Букер: краса по-англійськи

Image by @MZarzhytska on X

Автор Арнольд Лопушанський

Одна з найпрестижніших світових премій цього року знову вручала нагороди у міжнародному форматі. International Booker Prize 2025 виявив надзвичайну, як для нього, широту охоплення, і в короткому списку опинились навіть ті, на кого тут годі чекати.

А чого ж чекати авторам, які прагнуть потрапити хоч би на довгий список? В першій публікації про історію Букерівської премії ми описували умови та правила, згадавши найвидатніших номінантів за увесь час існування нагороди. Настав час зазирнути в сьогодення і визначити певні тенденції - літературні й часові.

Біда в тому - а може, й щастя - що британці зібралися вчити нас критиці, ще й у межах наших же літературних курсів. Чи це натяк, що критичне мислення в Україні несформоване як таке - тоді на чому вони грунтують таке переконання? - чи ми повинні критикувати, як вони, але в такому разі, виникає бажання повторити питання знову.

В усякому разі, невтішні тенденції в британській літературі сьогодення змушують глядіти не лише в її минуле та повторювати вже давно завчені тексти про англійські традиції. Більш того, нещодавня книга Бориса Джонсона змушує згадати наших же президентів-письменників - і, якщо Леонід Кучма написав книгу “Україна - не Росія”, запропонувати британцям змінити назву книги прем’єра на “Британія - не Америка”.

Загалом, британці славляться витонченим умінням принижувати, але, за британським же прислів’ям, “без твоєї згоди тебе не принизять”. Тим паче, ті, хто про існування української літератури, за їхніми зізнаннями на наших форумах, дізнався відносно нещодавно. Тобто, перед початком критичного процесу потрібно володіти предметом критики, а не писати пальцем на дошці, як ті керолівські присяжні. І спитати, що ж ми, насправді, думаємо - і, головно, почути правду без невротичних сіпань.

Краса критичних концептів заливає очі майже одразу після перших хвилин читання букерівських новин. Театралізація текстів, які без неї наче й не живуть, і ретельно підібраний гуманістичний словник не рятують від тужливого відчуття неовікторіанства, що ось-ось прорветься крізь діру в лататті. Коли вже премія Вальтера Скотта перетворилась на трампівський гей-відстійник, чому б усій країні не потопитись у лайні, мов той горе-магрекер?

Найцікавіше, що Британська Рада точно впевнена у чималій кількості бажаючих стати копрофілами. Це настільки давня хвороба, що мовні курси ми воліємо купляти у друкованій формі. Принаймні, це хоч якийсь доказ компетентності.

Гнилий душок неовікторіанства вражає кожного, хто хоч би кінчик носа сунув на сучасний літературний ринок Великобританії. І це вже не поділ на консерваторів та лейбористів, яким намагаються грати задля формування виборчих упереджень. Саме британський консерватизм породив їхній же специфічний лібералізм, у якому можна все, чого не варто, і де Юсупов заганяє під лід Распутіна, бо Україна ж - не Росія.

Криза ліберальної ідеології - це вам не кривий рот сучасного британського плаксія, який безпомічно дивиться на те, що з ним роблять, ще й будує для того багатоповерховий концепт, який спалять його ж замовники.  

Криза ліберальної ідеології - це вам не кінець матріархату, в якому життя після Єлизавет існує лише в гардеробах не-принцесс. І це навіть не типово британське марновірство, коли ім’я нового короля воліють зайвий раз не згадувати вголос.

Криза ліберальної ідеології - це перетворення королеви на служницю, тільки й всього. Короля, за свідченнями математиків ХІХ століття, вже не потрібно перетворювати.

Цьогорічний Букер у міжнародному форматі довів, що британське суспільство таки вміє прохати про допомогу, хоча не завше воліє відповідати на подібні заклики. Отже, згадаємо короткий список International Booker Prize 2025.

• “Світильник серця” Бану Муштак (Індія) - переможець.

