КнижКава - таблоїд на ніч

Випуск 9

Цього жовтня в Коростені презентували не лише читання наживо, а й книги, що на часі. Починаючи з музею В.Юхимовича, учасники мали змогу познайомитися з творами вже відомих авторів із Житомирщини та всієї України.

Започаткували серію книжкових експозицій збірки творів Василя Юхимовича - письменника й журналіста, заслуженого діяча мистецтв України, гумориста й активного автора газет "Освіта", "Хата". Та й з хати тої не хотілося виходити - така вже вона була рідна й затишна, сповнена речей та книжок з історією, а ікони й портрети на стінах нагадували про незламний дух наших предків.

З колекції родини Юхимовичів

Автор тексту пісні "А льон цвіте", якої не чули хіба що ті, хто жодного разу не приїздив на Полісся, Василь Юхимович і досі живий в своїх творах. Збірки "Без тебе і з тобою", "Вікна у світ", "Ровесники гроз" було розкладено на почесному місці в хаті, недалеко від книжок іншого відомого автора з Житомирщини, Василя Сташука "на берегах моєї долі" та "Глупаковичі як дзеркало".

Твори з сімейної бібліотеки Юхимовичів містять як альманахи з фестивалю різних років, так і збірки поезій зі всієї України (Ірина Кримська, Володимир Березинець), а також посібники з педагогіки та прості дитячі видання - ще не такі барвисті й розкішні, як зараз, але надзвичайно цінні своїм художнім рівнем та відповідністю потребам маленьких українців ("Література свіжого повітря", "У крамниці небилиці", "Місяць в зиму перебіг", "Казки від дяді Віті", "Страньєрка" та "Кіт по вулиці гуляв").

Василь Юхимович: портрет

Один з членів цьогорічного журі, лауреат премії Василя Юхимовича Сергій Пантюк, представив книжку для дітей "Абетка грибничка", в якій кожному грибові присвячений окремий віршик та ілюстрація від художниці Марії Іванової. Книжку створено за власним досвідом письменника, що написав й інші твори для підростаючих українців - "Неслухняники", "Вінчі й Едісон", "Тимко та гелготунчик Шкода".

Дитяча бібліотека родини Юхимовичів

Залишилось дочекатись від творця читань наживо, як то зробив Сашко Лірник на "Книжковій країні" цього року, зібравши чималу аудиторію навколо себе шляхом славетного діда Панаса, читаючи оповідки зі своєї збірки "Лікар Крапелька".

Автограф-сесія Сашка Лірника на ВДНГ, вересень 2024

Українська класика не була аж надто різноманітною, на відміну від попередніх форумів осені, але до болю звичні нам "Лісова пісня", "Вій" та "Тіні забутих предків" сусідили з Бернардом Шоу, "Пігмаліон" якого добре відомий житомирянам за постановкою драматичного театру ім.І.Кочерги "Моя прекрасна леді", що демонструється на житомирській сцені щосезону.

З видавничих стендів

Трохи розбавили стандартну компанію Володимир Винниченко, Віктор Домонтович та Агатангел Кримський у виданні від "Фоліо", де й Майк Йогансен та Микола Хвильовий. Втім, без приємних сюрпризів у цій царині не обійшлося. "Розстріляне Відродження" у чотирьох томах вартістю від 300 до 350 грн. кожен можна було придбати одразу, адже антологія вийшла у "Фоліо" досить обмеженим тиражем у 1000 екземплярів.

"Розстріляне Відродження" від "Фоліо"

Альманах "Просто на Покрову", видаваний щороку редколегією на чолі з Василем Головецьким, традиційно дарувався усім преміантам та відзначеним грамотами у конкурсних номінаціях. Видання містить огляди з кожного фестивалю, вірші та оповідання учасників, біографії письменників, новинки та рецензії. До століття Василя Юхимовича укладачі виділили більше 40 сторінок, з біографією письменника, його віршами та спогадами сучасників.

КнижКава у Facebook, Telegram, Bluesky, YouTube

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні

mariazarzhytska@ukr.net

Просто на Покрову: марафон spero

Images by @MZarzhytska on X

Автор: Марія Заржицька Буття поета, частина 1

Випуск 8

Епоха популяризації книги стала для українських читачів справжнім випробуванням. Як зорієнтуватись у світі нових видань та імен, про які ще вчора ніхто не згадував? Із прозою інформаційна частина ринку ще якось порає, та з поезією справи йдуть, м'яко кажучи, скромно. Переважна більшість поетів змушена видаватись невеликими тиражами за власний кошт, а дехто навіть не публікується в Інтернеті.

Попри це, Україна як була, так і є землею поезії, що живе буквально в кожному - і нам лишається не те що шукати, а ще й вибирати. І, головно, не забувати знайомитись із поетами, що все сміливіше заявляють про себе з різних майданчиків.

Пташиний спів на дубі

Однією з таких ініціатив є Літературно-мистецьке свято "Просто на Покрову", що проходить у м.Коростень Житомирської області вже 18-й сезон. Місто, відоме з давніх часів як Іскоростень, столиця племені древлян, що в язичницьку епоху вели запекле протистояння з київськими князями, виявляється, є місцем об'єднання українських інтересів. Саме в Коростені затвердили Тризуб Святого Володимира як український герб. Саме Коростень став точкою старту для армії УНР у протистоянні з більшовиками та осередком боротьби з наслідками Чорнобильскої катастрофи.

