Сам собі видав: 10 питань Тетяні Чудновець

Інтерв’юєр Таїсія Сосновська

Випуск 122

Images by Tetyana Chudnovec

Самовидання дарує письменнику абсолютну свободу — аж до контролю над кожною комою, але покладає відповідальність за рух книжки до читача на її автора. Тож, багато письменників відкривають для себе переваги професійної видавничої команди – так званий співвидав. Про обидва досвіди говоримо з Тетяною Чудновець, авторкою саг «Притаманна» та «Подоляночка. Незломима», які успішно продаються в книгарнях та з рук автора.

Тетяна прийшла до літератури стежками кількох професій. Вчителька географії та економіки, яка викладала в школах Житомира, в 2006 році вирішила піти в журналістику й за чотири місяці стала випусковою редакторкою газети «RIA-К». Була головредом видань «Моє місто Козятин» і «Типовий Козятин». Працювала у столичній «Газеті по-українськи», очолювала газету «Перспектива» у Броварах. Із 2009 року й донині адмініструє Facebook-спільноту «Типовий Козятин», яка стала одним із головних інформаційних майданчиків громади.

У 2017 році Тетяна видала свій перший роман – сімейну сагу «Притаманна» і добровільно вступила до лав Збройних Сил України. Служба в 46-му штурмовому батальйоні «Донбас-Україна», врешті, поклала на бійчиню обов’язки командира роти з морально-психологічного забезпечення. Жінка пройшла дві ротації на передовій – у тому числі, старшим стрільцем - і зазнала важкого поранення. Попри контузію й травму хребта, здобула ступінь магістра психології та випустила другий художній роман про досвід війни і кохання – «Незломима».

З Тетяною Чудновець ми познайомилися під час презентації роману «Подоляночка. Незломима» в Центральній бібліотеці імені В. Земляка (м.Житомир). Авторку представляла її близька подруга — Людмила Колесник, бібліотекарка Житомирського ліцею № 27. Атмосфера зовсім не нагадувала офіційний творчий захід. Це була тепла, майже домашня зустріч, де між письменницею та слухачами не існувало жодної дистанції - жіноче коло, в якому говорили не лише про книгу, а й про життя, війну, втрати, любов, материнство, віру та силу жити далі. Коли ж у бібліотеці зникло світло, зустріч не перервалася. Майже половину презентації провели при світлі ліхтариків. І саме тоді особливо відчувалося, що справжнім історіям не потрібні ні сцена, ні прожектори. Достатньо людей, які готові слухати, і авторки, яка не боїться бути щирою.

1. Тетяно, як почалося ваше письменництво? 

Моє письменництво розпочалося ще тоді, коли я не була психологом, а працювала редакторкою та журналісткою. У колі родини я часто й багато розповідала про власне дитинство, згадувала історії з минулого. Врешті-решт, із подачі рідних усні розповіді почали лягати на папір і поступово виросли у справжню, повноцінну книжку — так народилася «Притаманна» у 2017 році. А вже пізніше, коли я пройшла через власні випробування, військову службу та здобула вищу психологічну освіту, слово стало для мене ще й свідомим інструментом зцілення, травматерапії та фіксації прожитого досвіду. 

2. На сьогодні ви маєте досвід видання кількох книжок. За якими критеріями обирали видавництва для кожної з них? 

Кожен етап мого письменництва вимагав свого підходу й відповідних людей поруч. Перша книжка «Притаманна» була шляхом повного самовидання, де я контролювала весь процес від А до Я. А от народження «Подоляночки. Незломимої» стало можливим завдяки тому, що я потрапила на Письменницький курс від Method Writing. Завдяки підтримці Наталі Скорикової та її команди книга почала визрівати й набувати форми. Це був безцінний досвід структурування та глибинної роботи з текстом. Продовженням цієї історії став видавничий договір з Orlando. Для мене було важливо знайти команду, яка розділить цінності книжки, збереже її автентичність і допоможе вийти у великий світ. «Незломима» вже має власну географію: вона побувала зі мною в Іспанії, Німеччині, на «Книжковому Арсеналі» в Києві, на презентаціях у Вінниці та Житомирі, а також була представлена видавництвом на міжнародних книжкових ярмарках у Франкфурті та Лондоні. 

3. Вихід «Притаманної» майже збігся з вашим рішенням піти на фронт. Як це позначилося на її долі? 

Служба повністю змінила фокус моєї уваги та пріоритети. Зазвичай після виходу книжки автор занурюється у презентації, зустрічі з читачами та промоцію. У моєму ж випадку «Притаманна» залишилася жити власним, автономним життям, поки я виконувала завдання на фронті. Вона розходилася без класичного маркетингу — через читацькі рекомендації та «сарафанне радіо». На сьогодні практично весь її наклад уже розпроданий, і мені дуже хочеться, щоб ця історія продовжила своє друковане життя. Вона має особливе значення. Тож, я активно шукаю можливості для видання нового накладу «Притаманної», аби вона знайшла свій шлях до нових читачів. 

4. Що спонукало витрачати власні ресурси на видання та просування книг? 

Для мене це ніколи не було про бізнес чи фінансову вигоду. Це інвестиція в сенси, в збереження пам’яті та в терапію через слово. Коли ти бачиш і проживаєш події такої емоційної та трагічної глибини, письмо стає внутрішньою потребою — зафіксувати це, дати голос власним переживанням та історії. Свої ресурси — ціна за повну свободу слова і можливість бути чесною з читачем. 

5. Ви вже мали досвід самовидання «Притаманної». Що змінилось у вашому підході до видання “Незломимої”? 

Зріс рівень вимогливості до структури та редакційної підготовки. До «Незломимої» я підійшла вже з розумінням того, що авторові необхідна професійна команда — редактори, коректори, дизайнери та видавнича мережа. Якщо перший досвід тримався переважно на власному ентузіазмі, то робота над другою книгою була більш системною: від ретельного шліфування тексту до професійного розповсюдження. 

6. Ви пройшли шлях самовидання та публікації книги у видавництві. Які відкриття дав цей досвід? 

Самовидання дає тотальний контроль над кожною комою та оформленням, але вимагає від автора бути одночасно й менеджером, і логістом, і маркетологом. Видавництво ж дає професійний масштаб, редакційну оптику та вихід на широкі ринки, проте вимагає довіри до команди. Головне відкриття — найкращий результат народжується тоді, коли автор точно знає цінність свого слова, а видавець знає, як це слово якісно донести до аудиторії.

7. Ви опублікували у збірці військової прози «Маленький жовтий екскаватор». Чим відрізнялось видання власної книги від участі у колективній збірці? 

Власна книжка — це персональний простір, де ти повністю несеш відповідальність за кожну сторінку. Участь у колективній збірці військової прози — це звучання у багатоголоссі. Твій текст стає частиною спільного мозаїчного полотна, де досвід різних людей складається в єдину картину боротьби та пережитого. Це відчуття особливої літературної та людської солідарності. 

8. «Подоляночка. Незломима» увійшла до довгого списку премії «Книга року BBC» 2025. Як проходить відбір у цьому конкурсі, та що на практиці дає авторові така відзнака? 

Про те, що мову книжку подали на конкурс, я дізналася вже від видавництва — це стало дуже приємною несподіванкою. Я просто прийняла цей факт і спокійно відпустила ситуацію, без жодних зайвих нервів. А от коли оголосили результати, з'явилося справді дуже тепле відчуття: моє творче дитя визнали однією з 15 найкращих книжок року! Це супер, хоча у глибині душі я й так була впевнена в її силі та цінності. На практиці відтепер на обкладинці «Незломимої» є спеціальна позначка премії. Це додає виданню ваги в очах спільноти та, безумовно, сприяє кращим продажам. А для мене особисто ця відзнака — просто гарний і дуже приємний бонус. 

9. Які рішення з видання та просування книг були б іншими сьогодні? 

