучний інтелект у контексті "питання - відповідь" на даний момент є майже незамінним помічником будь-якого автора в контексті, визначеному запитами - знову ж таки, міні-інструментами, створеними з використанням аналітичних можливостей людини та конкретного досвіду. Літературні агенції здатні застосувати в своїй роботи методи приватного детектива, що перерозподіляє час, раніше відведений на комунікації, в диджітальну сферу пошуку, і тим самим оптимізує живий комунікаційний процес із людьми, що дотичні до певного випадку.

Отже, будь-який фанфік викликає одне-єдине запитання такого спеціаліста - чи був зроблений фікрайтером запит на використання персонажів, імен, образів, особливостей, світу та інших очевидних параметрів конкретного твору до автора цього твору? Звучить жорстоко, як протидія вільній творчості, але тому є кілька не менш очевидних причин.

Найголовніша з них - грошові одиниці часу, який автор чи його агент (видавець, продавець тощо) змушені витратити на ознайомлення з похідним твором, аби переконатись, що не відбулось викрадення ідей, фрагментів, інших структурних елементів тексту, а імена, назви та інші конкретні й швидкі ідентифікатори співпадінь є всього лише співпадіннями, на зразок винайдення радіо і тому подібних наукових відкриттів.

Знову ж таки, під час тривалого ознайомлення з таким твором існує ймовірність винагороди його автора, аж доки не буде доведено чи спростовано факт піратства. 

Наостанок зауважу, що фанфік, який створюється на основі конкретного твору, не може не містити запозичення з оригіналу в кількості, меншій, ніж випадкові співпадіння. Тож, якщо кількість цих співпадінь більша, має певний відсоток, ще й структурні та контекстні характеристики - як-от використання "Джен Ейр" та "Віднесені вітром" для подальших літературних спроб, часом, дуже викличних. Хоча в цьому випадку головуючим є не майнове, а моральне право й талант другорядного автора, майнові права можуть бути захищені способом передачі від другорядного до третьорозрядного, й так далі. 

Оригіналу це не принижує, - навпаки, поціновувачі краще розуміють авторський задум і цінують недомовленість. З іншого боку, турбує готовність авторів-прилипал бути приниженими, заплямованими, забутими через слабку якість тексту, обмеженість думок та світобачення, очевидну нещирість і настрашеність великим талантом, постійне відчуття небезпеки, якого, поза всі самовмовляння, не вдається уникнути, і яке втілиться того дня, коли автор чи його офіційний представник поглянуть вам у вічі.

Врешті, біблійне питання "чи робити нам зло, щоби вийшло добро" так і лишається дієвим, попри віру в існування його автора. А ми помалу розігріваємо вас, - бо ж сезон холодний! - до теми спецрепортажу, що з'явиться в останній день жовтня перед важливою подією, на якій обговорюватиметься, зокрема, авторське право на ілюстрацію.

КнижКава в Telegram та Х - літературна чверть на дванадцять!

Жодної алгебри. 

Один тиждень - одне сповіщення про початки аналізу

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Анонс: "Книжкова Країна" 25-го - кінець недороду?

Іmage by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька     

Фестиваль на ВДНГ, який вважають подією для масового читача, цієї осені збирає учасників та гостей під назвою "Книжкова Країна. Плодова". Звісно, це виклик погоді, яка влітку була настільки мінливою, що яблука коштують уже вдвічі дорожче за банани.

Організатори "Книжкової Країни", що має відбутися 25-28 вересня - традиційно, вдруге за рік, - обіцяють неабияку увагу до хлібу насущного у видавничій сфері. Тож, побачимо не тільки інсталяції з гігантських овочів та фруктів у фотозонах, але й тих, хто став частиною української літературної неокласики, авангарду та критики, майстрами медіахірургії та кіноіндустрії, що їй бажають стати етичною.

Українська література: майбутнє чи будучина?

Поза увагу психіатрів до осінньої "Країни", попри зміни в свідомості непохитних та пошуки різниці між образом на екрані та в житті, зрадіємо, нарешті, потужній спробі здолати невидиму стіну між українським автором та українським видавцем. П'ятниця "Країни" акумулювала в собі, неповторній, аж шість основоположних подій, без яких авторам буде важко досягти кульмінації в творчості. Субота - зважена й щаслива, та неділя... . Тож, відкриваємо програму на сайті фестивалю і якнайскоріше вносимо до календаря:

• Дискусії - "Скептицизм до українських авторів: як це змінити?", "Формування нового літературного канону". Обидві події зручні для відвідування за графіком і, схоже, настільки контроверсійні, наскільки й потребує тема.