В Коростені народились композитор Руслан Квінта ("О тебе" (Є.Власова), "Одна калина" (Софія Ротару), "Белые лошади" (Мика Ньютон), "Девочка" (Ірина Білик), "Джимми" (Gallina)), музичний продюсер проектів телеканалу 1+1 "Голос країни" і "Голос.Діти". З Коростеня походить нинішній резидент Німеччини, джазмен Костянтин Кляшторний (збірки Downtown, Led By You, Smooth Jazz та 7x7). Щороку в рамках фестивалю відбувається екскурсія в дім-музей Василя Юхимовича, автора тексту пісні "А льон цвіте". Ця пісня, присвячена материнському чеканню під час війни, стала народною, завдяки Івану Сльоті та поліському ансамблю "Льонок".

Засновник фестивалю, письменник, заслужений журналіст України та головний редактор газети "Вечірній Коростень" Віктор Васильчук, теж народився у місті, яке разом зі своїми однодумцями виводить зі стану провінційності у світ мистецтва. Цього разу він презентував козацьку повість "Шалена Богдана", що є опублікованою у видавництві "Час змін-Інформ".

"Просто на Покрову": їдь та читай

Кожної осені місто стає осередком поетичного туризму. Втім, Публічна бібліотека Коростенської МТГ приймає не лише поетів, а й прозаїків, - у тому числі, есеїстів, що мають змогу презентувати свої твори в спеціальних номінаціях.

В очікуванні марафону

Щоправда, з моменту заснування свято зазнало певної кулуарності. Фестиваль змінив локацію з міського парку на бібліотечні стіни. На жаль, вони не можуть вмістити усіх, хто прагне послухати відомих поетів та письменників або представити свої твори літературознавчій спільноті.

Дуже добре, якщо ви є представником ЗМІ чи видавцем, який ще й пише сам - як-от Ярослав Карпець із видавництва YAR, Василь Головецький, поет та заслужений журналіст України, колишній очільник Житомирської ТРК чи Галина Максимів з Івано-Франківська, член Національної спілки журналістів України.

На даний момент, фестиваль триває один день, в другу суботу жовтня. За цей час учасники мають не лише познайомитися чи зустрітися вкотре на каві, а й побувати в домі-музеї В.Л.Юхимовича, презентувати свої надбання й дочекатися результатів від журі, з нагородами та черговим екземпляром альманаху "Просто на Покрову". До того ж, фестиваль підтримує юних поетів, для яких створені окремі номінації.

Перші виступи й читання розпочинаються біля музею Василя Юхимовича. Вірші воєнного часу наживо вже доступні на каналі @litagent у YouTube.

Премія Юхимовича: лауреати та засновники

На літературно-мистецьке свято в Коростені приїздять творці з усієї України. Цього року його відвідав ветеран АТО з Хмельниччини Василь Шекера, що отримав премію "За книгу поезій". Цю ж премію взяла львів'янка Вікторія Бондаренко, а її землячка Галина Фесюк відзначилася в номінації "За любов до України" та, зокрема, до Коростенщини. Оксана Галаєва з Черкас зайняла 3-тє місце у поетичному марафоні за "Доленосні листи". Повний список лауреатів та номінантів, інтерв'ю й презентації творів можна переглянути на сторінці Вечірки в Facebook та YouTube-каналі Коростень ТВ.

Головний приз фестивалю - літературна премія ім.В.Юхимовича, що присуджується Оргкомітетом за книги в галузях публіцистики, поезії та прози. Премію вручають не лише представники від місцевих можновладців, преси та громадських організацій, а й члени обласних відділень Національної спілки письменників України. Цього року в складі журі був Євген Баран - літературний критик, есеїст, кандидат філологічних наук з Івано-Франківська ("Навздогін дев'яностим", "Шоколадна Україна", "Недописана книга"),

Зазначимо, що першим головою комітету став Микола Сингаївський, український поет-класик, автор пісні "Чорнобривці посіяла мати", збірок "Земле, чую тебе", "Поступ", "Лоза і камінь" - загалом, більше десятка поетичних збірок й такої самої кількості книжок дитячої поезії. Започаткував премію в 2008 році Віктор Васильчук, що є видавцем для сотень українських авторів.

"Просто на Покрову": жіноча вірність

Цього року впевнені позиції на поетичній сцені тримали жінки, які отримали чисельну перевагу за кількістю нагород. Жіноча поезія цьогорічного фестивалю відзначилася надзвичайно сильним прожиттям емоцій війни. Творче жіноцтво вразило публіку різноманіттям почуттів - із віку, в якому попередні покоління безтурботно гралися й не осмислювали буття з дорослих, ба навіть, батьківських позицій.

Гнів і ніжність, туга й сподівання, життєві настанови й романтичні історії, ліричні звернення та контраданси - так українська душа співала жіночими вустами з різних куточків країни, підтримуючи своїх чоловіків, синів та онуків. Слабких чоловіків не буває - це довів житомирський поет Олексій Мартиненко, що, незважаючи на інвалідність, доніс публіці напрочуд влучні та гострі вірші в номінації "Оригінальність":

Покажи свої промиті мізки,

Хрін вам, а не судний день, небоги...

В соціальній тематиці також відзначилися Галина Максимів з Івано-Франківська ("Аукціон душ"), Галина Присяжнюк (есе "Відпустіть мене в Житомир"), Оксана Галаєва ("Ти зміниш Всесвіт"), Ганна Ленок "Прикордонник", Наталія Єфименко "Пишу тобі, мій анголе-солдате", Олександр Зіневич "Смерть-одиначка". Духовно-ліричну ноту піднесли Тетяна Улько з есеєм "Сніжинка", Тетяна Безуса "Зболене "прости", "А листопаду сниться осінь", Леся Дідківська "Мій світ душі", Марія Берляк "Смертне тіло", "Наше сонечко зійшло". Ольга Дуженко й Марія Дорощук зігріли аудиторію віршами на родинну тематику. Втім, і діти не відставали, - ба, навіть наздоганяли досвідчених, згадуючи про тих, кого чекають з війни.