Сьогодні я б із самого початку будувала системнішу комунікацію з читачами та медіа ще на етапі написання чи підготовки рукопису. Також я б менше вагалася щодо делегування технічних та організаційних питань фахівцям, аби залишати більше внутрішнього ресурсу для безпосередньої творчості, психологічної практики та громадської діяльності. 

10. Про які сторони Тетяни Чудновець читач ще не знає? 

Читач знає мене перш за все через призму воєнної та гостросоціальної прози, психології та військового досвіду. Але поза цим є й інші сторони: моя любов до тихої творчості, гумору, розробок дитячих і казкових сюжетів, а також фантастичних задумів – зокрема, історій про часові мандрівки. Мало хто бачить і мою щоденну роботу над розвитком ветеранських ініціатив у громаді — той практичний, «невидимий» пласт життя, з якого насправді й народжуються нові сенси.

Як травматерапевтка, Тетяна має досвід консультанта постраждалих від бойових дій у програмі СЕТА, як ветеранка, заснувала разом з однодумцями громадську організацію та супроводжує тих, хто повернувся з війни, у територіальній громаді села Махнівка. У життєвому шляху немає випадкових професій. Книги Тетяни Чудновець сприймаються як чесна розмова, і саме про «Незломиму» детальніше розповімо в огляді наступного тижня.

Ми дякуємо Тетяні Чудновець за активну участь в проєкті «Сам собі видав». Сподіваємось побачити в ньому письменників, що хочуть розповісти про досвід самостійного видання книг в Україні та за кордоном. Надсилайте ваші пропозиції в редакцію або заповнюйте форму на сторінці вгорі (у веб-версії), з повідомленням «Сам собі видав». 

Ще на тему:

Сам собі видав: 10 питань для Тетяни Ковальчук

Угоди в книжкарстві: хто що винен

Надбати: скільки коштує книга письменник

КнижКава в Facebook  - щотижня й більше

Art Book Fair 2026: наступний

Images by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 118 АртКава - спеціальний

Винайти мистецтво в Україні неважко. Важче втримати. Цьогорічний ярмарок мистецької книги, що вдруге проходить на ВДНГ, ризикує бути останнім, і ось чому.

Аудиторію повністю задовольняє пропозиція з інших книжкових форумів, і життєздатні проекти переїдуть саме туди - за умови відповідного позиціонування. 

Аудиторія цьогоріч проголосувала не лише чисельністю, а й увагою, на підступах бачучи відверту, ба навіть, патологічну реципієнтність проекту. Ні для кого не секрет, що люди в стані клінічної депресії - яку б етіологію вона не мала, дистимічну чи шизофренічну - є поглиначами енергії здорових людей, своєрідними чорними дірами,  для ходіння повз які потрібні досвідчені астронавти.

Ба більше, ви ризикуєте опинитись не в стані емпатії чи прийняття, а в такому самому пригніченому стані гніву, що має непередбачувані наслідки, за механізмом психологічного зараження та хибної асоціації з "все-...".

Як це працює? Дуже просто. Вам намагаються видати потворне за мистецьке й переконати в суб'єктивності бачення. Доки ви сумніваєтесь у власній здатності розгледіти Ван Гога, той в іншому павільйоні. Доки ви сумніваєтесь в собі, вами вже намагаються маніпулювати. 

Будь-що потворне є результатом викривлення, збочення, перверзії. Або руйнування чи саморуйнування, що не має сенсу, крім руйнування з ненависті до себе. І можна скільки завгодно кричати про офіційний статус потворного - красившим воно від того не стане.

Тут не допомагає навіть принцип задоволення, бо у випадку потворного воно не має трансцендентності. Потворне замикається в рамках суб'єктивного й осідає на стінках цього міхурця, мов кіптява. 

Інший випадок - навмисне просування потворного, як гіпотеза. Страшна, та, все ж таки, обгрунтована гіпотеза, коли виходити з теми генію та злодійства. І, хоч посередності важче сперечатись із талантом - бо посередність багато хто любить та приймає як гарантію безпеки - потворне має самоціль. Ствердитись як нав'язлива правда, як факт існування, що привертає увагу й западає в душу через негативні враження.

Використати війну та її наслідки як привід просувати потворне - всього лише використати, але користувачі реальності на тому не зупиняються. Їм потрібні не лише емоційні ресурси аудиторії. Вони не застрягають на цифрових сторінках, флікрах та кіндлах. Ім потрібен папір, ще й не абиякий - цупкий та виклично білий, наче відмиті гроші.

Для європейського мислення то є новим та дивним, бо власного ресурсу для таких експериментів замало, а купувати його начебто дорого. В одній тільки Великій Британії - ще й після Брекзиту - закуповувати друкарський папір доводиться на континенті, але, якщо об'єднатись в концерни, то й везти треба буде хіба шо на замовлення.

Яке? Знаючи традиційну британську вимогливість до друкованих видань, якість мистецьких та фотоальбомів, важко уявити собі типового бібліотечного клопа задоволеним  антипечворками, ліпленими більш назло, аніж на продаж.

Більш того, ви маєте це купити за виставлену ціну, бо донати ж... 

Можеш не малювати - не малюй.

Якесь дивне відчуття складається, наче Брекзіт виявився приводом відкрити двері бедламу, та коріння проблеми навіть не в тому, що торгівка-мати, стиснувши зуби, дозволила доньці вийти заміж за принца. Ціна виходу опинилась за межею розуміння, як таке могло статися взагалі.

Втім, загниваючий імперіалізм - дохле сире завжди гниє - не відокремився від доброї старенької разом з Євросоюзом. Більш кризової монархії Велика Британія не знала за весь час існування, і шлюби з медсестрами тому свідчення.

В мистецтві криза відображається через контрадикції. Спроба втримати обличчя на Близькому Сході перетворилась на контрекспансію, де посади почали займати люди, що не мають жодного стосунку до державотворчих основ. Манкуючи почуттям справедливості, ці люди отримали визнання всупереч інтуїції та здоровому глузду. Вважай, за гроші.

Якщо колишньому прем'єру платять багатомільйонний гонорар ще до виходу книги, якщо передові, престижні видання країни перетворюються на рупор утилітарності та несмаку, чого чекати від нішевих видань і так званих крос-культурних проектів, за які, напевно, відповідатимуть, знову ж таки, дівчата, які нічого не вирішують?

Цікаво, що вхід для українських емігрантів позначається таким самим слідом сажі, крім хіба що кольорового прапору, чомусь визначеного асоціюватись із цінностями Великої Британії.

Поняття ліберальної синагоги не таке вже й далеке від консерватизму - чи республіканізму на іншому березі проблеми. Позаминулого року ми вже писали про це в  контексті позірної британської журналістики на експериментальному майданчику. Трампізм, як і будь-яка диктатура, має на меті використання будь-чого заради власних цілей. Незрозуміло тільки, як іслам у цьому експерименті опиняється на підвищених позиціях.

Осередки британського мусульманства на фоні чорно-депресивного та відверто збоченого європейства репрезентують жвавість природних кольорів, камерність та відокремленість від світу розпусти. Якщо це джерело фінансування мети, зрозуміло - але на чому це тримається, крім безмежного в своєму лібералізмі уряду, відстороненого суспільства та короля, чиє розлучення спричинило дипломатичний казус із  обопільними жертвами?

Доки оберти колеса історії не віщують нічого доброго, звернемо увагу на те, що, хоч і приглушене бур'яном, але зросло і має виразність, співзвучну з потребами часу.

Проекти, спрямовані на співіснування різних культур у вузьких просторах, природничий акцент, якому немає рівних у світі, де не завжди є час і хист подивитися собі під ноги, ресайклінг та творення унікального зі звичного, побутового, непоказного, урбаністичний акцент углиб, крізь персоналії та графіку, тематичні та міські часописи - тут українська та британська культури, дійсно, перетнулись. Як і в історичному переданні, попри його належність до певних політичних течій чи режимів, коли старе не руйнується, а імплементується, попри суб'єктивні, здебільшого, штучно загострені та капсулізовані емоції. 