• “Калькуляція гучності” Сольвей Балле (Данія)

• “Маленький човен” Венсана Делакруа (Франція) - вибір “КнижКави”

• “Перфекція” Вінченцо Латроніко (Італія), перекладачка якого увійшла до суддівського списку International Booker Prize 2026

• “Око Великого Птаха” Хіромі Кавакамі (Японія)

• “Леопардовий капелюх” Анн Сер (Франція).

Отже, в короткому списку цього року опинились аж двоє французів, одна данка, один італієць, одна японка та одна індійка, з яких, звісно, перемогла індійка, з чимало футуристичною, реверсивною оповіддю про життя жінок в постколоніальній глибинці. Емансипація жінок та матріархат майбутнього виявилися двома контртемами, але перемогло, все ж таки, вміння розповідати. До того ж, душорозривна історія на фоні нудного тексту виграє завжди.

Жіночий “день бабака” Сольвей Балле чудово театралізований, але туманно проговорений критиками як загадка одного дня героїні. Чи варто занурюватись у нього, питань не виникає, а чи варто продовжувати, вже й не згадаєш. Потреба озвучення - що саме хотіла озвучити ця жінка? І як це зробити, коли її ніхто не хоче слухати?

Знудження технократичним світом і комунікаційний колапс у Вінченцо Латроніко перетворюється в суцільний брендинг, хіба що без етикеток. Потік свідомості замінюється потоком речей, але переварити його ще важче, ніж оливкові кісточки замість оливок. В усякому разі, радимо наш метод - якщо відчуваєте, що нейде, закривайте книгу.  

Безум, емоційне донорство та самогубство піднімаються як теми, що вартують уваги, в “Леопардовому капелюсі” Анн Сер. Тут, здається, не виникає проблем із зануренням, бо всі ми, так чи інакше, демонструємо ознаки патологій. Те, що здається для багатьох нормальним у повсякденному житті, виявляється лише звичним, а так і привертає увагу як викривлення, з яким змирились - у собі чи в інших. Бич нашого часу, деперсоналізація, що входить в ознаки патологічного душевного стану, продовжує ганяти нас коридорами свідомості, доки не впадемо без сил або, все ж таки, почнемо згадувати, у чому збрехали собі.  

Втомлена, розгублена імперія в світоглядній кризі, де вдома погано, а в сусідів іще гірше, знуджена славетним минулим і спрагла до пригод, з першими ознаками старечих розладів, які підточують і без того хиткі її підвалини, ховається за рожево-блакитними обгортками “видань для робітничого класу”. І, якщо у вас виникає питання, чи добре ви поїли перед читанням чергового букерівського шедевру - поїжте. Добряче.

КнижКава в Telegram - 
не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 
Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.
Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Толкін в Україні: історія перекладів

Image by MZarzhytska on X

Автор Марія Заржицька 

Репортаж місяця - квітень 2024 березень

Творчість Джона Рональда Руела Толкіна є каменем спотикання для багатьох - видавців, учених і перекладачів, що не лише намагаються виконати інструкції письменника. Будь-який переклад - справа творча, тим паче, у фентезійній сфері. Проте, історія перекладів толкініани знала різні випадки, коли оригінальні тексти перетворювались і навіть зникали - а все воно, кляте кільце влади.

Сьогодні, в другому репортажі місяця, присвяченому творам Толкіна, ми не будемо шукати Горлума, що, певно, досі прагне отримати “свою пишноту”. Натомість, заглибимось в історію, яка, так чи інакше, дала нам можливість читати й досліджувати великого письменника, а цілій плеяді авторів - їти його стежками.

“Туди і звідти” і біг на місці

“The Hobbit, or There And Back Again”, або славнозвісний “Гобіт” уперше побачив світ в 1937 році, завдяки видавництву George Allen & Unwin. Книга, що спочатку була призначена для дітей, згодом, перетворилася у досить-таки доросле видання, зі складним, розгалуженим світом та філософськими питаннями, що їх розв’язує Більбо Беггінс, дядько Фродо з найпопулярнішого “Володаря Перснів”.