Загалом, юні поети й есеїсти здивували довершеністю слогу й композиції своїх творів, удумливим ставленням до сюжету й заглибленістю в світ серця - "І не дивись на інших, а дивись на себе", "Я і тато", "Просто на Покрову", "Лялька". Тема віри лунала з вуст до вуст, як і слова надії, й мова любові, що розвіювала чорний дим ненависті, наближаючи перемогу та мир.

Джерелом мудрості фестивалю оголошено 74-річну коростенську поетесу, казкарку й прозаїка Світлану Бароніну. Світлана Петрівна регулярно публікується в газеті "Іскоростень", є автором збірок "Коли співає роса", "Вишнева заметіль", "Соловейкова пісня". На жаль, письменниця не змогла відвідати свято через хворобу, - тож, нагороду отримала з рук почесних гостей. Кураторами свята від можновладців Житомира та Коростеня стали Володимир Арєшонков, Наталія Журбей, Світлана Бондар.

І наостанок нагадаємо, що КнижКава вирішила започаткувати спеціальну серію публікацій "Буття поета", в якій творці можуть отримати не лише розуміння, а й підтримку. Пошук своєї аудиторії, однодумців, підготовка до видання і ринкові моменти, які лише виглядають непереможними - для вас у нашому часописі.

Часопис "КнижКава"

понеділок, 30 вересня 2024 р.

Як залишатися письменником в Україні: немодний вайб

Image by @MZarzhytska on X

Термін "письменництво" набув у постінформаційному суспільстві певної химерності. Раніше людина, що називала себе письменником, не мала викликати пояснювальну бригаду для співрозмовника. Тепер кожен із нас - і читачі, й письменники, й інші учасники літературного ринку - може на мить загубитись у значеннях.

Навіть чудернацький, аж геть неоковирний термін "технічний письменник" більше не вважається химерою. Він винайдений у світі людей, мало здатних оформлювати свої думки в слабоалгоритмичні тексти.

Тож, копірайтер, який раніше вважався ледь не лайливим терміном у журналістському середовищі (бо й був ледь не єдиним способом заробити на каву без стусанів), тепер може розшифровувати себе як "письменник копій", а вебрайтер - як "мережевий письменник", хай то буде баба Катя з Фейсбуку або недригайлівський журналіст Сірьожа в одпуску.

Бар'єр і Бендер, або Де придбати код нації

Українським культурним фондом виділено біля 20 млн. на культуру без бар'єрів. Ми раді, правда. Екслюзивним гомофобам не місце біля такої золотої копанки, - хіба що з лопатою, бо там роздають дитячі.

Можна ще покликати мольфарів і дуже багатозначно дивитись на цільову аудиторію, аби купили хоча б з конспірологічних міркувань. Та публіка сьогодні вже не та. Проте, концепт отця руської демократії, що не їв три дні, майже непохитний.

Тільки не подумайте, що я забороняю писати людям, які писати хочуть. Процес оформлення думок у потрібний цільовій аудиторії контент є сам по собі корисним явищем. Неважливо, що це - шкільний твір, публікація в стінній чи місцевій газеті, конспект, власноруч написана курсова чи дипломна робота, навчально-методичний посібник, врешті-решт. Я вже не кажу про читабельні описи програмних розробок, управлінські звіти для топів, бізнес-плани або проекти на гранти.

Нація, що не лише читає, а й пише, має куди менше шансів на вимирання, аніж та, що пише, але не читає. Пише, але не там, де потребують. Читає, але не те, чого потребує насправді. Ми створюємо довжелезні пости в соцмережах, пишемо блоги, подаємось на конкурси чи збираємось у камерні гуртки, але преса й форуми все щільніше відгороджуються стіною повторюваних імен.

Як її пробити - питання риторичне, адже більшість знає відповідь. І те, що сценічний образ може аж сильно розщепитися з творчим, - тим, який живе поміж рядків кожного твору. Тим, що виступає крізь набір слів, навмисно чи машинально повторюваних від контенту до контенту. Тим, що проступає крізь слова зі сцени.

Конгруентне Я: міф психотерапевтів чи сіль до перцю?

Єдність сценічного та творчого, та сама конгруентність, в якій думка, слово і діло сплітаються в таємничій гармонії - мабуть, один з найбільших секретів письменницької майстерні. Те, що будуть слухати й читати не просто з цікавості, а з нестримного потягу.

Бізнес на творчості - мета, зовсім не така й недосяжна, як вважають романтики, й зовсім не така клікабельна, як вважають сучасні прагматики. Він чудово вдається видавцям, що попали в нішу, окремим письменникам, що далеко не самостійно створили спальні місця для фанатів під своїми парканами. Він вдається там, де авторське право має виражену матеріальну цінність, а видавничий ринок має нішеві фільтри - настільки чіткі, наскільки детальним є маркетинговий план, що може мати 100-200-літню спадковість.

Що маємо ми? Видавництва, що, у переважній своїй більшості, друкують все - і це, на перший погляд, зручно для читача. Майже як книжковий магазин широкого асортименту. Приходиш і обираєш те, що до смаку. Втім, навіть у книжкових магазинах не завжди знайдеш те, без чого справжньому читачеві аж ніяк не обійтися.