Втім, справді мистецьке на цьому фестивалі розпродавали з коробок, наче воно не повинно було ображати своєю справжністю оту сірину в чорних закарлюках. А Україна тривала за скляними стінами.

Foolscap Editions: Freshers by Sigune Hamann

Foolscap Editions: Building Futures: 

The Counter Architecture of the British Mosque 

by Shahed Saleem

Іван Мельничук, представник проекту Метод Фонд

від Українського Культурного Фонду

Метод Фонд: 

Мистецькі зошити, словники, артбуки.

На фото - срібна добірка творчості українських митців, у т.ч. Анни Звягінцевої - авторки преміальної статуетки для Drahoman Prize

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.

Сезон книжкової моди: Весна - літо 2026

Images by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька

Випуск 116 АртКава - спеціальний

Цього року тон книжковій галузі задає глибина тексту, в який занурюємось. Допоки об’ємні книги борються за увагу читача классикою та фантастикою, маємо час на поповнення домашніх колекцій покетбуками та закордонними виданнями з дизайну.

Чому закордонними? На жаль, український дизайн поки що розмовляє кольорами, та, переважно, етнічними.

Загалом, стриманість атмосфери Книжкового Арсеналу - який і цього разу не зрадив хоч би таким традиціям - набуває сталих відтінків. Найяскравіші місця в лівому крилі відвідують політики й значущі особи, найділовитіші зайняті вже зранку, а мистецтво треба шукати … і знайти.

Незважаючи на представленість українських ілюстраторів, отримуємо сумну тенденцію штампувати. Те. що твориться в книжковій галузі, відбувається і в сфері зображення, схильного відтворювати звичні західні зразки, тоді як Захід почувається у нас на теренах куди вільніше й різноманітніше.

З іншого боку, західні технології книжкового дизайну підказують, як подолати кризу. Вишуканість стилю в поєднанні з економією матеріалів виглядає більше, ніж переконливо - зокрема, в галузі дитячої книги та нелюблених  у нас м’яких обгорток. Щодо твердих палітурок, оголеність основи та фактурність у поєднанні з контрастною. неперевантаженою картинкою стає трендом навіть для видавництв, які можуть собі дозволити більше. 

Ухил в бік графічності націлений на фокусування читача та економію його життєвих сил. Видання у формі блокнотів та мистецьких альбомів творять бачення того, як може розвиватись самвидав і артвидав (до речі, з 3 по 5 червня в 13 павільйоні ВДНГ відбудеться Ярмарок Мистецької Книги KABF).

Українські видавці продовжують дивувати послідовністю щодо класичних видань. Так, в А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА тримається на прилавках «Декамерон» Боккаччо» і вже фірмовий ілюстративний стиль Владислава Єрко та Катерини Штанко. Видавництво Stretovych взяло курс на музейний формат. Цього року під склом представлено серію української класики в єдиній національній стилізації дизайну видань.

Сreative Women Publishing заглибилось до історії української інтелігенції ХІХ століття. Передусім, знакові видання стосуються життя та творчості жінок-письменниць в тогочасному суспільстві - як їм велося і чим вони торували собі шлях серед упереджень. «Ті, що творили «Перший вінок», вийшли в дизайні, близькому до класичного, але видавчині взяли шлях на продаваність, поєднавши економічний дизайн і вишуканість ілюстрацій. 

Навчальне видання «Анатомія письменниці» продовжує новітню традицію акумулювати досвід сучасних авторок для того, аби письмо ставало професійнішим та, головно, живішим. Відповідно, ілюстрація поєднує в собі сучасні та етнічні мотиви, в яких модерне та наївне мистецтво формує сучасну авторку.

Щодо кольорових трендів, маємо, як мінімум, дві конкуруючі тенденції. Видавництво «Астролябія» аж раптом змінило зовнішність класики і вирішило запропонувати її громадськості в ультрасучасному мінімалістичному форматі та жовто-чорній гамі. Видання, що мають. як завше, стратегічну насиченість, пропонуються серією єдиного стилю - і тут «Астролябія», мабуть, слідує лінії «НК»Богдан», що невпинно розширює фантастичну серію «Маєстат слова».

До речі, коли вже згадали - шукайте серед нових томів «Маєстату» ще один переклад від Олександра Мокровольського, та, загалом, перекладачі в «Богдана». як ілюстратори в А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, вже стали впізнаваними.

Білий колір, на диво, зайшов до дитячої ілюстрації з західних видань, хоч і не має ще достатнього місця у виданнях українського походження. На стенді гостьової дитячої літератури біла обкладинка в поєднанні зі збільшеним, але компактним форматом для сумочки приваблює дотепними ілюстраціями, в яких легко розпізнати найосновніші елементи оточуючої дійсності - побут, речі, фігури, пози, жести тощо. Італійська розлогість і турецький прагматизм іще конкурують, але компактність текстової частини у західних виданнях доповнюється графікою, в якій немає втомливих кольорів.

Питання зорової втоми, схоже, потурбує і українських видавців, які. нарешті, побачать прилавки очима сучасного українського школяра. Поки що багато хто видає для себе - аби ж то самим не довелося й купувати. Частина видавців повернулась до звичних українських форматів навчальної книги. Економність і привабливість дизайну поєднано зі змістовою насиченістю, де ігри та комунікаційні практики є неодмінною складовою виховання.

Щодо архаїки, вплетеної в сучасний стиль - екслібрис поволі набирає суспільної уваги, як і плакатне мистецтво. Вислови та цитати, створені руками українських митців різноманітними шрифтами, доповнено знаковістю видань. Екслібрис у творі має стати новою культурою авторського стилю і, врешті, користуватиметься популярністю, як прикраса до одягу. Завдяки цьому нехитрому. але вишуканому книжковому мистецтву маємо змогу відкривати нові імена. Щодо драматургії виконання, Книжковий Арсенал потішив доробком юних авторів, які вийшли читати свої твори на мікрофон. 

Images by @MZarzhytska on X

КнижКава в Facebook чи Instagram - 

ваш вибір стилю.

КнижКава в Bluesky -

час митців.

Надбати: скільки коштує книга письменнику

Image by @MZarzhytska & Google AI

Автор Марія Заржицька

Випуск 115

Цінотворчий контекст — одна з найболючіших тем не тільки для читача й видавця, а, насамперед, для автора книги. Коли письменник тільки починає створювати новий текст, він украй рідко замислюється, скільки книга буде коштувати на виході. Чи варто творчій людині взагалі перейматись такими питаннями?

Часовимір

Прийнято думати, що письменник і рахунок живуть у паралельних світах. Ми орієнтуємося на поведінку генія і вважаємо її не просто явищем, а зразком для наслідування. Тобто, значна більшість людей просто копіює поведінку тих, кого вважає авторитетом, забуваючи тверезо оцінити можливості власного “Я”.

Інакше кажучи, якщо відомий письменник не рахує і при тому заробляє великі кошти, ми будемо приписувати це виключно геніальності або, як варіант, політиці продажів, побудованій кимось вправним. Тобто, в другому випадку йдеться про суто комерційні проекти, і тут типового українця підстерігає пастка “Я”.

Наша самість, помножена в рази радянською дійсністю без помічників та геройськими установками американських фільмів, умовляє нас бути менеджерами по всьому. Так з’являються письменники, які начебто і пишуть непогано, і створюють досить вдалі комерційні проекти, і примудряються прорватись крізь інтенсивний шум від собі подібних у  літературній бульбашці, ведучи канали, їздячи в тури й зустрічаючись із читачами. Ще одна непогана книга, ще одне слово в українській літературі, а купують чомусь закордонне, і пропонують, насамперед, закордонне, бо те, що письменник сам про себе розповідає — одне, а позиція великого видавничого пальця знову не на його користь.