І тут ми одразу натинаємось на кілок, який толкіністи-фани закидають вже не одному перекладачеві. Ефект містера Сьюєрсона спонукає їх наполягати на оригінальному звучанні власних назв - та не лише це. Український переклад “Іліади” у виконанні Степана Руданського лякає тим, чого кожному з нас ажніяк не хочеться - станом хутірського невігласа, не здатного сприйняти жодних іноземних назв без “га”. 

В 1985 році українці вперше змогли читати Толкіна рідною мовою, завдяки перекладу “Гобіта” Олександра Мокровольського з англомовного тексту. Той текст був скороченим радянським виданням, і лише після закінчення роботи над ним перекладач отримав британський оригінал, що змусило його повністю переглянути готову працю. 

Загалом, на той період в СРСР існувало більше десяти перекладів “Гобіта”. Це окрема історія перекладацьких пошуків шляху до оригінальних текстів. Так, В.О.Маторіна, російськомовний український перекладач, вирішила не робити ставку на час, а знайшла спосіб, який, врешті, привів її переклад до колекції Tolkien Estate.

Жінки, Карл!

Водночас, закордонні перекладачі теж вели власну боротьбу за право тлумачити “батька фентезі”. Перший шведський переклад Торе Цеттергольма 1947 року, з ілюстраціями його брата Торбйорна, зазнав невдачі. Цеттергольм був досвідченим журналістом та драматургом, але його режисерський підхід ажніяк не спрацював. 

Толкін змушений був спертися на плече однодумців, ще й жінок. 1962 року фінський творець Країни мумі-тролів Туве Янссон допомогла йому з ілюстраціями нового шведського перекладу. Редакторкою стала її колега зі Швеції, знаменита Астрід Ліндгрен, а перекладачем - Брітт Герда Халлквіст, не лише магістр філософії, а й досвідчений тлумач дитячої літератури.

Що з Мокровольським?

Перший український переклад “Гобіта” вийшов у видавництві “Веселка”, з друком у Києві та Харкові, під назвою “Гобіт, або Мандрівка за імлисті гори”, накладом в 115 тис.примірників. Михайло Біломлинський став автором чорно-білих ілюстрацій, які він зробив для видавництва “Детская литература” в 1976 році. Прообразом Більбо художник обрав актора Євгенія Леонова. 

Друге перевидання “Гобіта” в перекладі О.Мокровольського було випущене в 1992 році, але той самий ілюстратор вніс в обкладинку просто-таки батальні зміни, які повністю відповідали реаліям того часу. Обидва видання - і українське радянське, і другого року незалежності - ще можна знайти, аби насолодитись авторською поетикою та картинками в стилі мультфільмів 60-х.

В 2022 році львівське видавництво “Астролябія” випустило ювілейне видання “Гобіта” в перекладі О.Мокровольського, з оригінальною ілюстрацією Дж.Р.Р.Толкіна на суперобкладинці. Це видання побачило світ за рік до смерті першого українського перекладача “Гобіта”, останнього представника школи українського класичного перекладу на базі журналу “Всесвіт”. На той час в “Астролябії” вже існував новий переклад 2007 року від Олени О’Лір (Олени Бросаліної), яка працює з творами Толкіна по сьогоднішній день.

Проти течії

Попри критику, О.Мокровольський продовжував працювати над перекладами подальших книг Толкіна з серії “Володар перснів”. На початок 2000-х робота цілої низки тлумачів толкініани в Україні була спорадичною, майже волонтерською, - можна сказати, спробами на фоні вже існуючих професійних перекладів російською, які хотіли читати толкіністи.

Справа ускладнилася тим, що Мокровольський вирішив робити не переклад, а переказ. Співпрацюючи з видавництвом “Школа”, він узяв участь в адаптації трилогії Толкіна для молодшого та середнього шкільного віку. Де-факто. Мокровольський повернувся до тих самих баранів - ще й на фоні конкуренції з харківськими видавцями, які на той час уже мали російський переклад Аліни Немірової й вирішили робити з нього українську версію.

Не обійшлося без “третьої сторони” - львівської, що взялася за справу хоч і по-дрогобицьки, але, згідно інструкції письменника, спочатку. Втім, про галицьку перекладачку “Гобіта” широкій громадськості майже нічого не відомо, - крім того, що вона встигла зробити фрагменти перекладу з англійської й дослідила димінутиви, або зменшувальні форми іменників, як одну з самобутніх прикмет украхнської мови.