Добре, що класику, в тій чи іншій мірі, ще регулярно друкують. З ексклюзивом складніше. Те, що, врешті, призводить до неприємних одемокраченному читачеві підозр, поступово зникає. Не те щоби зовсім, але майже як вулиця Жуля Верна у Києві.

З неприємною книгою розібратися стає так само легко, як із колонкою в газеті. Типовий, аж неймовірний приклад - "Кримська світлиця". Невже мільярдів Блінкена вистачає лише на те, аби за невідомим розвиненій демократії монетарним принципом позакривати зайві крани й лишити примітивну пропаганду? В цьому руслі описаний Світланою Тараторіною Дешт може стати частиною чергової сценарної компіляції.

Небожитель у капсулі, або Де роль ксиліту?

Алюзійний неймінг у "Домі солі" привертає увагу хоча б тим, що напрочуд відповідає сучасній риториці реакції. У полковника Болбочана все, що він говорив, мало звучати для його людей, і фраза Анастасії Нікуліної "Письменництво - говорити про те, що для тебе важливо" в цьому контексті звучить більш ніж камерно.

Все це схоже на капсульний готель, який є таким лише на картинці. На ділі це дешева й сердита нічліжка для столичних пролетаріїв. Неважливо, базарні вони чи офісні. Вартість за проживання має значення, і це майже Нью-Йорк. Там хочеться лишитись хоча б заради життєвих історій, але не в кожного вистачить здоровля долізти на третю полицю.

Поліна Кулакова, презентацію якої на Книжковій Країні чомусь відмінили, додала, що бути письменником - це завершувати книги. З цим важко сперечатись, особливо під час огляду книжкових розкладок. Часом за них страшно, як за протермінований йогурт у супермаркетах. У цьому сенсі "Улюблена книга - та, що не написана" з вуст Анастасії Нікуліної куди більше відповідає законам Кафки.

Синдром небожителя на демократизованому книжковому ринку начебто втрачає свою впливовість. Пам'ятаєте, як раніше важко, майже неможливо було зустріти відомого письменника просто-таки за крок від тебе, на відкритому заході, ще й отримати автограф у свіжокуплену книжку? І фани, й автори з полегкістю можуть сказати, що зоряний пил їх точно не обсипле суєром.

Утім, болить невпевненість, і це аж зовсім не пов'язане з типовою письменницькою сором'язливістю тощо. В декого почуття сорому аж настільки відчайдушне, що його не рятує навіть бодіпозитивна білизна. І помилками самопрезентації тут нічого не пояснити. Це досить типово, коли книга та її автор у житті говорять різними мовами, але будь-яка мова не повинна справляти враження квазі-особистості.

Існує їжа, в якій немає смаку, існують люди без смаку, існують книги, в яких відсутній смак. Є купа людей, готових пережовувати купу слів з ранку до ночі, й так нічого і не відчути. Фільтр входу на друкарський прес розширився не просто до стосу купюр, а до голів, якими зручно крутити на палі, а потім так само легко, без усілякого страждання, викинути геть, на корм грифам.

Можливо, це одна з відповідей на те, чому на українських книжкових форумах замало іменитих письменників. Набігає нехороша думка про те, що вони з'являються там, коли починають не просто втрачати популярність, а роблять якусь фатальну помилку. Не всі, звісно - бувають і виключення, але, схоже, вони лише підтверджують правило.

Табурет для Букера

"Навчись писати як письменник" було назвою одного з заходів на Книжковому форумі "Відсіч" в Житомирі. У цій фразі нашорошує її розтягненість, а от у фразі цитованої "Ловцями слів" Джоан Гарріс "Якщо ви пишете, значить, ви вже стали письменником" - її дурість. Чи станете ви письменником, залежить від того, що саме ви створите. Не можна вважати себе столяром-меблевиком, з'єднавши кілька дощечок у свій перший табурет.

Повірте, це нескладна робота. Достатньо навчитися креслити, співвідносити фізичні параметри того, хто буде користуватися табуретом, з його розмірами, якістю матеріалу, ергономікою та кліматом у приміщенні, знати, де і в кого замовити порізку, вправлятися з шурупокрутом, шліфмашиною та праскою для приклеювання декоративної стрічки.

Втеча сучасної української літератури у фентезійний світ, із мастхевним викликанням відьом, мольфарів, домовиків та іншої мари, лише підтверджує очевидну розгубленість нових авторів перед літературним світом, у якому на кожного новачка накидаються якісь незрозумілі темні сили, від синдрому самозванця до клінічної депресії, від ворожої сусідки тьоті Хвесі до пляшки слабоалкоголки, бо у Буковськи ж вийшло.

Я вже не кажу про хакерів, які приходять швидше за Букера, і яким плювати, кого ламати - Кінга чи вас тут. Ми просто хочемо зробити вас сильніше, stay cool. Не знаю, чи існують в світі сучасного письменства якісь таємні чек-листи, глосарії, кодбуки та інші конвеєрні інструменти масмаркету, але, здебільшого, це потрібно лише тим, хто розчарувався на першій сходинці піраміди під назвою "Ворожка Олена".

І тут метафора жорстокої, страшної жриці Літератури, що керує творцями, немов ляльками, витискаючи з них останнє, висловлена С.Процюком зі сцени в Житомирі, набуває поступового, непомітного, аж раптом неохопного втілення.