Часопростір

Якщо дивитись на сторінки українських видавництв перше, ніж писати книгу, то й писати, мабуть, не захочеться. Хороших текстів мало. З одного боку, це стимулює нелінивих — мовляв, у мене точно вийде, з іншого — підприємливих, які швидко вхоплять тренди й напишуть приблизно так само або вмовлять це зробити штучний розум. 

Більш проникливі побачать, що хороший текст письменника, здебільшого, ховається за нудною й однотипною анотацією видавця, що її наче й не видавці писали, а копірайтери зі сколківського підвалу по десять рублів кілознак. Якби не пробні уривки та відгуки, знову ж таки, нелінивих, хтозна скільки хороших текстів лишилося б непоміченими на кращих в світі, найзручніших в світі сторінках видавництв і книгарень.

Частина видавців чесно просить письменників самим скласти анотацію до свого твору, але то ще треба вміти робити, як і писати видавцям листи. Частина видавців чудово розуміє, що від читання стоп’ятсотої анотації про пам’ять, дорослішання та втрати покупець з високою ймовірністю придбає пляшку пива й на цій багатостраждальній ноті закупиться гіркими думами на півроку. Ладно, на місяць, бо читати швидко цілком вписується в концепцію чудового сервісу, який ми маємо надавати незламно.

Дрібниці

Щодо писання книги, яка продасться, потрібно врахувати не тільки час на її створення, а й на редагування. І з цим біда, бо на двох українців у нас тепер по три редактори, ШІ вставляє свої п’ять центів, і в кінцевому підсумку все хочеться покласти на плечі найвідповідальнішої людини в процесі — редактора з видавництва, та на його увагу ще треба заслужити.

Як не прозаїчно це звучить, але редактори теж хочуть працювати менше. Тим паче, редактори, великий видавничий палець яких сам по собі опускається, щойно вони бачать іще роботу. Старі російські казки про безграмотну жіночку, яка ніколи в житті не написала ні півстатті й раптом видала бестселер, інколи збуваються. Майже як “Спортлото”, і це було б круто — щотижня дивитись видавниче бінго на першому національному.

Отже, створити (це драйв, самозабутній — які гроші, був би поруч бутерброд із кавою), відредагувати (для когось це теж драйв, а більше для редакторів, яким ще й платять за те, що вони читають майбутні бестселери) і запакувати. А як запакуєш, коли з кожної праски кричать — потрібні соцмережі та лояльна аудиторія. Вважай, фьючерсний контракт.

Ринок

Ми майже некритично звикли ставитись до видавничих примх. І цей мішечок ліні теж долетів до нас сусідським дроном. Тільки дуже давно, ще до появи соцмереж, і навіть до появи копірайтерів з безкоштовними технічними завданнями. Я чесно не розумію, як письменник-новачок у сучасній літературній сфері може сформувати аудиторію до виходу книги, якщо його прізвище не Мавроді. Якщо відомий блогер аж раптом вирішив написати книгу, це майже принц Гаррі. Він продасть, навіть якщо зіркова п’ятірка йому відмовить. Більш того, видасть.

Ми все ж таки розглядаємо стандартний варіант, коли нема блогу, а треба його робити, бо ринок вимагає — і що казати? Добре, якщо є дотичність до літературної сфери, й можна заїхати на умному слові, а ще й гучно виїхати, на трагічній ноті митця, за яким три квартали неслись папарацці. Добре, коли на цей момент уже все написано, й спільнота з розумінням зітхає — одним писати, іншим продавати. А якщо немає нічого, зовсім нічого?

Для того, аби продати неіснуючу книгу, потрібно мати не лише талант, а й сюжет, який можуть перехопити, роздерибанити, пропустити крізь м’ясорубку ШІ та видати в дещо зміненому вигляді.  Досвід ринку викочує історії про надзвичайно дивні співпадіння, в яких ледь не кожну заяву на публіку можна піддати фактчекінгу, а фальшиві посмішки учасників афер говорять самі за себе. Щоправда, таланту не скопіюєш, а це вже питання часу та життєздатності проектів “ідея-мікс”.

Отже, в обережних авторів усі сподівання лягають на здатність достукатись до видавця, а з цими комунікаціями в нас кожен — герой базару. Можливо, тому видавці починають переводити самопрезентацію в стандартизовані форми. З літагентами ще веселіше: від них можна почути суб’єктивну думку, чому ні, або так, але — і з чистою совістю піти далі по видавцях, з мазохістичною впертістю набуваючи собі шпалери з відмов, як той американський геній.

Добре, якщо автор на цьому етапі порахує витрати на аптеку і почне допрацьовувати. Це вже, вважай, капіталізація авторського продукту, який залучає не тільки бета-рідера з бульбашки (якому добре, коли як у нього), а й рецензента і редактора. Не факт, що видавничому редактору все сподобається, але ж...

Говорили-балакали

Погано, коли автор пише канал замість книги. Втеча від реальності, де рукопис іще сирий, або книга чомусь погано продається, а в неї вкладено більше, ніж у квартиру біля Барабашово, і простіше купити ларьок, аніж отето все, і тираж Сем’янківа, який, здається, ніколи не був у турах, виїдає останні цеглини стіни між депресією і Мном.  Краще вже драма Підмогильного в чаті літагента, який хоч помолиться вслід.

І тут, крім казки про Алі-Бабу, нема чого згадати. Валюта марнославства згоряє ще швидше, ніж павлівські рублі, й треба було в самвидав, та мотивація — і головно, енергія — вся вийшла, як у збірної України після виснажливої перемоги над командою Швайцарії.

Тривіальне й "нє"

Тим часом рідна ненька Україна не те щоби прискіпливо, а досить практично ставиться до авторських роялті. Їх обкладають стандартними податками в 23 відсотки, а видавці чомусь воліють платити аванс саме з роялті, бо отак взяти й заплатити паушал плюс роялті ще Кінг не куплений. 

Отак і виходить, що в українського автора від початку нерівні можливості, як не працюй — то навіщо працювати більше? Дипломат у війні тутсі та хуту працює на власну малярію, й багато таки свідомо це роблять.

І тут хоч скандал закочуй, аби почули. Не оцінять, то хоч проглянуть, за що сир-бір. У всякому разі, на аптеку вистачить. І хай там обійми вусатих імпресаріо — добросердя переможе. Бо ганьбити письменництвом віднині будуть лише відчайдушні домогосподарки. 

КнижКава в X, Facebook - 

ваш вибір формату.

КнижКава в Bluesky -

час роззирнутись.

Продати: скільки коштує книга видавцю

Image by MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька

Випуск 114

Велика книжкова манія поволі, але невпинно переходить у Велику книжкову депресію. Читати начебто і хочуть, але вже не можуть. Це як до великого застілля - готували-готували, потомилися і впали.

Проблеми українського видавця ті самі, що і в читача - любов до імпорту, любов “подорожче” і любов до себе (для себе, під себе). Це як “хочу вийти заміж за іноземця, багатого і слухняного, щоб розумів чутливу українську душу”. Цікаво, що чоловіки до іноземок поспішають не хутко.

А що ти їй скажеш, з борщу, який сам і їстимеш?

"Скажіть вашу ціну!"

З любові й ціну породять. “Зтерпиться - злюбиться” працює тільки в сусідів. Нашого бабця й чорти бояться, а тим часом ціна самоти, ціна перетину і ціна консенсусу складають головну між видавцем та читачем цифру. То є ціна угоди, яка, з одного боку, визначається купівельною спроможністю читача, з іншого, здатністю видавця змінити звичну для читача структуру споживання.

“Не буду їсти - куплю книгу” вже не працює, дякувати книгарям. Щоби купити книгу, я вам кажу реально, їсти має бути хліб з хлібом. Я купила собі дорогу - за 100 гривень тоді! - кулінарну енциклопедію, коли їсти мені не те що не було чого, а не було коли. Дуже приємно знати, що в світі є лазанья, цуккіні та фріттата, ще й продавати цю книгу малоімущим. Не повірите, брали. Ридали і брали, хоч на подарунок.

