31 січня 2026 року
Ет, добре загуляти у відпустці. Ми тільки за, тим паче, на лікарняному.
В дитинстві я називала грип “грибом”. Здається, хто так його не називав, почувши вперше це слово. Мені той гриб убачався великим боровиком, що тримає мене в мені без кісток та м'язів. На вигляд - мов солодкий грибочок, що їх роздають на свадьбах, тільки великий. Це, якщо руки розвести у боки, а ноги - разом.
У нас на роменських свадьбах роздавали й солодкі грибочки, й горішки з кремом, ще й співали “Маруся, раз-два-три…”. Посідають баби на лавках, купкою - опісля всього вже - й співають, у своїх квітчастих платочках. А я, мала, сиджу біля них, і теж собі. Співаю. Думаю.
Так я роздумувала на тих свадьбах про романтику.
Ну, от як всі чекають, щоби ту наречену побачити, й вона, врешті, виходить з воріт або з крильця, - бо ж в нас у Ромнах іще багато крилець, така вже роменська архітектурна традиція - так от, виходить вона, і всі починають хлопати й галасувати. А ще посівати, і летить те зерно по сходах, курям на радість.
І наречений… Це ж як добре, коли він в отому гладенькому костюмі, з білою квіткою та стрижкою, весь такий усміхнений та щасливий, як Саша з одеколону. Було сьогодні, геть забула - мов вибило! - ім'я чоловіка родички, та й прізвище заразом. Добре, що вдома забула. Та згадати їі не допоможе, бо ж не брала вона чоловікового прізвища.
Агата Крісті та Маргарет Мітчелл прославили саме чоловікові прізвища. А Норма Джін Бейкер - ні, та давайте про романтику.
Я сиділа собі та й думала - коли ж вони розведуться?
І це не те, щоби я бажала їм лиха, якраз навпаки. Мені хотілося, щоби це свято тривало вічно. Щоби наречена виглядала отак-от, а не в халаті та з хвостом, чи в светрі та джинсах, як другого дня - ненавиджу той другий день, бо вже знаю, що доводиться тягтися в наїдки невиспаними, а дехто з вас усю ніч гроші рахував, ну чесно ж. І скажуть тобі, що ото б устала рано, та борщу всім наварила - і не свекруха ж скаже, а свій, у кого колись на свадьбі гуляла.
І все стане жаско, як уночі, при погляді на ту обручку.
Малою я все питала, чого другий день невіста не в платті. Хустин у нас ніхто не натягав, не знаю, чого, і туфлі не крав. Може, то не по-комуністічеські було, не знаю. А от на гармошці грали, й музику теж можна було, але чогось в ресторані.
Я навіть у мами якось тихенько спитала, коли розведуться. Вона трохи обурилась, як завжди, на мої питання з дитячого соцреалізму. Бо ж так і траплялось, рік-два-три - розвелись, і тільки ті весільні фото завше приємно було дивитись, хай там що. У мене навіть була лялька-наречена - радянська, руденька. Скоро я десь той наряд закинула та вклала її в коляску катати. Якось і лялька та виросла й десь у світи подалась.
Велика вона була, для коляски - дівка вже. То я нянчила пупса, потім мавпу розміром з дитину, а потім Барбі захопили мій світ. З чоловіками, дітьми та колясками, але бабине царство, врешті, все одно виявилось більшим.
Так і живемо - я, пупси та Барбі в гаремі Гаріка. І романтичних книжок у мене в хаті немає, крім “Джен Ейр”. Коли мені хочеться романтики, я читаю “Джен Ейр”, а коли правди Бога, то Муракамі. Його дівчата завше з великими вухами. Чи просто красиві.
А ім'я того родича я згадала. Коли перший варіант оцього всього пропав з Блогера, бо забула поставить на зарядку планшет. Купите в Гугла, він у нас усе має. Надворі хіба що не ростуть квіти з нашого двору. В Ромнах...
17 грудня 2025 року
Є речі, які відбирають мову. Продовжуючи відомий вислів Ліни Костенко, спробую дати назву цим речам - зухвале спотворення істини.
Коли хтось бачить і знає правду, але продовжує брехати, залишається тільки припинити спілкування. І гнів тут ні до чого. Є люди й речі, які ми б із задоволенням ігнорували б, якби вони раптом не зайняли місце, якого ми всі заслуговуємо.
Шлях некрологізації культури веде саме туди - до забуття й дуже, дуже неквапних зборів на похорон. Тим паче, й Центральне кладовище в нас уже є. Залишилось поставити скриньку й вартового.
Коли у власному будинку вбивають виконавця ролі батька Джордана Белфорта в фільмі "Волк із Волл Стріт" та його дружину-фотографа, ще й намагаються зробити дурниками аж світову спільноту - це не про нас. Коли в окремо взятій істеризованій країні нового Союзу півдня заливають у радіоняню: "Tvirta šeima - tvirta Lietuva", вночі відкривають під вікнами стрілянину, а на ранок згадувати про це - ознака божевілля, залишається тільки навчитись плисти проти течії.