Справді, давайте легко говорити на гостросоціальні теми. Давайте нарощувати броню, тільки не на вуха й серце. Всі тільки за сюжетні гачки, й описи, що працюють на атмосферу, і гру з відчуттями, вже не кажучи про почуття та індивідуальні риси персонажів. Давайте уникати глорифікації як симулякру, з яким носяться, вбиваючи на ходу. Мати й патронажна сестра відрізняються можливістю звільнення. А що робити зі звалкою талантів?

Як відповідати за тих, кого приручили? Особливо, якщо талант писати є, але він майже свідомо опосередкований. І це найбільша трагедія, що мучить під час згадок про минуле. Можете звати мене декадентом, я не ображусь.

Декаданс, декаданс, декаданс...

Термін "звинувачення у декадансі" існує з 19 століття у французькій критиці, яка буває оптимістично налаштованою, доки це їй подобається. І тим вона схожа на істеричну жінку, в якої сьогоднішній янгол - завтрішній негідник. Варто лише підхопити вайб, який на вустах у публіки, й зробити його контрадансом щодо надій на довгожителя.

Втім, декаданс, як завжди, ще не усвідомлений. Його активно, аж надто активно ховає шквал оптимістичних сподівань на місце в світі слова. Модних сподівань, що можуть розбитись аж зовсім нетипово, як для бізнесу. Декаданс, на відміну від оптимізаторства, є чесним у своєму баченні реальності. Він не називає чорне білим, а біле - чорним лише тому, що сподівається зробити з кальсон штани для дипломатичних обідів.

Надмір слів, як відомо, є одним з факторів депресії, - а між нею й декадансом існує різниця, відома лише тим, хто є всередині. Дотичним до теми та інсайдерам буває важко розрізнити відтінки в силу зосередженості на кліше, а це завжди гіперсоціальність.

Часопис "КнижКава"

середа, 25 вересня 2024 р.

Неореакційне суспільство: термінологія відсічі

Images by @MZarzhytska on X

Випуск 2

Книжковий форум "Відсіч", що на днях відбувся у Житомирі, розбурхав чимало питань у колі читачів, новачків та професіоналів ринку. Ті, хто плавав, переважно, книжковими розкладками та крамничками, проводячи більшу частину часу в діджітал-сегменті (як я, наприклад), навряд чи були шоковані побаченим та почутим. Нарід, як то кажуть, битий - ще й з офлайн-досвідом та чималенькими, не раз дарованими хатніми бібліотеками.

І це лише частина правди про нас. Ми знаємо, що існує купа людей, яких можна сміливо називати неокнигоманами, й які заслуговують, принаймні, на повагу через швидкість та витривалість у цій сфері. Це ті, хто має час і наснагу ходити сучасними книжковими магазинами, хто ризикує регулярно купувати нові видання і так само стрімко їх читати, викладаючи в абуки свої марафонські досягнення.

Це й ті, хто не забуває про перевиданих класиків, у якій би компанії вони не стояли на розкладках. І ті, хто постійно пише книжкові огляди, знімає відео та не соромиться розповідати про читане так, як уміє. Для цього не потрібно бути членкором Українського інституту книги чи Українського культурного фонду. Книга живе собою, а ми - нею.

Література реакції та література осмислення

Перший термінологічний екскурс у світ українського воєнного читання відбувсь аж несподівано, на презентації Сергієм Дзюбою та його командою фильму "Позивний "Бандерас". Одразу скажу, що не маю можливості оцінювати правдивість подій, представлених у фільмі чи в книзі Артемія Кірсанова. В моєму аналітичному доступі - лише якість тексту, детальне знайомство з яким відбудеться або не відбудеться.

Втім, більш-менш знайомі зі методами літагентської оцінки пам'ятають, що знайомство з книгою включає перші десять сторінок або вибіркові уривки тексту на початку, в середині та кінці книги. Особливий інтерес представляють собою уривки, на яких око зупиняється випадково, чи ті, у які воно "влипає".

В усякому разі, росіяни на війні представлені автором дуже реалістично, і це тішить.

Сергій Дзюба, сценаріст фільму "Позивний "Бандерас", виступаючи на сцені форуму, раптом подарував аудиторії літературознавчий перл, що став хоч якимось дороговказом у досить-таки хаотичному полі. Тут і грантова "налітика", і спогади очевидців, і вірші з оповіданнями та романами, й щось на кшталт пропаганди, якої нібито й не потребують, але час від часу беруть - чи то для галочки, чи повторити випале з конспекту.

В усякому разі, мілітарне чтиво ми маємо, і будемо мати ще, аж доки палатиме тема.

Літературою реакції С.Дзюба назвав твори, що виникли у відповідь на стимули, задані самою війною. А от література осмислення виникає вже пізніше, коли штормові хвилі вляглися, і є час раціоналізувати прожите.

Втім, диявол криється в деталях, які є, всього лише навсього, фільтром між першим та другим. Бачити й розуміти - настільки, виявляється, велика різниця, що часу стає аж надто обмаль.

На першому зрізі одразу народжується термін Lyrica bella, чи, точніше, Nerica bella. Це явище, унікальне хоча б тим, що ландскнехти ніколи не створювали жодного мистецтва. Навпаки, вони були його безжальними руйнівниками, й постійно вдавалися до дій, несумісних із законами лицарської честі. Та українську душу так просто не зачорнити, й співаємо ми навіть тоді, коли, здавалося б, уже нічим.

Питання в тому, як довго триватиме спів, підчавлений чоботом з потилиці, й скільки ще непокірних доведеться зникнути, аби добитись хоча б зовнішнього виконання умов щедрих грантодавців.