А зараз попробуй кави не налий до книги - ззідять.

Графіка та калліграфія

От беремо рух українського читача від Європи до Азії, про який вперше - нарешті! - заговорили на Книжковій Країні цього року, а на Арсеналі продовжать. Так само Азія йде до читача, готова (і навчена) конкурувати з американським ринком. 

Перекладати з азійських мов нелегко, але ж і цікаво. А ну як письменник знову захоче дізнатись тонкощі українського переказу? І де тому японцю чи китайцю знати українську, але ж знає… 

Швидкий український сервіс знає все, крім того, як змусити читати людей, які вже не можуть. Свого часу тарантінівське “Місто гріхів” було не надто популярним фільмом, радше камерним. А зараз іногородні гості київських подій можуть це відчути. Добре, що можна озброїтись цукеркою, випічкою і книжкою, та чимважче.

Це я про що. Того року з графічними романами не залагодилось.

О першій - до бібліотеки

Коли вже говорити про зміну специфіки попиту, то Клуби Щільного Тексту - далеко не фантастичний сценарій. І кави попити з хлібом, і обговорити, що там було на п’ятсот двадцять п’ятій сторінці. Сандерсон знає, як.

Одне тішить, і, думаю, не одну мене - книги широкого вжитку потихеньку перетопають до бібліотек. Отам за ними буде черга, як колись за любовкою. Варто тільки придивитись до вторинного ринку і сказати собі чесно, як купує український читач. 

В цьому сенсі я тільки за платні читальні зали з кавою і печеньками. Більше під наглядом привітних бібліотекарок просто не полізе. І, коли в бібліотеках у читачів купуватимуть, то менше снаги буде вилучати, бо сказали. Бо будуть це приватні бібліотеки, в яких книжкова політика, вибачте, як треба, а не як кому заманеться.

Серванти й полички

Нещодавно досліджувала зміни ціни книги в порівнянні з СРСР. Так от, за десятитомник класики можна було купити хорошу дитячу зимову куртку, але й за тим і за іншим треба було вибігати. Ціна однієї книги могла дорівнювати двом обідам у їдальні - обідам олігарха. Тим-от, за рубль. Тепер я більше не питаю себе, чому радянські книги стояли в серванті.

Що тепер? Класика є. Хоч така, хоч отака. Українська. “Запихають…”. Вторинний ринок годує “Нову Пошту”, і хай собі. Не дай Боже змушувати купляти в магазинах. Людина має якось від’їсти собі цей стрес.

І коли вже про спільність рис видавця та читача,то ставлення до книг в обох недбале. Видав / купив - продав / придбав - забув. Обоє шопоголіки, один по імпортних правах, другий - по чергових фантіках, створених нашими ж мазярами, бо в країні Оз своє бачення. 

В кожної книги, яка хоче знайти свого українського читача, мають бути брови, губи і нігті. Або, як казала Пиркало, прес бабок і сокира, якщо видання….

Чоловіче? В умовах, коли 80% читачів - жінки, забути книгу й викинути, як телефон чи чохол старої моделі - питання часу. Є час, коли накуплене спротивлюється. Шопоголіки знають. І є ще “ефект підлодки”, коли, скупивши собі власний світ, уже й не хочеться нагору. 

Може, в тому й прикол громадських книжкових їдалень. Поїсти з кимось, кому не байдуже.

КнижКава в Telegram, X, Facebook - 

ваша журнальна полиця.

КнижКава в Threads, Bluesky -

час на читання думок.

Хочете стати нашим колумністом

чи розповісти про книгу, новинку, акцію?

Пишіть головреду:

mariazarzhytska@ukr.net

Купити: чого вартує книга у читача

Image by MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька

Випуск 113

Розмови про подорожчання літератури в мене особисто викликають бажання повернутися на двадцять років тому. В ті самі благополучні 2000-ні, коли книг, переважно, не купляли.

Що брали? Шмаття. І м’ясо на стейки. Ми від’їдалися після голодних 90-х з книгами в обіймах, часом штурмували “блошки” і охоче брали стосами книги в тих, хто розкуркулювався на новий буржуйський стиль. Можна було реально зібрати бібліотеку, а потім занести до бібліотеки й побачити очі, повні щастя, бо мало хто тоді дарував бібліотекам. Більше брали й забували повернути.

Шкап, книгарня, кав'ярня

Я - далеко не прихильник елементарної арифметики “мінус два макдональдза = книга”. Час пожерти й асимільований житомирянин дорівнюють одне одному в точці “завжди”. Тим не менше, мій “хрущ” має надто мало місця для нових книг, як не крути ікейський перпетуум. І, коли я, мама двох дорослих дядьок зі своєю житловою площею й бібліотеками, тулю до хати ще щось - самі розумієте, натхнення так собі.

Я не купую нічого тим дітям, бо в них усе є - і, головно, підручники. Вбитися мона, коли це все розкладається на столі кутової форми - в кожного такий, самі проектували. Книги… ну, книги. Ще не втомились від споживання сучасності з Інтернету. Я б теж так робила.

Це йомайо, скажете ви. Діти книгожурналюги не читають книг. Скажу більше - вони й мене не читають. Вони читають, але те, що написано в шоденнику, і хронометраж виконання мене аж сильно лякає. Ми пройшли часи втікання з-за письмового столу. Тепер інша біда - боюся, щоб не пішла кров носом.

Зараз я купую книги на потім. Як іграшки - переважно собі. 

Чи є життя після Мітчелл?

А що? Мені цікаво смакувати “Економіку вражень” по абзацах. Мої книги, як бастурма, як мадера, як сховище мигдального горіху. В дитинстві бабуся пригощала нас мигдальними горіхами, які й зараз там коштують втричі дешевше, ніж тут. 

Я не зупиняюся в читанні роками. Книг-аксесуарів у мене більше немає. Мені подобається відчувати їх тепле життя поруч. І я можу купити книгу за півтори тисячі, не тому, що мені нема куди гроші діти. Вона одна така, тут, і зараз, і я можу відкрити її в будь-який момент, без обмежувальних алгоритмів.

Я не люблю американських письменниць, тому що писати вони, переважно, не вміють, а витрачати наш папір, куплений у шведів за валюту - нечесно. Вся ця бібліотека Еллочки-людоїдки має виготовлятись на замовлення, бо книга - товар елітний.

Потреба читати. Клубна потреба

Так, зараз скажу ще одну неприємну річ. Наїлися - і хватить. Книги переберуться на вищі щаблі піраміди Маслоу, поступившись місцем бібліотечним підпискам і легальному простору в планшетах. На них будуть друкувати критику й огляди, аби в зманіжених потекли слинки, й вони, нарешті, взялися вивчати українську.

Книжка краще кави? О'кей, Гугл, в "Екстра-Сенсі" продаватимуть "День з Маккарті". Поруч приміститься бургерна, тільки не там же, бо з іншого боку доведеться ставити "Експрес-оптику", а це, дійсно, недешево. 

Не будуть купляти в м’яких? А інших за такою ціною не буде. Отак взяти і заляпати кавою золототкану палітурку. Ви ще згадаєте народні бібліотеки довоєнних російських видавництв. І будете вимагати більшого - наприклад, в синіх обгортках, чи що там наш пантон.

Весь цей штучно накручений гіперпопит - уже. Яким б захмарним не був ступінь книжкового шопоголізму, бутерброд із ковбасою його переможе. І літри несмачної кави по-норвезьки. Принаймні, задачу продати хороший коньяк та імбирне варення майже вирішено.

Сподіваюсь, одного ранку я зможу розгорнути хрустячу ранкову газету, а Х знову дасть жити онлайн-версіям найкрутіших видань світу. Втім, якщо вони самі не виберуть бути народніше.