• Лекції - «Мода на давню українську літературу у ХХ столітті», «Критерії вибору текстів української літератури для старшокласників», що відбудуться одна за одною  в п'ятницю, з розривом у півгодини. 

• Презентації - «Забуті рукописи» від Інституту археографії та «Трансформація української прози протягом останніх років і перспективи на майбутнє», що відбудуться в суботу без накладок.

Самвидав, жахвидав і truly love

Самовидавцям - і це, справді, запаморочливо - дали турнірного списа, і вже скоро після опівдня, в п'ятницю всіх сов перебудить «Літературний батл: самвидав проти традиційного видавництва», що продовжиться в неділю дискусією «Шлях книги до читача: самвидав, електронки, видавництва» за підтримки онлайн-платформи для креаторів ANews та творчої спільноти "Четверта стіна". Щоправда, бажаючі відвідати п'ятничний батл  не зможуть побувати на дискусії про скептицизм до українських авторів, й такі задачки організаторам доведеться розв'язувати наступного фестивалю, а журналістам та авторам - уже зараз.

Тема вибору оптики "Заборонені, але необхідні" пахне димовою завісою, але то все опіум, бо згадуваний Конан Дойлем де Куїнсі - арбітр між двох меншин, а медійні кліше навряд чи сформують бачення проблеми замість тем, відверто анонсованих видавництвом #книголав. За графіком дискусія - в близькому сусідстві до "Нового літературного канону" від Могилянки, насамперед, і це вже не інтригує, як і штучно роздмухані скандали з УКУ. 

Звиклі до контрфобічності цього літературного сезону таки озброяться чорним гумором, який, схоже, не до вподоби експертам гуманної інквізиції, й замість чекати, доки Вінні Пух скине трішечки зайвої ваги, оберуть "Маленького принца" у виконанні Олексія Суханова, телеведучого програми "Говорить Україна". Втім, якщо ми упереджені, доведіть це.

Право сильного: йдемо на "ні"

І нарешті - нарешті! - хто більше цікавиться видавничою темою, як не наші читачі, що прагнуть стати знаними письменниками? Щоправда, з цим на "Плодовій" негусто, але ж ось вам золото Клондайку. Зустріч з Олексієм Жупанським відбудеться у п'ятницю ввечері, а напередодні, в четвер - дискусія "Коли щось пішло не так. Факап-найт з видавництвами. В суботу аж три видавництва - #книголав, "Лабораторія", "Білка", "Наш Формат", ARTBOOKS та "Віхола" - зберуть авторів на довгоочікувану відповідь замість тиші. 

Кульмінація видавничої теми - «ШІ-інструменти: авторське право та обмеження», та перед тою неділею, в четвер, варто відвідати лекцію "Як видати фанфік, не порушуючи авторське право».

Ілюстрація, дизайн та архітектура - специфічний акцент цього сезону на "Плодовій". Творці образу в книжкарстві презентують свої роботи в окремій зоні, а зіркам українського кіномистецтва, п'ятниця за четвергом, доведеться побути в ролі хороших і поганих копів. Олесь Санін, Дмитро Грешко, Володимир Тихий, Юлія Сінькевич та - хто б, ви думали? - Курган з Агрегатом обговорять теми жанру, режисури та, звісно ж, читання, бо "Дикого театру" цієї осени зовсім обмаль.

Зате на майстер-класах багато, дуже багато каліграфії й способів книжкотворення. До речі, вайби екслібрису долетіли з київських виставок і сюди, а бізнес творитиметься через письмо ручкою, скоропис та софт-скіллз. 

Медіаміст та віза до книгарні

Ще один суперважливий блок подій цього фестивалю взяли на себе українські медіа - 1 + 1, Українська правда, Телеканал "Київ", кілька великих радіостанців та видань, представники яких будуть лекторами, учасниками дискусій та модераторами. Очікується вихід на живу сцену як мінімум, двох літературних журналів, доки книгарні лишатимуться на вістрі видавничих дискусій. 

До речі, тему книгарень буде піднято в дискусії "Читання з першого погляду", що її проводитиме керівниця відділу комунікацій з українськими авторами книгарні "Книголенд" Наталія Мельник. "Преміальні" теми пролунають в неділю - від "Коронації слова" до "Нобеля, Пулітцера і Букера", для тих, кому стерпиться до вечора. І головне ж, премія книжкових блогерів, коли в суботу після п'ятниці визначать найбільш обговорювану перекладну книгу за період з вересня 2024 до липня 2025 року.