Та сама зменшувальність потім з’явиться в перекладі толкінівських віршів, наведених у біографічному опусі Гамфрі Карпентера, виданому “Астролябією” в 2022 році, коли ювілейне видання “Гобіта” було запропоноване читацькій аудиторії. 

Повертаючись до перекладів Мокровольського, скажемо, що автор доробив свою титанічну працю за один рік. Він привів “Володаря Перснів” до єдиного знаменника - такого самого адаптованого варіанту “Гобіту” від видавництва “Школа” 2002 року, з ілюстраціями О.Фесенка. 

Дочекавшись кінця харківської епопеї, видавництво “Астролябія” в 2004 році розпочинає свою, з невеличкою відмінністю вже у заголовку.

“Астролябія” та зірка

“Володар перстенів” у перекладі Олени Фешовець (текст) та Катерини Оніщук (вірші) вийшов протягом 2004-2005 рр. В 2006 році він був перевиданий одним томом, а вже в наступному році вийшов “Гобіт” в перекладі Олени О’Лір. Як розповідає фахівчиня, на момент отримання замовлення щодо “Гобіта” вона вже працювала над тим самим твором, що його колись перекладав Толкін - над англосаксонським епосом “Беовульф”. “Гобіт” став першим прозовим твором, який перекладала О’Лір. 

Frodo Baggins уперше став Торбиним, але втеча від російських наративів знову перетворилась у біг із зав’язаними очима - неабиякий герць посеред лісу, де один боєць натинається на іншого, а Беггінс набуває латвійського громадянства, не бажаючи змиритись із виключно польським тлумаченням слова bag. Лише зі з’явленням “гоблінського” перекладу” вибудувалась чітка диспозиція - Торбин та Сумкін. Якщо автор “Гобіту” хотів пожартувати, то це йому вдалось на кілька століть уперед.

Чи то не суміш прозаїчності та віршованості підштовхнули колектив “Астролябії” до співпраці з Назаром Федораком, але на теперішній момент маємо одразу трьох перекладачів поезії Толкіна. Доцент кафедри Українського Католицького Університету, ловець Сковороди - чи вплине це на подальшу кількість редакцій толкініани в “Астролябії”, побачимо.

Що б там не було, а українські читачі мають можливість придбати усього “Володаря Перснів” і “Гобіта” - поки що без артбука, але з, нарешті, офіційним “Сильмариліоном” в перекладі Катерини Оніщук, Олени О’Лір та Назара Федорака. В усякому разі, кругла мідна ручка старого Більбо так і лишається мідною, попри всі кліматичні зміни.

Продовження теми - в спецрепортажі за травень 2025 року

КнижКава в Telegram - 

не пропустіть нашого вівторка!

Жодного спаму. 

Один тиждень - одна новина.

Тут може бути огляд вашої події.

Умови співпраці - в листуванні 

mariazarzhytska@ukr.net

Світові літературні премії: Нобель (1901)

Image by @MZarzhytska on X & Google AI

Автор: Марія Заржицька

Випуск 7

Отримати Нобелівську премію за твір, здавалося б, не хотів тільки лінивий. Втім, найпрестижніша світова винагорода в галузі літератури може принести як широке визнання, так і гірке розчарування. Це стосується і номінантів, і лауреатів, і читачів, що сподіваються побачити у фіналі чергового Кіплінга, Фолкнера чи Маркеса.

Тож, починаємо цикл публікацій про літературні премії саме з Нобеля й розповідаємо все, про що ви, напевне, до сьогодні не мали змоги поміркувати.

Нобелівська премія: основи й статус

В заснуванні "Стокгольмського рудника" існує кілька важливих дат, першою з яких є 1895 рік. Саме цього року Альфред Нобель створив заповіт як наслідок рішення урівноважити своє відкриття динаміту з нечуваним на той час меценатством. Завойовники світу мирними засобами мали преміюватися в п'ятьох галузях, однією з яких стала література.