КнижКава в Telegram, X, Facebook - 

ваш книжковий бюджет.

КнижКава в Threads, Bluesky -

там, де квартира - не студія.

Хочете стати нашим колумністом

чи розповісти про книгу, новинку, акцію?

Пишіть головреду:

mariazarzhytska@ukr.net

"Книжкова Країна" 26-го: боривітер і прайси

Image by MZarzhytska on X 

Автор Марія Заржицька

Випуск 111

Цього квітня про “Книжкову Країну” можна говорити прислівниками. Наприклад, занадто або несподівано. Занадто холодно, несподівано вітряно, занадто мерчу, несподівано багато жінок і т.п. Умовити читача на більший закуп можна було хіба що дареним коньяком у чай, бо знижки перестали були чарівною таблеткою антипогодного маркетингу.

До речі, ви помітили, як мало зараз говорять про маркетинг? Це навіть непристойно вже, за наявності ШІ-агентів, які все вже придумали.

Капітан Україна: давні весла й нова мітла

Інтерес до античності став провідною темою “Кольорової”. Прапрадавні часи в фокусі уваги тих, хто ще вчора захоплено шукав сліди фейрі в домах зі скла та бетону, виглядають більш неіж переконливо. Виявляється, наш читач розумний, освічений і вміє грунтовно вести дискусії в ареопагах. І тут, аби не знати історію, можна було б дивуватись.

Свого часу Греція була одним з перших колонізаторів праукраїнських земель. В язичницькі часи вона зайшла сюди як господар, у християнські змушена була миритись із князівською владою, чинити на неї духовний вплив та виконувати в Київській Русі культурно-просвітницьку роль. 

Те, що відбувається зараз, ладно було б назвати українським Відродженням, якби не згадка про те, що Ренесанс відбувся як противага кризовій католицькій моралі, яка не знайшла в собі сили побачити в пастві людей і тим самим штовхнула їх до античних людиноцентристських пошуків.

У всякому разі, сил правого - а більше, ультраправого консерватизму, що намагався під лінійку розкреслити українську  свідомість - не вистачило, аби втримати суспільний баланс. І не буде за визначенням, бо закон терезів цього не передбачає. 

Життя та удача: Орфей незламний

Цього року переклад в Україні став з обслуговуючого дослідницьким, і в цьому є велика заслуга Євгена Матковського, що взявся за “Аргонавтику” і вписав у неї другу, тлумачну частину. Видавництво “Колесо життя” представило античний фоліант окремою подією, за участю очільника профільної кафедри Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка.  

Леся Звонська, доктор філологічних наук, перекладач із давньогрецької мови, дала змогу гостям відчути себе студентами кафедри, які довго-довго прогулювали уроки античної літератури. Майже в кожного на радянській полиці стояла “Іліада” та “Одісея”, майже кожен у неї обережно заглядав і сахався від хитромудрих строф, чекаючи на Котляревського. 

Та от настали часи, коли до Греції відправляються не тільки на море чи апельсини, коли численні українські Еврідіки та Пенелопи змушені чекати на своїх героїв, а Медеї - сприяти Ясонам у погоні за золотом. Країна в загрозі переходу війни з гострої до хронічної стадії потребує не тільки міфу, а і його переосмислення.

Епіка, педагогіка, орфеїстика

Зберігши оригінальну гекзаметричну мову Аполонія Родоського, український перекладач “Аргонавтики” зайшов у русло інтересу, який розвинувся на світовому рівні. Кінематографічний вихід “Одісеї” від Кріса Нолана важко затьмарити, але спроби є, і, звісно, будуть, як передвісники занепаду тираній, демократій, республік та імперій. 

Епічність книговидання може набути різних форм, але звернення до педагогічних основ за межами професії хоч трохи тішить. Так, “Колесо життя” випустило в світ “Архіпедагогіку”, яка провадить сходинками науки в західному світі, а орфеїстика й аргонавтика в художньому виконанні є в нас. У цьому сенсі згадували і Юрія Андруховича (“Дванадцять обручів”, “Рекреація”), і Сергія Жадана (“Інтернат”), і, коли вже так, то згадаємо Тараса Прохаська з його “Некрополем”. 

Видавництва: криза диспропорції

Звірополіс українського ціноутворення на книги буде нашою провідною темою аж до “Арсеналу в кінці травня. Численні дискусії спонукали на експрес-, а за тим уже і детальніший економічний аналіз, на якому американці заробили гроші ще у часи Великої депресії. 

Український ринок трусить класичний біполярний розлад. Це, можна сказати, наш національний вид розладу, під що би він там не маскувався - аутизм чи РДУГ, але непристойним МДП він поки що виглядати не хоче. Коливання настрою хіба що не зачіпають артбук-сферу, яка вирішила просто помалювати на стінах і дати це зробити іншим.

І читачі, які все ж таки хочуть бути у фарватері цінностей видавця, поводяться аж не відмінно. Купують (або не купують), приходять (або не приходять), дають зворотній зв’язок (або мовчать). Який човен, таке і плавання, що почули, те й зрозуміли.

Премія блогерів: драстуй, зброє

Того року премія впливових читачів скаржилась на одне фентезі та нестачу авторів. Цього року, за словами Олексія Рафаловича, довелось викреслювати й чути, що “Книга Еміля” буде в фіналі. Більш того, на цей рік блогери розповіли, як насправді працює їх премія.

Сама по собі книжкова бульбашка, за чіткими обрисами від жіночої більшості, складається з маси своїх “бульбашок” з уявленнями про те, які книжки є популярними. І це неправильно, правильно отам - на екрані з шортлистом. Тут нагадаємо, що жоден блогер не має знати бал, який поставив інший член журі.

Оскільки цього року на “Кольоровій” багато про екранізацію, то вона потрапила до уваги блогерів теж, у контексті невідомо за що знаної Лени Дани і точно знаної “Луни” Пилипа, в якого придбали права на екранізацію завдяки знайомству в підкасті. 

Непозбувний брак довіри до української літератури вилився в емоційний спіч, але ми тому раді. Просування укрліту більше не повинно асоціюватись із харчовим насильством та іншими національними травмами. Чи то колонізаційними, якщо вірити ще непризваним чоловікам. 

   

КнижКава в Telegram, X, Facebook - 

ваш конус вітру.

КнижКава в Threads, Bluesky -

там, де відкритий простір

Хочете стати нашим колумністом

чи розповісти про книгу, новинку, акцію?

Пишіть головреду:

mariazarzhytska@ukr.net

Красти, як учений: що не так зі сталим розвитком в Україні

Image by @MZarzhytska & Google AI

Автор Олекса Кримчій

Випуск 109

Ви коли-небудь задумувались, скільки важить контент? Звісно, коли несли на макулатуру видання, які здавалися непотрібними. Тобто, непотрібними вам. Тобто, замість принести до бібліотеки або продати на вторинному ринку можна просто відвезти непотрібне вам до найближчого паперозбірника, отримати за це умовні 15 гривень і з полегшеною совістю йти додому.

Письменство: професійні нероби

Радянська звичка чинити так без усякого сумніву перекочувала в часи боротьби за незалежність - проти чого? - тільки тепер зі сподіванням, що з “нехорошої” літератури обов’язково вийде “хороша”. Ба, навіть не завжди так. Якщо в радянські часи існувала ймовірність повернення книжок на полиці самими макулатурниками, зараз навіть вони бувають чудовими виконавцями.

Ні для кого не секрет, що СРСР будувався руками чудових виконавців, серед яких відсоток українців як слухняного та працелюбного народу відчутно переважав. У цих умовах повага до тексту та до того, хто його створює, мала чи не зрости, чи вмерти, що й сталося - на всіх щаблях, куди проникли прихильники ратної праці.