Літературна алея зірок фестивалю - Василь Шкляр, Брат Капранов, Люко Дашвар, Ірена Карпа, Олександр Міхед, Анатолій Дністровий, Лариса Денисенко, Кирило Половінко, Ірен Роздобудько, дитячі письменники Катерина Єгорушкіна, Сашко Дерманський, Дара Корній, Таміла Тарасенко, нові зірки Роман Голубовський, Віра Курико, Віталій Запека критики Євген Стасіневич, Богдана Романцова, Ганна Улюра, медійники Акім Галімов, Севгіль Мусаєва, Роман Романюк, Олексій Суханов, Ілона Довгань, - і, можливо, ви знайдете їх у списку 100 українців, яких треба знати, від видавництва "Магура", що стало відкриттям цього сезону. Інтерв'ю з його засновницею та головною редакторкою готується до випуску, а наше видання планує висвітлювати події фестивалю, як мінімум, три дні поспіль - слідкуйте за новинами.

 КнижКава в Telegram та Х - а ти візьми кабачок!

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Сам собі видав: 10 питань для Alina Ross

Image by Tetyana Moroz

Інтерв'ю від Марія Заржицька

Самвидав - хоч і вільний, але нелегкий процес виходу на власній яхті у відкрите море. Як здійснити свою мрію й зберегти проект? В серії публікацій "Сам собі видав" будемо спілкуватись із письменниками, що видають і продають свої твори самостійно або за мінімальної участі видавництва. 

Сьогодні говоримо з Alina Ross - українською авторкою чотирьох психологічних романів, половина з яких («Переміщені» та «Два Річарди») перекладені англійською мовою.

Alina, чим самвидав для вас є зручнішим, якщо порівнювати з друком у видавництві?

В першу чергу, для мене самвидав - це свобода. Я можу сама вирішувати, як буде редагуватись книга, який відсоток редагувань буде, наскільки вона буде змінюватись - тобто, тут впливаю лише я. Немає дедлайнів, договірних умов, терміни друку книги теж залежать виключно від мене. 

Що найбільше відштовхнуло в пропозиціях видавництв?

Це гроші - розмір авансу й роялті, які є дуже й дуже малими. Великі видавництва мають потужності для гарного маркетингу й піару. В них є всі необхідні інструменти, вони можути розкрутити автора й книгу, - але фінансова сторона співпраці з письменниками, все ж таки, відштовхує.

Скільки видавництв зацікавилось вашими рукописами, перш ніж ви прийняли рішення видаватись самостійно? 

Жодного. Автори, переважно, йдуть до самвидаву саме через те, що не отримують фідбеку від видавництв або отримують відмови. В моєму випадку була тиша, - якщо згадувати 2019-й рік. В 2021 році я мала зустріч в Zoom з представниками видавництва, яке розглядало мою книгу "Любов народжується в мовчанні", але далі справа не пішла. 

В яких країнах вас читають?

Дуже широка географія, особливо, з моменту повномасштабного вторгнення 2022 року. В березні я вивозила маму, сестру й кішку до Австрії, де організувала дівочі зустрічі. Їх я проводила досить довго. Це були безкоштовні зустрічі для того, щоб підтримувати одна одну. Так у мене з'явилися нові читачки, українки. Далі мої книги замовляли дівчата з Німеччини, Польщі, Іспанії, Еміратів, Сполучених Штатів, Великобританії. У США є сайт Ukrainian Pages, де продають книги українських авторів, з доставкою. Співпрацюємо з цим сайтом, через них я зробила вже другу відправку книг читачам діаспори. 

Що для вас є цілями в співпраці з книгарнями?

Основна ціль, на якій завжди наголошую - екологічне партнерство. Саме, екологічне, в якому книгарня не дивиться на самвидав як на щось гірше, ніж наклади з видавництва. Самвидав може робити гарні книги -  писати, й візуально оформлювати обкладинки. Друга ціль - фінансова. Це продажі, які бувають при екологічному партнерстві, при ставленні до самвидаву без кліше "це, скоріш за все, не буде продаватися".

Чому, на вашу думку, з деякими книгарнями важко співпрацювати?

Наразі, я співпрацюю з усіма мережевими книгарнями (КСД, Vivat, Book.ua, Yakaboo  тощо). В квітні підписала договір з "Книголендом", нещодавно - з  Megogo. Чому з деякими важко? В моєму досвіді я зіштовхнулась із проблемою, коли керівництво не хотіло комунікувати - на мою думку, без жодних причин. Це було важко для мене й для розуміння одне одного.