Шведи недарма відомі як неквапна, розважлива нація. Вся ця розважливість пронизує історію премії від початку й до наших днів. Так, Нобелівський комітет був заснований через два роки після виходу заповіту, в 1897 році. Уже через два місяці Каролінський інститут отримав право на заснування Нобелівської Асамблеї. До неї й досі належать 50 професорів цього шведського університету, а лауреати мають прерогативи отримання медичної допомоги в його стінах.

Через два дні після заснування Асамблеї Шведська академія набула права вручення Нобелівської премії з літератури. Проте, перші Нобелі почали вручатися з 1901 року, оскільки до цього часу організація влагоджувала фінансові питання. Так, в середині 1900 року була заснована Фундація Нобеля, і цього ж року шведський король Оскар ІІ затвердив її статут. 

До того ж, на сучасний розподіл рішень в організації вплинуло розірвання Шведсько-норвезької унії в 1905 році. Таким чином, Шведська академія отримує видиму вагу в оцінці преміантів з літератури, а Норвезький комітет переконується в тому, що внесок кандидата у справу миру є дійсно значущим. 

Літературний Нобель: переваги й проблемні місця

Більшість із нас не задумується над тим, що потрібно зробити автору, аби отримати Нобелівську премію. Найпрестижніша світова нагорода дістається не за твір чи ім'я, а за творчість загалом, - чи то, певним чином окреслений внесок у світову літературу. Це дає змогу сподіватись на максимальну справедливість,  в контексті масштабу та сталості творчого шляху, а також потужності внеску  - навіть якщо автор написав небагато. 

Діалектика сталості та потужності, ймовірно, спричиняє чималу кількість суперечок про те, хто насправді гідний. Втім, ця проблема є дискутивною, на відміну від слабких місць, у яких провідне місце займають часові рамки.

По-перше, це вимоги до моменту створення роботи, які сягають, найближче, року до номінації. Тобто, в сегмент розгляду можуть не потрапити твори, значення яких у справі миру доведене на суспільному рівні. 

По-друге, маємо не раз доведену неможливість отримати премію авторам, що померли до етапу відбору. Зокрема, Іван Франко, Василь Стус та Іван Багряний, хоч і були номіновані, але не розглядалися через передчасну смерть - а часом, через затримки та тяганину, що не враховували реальних обставин їх життя на той момент.

По-третє, це країна походження премії, адже перевагу може бути надано місцевим авторам, особливо коли вони давно її не отримували. Так, за 123 роки існування Нобелівської премії з літератури її отримали 15 скандинавських лауреатів (більше 10%), з них 8 шведів та 4 норвежці. Ця тенденція призупинилась у 1974 році, коли шведи отримували найпрестижнішу винагороду 2 роки поспіль.

Unfair play: спекулятивні моменти

Ще одна помітна річ у врученні Нобелівської премії з літератури, яка здатна викликати істерику - склад країн лауреатів. Прибічники етноцентристських теорій досліджують цей розподіл протягом усього періоду існування премії. Виходять навіть інформативні результати, - проте, робити з них утилітарні чи всеохопні висновки не варто. 

Етнічний фактор має значення, але, скоріше, в сенсі розміру гравця. Байка про левову частку є добре відомою з езопових часів, і дивуватися тут нема чому. Навіть сьогодні, в демократизованому, здавалося б, світі деякі учасники книжкових форумів зізнаються, що розмір має значення. Не забуваймо і про політичні стратегії, в яких певний етнос чи спільнота набувають підтримки великих гравців й так само є відкинутими, коли вже нема потреби.

В конкуренції за право номінуватись існує досить-таки двозначна можливість змінити твір під вимоги незадовго до номінації. Через розмитість офіційних вимог існує заділ для так званих ринкових маневрів, а не якихось суттєвих доробок, що розкривають зміст ідей, виключають хибні міркування чи підвищують якість тексту. 

В усякому разі, не варто ігнорувати настрої окремих персон і суспільні тенденції, де певному фактору надається неприродно провідне значення. 