Писати в Україні давно не вважається роботою, а тим паче, гідною оплати на рівні, скажімо, шахтаря. Коли шахтареві не платять, це трагедія. Коли не платять письменнику, це привід сміятись із самого письменника. Та й сам письменник часто-густо не вважає свою працю роботою. Ставлення до написаного як до власності закінчується тоді, коли потрібно написати перший шкільний реферат.

Без першоджерел - ого!

До речі, ви помітили, що всі гучні справи, пов’язані з плагіатом в Україні, мають спільну проблему - цитування? Здавалося б, що складного: створити список літератури, пронумерувати відповідні джерела, включити до них роботу колеги чи студента… і тут починається найцікавіше.

А хто такий студент? Це ж класичний списувальник або закупівельник чужої інтелектуальної праці, тому вкрасти в нього  - не гріх, а навіть своєрідна честь. Причому до списувальників автоматично зараховується вся студентська маса - за принципом школярства, якому тепер апріорі приписують співпрацю з ШІ у будь-якій галузі, де вимагається створення авторського контенту.

“Ти не можеш цього знати”

Ситуація “шиз”, в якій від учня вимагають переробку величезного об’єму знань, але не залишають жодного права на визнання його власної роботи, породжує нескінченну низку лотерей, в яких замість уміння професійно переказувати авторитетну думку формується вміння майстерно її скатати.

Якби це обмежувалось тільки школою - півбіди. Вища школа, покликана змінювати психологію школяра на психологію інтелігентної людини, напхом напхана тими самими ушлими школярами поважного віку. Частина з них працює на ринку студентських робіт, і добре, якщо професійно. Втім, довести, що професійна робота є купленою, ще потрібно, а це не потрібно нікому - бо інститут заочного навчання просто зникне.

Тож, зупиняємось на цитуванні, як на єдиній опорі самоповаги. З цим біда повсюдно, бо ставлення до нього формує школа, яка вже давно нікого не цитує. Ми ще більш-менш охоче можемо процитувати в соцмережах, коли хочемо набрати ваги собі ж як великим наставникам - а в цих випадках трапляються цілі цитатники. І якщо до профілю без жодної власної думки раптом потрапляє та сама думка власна, звучить вона чомусь прямо протилежно цитованим висловам. 

Пірат зі ступенем: за що боролися?

Повертаючись до випадку Чтива, згадаємо ще одну цікаву деталь. Значну частину його контенту складали так звані наукові тексти та твори, які в літературному світі називають “сирітськими”. Не те щоби їх власників неможливо знайти, а цим ніхто не хоче займатися. За це зараз і податок підвищують - тобто, розшук зниклого автора може розглядатись податковою інспекцією як розслідувальна діяльність, що вимагає переходу з єдиної ставки на загальну систему оподаткування.

Тобто, цю справу потрібно передавати приватним детективним агенціям, які в силу досвіду та професійних зв’язків мають контакти з правоохоронними та іншими державними органами та можуть прослідкувати шлях людини, навіть якщо вона виїхала за кордон після початку повномасштабки чи, не дай Боже, загинула. 

З одного боку, це можливо. З іншого, рядовому пінкертону такого не доручиш, бо робота тонка.

Нуллкойни в мінусовому ступені 

В цій ситуації дивує інше - готовність нести важкі витрати неоплачуваної (!), ще й потенційно штрафної праці на благо суспільства, а саме:

• Купляти видання за свій кошт.

• Жертвувати власною бібліотекою - бо для якісного скану книгу треба розшити, а зшити її назад означає, знову ж таки, додаткові витрати.

• Перевірити якість файлів - розпізнати відсканований текст, тобто, вичитати його на професійному рівні та виправити помилки, перш ніж внести до бази.

До речі, багато хто з цих добровільних кріпаків - бо волонтерами назвати язик не повертається - були частиною мережі “Гуртом” (toloka.to). І тут аргументи закінчуються. Це навіть не рерайт за п’ять копійок, але з ШІ ми воюємо.

Наостанок - і ця мозоль-таки лусне - зауважимо, що більшість українських періодичних видань не тільки не платить своїм авторам, а навіть не укладає скільки-небудь належних угод на публікацію їхніх творів. І витягти людину з такого марнославного рабства часом складніше, аніж з літературних плантацій. 

КнижКава в Telegram та Х - вільний керує часом.

Жодного спаму. 

Один тиждень - один випуск і репортаж місяця.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Укрпремія: "Своя Полиця" від Книгарні Є

Image by @MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька       Репортаж місяця -  березень квітень травень 

Випуск 107 (спеціальний)

Чи може український автор сподіватись на гідне визнання від власного суспільства? Після оголошення шортлиста Букерівської премії згадуємо про нагороди, які отримують письменники в Україні. Що це за премії, чи відповідають вони запитам сучасності й чому є об'єктом прагнення, дізнаємось у весняній серії репортажів нашого часопису.

Сьогодні - про премію "Своя Полиця" для жанрової літератури.

Премія книгарів: чому це круто

Жанрова література від українських авторів привертає все більше уваги й, сподіваємося, стане системним явищем. Що це означає? Світова література в напрямку, популярному серед більшості читачів, прагне народжувати серійних письменників. Це автори, які створюють не одну, а кілька взаємопов'язаних книг жанру, хай то фантастика, фентезі, детективи чи любовні романи. 

В більшості випадків, плідність жанрового письменника означає досвід, умотивованість і певну швидкість. Останнє стосується створення нового шедевру в порівнянні з тими, хто вирішує, писати далі чи ні. З іншого боку, неможливо передбачити, чи буде письменник автором однієї книги, й чи закарбується вона у віках або зіграє роль ситуативного лікаря.

На питання про те, як продаються книги, краще всього можуть відповісти ті, хто їх продає - тобто, книгарі. Від них залежить, чи помітним буде твір для читача, що не зтикається з рекламою й не має часу досліджувати полиці бібліотечного масштабу. Саме з книгарями досвідчені читачі змагаються за власний смак, інтуїтивно вишукуючи те, чого потребує душа. Саме книгарі надають свої торгівельні площі письменникам для презентацій та урочистих подій, а читачам  - для зустрічей з авторами, знаючи, як це піднімає престиж магазинів. Саме книгарі воліють обирати, що нам читати сьогодні, й далеко не кожен з них керується при цьому високою концепцією.

На побутовому рівні, бізнес - це про гроші, але ж про країну, яка виходить з тенет колонізації. Створювати жанрову літературу означає присвятити час письменству й керувати цим часом, як у країнах з тривалим досвідом держави. Така література задовольняє потреби читача, що хоче пізнавати легко. 

Книжкова премія "Своя Полиця" з'явилась наступного року після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. В жовтні 2023 її засновники оголосили про створення спеціальної нагороди для жанрових письменників. Цього ж місяця відбулася перша презентація "Своєї полиці" у Львові, й через кілька днів - у Києві.

Премію створила одна з найбільших книготорговельних мереж в Україні - "Книгарня Є" (засновники - Роман Цуприк та Юлія Олійник, вони ж - власники видавництва "Потяг").

Премія для видавництва чи видавництво для премії?

Можна подумати, що видавці заснували премію для того, аби публікувати книжки потенційних переможців, але з цим далеко не все ясно. Видавництво засновників "Книгарні Є" позиціонувало себе як нового гравця, що спеціалізується на перекладній літературі, хіба що забуло додати "жодної романтики". 

До речі, видавництво "Потяг" існує з 2011 року, та з піаром щось не склалося. Наприкінці липня 2025-го - тобто, через рік після вручення першої премії "Своя Полиця" - Український інститут книги оголосив у мережі Facebook про створення нового видавництва, чим викликав неабияке здивування читачів. У відповідь на коментарі про справжній вік "Потягу" УІК подав створення як "активну фазу" з анонсом першої книги.

З часу заснування - і це логічно - "Потяг" не створив окремого сайту, публікуючи інформацію про нові видання  у соцмережах та на офіційній сторінці "Книгарні Є". Тож, прагнув "Потяг" видавати українське чи не прагнув, залишається питанням, у руслі конкуренції з тими, хто вже видає. Тут варто підкреслити, що базовою умовою отримання премії "Своя Полиця" є вперше опублікована паперова книга.