Риторика реакції, за А.О.Хіршманом, стоїть на трьох китах - збочення, марність та небезпека. На цьому ракурсі осмислення стає аж надто стрімким, і страх, що перетворюється у хронічний, дофамінозалежний біль, добре відомий американським психіатрам, кудись зникає.

Старі кшталти нових диспутів

Неймовірний вихід професора Зубкова, мовні винаходи якого не винаходить навіть всевідомивовий Google, надихнув мене на пошуки хоч якихось відповідностей у старих словниках. Може, знайду, а може, згадаю про неологічний бум початку XX століття, в якому під ананасове шампанське творилися мовні чуда у віршах.

Алогубы, белорозы,

Аловстречный ты драприт

(Авторська алюзія за словником І.Сєвєряніна)

Історія затвердження харківського правопису, на який посилається проф.Микола Зубков, занурює у капосні казуси пореволюційної української історії. І тут рано чи пізно впираєшся носом в есерський френч, який так і шкварчить утямком руйнацького новаторства. Втім, збір хоча б трьох українців на одному квадраті такий запальний, що фінни з капелюхом чарівника нервово дудлять горілку в Карелії.

Так і стає зубківка до скрипниківки, аж поки математичарка не всмажить кліцу.

Ексклюзивне копадло: дай or die

Арт-директорка Chytomo Books Оксана Гаджій стверджує, що 60% українців не читають жодної книги за рік. Якщо виходити з цієї цифри, то на читацьку аудиторію з різним ступенем активності у нас лишається 40 % населення України, серед яких, імовірно, діти, які не можуть не читати, резиденти невидимих пересічному оку читацьких клубів, книжкові блогери та читачі-марафонці, яким здолати 20 по 500 за місяць, що хайкерам пройти Житомиром від "Ялинки" до вокзалу.

Ну, й ми, звісно. Равлики, а точніше, слимаки, що якось там долають Матіос, бо Галичина ж...

Мені страшно, правда. Одного разу оті 60 % заявлять, що годують нас, і створять ННР - Нечитайлівську Народну Республіку на чолі з сержантом Зароєвичем. Чому Зароєвичем? А тому що копать нужно от забора и до обеда. А обед готовит самая жырная. Копаешь? Копай. Выкопал? Зарой обратно. Разве ты не видишь, что твоя шаурма, товарищ Черпадло, заныканная от старшего по званию, давно готова на корм рыбам?

Повертаючись до теми інклюзивного читача, не можу не згадати читача ексклюзивного. І це не те щоби дитина, яку ми вже забили відтягувати від гаджета. Це читач настільки пересічний, що його вже соромно й помічати - аж доки не зжене зі стільців плакатами. Читач, вимогливий настільки, наскільки має право бути вимогливою людина, що знає правду.

Пандуси їм потрібні, так. І каталогові системи на кшталт пошуку ліків різними аптеками, і передзамовлення книг у бібліотеці, й пільговий термін, і аудіоверсії. Тільки з адаптацією не перетрухайте, бо пам'ять вона така. Раптом просинається серед ночі... .

Пластмасова мова, грантові думки,

Таланти, спотворені сюжетним,

Інклюзивний читач та ДБЛК,

Аудіоадаптація,

Недочуті письменники... .

(Авторський реп)

Не знаю, чи пов'язана ДБЛК (в оригіналі - "детская болезнь левизны коммунизма", описана його ж апологетом В.Леніним) з т.з. "ланцюгом смерті" проекту, але це ламає усталені економічні паттерни. Втім, старожили Житомира попереджали мене про це, ще коли я писала свою першу курсову роботу.

В ланцюгу "гранти - проекти - інклюзія - запит від суспільства" не попит народжує пропозицію, а пропозиція - попит. Може, тому сучасні автори воліють мислити історичними алюзіями.

С`est Amelie, або ПЕН-клуб на сцені Великої реставрації

Виступ Світлани Тараторіної на тему "Фантастичні світи й як їх створити" накидав житомирянам цілий мішок смислів, які доволі точно описують світогляд сучасного читача. Залишившись (хоча б на певний час) без Акуніна, ми конче потребували ретро-детективів із героєм, який би мав уособлювати всю буремність новітніх днів Турбіних.

Схоже на те, що Олександр Тюрін, прототипом якого став "київський Шерлок" Микола Красовський, має вийти в нічну варту замість персів Лукьяненка, немов Фандорін та Бенкендорф ув одній особі, покинутий можновладцями на піку кар'єри.

С.Тараторіна недарма акцентує увагу аудиторії на водоподілі між світами містичного Києва початку ХХ століття. Урбан-фантазійність накриває нас усіх, щойно виходимо за межі власних квадратних метрів, і виходом із пастки "ксенофобія - ксеноманія" може стати прийняття чужого поряд. Не сприйняття, а саме прийняття. Питання про нездоланність і невідворотність лишається відкритим.

Біда в тому, що пітьма нездатна лишатись у межах, яких ми самі не тримаємо.

Тема міфологічного (чи то пак, містичного) світогляду навряд чи потребує проговорення персонажів, які відомі нам з дитинства. Письменники часто-густо спираються на персонажний запит, ігноруючи запит аудиторний. Важливо те, що скажуть вони - і знову я не можу не згадати Марті Ньюмеєра, який, мабуть, і гадки не мав про незворотність зв'язку... .