Ще одна кулуарна тема - списки номінантів. Їхні імена неможливо дізнатись аж до вручення, на відміну від Букерівської премії зі Сполученого Королівства, списки якої публікуються відкрито. Така таємничість має сенс, насамперед, у безпеці автора. Втім, і цей позитивний момент став об'єктом спекуляцій, зокрема, на букмекерському ринку. 

Ставки на Нобеля, анонсовані у відкритих джерелах, вочевидь, маніпулюють суспільною думкою і є недостовірними даними для підняття рейтингів та отримання фінансових зисків. Подібні згадки самі по собі ажніяк не відображають мистецьку цінність твору.  

Номінація: офіційні вимоги та реалії

Процес відбору творів для розгляду в фіналі є тривалим, як і годиться преміям подібного рівня. Винагорода найкращому творцю в дусі ідеалізму призначається 18-ма членами Шведської академії, відомими як De Aderton (вісімнадцять). Проте, це лише орган присудження. Остаточним вибором лауреата завідує Нобелівський комітет з 4-5 осіб, яких обирають із членів академії на три роки.

Хто ж може бути номінований на отримання Нобелівської премії? Тут існують досить-таки стандартні реалії. Письменники, навіть імениті, висуваються за рекомендаціями комітетів у сфері культури, а також лауреатів попередніх років. Зокрема, рекомендантом Василя Стуса у 1985 році став Генріх Белль, але навіть його фігура не завадила звичайній бюрократії. Більше про перипетії подання українських авторів можна дізнатись у публікації від Національної спілки письменників. 

До того ж, будь-який автор може бути й посунутий колегою з регаліями. Окрім членів Шведської академії та аналогічних їм закладів, права подаватись на Нобеля мають професори літератури та філологічних наук, номінанти минулих років і президенти асоціацій, пов'язаних з літературною творчістю в країні.

З більш ніж півтисячі номінантів за півроку лишається п'ять, але чекати результатів їм доводиться аж до жовтня. В цьому місяці шляхом закритого голосування обирається єдиний лауреат, до отримання абсолютної більшості голосів.  І тільки в грудні столиця Швеції готова прийняти переможця для урочистого вручення 11 мільйонів шведських крон і золотої медалі.

Нобелівська премія для письменників: цікаві факти

Незважаючи на те, що Нобель має присуджуватись лише одному кандидату, премію з літератури було поділено між двома чотири рази. Перший розподіл стався у 1904 році між французом Фредеріком Містралем, що писав окситанською мовою (поема "Мірей") та Хосе Ечегарай-і-Ейсагірре - іспаномовним баском (п'єса "Чекова книжка").

В 1917 році Нобелівську премію з літератури ділили данці Карл-Адольф Г'єллерул ("Ідеаліст") та Генрік Понтопіддан ("Із хат"). Останній твір перекладено українською мовою у 1899 р. Українсько-руською видавничою спілкою. 

1966 року перший івритомовний та ідишомовний лауреат, ізраїльський письменник Шмуель Йосеф Агнон розділив винагороду з Неллі (Леоні) Закс - своєю однокрівною, що емігрувала з Берліну до Стокгольму в 1947 році. Агнон був виходцем з Галичини (Бучач, Тернопіль) і є автором "Весільного балдахіну", "Нічного постояльця" та "Історії галицького єврейства". 1930 року він пережив нищівну пожежу в Гамбурзі, коли згоріла вся його бібліотека та рукописи. Неллі Закс ("Затемнення зірок", "Авраам в солончаках") не належала до жодних літературних течій Веймарської республіки й не піддавалася впливу жодних груп. 

У 1974 році серед членів Нобелівського комітету сталася гостра суперечка через дві місцеві кандидатури. Першою з них був Ейвінд Юнсон  ("Романи про Улофа", "Прибій", "Дні його величності"), критик нацизму, учасник Норвезького опору в часи Другої Світової війни. Другим фіналістом став Гаррі Мартінсон, автор поетичної збірки "Аніара",  романів  "Шлях до королівства дзвонів" та "Треба йти", ветеран війни за незалежність Фінляндії (1939-40 рр.), вагабондист і самоучка.