Якщо зважити на відсутність у "Потяга" електронних версій - та й взагалі, спрямованість "Книгарні Є" на папір - можна подумати, що ця мережа уникає електронки, але це не так. На даний момент, там можна придбати більше 8000 електронних книг за доступною, а інколи, дуже доступною ціною - в тому числі, й книги переможців премії "Своя полиця". Попри е-забобони, полегшено зітхаємо, адже є надія на збереження україномовних книг під обстрілами. Тим не менше, засновники "Своєї полиці" поки що лишають прохід тільки для паперових книг і, мабуть, місце для альтернативної премії. 

Класика і брак жанру

На "Свою Полицю" можна подавати дорослі жанрові романи без фантастичної та з фантастичною компонентою. Так з'явилось ділення на дві категорії - "Реалісти" та "Ілюзіоністи", що мабуть, викликає чимало суперечок. Покоління Х точно заявить, що це по-радянськи, але обирати не доводиться - треба подаватись, куди беруть, а там, як то кажуть, язик до Києва доведе.

До речі, "Своя Полиця", як би не нагадувала "Букер", але в головному організована за принципом Гонкурів. Розглядаються твори тільки вітчизняних авторів українською мовою, видані вперше. Тут важливо не переплутати свій статус зі статусом автора-новачка. Тобто, подаватись на "Свою Полицю" можуть і досвідчені автори, головне - перше видання книги, бо перевидання не приймаються. Тут "Полиця", вочевидь, залишає неочевидний простір для бабусі, в якої болить нога, і новачкам треба проявити просто-таки зоряні навички адаптації.

Інакше кажучи, якщо ви - жанровий письменник, подавайтесь, але не дивуйтесь.

Назад до школи: від оцінок до вподобань

Основний принцип побудови журі "Своєї Полиці" - класичний, з урахуванням етапів довгого та короткого списків.  Воно позиціонує себе як відкрите, тобто, відоме широкому загалу в основному складі. Спосіб голосування - закритий, тобто, один член журі не повинен знати, які оцінки поставив інший член журі.

На першому етапі твори кандидатів розглядають так звані волонтери - мікроблогер, бібліотекар та працівник книгарні "Є". Це найзагадковіший етап, оскільки загал не знає, які саме блогери, бібліотекарі, а тим паче, хто з персоналу книгарні бере участь в голосуванні. Тут "Полиця" дуже схожа на "Букер", хіба що Велика Британія не схильна аж так покладатись на думку блогерів. Проте, українська премія продемонструвала на етапі короткого списку ледь не оксфордські статути.

До журі короткого списку ввійшло аж двоє доцентів.  Перший - з Києво-Могилянської Академії, літературознавець і критик, головний редактор видавництва "Смолоскип" Ростислав Семків, другий - колишній викладач зарубіжної літератури в Донбаському педагогічному університеті, директор філій "Книгарні Є" в Слов'янську, а згодом, в Тернополі, Віктор Разживін. Кураторкою проекту стала жанрова письменниця Олена Кузьміна.  

Крім того, журі шортлиста "Полиці" цього року представляють Лілія Галка, авторка блогу "Книжкові історії" та суддя категорії "Реалісти". Компанія "Ілюзіоністів" є повністю жіночою. Це Альона Силіна, кураторка літоб'єднання "Зоряна фортеця", Дарина Мозгова, співзасновниця блогу "У безхвостої відьми" й Олена Сторожук, директорка з маркетингу книгарні "Є". 

Мікроблогер Артем Адаменко був єдиним молодим чоловіком, якого з премією від початку щось пов'язувало - адже на той час він уже керував проектом "Пірнай у слово" і вів авторський подкаст "Поговоримо про це". Втім, жіноча компанія "Полиці", мабуть, виявилась не дуже привітною, - а, якщо згадати конфлікти книгарні з самовидавцями й подальший відхід Адаменка в їх кола, інтрига хоч трохи прояснюється. На теперішній час чоловіки молодше 50-ті у центрі прийняття рішень "Полиці" відсутні, або пам'ятаємо про перший етап. 

Критерії оцінювання "Полиця" теж тримає відкритими - сюжет, персонажі, мова, світобудова твору та, в разі подачі до категорії "Ілюзіоністи", фантастичні припущення. Переможцями стають власне переможці та номінанти. Вибір номінантів визначають книжкові клуби проекту (не плутати з книжковими клубами "Книгарні Є", бо так заявлено), власне, "Книгарня Є" та читачі. 

До кожної категорії додається особлива номінація. У "Реалістів" це "Найяскравіший дебют", а в "Ілюзіоністів" - "Вибір кураторки", тобто, письменниці Олени Кузьміної. В цьому сенсі, легше бути новачком-фантастом, але не факт. 

Шанси та нагорода: рахунок на мільйон

Якщо враховувати суб'єктивний фактор, то вплив продажників та блогерів на результати більш ніж очевидний, і перший етап може перетворитись на непрохідний бар'єр. І це з урахуванням того, що книга вже опублікована, й, можливо, входить до асортименту "Книгарні Є". Тут кандидату доведеться витратити час на аналіз імовірності потрапляння в шортлист через пошук книг переможців минулого року на сайті книгарні. Одначе, розділ "Акція" існує, і це єдиний розділ для нагороджених.

Щодо нагороди, теж не все чудово, якщо чекати за свої досягнення щось більше, ніж валюту марнославства. Призовий фонд премії від однієї з найбільших та найпопулярніших українських книгарень складає 20000... ні, не доларів, і навіть не фунтів стерлінгів. Гривень, приблизно по 400 євро на переможця в кожній категорії. Тобто, по десять тисяч гривень, що дорівнює вартості нового ноутбука старої моделі чи розміру винагороди автору-початківцю. Звісно, можна міряти айфонами чи смарт-годинниками, з яких, мабуть, можна диктувати тексти на бігу.

Інші номінанти (покоління Х сміється в платочок) отримують книжками - тобто, подарунковими сертифікатами на літературу з "Книгарні Є", вартістю від 500 до 3000 гривень. Тож, маємо типово українську премію, в якій реальний статус автора не завжди відповідає нагороді, а нескінченні "вибори" стають сходами з Поштової площі на Майдан Незалежності. В цьому легко переконатись, якщо проаналізувати попередні досягнення авторів. 

Маленькі хазяйки великого дому: чи варто заходити

Відповідь на це питання, мабуть, знайдеться в подорожі героя роману Джона Віндема "День тріффідів", але є одна біда. Цю фантастичну книжку в Україні можна купити хіба що в оригіналі або прослухати українською - сподіваємось, безкарно. Впевнені: заходити на “Полицю” варто, як варто стукатись до будь-якого видавництва, що публікує жанри - тим паче, до видавництв, дружніх до проекта. Якщо пошукати договір, де авторська винагорода не лише виплачується, а розподіляється відповідно до ринкової цінності твору, то розширювати письменницький технопарк буде не так боляче.

Очевидною перевагою "Своєї Полиці" є активний піар кандидатів, але з критикою не все добре. Доценти висловлюються лише на етапі нагородження - традиційно коротко, а рецензії колег грішать безпечними абстракціями та надмірним фокусом на другорядних деталях. У підсумку, зміст книги й рецензії на загал може істотно різнитись.

Тож, важливо потурбуватись про текст, який не чинить опору, бо жанрова література, яку неможливо читати - не жанрова. Тут нам довелося об'єднати думку двох стовпів "Полиці". Додамо звідти ж, що Шевченківська премія стає на диво жанровою.

І ще одна важлива деталь. Натхненням до ідеї "Полиці" став проект "Всі.Свої", але, якщо так - все піде не так.

КнижКава в Х та Telegram - 

не пропустіть жодного спецрепортажу!

Тут може бути ваша премія.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net