Я більше не вірю в торжество революції, бо в мене надто хороша пам'ять. Я більше не хочу голосувати за витвори соцреалізму, бо вам це подобається.
Я хочу розважатись. Я хочу "Сімпсонів по-українськи", у нас навіть є прототип - але цього тижня ми знову будемо вас напрягати не по-дитячому. І хай мене звинувачують у серіаломанії - це краще, що можна крутити на екранах держустанов, адже черги ми вже подолали.
Я хочу по закінченні робочого дня вмикати 346-ту серію "Бідні, бо дурні", підгрібайте назву (c), пишіть в лічку, щось придумаєм.
Втім, коли я таке кажу, не пишуть - бо знають.
12 грудня 2025 року
Цього тижня, на Хрещатику, зробила довгоочікуване відкриття.
Я більше не хочу бути багатою заради гарних речей чи вишуканої їжі. Помираюче місто з гарним лахміттям у вітринах, жалюгідні лампочки над ресторанами, в які ніхто не ходить, напівпорожній KFC, що врятував під час дощу та необхідності терміново вийти в ефір. Сяючий ЦУМ та Monobank над тьмяною Ареною й Бесарабкою, похмурий фастфуд уздовж порожніх лавок та незламні вуличі музиканти... .
Страшно веселий. Страшно веселий.
Мені страшенно захотілося зробити щось, варте життя. В місті, яке колись вирувало неповторною енергетикою, а тепер я змушую себе ходити його тьмяною центральною та морально готуюся до наступного виходу в улюблені місця.
З готелю, де все ще існує відчуття дому - хоч у години роботи електрочайника досі не вписуюсь. З кафе, де можна неквапно (й на диво недорого) поїсти й підзарядити техніку. З таксі, бо Київ так і лишається єдиним містом, де накриває топографічний кретинізм.
Меня довелося півтори години слухати людей, які щось там придумали, але не вміють продавати, й відкласти уявну імплементацію на потім. Складні тексти, надто складні тексти. Півтори години навколо мене юрмували цигани, що продали першими.
Ще одна річ, яку я ненавиджу - глорифікаційна некрофілія. Безпечний мрець. Що ж... .
Того дня, коли заслані кавказці розповідали про State Play та All Fools Day, не стало Софі Кінселли. Хто така Софі Кінселла, неважко дізнатись, якщо не сплутати з Софі Коппола, але навіщо? Це так гарно звучить, майже як маршмеллоу.
Авторка "Шопоголіка" померла від гліобластоми, яку навряд чи сплутаєш із легеневою чумою, коли вже братись за чорний медичний довідник. Авторка "Шопоголіка", який в нас трішко видавався, але тепер доступний - ахахах - на Флібусті etc.
Це не те щоби соромно, а, як говорила одна чудова людина, зрозуміло.
Чим розбавити цю тошпу (pardon, тредсове - "розбавляти суржик", автор, відгукнися))? Та ось вам, як завжди, гамериканський експірієнс. Це ми тут самвидав, а вони носять потужне, як мумбайський потяг, звання indie writers. Маріс Крейзман та її досвід самвидаву за рік. Там, в Америці, де кожна собака знає, що ви сказали на Facebook у рік початку війни, але вперто не пам'ятає, почім купити ломаку.
Я ще щось придумаю, бо для дітей ми - покоління "дочитавшихся", а для онуків - такі самі дурні в юзанні робота-пилососа.
3 грудня 2025 року, 93-й випуск
Сьогодні замислилася про те, чи потрібна "КнижКаві" друкована версія. Хай навіть все розпочнеться з pdf-ки, яку підписники завантажуватимуть раз на сезон. Безкоштовність Google, як стверджують дослідники - а ми їм віримо, бо це американські дослідники, ще й поважного віку - вкрай небезпечна штука. Тож, насолоджуйтесь, доки ми тут, на цій платформі.
Чому раз на сезон? А навіщо вам частіше забивати свої баки файлами, які накопичуються й накопичуються, так ніколи й не будучи прочитаними?
До того ж, ми не продукуємо аж так того контенту, щоби його вистачило на тижневик чи хоча б на місячник. От порахуйте. За місяць виходить, в середньому, 4-8 публікацій, залежно від сезонної насиченості. З них - один тематичний репортаж місяця. Тож, читачі сезонного випуску отримуватимуть весь тематичний блок плюс тижневі публікації за темами та рубриками, ще й фішки на додачу - типу новин, оновлення постійних рубрик чи оголошень "Загубився колумніст, був одягнений в чорні окуляри та плавки з аквалангом". Шутка.
Так ми ризикуємо залишити серйозний слід в історії, крім отих ваших скріншотів.
Проект буде жити, бо його вже трішко якби копіюють, але нам шо. Ми не ставимо біля під'їзду редакторського "хруща" кава-машину, і не те шоби лінь. Кому треба, у нас все на районі, от просто два рази впасти на голім льоду. Тому придумали ставити ящик з піском і лопатки. Кому тра, нагріб собі в кульок, узяв лопатку й пішов. Смітник в під'їзді ми вже поставили.