І квіти Катерини Білокур тут ні до чого, бо не була вона вправною там, де потрібно приймати виклики. Часи аж так не властивої нашому суспільству мізогінії, в якому фемінізм та контрфемінізм сплітаються в одному тиранічному кільці двох змій, відкривають таланти писати всім, кому не лінь. Важливо, як і для кого, а там, де інтерактивність замінює діалог, неважко передбачити результат.

І глорифікація, за висловом С.Процюка, ще нікого не навчила битися головою до стіни.

Часопис "КнижКава"

вівторок, 24 вересня 2024 р.

"Відсіч" у Житомирі: форум для тих, кому

Images by @MZarzhytska on X

Випуск 1

Якщо ви точно хочете писати, й точно хочете писати українською, якщо запит на вашу творчість не лише персонажний, а й аудиторний, і світогляд досвідченого українського міфолога не заважає вірити в понаднормове - вам на Бродвей, Арбат і Рю-де-ла-Пе міста, що перестало існувати з моменту падіння метеорита. Кажуть, що він з Хорватії, але Лисенко знає краще.

"Відсіч" приходить у Житомир так тихо, як білборд Гнатюка. І, якби не моя нав'язлива звичка читати білборди, я би строчила зараз оверлоком, а не оце-го рев'ю.

Стенд біля Телецентру, Житомир.

"Толкіна в чорному, дві банки огірків і капу"

Для мене форум розпочався, попри мовчання алгоритмів, у другу половину п'ятниці, й одразу з містерійного. Провідником (укр. - мастхав) став Толкін з його загадковим англомовним виданням у м'якій обгортці, яке я так і не придбала. Втім, шкодувати зарано - виявилось, це коробочне видання. І на цьому варто зупинитись детальніше, - така вже моя професія, пхати носа в незначущі подробиці.

Одразу скажу: нічого такого нового у видавничому світі не сталося. Можна хіба що похвалитись записом у конспекті літагента, що не чарівник, а лише вчиться. Фраза "reset edition", оповита легендою про список зі списка, привернула мою увагу. І я-таки поставила продавцю, як виявилось, дуже серйозне питання про маркер ймовірних змін.

Будь-які туманні формулювання одразу будять Шерлока в кожному з нас, і ображатись на літагента - все одно, що залити глиною власний колодязь. Благо діло, продавець знав цей принцип і зважився мені допомогти в розшифровці таємничих британських письмен. Навіть Джордж Мартін зі своїми "Іграми престолів" одразу кинувся нам на допомогу. В його примірнику того ж самого видавництва такої фрази й сліду не було.

Біля кінотеатру "Україна". Вечірній глядач

"Старший завжди вигрібає першим", - спало на думку, порівнюючи об'єми видань. Мартінівський magnum opus дорівнював якраз Толкіну, баченому мною в дитинстві. Наші знання англійської виявилися доволі скромними для польоту в напрямку інтуіції, - тож, довелося обмежитись бігом з перешкодами. В усякому разі, Harper&Collins виграє хоча б на карті, прихованій в рукаві.

Чорні обгортки фентезійної класики підказали, що світло ввімкнеться не одразу. Тож, мені лишалось набратись терпіння й говорити, говорити, говорити. А задля успішної розмови, як твердить Дейл, що всіх дістав, потрібно чималенько вислухати.

Nerica bella та риторика реакції

Письменник на сцені - явище, вже давно вийшле за межі камерних театрів. І вуличний формат, як зізналися досить-таки впливові львів'яни, вважається оптимальним для просування творів на сучасному літературному ринку. Як то кажуть, ходи в народ, дивися в очі. І ми дивилися.

Олена Волинська: інтерв'ю на сцені

Сцена, з якої лунають поезії, все ще нашорошує. Що матимуть на увазі? Хто вийде в кульмінації дійства, обсипаючи всіх гречкою й закликаючи штурмувати підвали з вином, як Омар Ха-Ем з огенрівського ромкому про двох шанувальників однієї жінки? Та вийшов, урешті, "Мій Бог" - вірш, який пролунав у відкритому кулуарі.

Рустам Гівазович? Уже неважливо,

Мілітарне чтиво,

Чорні комікси Бунєвац,

Пітьма Нікуліної,

Петро Билина,

Безбатченкова родина,

Та ви галичанин страшнійший,

Аніж ми,

Білефельдські миші.

(Авторський реп)

Й тут без зубківки не обійшлося. Насамперед, потрібно переконатись, чи не сталось якої мовної реформи, доки ми спали. А потім вже братися за новий підручник - еге ж. У друзів Оушена є один-єдиний принцип виживання в шторм. Хапай, що дають. І говори, говори, говори.

Говори - і я тебе побачу.

І тільки лимонні жилети блюстителів порядку нагадували, що білі чоботи а-ля Версаче, виставлені в провінційному магазинчику - не просто репліка. І вже не варто боятись, коли невмолимий мікрофон зривається в аудіошутінг, бо старого поета і так знайдуть.

З полички редактора

"Каспер, це я. Що значить - ні? А вони хочуть"

Щодо книг-привидів, український ринок не лише фільмує. Авторське право - як дерево, гілку від якого можна відрубати, але чи вхопиться ота калина за землю... . Хоррор від Кулакової, що заповзає у ніздрі паленим нейлоном аж зранку, вже викуплений тими. хто не дуже поспішає. А ми?

Поліна Кулакова, Анастасія Нікуліна

Мистецтво написання сценарію, або скрінрайтинг настільки ж безкрає, як і гонки за вертикаллю. Що прозвучить там, де закінчується промоушн? І це те, на що автор уже не має жодного впливу. Нібито, - хоч і Толкін зазнав холодного літа.