Alina, ваші колеги по самвидаву - коло взаємодопомоги, осине гніздо чи капсульний готель?  

Дуже круті порівняння. Одразу відкидаю осине гніздо, - але далі я задумалась, хоча взаємодопомога є. Все ж таки, капсульний готель. З моменту створення групи в Telegram, де нас, авторів-самвидав, близько 300, я бачу тенденцію "кожен сам по собі". Дехто намагається об'єднуватись, але дуже багато таких авторів самі. 

Тут є декілька причин. Першою, найголовнішою є страх - наприклад, поставити не те питання, або що воно буде здаватися дурним. У нас відкрита комунікація. Хто хоче, може ставити питання й просити допомоги в інших авторів. 

Бояться друкувати свої книги - що скажуть? Під час голосування виявилось, що лише 12 авторів з 300 мають надруковані книги. В цьому готелі той чи інший автор, рано чи пізно намагається відкрити свою капсулу і долучитися до великого книжкового ринку. Це страшно, особливо, коли ти з першою книжечкою ходиш. Є купа сумнівів, звісно. Я сподіваюсь, що наш готель в майбутньому відкриє всі капсули й перетвориться, все ж таки, на коло. Ще раз додам - є взаємодопомога, але поки що це відокремлені автори. 

Що є найціннішим у вашому зарубіжному досвіді продажів?

У мене є досвід комунікацій з літературними агентами й видавництвами в міжнародному форматі. Я тричі відвідувала Франкфуртський книжковий ярмарок, двічі - Варшавську книжкову виставку, один раз - Віденський форум. Поки що права на переклад не продані. Наразі, це книги українською мовою. Є англомовні "Переміщені" й "Два Річарди". Щодо Amazon, цією платформою треба постійно займатись, аби були продажі. Зараз я цим не займаюсь, тому декілька електронних книжечок на місяць купують - хтось, якось випадково знайшов. Я цим займалась в 2019 році, коли "Два Річарди" стали першою книгою в ТОП-100 різдвяних романів.

Прикра ситуація з "Книгарнею "Є" сталася з вами в одному магазині чи відбувалася систематично, в усій мережі? 

Історія стосується не одного магазину "Книгарні "Є", історія про всю мережу. Це сталося в березні 2024 року, я вдруге зверталася до керівниці, контакт якої знайшла у відкритих джерелах. Я писала їй за півроку до того. Зайшла - точно не пам'ятаю - здається, на Лисенка в Києві. Мої книги стояли на найнижчій полиці біля підлоги. Я зайшла, тому що розумію - вони не продаються місяцями. Думаю, зайду, подивлюсь, що там відбувається, чи вони взагалі стоять на полиці. Вони стояли внизу.

Пройшло півроку. Я знову зайшла до якоїсь із книгарень, і знову мої книги внизу. Я до неї вдруге написала і запитала: "Чи можемо ми домовитись про те, щоб книги знайшли собі місце трохи вище, тому що читачі не дивляться собі під ноги". І, насправді, більшість книгарень не мають полиць біля підлоги, там є тумби для зберігання книг.  На моє прохання відповіли, що, на жаль, розкладка в "Книгарні "Є" - за алфавітом. Це є правда, але частково. Якщо виходить якась новинка, і треба продати книгу - новинку чи хіт - то вона буде стояти на видному місці. Неважливо, на "Я" це прізвище чи на "А". 

Окрім того, в деяких "Книгарнях "Є" (це не Київ, в інших) мої книги стояли на видноті. Це робили менеджери, з власної ініціативи, на місцях - але, насправді, у менеджерів є вказівки. Наприклад, новинка прийшла, треба її виставити так або так. Тому те, що в мережі по деяких містах мої книги стояли на видноті й продавались - виключення.

Вдруге я написала з пропозицією домовитись. Я спитала: "Що ви хочете, які ваші умови?" І мова йшла не про гроші, тому що я абсолютно точно знаю: "Книгарня "Є" не бере гроші за викладку на промо-столі чи на іншому видному місці. Я знаю цю інформацію, тому я прямо запитала "Можливо, ви хочете більшу знижку на книги, з мого боку? Давайте обговоримо". 

Наступного дня мені прийшов лист від моєї менеджерки: "Нам наказали прибрати ваші книги з усієї мережі". Це майже дослівно - "нам наказали", "нам наказало керівництво". Тепер важливо це сказати: я в своєму листі питала про домовленості й знижку, умови для підняття книг на видноту. Я навіть казала "Окей, є у вас п'ять книг одного виду. Нехай три або навіть чотири стоять внизу, а одну підніміть вище, нехай її читачі бачать". 