Я розумію, що ви не хочете платити за рекламу якомусь блогу. І не треба, бо так ми самі вибираємо, про кого писати, а чиї натяки просити перевести в умовні кавові одиниці. Платіть Гуглу, бо в нас, вибачте, гонконзький трафік.
До речі, нещодавно викинула книгу на смітник. Я б її не рекламувала й за всі гроші якудзи. Просто хочу, щоб мої діти були живі та здорові. А ви любите Стінга, як його люблю я?
І щось так згадалася інша книга, яку я тепер не згадаю. Не найкраща в цього автора, бо, видно, ставив він собі за ціль змалювати певний ідеал, як тоді велося. А може, так і було, колись, одного разу, один раз із тисячі. Завжди хочеться вірити, що в продажних структурах світу цього існує хтось, відданий ідеалам.
Саме тому я читаю всі книги, які добре написані. Й волію голосувати за обмеження паперових видань. До речі, ми оновили рубрику Літра, вона теж сезонна. І є ідея озвучувати публікації - щоправда, з АІ, мені ще бракує сил читати рівно. Лопушанський теж стісняється, бо його можуть знов призвати. Він упевнений: орки змовились настільки, що вираховують по голосах. Не ображайтесь, його контузило.
До речі, хто бажає стати нашим аутсорсером, пишіть. Беремо навіть іноземців, які згодні крутитись на забугорних книжкових заходах і писати про це англійською, як ми. Тобто, не по-комуністичному.
Це смертельно, але ж я купила собі "Ляпко" й "Нурофен".
Марія Заржицька,
головний редактор часопису "КнижКава"
25 листопада 2025 року, 92-й випуск
Ну що, привітайте. Це давно варто було зробити, бо хотілося зібрати в одному виданні не лише експертні чи то пак, аналітичні, а й відверто особисті публікації. Вірю, одного дня до нас доєднаються більш ніж аутсорсери - колумністи, що прагнуть змінити бачення літератури й літературного з фокусу всім остогидлої масмедійності до ринку, який не базар.
Можливо, це смертельна місія, бо бачити те все й не плакати серцем означає бути залізною людиною, а прототип зіпсувався. Принаймні, я так думаю.
Нещодавній скандал з Gone Without Goodbye ("Пішла без "до побачення" - вільний переклад) показав, якими маємо бути ідіотами. Не те щоби добірними, а достоту рядовими. Звісно, є пропозиції, на які неможливо не погодитись, але пробувати, все ж таки, варто. Дві літери, як не як, менше, ніж три.
Несмак свідомо клеїти дурня тримає наш ринок за горло вже хтозна скільки часу. І мені плювати, якою блондинкою цього разу прикриється не такий вже й відомий автор достоту рядових детективів. Американське толстовство - не нова річ, особливо тлумачна в світлі останніх новин. Набагато цікавіше, як не гірко, бачити, що колір волосся, як і розмір, нічого не вирішує.
Можна запхати в достоту недбалу книгу купу безпомилкових тригерів і насолоджуватись ефектом. Можна вчергове покрутити м'язами попи перед керованим натовпом, що шаленіють від одного слова "Рубльовка" й за тими рублями не бачать гривні. Можна знати, що всі знають, і робити вигляд, що ніхто не здогадується, але ж смішно.
І це вам не "Красная жара" - це персоналізована жовта блакить, яку викупили на перших "е...еммм" і не змогли відкупити. А чи про те розказувати тепер невдячно, мені по барабану, бо я не знаю. Самій цікаво.
А ви так можете? Хотіли б - могли б, але, якщо блондинці скучно, можна ввімкнути всі серії "Бандитського Петербурга" чи "Марш Турецького", чи скупити по світових розкладках кримінальні новели 90-х-2000-х в м'яких обгортках і ловити кайф цілодобово. Тільки не пишіть більше так.
Можна приїхати на екскурсію "Кримінальний Харків" незгірш місіс Сміт без ружжа і насолоджуватись краєвидами Барабашово під звуки вибухів у навушниках, якщо за вікном "Хаммера" - тиша. Тільки не робіть більше так, це вам дорого обійдеться. В нас все завжди іде не за планом.
Поганий піар поганої книги, споганення іміджу, вибілення себе за рахунок плювка в декольте підзабутій зірці - все, як зробив вожак проекту, що виріс у режимі під назвою "трампівщина". А ми й далі робитимемо вигляд, що ніжної хижацької дружби поряд із нами не існує, будемо непритомніти від однієї згадки російського контексту і остаточно розучуватись писати про них.
Бо якщо ми почнемо - вони, нарешті, припинять. Війна не пробачає помилок, і кому, як не американцям, знати те саме з жахаючою регулярністю. Ринок літературної комерції в нас уже обвалюється, й коменти розлюченої Оксани не врятують ані цента.
А це значить, що дешевше читати оте все усурійським тиграм. Вони - надзвичайно вдячна аудиторія, і ніколи не коментують критику.
Марія Заржицька,
головний редактор часопису "КнижКава"
Немає коментарів:
Дописати коментар