1959 року поетичну збірку, чи то, радше, фантастичний епос "Аніара" про порятунок від атомної катастрофи кілька днів читали по шведському радіо. Мартінсон помер через 4 роки після вручення премії, наклавши на себе руки в лікарні Каролінського університету - за офіційною версією, через критику, що впала на нього після слави. 

Колишній соцтабір представлений письменниками Чеславом Мілошем ("Поневолений розум")та Іво Андричем ("Міст на Дрині"). Поляк Мілош, що народився у Литві та у 30-х роках сприяв її незалежності, був змушений емігрувати до Польщі. Перебуваючи у варшавському гетто, він протистояв нацистській владі й отримав звання Праведника світу. 

І тут особистість Андріча є неабиякою дивиною в списку лауреатів. Боснійський хорват, що боровся проти австрійського уряду екстремістськими методами в організації, причетній до Сараєвського вбивства,  врешті, став дипломатом у спробах замирення Третього Рейху, що закінчилися підписанням колабораційного Троїстого пакту за участю націонал-соціалістичної Німеччини, фашистської Італії та Японської імперії. 

Втім, це ще не все - під час війни Андріч зближається із номенклатурою Тіто, що тоді був лідером антифашистського партизанського руху. В 1945 році він написав "Міст на Дрині", який був виданий в УРСР 1957 року, а в 1961-му отримав Нобелівську премію. 

Нобелівська премія з літератури: найвідоміші здобувачі

Серед зірок світової літератури з Нобелем - Генрік Сенкевич (1905), автор історичних та соціальних романів про Польщу різних періодів, та, зокрема, Україну з польської точки зору, засновник ПЕН-клубу Джон Голсуорсі, автор "Володаря мух" Вільям Голдінг, гонимий за свій стиль Джон Стейнбек ("Грона гніву", "Про людей та мишей") та Юджін Гладстоун О'Ніл.

В цьому ж списку - Ернест Хемінгуей, Бернард Шоу, Габріель Гарсіа Маркес, Томас Манн. Поряд із ними займають місце такі стовпи, як Ромен Роллан, Анатоль Франс, Андре Жід, Альбер Камю. Провідники деколонізації Тоні Моррісон, Рабіндранат Тагор і Пабло Неруда посіли гідне місце поруч із Томасом Стернзом Еліотом, Вільямом Фолкнером та Бертраном Расселом. Серед політиків Нобелівським лауреатом з літератури став Вінстон Черчілль.

Радянський сегмент зайнятий не тільки диссидентами Іваном Буніним, Олександром Солженіциним та Йосипом Бродським, але й Михайлом Шолоховим та Борисом Пастернаком, які теж випили свою гірку чашу. Так, Михайло Шолохов зазнав не лише політичної критики, але й, попри об'єктивність "Тихого Дону", став об'єктом інсинуацій з приводу авторства. Пастернак за життя так і не зміг отримати грошової винагороди - чи то через заборону від радянської влади, чи то від суспільного цькування за "Доктора Живаго", коли його називали зрадником навіть відомі колеги по перу. 

До заснування премії Андерсена в галузі дитячої літератури Нобелівську премію було вручено Редьярду Кіплінгу ("Книга джунглів"), Сельмі Лагерлеф ("Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми" та Морісу Метерлінку ("Синій птах"). 

Серед авторів сучасності - Жозе Сарамаго, Семюел Беккет, Орхан Памук, Боб Ділан, Кадзуо Ішігуро. Жан-Поль Сартр ("Буття і ніщо") відмовився від грошової винагороди заради свободи від обов'язку будь-якій соціальній інституції. 

Попри видиму перевагу чоловіків, жінки теж отримують Нобеля. Тоді як С.Лагерлеф стала першою жінкою-лауреатом, найстаршим здобувачем на сьогодні є Доріс Лессінг, а цьогорічним переможцем - південнокореянка Хан Канг (роман "Вегетаріанка"). Премія лишається найпрестижнішою винагородою в літературних колах і одним, але не єдиним способом заявити про свою творчість широкому загалу.

Часопис "КнижКава"

у Facebook, Bluesky, YouTube

Як стати нашим автором