І наступний момент. Я сказала: "Якщо це неможливо, я б хотіла забрати книги з книгарень, де вони біля підлоги і де вони місяцями не продаються, тому що це мої заморожені кошти, які я, власне, недоотримую, щоб вкласти в новий друк". Наступного дня мені прилетіло "Керівництво наказало прибрати ваші книги з усієї мережі". Це було дуже неприємно, звісно. Я запитала причину, її мені не назвали. Ще більш прикрим є те, що причини, насправді, як такої, й немає. І потім я намагалася запитати контакти керівництва, яке наказало прибрати - мені нічого не відповіли. Я писала SMM-менеджеру Андрію, з проханням допомогти мені зконтактувати з керівництвом, стосовно того, що я хочу поговорити - для розуміння, й це теж важливо. 

Між березнем і днем, коли я виклала це публічно, пройшло чотири місяці. Тобто, це не було, знаєте, отак, що я отримала від них наказ прибрати мої книги, і наступного дня "Все, піду зараз усім розповім і почну робити скандал". Ні, я вичекала чотири місяці. Я чекала все-таки, що в мене вийде поговорити з керівництвом. 

SMM-менеджер відкрив моє повідомлення, але, на жаль, нічого на нього не відповів. Мені здається, SMM-менеджер має реагувати на такі дзвіночки. І, мабуть, я про це писала - якщо в нас не вийде контактувати непублічно, я вийду з цією інформацією в публічність і буду себе захищати. 

Далі історія не закінчилась. Мені повертають книги. В кінці квітня 2025 року я потрапила в ДТП - ходила, але по квартирі. Я написала їм про це, бо то були ті дні, коли я мала забрати книги. Вони відреагували нормально, сказали: "Добре, ми чекаємо, заберете, коли можете".  Забирати я їх їздила на київський склад. Зрештою, я забираю всі книги, відкриваю їх вже в себе на складі й виявляю, що всі книги - з наліпками "Книгарні "Є". 

Я сказала, що не буду забирати ці книги, бо це втрачені книги. Я не зможу їх більше ніде реалізувати з тими наліпками - жоден магазин у мене їх більше не візьме. Там було більше 300 книжок. Мені написала дівчинка з "Книгарні "Є", - мовляв, вони дуже гарно ці наліпки відривали з феном. Якщо керівництво готове стояти й відривати з 300 книжок наліпки - супер, але я цього робити не хочу. Я написала, що не готова прийняти ці книги. 

Довга історія, це був уже вересень місяць, але мені сказали: "Добре, привозьте їх назад, ми їх реалізуємо". Мені дзвонила представниця, з керівництва "Книгарні "Є", дуже мило зі мною спілкувалась. Мова не йшла про торгівельні точки, я просила їх реалізувати виключно в інтернет-магазині. Вони сказали: "Добре, ми зробимо це", і я відправила книги назад.

Минув місяць. Книг немає в інтернет-магазині. Я дзвоню представниці, вона не бере трубку. Не пам'ятаю, з ким контактувала, але мені кажуть "Так ми не будемо нічого реалізовувати". Тобто, минув місяць, вони не хотіли нічого реалізовувати, й, здається, хотіли повернути книги назад.

Існує пункт договору між мною та "Книгарнею "Є", де вони кажуть, що можуть повернути книги з наліпками в тому числі, але тільки після вказання причини повернення. Причини не було, і я стояла на цьому. В юридичному полі ми змогли домовитись, і зараз вони реалізовують мої книги в інтернет-магазині. 

Як поводяться інші книгарні з вашими книгами?

З іншими книгарнями все добре. З'являються нові книгарні-партнери, які охоче співпрацюють з самвидав у форматі B2B. 

Ми дякуємо Alina Ross за активну участь в проекті. Сподіваємось побачити в нашому проекті письменників, що хочуть розповісти про досвід самостійного видання книг в Україні та за кордоном. Надсилайте ваші пропозиції в редакцію або заповнюйте форму на сторінці вгорі (у веб-версії), з повідомленням "Сам собі видав".

КнижКава в Facebook  - щотижня й більше

Діізнавайтесь новини видавничої спільноти разом з нами!

Український самвидав: витоки, проблеми та перспективи

Image by MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Тема, з якою чимало сучасних авторів не може розійтись - це власні зусилля з публікації книг, відкинутих видавцями. З одного боку, така ситуація є вигідною обом сторонам - і автору, й друкарю, особливо, коли останнім є, знову ж таки, видавництво. З іншого боку, самвидав уперто сприймають як щось, менш ніж другорядне, читачі, й самі видавці - хто більше і чому, важко сказати одразу.