"Дівчина, яку ми вбили", намагається зайти в хол комбо, де вже зібрались фани "Коматозників", а через стінку затихли прихильники достоєвщини 90-х, у драматичній конклюзії героїв Акінфієва та Горбунова. Олегові Приходько вдалося залишити слід свого "Перевертня" там, де на нього не чекали.

Технологія страху - ще одна фішка, яку важко не помітити навіть на зеленому сукні книговидавничої справи. Чилійський страх дофамінового покоління зрозумілий і, тим паче, вартий співчуття, особливо коли йдеться про тих, кому іще.

Світлана Вертола з новою книгою

Втім, Светлані Вертолі пощастило втиснутися в збірку й створити образ українського Тесея - хоч і трагічний, але правди не викидають. Автор цієї крилатої фрази чекатиме внизу.

Той день, коли сіль у сусідів

Зранку я знов відчула це. Страх бути нав'язливою дурепою, що тримає біля пічки залізний совок. Я б пішла, та в мене знайшлася заначка. Я б пішла, бо це ще й привід навідати кота, що кришував наш двір аж цілих три роки, й тепер живе поруч мене, під одним дахом.

"А лисички взяли спички... " . Назву ще не виданої книги Анастасії Нікуліної я все ж таки почула крізь запеклий сценічний батал. "Сіль для моря" динамічно вривається в ряди конкурентів із рефлексивом різного штибу, але дивною, можна сказати, монотипічною зупинкою на діалогах.

Чому? Що це - ознака часу, авторський задум чи те, чого ми не знаємо?

Анастасія стверджує, що - задум, і має бути відчуття стіни. Не знаю, як звучатимуть її персонажі далі перших сторінок, бо не хочу перебивати й собі, й вам присмаку морської солі. Втім, стінки шлунку кита не такі вже й непробивні, як може здатися недосвідченому пророку.

Ларіосик із Житомира

Метафора засоленості у версії Світлани Тараторіної завжди виписує книжку, яку хотів би прочитати сам письменник. Орвелівська теодіцея nigil - перше, що спадає на думку при знайомстві зі світом Старших Братів. Неймінг - це круто, правда. І знайома, неповоротка важкість у грудях, у всьому єстві, ще й у голові, що підхопила невідомо звідки біль квадратованої пустки, завжди виникає при зіткненні зі світом відчужених.

"А чому ви розлюбили Петлюру?" - так і хочеться спитати поляків, але для цього потрібно зазирнути в "Лазарус", як завжди, з французьким наголосом, бо місто Підмогильного вже поділене. І впертим фанам олдскульної фантастики важко довести щось, окрім роботи й неодмінного прощання з Акрополісом.

Прощання - завжди прощення, бо прощення є світло. Кілька разів повертаючись до стенду Євдокії Макаренко, я думала про материнські помилки, яких ми не хочемо робити. Чому ж ми, такі рефлексивні, губимося там, де потрібно сказати більше за смолток? Коли це сталося із нами? І хто переконав творити лише для тих, кому подобається?

Можливо, саме тому в ці дні не йшов дощ, - і дітей дощу стало набагато легше відрізнити від дітей борщу.

Інклюзія страху

Дискурс в літературний маркетинг не обійшовся без сюрпризів. По-перше, ми дізналися, що в нас є можливість замовляти доставку книг через Glovo і навіть в таксиста. І це не з магазину там якогось, а з бібліотеки, о першій годині ночі. Футурама, otherwords. І це відбудеться, щойно проекти з Житомира затвердять на позачерговому засіданні Сенату.

Зі стендів житомирських авторів

Знаю, що надихаю Метта Грейнінга, але вже не в силах спинитись. "Земляк для земляків" приземлиться цього тижня, ніби локація інтерактивної експозиції. Головно, не забути про варення для Карлсона.

З полички редактора

І вірші, вірші, вірші. Наступного тижня - білет на балет, психодраму і в Книжкову Країну, яка завжди ВДНГ. До речі, народитися в Україні нам теж допомагають поети.

Ліліана Косановська: вірші зі Львова

Ліліана Косановська встигла попрацювати сільським фельдшером, лікарем-терапевтом і акушером-гінекологом. Членство в Національній спілці письменників не завадило їй видати п'ять поетичних збірок і стільки ж аудіоальбомів. Поетичний живопис, прописаний до найменших деталей, повертає організм, змучений геометрично правильними склепіннями цифрової ери, до його природного стану.

Вдаримо на сполох - може, нас почують,

Може, сполохаєм неприступний час... .

Вулиця туманом в інший день кочує,

Що він провіщує кожному із нас?

(Л.Косановська, "Сутінки спадають...").

І так, я обіцяла зізнатись, кому належить вислів "не викидати правди". Це Степан Процюк, франківський біограф Франка, й не тільки. Той, кого цікавить не педагогіка, відкриває нам властивості інфекції, від якої, здавалося б, не існує ліків. Рефлексія ще нікого не врятувала, і тільки вміння зазирнути за оболонку хрестоматійного образу відкриває тих, кого ми не хочемо бачити. Винниченка, який писав убогі пейзажі й пронизливо чесні автопортрети. Пана Чикаленка, Архипа Тесленка, Василя Стефаника - і це далеко не все, що руйнує ляльку, створену замість нас.

З полички редактора: новинки " Відсічі"

Подія від Discursus: видавець Василь Карп'юк

і письменник Степан Процюк

Стенд "БукДрук" і книги Бориса Дубмана

Часопис "КнижКава"