Тож, сьогодні говоримо про самвидав як інгібітор суто психологічних реакцій, що мають коріння не лише в суспільній історії країни, а й в її сучасності.

Трохи радянщини

За часів СРСР самвидавом не займався хіба що лінивий дисидент. Відкинуті владою завжди знаходять спосіб достукатись до певної частини суспільства, незалежно від істинності суджень, а відкинуті радянським режимом складали декілька суспільних категорій, однією з яких були письменники з відмінними переконаннями.

Іншою категорією потенційних самовидавців ставали автори, в яких сама влада відчувала загрозу, хоч вони й не протестували відкрито. Їхня система цінностей не вписувалася в невидиме ложе Прокруста, що, хоч і було достатньо широким та м’яким, але так і не змушувало їх спати.

Часи відлиги сформували новий перелік літератури, яка видавалась, і той, який не міг бути виданим ні за яких умов. Які умови, неважко здогадатись за тими книгами, що видавались авторами самотужки. Перебудова змінила видавничу сферу з держорієнтації на ринкову, але не так, щоби зовсім.

Нелукаві друкарі

Після розпаду СРСР самвидав продовжував своє існування, тепер уже всупереч ринковим тенденціям, що наводнили ринок дешевою криміналістикою, бандитською романтикою й чорнухою, лавбуками в рожевих обгортках, більшістю, перекладними, та популярною психологією з езотеричним нахилом. Чутки про літературні плантації, вигідні ринку, спонукали багатьох авторів публікувати щось серйозніше в невибагливих обгортках.

До категорії серйозного відносились збірки поезій, дослідження та невелика кількість романів, які втомились пропонувати. Загалом, пробитись у видавничий портфель було можна, якщо маєш ноги ходити. Щодо Інтернету, на той час було простіше встановити собі, нарешті, стаціонарний телефон з факсом.

Неформат, як і раніше, продовжував самовидавничу практику, не відчуваючи, по суті, жодних незручностей. Як і зараз, важливо було обрати, куди вкласти золотовалютні запаси, й хто це проспонсує.

Несхвалені демократією

З другого десятиліття 2000-х розпочинається зовсім нова історія. З одного боку, видавництва України й досі орієнтуються на попит, який здається їм непереборно іншомовним. З іншого, тенденція хоч трохи видавати щось українське зміцнюється, і планку впевнено тримають неокласики.

Нішу самвидаву того часу займають поети й ті, кому не пощастило проштовхнути в маси соціально-психологічну та історичну романістику. Ці видання займають окремі полиці в книгарнях, їх добре видно за недорогими обгортками й, мабуть, потужним змістом, якщо читач зважиться здолати упередження.

Водночас, значна частина українських авторів згоджується на “самзвидав” - тобто, публікацію твору через видавництво за гроші. Це позбавляє їх необхідності самостійно контактувати з друкарнями, дозволяє сформувати бажаний пакет послуг і отримати хоч якесь гідне місце на полицях магазинів.

Така комерційна практика частини видавництв дозволяє збільшити частку якісної, ще й україномовної літератури на ринку, страхуючи від ризику наступити на ногу російським друзям. Податкова практика теж не на боці української книги, тож, вартість самовидання на початку 2000-х вартувала кредиту зі зниженими відсотковими ставками.

Розквіт інтернет-торгівлі та відкриття перших онлайн-магазинів співпав із розширенням видавничого асортименту й активізацією письменників, що раніше займали другорядні позиції в черзі. З одного боку, наші автори стали пропонувати більше популярної літератури українською, з іншого, видавництва згодились хоч трохи навести бінокль на неприємні явища в суспільстві, що їх розкривали автори-скальпелі.

Гроші? Які гроші?

З’явлення більш-менш прийнятних - тим паче, в порівнянні з Росією - умов для письменників не перекрило головної проблеми українського книговидавництва та суспільства в цілому. З одного боку, це небажання гідно платити за інтелігентську працю та роботу зі словом як таку. З іншого боку, це бажання платити будь-кому, хто впишеться в держзамовлення, - хай навіть це буде інша держава, з літературою, яка навіть там недобре продається.

Чутки про шалені гонорари західних письменників ще більше пригнітили потенційних самовидавців. При цьому майже ніхто - як автори. так і видавці - не брали до уваги налагоджені механізми ринку в тих державах. Першим з них є зовсім не комерційність, а виключно ощадне ставлення до власних ресурсів. М’яка обкладинка, газетний папір та скромний дизайн належать більшості видаваного там.

В той самий час західні автори почали активно друкуватись в Україні, за значно менший кошт, аніж вони б робили це на батьківщині - з якістю, що, мабуть, перевершила усі їхні сподівання. Нас підвела наша ж пристрасть до краси та комфорту. На думку середнього читача масліту, тверда, ще й гарна обкладинка має належати будь-чому, що хочеться читати. 

Гірше, цю думку ніхто зі знавців не збирається змінювати, - так, наче в Україні відкрили клондайки деревини та високоякісних матеріалів для друку. Стосовно дизайнерської праці, й дороговизна. й дешевизна тут не є позитивним фактором. Недоречність жахає, особливо, коли чергове видавництво змушене згорнути потужності.

В ситуації, коли видавництво натякає на неспроможність розширювати портфель за рахунок вітчизняних, ще й якісних творів, частина авторів інвестує не в нову квартиру, а в книги. Самвидав значно розширився - не тільки за рахунок нелюбителів добробуту, а й на користь ого-любителів. Тепер друкованим автором може стати кожен, хто навчився зв’язно викладати думки на популярну тему або найняти гострайтера (політкоректний переклад - “афроамериканець”).

Крім того, в самвидаві з’являються автори, які, начебто, не повинні були там з’являтись. Прохідність популярних тематик ставиться під сумнів уже тоді, коли вони переповнені авторами з-за кордону, до яких пред’являються значно нижчі вимоги, аніж до їхніх українських колег. 

Комунікативне провалля

Видавнича тиша - стан, знайомий кожному другому авторові. Це зовсім не брак часу на автоматизацію розсилок, де потрібно вбити в стандартний лист із відмовою лише адресу електронної пошти. Це справжній панський комплекс, який має на меті отримання контролю над авторською долею.

Тому, хто вимовчує, все одно, чи автор зараз переключивсь на іншого видавця, чи продовжує мучитись у здогадках. Мети досягнуто, вчорашній кріпак заявив про себе болючим ударом по спині чужого хлопа. Згадуючи, що більшість робітників у видавничій сфері - жінки, фраза з пісні “милый мой, хороший, догадайся сам” хоч трохи розраджує.

Як би там не було, а “не могу открыться, слова не найду” - гарний мем. Захист від мук совісті гарантовано, побиті хлоп чи дівка підуть на слободи, бо в кого стане терпіння постійно стукати не в ті двері?

До суто жіночої стратегії уникнення додається модний зумерський ескапізм, загальне зниження навичок soft-skill і свідомий вибір ігнорування (від лат.ignore - "не знати"). Все, що незручно, турбує, тригерить, потрапляє до зони ігнорування, де вже знаходяться ті, кому треба “показати головного”. 

Сейф небажаних контактів

Точка маркетингових зусиль в умовах обмеженості власних ресурсів завжди буде приходитись на точку, де ресурси поповнює хтось інший. Хто платить, той і замовляє музику, що неважко зрозуміти з кінцевої бенефіціарності або країни впливу. Кріпак не вміє домовлятись, кріпак уміє лише виконувати.

Шевченківське “Ми не знаєм, хай розкаже німець” і тут заглядає невченим оком туди, де не треба. Ненависть машини до Я має одну просту причину. В машини немає Ми, є тільки Я (машина) і ти (гвинтик, або частина одного великого Я). Щойно ви намагаєтеся говорити мовою свободи з системою, вона викидає вас, сприймаючи як загрозу стабільності / усталеності / чітко визначеному порядку. 

Маємо на увазі навіть не дисидентство, а перетворення суто українських комунікацій на діалог німця та єврея. В цій системі автор не може вступати в повноцінний бізнес-діалог, не отримує зворотнього зв'язку щодо створеного ним продукту як такого, не може мати портфелю об'єктивних думок. Є думка істеблішменту як певна лінія, в якій не одразу зрозуміло, чому начебто підходящий твір "не вписується", і думка автора-”небулочки”. Ці думки повинна розділяти стіна, без жодних перетинів, навіть у суто прагматичних питаннях.

Інколи здається, що в цьому діалозі українська книговидавнича сфера вирішила грати в Стенфордський тюремний експеримент, правила якого визначає владна позиція, й тільки. Хтось узяв за “соломинку виживання” кодекс істинного арійця. Вирвати його з рук можна лише в обмін на пачку асигнацій, і те, не завжди. Здається, Піночет говорив, що ефективно керувати масами дозволяє лише страх. 

Книгарня не звітується?

Чимало гравців видавничого ринку не готові працювати зі складними, незручними особистостями - через поціновування такого собі хатнього затишку функціонера. Тут грає роль і брак власних умінь бути незручними, й відсутність важелів справді лідерського впливу.

Вибір позиції "я сказав, бо мені сказали" ростить нове покоління кріпаків з держорієнтацію на заміщення імпорта імпортом. В цьому процесі поступово відтісняють старих лідерів, здатних вирощувати нових авторів, а не перепродувати “снікерси”.

Любов до імпорту - не останній комплекс усіх нас, кому болить читати власною мовою замість уніфікованого арго. Небажання й невміння озвучувати авторам, чого чекає від них ринок насправді, означає відсутність контакту з реальними потребами кінцевого споживача.

Попит, який потрібно сформувати, відрізняється від прихованого попиту, як макіяж від обличчя. Небажання видавців брати активну участь у формуванні "полиці авторів" для України означає бажання формувати її на користь того, хто знає.

Коли уважніше дослухатись до термінології сучасного книжкового ринку, виявимо, що нам пропонують не читацький, а маркетинговий зір  - "висока" та "нижня" полиця, товар на рівні очей. Вас купує мерчендайзинг. Небажання покупця вивчати культуру споживання, обирати лінію взаємодії з товарною викладкою означає бажання взаємодіяти на користь того, хто знає.

Звертаючись до теорії “німецької машини”, автор-самвидав не може просити для себе іншого місця, ніж то визначають правила системи. Це все одно що просити педанта змінити положення речі в просторі або пересідати під час руху каруселі. Ви хочете забрати книжки? Маєте на це право, в будь-який момент часу, як і відкрити власну книгарню.

Переконання: маркетингові методи

В цьому розломі, що шириться між українським видавцем та українським самвидавом, страшно будувати навіть “мости Кличка”, бо кожна зі сторін рухається в протилежний бік. Немає справедливого розподілу між українським та зарубіжним сегментом, немає комунікацій, немає гідної оплати, - але, головно, комунікацій. 

Грантове око - чорна діра українського видавця - посилює страх рухатись куди-небудь, крім неї самої. В такому положенні справ і авторові хочеться не робити зайвих рухів там, де його поставили, але це теж не завжди рятує.

Книги знімають з полиць, книги знімають з продажів, мотивуючи їхньою відсутністю, книги знімають з планів у видавничий портфель тільки тому, що хтось втрутився зі своїм саквояжем. І це планове видавництво, узгоджене дистриб’юторськими домовленостями. Щодо самвидаву, справа ускладнюється тим, що мережа обирає більшого.

І тут автор-самвидав повинен застосувати весь свій маркетинговий портфель - якщо, звісно, має власний. 

Автор - інсайдер чи аутсайдер?

Інсайдер, що несе уявну або реальну загрозу знаннями “з кухні”, автоматично відтісняється на далекі позиції. Інтернет зробив з нами чудову річ. Ми тепер усе знаємо завдяки кролям, що готові вчити кота. 

Той, що не згодився грати за правилами - ще одна категорія потенційного самовидавця. 

Неформат і “не на часі” займають приблизно рівні позиції, а острах перед сильними творами дорівнює презирству до слабких.

Для впевненості в інсайдерській чи аутсайдерській позиції, все ж таки, потрібна аналітична база. Дехто з авторів занадто рано здається, але значна більшість упевнена, що заробить більше, ніж пропоноване видавництвом. Історії про українських авторів, які живуть з роялті, для більшості означають лише одне - кум у ПЕН-клубі.

Що ж робити авторам, які не зловили свого Семена, в тому числі, з відрази до скандалів?

Альтернативні шляхи для тих, хто звик битися лобом в одну й ту саму стіну - шлях іншого болю. Увага до асортименту видавництва й ринку в цілому може бути болючою, в тому числі, через упередженість знавця. Пробувати зайти у видавничі двері через премії - непоганий варіант, хоча б для того, аби бути поміченими. 

Виходити з того, що є, не вступаючи в бій з завідомо сильнішим - гарна стратегія для тактика, що звик вирішувати проблеми по мірі їхнього з’явлення. Створювати попит іще корисніше, роблячи паралельне промо та шукаючи комунікаторів. 

Дякуємо Alina Ross за допомогу в підготовці матеріалу. Найближчим часом вийде інтерв'ю з цим автором, що публікує та просуває книги самостійно, в Україні та за кордоном.

КнижКава в Facebook  - щотижня й більше

Діізнавайтесь новини видавничої спільноти разом з нами!